Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Берджеc Ентоні. МЕХАНІЧНИЙ АПЕЛЬСИН
Отак того усміхненого зимового ранку я пив чифірчик з молоком - ложечку за ложечкою, з цукром, поки в роті стало сладко. Тоді взяв з плити сніданок, що його бідолашна моя матуся наготувала для мене. Це була лише оката яєчня, ото й усе, але я ще підсмажив грінку, і поки ковтав, плямкаючи, яєчню та грінку з джемом, почав читати газету. Як завжди, газета повідомляла про хуліганство й пограбування банків, про страйки й про те, що футболісти нагнали на всіх жаху, погрожуючи не грати наступної суботи, якщо їм не підвищать платню. Ох уже ці вередливі мальчікії Писалося також про космічні польоти, про найбільші стереотелеекрани і про пропозицію поміняти пакети від мильної стружки на ярлики до супових консервів - чарівну пропозицію, дійсну тільки один тиждень. Це викликало в мене смєх. А ще там була большая стаття про сучасну молодь (виходить, про мене, тож я вклонився і розреготавсь, як безумний) якогось вельми освіченого голомозого чєловєка. Я уважно читав статтю, братики, чаював - чашка за чашкою - і гриз ломтікі грінки, вмочаючи їх у джем та в яєчню. Той учений чєловєк розводився про відомі вєщі: про брак батьківської дисципліни - так він це називав,- про брак справді добрих учителів, які б могли витрясти із своїх дурних вихованців ницість і спрямувати їх - ой-ой-ой! - на добрі діла. Ця несусвітна глупость викликала в мене смєх, одначе приємно було знати, що хтось постійно розвиває таку тему. Щодня з'являлися статті про сучасну молодь, але найкращою в тій газєтє була замітка якогось старигана в моднячому комірці. Він зазначив, що, на його переконання,-а він буцімто говорить від імені Бога,- "в усьому винен диявол, що поселився за кордоном", а тепер шукає шляхів, щоб проникнути в молоду плоть, і дорослі несуть за це відповідальність, бо захопилися своїми війнами, бомбами й такими іншими дурницями. Цілком слушно. Він знав, що каже, бо був посланцем самого Бога. А ми, молоді мальчікі, зовсім не винні. Таки-так.
Гикнувши кілька разів на повний шлунок, я дістав із шафи одєжду і ввімкнув радіо. Передавали музику, дуже гарний маленькій струнний квартет Клаудіуса Бердмена, який я добре знав. Я не стримав смєха, згадавши, що вичитав у одній з тих статей цікаву думку про сучасну молодь - мовляв, вона, молодь, стане кращою, якщо її надихатиме живе сприйняття мистецтва. Мовляв, велика музика й велика поезія здатні погамувати сучасну молодь і зробити її більш цивілізованою. Цивілізованою - сифілізованою! Музика завжди настовбурчувала мене, братики, й викликала таке відчуття, ніби сам Бог, ладний ударити громом і блискавкою, віддає волаючих чєловєков і цип під мою - ха-ха-ха! - владу. Коли я витер ліцо, лапи й одягся (одєжда в мене була студентська - голубі штани й светр із літерою А: Алексс), то вирішив, що саме час навідатися до крамниці грамплатівок (бабкі в мене були: у кишенях приємно подзвонювали монети) і подивитись, чи не з'явилася давно обіцяна й давно замовлена стереоплатівка з Дев'ятою (Хоральною) симфонією Бетховена, записаною на фірмі "Мастерстроук" симфонічним оркестром Еша Шема під керівництвом Л. Мухайвіра. Отож я вийшов, братики, з дому.
День відрізнявся від ночі. Ніч належала мені, моїм кентам і решті запелюшників, а старі обивателі ховалися по домівках і тішилися глупимі всесвітніми телеканалами. День, навпаки, належав старим, до того ж удень на вулицях було більш рож, цебто полісменів. На розі я сів в автобус і доїхав до Центру, тоді почалапав на Тейлор-плейс до крамниці грамплатівок, куди вчащав за неоціненними покупцями. Хоч та крамниця мала глупую назву "Мелодія", це було справді гарне мєсто, де звичайно бистро з'являлися нові записи. З покупців, коли я ввійшов до крамниці, там були тільки дві малі ципки, що застрягли в секції "Крижаний жезл" (цей знак означав "мертвотно холодний рок" і стояв на платівках з новими записами поп-музики - Джонні Берневей, Стеш Крох, ансамблі "Міксери", "Полеж тихо з Едом та їдою Молотовими" і таке інше говно). Тим двом ципкам було не більш як по десять років, і вони, як і я, вирішили, певно, прогуляти школіназію. Відчувалося, що обидві уявляють себе вже дорослими дєвочкамі - попідкладали груді, жирно намазюкали губбкі, а побачивши вашого слугу покірного, ще й захитали стегнами. Я став біля прилавка й ошкіривсь до Енді (завжди ввічливий, запопадливий, справді гарний хрсн, хоч голомозий і худий як тріска).
- О! - вигукнув Енді. - Схоже, твоя мрія здійснилась. Маю гарні новини. - Відбиваючи, наче диригент, лапамі такт, він пішов по платівку.
Дві малі ципки пирснули, як і належить у їхньому віці, і я, братики, суворо на них лупнув. Енді дуже бистро повернувся, вимахуючи великим лискучим білим конвертом Дев'ятої з насупленим, похмурим ліцом самого Людвіга вансі на ньому.
- Ось,- сказав Енді. - Прослухаємо, щоб перевірити? Та мені хотілось якнайшвидше віднести платівку додому й послухати її на своєму стерео, на самко-моті, не ділячись ні з ким насолодою. Коли я вигріб з кишені деньгі, щоб розплатитись, одна з тих малих ципок поцікавилась:
- Кого це ти відколупав, братчику? Таке велике й одне? - Ці малі пісюшкі мали свій жаргон.
- "Сімнадцяте небо"? Люк Стерн? Гоглі Гогль?
Обидві закихкали, вигинаючись і погойдуючи стегнами. І раптом мені сяйнула така думка, що я трохи не поточився від захвату, братва. Кілька секунд навіть не міг звести дух. Тоді оговтавшися, вишкірив начищені зубья і мовив:
- Навіщо вам іти додому, сестрички, й слухати оце завивання. - Я встиг помітити, що вони купили платівки з поп-вєщамі для підлітків. - Б'юсь об заклад, у вас манюсінький портативний програвачик, придатний хіба для пікніка.
Обидві невдоволено випнули губи.
- Ходіть із дядечком,- провадив я далі,- і ви послухаєте музику по-справжньому. Почуєте труби ангелів і тромбони диявола. Запрошую вас,- уклонився я.
Вони знову захихотіли, і одна з них відповіла:
- Та ми такі голодні! Краще б поїсти.
- Атож,- докинула друга,- вона хоче сказати, що ще не снідала.
- То поїсте з дядечком. Кажіть, куди підемо.
Дівчатка, кумедно вдаючи досвідчених, дорослих жінок,почали перелічувати назви ресторанів: "Ріц", "Брістоль", "Хілтон", "Рісгоранте Грантурко"... Зрештою я урвав їх словами: "Ходіть за дядечком",- і повів до "Макаронниці" за рогом. Там я дав їхнім невинним юним лічікам схилитися над спагетті з ковбасою, тістечками із збитими вершками, банановими "сплітами" й гарячим шоколадом, а сам - мене аж занудило від такої рясноти - з'їв дуже скромний полуденок:
скибочку шинки та чималий шмат гострого червоного перцю. Ці дві малі ципки хоч і не сестри, були дуже схожі одна на одну. Однаково думали - чи й узагалі не думали,- мали однакове волосся кольору сухої соломи. Що ж, сьогодні вони справді подорослішають. Я зроблю цей день днем їхньої зрілості. Не піду пополудні до школи, а візьмусь за науку - Алекс як учитель! Ципок звали, як вони самі сказали, Марті та Соньєтта досить-таки безумно, останній крик дитячої моди.
- Гаразд, Марті й Соньєтта, то Марті й Соньєтта,- промовив я. - Час нам мчатися- і то з вітерцем! Нумо, вперед!
Коли ми вийшли на холодну вулицю, дівчатка сказали, що не поїдуть на автобусі - ні-ні! - тільки на таксі, тож я, потураючи їм, хоч у душі криво осміхнувся, підкликав зі стоянки таксі. Водій, старий вусатий чєловєк у засмальцьованій одєждє, попередив:
- Тільки нічого не рвіть. Не попсуйте сидінь. Щойно поміняли оббивку. Я розвіяв його дурні побоювання, і ми рвонули в бік муніципального будинку 18-А. Малі самовпевнені ципки по дорозі перешіптувались і хихотіли. Одне слово, приїхали ми, братики, і Л-ГІОПІЕ ципок до квартири 10-8. Поки ми дерлися сходами нагору, вони відсапувались і сміялись, а коли прийшли, сказали, що помирають від спраги, тож я відімкнув у себе в кімнаті заповітну скриньку й налив кожній з тих десятирічних дєвочєк віскі "Скотчмен", щоправда, добряче розведеного колючою, аж у ніс било, содовою. Обидві всілися на моє ліжко (все ще незастелене) і, гойдаючи ногами, почали цмулити віскі, а я поставив на свій стереопрогравач їхні дурні нікчемні платівочки. Суміш, яку ми пили з дуже гарних, розкішних, дорогих позолочених келихів, нагадувала швидше ароматизований дитячий напій. Одначе ципки аж прицмокували-ох-ох-ох! -ще й вигукували: "Запагорбіти можна!", "ЗЗомліти мало!" - й такі інші безглузді слова, модні в їхньому середовищі. Поки я програвав оте говно, укоськав їх допити віскі й налив їм по другій. А вони були й раденькі, братики! Тож коли їхні жалюгідні поп-диски прокрутилися двічі (там були дві пісні: "Медові пахощі" у виконанні Айка Ярда і "Ніч після дня після ночі", яку тоненько завивали два кастрати, справжні євнухи, прізвища їхні я забув), ципки, здавалося, вже досягли межі істеричного збудження - плигали на ліжку й вистрибували разом зі мною по кімнаті.
Про те, що я зробив того дня, братва, нема чого розводитись, ви вже, певно й самі здогадались. Дві малолітки як оком змигнути опинилися без одєжди, але все реготали, бо нагой дядечко Алекс із ручкою від сковороди, що стирчала з нього, здавався їм дуже кумедним, а він, наче роздягнений лікар, усе відгортав шкірку, а тоді з гарчанням, мов рись болотна, смикнувся й зволожив собі лапу. Потім я обережно дістав із конверта Дев'яту симфонію - отож Людвіг ван тепер був також нагой,- а тоді, коли востаннє смикнувся й відчув найвищу насолоду, опустив голку на платівку. І почалось: басові струни забубоніли з-під ліжка до решти оркестру, далі озвався чоловічий голос, закликаючи всіх радіти, і полилася блаженно-обалдєнная мелодія, оспівуючи Радість, це небесне полум'я, а я, відчувши в собі звіра, накинувся на двох малих ципок. Тепер вони вже не тішились і весело не вигукували, бо мусили коритись дивним, незрозумілим бажанням Алекса Великого, що, збадьорений Дев'ятою і шкірковідгортанням, був чудесний, замєчатєльний і дуже вимогливий, братики. А втім, обидві малі були надто п'яні, аби щось відчути як слід.
Та коли той гуркіт і вигуки про "Радість, Радість, Радість!" стихли вдруге й усе скінчилось, малі ципки вже не вдавали з себе досвідчених жінок. Вони, здається, втямили, що з ними зроблено, й почали скиглити, проситися додому і казати, нібито я - дикий звір. Вигляд вони мали такий - скривавлені, набурмосені,- наче побували у великій бітвє, що, зрештою, так і було. Що ж, прогулюючи школу, вони однаково мали підвищувати свій освітній рівень. І таки підвищили. Вдягаючись, обидві зойкали, хлипали - ой-ой-ой! - і маленькими кулачками легенько товкли мене, брудного, нагото, висотаного і витолоченого, а я мовчки лежав собі на ліжку.
- Підла, противна тварюка! - кричала мала Соньєтта. - Скотиняка!
Я не заважав їм згребти свої речі й забратися геть. Вони ще погрожували, що напустять на мене рож і таке інше. Коли вони побігли сходами вниз, я провалився в сон, а з програвача так само лунали звуки радості, радості, радості...
5
Прокинувся я пізно (десь о пів на восьму), що, як з'ясувалося потім, було з мого боку нерозумно. В цьому зіпсутому світі, як ви самі вже помітили, все має значення. І все, як ви збагнули, взаємопов'язане. Таки-так. З мого стерео вже не лунали ні звуки радості, ні "Обнімітесь, мільйони", хтось вимкнув програвач - те чи ем, я чув тепер їх обох у вітальні, вони брязкали - брязь-брязь! - тарілками, сьорбали - сьоорб-сьорб! - чай із чашок, одне слово, вечеряли після виснажливого рабочєгодня - одне на фабриці, друге в крамниці. Бідолашні старі! Жалюгідні прєдкі. Я накинув халат і визирнув з кімнати - такий собі люблячий синочок.
- Привіт, привіт! Удень відпочив і тепер почуваю себе куди краще. Ввечері попрацюю - зароблю трохи кишенькових грошей. - Це для батьків, які зізналися, ніби саме так сприймали тоді мої походеньки. - Ням-ням-ням! А мені шматочок?
Це був якийсь заморожений пиріг, що його мати розморозила й підігріла.
Вигляд він мав не дуже апетитний, але я мусив сказати навпаки. Батько зиркнув на мене з неприхованою підозрою, одначе не наважився щось закинути, а мати втомлено усміхнулась до плоду своєї утроби, до свого синочка. Пританцьовуючи, я зайшов до ванної і бистро прийняв душ, бо почувався брудним і липким, тоді повернувся до своєї кімнатчини і вбрався у вечірню одєжду. Зрештою, помитий, зачесаний, у почищеному одязі - картинка! - я взявся за свій шмат пирога.
-Не подумай, що я винюхую,-мовив татусь,-але де саме ти підпрацьовуєш увечері?
- А-а-а,- протяг я з повним ротом,- де трапиться. На підсобній роботі. То там, то там. - І я втупився йому в глаза - мовляв, піклуйся про себе, а я собі раду дам. - Я ж бо ніколи не прошу грошей, правда? Ні на одяг, ні на розваги. Чого ж ти допитуєшся, га?
Батько був сором'язливим вайлом.
- Пробач, сину,- пробурмотів він. - Але я часом непокоюсь... Мені сняться тривожні сни. Звісно, ти можеш глузувати, однак у снах багато віщого. Вчора я бачив сон про тебе, і він мені дуже не сподобався.
- Он як? - Батьків сон мене заінтєрєсовал. У мене було таке відчуття, ніби я також щось побачив уві сні, але не міг пригадати, що саме. - Справді? - перепитав я, облишивши жувати глевкий пииріг.
- Дуже виразний сон,- провадив батько. - Приснилося, ніби ти лежиш серед вулиці і тебе б'ють інші хлопці. Вони нагадували тих, з якими ти знався, поки тебе не відіслали до виправної школи.
- Невже? - Подумки я осміхнувся. Татусь вірить, ніби я перевиховався, чи принаймні переконує себе в цьому. Тут я пригадав і свій сон, що приснився мені перед ранком,- про Джорджі, який віддавав генеральські накази, й про Дима, що шкірився беззубою пастью і вимахував батогом. А втім, одного разу мені сказали, що вві сні буває одне, а наяву - зовсім інше, протилежне. - Ти, батечку, не переживай за свого єдиноого сина і спадкоємця,- промовив я. - Не бійся. Він зуміє постояти за себе, правду кажу.
- Так от,- вів далі батько,- ти безпорадно спливав кров'ю і не міг дати відсіч.
Це вже суперечило дійсності, і в душі я знов осміхнувся. Тоді повигрібав із кишень усі дєньгі і з дзенькотом висипав їх на барвисту скатертину.
- Тут не дуже багато, тату. Це те, що я заробив учора ввечері. Але, певно, вистачить вам з мамою, щоб посидіти десь і випити по чарці шотландського віскі.
- Спасибі, синку,- подякував він. - Але ми тепер виходимо рідко. Боїмося. На вулицях таке діється... І все ж спасибі. Я принесу мамі завтра пляшечку чогось такого додому. - І, поки мати чистила на кухні каструлі, висипав ті нечесно надбані гроші в кармани штанів. До вхідних дверей він провів мене лагідною усмішкою.
Унизу, в кінці сходів, я здивовано, ба навіть ошелешено зупинився. Аж пасть роззявив, наче позіхи напали. Мене зустрічали! Мене чекали біля вкритого написами муніципального настінного живопису ругатєльства, як завжди, примовляючи: "У-ха-ха!" Почувши, що Джорджі й Піт привіталися зі мною, Дим миттю обернувся, по-кентовски вишкірив зубья і, незграбно пританцьовуючи, прогудів:
- А ось і він, а ось і він прийшов - ура!
- Ми вже непокоїлись,- пояснив Джорджі. - Чекали на тебе, пили молочко на "ножах", тоді подумали: може, ти образився? Тому й прийшли сюди. Правильно я кажу, Піте?
- Еге ж,- підтвердив Піт.
- Ви-ї-бачаюсь,- обережно відказав я. - Чогось розболівся голівер, то я ліг поспати. А мене не збудили, хоч я й просив. Виходить, усі зібралися, можна подивитись, що нам запропонує вечір, еге? - Схоже, я перейняв це "еге?" у П. Д. Делтойда, мого "післявиправного наставника". Дуже дивно.
- Твій головний біль мене засмучує,- мовив Джорджі так, наче був дуже стурбований,- Мабуть, ти перевантажуєш свого голівера. Віддаєш накази, стежиш за дисципліною тощо. Ти певен, що біль минувся? Може, краще знов ляжеш у ліжко?
Всі троє криво посміхнулись.
- Стоп! - сказав я. - Давайте побалакаємо відверто, по щирості. Цей сарказм, якщо його можна так назвати, не личить вам, друзяки. Ви, певно, накалякали в мене за спиною чортзна-чого, жартували й глузували вже скільки хотіли. Але я - ваш кент і ватажок, отож, безперечно, маю право знати, в чому річ, еге ж? Ну-бо, Диме, що означає твій кінський вискал?
Дим роззявив пасть у безгучному реготі, і тут бистро втрутився Джорджі:
- Гаразд, тільки не треба смикати більше Дима, братику. Це все частина нового шляху.
- Нового шляху? - перепитав я. - Що ж це за новий шлях? Поки я спав, у вас точилася довга балачка, і ви все вирахували. Тож я уважно слухаю. - Я згорнув руки на грудях і зручніше приххилився до зламаних поручнів, нависаючи над кентами, бо стояв на третій сходинці.
- Це не переворот, Алексе,- пояснив Піт. - Просто ми бажаємо більшої демократії. Щоб ти повсякчас не вказував нам, що треба робити, а що - ні. Але це зовсім не переворот.
- Ідеться не про переворот,- підхопив Джорджі. - Вся річ у тому, хто має ідеї. А які в нього були ідеї? - Він наставив свої нахабні глаза на мене. - Все якісь дрібнички, нікчемні вєщі, як оце вчора вночі. А ми ж ростемо, братики.
- Так,- озвався я, не поворухнувшись. - Слухаю вас уважно.
- Що ж,- проказав Джорджі, все 'дно тобі доведеться це вислухати, то краще зараз. Ми все ходимо по колу, грабуємо крамниці тощо - одне слово, хапаємо жалюгідні башлі. А тим часом Вілл Англієць у кавовому мєстє "Силач" запевняє, що зуміє збути будь-що, хоч би хто з мальчіков його вкрав. Вогонь чи кригу - будь-що. - Джорджі знов витріщив на мене свої холодні глаза. - Вілл Англієць каже, що можна взяти великкі-превеликі дєньгі.
- Так,- мовив я дуже спокійно, хоч у душі відчував страшне раздраженіє. - Відколи це ти приятелюєш і радишся з Вілллом Англійцем?
- Час від часу,- відрубав Джорджі. - Коли буваю самко-один. Як минулої неділі, скажімо. Адже я маю право на приватне життя, кенте, чи не так? Мене, зрештою, це не обходило, братики.
- І що ж ти робитимеш із тими, як ти пишномовне висловився, великими-превеликими дєньгамі? - поцікавився я. - Хіба ти не маєш усього, чого душі завгодно? Потрібна машина - береш її під будь-яким деревом. Бабок забажаєш - будь ласка. Так? Звідкіля ж у тебе цей зальот - стати великим набундюченим капіталістом?
- Ох,- відмахнувся Джорджі,- ти часом міркуєш і говориш, мов мала дитина. - (Дим, як завжди, доточив до його слів сввоє "у-ха-ха!".) - Сьогодні,- провадив Джорджі,- ми здійснимо справжню крадіжку.
Отже, мій сон виявився віщим. "Генерал" Джорджі командував, що можна, а чого не можна нам робити, а Дим-з-батогом нагадував безмозкого ошкіреного бульдога. Так чи так, я вів гру обережно, дуже, надзвичайно обережно. Тому, всміхнувшись, відказав:
- Гаразд. Дуже добре. Пробудження ініціативи серед мас, як я й чекав. Я вас багато чого навчив, кентики. А тепер, Джорджику, поділися своїми планами.
- Пхе! -пхикнув Джорджі й хитро вишкірився. - По-перше, молоко-плюс, чи не так би ти почав? Вєщь, яка збадьорює нас, а передусім - тебе. Що ж, повчимося в тебе, хлопче.
- Ти висловлюєш уголос мої мислі,- усміхнувся я. - Я саме збирався запропонувати давню добру "Корову". Добре, добре. Веди нас, Джорджику!
Я зробив низенький уклін, так само безумно шкірячись і водночас гарячкове розмірковуючи. Та щойно ми опинились на вулиці, я понял: мізкувати - то для глупцов, а умним досить натхнення й того, що Бог пошле. На допомогу мені прийшла чарівна музика. Повз нас саме промчала машина з ввімкнутим радіоприймачем, і я почув кілька тактів з Людвіга вана (це був Концерт для скрипки, фінал) і раптом врубілся, що треба робити.
- Що ж, Джорджі, гаразд,-прогарчав я і-вжик!-вихопив брітву-горлорізку.
- Отакої?! -Здивувався Джорджі, але бистро вихопив тєсак, з колодочки лунко вистрілило лезо, і ми стали один проти одного.
- Е ні! Так не годиться,- зауважив Дим і спробував був зняти з себе обмотаний навколо пояса ланцюг.
Одначе Піт міцно схопив його й кинув:
- Облиш їх. Усе правильно.
Отак Джорджі і ваш покірний слуга почали безмовний котячий танок, чудово знаючи манеру один одного й вичікуючи слушної миті. Джорджі все намагався дістати мене блискучим лезом - чик-чик! - одначе жодного разу навіть не торкнувся мене. Повз нас проходили люди й усе те бачили, проте не звертали уваги на таку звичну вуличну сценку. Тут я полічив: "Одін, два, трі! " - й чиркнув брітвой - взз-взз! - але не поо ліцу чи глазам Джорджі, а по його руці, що стискала тєсак, і він таки випустив його, братики. Отак. Тесак упав, брязнувши на обмерзлий зимовий тротуар. Я тільки торкнувся брітвой пальців Джорджі, а він уже зачудовано витріщився на червону цівку, що зблиснула під вуличним ліхтарем.
- Так,- сказав я, приступаючи тепер до Дима, оскільки Піт дав йому совєт не розкручувати на поясі "ужа", і Дим того сивєта послухався. -Так, Диме, а зараз давай розберемося з тобою!
- У-у-у-ух! - заревів, наче великий безумний звір Дим і так бистро та вправно стяг із себе ланцюга, що можна було замилуватись.
Найкраще, що я міг зробити, це якомога нижче присісти і, стрибаючи по-жаб'ячому, захистити ліцо й глаза. Я так і зробив, братики. Сердега Дим, який звик одразу поціляти в обличчя - хрясь! - аж отетерів. Щоправда, він оперіщив мене по спині так, що я трохи не здурів, але той біль лише примусив мене бистро зреагувати й покінчити з Димом. Розтинаючи зі свистом брітвой повітря, я чиркнув по Димовій лівій ходулі, щільно обтягненій холошею, розпоров її на два дюйми й пустив кров. Дим геть обєзумєл. Він посунув на мене, загавкавши по-собачому - гав-гав-гав! - але я вчинив точнісінько так, як із Джорджі, вклавши всю свою силу й уміння в один порух, і відчув, як брітва увігналася досить глибоко в Димів зап'ясток. Він випустив з рук свого гнучкого "ужа" й заскиглив, як дитина. Тоді, так само підвиваючи, спробував висмоктати із зап'ястя кров, але її було багато, і він став пускати з рота бульбашки. З руки в нього била, хоча й не довго, гарна червона цівка.
- Що ж, кентики,- промовив я,- це буде вам наука. Правда ж, Піте?
- А я нічого не'казав,- заперечив Піт. - Я ніколи не казав жодного слова. Поглянь, Дим може ґиґнути від втрати крові.
- Пусте,- відмахнувся я. - Людина помирає лиш один раз. А Дим помер, перше ніж народився. Крівця в нього швидко зупиниться.
Справді, вени я йому не зачепив. Я дістав із кармана чисту сякачку і власноруч перев'язав Димові зап'ясток. Він усе скиглив, стогнав, та кров нарешті зупинилася, братики. Отож тепер ці барани затямили, хто в них господар і вожак, вирішив я.
Два поранені бійці швидко заспокоїлись у барі "Герцог Нью-Йоркський" подвійними порціями бренді (купили вони за власні башлі, бо я всі свої висипав батькові) й покладеними на порізи сякачками, змоченими в холодній воді. Підстаркуваті ципи, з якими ми так шляхетно повелися напередодні, знову були там і так само кудкудакали, як заведені: "Спасибі, хлопчики" та "Хай береже вас Бог, хлопчики",- хоч цього разу ми задля них грошима не сорілі. Але тут вихопився Піт:
- То як воно, дівчатка? - І купив їм пива - у нього, схоже, кармани були напхом напхані бабкамі.
Отож бабушєнції загомоніли ще голосніше:
- Хай благословляє і береже вас Бог, хлопчики! Ми ніколи вас не викажемо! Ви - найкращі з усіх хлопчиків. Тут я звернувся до Джорджі:
- Що ж, ми повернулися туди, де були, так? Усе, як раніше, все забуто, еге ж?
- Так, так, так,- погодився Джорджі.
Дим, щоправда, мав усе ще ошелешений вигляд, навіть пробелькотів:
- Я б упорався з тим здоровенним видряпком за допомогою свого "ужа", якби на заваді не став один хрсн. - Так наче він оце не зі мною рубався, а з якимось іншим мальчіком.
- Гаразд, Джорджі,- проказав я. - То що тобі, хлопче, спало на думку?
- Ет! - відмахнувся Джорджі. - Не зараз. Не сєгодня.
- Та ти ж дужий дорослий чєловєк,- укоськував я його. - Як і всі ми. Ми ж бо не дітлахи, га, Джорджі? То що там тобі за ідея сяйнула, хлопче?
- Я б йому гарненько поцілив ланцюгом у глаза,- пробубонів Дим, а бабушенції знай ґелґотіли своє: "Спасибі, хлопчики..."
- Розумієш, це я про той будинок,- пояснив Джорджі. - Ну, той, що з двома ліхтарям біля входу. І з глупой назвою.
- Якою такою глупой?
- Чи то "Пристань", чи то "Пристанище". Якась така глупость. У ньому живе стара ципа зі своїми котами й купою старих цінних вєщсй.
- Тобто?
- Золото, срібло й усілякі коштовності. Мені про це розповів Вілл Англієць.
- Ага, віжу,- кивнув головою. - Все добре віжу. - Я справді здогадавсь, що він має на увазі. Йшлося про Старе місто, що відразу за багатоквартирним будинком "Вікторія". Що ж, справжній ватажок знає, коли треба виказати іншим свою великодушність. - Дуже добре, Джорджі,- похвалив я його. - Чудова думка, її варто реалізувати. Відразу й гайда!
Коли ми виходили, бабушєнції запевнили нас:
- Ми нікому нічого не скажемо, хлопчики. Ви були весь час тут.
- Славні ви дівчатка,- усміхнувся я. - Через десять хвилин ми вам знову купимо питва.
І я повів трьох своїх кентів на мою погибель.
6
На схід від "Герцога Нью-Йоркського" починалися офіси, за ними височіла стара понівечена бібліотека, далі був багатоквартирний будинок "Вікторія", названий так на честь чи то якоїсь перемоги, чи чогось іншого, а за ним тяглися давні будиночки в районі, що мав назву Старе місто. Кілька чудових старовинних доміков, братики, в яких жили худі й сварливі полковники з ціпками в руках, підтоптані овдовілі ципи та глухі літні пані з котами - ті, яких, братва, не торкнувся за всю їххню пречисту жізнь жоден мужчіна. Там справді були старі вєщі, що за них приїжджі дали б чималу грошву,- картини, коштовності й таке інше давнє говно. Тихенько й без пригод ми підійшли до доміка під назвою "Пристанище"; два круглі ліхтарі на залізних стовпах нагадували вартових обіч дверей. В одній з кімнат на першому поверсі тьмяно мерехтіло світло, тож ми, невидимі на темній вулиці, зазирнули у вікно - подивитись, що ж там відбувається всередині. На вікні були металеві грати, як у в'язниці, одначе ми добре все просікли.
А відбувалося там ось що: стара ципа, сива-пресива, із зморшкуватим ліцом, наливала молоко з пляшки в блюдця й ставила їх на підлогу - певно, внизу крутилося безліч котов і кошєк, що без угаву нявчали. Ми помітили кілька жирних скотін, що, роззявивши пащеки й нявкаючи, вистрибнули на стіл. Бабушка з ними всіма розмовляла, щось вуркотливо їм говорила. На стінах у кімнаті було видно безліч картин, давній годинник тонкої роботи, скрізь стояли вази, різноманітні прикраси. Все мало коштовний, старінний вигляд.
- За все це відвалять добрячу дєньгу, братва,- прошепотів Джорджі. - Вілл Англієць не збрехав.
- А як пробратися всередину? - поцікавився Піт.
Я мусив якомога швидше розтовкмачити, щоб випередити Джорджі.
- Насамперед,- прошепотів я,- слід спробувати звичайний шлях у двері. Я підійду і дуже ввічливо скажу, що одному з моїх кентів на вулиці запаморочилось у голові. Джорджі буде готовий це зіграти, коли вона відчинить. Я попрошу її винести води чи викликати по телефону лікаря. А далі все просто.
- Так вона тобі й відчинить! - кинув Джорджі.
- Піймав не піймав, а погнатися можна, хіба не так? - відказав я. Джорджі лише стенув плєчамі і по-жаб'ячому скривив рота.
- А ви двоє, кентики,- звернувся я до Піта з Димом,- станете обабіч дверей. Гаразд?
Хлопці згідливо закивали головами в темряві.
- Тож гайда! - сказав я Джорджі й сміливо ступив до дверей. Там був дзвоник. Я натис кнопку, і в передпокої задеренчало: "др-р-р-р-др-р! " Коли ципа та всі її кошкі почули це деренчання, то, певно, спершу нашорошили вуха, а тоді здивовано завмерли. Тож я натис кнопку ще нетерплячіше. Потім нахилився до щілини для пошти і якнайчемніше гукнув:
- Пані, допоможіть, будь ласка! Моєму другові раптом стало млосно серед вулиці. Дозвольте мені подзвонити лікареві.
Я побачив, що в передпокої спалахнуло світло, і почув, як бабушка зачовгала ножкамі в капцях - човг-човг! - простуючи до дверей. Не знаю чому, але мені спало на думку, що в кожній руці вона тримає по жирному котярі.
- Забирайтеся геть! - гукнула вона несподівано низьким голосом. - Забирайтеся, а то стрілятиму!
Почувши це, Джорджі трохи не зареготав. А я, вдаючи, ніби переживаю і розгубився, виховано проканючив:
- Благаю вас, пані! Моєму другові дуже зле!
- Забирайтеся! - повторила вона. - Знаю я ваші підлі штуки: спершу вмовите мене відчинити двері, а тоді - придбати якийсь непотріб. Забирайтеся, кажу вам! - Чарівна наївність, та й годі. - Забирайтесь геть, а то напущу на вас своїх котів!
Схоже, вона трохи схибнулась від самко-мотної жізні. Я задер голову й побачив якраз над дверима підйомне вікно - ставши комусь на плєчо, можна бистро потрапити в будинок. Що ж, цієї ночі це саме той аргумент, що треба. Отож я промовив:
- Гаразд, пані. Якщо ви відмовляєтесь надати допомогу, я змушений тягти свого хворого товариша в інше місце. - Підморгнув кентам, щоб тримали язика на припоні, а сам знову гукнув: - Дарма, друзяко, може, десь-інде таки трапиться добра душа. Хоч цю стару пані не варто й звинувачувати за її підозріливість - надто вже багато пройдисвітів та негідників вештається тут поночі. Вона, звісно, не винна.
Ми знову мовчки почекали в темряві, а тоді я прошепотів:
- Чудово, кентики. Вертаємось до дверей. Я стану Димові на плечі, відчиню віконце й залізу всередину. Потім стулю тій старій ципі пельку й відчиню вам двері. Ніяких проблем! - Я гадав, що в такий спосіб довів хлопцям, хто тут вожак, хто чєловек, напханий ідеями. - Погляньте! - вигукнув я. - Над дверима є виступ, на нього зручно сттати копитамі.
Хлопці це побачили й у захваті - принаймні так мені здалося - закивали в темряві головами, примовляючи: "Атож, атож..."
Книга: Берджеc Ентоні. МЕХАНІЧНИЙ АПЕЛЬСИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
