Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Берджеc Ентоні. МЕХАНІЧНИЙ АПЕЛЬСИН
Він пішов на кухню мити посуд, а я залишився в позиченій нічній піжамі й тапочках у кімнаті-гімнаті, чекаючи, що він запропонує мені робити далі, бо, зрештою, ніяких своїх планів я, братва, не мав.
Коли задзеленчав дзвоник біля дверей, великий Ф. Александер був ще в кухні.
- 01 - вибіг він, витираючи лапи. - Це, напевне, ті люди. Піду відчиню. Він впустив гостей, і з передпокою долинула голосна - та-та-та! - балаканина: "Привіт!.. Паскудна погода... Як справи?.." Потім усі вони ввійшли до кімнати, де був камін, книжки й стаття про мої страждання, побачили мене й заохкали: "Ох-ох-ох!" їх було троє. Ф. Алекс назвав мені їхні фамілії. 3. Долін - курець; він важко дихав, весь час кашляв "кхе-кхе!" - але недопалка труїлки з пасті не випускав 1 нервовими рухами струшував попіл просто собі на одєжду. Це був маленькій і круглий, як кулька, чєловєк, у великих окулярах з товстенною оправою. Другий мав прізвище Рубінштейн - височенний ввічливий мужік, дуже старий, з голосом джентльмена й бородою, як лопата. І нарешті - Д. Б. да Сільва, дуже бистрий у рухах, з міцною вонью від одеколону.
Всі троє уважно оглянули мене і, схоже, лишилися удовлєтворьоннимі тим, що побачили.
- Чудово, еге ж? - сказав 3. Долін. - Цей хлопець може стати прекрасним символом. Звичайно, бажано було б, якби він мав ще хворобливіший вигляд і більше скидався на зомбі. Для переконливості. Але нічого, щось придумаємо.
Мені не сподобалося це розпатякування про зомбі, і я зауважив:
- Що тут діється, братики? Що ви намислили для свого запелюшникового кента?
- Дивно, дуже дивно,- пробурмотів Ф. Александер,- але ця манера
розмовляти мене чомусь тривожить. Ми колись уже зустрічались, я певен. Він насупив брови й замислився. Атож, я мусив пильнуватися, братва. Д. Б. да Сільва пояснив:
- Головне - публічні мітинги. Показувати тебе на мітингах - це буде могутня підтримка. І, звичайно ж, виступ газети. Знівечене життя - це зрозуміло всім. Нам потрібно запалити серця.
Він ошкірив усі свої тридцять з чимось зубьєв, і вони білосніжне засяяли на його смаглявому, як в іноземця, ліце.
- Ніхто не може сказати, що з цього матиму я! - відрубав я. - Мене мордували у в'язниці, рідні батьки зі своїм нахабним пожильцем вигнали з власного дому, відлупцювали діди, ледь не вкоротили віку полісмени... То чи ж мені заплатять за це?
Тут утрутився мужік на прізвище .Рубінштейн:
- Ось побачиш, хлопче: партія не забуває про зроблені їй послуги. Ні, ні. Коли все це скінчиться, тебе чекатиме приємна несподіванка. Зажди, і сам побачиш.
- Я хочу лише одного,- закричав я,- стати нормальним, здоровим хлопцем, як колись, розважатися із справжніми кентами, а не з тими зрадниками, що тільки вважають себе кентами. Ви можете це зробити, га? Чи хтось здатний повернути мені те, що я мав? Ось чого я бажаю і хочу дістати від вас відповідь.
- Кхе-кхе-кхе! - озвався 3. Долін. - Мученик в ім'я свободи. Не забувай:
ти мусиш зіграти цю роль. А ми тим часом про тебе подбаємо. - І він з бєзумной посмішкою погладив мене по лівій руці, так наче я був недоумок.
- Не поводьтеся зі мною, як із використаною вєщью! - крикнув я. - Я - не недоумок, якого ви, безголові виродкии, можете оввести круг пальця! Це карні прєступнік слабкі на розум, а я - не прєступнік і не дурний, як дим! Слишітє?!
- Дим? - вражено повторив Ф. Александер. - Гм, Дим... Когось так звали. Дим...
- Що? - розлютився я. - До чого тут Дим? Що ви знаєте про Дима? - А тоді похопився: - Боже милий!..
Я боявся подивитися Ф. Александеру в глаза. І відразу рушив до дверей, щоб піднятися нагору, перевдягтися в свою одєжду і злиняти звідти.
- Просто не віриться... - проказав Ф. Александер, вишкіривши свої гнилі зубья. Погляд у нього був божевільний. - Такого не може бути. Якщо це, господи Ісусе, справді він, то я його розірву! Я його розчавлю, так, розчавлю!
- Заспокойтеся,- мовив Д. Б. да Сільва і погладив Ф. Александера по грудях, як собаку. - Все вже в минулому. То були зовсім інші люди. Ми повинні допомогти цій бідолашній жертві. Ми повинні це зробити в ім'я майбутнього і нашої справи.
- Я тільки візьму свою одєжду,- сказав я, стоячи біля сходів. - І піду в самко-мотність. Я вам за все до фіга вдячний, але в мене своя жізнь.
Я хотів, братики, якомога швидше вшитися звідти. Одначе 3. Долін заперечив:
- Е ні. Ми знайшли тебе, друже, і тепер не відпустимо. Підеш із нами. Все буде чудово, ось побачиш.
Він ступив до мене і знову схопив за руку. Я хотів був випручатись, але сама думка про це викликала в мене млість і нудоту, тож я навіть не ворухнувся. А побачивши бєзумниє глаза Ф. Александера, промовив:
- Хай буде, як ви кажете. Я у вашій власті. Але тільки хутчіш, братики, не баріться.
Єдине, чого я тепер бажав - це скоріше вирватися з будинку, що мав назву "Оселя". Погляд Ф. Александера мені зовсім не подобався.
- Гаразд,-кивнув головою Рубінщтейн. - Одягайся, поїдемо.
- Дим... Дим... Дим... - тихо бубонів Ф. Александер. - Що це чи хто це такий - Дим?
Я бистро рушив сходами нагору й за мінуту одягся. Потім разом з тією трійцею вийшов на вулицю й сів у машину. З одного боку біля мене сидів Рубінштейн, з другого -3. Долін, що раз у раз кахикав: "Кхе-кхе-кхе!" Д. Б. да Сільва зайняв місце водія.
Ми приїхали в місто й зупинилися перед однією з багатоквартирок, неподалік від такої самої багатоквартирки, де колись жив я.
- Вилазь, хлопче,- сказав 3. Долін і знов закахикав, від чого кінчик труїлки, що стирчав у нього в пасті, яскраво спалахнув. - Побудеш тут.
Ми зайшли до будинку. Стіни у вестибюлі прикрашали вєщі, що нагадували "Велич праці". Ми піднялися ліфтом нагору, братики, й ступили до квартири, яка нічим не відрізнялася від квартир в усіх багатоквартирках міста. Малюсінька нора з двома спальнями й однією вітальньо-їдальнею, стіл у якій був завалений книжками, паперами, заставлений чорнильницями, пляшками і таким іншим ге.
- Це твій новий дім,- оголосив Д. Б. да Сільва. - Влаштовуйся, хлопче. Харчі в буфеті, піжама - в комоді. Відпочивай, бентежна душо.
- Що? - не зовсім второпав я.
І - Не хвилюйся,- по-старечому прорипів Рубінштейн. - Просто ми зараз підемо. Нас чекає робота. Побачимося згодом. А поки що розваж себе сам.
- І ще одне,- озвався 3. Долін. - Кхе-кхе-кхеї Ти ж бачив, що спливло у змученій пам'яті нашого друга Ф. Александера. Скажи, це часом не... Тобто чи не ти?.. Гадаю, ти розумієш, що я маю на увазі. Далі говорити не варто.
- Але ж я розплатився! - відповів я. - Бог мені свідок, я за все розплатився! І не лише за себе, а й за тих виплодків, які називали себе моїми кентами! - Мене охопила лють, і я одразу відчув нуддоту. - Я трохи полежу,- пробелькотів я. - Ті жахливі часи минулися назавжди.
- Авжеж,- підтвердив Д. Б. да Сільва, виставивши напоказ усі свої зубья. - Назавжди.
І вони мене залишили, братики. Пішли робити свої дєла, що, як я зрозумів, були пов'язані з політикою і таким іншим ге. А я лежав на ліжку - в самкомотності, в цілковитій тиші. Лежав одягнений, скинувши тільки черевики та попустивши краватку, спантеличений, і розмірковував, яка жізнь тепер мене чекає. В голівері, наче на кіноекрані, замелькали образи різних людей, з якими я стикався в школі та в Держв'язі, і я не^побачив жодного чєловєка, котрому можна було в цьому офігєнном світі довіритись. А потім я закуняв, братики.
Прокинувшись, я почув музику, яка долинала з-за стіни,- дуже громкую музику, що й розбудила мене. Це була симфонія, яку я добре знав, але не чув уже багато років,- Симфонія номер три датчанина Отто Скаделіга. Особливо громкій, бурхливий був початок симфонії, і саме він оце й звучав. Якийсь час я слухав з цікавістю й радістю, але потім дали про себе знати біль і нудота, в жівотє забурчало. І ось я, такий великий любитель музики, сповз із ліжка й, підвиваючи "ой-ой-ой!", затарабанив у стіну.
- Припиніть, припиніть, вирубіть! - кричав я.
Але музика не затихала, навіть стала ще голоснішою. Я гупав у стіну й кричав, доки позбивав до крові кісточки на руках. Але нічого не мінялось. Тоді я вирішив урятуватися втечею. Заточуючись, я почвалав зі спальні до вхідних дверей, які, одначе, виявилися замкненими. Я був безсилий щось зробити. А музика звучала все громчє і громчє, наче мучила мене, братики, навмисне. Я щосили заткнув пальцями уші, проте тромбони й літаври лунали так само громко. Я знову закричав, щоб вимкнули музику й люто загупав кулаками в стіну. Марно.
- Ох, блін, що ж його робити? - заскиглив я. - Боже на небесах, допоможи мені І
Знемагаючи від болю й нудоти, я вештався по квартирі й намагався сховатись від музики, що перевертала всі мої нутрощі. Випадково я кинув погляд на купу книжок, паперів і такого іншого ге на столі у вітальні, і раптом збагнув, що повинен робити і що, власне, бажав зробити, перше ніж мені стали на заваді оті старпьори в публі-біблії, а тоді Дим із Баржею в уніформі рож: накласти на себе руки, назавжди зникнути з цього жорстокого, лихого світу. На обкладинці якоїсь брошури я побачив слово "смерть" хай навіть не окремо, а у фразі "Смерть урядуїк А поруч, мов за велінням долі, лежала ще одна книжечка, на II обкладинці було намальоване розчахнуте вікно, що ніби промовляло: "Розчини вікно для свіжого повітря, свіжих ідей, нового життяі" І я збагнув: це порада мені, тільки так можна покласти край усьому - вистрибнути з вікна. Лише мить болю, а тоді - вічний сон.
Поруч, за стіною, так само нуртували духові, ударні й смичкові інструменти. Вікно в кімнаті, де я лежав, було прочинене. Я підійшов до нього й побачив унизу маленькі машини, автобуси, перехожих.
- Прощавайте, прощавайте, хай вас Бог простить за згублене життя 1 - крикнув я, світові.
Тоді виліз на підвіконня - музика залунала тепер ліворуч,- заплющив глаза, відчув холодний вітер у ліцо, і стрибнув.
4
Стрибнув я, братики, і гепнув на тротуар. Але не вбився, ні. Бо якби вбився, то не написав би всього цього. Мабуть, там було не досить високо для того, щоб убитися на смерть. Одначе, братики, я зламав- хребет, руки й ноги і зомлів від пекучого болю. Наді мною посхилялися перелякані, здивовані ліца перехожих. Та за мить до того, як зомліти, я чьотко збагнув, що жоден чєловек у цьому жахливому світі не був на моєму боці і що музику за стіною влаштували ті, хто вдавав із себе моїх нових кеитів. І зробили вони це зумисне, заради своєї егоїстичної, хвалькуватої політики. Ця мить тривала мільярдну частку мінути, а тоді весь світ, небо, ліца, що, вирячивши глядєлкі, застигли довкола,- геть усе зникло.
Коли після довгої чорної прірви, завдовжки, мабуть, з мільйон років, я повернувся до жізиі, то побачив, що лежу в лікарні - все кругом біле, похмуре, неприродне, вилизане, а до того ж лікарняна вонь. Антисептичні вєщі, що їх застосовують у лікарнях, мають різкий дух смаженої цибулі чи квітів. Дуже повільно до мене поверталося усвідомлення того, хто я такий; я лежав увесь забинтований, у тєлє не відчував ні болю, анічогісінько. На голівері пов'язка, на ліце - пластир, граблі в бинтах, пальці теж обмотані пластирем - так обмотують надламані ніжки квітів, щоб вони росли рівно,- ходулі також сповиті; повсюди бинти, дротяні каркаси, у праве передпліччя з перекинутої догори дном банки вливається червоненька кров. Але сам я, братва, нічого не відчував. Біля ліжка в мене сиділа доглядальниця й читала книжку з сірим, як дим, шрифтом,- схоже, якийсь роман, бо там було багато прямої мови. Вона весь час тяжко зітхала: "Ах-ах-ах!" - отже, йшлося там, мабуть, про секс. Це була загалом нічогенька собі дєвочка - яскраво-червоний ротік, довгі вії і кльовая грудь, що вгадувалася під накрохмаленим халатиком.
"Скільки хочеш за облом, сестричко? - звернувся я до неї. - Іди в ліжко, поперекидаєшся з маленькім кентиком". Але насправді я не зміг вимовити жодного слова; рот наче задерев'янів, 1 я, поворушивши болталом, відчув, що там бракує кількох зубьєв. А доглядальниця аж підскочила, впустила книжку на підлогу й вигукнула:
- О, то ви прийшли до тями!
"Така міні-ципка, а зчинила такий галас!"-хотів був сказати я, одначе спромігся лише видушити з себе:
- Ек-ек-ек!
Вона вийшла геть, зоставивши мене самого, і я побачив, що лежу в малєнькой кімнатці-гімватці, а не у великій лікарняній палаті, як колись лежав ще мальчіком серед конаючих старпьоров і мріяв швидше одужати й знову стати на ноги. Тоді я хворів на дифтерію, братики.
Свідомість повернулася до мене, мабуть, не надовго, бо дуже скоро я знов наче заснув. А втім, я ще запам'ятав, як за кілька мінут доглядальниця прийшла з мужікамі в білих халатах; вони похмуро оглянули вашого скромного оповідача;
приказуючи: "Угу... Мгу..." З ними був, як мені здалося, і кап із Держв'язу, що промовляв; "Ох, сину мій, синуї" - і дихав на мене перегаром. А потім він оголосив:
- Я більше не міг там залишатися, ні. Я не міг брати участі у тому, що тамтешні виродки збиралися робити з рештою бідолашних прєступніков. Отож я звільнився і тепер виступаю з проповідями проти всього того, любий мій сину во Христі.
Згодом я знову прийшов до тями й побачив біля ліжка тих трьох, з чиєї квартири я вистрибнув,- Д. Б. да Сільву, Рубінштейна і 3. Доліна.
- Друже,- промовив один з них (хто саме - я не розгледів і не розчув),- маленький наш друже, народ у нестямі від обурення. Ти позбавив тих страшних хвалькуватих лиходіїв усіх шансів на переобрання. Вони муситимуть піти - назавжди. Ти приніс велику користь справві свободи.
Я хотів сказати: "Якби я помер, то для вас, політичні ублюдкі, для таких підступних і зрадливих кентів, як ви, це було, напевно, ще краще!" Але тільки пробелькотів:
- Е-е... Ме-е.. Е-е...
Тут один з тих трьох дістав стос газетних вирізок, і я побачив свою страшну фотку: мене, заюшеного, несли на ношах. Невиразно пригадалися яскраві спалахи - то були, мабуть, фотобліци. Одним глазом я ледве прочитав заголовки на вирізках, що тремтіли в чужій лапє: "Жертва злочинного проекту реформи - хлопчик" та "Уряд-убивця". Там було такоож фото якогось знайомого мені человєка і підпис: "Геть! ГетьІ ГетьІ" Ішлося, напевно, про міністра нутрощних справ.
- Його не можна так хвилювати! - втрутилася доглядальниця. - Це завдає йому шкоди! Годі, ідіть геть!
"ГетьІ ГетьІ Геть!" - хотів сказати і я, але знову вийшло тільки: "Е-е... Ме-е... Е-е..." Так чи так, а ті троє політиків пішли. Я також повернувся назад, у забуття, в темряву, осяяну такими дивовижними сновидіннями, що я, братики, не міг збагнути - сон це чи реальність. Скажімо, мені привиділося, ніби з мого тєла вилилася вся брудна вода і воно знову наповнилося чистою. Потім приснився дуже приємний, гарний сон: немовби я вкрав у якогось чєловєка машину і мчу в самко-мотності куди глаза бачать, збиваю піплів, чую, як вони, конаючи, кричать, але не відчуваю ані болю, ані нудоти. Приверзлося також, що я валю на землю і взуваю дєвочєк, а натовп довкола плескає в ладоні й підбадьорливо реве, як безумний.
Коли я знов прокинувся, біля мого ліжка сиділи те і ем, які прийшли побачити свого хворого сина; ем тяжко ридала. Я вже міг сяк-так розмовляти і сказав:
- Тек, тек, тек. Що за облом? Чого це вам спало на думку, нібито вас тут чекають?
- Про тебе написали в газетах, синку,- зашарівшись, пояснив татусь. - Про те, якої шкоди тобі заподіяли. Розпоовіли, як уряд примусив тебе самого залізти в зашморг. У цьому є певною мірою і наша провина, синку. Твій дім тепер належить тобі, синку.
Мати так само рюмсала і мала потворний вигляд.
- А як же ваш новий синочок Джо? - поцікавивсь я. - Гарний, здоровий, нівроку - я ж сам бачив.
- Ох, Алексе, Алексеї - простогнала мати. - У-ю-юй!
- Дуже неприємна історія, синку,- сказав татусь. - У нього виникли ускладнення з поліцією, і його відлупцювали.
- Справді? - перепитав я.-Невже? Він же такий порядний чєловєк!..
Я дуже здивований, слово честі.
- Та він нічого такого й не зробив,- провадив те. - То все поліція. Він стояв на розі, синку, і ждав дівчину, з якою домовився побачитись. А полісмени наказали йому забиратися геть. Тоді Джо відповів, що має такі самі права, як і решта людей, а полісмени накинулися на нього й жорстоко побили.
- Який жах! - мовив я. - Це просто жах. І де ж тепер той бідолашний хлопчина?
- У-ю-юйІ - заскиглила мати. -Поїхав назад... У-ю-юй!
- Так,- підтвердив батько. - Поїхав до свого рідного міста, щоб оклигати. А його місце на роботі тепер віддадуть комусь іншому.
- Отож,- підсумував я,- ви хочете, щоб я повернувся додому і все було, як колись.
- Так, синку,- кивнув головою татусь. - Просимо тебе, синку.
- Подумаю,- пообіцяв я. - Як слід усе обмізкую.
- У-ю-юй! - знай виводила мати.
- Та стули нарешті пелькуі - гаркнув я. - А то справді-таки завиєш у мене і закричиш! Я тобі всі зубья повибиваю!
Сказавши це, братва, я раптом відчув себе краще, так наче в моє тєло влилася свіжа червоненька кров. Було над чим замислитись. Мені стало не гірше, а краще!
- Не можна так розмовляти з матір'ю, синку,- зауважив татусь. - Зрештою, вона дала тобі життя.
- Атож,- процідив я. - І оцей грязний вонючій світі - Потім міцно заплющив глаза, наче від болю, і проказав: - Ідіть уже. Я подумаю про повернення. Але тепер усе буде інакше.
- Так, синку,- погодився те. - Як скажеш.
- Вам доведеться вирішувати, хто буде господарем.
- У-ю-юй! - рюмсала ем.
- Гаразд, синку, все буде так, як ти забажаєш,- запевнив мене татусь. - Тільки одужуй.
Вони пішли, а я лежав і розмірковував про всілякі вєщі, що мов картинки, миготіли у мене в голівері. Згодом повернулися ципа-доглядальниця і почала поправляти простирадла на ліжку. Я запитав у неї:
- Скільки я тут уже лежу?
- Десь із тиждень.
- А що зі мною робили?
- Ви були весь поламаний, побитий, мали .тяжкий струс мозку і втратили багато крові,- відповіла вона. - Довелося все поправляти, розумієте?
- Аз голівером нічого не робили? Я хочу сказати, чи не перевернули мені мізок?
- Все, що робили,- відказала доглядальниця,- тільки вам на користь. А проте через два дні з'явилися, солодко всміхаючись, двоє молодявих лікарів і принесли якусь книжку з картинками. Один із них сказав:
- Ми хочемо, щоб ти подивився на ці малюнки й розповів, які думки вони в тебе викликають. Згода?
- Що за облом, кентики? - здивувався я. - Що це за нова безумная ідея з'явилась у вас?
Обидва зніяковіло розсміялися, а тоді посідали на кровать обабіч мене й розгорнули ту свою книжку. На першій сторінці був знімок пташиного гнізда, повного яєць.
- Ну як? - поцікавився один із лікарів.
- Пташине гніздо,- відповів я,- повне яєць. Не хіло.
- А що б тобі хотілося з ним зробити? - спитав другий.
- Побити! -вигукнув я. -Набрати повну жменю, пожбурити в стіну чи в скелю і подивитись, як вони розпливаються.
- Дуже добре,- похвалили мене лікарі й перегорнули сторінку. Там був один з тих великих птахів, яких називають павичами; він хвалькувато розпустив свій барвистий хвіст.
- Ну як? - спитав один.
_ Мені хочеться,- сказав я,- повисмикувати йому з хвоста все пір'я і послухати, як він несамовито закричить. Щоб не був таким хвальком!
- Добре,- знов похвалили мене лікарі. - Дуже, дуже добре.
Вони гортали книжку далі. Були там фотографії кльових дєвочєк, і я казав, що залюбки б їх трахнув. На інших знімках залитих червоною кровушкой піплів копали ногами просто в ліцо, і мені закортіло взяти в цьому участь. Була ще картинка, на якій нагой кент в'язничого капа тяг на гору хреста, і я заявив, що не проти взяти в руки молотка і цвяхів. Добре, дуже добре.
- А що в мене таке? - спитав я.
- Глибока гіпнопедія,- відповів один із лікарів. Чи щось в етом роде. -
Але, схоже, ти вже одужуєш.
- Одужую? - здивувався я. - Лежу, прикутий до ліжка, а ви кажете, що одужую?! Та поцілуйте мене в гузно, блін, з таким одужанням!
- Наберись терпіння,- промовив другий. - Тепер уже не довго чекати.
І я чекав, братики. Я жер яєчненції з грінками, пив великі кухлі чаю з молоком і почував себе багато краще. А одного дня мене повідомили, що прийшов незвичайний, особливий відвідувач.
- Хто? - спитав я, поки поправляли ліжко й розчісували мій пишний "німб" -пов'язку з голівера вже зняли, і чуб зновву відріс.
- Сам побачиш,- відказали мені.
І я побачив. О пів на третю пополудні зібралися фотографи та кореспонденти всіх газет і подіставали записники, олівці й таке інше ге. Вони хіба тільки не сурмили у фанфари з приводу того, що до вашого скромного оповідача прийде великий, поважний чєловєк. Ним виявився, певна річ, не хто інший, як міністр нутрощних справ - одягнений за останньою модою, з густим, владним голосом аристократа. Блим-клац-блим! - запрацювали фотоапарати, щойно він простяг мені руку.
- Тек, тек, тек,- проказав я. - Що це за облом, кентику?
Схоже, ніхто до пуття не усьок моїх слів, і все ж почувся чийсь різкий голос:
- Більше поваги, хлопче, коли звертаєшся до міністра!
- А ялди! - озвіривсь я, як собака. - Большім ялдаком тебе...
- Ну ж бо, ну ж бо! - втрутився нутрощний міністр. - Він розмовляє зі мною як друг, адже так, синку?
- Я всім друг,- відповів я. - Крім моїх ворогів.
- А хто твої вороги? - поцікавився міністр, поки газетні пісакі - дряп-дряп! - працювали перами. - Скажи нам, хлопче.
- Мої вороги всі ті, хто завдає мені шкоди,- пояснив я.
- Чудово,- сказав нутрмін і сів до мене на ліжко. - Я і наш уряд хочемо, щоб ти ставився до нас як до друзів. Атож, друзів. Ми робимо все для твого добра, правда ж? Тебе якнайкраще доглядають. Ми ніколи не бажали тобі зла. А от дехто бажав і бажає. Гадаю, ти знаєш, про кого йдеться. Так, так, так,- провадив він. - Деякі люди мали намір використати тебе - атож! - із політичною метою. Вони були б дуже раді - саме так! - якби ти загинув, бо сподівалися звинуватити в цьому уряд. Гадаю, ти знаєш, хто ці люди. Такий собі Ф. Александер,- вів далі нутрмін,- автор підривних творів, зажадав твоєї крові. Він аж схибнувся від бажання проштрикнути тебе ножем. Але тепер він у божевільні й тобі вже не загрожує.
- Він здавався мені справжнім кентом,- сказав я. - Поставився до мене, як рідна мати.
- Він дізнався, що це ти заподіяв йому зло,- дуже швидко відказав мін. - Принаймні він у це повірив. У нього виниикла нав'язлива ідея, ніби ти винен у смерті якоїсь близької, дорогої йому людини.
- Просто йому про це сказали,- кинув я.
- У нього виникла така ідея,- повторив мін. - Він став являти собою загрозу. Ми примістили його в божевільню заради його ж таки безпеки. Так само,- додав він,- як і заради твоєї.
- Це великодушно,- сказав я,- дуже великодушно з вашого боку.
- Коли ти звідси вийдеш,- провадив далі мін,- то не знатимеш клопоту. Ми про все подбаємо. Дістанеш добру високооплачувану роботу. Адже ти нам допоміг.
- Хіба? - здивувався я.
- А ми про своїх друзів не забуваємо, чи не так? Він схопив мене за руку, 1 якийсь хрєн гукнув:
- Усміхнись!
Я несамохіть ошкірився, мов безумний, і відразу - блим-клац-блимі - нас із міинутром сфотографували, наче двох кентів.
-Гарний хлопчик,-похвалив мене великий чєловєк.-Дуже гарний. А тепер ось поглянь - це тобі подарунок.
Тут, братики, принесли великого полірованого ящика, і я вмить збагнув, що це за вєщь. Стереопрогравачі Його поставили біля ліжка, відкрили, і якийсь чєловєк устромив штепселя в розетку на стіні.
- Що поставити? - спитав той чєловєк (на носі очкі, в руці - гарні лискучі конверти з платівками). - Моцарта? Бетховена? Шенберга? Карла Орфа?
- Дев'яту,- відповів я. - Славетну Дев'яту. І зазвучала, братики. Дев'ята. Всі один за одним почали тихо, чемно виходити за двері, а я лежав, заплющивши глаза, 1 слухав чарівну музику.
- Гарний хлопчик, дуже гарний,- поплескав мене по плечу мін і також вийшов.
Лишився тільки один чєловєк, який промовив:
- Розпишись отут, будь ласка.
Я розплющив глаза, братва, щоб поставити підпис, не знаючи під чим і не думаючи про це. А тоді нарешті зостався сам-один із славетною Дев'ятою Людвіга ваа.
О, яка то була втіха і кайфі Коли почалося скерцо, я чьотко побачив, як біжу на своїх легких чарівних ходулях по світу, він безумно кричить, а я краю йому ліцо своєю бритвою-горлорізкою. А потім був повільний фінал і чудовий завершальний спів. Я остаточно вилікувався.
Книга: Берджеc Ентоні. МЕХАНІЧНИЙ АПЕЛЬСИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
