Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: БАРКА ВАСИЛЬ “ЖОВТИЙ КНЯЗЬ”
Черговий мовчить, мов глухий; коли ж вони повторили звістку, тоді стиха їм відповів:
— Слухайте, чого ви хочете? Це тут щодня діється; щодня підбираєм неживих. А щоночі хтось дітей викрадає — з тих, що сплять під дверима. Навіщо викрадає? Вимовити страшно. Тут... десь є така... м'ясорубня, а де, ніхто не знає. Туди й дорослі попадають, — бережіться самі! Я теж не певен, чи завтра стріну потяг.
Пасажири опустили голови і мовчки відійшли від чергового.
Яка не була зморена і затерпла Дарія Олександрівна, стоявши недалеко, — її ніби огнем в серці вдарило від тих слів.
— Не відступайте ні на крок від мене! — з розпукою зашепотіла дітям, стискаючи їхні холодні пальчики.
Смертно змучилася. Навіть торбина, хоч порожня, тільки з рештками малясників, пляшкою води і рушником, стала вагою, мов камінь накочений.
З машин рвалась пара і шипіла; дим тягся — розточувався клоччям: їдкий дим від залізних істот, що загадково пересувалися по блискучих лініях, брязкаючи, скрегочучи, висвистуючи в відповідь на сурмлення і помахи прапорцями і огниками в сутіні.
Туга, пекуча і нелюдська, мов подув підсвіття, обкинулась на всьому обширі півтемряви, розриваній ліхтарями, ніби моторошними слізьми, що на всі боки розбризкують світучий біль, протягаючи його в смуги гіркого проміння.
17
Після нещасливого наступу на млин Катранник занедужав і спізнився піти в добру годину по рештку картоплі. Коли зміг вибратись, побачив свіжі кучугури на вулицях і по всьому полю. Схопилося мести несамовито. В темряві передсвітанку він збився з дороги і всилу натрапив на кагат — вже, як метелиця порідшала. Поки розгріб сніг і прокопав мерзлий шар грунту, виморився геть, задихавшись і впрівши: аж дрижав. Присів на мішок, в затишку від горба і накиданого снігу; спочинув і просох.
Коли відкопав бічний сховок і вигріб картоплю, то пожалів про спізнення, бо частина картоплі згнила. Однак чимало набралося цілої: на тиждень вистачить суп варити.
«...Вернуться мої рідні — нагодую; і чого їх довго немає?» Там, де сходило сонце, розливався блідий огонь по хмарних смугах, при самому обрії, мов сива пожежа, від якої степ обкидали відсвіти — на глибоких заметах. Згодом ще дужче нахмарило і вранішній огонь зник.
Вертаючи від кагату, Мирон Данилович бачив село в тінях, мов погорілий острів. Ні диму з його коминів, ні голосу домашніх тварин, ні круження птахів, ні гомону людського: так тихо, ніби замість хаток з'явився збір трун, накритих дірявими віками з потемнілої соломи.
На своїй вулиці Катранник спостеріг сани, запряжені парокінно, що спинилися якраз біля його садиби. Злізли два гості і підступили до воріт; розглядають хату, курять, сміються, коли сам господар принишк до чужої стіни, на розі, бо впізнав своїх злих: Отроходіна і Шікрятова. Коло пустки, занесеної цілковито, докурили папіроси і різкими жестами, з сумішкою презирства і зухвалості, пострільнули пальцями , недопалки в двір, під вікна, що заліплені снігом. Сіли в сани і погнали — біла курява збилась від копит.
«...Зраділи як! Думають: я мертвий і нікого нема живого з сім'ї, — от чого хотіли».
Похмурим поглядом проводив Мирон Данилович їхні сани, поки звернули за дальні дворища.
Ввійшовши в хату, відразу взявся юшку варити, їв кусники сирої картоплі, бо нетерпеливилося страшенно. Вони ж, ніби живі, ходячи в шлунку, кололи. Але в роті торкались, як цукерки: слина сама вбирала і втягувала в стравохід, даючи відчуття смачності, хоч також була хворісна гіркість, приуявлювана за нею.
Варив юшку і почуттями марив — не самою уявою вже і думкою; здається, всім єством прагнув: хліба. Випар від вареної картоплі помножував жадобу. Хоч би окраєць житній або хоч сухар! І нічого нема ніде. Одна можливість — коло млина. Дивно! — кров і погибель відганяють, рана досі відчутна, і знає думкою чоловік: не дадуть підійти до брами озброєні вартові, вб'ють; а таки, супроти всього, зроджується намір — знов стати по хліб до страшного місця. Надія манить: гляди. змінилося щось після розстрілів і вже хліб видаватимуть. Інші, що діждалися, візьмуть пайку і виживуть, а ти пропав i рідні — з тобою. Де ж вони, так довго?
Здається, покинув би юшку і зразу пішов: так манить млин!..
Юшка була — як «порожня». Картопля в присоленому кип'ячі розбігалась. Посьорбав самої води: зогріти душу; потім, смакуючи, їв картоплю. Все вискріб, що понакипало на чавунці. А сирий картопляний запас розділив і, позав'язувавши в клуночки, сховав для сім'ї: частину в підпіччя, де прикидав ганчір'ям і хмизом, частину під подушками, а частину в сараї закопав і зверху притрусив, як було.
Прокидав крізь сніг доріжки в дворі і знесилився, — мусив зайти в хату. Ліг і затих у сонній знечуленості, не схожій на звичайний сон. Крізь неї зоставалися близькими до почуття — довколишні речі, як їх сприймала, вчувавши, душа. Вернувся до звичайного стану Мирон Данилович враз: почув кроки від воріт і голоси за вікнами. Але це, розбудивши його, вже трохи попереду само було в сні, хоч відбувається в зовнішній дійсності тепер — пізнішою хвилиною. Чудно як. Схопився він і прямує до дверей, коли вже відчиняються: входить дружина з дітьми, така змарніла! — половина істоти, що від'їжджала в місто. І діти також вимучені, мов після короткої, але злої недуги. Всі перемерзли; знітилися і ледве йдуть, як і він сам, назустріч.
Притулилась йому до грудей дружина і тихо, тихо заплакала, і діти до тата підходять, припадають до його ліктів: і собі ласкавої уваги ждуть.
— Бідна моя родина! Як я ждав вас, і що з вами сталося?
Дружина тільки плаче — нічого не може сказати.
— Тату, хто хотів хліба, на машині в степ везуть, — повідомив син.
— Чого в степ?
— Викидають...
— Нащо ж так?
— Далеко від міста викидають, — пояснює доня, — щоб не дійшли по хліб і вмерли.
— А ми втекли, — сказав син.
— Через двір бігли і собак боялись, — додала доня, — бігли довго, а між дошками ночували.
— Промучились марно: хліба для нас немає! — промовила дружина.
Вона відразу ж лягла, в лихоманці, діти хоч як змучені, ходять по хаті, заглядають на піч, знов злазять додолу.
Мирон Данилович заходився біля чавуна: варити картопляний суп; від пайки, схованої під подушкою, взяв половину.
— Страшно було і гірко,— оповідає Дарія Олександрівна,— але хотілося хліба взяти, хоч по скибці для дітей! Ні, не дали.
— Цеглину дадуть, замість хліба,— сказав чоловік.— Таких прислано, що рівні з чортами.
— А правда: вже рівні.
— їздять і дивляться в двори; як бачать, що сліду нема, значить, вимерла сім'я. І вони такі веселі! Радіють, сміються, папіроски викурюють і вціляють недопалками в вікно,— справжні пекельці.
— Це я лежу, нехай хвора, а таки в своїй хаті, тут кожний куток рідний. І на серці світліше.
Пили картопляну юшку з ложок.
Дарія Олександрівна, присівши на постелі, обережно тримає миску перед собою, ніби дорогоцінність. Діти, хоч хирними примарками вернулись, гомоніли біля столу, стиха зітхали, стукали ложками, коли ждали страви. Вибирали ж її з мисок незграбно, мов старички, а пожадливо і так пильно. Кожну дрібку від картоплин досмаковували. Миски були — як вимиті.
— В місті все є: не про нас! — безнадійно сказав Мирон Данилович.— Ми запрацювали, а взяли чужі.
Дружина скоро заснула і діти коло неї. Коли ж прокинулася, раптом спитала:
— Чи з млина дають борошно?
Прикра і приманлива назва вимовилася в хаті. Мирон Данилович хотів розповісти про вихід і розстріл; мовчав. Нащо лякати? Але борошно тільки там — за брамою.
— Не давали. Ще раз піду: востаннє.
— Навідайся!
— І ми з тобою, тату! І ми підемо! — обізвались діти; просяться, розохочені побачити млин, звідки борошно дають.
— Ні, одпочиньте, та вам і глядіти не треба, що там робиться.
— Куди б ви пішли, ледве ж добрели до двору. Сидіть! — звеліла мати.
Побрів сам. Хмари тяжкі і нависли низько, без просвітів; сутінок затоплює сніжний степ. Але потепліло і сніг зачав злягатись.
Біля млина людей — як тіней в ліску. Мурашками прилягають на в'їжджену і стоптану землю, де сніг трохи протанув. Весь час підходять нові, з Кленоточі і сусідніх сіл: ждати. Підвода рухається посеред живого кладовища; стає коло пухлих мерців і погребники кладуть їх через полудрабки і відвозять до ям — ближчих, ніж попереду були вириті.
Один з голодуючих проказав:
— Снопи повезено, — рівно кладуть і вапном присиплють, щоб переїдало зводянілих; а зверху знов давай...
Катранник, мов приском прошитий в груди, жахнувся: «Чи й мені доведеться так лягти? Бач, які погребники!» Дивиться в сторону ям: як там складають «снопи»; і не хоче — всім серцем противиться, не хоче повірити, що впаде і він мертвий під вапно, в черговий ряд.
«...Все чоловік на щось надіється!» — сказав сам собі; очі від могил одвів.
Стоять селяни, втеплюючи зір в заборонену браму або в недалекий похорон — мов бачать лихі сновиддя. Вже знати: даремно ждуть. Вертаються погребники. За час, як відвезено і вкладено трупи в ямі, — померло декілька хліборобів серед зборища, і тепер їх забирають. Підвода, вже навантажена, відходить, а один лежачий, ледве живий, тягнеться до неї і просить погребників:
— Візьміть мене! Все одно вмру.
Він так просить, що один сказав йому, заспокоюючи:
— Полеж тут, поки вернемось, тоді візьмем і живого — вже так тому бути!
Той лежить і дожидає.
Вертаються погребники по нього, а він — готовий; поклали на підводу і їдуть до інших, що їх декілька лягло біля дороги.
Вартові позиркують на живі і мертві тіні, тримаючи гвинтівки впоготів: при самих воротах, звідки часом виходять партійці з мішечками і, швидко звантажившись на сани або віз, мчать дорогою.
Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму, як приворожений: серед багатьох односельчан, що їх очі, ніби висохлі і розлущені плоди, — такі мерхлі, — теж звернені до сподіваної вістки з млина. Але нема її.
Пролунав брязкіт віддалеки; потім посилився так, що хлібороби-тіні повернули обличчя йому назустріч. То йшов незнайомець, певно, з котрогось сусіднього села: середніх літ мужчина, сірувато-блідий, ніби вапняна маска, з небритими щоками і скуйовдженою головою; без шапки і босий. Очі теж біліють, повні недужою, мов кипучою, збудженістю. На ньому розідрана сорочка, стемніла від непрання, — самі постріли з неї, що держаться, бо зверху навинуто цепи: і прямо через плечі, і впоперек через груди, живіт і крижі і до полатаних колін, як також навхрест по грудях. Облягли його, вкривши і звисши разом з рамтинами від полотна.
Він не дивився на сторони, але з гіпнотичною діловитістю обторкував довгастий ящик, виліплений із снігу. Обережно проносив його між примерлими хліборобами, то бурмочучи сам собі в наведенні, то підспівуючи і підводячи голос до врочистого тону або скоромовне читаючи щось, як віршик.
Мирон Данилович зблизька побачив: то — подобизна труни в руках божевільного; як модель. Ідучи, чоловік тримає річ перед собою, — здається, зобов'язаний комусь її скоро доставити. Перевіряє, чи віко справно підходить.
Всі, хто був там, гляділи на одягнутого в залізо і ждали, що далі буде.
А він кроком зайнятого чоловіка підійшов до варти, виставив сніговий гробик наперед і почав проказувати рівно, якречення до подарунку:
Заразар — заказар
наварив цепів,
празник пошив,
на кості надів,
рудою запив,
ой-ой-о-о-й!
Заразар — заказар,
кому на, кому ні,
кому труна, кому сніг
ой-ой-ой!
Вартові і їх начальство, що виступили слухати причинного, вмить обтемніли на лицях і схопились бити його лозинами, спершу по плечах і спині, від чого залізо задзвеніло, а потім по голові. Але він тримав свій гробик і, розкривши, просив:
— Сюди всипте! Борошна: для діток...
Декілька гвинтівочників кинулись на нього і потягли в двір, підохочуючи прикладами, — так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено в двір і вштовхнуто в якісь дальні двері, що наполовину входили під грунт.
— Просвітив орду! — озвавсь один з кволих, що прилягли на сніг.
Відходив додому Катранник, і тривога тінила, болісна і чорна, мов північна туча, з якої невидимі вістря пронизували душу, мучачи погрозою.
Нічого не придумаєш. Пропадай — і годі!.. Біля крайніх хат, звернувши круто, пішов навпростець по вузькому сліду. Сутеніло. Біля глиняної стіни, що одна зосталась від житла, побачив кінський маслак, весь кругом обгризений гладко, як кремінь, — хтось ішов і кинув.
Дивився на кістку Мирон Данилович і тоді, через невиразний відрух душевний, проблиснув здогад — з відрадою і також непевністю. Поспішив селянин додому: мерщій збиратися в дорогу; здобич, про яку згадав, могла врятувати сім'ю, або хоч позбавити тепер від найлютішої муки.
Жінка дивиться, чого він метушливий.
— Як там було?
— Жди їхнього добра! — відказує Мирон Данилович, беручи лопатку і сокиру. — Міліція помагає партійному тягти борошно, а кругом хліборобська кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту.
— Скільки всіх бідує, і щоб ніхто не вигріб?
— Може, ні.
— Скрізь риються.
— Це за колгоспним, де рідко ходять.
— Ну, спробуй! А щось не дуже віриться.
Він пішов на ніч у степ, обминаючи колгоспний двір; страчував напрям і довго топтався серед сніжних могилок: оглядав, чи схожі на кагат. Розгрібав звичайні кучугури або рив грунтові зморшки. Опівночі натрапив на загребу. Почав бити лопатою мерзлу землю, і — видно: тут хтось докопувався. Середина порожня.
Мирон Данилович витер піт. Жах обгорнув, коли остання сподіванка розвіялась. Він сів, болісно горюючи; до того болісно, що враз зірвався від нестерпного почуття, — ходить по кагату. Міг кинутися миттю: бігти! Світ за очі — бігти! — від місця, де так тяжко скривджений.
Коли ж притих і став далі рити, то частини коня виступили, мов скам'янілі, що аж гримлять: ось, передні ноги з півгрудиною і головою, а в другому кутку — задні ноги, з клубами! І решткою — круп. Радів копач нестримно, як попереду горював; конини чимало, на тижні вистачить. Роїться здогад про когось: «Із санчатами приходив, вирубував великі шматки, гляди, заслабнув та потім і кінець».
Сікши передні ноги конячі і грудиння, Мирон Данилович відділив грубіші кості на другий раз; кращі шматки в мішок склав, а останок загріб під землю і сніг. Відходив поволі і часто спинявся. Поки добрів до своїх воріт, почало сіріти. І пітний був, і промерзлий. «Як собака набігався! — означив собі, йдучи попід вікнами. — Прощастило проскочити крадькома, а то б відняли». В хату ввійшов веселий.
— Конятина з закритого розподільника! — сказав дружині. — На білі карточки дають.
Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мішок:
— Багато як! Тільки це — на чорні карточки. Оглядає здобуток:
— Добре м'ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Гріти будем.
Він мав сили нарубати хмизу, коли ж ліг — миттю заснув. Діти роздивляються на м'ясо.
— Боятимуся їсти! — повідомила Оленка.
— М'ясо, як м'ясо, — озвалась мати. — Років понад десять тому в місті всі їли. Були тоді консерви з нього: смачнi. А скоро зникли.
— Куди зникли?—питає Андрій.
— Десь поїдено. І втишився голод, з-іншого м'яса консерви кращі.
— Воно синє, — означила Оленка; простягнула пальці, |щоб торкнутися, але передумала.
— І не синє, а сизе: приглянься! — заперечив брат.
Надивилися діти і відійшли.
Дарія Олександрівна забула дотеперішній розпач; бачила, що можна всією родиною відживитися — відступити від краю прірви, біля якої тремтіли. Зваривши суп з кониною і картоплею звеліла дітям:
— Тата будіть — снідати!
Вони тормосять і кличуть сонного Мирона Даниловича:
— Тату! Коня будем їсти.
Посідали за стіл. Спершу дивною видалася їм пожива: упкувата і важка. «Як земля, такий смак», — визначив батько і промовчав. До того голодні всі були, що скоро перемогли нехіть і відсмак, їли радо.
— Як вам? — питає мати.
— Добрий суп, мамо, добрий! — відказують малі.
Не торкнули ні крихти з печива; але на вогких тарілках нічого не зоставили. Мати боялася давати їм знов: ще занедужають...
Мирон Данилович відчував: шлунок повний гарячої страви, і від того приємно, але по всьому тілу була, як і раніше, жадоба; здавалося, кричала в кожному нерві, вимагаючи знов їсти. І змора — мов недуга.
— Ляжу я, — сказав він, — бо так знесиливсь.
Обмірковував, лігши: як перетягти останок здобичі і як схоронити м'ясо, чи з самою сіллю в діжці, чи також перекласти кригою.
Вибрався в степ через день, теж на ніч, в рідкому мороці. Санки легкі, сили ж окріпли. Аж здригнувся, побачивши чоловіка. Вертати? Ні! Взяв лопатку, що була прив'язана при мішку з сокирою: так озброївся. Зблизька впізнав невідомого — і ніяково стало. То хилив старенький односельчанин, Пилип Гільчак, слабий і тихий; санки волік.
— А добривечір і вам! — відгукнувся Гільчак, став і покірно дожидає, чи з смертною напастю підходить стрічний, чи в мирі.
— Куди, дядьку?
— Признаться, по мерзлу конину. Одні брали, та пізно було їм — уже хворіли, і лягли з половини. Котрі вижили, геть вибралися; сказали: візьміть решту, там і там. Мені трішки. Я старий, і в хаті мало хто дихає.
— Я теж по конину. Поділимося! — запевнив Катранник.
— Вам дорогу перебігаю?
— Що там! Вистачить...
Гільчак — тонкий і згорблений; борідка ніби стікав, рідка; крізь неї, при сніговому відсвіті в сутінях, видко горло і щелепи; мабуть, хворий чоловік, так висох.
— Поділимось! — твердить Катранник — як хтось не вірив.
— Сьогоднішнього сліду не було. Мені казав шуряк про конину; колгоспник він, м'яса не їсть, бо всередині болячку має, через яку не можна. Ті, що з ним одтягали коня, бач, і здоровіші були, і харчів брали, ні! — померли. Багато таких: без причини доходять. Гибель кругом: всіх зачіпа. А нам небагато треба, бо в хаті нас двоє старих та донечка; другі діти переставилися, шестеро ж було. Загледів вас і думаю: по мерзлятину дужчий чоловік спішить, прожене хирного, тоді в хаті всім край...
— Що ви? Бог з вами! — скрикнув Катранник. — Мені б кістка конева поперек горла застрягла. Поділимось!
Підступивши до загребища, відгорнули сніг і відкопали мерзлоту грунтову. Здобули конячі рештки і подiлили — на чотири душі і на три. Кінську голову, без шиї, Катранник поклав старому на додачу.
Поприв'язували мішки до санок і потягли до села.
Гільчак, дарма що старий і слабосилий, віз непогано. Очі йому світилися з лихоманковим поблиском при зусиллях, що, після вичерпаності, приходять, як горіння — з самих нервів або з таємного запасу спромоги в єстві, втримуваного аж до пропащої години, щоб порятувати.
Але того палання не відчував Катранник, хоч теж був неможений.
Кониною прохарчувалися в лютій смузі зими. Рідко з зріт виходив Мирон Данилович бо, промерзаючи, надто висилювався в марних мандрівках. Дома був, нехай одномавітний і прикрий, а поживний харч: коли розмірити скупо, тижнями можна лишатись на поверхні життя, далі від возіїв при підводі, що пригрібають так мілко! — здичавілі собаки гризтимуть ноги покійних.
Тяжко і в хаті; душа поривається знайти серед безнадій|ності якийсь просвіт і живлющий здобуток для дня — хоч кусник хліба, хоч пригоршню борошна. Споживаючи конину, всі чомусь нидіють і занепадають.
Одного разу, крізь рідкий сніговiй, Мирон Данилович переходив вулицею; натужно переставляв ноги в глибокому снігу, що, стверднувши корою, кришився з лускотом і провалювався.
По обидва боки пустельні двори; в декотрих мертвяки лежать коло заметеного порога — нікого нема, хто міг би ховати, в кучугурі, коли не в землі. Садиби обернулися в пустощі: ні людської постаті живої, ні голосу зимової пташини, ні навіть будки собачої, не то що гавкоту, — ніде нема. Ні сарайчиків, ні курників і хлівів, клунь і комор! — все розібране і спалене. Тини позникали. Стріхи, і ті обідрані. Багато хат зовсім безверхих; родекуди біліють бантини і крокви їхні в снігу, як ребра кістяків. Позрубувано сади і пеньки викорчувано, або їх присипав сніговій. Нема диму ад коминами, і стіни скрізь аж чорні; в вікнах здебільшого замість шибок темніють жмути ганчір'я. Серед сніжного обширу стирчать руїни, мов після чуми і пожежі, що пройшли нероздільно через село, а сліди притрусила зима.
Мирон Данилович підійшов до одного вікна і заглянув, притуливши долоню поруч обличчя, щоб затінити відблиск від скла. Всередині — самі неживі: на полу і долі; одна дитина біля підпіччя, а друга, трохи більша, біля порога. Мабуть, хотіла піти, куди очі дивляться, і зосталась тут навіки.
Моторошно стало. Сіялися дрібні сніжинки, мов ткавши півпрозорий саван над чорновіконними гробницями. На цірлий небозвід розгорнули його — в тиші, що болючіша від кожної скорбі і ридання.
Мирон Данилович звернув до середини села. Він ніби прокинувся з страшного сну, що сковував його думки. Здається, ближчав і власний відхід звідси. Тільки запитання тривожило: де люди? Живі, знані. Певно, втрачені тепер. Він попрямував до хати пічника — там пустка, як всюди. Збереглися дві величезні тополі, тверді, ніби мідні; поки що ніхто не врубав. Коло них — сховок: тайною доброю оповитий під білими заметами. Хоронить найдорожчу коштовність на світі. Покладено її в чистому грунті: чашу, що була вмістилищем огню і світла небесного; і в ній знов з'являться вони в свій час!.. Тоді зійде чаша з глибини, крізь поверхню морозної смерті, в новий досвіт; відновляться дари Христові: для всіх, що грішні і не мають виправдання, крім молитви.
Прошепотів селянин: «Відпусти, Боже, злочинства мої!» — і пішов проз сусідні хатки.
Бачивши і там руїну, він звернув до середини села: глянути на двори, що вдержалися в напівгосподарному стані. Через одну садибу переходив активіст, член партії, який часто старався в «кампаніях» і порядкував на «революційних празниках», замісто церковйих. Звали його: Безрідний, хоч мав родичів. Поряд нього жив другий активіст — не був діяльним, як перший, і підбігав при ньому, ніби місяць при землі.
Безрідний мав дійну корову; тримав її в хлівці, притуленому до причілка хати.
«...Що їм голод? — з ображеністю думає селянин. — Вони з колгоспу теплу страву беруть, віднявши від сирітських ротів, і борошно, і городину всяку».
Видно, як перший активіст, в сизастому френчі і темному картузі, здоровий з вигляду, перебирається городами до сусіда, а той, накинувши жовтавий полушубок на плечі, дожидає коло своїх дверей, вже схудлий чомусь. Простує через сніг до нього Безрідний ходою чоловіка, що зберіг силу і знає про неї. Іде, іде і вже до приятеля близько йому. Але враз падає і не може піднятися. Пробує з останнього зусилля — не встане!.. шарпнувся ще раз і затих: непорушний.
Підбіг до нього сусід і нахилився, взяв за руку; обзивається до нього — марно! Жінка сусідова підійшла і поґляділа в обличчя Безрідному; перехрестилась вона, а її чоловік зняв шапку.
«...Від чого? — дивується, стоячи, як укопаний, Мирон Данилович. — І харчі є в чоловіка, і здоров'я, а глянь, помер; мабуть, справді від того, що кругом гинуть: так і сказав Гільчак. Або таємно труту розсипано, скрізь і для всіх».
Смутно роздумуючи, свідок відходить, супроти сніжин в гострому вітерці, що почали вихритись.
На площі біля сільради метушаться здорові і тепло вдягнуті «керівники», — глянув на них селянин і зразу повернув назад; збирав свою думку: «...Це єсть, як кажуть вони, червоний світ з кришкою! — народ хребти склада в землю, вони ж, ситющі, зверху клеять накази: по Леніну стіжок вивершивсь».
Від середини села, де розміщені центри, радянські і партійні, і також квартири осіб, присланих згори, несло спокусливим димком від їстівного, що готувалося в печах. Вітер докидав той димок через брунатні дерева і руді кущі за ворітьми.
Гризота впеклася на серці: «Перебути з місяць або до кінця морозів, і що далі?.. Новий врожай далеко, а то б хоч колосок сирий підживив; доїмо конину, тоді — край».
Швидкі сніжини торкали його плечі, ніби підганяючи. Непомітно збилися рясною густотою, з неї ж завихрили, після чого метнулися в різні сторони і помчали кількома великими течіями. Закуріли враз! — мов хвилею вселенською, в непрозорій білості, закрили небозвід. Близько ж незчисленність їхню, під страшною тінню, несло в пливкій рівновазі, як іскри в сузір'ях, а потім кинуло в один і другий бік i стало творити ряди білих вирів — тисячі тисяч їх, обертаючи на кожному кроці і сиплячи в душу селянинові.
18
Означуваний сонцем, проминув кінець зими; з нетерпцем виглядає сім'я Катранників крізь шибки: на білу запону, простелену всюди. Таки почала западати, марніти, братися подзьобинами, ніби від теплого птаха. Прочорніли плями крізь неї.
Мирон Данилович ледве ходить; і дружина схуднула, стала з лиця темніша, ніж від весіннього обпалу колись, — як попіл.
Діти снували сонними тінями від холодної печі до вікон, звідти до дверей, і знов до печі, або лежали, схожі на пошесних. Дивно примовкли. Нишком терплять, занепавши; мов сухі галузки, руки в них. Підстаркуваті стали діти і поважні. Не всміхнуться. Тільки очима світять так скорботно і так чудно, ніби до цього світу не приналежні. Не скаржаться на муку. Тільки часто лягають, — животик їм роздутий і болить, то вони лягають ницьма, обличчям до подушечок, підібгавши коліна під груди і накрившись ряднами. Оленка на печі, Андрійко на полу, в куточку. Коли ж ляжуть рівно, знов корчаться і перевертаються часто; дихати трудно.
Що не попадуть, все до зубів — гризти: чи скалку з кінської кістки, чи навіть клаптик паперу від коробки, на якому слід ячмінної кави зберігся; нюхають облизують і жують, бо любий сам запах і смак.
Мати здоровіша, ніж тато: в нього ноги опухли і вкрилися виразками — звідти сочиться брунатна рідина, як гноївка. Він пообмотував ноги і обкрутив мотузками; зверху напустив холоші.
Коли трохи потепліло, зібрався на здобич.
— І я з вами! — покликав син.
— Ні, простудитися можна. Потерпиі
— Не час виходити, — додає мати, — і черевики ворвані.
Синок мовчить. А доня навіть не питає, тільки мерехтить з печі величезними очима. Часом дістає свій зошит: учитись; але наука ніяк не йде в недужу голівку. Зошит вертається знов на комин, куди покладено також братів, скарбик, із склом, що збирало бризку від сонця.
Мирон Данилович, ставши за ворота, вагається — чи йти коротшою стороною, мимо кладовища.
— Ат! — рішає він. — Чи не однаково? Там будемо всі; ніхто не обмине.
Підходячи ближче, не хотів глядіти на похованих — очі самі звернулися.
Сніг швидко танув; скрізь мертві, недавно покладені: в западинах, зверху, а то й на рівному місці. Ті, що присипані, проступали з землі; то голови їх вивільнені, то лікті, то стопи дроти денного світла, скрізь по кладовищу. Такий лан, що Катранникові, коли дивився, чорна неміч зайшла під грудьми, він відвів погляд.
Повертає він до рідного поля — глянути, як визволяється з мертвоти. Галузочка, відломлена від куща, обмокла важкими краплями: з снігу, що був примерз, а сьогодні розтанув. Трішки розм'якла кора і злегка подала пахощ, коди ж на зуби взяти її, розточується терпкою гіркістю — бадьорить нерви. Будить на серці втіху, дуже недовгу, бо немає просвітку хліборобові.
Чого хотять руїнники, що вдерлися з назвою будівників світла?.. Самі ж — приблуди, найняті мучити.
І ти, хлібороб від старих предків, мусиш гинути з родиною, бо кувачі гріха звеліли кожному виконавцеві своєму: «Вбий душі!» А так мало ти хотів — дрібного місця під небом; трудячись на клинчику землі» кормити дітей і одягати. Глянув селянин, — струмки сплескують, жваво дзюркочучи; їм висвічують, спрямовуються на схилі до байраку, в шумкий потік.
Над глибочиною рідкі дерева рудіють. Кружма блукають граки над їхніми верховіттями і ховаються, з каркотливими скаргами, в затінену далечінь.
Стежив хлібороб, як пробуджується земля — в світлості, браній від сонця, мирного і ласкавого. Чи суджено прийти до нив, коли паруватимуть?
Не чує серцем, чи це здійсниться. Він хворий став; і земля — не своя; і посівного немає. Клапоть лишився на згір'ї, коло садка, — теж заберуть, рано чи пізно.
Викрякують гайворони, кружачи і шукаючи корму на чорноземі, де селянин не має собі ні ріски.
Забарно відходить він! Від степового повітря роз'ятрилася в єстві дика несить, що, мов незримими кігтями, пронизувала, в пекучому відчутті. Лихоманила нерви і тьмарила свідомість. В розпалі мучення зневолювала кудись рухатися наосліп, без глузду і стриму; дражнила злісно, як пораненого вовка, найменшою дрібницею: ось, мертвою бур'яниною, об яку затнувся чобіт, і також бризками, що від неї сипнули на руку.
— Що там: є живі люди? — питає жінка.
— Круків більше.
— Їх можна впіймати? — цікавиться син, глядячи пильно, непорушними очима.
Батько став: його раптова думка вразила.
— Можна, а навіщо?
— Так...
Можна; тільки їх не їдять—смердючі. Хіба спробувати?
Він молотком розбив кінський маслак, поклавши на дривітню. Обсмоктував кусники і обгризав. Діти ж відмовилися. Хоч не була доня хоровита, як покійний первісток, коли доходив, а все ж мала в розширених очах вираз, що лякав батька: ніби остання прикмета, дитячий погляд — поза довколишністго. Блаженненька доня! — терпить сумирне. Навіть пробує всміхнутись, але не може; такими і зостаються риси обличчя, як застигли в виразі болісної зосередженості. Безгоміння в хаті.
Більше із звички, ніж необхідності, Дарія Олександрівна ходить коло печі і мисника. Конини мало: на тиждень-другий, найскупішими пайками. А далі? Обличчя не відзначує в собі жодного настрою, крім гіркої понурості, що вкорінилася в істоті, ніби нова вдача. З терпеливістю, дивною самій, господиня зносить голбдні болі. Дивлячись на неї, Мирон Данилович буває вражений: така сила противлення недузі і зморі, особливо виголодженню — в жінки, ніби слабішої; коли ж рухається так вільно! — витриваліша, ніж він. Йому голова обпливає кружма, з нападами потемнення в очах; ноги, як колоди, в темно-рудих гнійничках. Ось тепер: постукав молотком об маслак і задихався.
Книга: БАРКА ВАСИЛЬ “ЖОВТИЙ КНЯЗЬ”
ЗМІСТ
На попередню
|
|
