Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Берджеc Ентоні. МЕХАНІЧНИЙ АПЕЛЬСИН
Берджеc Ентоні. МЕХАНІЧНИЙ АПЕЛЬСИН
Ентоні Берджеc. Механічний апельсин
(Anthony Burgess - Clockwork Orange)
Переклав з англійської Олесандр Буценко
Частина перша
1
- То що ж далі, га?
Ми, тобто я, Алекс, і три мої кенти - Піт, Джорджі й Дим (цей справді-таки був дурний, як дим), сиділи в молочному барі "Корова", напружуючи ізвіліни, чим би його заповнити вечір і оту лайняву зимову холодну мерзоту (добре хоч без дощу). Бар "Корова" був молочно-плюсовим мєстом; ви, братва, мабуть, уже й забули, що воно таке, оті мєста, адже світ міняється дуже бистро, і всі про все забувають миттю, а газет однаково ніхто не читає. Так от, у тому барі подавали молоко - і плюс до нього. Дозволу на продаж спиртного вони не мали, але закон тоді ще не забороняв нові вєщі, отож вони додавали скільки завгодно всякої дряні у звичайнісіньке молоко: ви могли пити його з "колесами", "хімією", "дуром" чи таким іншим, хапати кайф і чверть години споглядати на кінчику свого лівого черевика господа Бога з його небесним військом і всіма святими, аж поки яскраві спалахи осявали ваш мозг. Або ж пити молоко на "ножах", як ми це називали; воно заводило нас і підштовхувало трохи попаскудити, наче зіграти в очко. Саме таке молочко ми й хлебтали того вечора, що оце з нього я починаю свою оповідь.
Кишені в нас були напхані дєньгамі, тож заради бабок зовсім не обов'язково було долбать у завулку старого хрєна й дивитися, як він спливає в калюжі кров'ю, поки ми рахуємо здобич і ділимо її на чотирьох; або видєливать жорстокі штуки з тремтячою сивою ципою в крамниці, а тоді линяти, хапаючись із смєхом за животики. Але, як то кажуть, гроші - не головне.
Ми, всі четверо, одягалися за останньою модою. В ті часи це означало носити вузюсінькі "дудочки" з нашитою на матню так званою "формочкою для желе" - латкою, що оберігала штани й правила воднораз за таку собі прикрасу, яку можна було чьотко розрізнити при певному освітленні. Я мав "формочку" у вигляді павука, Піт - у вигляді ладоні, Джорджі - дуже химерну, у вигляді квітки, а сердега Дим мав жлобську латку у вигляді блазенського ліца. Він узагалі не відзначався кмітливістю й був "найдимніший" з усіх нас чотирьох, справжній тобі Хома невірний. Ми носили також короткі куртки без вилог, але з величезними накладними плєчамі - насмішка над статурними бовдурами. А на шию, братва, ми пов'язували хустинки брудно-білого кольору, які нагадували картофєльноє пюре з подобою візерунка, що його лишає виделка. Ми мали не надто довгі чуприни й були взуті в тупоносі, моцниє, як для бійки, черевики.
- То що ж далі, га?
Біля стойки сиділи рядком три дєвочкі, але ж нас, мальчіков, було четверо, і ми дотримувалися правила: один за всіх, усі за одного. Ті мочалки також були прикинуті як треба-одна у фіолетовій, друга в зеленій, третя в оранжевій перуці, що коштували тим фраєркам щонайменше три-чотиритижневого заробітку, а розкраску всі мали "бойову" (обведені глазкі й густо намазюкані ротікі). Дівчата були в довгих і прямих чорних сукнях, а на грудях кожна носила невеличкий блискучий значок із хлопчачим ім'ям - Джо, Майк чи щось таке. Мабуть, то були мальчікі, з якими мочалки встигли переспать до чотирнадцяти років. Вони все позирали в наш бік, і мені вже кортіло закомандувати нам трьом (краєчком рота, ясна річ) вийти й трохи розважитися сексом, покинувши Дима, який саме почовгав купити "палітру" білої рідини, цього разу з "хімією", але то не відповідало б правилам гри. Дим був огидно потворний, як і його ім'я, одначе настоящій, залізний боєць і добре бився ногами.
- То що ж далі, га?
Чєловєк, що сидів поряд зі мною на довгій ворсистій канапі, яка тяглася вздовж стін, вже "приїхав". Він вибалушив глаза й белькотів: "Туманні праці Арістотеля, викидаючи цикламенів, набувають достатньої форфікуляції..." Атож, він уже "відчалив", "став на вуха" - мені той стан був знайомий, я його, як і всі ми, не раз зазнавав на собі, але тепер вирішив, що це - вєщь для боягуза, братва.
Ти ковтав собі молоко, а тоді розлягавсь, і тебе поглинала мисль, що все навколо-спогади. Ти все чьотко бачив-столи, стереоколонки, лампи, мочалок і мальчіков, одначе все воно було як та вєщь, щцо ніби й реальна, але насправді не існує. Ти був загіпнотизований носаком свого черевика чи туфлі, а то й нігтем, і почувався так, наче тебе схопили за барки й почали трясти. 1 трясли доти, доки витрушували все до решти. Ти втрачав і тіло, й ім'я, і душу, але тебе ніщо не обходило, бо ти з нетерпінням чекав одного: коли твій черевик чи ніготь стане жовтим, а тоді ще жовтішим, і ще. Кінець кінцем лампи вибухали, наче атомні бомби, а носак черевика, ніготь або й брудна пляма на холоші оберталися у велике-превелике мєсто, більше від Всесвіту, і ти саме збирався стати перед господом Богом, коли все раптом уривалось. Ти повертався назад з перекошеною коробочкой і скімлив: "Ой-ой-ой!" Певна річ, це був великий кайф, але ж і велике боягузтво, Лдже ми живемо на землі не заради того, щоб доторкнутися до Бога. Це тільки висмоктує з чєловєка всю його силу й дух.
- То що ж далі, га?
Ввімкнули стерео, і виникло враження, ніби голос співачки-чувачки пєрєлєтает з одного кутка бару в інший, здіймається до стелі, знову падає на підлогу, кидається від стіни до стіни. Берті Ласкі прохрипіла стару пісеньку "Ти стираєш з мене фарбу". Одна з трьох цип біля стойки - та, що в зеленій перуці,- почала надувати й утягувати під "музичку", як вони називали те виття, своє черевце. Я нарешті відчув укол від "ножів" у старому доброму молоці й тепер був ладен зіграти в очко. Тож дзявкнув по-собачому:
- Гайда! Гайда! Гайда! - І зацідив кулаком свого сусіда, який усе ще щось белькотів. Я жєлєзно заліпив йому в ухо, одначе він тільки байдуже провадив далі:
- Телефонний алкоголь, коли фарфаркулюль одержує рубадубдуба... Згодом, коли він прийде до тями, йому, безперечно, болітиме забите місце.
- Куди гайда? - спитав Джорджі.
- Та так, пройдемось, братва, позиримо, що трапиться по дорозі. Отож ми випхалися в глупу зимову ночку, спустилися бульваром Маргдніти, повернули на Бутбі-авеию і там знайшли 'ге, чого іііукали,- крохотнос посміховисько для початку. Це був схожий на шкільного вчителя тремтливий старпьор в окулярах, який хапав ротом холодне нічне повітря. Під пахвою він ніс книжки, в руці тримав чорну парасольку і вийшов з-за рогу, де було публічне бібліо, щодо нього в ті дні піпли майже не ходили. Загалом, коли сутеніло, в місті рідко можна було зустріти типового обивателя, бо полісменів поменшало, але вистачало бешкетних мальчіков, тож схожий на вчителя чєловск був єдиним перехожим. Ми ввічливо подрулілі до нього, і я сказав:
- Вибачайте, друже.
Коли він завважив, як ми четверо спокійно, ввічливо й усміхнено підходимо до нього, то трохи здрейфив, одначе голосно, як учитель, і намагаючись приховати іспуг, відповів:
- Так, прошу. Що вам завгодно?
- Бачу, у вас під пахвою книжки, друже,- провадив далі я. - В наш час зустріти людину, що й досі полюбляє читати, приємна несподіванка.
- Он як? - здивувався він і аж затремтів. - Розумію. Він подивився на кожного з нас по черзі й побачив, що стоїть посеред гурту веселих, ввічливих хлопців.
- Так,- підтвердив я. - Я б із величезним інтересом подивився, з вашого дозволу, на книжки, які ви оце тримаєте під пахвою. Над усе на спі ті люблю гарну чисту книжку, братику.
- Чисту? - перепитав він. - Чисту?
Цієї миті Піт вихопив у нього три книжки й бистро роздав їх нам. Кожен із нас, окрім пришелепкуватого Дима, одержав по книжці. У мене в руках опинилась "Елементарна кристалографія". Я розгорнув її і зауважив:
- Чарівно, високий клас!.. А це що таке? - раптом перелякано вигукнув я. Яке брудне ругатєльство, соромно навіть дивитись! Ти розчарував мене, братику, такого я від тебе не сподівався.
- Але ж... - спробував заперечити учило. - Але ж, але ж...
- А тут,-підхопив Джорджі,-на мою думку, вже справжня бридота! Одне ругатєльство починається на "х", а друге - на "п". - Він тримав у руках книжку під назвою "Чудо сніжинки".
- Еге ж,- і собі докинув недоумкуватий Дим, що саме посмотрсл через Пітове плече і, як завжди, передав куті меду. - Ондечки розповідається про те, що він із нею зробив, ще й намальовано. То ти,- просичав він,- просто старий розбещений крутій!
- І це в твої роки, друже!.. - дорікнув я і став роздирати книжку, яку тримав у руках.
Решта заходилися робити те саме зі своїми книжками. Дим із Пітом шматували "Ромбоедричні системи".
- Постривайте! - закричав древній учило-мучило. - Це ж не мої книжки,-це власність муніципалітету! Справжнє неподобство! Вандалізм!-І ще щось в етом роде. Він навіть спробував був відібрати в нас книжки. Зворушлива сцена!
- Ет, то ти заслуговуєш, щоб тебе провчили, братику,- зауважив я.
Та "Кристалографія" мала дуже міцну оправу, старовинну, виготовлену за тих часів, коли вєщі робили ще навічно, і розірвати її було дуже важко. Тоді я почав видирати сторінки й жбурляти їх жменями, наче величезні сніжинки, на старпьора, який усе волав, і решта нас зробили те саме - Димчик ще й ударив, як той блазень, у закаблуки.
- Ось тобі! - примовляв Піт. - Кукурудзяні пластівці для сраного читача паскудних книжок!
- Ах ти ж гидка розваліна! - лайнувсь я, і ми взялися за старого. Піт схопив його за лапи, Джорджі розтяг йому пальцем, мов гачком, пасть, а Дим витяг звідти штучні зуби - верхню й нижню щелепи. Він шпурнув ті щелепи на асфальт, а я став товкти їх черевиком. Але вони виявились надто міцні - з нової, класной пластмаси. Старий хрєн щось булькотів, зашумєл:
- Буль, вуль, муль!..
Тоді Джорджі відпустив його губкі й виляском приклався кулаком до беззубої пасті, звідки почувся стогін і красиво хлюпнула кров. Далі ми роздягли небораку, стягли з нього верхню одєжду, лишивши його в довгих трусах (старінних - Дим із смєхом навіть нахилився, щоб кращще їх роздивитись). Насамкінець Піт легенько двигонув учила по макітрі, і ми відпустили його з Богом. Він поплентався геть, заточуючись, хоч піхнулі його не дуже, ох-ох-охаючи й не розуміючи, ні де він, ні що з ним. А ми, поглузувавши, почали вивертати його кишені - Дим у цей час пританцьовував з чорною парасолькою. А втім, поживитись було майже нічим. Кілька доісторичних листів, ще 60-го року, з "моїм любим" і такою іншою фігньой, кільце для ключів і прєстарая авторучка, з якої протікало чорнило. Дурноверхий Дим облишив, звісно, свій танок із парасолькою і взявся читати вголос один з листів, демонструючи безлюдній вулиці свою письменність.
- "Мій любий!..-несамовито вигукував він.-Я думатиму про тебе на відстані! Сподіваюсь, ти не забуватимеш тепліше вдягатися, коли виходитимеш увечері з дому!.." -Дим на все горло заржал- го-го-го! - і вдав, ніби підтирається тим листом.
- Досить! - кинув я. - Кінчаймо, братва!
У штанях старпьора нашкребли жалюгідну дещицю башлєй (себто грошей), не більше троячки - брудна пшонка порівняно з нашими бабкамі, і ми її просто порозкидали. Тоді потрощили парасольку, порізали на клапті училову одєжду і, пустивши її за вітром, поставили крапку на тому старпьорі. Отак. Не багато, ясна річ, але я зовсім не збираюся ні перед ким ви-ї-бачатись - вечір тільки починався. "Леза" з молоком усмокталися в кров, і ми були на взводе.
Треба було повторити то же самоє, цебто спорожнити кишені, перш ніж грабануть крамницю, і таким чином купити собі наперед алібі. З таким наміром ми посунули до "Герцога Нью-Йоркського" на Еміс-авеню, знаючи, що в тому барі завжди три-чотири бабушкі дудлять пиво на ДД (державну допомогу). Ми враз обернулися на зразкових мальчіков і почали лагідно, як на вечірній молитві, до всіх усміхатись. Але ті старі зморшкуваті п'янички вмить затремтіли і їхні венозні лапкі зі склянками затрусилися, розбризкуючи пиво на стіл.
- Облиште нас, хлопці,- прошамкала одна з бабушенцій. На її обличчі відбилися сліди тисячоліть. - Ми бідні старі жінки.
Ми тільки вишкірились у відповідь, посідали поряд і дзеленькнулн у дзвіночок, підкликаючи офіціанта. Коли він, перелякано витираючи брудним фартухом ладоні, підійшов, замовили чотири "ветерани" - суміш рому й шерібренді, дуже популярний у той час коктейль (дехто полюбляв ще канадський варіант-з лаймовим соком).
- А цим бідним бабушкам принеси щось похрумкати,- наказав я офіціантові. - Кожній по великій порції шотландського ввіскі й чогось на зубок.
Я вивернув кишеню з дєньгамі на стіл, братйа, і решта хлопців зробили те саме. Переляканим старим п'яничкам принесли подвійне бухло, і вони геть розгубилися, не знаючи, що й сказати. Зрештою одна з них спромоглася на "Спасибі, хлопчики", хоч; відчувалося, всі вони думали: тут щось не те. Так чи так, ми купили кожній по пляшці коньяку "Генерал янкі" з собою, а я ще й заплатив, щоб їм видали другого дня по десятку кухлів пива і вони більше не смерділи біля стойки. На башлі, які лишилися, ми накупили, братва, всього їстівного, що тільки продавалося в тому мєстє: тістечок, сухих кренделиків, сирних паличок, хрусткої картоплі, шоколадних плиток. І все це - для отих підстаркуватих мочалок. А тоді оголосили:
- За мінуту повернемось.
- Спасибі, хлопці. Хай береже вас Бог,- тільки и спромоглися пробулькотіти старі ципи, коли ми попхались на вулицю без пенса в карманах.
- Сам собі здаєшся таким порядочним, що аж гидко,- зауважив Піт. Сердега Дим, було відно, анічогісінько не усьок, одначе притримав язика, боячись, що його обізвуть дураком і безголовим недоростком. Ми завернули за ріг і вийшли на Етлі-авеню, де ще була відчинена ота крамниця з солодощами та сигаретами. Вже місяців три ми її не чіпали, тож у цьому районі взагалі було спокійно - патрульні рожі (цебто озброєні полісмени) в ті дні трималися вище по річці. Ми натягли маски - новенькі, кльовиє, кожна була схожа на якусь історичну особу (коли купуєш таку маску, тобі навіть називають ім'я); я мав маску Дізраелі, Піт-Елвіса Преслі, Джорджі - Генріха VIII, а сердега Дим - поета Пе Бе Шеллі. Маски приховували все обличчя до останньої волосинки й були виготовлені з особливого еластичного матеріалу, так що після всього їх можна було навіть згорнути й запхати в черевик. Отож натягли ми маски й зайшли втрьох до крамниці. Піт лишився надворі "на стрьомє", хоч довкола й панувала тиша. У крамниці ми одразу посунули до господаря, такого собі Слоуза - не чєловєк, а драглі в портвейні. Він миттю збагнув, що й до чого, і прожогом метнувся за прилавок, де був телефон і де, мабуть, він тримав свою добре змащену шестизарядну "пушку". Дим із скоростью птаха перепурхнув через прилавок і почав кидатися коробками з тютюном, які розбивались об великий плакат, що на ньому якась мочалка шкірилася до покупців і виставляла на показ грудь, рекламуючи нові труїлки, тобто сигарети. Ще мить - і ми побачили, як у глибині крамниці за портьєрою наче прокотився клубок. То Дим і Слоуз зчепилися в смертельній бійці. З-поза портьєри чулось пихтіння, рохкання, удари, гуркіт падіння, лайка, і нарешті - брязь! брязь! брязь! - то били скло. Матуся Слоуз, крамарева дрружина, заціпеніла за прилавком. Щомиті вона могла зарепетувати: "Ґвалт! Рятуйте!"-отож я мігом перестрибнув через прилавок і схопив її - теж достоту слониха, ще й парфумами від неї тхнуло, як із діжки, а величезні груді аж ходором ходили, наче могутній вібратор. Я лапой затулив їй рота, щоб вона не заверещала на весь світ, але та сука щосили вкусила мене за долоню, і перший скрикнув саме я, а тоді й вона заверещала, закликаючи поліцію. Довелося долбануть її гирею, а тоді ще й потягти лапастим ломиком, яким вони відкривали ящики. Нарешті вона вмилася юшкою, як отой старий учило, ми кинули її на підлогу, з глуму розірвали на ній одєжду, ще й легенько копнули кілька разів ногами, щоб не стогнала. Коли я побачив її розкарячену, з голими цицьками на підлозі, то мимоволі подумав, чи не встигну я її ще й... А втім, часу вже не лишалось. Випорожнивши касу - здобич виявилась чималою - і прихопивши кілька коробок найкращих труїлок, ми злиняли.
- Одначе той гад здоровий як бугай,- зауважив Дим. Його вигляд мені не сподобався: брудний, розхристаний, він скидався на чєловєка після бійки. Хоч так воно й було, але ж це не виправдання, щоб мати такий вигляд. Об Димову хустину на шиї наче хтось ноги витер, маска злізла з обличчя, і на ньому лишився бруд з підлоги. Ми затягли Дима в провулок і заходилися приводити його до ладу - наслинили наші "сякачки" й ну вмивати йому писок. Старалися для того сучого сина. До "Герцога Нью-Йоркського" повернулися дуже бистро: глипнувши на годинник, я побачив, що ми впоралися менш ніж за десять хвилин. Бабушенції так само сиділи й цмулили пиво з віскі, яке ми їм купили.
- Привіт, киці! - звернулися ми до них. - Чого ще бажаєте?
- Ви дуже добрі, хлопчики,- завели вони ту саму пісеньку,- хай береже вас Бог.
Ми дзеленькнули в колокольчік, і коли підійшов офіціант, цього разу інший, замовили собі пива з ромом - страшенно ж палила спрага, братики,- а старим ципам - усе, чого їм заманеться. Тоді я попередив бабуль:
- Ми звідси не виходили, еге ж? Увесь час були тут, зрозуміло? Вони втямили все навдивовижу бистро.
- Добре, хлопчики. Ви весь час були в нас на очах. Хай береже вас Бог. -І знову приклалися до чарок.
Все це, звичайно, не так уже й важило. Півгодини поліція не давала про себе знати. Та потім з'явилися нарешті дві молоді рожі, розпашілі в своїх величезних залізних шлемах.
- Вам відомо про те, що сталося сьогодні ввечері у Слоузовій крамниці? - запитав один із них.
- Нам? - невинно перепитав я. - Ні. А що таке?
- Пограбування й насильство. Господарі в лікарні. Де була цілий вечір ваша компанія?
- А чому таким грубим тоном? - обурився я. - Мене не цікавлять ваші брудні натяки! Ви тільки погляньте, братики, які ці лягаві підозріливі!
- Вони весь вечір були тут, ці хлопці,- зацвірінькали старі мочалки. - Хай береже їх Бог, бо добріших і чемнішиих підлітків ми ще не зустрічали. Весь час просиділи за оцим столиком. Ми не бачили, щоб вони кудись виходили.
- Та ми ж тільки питаємо,- пояснив другий молодий фараон. - Виконуємо свої службові обов'язки.
Так чи так, а виходячи, вони застережливо глипнули на нас. А ми вслід їм зробили губами "Пр-р-р-р-р!" Одначе я був трохи розчарований. Ніякої тобі боротьби. Все просто, як поцілуй-мене-в-гузно. Але ніч тільки починалася.
2
Коли ми вийшли з бару "Герцог Нью-Йоркський", то біля його великої центральної освітленої вітрини запримітили неохайного сгарого пьяніцу, який на все горло виспівував паскудних пісеньок часу своїх батьків та ще й раз у раз гикав, так наче в його смердючих зруйнованих нутрощах сидів цілий оркестр. Є вєщі, яких я просто не терплю. І це була одна з них. Я не можу бачити мужіка, що, заливши очі, хитається на ногах і гидко відригує - байдуже, старий він чи молодий. А особливо такого віку, як оцей. Він стояв, прихилившись до стіни, в пожмаканій, пошарпаній одєждє, наче обтер собою все вапно, а потім ще й вивалявся в багнюці. Ми підхопили його попід руки й кілька разів добряче долбанулі під бік, але він і далі горланив:
І я повернуся до тебе, кохана, кохана, Коли ти, моє серце, помреш.
Тоді Дим трохи попрасував кулаком його пропиту пасть, спів урвався, і п'яний заволав:
- Ну ж бо, вбийте мене, страхопудні вилупки, я більше не хочу жити, особливо в цьому смердючому світі!
Я попросив Дима зачекати момент, бо часом цікаво послухати, що белькочуть оці старі маразматики про життя і світ.
- Смердючий! - вигукнув п'яниця. - Бо в ньому молодь поводиться зі старими людьми так, як оце ви зі мною. Нема тут більше ні закону, ні порядку!
Він репетував і вимахував своїми граблями, як справжній оратор. З його кішек раз у раз вихоплювалося оте "гик" та "гик", наче всередині в ньому щось оберталось чи бушував якийсь грубий мужік, намагаючись його урвати, тож старий погрожував йому кулаками й усе кричав:
- Цей світ не для літніх людей, і я не боюся вас, хлопчиська! Бийте мене скільки завгодно, я нічого не відчую, бо я під чаркою! А якщо вб'єте мене, то я тільки зрадію!
Ми вибухнули смєхом, однак нічого не відповіли, а тільки стояли й кривили губи. А старий провадив далі:
- Хіба це світ?! Люди вже ступили на Місяць, літають навколо Землі, як та комашня навколо лампи, але ніхто не поважає земних законів і порядку. Тож ви й чините всяке паскудство, брудні, полохливі хулігани!
Він видав губами звук "пр-р-р-р-р!", як ми оце щойно зробили шмаркачам полісменам, і знову затяг пісню:
О люба, люба батьківщино, боровся я заради тебе, Приніс тобі я мир і перемогу...
З усміхненими ліцами ми почали ніжно товкти його кулаками, одначе він уперто співав. Тоді ми зробили йому "підсічку", він важко, мов лантух, гепнувся і вистрілив цілим фонтаном пива з блювотиною. Нам стало гидко, кожен копнув його черевиком, і з тієї паскудної пасті полилася вже не пісня чи блювотина, а кров. А ми рушили собі далі.
І от поблизу муніципальної електростанції ми наштовхнулися на Баржу та п'ятьох його кентов. У ті часи, братва, ватаги складалися переважно з чотирьох-п'яти чоловік, на зразок автоекіпажів, бо так зручніше скористатися машиною, а шестеро - то вже більше, ніж звичайна ватага. Щоправда, час від часу ватаги для нічних битв об'єднувались у невеликі армії, одначе "хилятися" найкраще було невеликою компанією. Коли я бачив Баржу, мене аж нудило від його самовдоволеної масної пики й жахливої воні від пересмаженої олії, якою він просмердівся наскрізь, хай навіть був у найкращій одєждє, як того вечора. Ті хлопці помітили й нас, і якийсь час ми спокійно поглядали одні на одних. Це пахло вже справжнім дєлом, коли в хід ідуть тєсакі, цепі, брітви, а не самі кулаки та черевики. Баржа та його кенти облишили те, що робили,- вони саме зібрались поглумитися над малою, не більше десяти років, дєвочкой, яка скі мліла і репетувала, хоч була ще в одєждє. Баржа тримав її за одну лапку, а його перший помічник Лео - за другу. Хлопці, мабуть, устигли тільки проказати соромітності, перше ніж повалити малу й зґвалтувати. Зобачивши нас, вони відпустили зарюмсану ципку, і та дременула геть, світячи в темряві тоненькими блідими ніжками й усе схлипуючи: "Ой-ой-ой!.."
- Ти ба! - по-дружньому ошкірився я. - Та це ж гладкий смердючий цап Баржа! То як тобі ведеться, ти, бутель дешевої олії для смаження? Ану відхлюпни нам трохи в свої яєчні шкаралупи, якщо вони в тебе є, жирний кастрате!
І почалось. Нас було четверо, їх, як я вже казав,- шестеро, але волоцюга Дим, хоч який він задимлений, коли скаженів, то сам був вартий у бійці трьох. На поясі він був двічі обмотаний "ужом", цебто ланцюгом. Тепер Дим розпустив його і став крутити ним над головою, намагаючись поцілити противникам у глаза. Піт і Джорджі мали гарні гострі тєсакі, а я - чудову брітву-горлорізку, якою в ті часи орудував блискуче. Отож ми почали рубитися в нічній пітьмі. Старий Місяць, на який уже ступили люди, щойно вийшов, і гостро, наче ножі, зблиснули зірки, мовби бажаючи й собі приєднатись до дракі. Мені пощастило розпороти брітвой спереду одєжду одному з Баржиних кентов, та так акуратно, що лезо навіть не торкнулося тєла. Посеред дракі той кент раптом побачив, що нагадує розлущеного горохового стручка - черево оголилося, чоловіче причандалля вивалилось назовні. Хлопець розлютився ужасно, заметався, загарчав, утратив пильність і підпустив до себе Димчика, який крутонув ланцюгом - вж-ж-ж-ж! - і поцілив бідоласі прямісінько в глазкі. Баржин боєць заскавулів і, заточуючись, відійшов убік. Ми працювали отлічно, і невдовзі перший Баржин помічник, засліплений Димовим ланцюгом, опинився на землі. Він рачкував і завивав, як звір, аж поки дістав ще й добрячий удар черевиком по голіверу й відразу вгамувався.
З нас чотирьох Дим, як завжди, мав найгірший вигляд: закривавлене ліцо, брудна пошарпана одєжда. Ми троє залишалися такі самі спокійні й неушкоджені. Я все хотів дістатися до смердючого гладкого Баржі й уже витанцьовував, як той голяр на кораблі у шторм, навколо нього з брітвой, намагаючись різонути по брудній масній пиці. Баржа мав довгого тесака, справжнього різницького ножа, але сам був опецькуватий, неповороткий і важкий, отож заподіяти врєда нікому не міг. Це була справжня втіха, братики, вальсувати навколо нього - ліворуч два-три, праворуч два-три,- підррізаючи йому по черзі то ліву щічку, то праву, і з обох боків одночасно наче опускалися дві криваві фіранки, затуляючи тієї зоряної зимової ночі масну Баржину хавку. Та хоч криваві патьоки вже й скидалися на червоні фіранки, Баржа цього, як видно, не відчував, бо так само вайлувате тупцяв на місці, мов жирний ведмідь, і штрикав у мій бік тесаком.
Цієї мінути ми почули завивання сирен і зрозуміли, що то їдуть фараони, виставивши з вікон машин "пушкі". Поліцію, безсумнівно, викликала ота мала зарюмсана дєвочка, адже поруч з електростанцією був телефон для зв'язку з рожамі.
- Дарма, смердючий цапе! - гукнув я. - Невдовзі стрінемось! Я ще відірву тобі яйця!
Відсапуючись, вони неквапно побігли в бік річки, крім першого Баржиного заступника Лео, який "міцно спав" на землі. Ми всі четверо поспішили в протилежний бік. За квартал був наскрізний провулок, темний і безлюдний; там ми сховались і помалу віддихались. Ми опинилися наче між двома величезними страшними горами - обабіч здіймалися височенні багатоквартирні будинки, і в кожному вікні блимало голубе світло. Напевно, телики. Того вечора показували так званий всесвітній телеканал - ту саму програму можна було посмотреть будь-де на планеті; як правило, її охоче дивились немолоді піпли середніх статків. Виступав або відомий комік, або чорношкірий співак, і передачу транслювали за допомогою телесупутників. Атож. Поки ми перечікували й відхекувались, поліційні машини з увімкненими сиренами промчали на схід. Отже, з нами все гаразд. Лише сердега Дим раптом вирячився на небо, де сяяли зорі й місяць, і широко роззявив пасть, мов дитина, що доти таких вєщєй не бачила.
- Цікаво, що на них? - проказав він. - Що воно діється там, нагорі?
Я щосили штурхонув його ліктем і відрубав:
- Отямся, дурак! Знайшов чим сушити мізки, блін! Там, мабуть, те саме, що й тут: один наштрикується на ножик, другий його тим ножиком підрізає. А поки що в нас ще дитяче врємя, братики, ходімо далі!
Піт і Джорджі загоготали, а сердега Дим тільки люто глипнув на мене, тоді знову звів очі на зорі та місяць. Ми посунули провулком, з обох боків якого лилося блакитне мерехтіння всесвітнього телеканалу. Тепер нам потрібна була машина. Вийшовши з провулка, ми повернули влєво і коли побачили велику бронзову статую якогось старого поета з верхньою губою, мов у мавпи, і з люлькою в немічному роті, то зрозуміли, що дісталися до Прістлі-плейс. Ми взяли на північ і вийшли до бридкого "Фільмодрому" - кіношкі, обдертої і подзьобаної, бо сюди не зазирав майже ніхто, крім таких мальчіков, як оце я і мої кенти, та й то аби лиш поверещати, порубатися чи пожаріть в темряві дєвочек. На афіші біля входу виднілися засиджені мухами невиразні плями - реклама ще одного ковбойського бойовика, де на боці шерифа, який палив зі свого шестизарядного кольта в конокрадів з войовничих легіонів пекла, билися архангели. Одне слово, така собі жлобська вєщь, що їх у ті часи штампувала державна компанія. Автомобілі, припарковані біля кіношкі, були нікудишні - переважно розбиті старі тачкі, серед яких стояв і досить новенький "дуранго-95". Його я й уподобав. Джорджі мав на кільці для ключів відмичку, так званий "багатоключник", тож невдовзі ми вже були в машині. Дим із Пітом влаштувалися позаду, пахкаючи, мов пани-хани, труїлками, а я ввімкнув запалювання й запустив стартер. Двигун потужно заревів, і ми відчули, як у нас приємно затремтіли нутрощі. Я натис копитом на газ, ми гарненько виїхали задком, і ніхто нас не засьок.
Якийсь час ми забавлялися на міських задвірках, лякаючи мужіков та жєнщін - вони перебігали дорогу, а ми виписували кривулі між ними й котами. Потім рушили на захід. Машин на дорозі майже не було, тож я витис педаль до кінця, і "дуранго-95" ковтав кілометри, як ті спагетті. Невдовзі обабіч замелькали голі дерева, і стало темно, страшенно темно, братва,- то ми виїхали за місто. Раптом фари висвітили щось велике і з ошкіреною зубатою пастью. Наступної миті воно завищало й хряснуло під колесами. Дим на задньому сидінні повернув голову й зареготав: "Га-га-га!" Згодом ми побачили молоденького мальчіка й мочалку, що любілісь під деревом. Ми спинилися, заплескали в долоні й затюкали до них, а тоді підійшли і дали кожному по кілька лящів. Вони заскиглили, а ми помчали собі далі. На черзі був "несподіваний візит". Непогана нагода поржать і когось зґвалтувати. Під'їхали до селища, трохи віддалік від якого осібно стояв невеликий котедж із садочком. Саме вийшов місяць, і цей чепурний, охайний котедж стало дуже добре видно. Я скинув швидкість і вдарив по гальмах, а решта троє загиготіли, як бєзумниє. Тепер ми побачили на воротах його назву - "Оселя". Напис досить-таки похмурий. Я виліз з машини, наказавши кентам не гиготіти, а триматися поважно, відчинив маленьку хвіртку і підійшов до дверей будинку. Постукав. Спершу легенько, ввічливо. Але ніхто не відгукнувся, тож я погрюкав наглєй і почув, як хтось підійшов, відсунув засув і, прочинивши трохи двері на ланцюжку, виставив у щілину глаз.
- Хто там?
Судячи з голосу, це була мочалка, молоденька дєвочка, тому я дуже чемно, як справжній джентльмен, проказав:
- Перепрошую, пані, що змушений вас потурбувати, але ми оце з приятелем вийшли прогулятись, і йому раптом стало зле. Так скрутило, що він стогне й конає на дорозі. Чи не дозволите, ласкава пані, скористатися вашим телефоном, щоб викликати швидку допомогу?
- У нас телефону немає,- відказала дєвочка. - На жаль, немає. Зверніться до когось іншого.
З маленького котеджу долинало клацання - там хтось друкував на машинці. Потім клацання урвалось, і пролунав чоловічий голос:
- Що там таке, люба?
- А може, ви зробите таку ласку,- мовив я,- й винесете склянку води? Схоже, йому просто забило памороки. Мабуть, умлів, тільки й того. Дєвочка трохи повагалась, а тоді відказала:
- Зачекайте.
Вона пішла по воду, а мої три кенти тихенько вилізли з машини, крадькома підійшли до мене й понатягали маски. Я теж натяг маску, а тоді просунув клешню в двері й легко від'єднав ланцюжок. Заколисана моїм ввічливим голосом, дєвочка не замкнула двері на засув, хоч я був для неї просто нічний незнайомець. Учотирьох ми з ревищем удерлися до того чепурненького котеджика. Дим, як завжди, клеїв шута - підстрибував, вигукував соромітності. Зі смєхом ми вскочили до кімнати, де було світло, й побачили ту дєвочку, що лякливо скулилася,- молоденька вродлива мочалка з високими грудьми. Поруч сидів чєловєк, її муж, також молодий, в окулярах у роговій оправі. На столі стояла друкарська машинка, скрізь валялися аркуші паперу, а в одному місці вони лежали охайним стосиком - певно, щойно віддруковані. Перед нами знову був інтелігент-книголюб, як і той, що над ним ми познущалися кілька годин тому, одначе цього разу письменник, а не читач.
- Що таке? - здивувався він. - Хто ви? Як ви посміли зайти до мого будинку без дозволу?! -Голос і руки в нього тремтіли.
- Не бійся,- заспокоїв я його. - Якщо в серці у тебе страх, молися, брате, і він миттю розвіється.
Джорджі й Піт рушили шукати кухню, а Дим стояв біля мене з роззявленою пастью й чекав наказу.
- А це що таке? - спитав я, беручи до рук стосик віддрукованих аркушів. Муж в окулярах у роговій оправі аж затрусився.
- Я й сам хотів би це знати? Що таке? Чого вам треба? Забирайтеся геть, поки я вас не викинув!
Сердега Дим, виряджений у маску Пе Бе Шеллі, вибухнув смєхом і зарохкав.
- О, то це книжка! - проказав я. - Книжка, яку ти пишеш. - Голос у мене раптом став хрипким. - Я завжди захоплювався людьми, що пишуть книжки. - Поглянувши на верхній аркуш, я побачив нназву "МЕХАНІЧНИЙ АПЕЛЬСИН" - і зауважив: - Яка глупость! Де це ти бачив механічні апельсини? - Тоді почав читати вголос, наче молитву, маленький уривок: - "Спроба примусити людину, живе створіння, що росте і має право на радість, відвернутися, зрештою, від ласкавого подиху зарослих бородою Божих вуст, спроба, я б сказав, нав'язати їй закони й умови життя механічної істоти - проти такої спроби підіймаю я своє перо-меч..."
Дим глузливо пирснув, а я заржал. Потім став шматувати аркуші й розкидати клапті по підлозі. Муж-письменник трохи не чокнувся, весь пожовк і посунув на мене, зціпивши зуби й розчепіривши пальці, мов кігті. Настала черга Дима - шкірячись, він кидав у перекривлине ліцо чєловєка: - "У-тю-тю!.. У-лю-лю!" А тоді - хрясь-хрясь! - кулаком зліва, кулаком справа, і ось наш дорогенький друг уже спливає червоною юшкою - червоненьке винце на розлив, густе й повсюди, так наче його виробляє потужна фірма. Чистесенький килимок і клапті книжки, яку я вже дошматовував - вжик-вжик! - були залиті кров'ю. Увесь той час дєвочка, кохана й вірна господарева жєна, заціпеніло стояла біля каміна. Аж раптом, за кожним ударом Дима, вона почала зойкати, і це нагадувало музичний супровід його кулачній роботі. Тут із кухні повернулися Джорджі й Піт. Обидва щось жували, не скинувши масок,- це чудово можна було робити й так. Джорджі тримав в одній лапє холодну пташину ніжку, а в другій - півбуханця хлєба, щедро намазаного маслом. Піт прийшов із пляшкою пива, що пінилося через горлишко, і з добрячим шматком кексу з коринкою. Хлопці почали підбадьорювати Дима - гоп-гоп-гоп! - а той витанцьовував навколо письменника і гатив його кулаками. Кінець кінцем чєловєк заплакав над сплюндрованою справою свого життя, і в його розбитій, закривавленій пасті забулькало:
"У-ю-ю-юй!" Мої кенти не переставали жувати, і коли вони вигукували, то в їхніх пащеках можна було побачити шматки їжі. Такого я не міг терпіти - це просто гидота. Тому гримнув:
- Облиште жратву! Я вам не дозволяв! Візьміть цього чєловєка й тримайте так, щоб він усе відєл і не шарпався.
Хлопці кинули свою жирну піщу на розкидані папери на столі й скрутілі письменника. Рогові окуляри в нього вже були розбиті, але ще теліпалися на "фасаді" (я не витримав і здер їх, братики). А Дим усе витанцьовував довкола, забавляючись з автором "Механічного апельсина", доки ліцо в того стало фіолетовим і заюшеним, наче стиглий плід, що спливає соком.
- Досить, Диме! - зупинив я його. - Перейдімо тепер до іншої иєщі, і хай нам Бог помагає.
Дим схопив дєвочку, яка все ще виском вищала на високій бемольній ноті, заломив їй руки за спину, а я під підбадьорливе "гоп-гоп-гоп!" почав зривати з неї одяг. І ось її спокусливі груді вже засвітили рожевими пипками, братва, а я розстібав штани, готуючись устромитися в неї. А встромившись, почув судомний крик дєвочкі й безумні зойки та брудну лайку закривавленого чєловєка, що його Джорджі й Піт тримали якомога ближче до нас. Після мене настала черга Дима, і він, поки я тримав дєвочку, зробив своє діло по-тваринному нетерпляче, щирячись і підвиваючи під маскою Пе Бе Шеллі. Потім ми помінялися - Дим і я схопили заслиненого письменника,, який уже й не борсався, тільки недоладно белькотів, наче був у молочно-плюсовому барі, а Піт і Джирджі и собі скуштували дєвочку. Нарешті запала тиша, і нас охопила лють. Ми розтрощили геть усе, що ще лишалося цілим: друкарську машинку, лампу, стільці, а Дим - у своєму репертуарі - подзюрив у камін і збирався вже накласти купу на вкритий папером килим, та я заборонив.
- Гайда! Гайда! Гайда! - гукнув я.
Письменник і його жєна були наче непритомні - заюшені кров'ю, змордовані, вони тільки хрипіли. Одначе залишалися живі.
Ми сіли в машину (я посадив за кермо Джорджі, бо почувався трохи стомленим) і помчали назад до міста, не звертаючи уваги на тварин, які з виском попадали під колеса.
3
Ми їхали до міста, але на околиці, неподалік від так званого Промислового каналу, завважили, що стрілка на покажчику палива безсило впала, так само, як і наші-ха-ха-ха!-"стрілки-хрінки", і машина закахикала: "кхс-кхе-кхе!" Нічого страшного-блакитні вогники залізничної станції миготіли--бл й м-блим! - вже зовсім поруч. Ішлося тільки по те, ччи покинути машину, щоб її зашмонали рожі, чи штовхнути її, наче в нападі шаленої люті, в старий ставок, де б вона гучно плюснулася й навіки зникла. Ми вибрали друге. Повилазивши з машини, відпустили гальма, вчотирьох подкатілі колимагу до краю ставка (суміш патоки з людськими екскрементами), добряче піхнулі, й вона полетіла, а ми повідскакували назад, щоб багнюка не забризкала нам одєжду. Однак машина тихо пірнула собі - хлюп! - а тоді - бульк! - і повагом пішла на дно.
- Прощавай, кентику! - гукнув Джорджі.
А Дим провів колимагу блазенським "у-ха-ха!"
Ми рушили до платформи, щоб проїхати одну зупинку до Центру - так називалася станція в центральній частині міста. Чемно, як належить, заплатили за проїзд і стали тихо, як порядні люди, чекати на платформі. Дим розважався біля гральних автоматів - кишені в нього були напхані дрібняками, і він був ладен у разі потреби роздати монети злидарям та голодним, одначе жодного такого ми не зустріли. Нарешті з гуркотом підійшов швидкий поїзд, маїіжг порожній, і ми сіли. Проїхавши трохи, взялися за оббивку й хутко випустили тельбухи із сидінь, а Дим почав гатити по окну ланцюгом, доки шибка розлетілася, зблиснувши скалками в зимовому повітрі. І все ж ми почувалися виснажгними й змореними - той вечір, братва, таки забрав у нас чимало сил; тільки Дим так само веселився, мов блазень, хоч був замазюканий з голови до ніг і вопял потом, що найбільше мене в ньому дратувало.
У Центрі ми вийшли й почовгали до молочного бару "Корова", відверто позіхаючи - а-а-у-у! - під місяцем, зорями й ліхтарями, бо, зрештою, були ж іще мальчікі-підлітки й удень ходили до школи. В "Корові" стало іце велелюдніше. Але той чєловєк, який звечора плів мандрони у "торчку" від молока з "хімією" чи чимось таким, і досі правив своєї:
- Вуличні хлопці, з мертвої матерії народжені погодою в кінно-сінні глільсько-платонічні часи...
Мабуть, він "залітав" того вечора уже втретє чи вчетверте, бо вигляд мав якийсь нелюдський, наче й сам обернувся на вещь, а його ліцо - на крейдяну брилу. А проте, коли вже йому подобалося так довго "мандрувати", то хай би краще скористався одним з окремих стійл у глибині бару, а не муляв людям очі у великій залі, де кожний мальчік міг над ним позбиткуватись - жартома, звісно, адже в "Корові" були хвацькі викидайли, ладні швидко покласти край будь-якому неподобству. Так чи так, а Дим проштовхався до хрєна і, по-блазенському, на все горло позіхаючи, аж було видно мигдалини, копнув його своїм великим і брудним сапогом у ногу. Але той йолоп нічого не відчув - його душа ширяла десь високо над тілом.
Навколо хиляли молоко, кокаїнілися й забавлялись запелюшники (по-нашому, це ті, кого звичайно називають підлітками), хоч були в барі й старші мужчіни та жєнщіни (аж ніяк не з буржуа), що реготали й правили теревені, їхні зачіски й одєжда вільного стилю (переважно просторі вовняні светри) вказували на те, що вони прийшли з репетицій у телестудіях за рогом. У тих дєвочєк були жваві ліца з великими яскраво-червоними ротікамі - вони шкірились, виставляючи напоказ зубья, цілком байдужі до навколишнього розбишацтва. На стереопрогравачі саме скінчилася й зіскочила платівка (Джонні Жіваго, русская кошка, виконувала пісню "Тільки іншим разом"), і в цю мить, коли запала тиша й на програвач мала лягти інша платівка, одна з тих дєвочєк - на вигляд років під сорок, дуже вродливаа, з великим, розтягнутим в усмішці ротіком - раптом проспівала якихось півтора такта, наче на підтвердження того. про що вони там патякали. У ту хвилину, братики, мені здалося, ніби до молочного бару залетіла велика птаха,- все волосся на моєму тєлє стало дибки, а шкіру обсипало морозом, немов по ній пробігли крихітні ящірки. Я ж бо ту пісню знав! Це була арія з опери Фрідріха Гіттерфенстера "Оаз Ве11геи@"' - невеличкий фрагментик, який співачка просипіла з перехопленим горлом. Лише одна фраза: "Та, мабуть, краще так". Але всередині в мене все затріпотіло.
А от зачумлений Дим, що прослухав фрагмент арії так, наче проковтнув кинутий на тарілку шмацик сосиски, вдався до ще одного свого паскудства:
затрубив губами, заскавучав, як собака і, двічі скинувши вгору два пальці, по-блазенському розреготався. Коли я почув і побачив ті шизові Димові жарти, мене аж пересмикнуло, і кров ударила мені в обличчя.
- Вилупок! - просичав я. - Брудний, безмозкий і невихований покруч! - Після цього я перехилився через Джорджі,, що сидів поміж мною та бридким Димом, і бистро зацідив Димові кулаком у пасть. Той отетерів, роззявив поддувало й заходився витирати ладонью кров із губи, а тоді здивовано залупав очима то на скривавлену руку, то на мене.
- За що? - як завжди, недоумкувате спитав він. Мало хто помітив цю мою розправу, а ті, хто помітив, залишилися байдужі. Знову зазвучало стерео - цього разу тягуча вєщь з електрогітарнимм виттям.
- Ти невихований виродок, братику, темнота, що не відає, як поводитись на людях.
Дим люто, по-жлобському блимнув очима й відрубав:
- Не роби так більше ніколи! Я тобі більше не братик і не бажаю ним бути! Він дістав з кишені велику брудну сякачку й заходився промокати кров, спантеличено й насуплено розглядаючи плями, так наче був певен, що сходити юшкою можуть інші, але аж ніяк не він. Дим був співець крові, яка штовхала його на паскудства, а та дєвочка оспівувала музику. А втім, тепер вона разом зі своїми кентами весело реготала - ха-ха-ха! - ротік до вух, зуби виблискують - і навіть не помітила Димової брудної вихватки. Насправді ображений був я. Тож і відказав Димові:
- Коли це тобі не до вподоби, братику, і ти не бажаєш, щоб так було й далі, то ти знаєш, що робити.
- Годі! - різко урвав мене Джорджі, аж я вмить повернувся в його бік. - Не заводьтесь!
- Та це ж Димові на користь,- заперечив я. - Не можна йому всю жізнь бути дитиною. - Я пильно подивився в очі Джорджі.
- А за яким це правом,- озвався Дим, з губи якого кров уже не так цебеніла,- він вважає, ніби може мною командувати, ще й долбать мене? Та ялди йому! Я швиденько полоскочу його глазкі ланцюгом.
- Озирнись навколо,- проказав я неголосно, але так, щоб було чути серед гуркоту стереомузики, що мовби відлунювала від стін і стелі, та белькотання чєловєка, який уже "відчалив" і прорікав за спиною в Дима: "Найближча іскра наивиостанніша..." - Озирнися, Диме, і зваж, чи так уже тобі не хочеться жити.
- А ялди! - презирливо ошкірився Дим. - Хрєн тобі в зуби! Ти не мав права мене бити! І за те, що ти мене долбанул, тепер ми схльоснемося з тобою на ланцюгах, тесаках чи брітвах. Я вже ситий по зав'язку!
- Кажеш, хочеш битися на тесаках? - прогарчав я. Тут утрутився Піт:
- Облиште, хлопці! Хіба ми не кенти? А кенти так не поводяться. Он деякі ротаті мальчікі вже позирають у наш бік і кривлять губи. Не треба ганьбити себе
- Дим має знати своє місце,- не вгавав я. - Хіба не так?
- Зачекай-но,- заперечив Джорджі. - Яке таке місце? Вперше чую, щоб піпли мали привчатися до своїх місць.
- Правду кажучи, Алексе,- промовив Піт,- ти не повинен був ні з сього ні з того долбать Дима. Я тебе поважаю, але якби ти вдарив був мене, то я теж відповів би. Я сказав - баста. - І він нахилився над склянкою з молоком.
Приховуючи раздражєніс, я спокійно прорік:
- Потрібен лідер. Потрібна дисципліна. Хіба не так?
Хлопці мовчали, жоден навіть головою не кивнув.
Моє раздражєніє зростало, але зовні я залишався незворушним.
- Я вже довгенько ватагую. Всі ми кенти, але хтось же та повинен бути ватажком. Хіба не так? Га?
Хлопці насторожено закивали головами. Дим витирав останні каплі крові. І раптом саме він підтримав мене:
- Гаразд, гаразд. Дубадуб! Усі ми, певно, втомилися. Годі про це. Я був ошелешений, навіть здрейфив, коли почув, що Дим говорить так мудро. А він провадив далі:
- Час уже й до ліжка, тож найкраще розійтися по домівках. Га?
Я був просто вражений. Решта двоє закивали головами - так-так, мовляв:
- Зрозумій, Диме, чому я долбанул тебе по пасті,- почав пояснювати я. - То була справжня музика. А коли якась циипа співає і її хтось перебиває, як оце зробив ти, то я стаю просто безумний.
- Краще ходімо додому й завалимося в спячку,- відмахнувся Дим. - Вже пізно, як для мальчіков-запелюшників. Правда ж? "Так-так",- закивали головами решта двоє.
- Гадаю, нам і справді краще розійтись,- погодився я. - Дим висунув кльовую пропозицію. Якщо ми не зустрінемо разом світанку, братики, то як - завтра тут-таки, в той самий час?
- Звичайно,- мовив Джорджі. - Вважай, домовились.
- Може, я трохи припізнюсь,- попередив Дим. - Але прийду неодмінно. - Він усе ще промокав губу, хоч кров із нееї вже й не сочилася. - Сподіваюсь, тут більше не буде співучих цип. - І він, як завжди, по-блазенському зареготав - го-го-го! Схоже, він був такий "димний",, що навіть не образився.
Отож ми розійшлися кожен у свій бік, і я почалапав додому, відригуючи - гик-гик! - холодною кока-колою. Брітву-ггорлорізку тримав напохваті - на той випадок, якби біля будинку мене очікував котрийсь із Баржиних кентів, або якби дорогою трапилася банда, кодло чи шайка, що час від часу накидалися на самотніх перехожих. Я мешкав із татусем і матусею в муніципальному багатоквартирному будинку 18-А, між Кінгслі-авеню та Вілсон-вей. Підворіття я проминув без пригод, хоч по дорозі, братики, наштовхнувся на якогось геть порізаного мальчішєчку - він лежав у рівчаку, зойкав і стогнав,- а трохи далі при світлі від ліхтаря побачив то там, то тут криваві пасмуги - мовби автографи нічних розваг. Майже біля самого будинку 18-А валялися тр-р-русікі якоїсь дєвочкі - їх, напевне, грубо здерли з неї в поспіху. І таке інше, братики. Стіни у вестибюлі будинку прикрашав муніципальний живопис - угодовані мужікі й ципи, голі-голісінькі, біля верстатів та машин - символ величної праці. Певна річ, декотрі мальчікі з будинку 18-А, як того й слід було чекати, ще й вправно оздобили стіни розписами олівців та кулькових ручок -- домалювали волоссячко, набряклі прутні, вписали соромітності у видовжені кола біля гордих псістєй тих нагіх жєнщін і мужчін. Коли я підійшов до ліфта, то міг уже й не натискати кнопку, щоб перевірити, чи він працює,- того вечора кнопки більш не існувало, хтось гарненько долбанул по ній, а залізні двері кабіни були геть погнуті - видно, тут забавлялись якісь велети. Отож довелося дертися на десятий поверх пішки. Я лаявся, відсапувавсь і знов рахував сходинки, втомлений і тєлом і душею. Страшенно кортіло послухати музику - мабуть, та співуча лєвочка з "Корови" "ззавела" мене. Хотілося побенкетувати музикою, перше ніж мені проштемпелюють паспорт на кордоні сну і підніметься шлагбаум, пропускаючи мене в країну марень.
Я відімкнув двері нашої квартири 10-8 власним ключіком. У нашій маленькій хижі було тихо-те і ем давали хропака. Матуся лишила на столі сику-таку вечерю-кілька ломтіков консервованого м'яса, кусень хлєба з маслом та склянку холодного молока. Хо-хо-хо, молочко без "брітіючок", "хімії", чи "дуру"! Яким гріховним, братики, видавалося мені тепер це невинне молоко! Випивши його і проковтнувши з гарчанням хліб та м'ясо, я відчув, що набагато голодніший, ніж гадав, тому дістав ще фруктовий пиріг і став дерти його на шматки й набивати свою жадібну пасть. Тоді поколупався в зубах, поцмокав, очищаючи болталом, цебто язиком, пасть, і рушив до своєї кімнатчини, або ж барлога, скидаючи, як завжди, на ходу одєжду. Там було ліжко й гордість моєї жізні - стереопрогравач; у серванті стояли платіівки, а на стіні висіли вимпели та прапорці - своєрідні спогади, братва, про навчання з одинадцяти років у виправних школах,- і на кожному виблискувала емблема чи назва: "Південь-4", "Блакитна дивізія Метро-випрошколи", "Хлопці з Альфи".
Невеликі гучномовці були розкидані по всій кімнаті - на стелі, на стінах, на підлозі, тож я кайфував від музики наче був не в ліжку, а посеред оркестру. Того вечора насамперед вирішив послухати новий скрипковий концерт американця Джоффрі Плавтуса у виконанні Одіссеуса Черілоса з філармонічним оркестром із Мейкона, штат Джорджія. Я витяг з охайного стосика платівку, поставив її на програвач і став чекати.
І от, братики, ринуло. О небесна насолодо! Я лежав нагой горілиць, підклавши під голівер руки, заплющивши очі, роззявивши від утіхи пасть, і слухав потік забалдєнних звуків. Справжня розкіш, що наче ставала матеріальною. Тромбони хрумтіли під ліжком червонним золотом, за голівером три труби дихали гарячим сріблом, а біля дверей відлунювали солодким громом литаври і перевертали мені душу. Це було диво з див. Аж ось, мов відпущена пружина з небесного сплаву чи розлите в повітрі срібне вино, над рештою струнних, попри безглузде земне тяжіння, птахом злетіло скрипкове соло і шовковою ниткою зависло над ліжком. Затим у товстенну цукерку із золота й срібла угвинтилися, як черв'ячки чи платинові свердла, флейта і гобой. Я просто раював, братва. Те і ем не грюкали в стіну із сусідньої спальні, скаржачись на шум,- -я їх до цього вже привчив. Тепер вони вдавалися до снотворного. І, знаючи, що я люблю кайфувати від музики вночі, вже, напевно, прийняли таблетки. Я слухав із міцно заплющеними глазамі від насолоди, яку не можна було порівняти навіть із тусовкамі, з Богом після "хімії". Мої музичні видіння були куди чарівніші. Переді мною на землі лежали мужікі й ципи, молоді й старі, і благали моєї ласки, а я ржал на всю пасть і копав їх черевиком у ліцо. Попід стінами стояли й верещали роздягнені дєвочкі, а я входив у кожну з них набряклою булавою, і ось, коли музика, що вся була рухом, сягнула вершини своєї височенної вежі, я, лежачи на ліжку із заплющеними глазамі й руками під голівером, здригнувся, вивергаючи сім'я із знеможеним криком "а-а-а-а!" А чарівна музика линула до свого розпеченого фіналу...
Потім я поставив незрівнянного Моцартового "Юпітера" і побачив нові, розплескані на землі ліца, а тоді, перш ніж перетнути кордон сну, вирішив послухати останню платівку - щось давне, величне й дуже серйозне, тож зупинився на Й.-С. Баху. В мене був його "Бранденбурзький концерт" для скрипкового оркестру. Цей концерт я слухав уже з іншим почуттям і раптом знову побачив назву на аркуші паперу, розірваному мною в котеджі "Оселя" звечора, хоч, здавалося, це було дуже давни. "Механічний апельсин". Слухаючи Й.-С. Баха, я краще прохавал, що та назва означала, и під впливом, мабуть, розкішної музики старого німецького маестро мені закортіло надавати господарям котеджу пінков і порізати обох на смужки на їхній власній, підлозі.
4
Наступного ранку, братва, я прокинувсь-~ ох! - о восьмій-ох-ох-ох!- а що почувався ще висотаним, витолоченим і розбитим, не в змозі розклепити після сну повіки, то вирішив не йти до школи. Краще, іюдумав я, поваляюсь ще трохи в ліжку, годинку-дві, тоді вберуся в чистесенький, зручний одяг, можливо, ще й похлюпаюсь у ванні, підсмажу собі грінки й послухаю радіо або почитаю газетку - одне слово, потішуся на самко-мотності. А потім, як матиму настрій, загляну до своєї школіназії й дізнаюся, чого ще наварілі в тій країні глупих і непотрібних уроків. Ох, братва!.. З-за стіни я почув гарчання й тупцяння татуся, що зрештою пішов на свою фарбарню, де він горбатив, а мене покликала матуся - дуже ввічливо, як це в пас стало звичним, відколи я підріс і змужнів:
- Уже восьма, синку. Знову спізнишся!
- Щось у мене голівер болить! - гукнув я їй у відповідь. - Зостанусь удома, спробую переспати біль.
Я почув, як мати зітхнула й сказала:
- Сніданок тобі я залишу на плиті, синку. Мушу вже бігги. І справді, був такий закон, який забороняв усім, крім дітей, не горбатити, хай ти сам хворий чи в тебе хвора дитина. Моя матуся працювали в одному з так званих держмаркетів, де полиці були заставлені суповими та квасолевими консервами й іншим таким говном. Я почув, як вона з брязкотом поставила тарілку на газову плиту, взулася, взяла пальто, що висіло на гачку за дверима, зітхнула й мовила:
- То я пішла, синку.
Я вдав, ніби повернувся до країни марень, а тоді й справді задавив гарненького хропака і побачив дивний, але правдоподібний сон, в якому мені чомусь привидівся мій кент Джорджі. В сновідєнії він був багато старший, лютіший і суворіший; він розводився про дисципліну, слухняність і про те, що всі мальчікі під його началом мусять цього суворо дотримуватись і віддавати йому честь, як в армії, а я стояв серед решти хлопців у шерензі й вигукував: "Так, сер!" або "Ні, сер!" Потім я угледів на плечах у Джорджі зірки, як у генерала. Тут він підвів до мене Дима, також постарілого й сивого, із щербатим ротом, іцо його він, побачивши мене, роззявив в усмєшкє, а мій кент Джорджі промовив, показуючи в мій бік:
- Цей хлопець з голови до ніг у багні й лайні. І це була таки правда.
- Не бийте мене, благаю вас, братики! - заволав я і кинувся навтьоки. Я бігав колами, а Дим за мною, трусячи від смеха голівером і обпікаючи мене батогом,- за кожним влучним ударом лунав електричний дзвоник - дзінь-дзінь! - і мені від цього стало ще болячіше.
Тут я бистренько прокинувся, серце гупало - гуп-гуп-гуп! - і біля дверей, певна річ, справді дзеленчав дзвоник - др-р-р-р! Я вдав, ніби вдома нікого нема, однак те "др-р-р-р" не вгавало, і я почув, як за дверима гукнули:
- Та годі тобі! Відчиняй, я ж бо знаю, що ти в ліжку. Я відразу впізнав той голос. Це був П. Р. Делтойд (глупий дуб), мій так званий післявиправний наставник, геть очманілий від сотень прочитаних книжок хрєн. Я гукнув йому хворим голосом: "Іду, іду!" - виліз із постелі й накинув на себе халат, чарівний халат, братики, розмальований краєвидами різних міст. Тоді взув копита в дуже зручні вовняні тапочкі, розчесав свій скуйовджений "німб" і був готовий зустріти П. Р. Делтойда. Коли я відчинив двері, він, вайлувате похитуючись, ступив до квартири - розпатланий, у потертій шляїіє, в забрьоханому плащі.
- Ох, Алексе, Алексе,- зітхнув він. - Я зустрів твою матір. Вона сказала, нібито в тебе щось болить. Тому ти й не в школі, атож.
- Нестерпно болить голова, сер,- відказав я, як справжній джентльмен. - Сподіваюся, що пополудні біль минеться.
- Атож, атож, надвечір-неодмінно,-шпигнув мене П. Р. Делтойд.- Вечір - то великий час, еге ж, Алексе? Сідай хлоопчику,- запросив він мене, наче я був гість у його домі. - Сідай, сідай. - Він опустився в крісло-гойдалку мого татуся й почав гойдатися, ніби саме задля цього й завітав до мене.
- Чашечку чифірчику, сер? - спитав я. - Тобто чаю.
- Не час,- відповів він, гойдаючись і позираючи на мене з-під насуплених брів, немов хранитель світового часу. - Атож, не час,- повторив він, дубоголовий.
Я поставив чайник на плиту й поцікавився:
- Чим я маю завдячувати таку велику честь? Щось трапилося, сер?
- Трапилося? - бистро й хитро перепитав він і підозріливе глипнув на мене, так само розгойдуючись. Тоді скосив очі на оголошення в газєткє, що лежала на столі: чарівна молоденька ципа сміялась і виставляла грудь, рекламуючи, братики, принади югославських пляжів. Зжерши її очима, він провадив далі: - Чому це ти вирішив, ніби щось трапилося? Мабуть, чогось накоїв, еге?
- Та я просто так, сер,- відказав я.
- Гаразд,- мовив П. Р. Делтойд,- то я, в свою чергу, скажу тобі просто так, щоб ти пильнувався, Алексе, бо наступного разу, як ти розумієш, хлопчику, буде вже не виправна школа. Наступного разу ти опинишся за ґратами, і вся моя робота - собаці під хвіст. Якщо тобі начхати на самого себе, то міг би принаймні подумати про мене - про того, хто мордується з тобою. Скажу тобі під секретом, що нам ставлять великий чорний штампик як знак професійної неспроможності за кожного, кого ми не змогли виправити, за кожного, хто кінчає тим, що бачить небо в клітинку.
- Та я ж нічого такого не зробив, сер! - запевнив його я. - Тобто поліція не має проти мене нічого, сер.
- Тільки не треба напускати туману про поліцію,- стомлено зауважив П. Р. Делтойд. ї, так само розгойдуючись, повів далі: - На гарячому вони тебе, правда, не спіймали, але це ще зовсім не означає, як ти сам розумієш, що ти нічого не накоїв. Адже вчора була добряча бійка, хіба не так? В хід пішли тєсакі, велосипедні ланцюги й таке інше. Вчора пізно ввечері біля електростанції швидка допомога забрала жахливо побитого приятеля одного гладкого хлопця й відвезла до лікарні. Атож, згадували й твоє ім'я. Інформацію я дістав із звичайних джерел. Деяких твоїх друзів також згадували. Загалом учорашній вечір був багатий на всілякі хуліганські вихватки. Авжеж, доказів, щоб когось звинуватити, як завжди, бракує. Але я тебе застерігаю, Алексе, як твій вірний друг, єдиний у цьому хворому й гнилому суспільстві, як людина, що прагне врятувати тебе від самого 'себе, хлопчику.
- Я це дуже ціную, сер,- відповів я. - Від щирого серця кажу.
- Справді? - глузливо посміхнувся він. - Ти тільки пильнуйся, Алексе, і з мене досить. Нам відомо більше, ніж ти гадаєш, хлопчику... Ну що тебе до цього штовхає? - провадив він далі страдницьким голосом, але так само гойдаючись у кріслі. - Ми досліджуємо це питання, крутимо його сяк-так уже близько століття, але не посунулись ні на крок. У тебе гарне помешкання, чудові дбайливі батьки зрештою, і власна голова на в'язах... Невже в тебе вселився якийсь біс?
- Та ніхто в мене не вселився, сер,- запевнив я. - І поліція давненько не замітала.
- Оце ж бо мене й непокоїть, хлопчику,- зітхнув П. Р. Делтойд. - Надто довго все гаразд. Тепер ти, за моїми підрахунками, маєш уклепатися. Саме тому я тебе й застерігаю, Алексе: не сунь свого довгого носа куди не слід. Чи ясна моя думка?
- Ясна, як незамулене озеро, сер,- сказав я. - Прозоре, як небесна блакить улітку. Можете на мене покластися, сер. - І я подарував йому улибку на весь рот.
Та коли він пішов, я заварив собі чифірчику й подумки посміявся над вєщамі, які так непокоять П. Р. Делтойда та його друзів. Гаразд, я чиню зле, коли краду, мєтєлюсь, ріжу брітвой чи трахкаю дєвочєк, і якщо мене заметуть, тим гірше для мене, братва, бо якби так поводилися всі чєловєкі, країна була б некерована. Мене вже хапали, відсилали на три місяці в одне мєсто, потім на півроку - в інше, але якщо тепер мене, як ніжно висловився П. Р. Делтойд, посадять, попри мій тендітний вік, у в'язничну кліточку, то я скажу ось що: це буде хоч і справедливо, одначе тільки на шкоду, добродії, бо для ув'язнення я ще не дозрів. Тому, щоб таке майбутнє не простигло до мене свої бліді й мертвотні руки, щоб не наскочити на тесак, не зійти кров'ю під кривим лезом чи уламком скла на автостраді я намагатимусь не попастися. Я не кривлю душею. Але згадка про те, як вони із шкури пнуться, щоб докопатись до причини зла, обертає мене на пустотливого мальчіка. Причини добра вони не дошукуються, чому ж тоді так ревно "досліджують" протилежне? Люди бувають добрі, бо їм це до вподоби, тут нічого не вдієш-так само як і в протилежному випадку. Я особисто схиляюся до протилежного. Навіть більше, зло взагалі притаманне людині, коли вона лишається самко-мотня. А людину ж бо створив господь Бог - це його велика гордість і радость. "Не-я" не має зла, тобто уряд, суди, школи виступають проти зла, бо заперечують саме "я". А чи вся наша сучасна історія - не боротьба "маленьких людей" проти цих велетенських машин? Я кажу серйозно, братики. Але все, що я роблю, я роблю через те, що воно мені до вподоби.
Книга: Берджеc Ентоні. МЕХАНІЧНИЙ АПЕЛЬСИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
