Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ПОВЕРНЕННЯ ТАРЗАНА
Він швидко повернувся до розібраної стіни, переніс вийняті камені назовні і з цього боку вставив їх назад, на свої місця. Густий шар пилу на камінних брилах переконав його ще раніше, що теперішні господарі стародавньої будівлі впродовж багатьох років цим ходом не користувалися, якщо навіть і знали про його існування.
Заклавши стіну, Тарзан повернувся до колодязя, який завширшки був приблизно метрів сім. Такий стрибок для людини-мавпи був справою легкою, і тому він через кілька секунд уже рухався вузьким тунелем, обережно намацуючи дорогу, щоб, бува, не впасти в такий самий колодязь, як перший.
Метрів через тридцять тунель закінчувався східцями, які вели кудись униз, у цілковиту темряву. Сходи тяглися метрів десять, а далі знову був рівний коридор. Тарзан пішов по ньому і невдовзі опинився перед важкими дерев’яними дверима, зачиненими на великі дерев’яні засувки. Ці двері навели Тарзана на думку, що прохід, яким він ішов, напевне, виводить назовні. Цю думку підтверджували засувки з внутрішнього боку дверей. Хоча, звичайно, була ймовірність того, що за дверима була ще яка-небудь в’язниця.
Засувки вкривав товстий шар пилу. Це свідчило про те. що ходом давно не користувалися. Коли Тарзан став відчиняти важкі двері, їхні велетенські завіси зарипіли, немовби протестуючи проти незвичного порушення їхнього спокою. Тарзан на мить знерухомів і прислухався: чи не пролунають у відповідь якісь інші звуки, які б свідчили, що незвичний шум стривожив мешканців храму. Але тиша нічим не порушувалася, і він переступив поріг.
Витягнувши вперед руки, він ступив у чималу залу. вздовж стіни і на підлозі якої було складено незліченні штабелі металевих зливків дивної форми. Зливки були важкі, і він без сумніву вважав би, що вони золоті, якби не їхня неймовірна кількість. Він подумав про те неймовірне багатство, яке б становили ці десятки тисяч кілограмів металу, якби вони справді були золотом, і вирішив, що це інший, менш коштовний метал.
У протилежному кінці кімнати були ще одні зачинені двері, і знову те, що на них були засувки, відродило в ньому надію, що він віднайшов стародавній забутий вихід назовні.
За цими дверима був коридор, прямий, мов стріла, який, очевидно, пролягав уже не під храмом, а за його межами.
Дізнатися б лише, в якому напрямку він веде. Якщо на захід, то вже не лише храм, а й зовнішні стіни міста повинні були залишитися далеко позаду.
З новою надією він просувався вперед так швидко, як дозволяла обережність. І нарешті через півгодини побачив перед собою сходи, які вели нагору. Нижчі були з цементу, але згодом його босі ноги відчули переміну - цемент поступився гранітові. Тарзан провів по них руками і переконався, що тепер сходи було видовбано просто в скелі. Ніде не було щілини, яка свідчила б, що їх складено з окремих плит.
Метрів тридцять сходи закручувалися спіраллю, і врешті після того, як вони раптово повернули, Тарзан опинився у вузькій ущелині між двома скелями. Над ними сяяли зірки, а сходи перетворювалися на круту гірську стежку. Тарзан швидко видерся на величезний камінь.
За півтора кілометра від нього стояли руїни міста Опар, його бані й башти освітлювало м’яке сяйво тропічного місяця. Під його світлом Тарзан роздивився зливок, який приніс із собою. Потім підняв голову і втулив погляд у стародавні рештки зруйнованої величі.
- Опар! - мовив він. - Опар, чарівне місто вимерлого і забутого минулого. Місто красунь і потвор. Місто жахів і смерті. Але й місто нечуваного багатства!
Зливок був зі щирого золота.
Скеля, на верхівці якої стояв Тарзан, височіла далеко посеред рівнини, між містом і далекими горами, які він напередодні перейшов зі своїми вояками. Спускатися її крутосхилом було досить важко і небезпечно, навіть для Тарзана. Та одначе він врешті опинився внизу і ступив на м’яку землю долини. Тоді, не озираючись на Опар. повернувся обличчям до гір і підтюпцем побіг уздовж долини.
Вже світало, коли він досягнув плоскогір’я на його західному кінці. Далеко внизу він помітив струмінь диму, який підіймався з лісу біля підніжжя гір.
- Люди! - прошепотів він. - Шукати мене вирушило п’ятдесят чоловіків. Невже це вони?
Він швидко спустився з гори і побіг вузьким яром до лісу.
Він дійшов до галявини, яка була метрів за триста від того місця, звідки здіймалася тонка блакитна цівка диму, видерся на дерево і далі рухався по гілках дуже обережно, аж врешті побачив під собою нашвидку зроблену “бому”. У ній півсотні його чорношкірих вазирі сиділи навпочіпки довкола малесеньких вогнищ.
Він звернувся до них їхньою мовою:
- Встаньте, діти мої, і вітайте свого вождя!
Не знаючи, чи тікати, чи лишатись на місці, вояки підхопилися з криками подиву й страху. Тоді Тарзан зістрибнув з гілки, на якій сидів, просто в середину натовпу. Коли чорношкірі врешті переконалися, що перед ними їхній цар, справжній, а не його дух, то їхня радість не мала меж.
- Ми виявилися боягузами, о Вазирі! - вигукнув Бузулі. - Ми втекли і кинули тебе напризволяще. Але коли наш переляк минув, ми поклялися повернутися, щоб урятувати тебе або принаймні помститися твоїм убивцям. Ми щойно знову зібралися перейти гору й долину, щоб дістатися у страшне місто.
- Діти мої, чи ви не бачили, як п’ятдесят бридких людей пройшло з гори у ліс? - запитав Тарзан.
- Бачили, Вазирі, - відповів Бузулі. - Вони пройшли повз нас вчора надвечір, саме тоді, коли ми збиралися вертатися по тебе. Але вони зовсім не вміють ходити в лісі. Ми за два кілометри чули, як вони йдуть, а що ми були зайняті важливішими справами, то відійшли в глиб лісу і дали їм пройти. Вони йшли швидко, дибаючи на коротких ногах, а деякі з них подеколи бігли навкарачках, як горили. Так, Вазирі, вони справді страшні люди.
Тарзан розповів вазирі про свої пригоди та про жовтий метал, який знайшов, і запропонував уночі повернутися в Опар і взяти зі скарбниці, скільки можна підняти. Вояки не вагаючись погодилися йти з ним. Отже, щойно над пустельною долиною Опара запанував присмерк, весь загін, легко торкаючись сухої і твердої землі, побіг до велетенського каменя, який височів на скелі перед містом.
Хоч як важко було спускатися крутосхилом, проте невдовзі Тарзан зрозумів, що ще важче, ба майже неможливо буде змусити чорношкірих піднятися на цю гору. Одначе, доклавши неймовірних зусиль, Тарзан зробив і це. Він сполучив десять списів один до одного, прив’язав кінець цього незвичайного ланцюга до свого пояса і виліз на вершину.
Потім він по одному втягнув своїх чорношкірих, і так весь загін виліз на гору. Тарзан негайно повів вояків у скарбницю і наказав кожному взяти два зливки, вага яких складала близько тридцяти кілограмів.
Опівночі загін, був уже біля підніжжя велетенського каменя, але дістатися до гір їм вдалося не раніше полудня, оскільки важкий вантаж утруднював їхній рух. Зворотний шлях додому також був повільний, тому що горді вояки не звикли носити вантажі. Одначе вони слухняно несли вантаж, - через тридцять днів загін досяг рідної землі.
Від кордонів Тарзан, замість того щоб вирушити на північний захід у напрямку селища, повів свій загін майже просто на захід. Потім на ранок тридцять третього дня він наказав їм залишити табір і йти додому, лишаючи золото там, де вони його склали напередодні ввечері.
- А ти, Вазирі? - спитали вони.
- Я пробуду тут ще кілька днів, діти мої, - сказав він, - а ви покваптеся до ваших жінок та дітей.
Після того як вазирі пішли, Тарзан узяв два злитки, вистрибнув на дерево і швидко побіг гілками. Внизу під деревами були непролазні чагарникові хащі і густа трава, але метрів через сімдесят це закінчилося і перед Тарзаном з’явила ся кругла галявина, краї якої наче охороняли велетенські дерева. Посеред цього природного амфітеатру височів невеликий плаский пагорб із втоптаної землі.
Вже сотні разів Тарзан відвідував це усамітнене місце, так обплутане чагарником та ліанами, що навіть леопард Шіта не міг протиснутися тут своїм гнучким тілом. Сам Тантор, незважаючи на свою велетенську силу, не в змозі був розтоптати перепону, яка охороняла місце ради Великих мавп від усіх інших мешканців джунглів, окрім найбезпевинніших.
П’ятдесят разів Тарзан пробирався туди й назад, доки переніс усі зливки на галявину. Потім дістав із дупла старого, розбитого блискавкою дерева ту саму лопату, якою він колись викопав скриню професора Архімеда К. Портера.
Цією лопатою він викопав довгий рівчак, у якому сховав скарб, що його принесли вояки із забутої скарбниці міста Опар.
Цю ніч він перебув на галявині, а наступного ранку вдосвіта вирушив подивитися на хатину, перш ніж повернутися до вазирі. Він побачив, що там усе так, як і раніше, й вирушив у джунглі на полювання, сподіваючись принести здобич на галявину, щоб спокійно поїсти і добре виспатись.
Він довго ходив і нарешті пройшов кілометрів десять на південь від своєї хатини.
Він дійшов до берега чималої річки, що впадала в море, і пішов проти її течії. Не встиг він пройти й півкілометра, як його нюх відчув той особливий запах, який непокоїть усіх мешканців джунглів, - залах людини.
Вітер віяв з океану, і через це Тарзан знав, що власники запаху були на захід від нього. Крім людської присутності, Тарзан відчув також присутність Нуми. Людина і лев! “Треба поспішити, - подумав Тарзан, який упізнав запах білих. - Нума, певно, вийшов на полювання”.
Він пройшов по гілках дерев до галявини і побачив вкляклу жінку, яка молилася, а перед нею якогось чоловіка, дикого і первісного на вигляд, який затулив обличчя руками. Позаду чоловіка був старий шолудивий лев, що повільно йшов до легкої здобичі. Обличчя чоловік закривав, а жінка схилила голову, тому він не міг роздивитися рис їхніх облич.
Нума вже приготувався до стрибка. Не можна було гаяти ані хвилини. Ніколи було навіть зняти з плеча лук і покласти на тятиву смертоносну, отруєну стрілу, яка б уп’ялася в жовту шкіру. Заколоти звіра ножем також було неможливо, бо Тарзан стояв надто далеко від нього. Надія була лише одна, єдина можливість - і дії Тарзана були блискавичні.
Засмагла рука відвелася - великий спис на мить завмер над плечем велетня, - потім могутня рука випросталася, смертоносна зброя пролетіла крізь листя і пробила серце лева, який уже стрибнув. Без звуку той упав мертвий біля самих ніг своїх сподіваних жертв.
Близько хвилини чоловік і жінка стояли нерухомо. Потім жінка розплющила очі і з подивом побачила позаду свого товариша тіло вбитого звіра. Вона підвела голову. Побачивши це прекрасне обличчя, Тарзан закляк. Невже він збожеволів ?Невже це жінка, яку він так палко кохав? Так, у цьому не могло бути жодного сумніву.
Потім жінка підвелася, а чоловік підійшов і поцілував її.
Раптом червона пелена заслала Тарзанові погляд, йому захотілося вбивати. На засмаглій шкірі чола багряною плямою виступив старий шрам.
Його обличчя набуло страшного виразу, і він поклав отруєну стрілу на тятиву лука. В його сірих очах палав злий вогник. Він цілився в спину англійцеві, який нічого не підозрював.
На мить його погляд пробіг гладенькою стрілою, і він сильно напнув тятиву, щоб смертоносна зброя дістала до серця того, в кого він цілився.
Але він не зробив цього останнього руху. Вістря стріли повільно опустилося, тятива ослабнула, шрам на чолі зблід.
Тарзан, годованець Великих мавп, повернув, сумно схиливши голову, крізь джунглі до селища вазирі.
23. П’ЯТДЕСЯТ ПОТВОРНИХ ЛЮДЕЙ
Джейн Портер та Вільям Сесіль Клейтон довго стояли і мовчки дивилися на тіло звіра, здобиччю якого вони ледь не стали.
Молода дівчина першою порушила мовчання, яке запанувало після того, як вона все сказала.
- Хто б це міг бути? - прошепотіла вона.
- Бог його знає! - відповів Клейтон.
- Якщо це друг, то чому він не з’являється? - казала далі Джейн. - Мені здається, його слід покликати, щоб подякувати.
Клейтон машинально виконав її прохання, але відповіді не було.
Джейн Портер здригнулася.
- Дикі джунглі, - прошепотіла вона. - Страшні джунглі. Тут навіть дружелюбність страшна.
- Вернімось в курінь, - сказав Клейтон, - вам там буде безпечніше. Адже я не можу захистити вас. - гірко додав він.
- Не кажіть цього, Вільяме, - похопилася вона, бо й сама страждала від усвідомлення образи, якої завдали її слова Клейтонові. - Ви зробили усе, що могли. Ви завжди діяли шляхетно, самовіддано й хоробро. Ви не винні в тому, що ви не надлюдина. Я знаю лише одну людину, яка могла б зробити більше за вас. Хвилювання після пережитого страху завадило мені підшукати потрібні слова. Але я зовсім не хотіла образити вас. Я лише хочу, щоб ми обоє вповні усвідомили, що я не можу бути вашою дружиною,такий шлюб був би злочином.
- Схоже, я зрозумів вас, - відповів він. - Не будемо про це більше говорити. Принаймні доти, доки повернемося до колишніх умов життя.
Наступного дня Тюранові стало гірше. Він майже безперестанку марив. Йому нічим не можна було допомогти. Втім, Клейтонові не дуже і хотілося щось робити. Через дівчину він остерігався росіянина і в глибині душі сподівався, що той помре. Думка про те, що коли з ним щось трапиться, то Джейн цілком залежатиме від цієї тварини, непокоїла його більше, ніж думка про неминучу загибель, яка її чекає, якщо вона лишиться сама поблизу цього жорстокого лісу.
Англієць вийняв важкого списа з тіла лева, і коли вранці вирушив на полювання, то почував себе впевненіше, ніж будь-коли від часу своєї появи на пустельному березі. Тепер він міг відійти від куреня далі.
Щоб не слухати безладної, божевільної маячні росіянина, Джейн спустилася додолу до підніжжя дерева - далі відходити вона не зважувалась. Вона сіла на землі, поблизу грубо збитої драбини, яку Клейтон змайстрував для неї, і стала дивитися на море, не гублячи надії, що вдалині з’явиться якийсь корабель.
Вона сиділа спиною до лісу і тому не могла бачити, як заворушилася трава і в ній з’явилося обличчя дикуна. Маленькі червонясті близько посаджені очиці уважно оглядали її і водночас зиркали на берег і довкола, переконуючись, чи немає поблизу ще когось.
Невдовзі з’явилася друга голова, за нею - третя, потім четверта... Хворий у курені щось мовив у маячні, і голови зникли так само раптово й нечутно, як і з’явилися. Одначе коли люди помітили, що дівчина не звертає уваги на безперервний стогін угорі, вони знову визирнули.
Одна по одній з лісу вийшли потворні постаті і, скрадаючись, поповзли до жінки, яка нічого не підозрювала. Врешті легке шурхотіння трави привернуло її увагу. Вона озирнулася і схопилася на ноги, скрикнувши з переляку, коли побачила їх. Дикуни кинулися вперед і оточили її. Один схопив її своїми довгими мавпячими лапами, притиснув до себе і поніс до лісу, затиснувши рота брудною долонею, щоб приглушити крики. Джейн не змогла витримати цього нового удару долі. Її нерви, ослаблі від всіх нещасть, які вона пережила останніми тижнями, не витримали, і вона знепритомніла.
Опритомніла вона вже в гущавині пралісу. Настала ніч. Серед маленької галявини яскраво палало велике вогнище. Довкола нього сиділо п’ятдесят потворних чоловіків. Їхні голови й обличчя були вкриті скуйовдженим волоссям, довгі руки звисали з колін коротких і кривих ніг. Вони жерли якусь брудну їжу, мов тварини. Скраю вогнища у баняку щось варилося, і один з дикунів час від часу витягував звідти загостреною паличкою великі шматки м’яса.
Коли вони помітили, що полонянка опритомніла, один з них схопив брудною рукою шматок бридкого варива й кинув їй. Шматок підкотився до неї, але вона лише заплющила очі, щоб нудота, викликана його виглядом, минула.
Багато днів вони йшли густим лісом. Стомлена, зі збитими до крові ногами, молода дівчина ледь пленталася цілий день, спекотний і обтяжливий, і тоді її тягли й підштовхували.
Взуття їй довелося викинути задовго до кінця дороги, тому що воно зовсім зносилося. Одяг перетворився на лахміття, і крізь це шмаття просвічувала її колись біла, ніжна шкіра.
Але тепер її тіло було вкрите саднами й ранами від колючих чагарників і кущів, крізь які її тягнули.
Останні два дні подорожі довели її до такого стану, що зранені й скривавлені ноги відмовили їй. Незважаючи на удари й лайки, вона вже не могла підвестися. Організм вичерпав себе, і дівчина не могла навіть стати на коліна.
Коли люди-звірі оточили Джейн, штовхаючи її палицями, погрозливо белькотали, копали і били кулаками, вона спромоглася лише лягти із заплющеними очима, благаючи Бога про швидку смерть.
Джейн знала, що лише вона могла позбавити її подальших страждань. Але й цього разу смерть проминула її. Викрадачі зрозуміли, що їхня бранка справді не може сама рухатися, взяли її на руки і несли до кінця шляху.
Одного разу надвечір вони з’явилися під мурами величного міста. Але Джейн була така слабка й хвора, що не виявила жодної зацікавленості. Хоч би куди її принесли, кінець серед цих напівтварин міг бути лише один.
Викрадачі проминули два високі зовнішні мури і нарешті увійшли в місто. Джейн занесли до напівзруйнованої будівлі.
Тут її оточили сотні істот, подібних до її викрадачів. Серед них були також і жінки, не такі потворні. Коли молода дівчина побачила їх, то в її душі зажевріла слабка надія, яка трохи поменшила її страждання. Але вона тривала недовго, бо жінки не виявили ніяких ознак співчуття. Втім. вони й не ображали її.
Після того як мешканці будівлі досхочу надивилися на неї, Джейн віднесли в темний льох і тут лишили на голій підлозі з двома металевими чашами. В одній була вода, в другій - їжа.
Тиждень вона бачила лише жінок, які приносили їй воду та їжу. Сили поступово поверталися до неї. Невдовзі вона буде придатна для принесення в жертву світлоносному богові. На щастя, Джейн не знала, що її чекає.
Після того як Тарзан, годованець Великих мавп, кинув списа, який урятував Джейн Портер і Клейтона від кігтів Нуми, він з важким сердем повільно продирався джунглями.
Недавня подія знову роз’ятрила його душевну рану.
Він був радий, що його рука зупинилася вчасно і не скоїла того, до чого його спонукувала ревність у першу мить. Ще дрібка часу - і Клейтон упав би мертвий. Коротка мить пройшла між тим, як він упізнав дівчину та її супутника і розслабив напружені для пострілу м’язи - пострілу, який прошив би отруєною стрілою серце англійця. І в цю мить Тарзан знову піддався миттєвому несвідомому імпульсові колишнього тваринного життя.
Він побачив жадану жінку, свою подругу, в обіймах іншого. Згідно жорстоких законів джунглів, якими він керувався в попередні часи, йому залишалося тільки одне. Але природна лицарська м’якість вчасно приглушила полум’я пристрасті. Він був нескінченно радий, що опанував себе раніше, ніж його рука пустила гостру стрілу.
Думка про повернення до вазирі стала для нього неприємною. Він не хотів більше бачити людей. Краще деякий час походити джунглями на самоті, доки вщухне страждання.
Як тварина, він волів би страждати сам і мовчки.
Ніч він перебув на мавпячій галявині і звідти упродовж кількох днів виходив на полювання, повертаючись, коли сутеніло. На третій день він повернувся рано - невдовзі по обіді. Не встиг лягти на м’яку траву круглої галявини, як почув далеко на півдні знайомий звук. Лісом пробиралася зграя Великих мавп. Він став прислухатися. Так. вони рухаються сюди.
Тарзан ліниво підвівся і потягнувся. Його гострий слух вловлював кожен рух юрби, що наближалася. Вони йшли з боку вітру, і невдовзі він почув своєрідний запах. Втім, він і не потребував додаткових доказів своєї здогадки.
Коли мавпи наблизилися до галявини, Тарзан побіг на її протилежний бік і зник серед гілок. Там він причаївся, щоб краще роздивитися тих, хто мав прийти. Чекати довелося недовго.
На протилежному боці галявини серед низьких гілок з’явилася сувора смугаста морда. Маленькі жорстокі очі швидко оглянули галявину. Потім їх власник озирнувся і щось швидко залопотів друзям ззаду. Тарзан навіть розчув слова.
Розвідник повідомляв решті племені, що все гаразд і можна безпечно виходити на галявину.
Вожак першим легко зістрибнув на м’який зелений килим, а його приклад наслідували одне по одному близько сотні людиноподібних. Тут були і величезні старі мавпи, і кілька молодих. Були тут і немовлята, які міцно тримали своїх диких матерів за волохаті шиї.
Тарзан упізнав багатьох з мавп. Це було те саме плем’я, до якого він потрапив, коли ще був немовлям. Багато хто з дорослих мавп виріс разом з ним. Він бавився і пустував з ними в цьому самому лісі під час їхнього короткого дитинства. Його цікавило, чи вони його впізнають. Адже у деяких мавп пам’ять коротка, і два роки могли здатися їм вічністю.
З розмови, яку він підслухав, Тарзан дізнався, що мавпи зібралися для виборів нового вождя, їхній попередній зірвався разом з гілкою, яка зламалася, і впав тридцятиметрової висоти, що й спричинило його передчасну смерть.
Тарзан поповз уперед по гілці, аж доки його стало видно.
Гостроока самка перша зауважила його. Вона повідомила інших гортанним звуком. Кілька величезних самців підвелися, щоб краще роздивитися зайду, і, вишкірившись, наблизилися і напнулися, зловісне й глухо бурмочучи.
- Карнате, я - Тарзан, годованець Великих мавп, - сказав Тарзан своєю колишньою мовою. – Ти пам’ятаєш мене? Ми разом дражнили Нуму, коли були маленькі, кидали в нього з недосяжних гілок паличками та горіхами.
Звір, до якого він звернувся, зупинився, і його тупий погляд сповнився подивом.
- А ти, Магоре, - вів далі Тарзан, звертаючись до іншого, - хіба ти не пам’ятаєш попереднього вождя, того, ш,о вбив могутнього Керчака? Поглянь на мене! Адже це я, Тарзан, - великий мисливець, непереможний у бійці, той, якого ви всі знали багато років.
Всі мавпи підійшли ближче, але у їхніх діях було більше цікавості, ніж погроз.
Вони почали бурмотіти, радячись між собою.
- З чим ти зараз прийшов до нас? - спитав Карпат.
- Тільки з миром, - відповів Тарзан.
Мавпи знову почали радитися. Врешті Карпат знову заговорив:
- В такому разі приходь з миром, Тарзане, годиванцю Великих мавп, - сказав він.
І Тарзан, годованець Великих мавп, легко скочив на землю, в саму середину дикої й потворної горби. Він завершив еволюційний цикл і знову став звіром серед звірів.
Його не вітали так, як би це зробили люди, що це бачились два роки. Більшість мавп повернулися до своїх дрібних справ, які урвала поява Тарзана, і звертали на нього уваги не більше, ніж якби він узагалі не розлучався з племенем.
Кілька молодих самців, надто юних, щоб пам’ятати його, підійшли до нього на чотирьох і обнюхали. Один вишкірився і погрозливо загарчав - він хотів відразу поставити Тарзана на місце.
Якби Тарзан з гарчанням відступив, то молодий самець, найімовірніше, задовольнився б цим. Але в такому разі Тарзанові довелося б назавжди зайняти в мавпячій ієрархії місце нижче, ніж мав той самець, що змусив його відступити.
Тому Тарзан повівся інакше. Він схопив молодого самця своєю дужою рукою, розмахнувся і кинув його на траву. Той беркицьнувсь, але зразу підхопився й кинувся на Тарзана, заміряючись битися кулаками й зубами. Та не встигли супротивники зійтися, як Тарзанові руки стиснули мавпі горло.
Невдовзі молодий самець перестав пручатися і лежав тихо. Тоді Тарзан відпустив його і підвівся. Він не хотів убивати, а лише дати прочухана молодому самцю й переконати і його, і решту, хто спостерігав за бійкою, що Тарзан усе ще залишився володарем.
Урок пішов на користь. Молоді мавпочки перестали чіплятися до нього і почали поводитися так, як належить вихованій молоді перед старшими, а дорослі самці не намагалися зазіхати на права зайди. Самки, що мали дитинчат, ще деякий час ставилися до нього з підозрою і кидалися на нього з диким гарчанням, якщо він мав необережність підійти надто близько. Але в таких випадках Тарзан завбачливо відходив - таким був мавпячий звичай. Лише оскаженілі самці лізуть у бійку з матерями. Втім, самки також невдовзі звикли до людини.
Тарзан ходив з мавпами на полювання, як колись, і скоро тварини помітили, що їхній новий товариш завдяки розвинутішій свідомості завжди знаходить місця, багаті на їжу, і його меткий аркан приносить їм таку смачну дичину, яку вони навряд чи коли досі куштували. Вони знову стали слухатися його, як у давніші часи, коли він був їхнім вождем.
Врешті-решт вони знову обрали його ватажком, перед тим як залишити галявину й вирушити в подальші мандри.
Тарзан був цілком задоволений зі свого способу життя.
Щасливим він себе не почував - це було неможливо, - але принаймні перебував далеко від усього, що нагадувало про колишні страждання. Він уже давно зрікся намірів повернутися до цивілізації, а тепер вирішив залишити і своїх чорних друзів вазирі. Він зрікся людей назавжди. Він почав життя мавпою - мавпою і помре.
Проте він не міг позбутися думок, що жінка, яку він любить, у кількох днях дороги від тих теренів, по яких ходило його плем’я. І не міг позбутися вічного страху за неї. Поруч немає надійного захисника - він переконався в цьому за ту коротку мить, коли йому довелося бути свідком безсилля Клейтона. Що більше Тарзан думав про це, то більше його мучили докори сумління.
До того дійшло, що він сам себе зненавидів за те, що через власні переживання й ревнощі позбавив Джейн Портер надійної охорони. Чим далі, тим більше його пригнічувала ця думка, і він уже зовсім був зважився повернутися на берег моря, до Джейн і Клейтона, щоб охороняти їх від усіх небезпек. Аж раптом надійшла звістка, яка суціль змінила його наміри і погнала чимшвидше на схід, незважаючи ні на що, навіть на можливе каліцтво чи смерть.
Ще перед тим, як Тарзан повернувся до мавп, один з молодих самців, який не знайшов собі самки з власного племені, рушив, як водиться, у праліс, мов давній рицар, щоб знайти собі подругу в якомусь сусідньому племені.
Він щойно повернувся разом зі своєю дамою серця і почав розповідати про свої пригоди, доки він ще пам’ятав їх. Поміж тим він сказав, що бачив велику зграю незвичайних мавп.
- Усі були волохаті самці, крім одної мавпи. Це була самка, а шкіру мала ще білішу, ніж у нього, - і він показав великим пальцем на Тарзана.
Увага Тарзана враз загострилася. Він почав сипати запитаннями так швидко, що нетямущий мавпич ледве встигав відповідати.
- Самці були маленькі, кривоногі?
- Так.
- Стегна їхні були загорнуті в шкури Нуми та Шіти і вони мали палиці й ножі?
- Так, мали.
- А на руках і ногах багато жовтих кілець?
- Так.
- Самка була дуже маленька, худенька і зовсім біла?
- Так.
- Вона належала до племені чи була полонянкою?
- Її тягли, іноді за руку, іноді за довге волосся на голові. Її весь час били й копали. Ой, як смішно було дивитися!
- Господи, - прошепотів Тарзан. - Де ти їх зустрів і куди вони йшли?
- Вони були там, біля другої води, - і мавпич показав на південь. - Коли вони пройшли повз мене, то йшли на схід, біля краю води.
- Коли це було?
- Півмісяця тому.
Не кажучи більше ні слова, Тарзан стрибнув на дерево і гілками помчав на схід, до загубленого міста Опара.
24. ЯК ТАРЗАН ПОВЕРНУВСЯ ДО ОПАРА
Коли Клейтон повернувся до куреня й помітив, що Джейн Портер немає, то мало не втратив розуму від жаху й горя.
Він застав Тюрана цілком в порядку, тому що напад лихоманки минув так раптово, як це завжди буває з цією хворобою. Росіянин, слабкий і знесилений, і далі лежав на своєму оберемкові трави в курені.
Коли Клейтон почав розпитувати його про дівчину, той здивувався, що вона зникла.
- Нічого підозрілого я не чув, - сказав він. - Щоправда, я довго був непритомний.
Якби не виразна слабкість хворого, то Клейтон запідозрив би у зникненні Джейн його. Але він добре бачив, що Тюран не мав сили навіть злізти з дерева без сторонньої допомоги.
В такому стані він нічого не зміг би зробити молодій дівчині та й не зумів би вилізти по драбині назад.
До пізньої ночі англієць ходив лісом, шукаючи зниклу Джейн або принаймні якісь сліди викрадача. Проте, хоч ватага з п’ятдесяти чоловік, що не вміють ходити лісом, лишила сліди, які міг би прочитані найдурнішим із мешканців джунглів так само, як англієць дороговкази міських вулиць, Клейтон весь час натикався на них, не помічаючи, що тут пройшла юрба.
Ходячи джунглями, Клейтон увесь час голосно гукав Джейн, чим звернув на себе увагу лева Нума. На щастя, Клейтон вчасно помітив темне тіло, яке пробиралося крізь зарості, і встиг вилізти на дерево раніше, ніж звір наблизився. Цей випадок змусив його припинити пошуки протягом решти дня, бо лев походжав під деревом, аж доки стемніло.
Навіть коли звір пішов, Клейтон не насмілився спуститися в темний ліс і пробув тривожну ніч на дереві. Наступного ранку він повернувся на морський берег, втративши всяку надію на врятування Джейн.
До Тюрана швидко почали вертатися сили. Він увесь час лежав у курені, доки Клейтон ходив по їжу, і через тиждень зовсім зміцнів. Чоловіки спілкувалися, обмінюючись лише найнеобхіднішими словами. Клейтон поселився в тій частині їхнього житла, де мешкала Джейн Портер, і бачив росіянина, лише коли приносив йому їсти й пити або коли допомагав йому просто з почуття людяності.
Але коли Тюран одужав настільки, що міг уже спускатися з дерева і ходити на пошуки їжі, Клейтон сам захворів на пропасницю. Він багато днів пролежав, марячи і дуже страждаючи, але росіянин жодного разу не підійшов до нього. Їсти хворий не міг зовсім, але невимовне страждав від спраги.
У періоди просвітлення, коли притомність поверталася до нього, він з труднощами діставався раз на день до струмка і набирав води в невелику бляшанку, знайдену в човні.
В ці хвилини Тюран спостерігав за ним із зловтішним задоволенням. Схоже, він насолоджувався виглядом страждань людини, яка нещодавно доглядала його під час такої самої хвороби.
Книга: Едгар Берроуз. ПОВЕРНЕННЯ ТАРЗАНА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
