Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ПОВЕРНЕННЯ ТАРЗАНА
Бузулі, воїн, що його врятував Тарзан, розповів йому багато історій цього племені: як багато-багато років тому їхні пращури прийшли сюди з півночі після довгих і тяжких блукань, а колись їхнє плем’я було велике й могутнє, але мисливці на невільників своєю смертоносною зброєю внесли в їхнє життя таку руїну, що від них лишилося те, що є нині, і їхня міць занепала.
- Вони полювали на нас, як на диких звірів, - розповідав Бузулі. - Вони були безжалісні. Якщо їм не потрібні були раби, вони приходили по слонову кість, але частіше шукали і те і друге. Вони вбивали наших чоловіків і забирали жінок, наче овечок. Ми боролися з ними багато років, але наші стріли й списи не могли змагатися з палицями, що плювалися свинцем і вогнем та сіяли смерть значно далі, аніж може дістати стріла найвправнішого стрільця. Врешті в ту пору, коли мій батько був молодий, араби прийшли знову, але наші вояки помітили їх ще здалеку, і Чоламбі, який тоді був вождем, наказав своєму народові зібрати усі пожитки і йти за ним - він обіцяв вести їх на південь доти, доки вони знайдуть таку місцину, де араби-мисливці на людей не зможуть їх знайти. І вони виконали його наказ, забрали все своє майно включно з великими запасами слонової кістки. Вони подорожували кілька місяців, дуже потерпали і поневірялись, бо йшли переважно крізь густі джунглі та через високі гори, але врешті-решт вони прийшли сюди. І хоч уперед було вислано групу розвідників шукати кращі місця, нічого ліпшого вони не знайшли.
- І араби вас тут так і не знайшли? - спитав Тарзан.
- Близько року тому жменька їх напала на нас, але ми їх прогнали і багатьох убили. Кілька днів ми гнали їх, як диких звірів, знищуючи поодинці, доки з них не лишилося кілька чоловік, але ті втекли від нас.
Під час своєї розповіді Бузулі кілька разів торкався масивного золотого браслета, який обіймав лискучу шкіру його лівої руки. Тарзан дивився на прикрасу, але думками був далеко звідси. Тепер йому спало на думку те саме питання, яке він хотів поставити тубільцям, коли вперше потрапив до них у селище, - питання, яке він не міг висловити, бо не знав їхньої говірки. На кілька тижнів він забув про золото, бо перетворився на справжню первісну людину, яка жила виключно сьогоднішнім днем. Але раптом вигляд золота розбудив у ньому заснулу цивілізованість, а разом з нею прокинулась і жадоба багатства. Тарзан добре вивчив це під час свого короткого знайомства з життям цивілізованої людини. Він знав, що золото-це сила і втіха. Він показав на прикрасу.
- Звідки в тебе цей жовтий метал, Бузулі? - запитав він.
Чорношкірий вказав на південний схід.
- Один місяць дороги, а може, й більше.
- Ти там був? - запитав Тарзан.
- Ні. Але багато років тому, коли мій батько був ще молодий, дехто з наших був.
Одна з розвідувальних груп, що шукала місне для нашого племені, зіткнулася з дивними людьми, що носили такі прикраси. Жовтим металом було прикрашено вістря їхніх списів, як і стріл, а свою їжу вони готували в посуді з такого самого металу, як і мій браслет.
Вони мешкали у великому селищі, в будинках з каменю і за високими мурами. Вони були дуже люті. Вони нападали на наших вояків, навіть не пересвідчившись, що ті прийшли з миром. Наших було мало, але вони твердо трималися на вершині скелястого пагорба. Вони пробули там доти, доки злі люди із заходом сонця повернулися до свого злого міста. Тоді наші вояки зійшли з пагорба, зняли з убитих прикраси з жовтого металу, пішли з долини геть і ніхто з наших людей туди більше не ходив.
Ці люди дуже лихі, шкіра у них не така чорна, як моя, і не така біла, як твоя, і вкрита хутром, як у горили Болгані. Чоламбі дуже радів, коли вибрався звідти.
- А чи є хто живий з тих, що були з Чоламбі, бачили цих дивних людей і те місто? - спитав Тарзан.
- Там був наш вождь Вазирі, - відповів Бузулі. - Тоді він був ще зовсім молодий, але супроводжував туди свого батька Чоламбі.
Тієї самої ночі Тарзан розпитав вождя Вазирі про все, що почув від Бузулі. Вазирі був уже зовсім старий і сказав, що це була тяжка подорож, але дорогу туди знайти не складно, він і зараз її добре пам’ятає.
- Десять днів ми йшли вздовж річки, що тече повз наше селище, віднялися до маленького джерела, звідки вона бере свій початок біля високої гори. Наступного дня ми перейшли через верхів’я цієї гори і пішли по іншому боці, аж доки знову натрапили на маленьку річечку. Спускаючись униз її берегом, ми ввійшли у великий ліс. Кілька днів ми йшли її звивистим берегом, доки річечка стала великою рікою. Нарешті ми дійшли до ще більшої ріки, в яку впадала перша і яка перетинала велику долину.
Ми рушили проти течії цієї великої ріки, щоб знайти її витоки, і потрапили на відкритіше місце. Через двадцять днів, відколи ми перейшли гори і вийшли за межі нашої землі, ми підійшли до іншого гірського пасма. Підіймаючись горами, ми йшли далі вздовж ріки, яка знову звузилася до маленької річечки, аж доки дісталися до невеликої печери поблизу гірської вершини. В цій печері починалася ріка.
Я пригадую, що ми розташувалися на нічліг і що було дуже зимно, бо гори там високі. Наступного дня ми вирішили піднятися на вершину гори, щоб оглянути терен на тому боці, і якщо він виявиться не ліпшим, аніж досі, то ми повернемося додому і скажемо своїм, то наше місце найкраще в світі.
Ми стали підійматися скелястим крутосхилом, доки досягли вершини, -звідти, з висоти плоскогір’я, побачили внизу неглибоку, дуже вузьку долину, а поодалік на її іншому боці виднілося велике селище я кам’яними будівлями, більшість з яких була цілком зруйнована.
Оповідання Вазирі збігалося з тим, що розповідав Бузулі.
- Я хотів би піти туди і оглянути це дивне місто, - сказав Тарзан, - і здобути у його злих мешканців трохи жовтого металу.
- Це далека мандрівка, - зауважив Вазирі, - і я вже старий, але якщо ти перебудеш тут сезон дощів, доки спаде повінь, я візьму декого зі своїх вояків і піду з тобою.
Тарзан змушений був задовольнитися такою пропозицією, хоча наймиліше йому було б вирушити завтра вранці - адже він був нетерплячий, мов дитина. Та й справді, Тарзан, годованець Великих мавп, був не ким іншим, як дитиною чи первісною людиною, що по суті те саме.
Наступного дня з півдня повернулися кілька мисливців і розповіли, що на відстані кількох кілометрів є велике стадо слонів. Вони добре їх роздивилися, бо повилазили на високі дерева. За їхніми словами, у стаді було кілька самців, багато слоних та слоненят, а також старих слонів, ікла яких становили особливу цінність.
Решту дня і вечір усі готувалися до великого полювання: направляли списи, перетягували луки, наповнювали сагайдаки, а між тим чаклун племені обходив вояків одного по одному, пропонуючи різні обереги, які захищають їхнього власника від поранення і приносять щастя на полюванні.
На світанку мисливці вирушили в дорогу. Всього йшло з півсотні спритних і швидких чорних вояків, а з ними. гнучкий та жвавий, наче молодий лісовий бог, ішов Тарзан із племені Великих мавп. Його засмагла шкіра дуже вирізнялась з-поміж чорної, наче ебенове дерево, шкіри його товаришів. Але поза цим він в усьому був, як решта. Він розмовляв їхньою мовою, сміявся й жартував з ними, підстрибуючи й гукаючи, як і всі, тобто за всіма ознаками був таким самим дикуном. Він питав себе, чи не є безсумнівним, що з цими людьми його єднають набагато тісніші і життєвіші зв’язки, ніж з його паризькими друзями, звичаї та мораль яких він через свої здібності до мавпування гак легко за своїв лише кілька місяців тому.
Він подумав про Д’Арно і блиснув білозубою радісною усмішкою, коли уявив собі вираз обличчя француза, якби той побачив його тепер. Бідолашний Поль! Як він пишався тим, що викорінив у своєму товаришеві останні сліди дикунства. “Як швидко я знову здичавів”, - подумав Тарзан. Хоча у глибині душі він зовсім не вважав, що здичавів, навпаки, жалів бідних парижан, скутих їхнім одягом, мов арештанти, які живуть під пильним наглядом поліції, що вважає, чи не втнуть вони чогось.
Мисливці йшли дві години і наблизилися до того місця, де напередодні було помічено стадо слонів. Тепер вони рухалися повільніше, пильно вдивляючись, чи не з’являться, бува, де сліди велетенських тварин. Витягнувшись вервечкою, мисливці з півгодини йшли цією стежкою. Тарзан перший підніс руку на знак того, що слони близько. Чорношкірі поставилися до його повідомлення недовірливо.
- Ходімо зі мною, - сказав Тарзан, - а там побачимо.
Легко, наче білка, він вистрибнув на гілку і швидко вихопився на самісіньку верхівку дерева. Один з чорношкірих обережно поліз за ним. Коли він дістався до верхівки, Тарзан показав йому рукою на південь, і там, за кількасот метрів від них, чорношкірий побачив велике скупчення чорних плям, що рухалися туди-сюди у густій траві джунглів. Він вказав напрямок тим, що стояли внизу, і на пальцях пояснив, скільки слонів він нарахував.
Мисливці відразу рушили туди, куди вказав Тарзан. Чорношкірий спустився з дерева швидко. А Тарзан звично рухався вгорі, перелітаючи з дерева на дерево.
Полювання на диких слонів грубою зброєю первісної людини -це не іграшки. Тарзан знав, що лише деякі племена беруться за цю справу. Те, що його плем’я належало до відважних, сповнювало його гордістю - він уже вповні вважав себе членом цієї маленької спільноти.
Тихо рухаючись у верховітті, Тарзан побачив, як вояки поповзли до слонів, оточуючи їх півколом. Ось вони вибрали двох великих самців, і за сигналом п’ятдесят чоловік підвелося з землі і кинуло свої важкі похідні списи у двох обраних слонів. Не було жодного промаху: по двадцять п’ять списів встромилося в тіло кожного велетня. Один так і не рушив з місця, на якому його застала злива списів, оскільки два з них, націлені бездоганно, пробили серце, і він упав на передні ноги, а потім мертвий повалився на землю.
З іншим слоном, який стояв на одну голову ближче до мисливців, справа була значно гірша. Хоча у нього поцілили всі списи, але серця жоден з них не торкнувся. Якусь мить велетень стояв непорушне і люто сурмив від нестерпного болю, вишукуючи своїми маленькими очицями того, хто завдав йому цих мук. Але чорні мисливці щезли в джунглях, перш, ніж слабкий зір звіра встиг розрізнити хоча б одного з них. Проте, коли вони відступали, слон почув шум і, підминаючи траву й кущі, кинувся в його напрямку.
Випадково він опинився за Вузулі, якого став наздоганяти так швидко, що, здавалося, чорношкірий не тікає від вірної смерті, яка женеться за ним, а закляк на місці. Тарзан, що сидів на дереві, бачив усе це. Він помітив, що його друг у великій небезпеці, і з диким криком кинувся на тварину, щоб відволікти його увагу.
Але він помилився, тому що слон уже був глухий і сліпий до всього, крім істоти, яка викликала його лють, а вона була в кількох кроках. Тарзан побачив, що Бузулі може врятувати лише диво, і, так само не думаючи, прожогом, як тоді, коли сам переслідував чорношкірого, кинувся назустріч слону, щоб урятувати свого приятеля.
Він і далі тримав свого списа у руці. Коли Тантор майже наздогнав свою жертву, просто перед ним, наче з-під землі, виросла велика біла людина. Розлючений слон ладен був кинутися на свого нового супротивника, який насмілився стати між ним і його жертвою, але не врахував блискавичної швидкості, з якою, мов від струму, скорочувалися ці сталеві м’язи, швидкості, невловимої навіть для зору значно гострішого, аніж у Тантора.
Перш ніж слон помітив, що його новий ворог зник, Тарзан угородив свого важкого списа ззаду під ліву лопатку і пробив йому серце. Слон упав мертвий до ніг Тарзана.
Бузулі не знав, що саме врятувало його від неминучої смерті. Але все бачив старий вождь Вазирі, а також декотрі інші вояки.
Вони привітали Тарзана захопленими криками, ставши довкола нього і його великої здобичі. Тарзан став на мертве тіло свого недавнього ворога і видав різкий протяжний клич, яким сповіщав усіх про свою перемогу. Чорношкірі перелякано позадкували, тому що цей клич означав для них присутність страшної горили Болгані, якої вони боялися не менше, ніж лева Нуми. Але це був страх і водночас якась підсвідома пошана до цієї людиноподібної істоти, якій вони приписували надприродні якості.
Коли Тарзан опустив свою голову і на його обличчі з’явилася усмішка, вони заспокоїлися, хоча й не зрозуміли, що сталося. Вони взагалі не розуміли, що це за дивна істота, яка бігає по деревах так швидко, ніби мавпа Ману, а на землі відчуває себе впевненіше, ніж вони самі. Істота, яка, коли не враховувати колір шкіри, була дуже схожа на них, але міццю своєю була варта десятьох, бо вступала в двобій із найстрашнішими мешканцями диких джунглів.
Коли зібралися всі мисливці, то полювання поновилося і вони знову почали переслідувати слонів. Але пройшовши близько сотні метрів, вони почули ззаду приглушений тріск.
Хвилину чорношкірі стояли, мов статуї, й уважно вслухалися. Першим озвався Тарзан.
- Це рушниці! - крикнув він. - На селище хтось напав!
- Ходімо! - гукнув Вазирі. - Це повернулися араби зі своїми рабами-людожерами.
Вони прийшли по нашу слонову кість та наших жінок.
16. МИСЛИВЦІ НА СЛОНОВУ КІСТЬ
Вояки Вазирі поверталися до свого селища майже бігцем.
Ще кілька хвилин лунала рушнична стрілянина і змушувала їх пришвидшувати крок, потім чулися вже поодинокі постріли, а потім все замовкло. Але тиша була не менш зловісна, ніж найсильніша стрілянина, бо це означало, що погано захищене селище піддалося ворогові.
Мисливці пройшли більшу частину шляху до селища, доки натрапили на перших утікачів, що рятувалися від ворожих куль. Їх було понад десяток - жінок, хлопців і дівчат.
Усі були такі схвильовані, що їх неможливо було зрозуміти, коли вони пробували розповісти Вазирі про біду, що сталася з його людьми.
- Їх так багато, як листя в лісі, - кричала одна жінка, намагаючись визначити кількість ворогів. - Серед них багато арабів і сила-силенна людожерів-мануємів, і в кожного рушниця. Вони підповзли до самого села, і ми навіть не знали, що вони поруч. Вони напали на нас. голосно кричали і стріляли в чоловіків, жінок і дітей. Хто міг. тікав у джунглі, але більшість убито. Я не можу сказати, чи вони взяли когось у полон, але схоже, що вони вирішили усіх нас знищити. Мануєми кричали, що з’їдять нас усіх, перш ніж піти звідси, і це нам буде кара за минулорічну смерть їхніх товаришів. Я не можу багато розповісти про них. тому, що тікала щодуху.
Вояки трохи перепочили і рушили далі, але тепер вони вже йшли повільніше і рухалися вперед з великою пересторогою, бо Вазирі знав: іти на допомогу пізно, залишається тільки помста. Наближаючись до селища, вони перестріли ще із сотню втікачів. Серед них було багато чоловіків, які приєдналися до вояків, і боєздатність загону значно зросла.
Біля десятка вояків пішло на розвідку. Вазирі залишився з головною групою, яка йшла лісом, розсипавшись у лінію.
Тарзан ішов поруч із вождем.
Повернувся один з розвідників. Він дійшов до місця, з якого було добре видно селище.
- Вони всі у селищі, - прошепотів він.
- Добре, - мовив Вазирі. - Ми нападемо на них і всіх знищимо.
Він передав по лінії наказ, щоб на галявині, там, де закінчується узлісся, всі зупинилися. Там вони повинні стояти, аж доки побачать, як він біжить до селища, годі всі мусять рушити за ним.
- Стривай, - порадив Тарзан. - Якщо там всередині у них п’ятдесят гвинтівок, то нас відкинуть і перестріляють. Дозволь, я пройду деревами, щоб позирнути на них згори і визначити, скільки їх там. Тоді я знатиму, на що ми можемо розраховувати, коли нападемо. Безглуздо втратити хоч одну людину, якщо на перемогу немає шансів. У мене є план. Якщо ми його здійснимо, то хитрістю досягнемо більшого, аніж силою. Ти згоден почекати, Вазирі?
- Так, - сказав старий вождь. - Іди.
Не гаючи ні хвилини, Тарзан вихопився на дерево і зник у густолисті. Цього разу він рухався ще обачніше, ніж завжди, бо знав, що люди з рушницями можуть так само легко дістати його на дереві, як і на землі. А коли Тарзан, годованець Великих мавп, ставав обережним, то жодна істота в джунглях не могла зрівнятися з ним у нечутності й незримості скрадання поблизу ворога. За п’ять хвилин він дістався до великого дерева, яке нависало над огорожею біля одного з входів до селища. Звідси він почав роздивлятися дикий натовп, який метушився внизу. Він налічив п’ятдесят арабів, а мануємів приблизно вп’ятеро більше. Людожери були поспіль захоплені їжею і тут-таки поблизу своїх білих командирів готували моторошну страву, якою звичайно закінчується всяка перемога, коли тіла вбитих потрапляють до безжальних рук людожерів.
Тарзан переконався, що напад на дикунів, які мають вогнепальну зброю і перебувають за зачиненими воротами селища, буде марною справою. Він повернувся до Вазирі і порадив йому чекати, бо він, Тарзан, має кращий план.
Але щойно перед цим один із утікачів розповів Вазирі про звіряче вбивство жінки старого вождя, і Вазирі був охоплений такою люттю, що забув про всяку обачність і закликав вояків за собою в атаку. Грізно вимахуючи списами, з дикими криками маленький загін в сотню вояків чимдуж кинувся до входу в селище. Вони не пробігли й половини галявини, коли араби відкрили з-за огорожі нищівний вогонь.
Перший залп поклав старого Вазирі. Атака сповільнилася. Наступний залп викосив ще з півдесятка воїнів. Дехто добіг до зачинених воріт, але тільки для того, щоб його там застрелили, після чого атака захлинулася і вояки, що залишилися живі, кинулися назад до лісу.
Тоді араби відкрили ворота і кинулися навздогін за втікачами, щоб остаточно закінчити розпочате вдень винищення ворожого племені. Тарзан біг до лісу одним з останніх.
Біжучи, він час від часу повертався, щоб пустити прицільну стрілу у переслідувачів.
Далеко в глибині джунглів він зустрівся зі жменькою чор них сміливців, які вирішили ставити чоло ворогові, що наближався. Але Тарзан наказав їм розбігтися, щоб уникнути небезпеки. Коли настане ніч, вони знову зберуться.
- Робіть так, як я кажу, - наполягав він, - і я допоможу вам здобути перемогу над ворогом. Розсиптеся по лісі. Намагайтеся ловити арабів поодинці, тих, які відстали, і вбивайте їх. Якщо з настанням ночі вам здаватиметься, що вас переслідують, ідіть манівцями туди, де ми сьогодні вбили слонів. Там я поясню вам свій план, і ви його зможете оцінити. Не сподівайтеся протиставити ваші незначні сили та просту зброю чисельності та гвинтівкам арабів і мануємів.
Врешті вони згодилися.
- Коли ви розбіжитеся по лісі, - сказав насамкінець Тарзан, - то ваші вороги змушені будуть зробити те саме, щоб переслідувати вас. Тоді, якщо будете обережні, з луків ви зможете вбити не одного мануєма.
Щойно вони побігли лісом трохи далі, як на галявину ви бігли перші переслідувачі, пробігли її і погналися далі за втікачами.
Кілька хвилин Тарзан біг по землі. Потім швидко дістався на дерево і блискавично кинувся назад, до селища. Коли він дістався до свого звичного спостережного пункту, то переконався, що всі араби та мануєми женуться за своїми ворогами і лишили селище спорожнілим, якщо не рахувати скованих ланцюгом полонених і вартового.
Вартовий стояв біля відчинених воріт і пильно дивився в бік лісу, тому не бачив, як на протилежному кінці вулиці з дерева на землю зістрибнув чоловік велетенського зросту.
Він тримав веред собою нап’ятий лук і почав обережно скрадатися до своєї жертви, яка нічого не підозрювала. Але його вже помітили полонені, і їхні погляди, сповнені подиву й надії, слідкували за кожним рухом свого майбутнього визволителя. Врешті Тарзан спинився за десять кроків від мануєма. Він підніс лук на рівень очей і націлився. Засмаглі пальці випустили стримуване охвістя на волю, тихе повітря розірвав пронизливий свист - і вартовий беззвучно звалився на землю. Гостра деревина, що пробила йому груди і дістала серця, сантиметрів на тридцять стриміла з тіла.
Після цього Тарзан звернув увагу на п’ятдесятьох жінок та хлопців, закутих у невільничу валку. За браком часу не було змоги повідмикати усі старовинні замки на довгому ланцюгові, тому Тарзан сказав, щоби полонені йшли за ним так, як є. Він зняв з убитого вартового рушницю й патронтаж, вивів ощасливлених бранців за ворота селища і пішов з ними до лісу, який чорнів по той бік галявини.
Перехід був повільним і важким, тому що “невільницький” ланцюг був для цих людей новиною. Не раз уся валка зупинялася, коли один перечіплювався і падав, тягнучи за собою решту. Крім того, Тарзанові довелося зробити великий гак, щоб уникнути зустрічі з ворогами, які поверталися.
У виборі шляху Тарзан почасти керувався звуками пострілів, які іноді долинали до нього. Вони свідчили, що сутички між арабами й тубільцями ще не припинилися. Але він знав, що коли тубільці слухатимуться його, то перемога буде на їхньому боці.
Коли зсутеніло, стрілянина цілковито припинилася, і тоді Тарзан зрозумів, що всі араби повернулися до селища.
Він ледве стримав тріумфальну посмішку, коли уявив, як вони лютуватимуть, дізнавшись про смерть вартового й зникнення бранців. Тарзан дуже шкодував, що не міг забрати з собою хоч трохи слонової кістки з тих великих запасів, які були в селищі. Йому хотілося зробити це лише для того, щоби посилити лють ворогів. Він знав, що слоновій кістці ніщо не загрожує, бо здійснення його плану змусить арабів піти геть без жодного слонячого ікла. Тому не варто і жорстоко було б ще чимось навантажувати цих зв’язаних потомлених жінок.
Лише після півночі Тарзан і його повільна валка наблизилися до місця, де лежали вбиті слони. Здалеку вони побачили світло великого вогнища, яке тубільці розпалили посеред швидкоруч змайстрованої “боми”, почасти для того, щоб погрітися, почасти... щоб відлякати левів.
Коли вони підійшли до місця постою ближче, Тарзан голосним криком сповістив, що йдуть друзі. Їх зустріли радісними вигуками, коли вояки побачили довгу валку закованих друзів та рідних, яких вважали загиблими, так само, як і Тарзан. Зрадівши, чорношкірі ладні були пробенкетувати цілу ніч за їжею зі слонячого м’яса, аби належним чином відсвяткувати порятунок своїх одноплемінників, якби Тарзан не наполіг на тому, щоб вони хоч трохи поспали перед прийдешнім важким днем.
Але цієї ночі заснути було нелегко, бо жінки, які втратили своїх чоловіків чи дітей, без перерви плакали й голосили.
Втім, Тарзан урешті зумів заспокоїти їх, пояснивши, що цей шум може привернути увагу арабів до їхнього табору, і тоді їх всіх уб’ють.
На світанку Тарзан пояснив воякам свій план дій, і вони в один голос визнали його найдоцільнішим та найбезпечнішим, щоб позбавити себе непроханих гостей та помститися за смерть своїх кревних.
Насамперед жінки й діти, яких охороняло двадцятеро найстаріших воїнів та юнаків, вирушили на південь, якомога далі від небезпечної місцини, їм було наказано збудувати тимчасовий прихисток та спорудити надійну “бому”, бо здійснення плану Тарзана могло забрати багато днів і навіть тижнів, й увесь цей час вояки перебуватимуть від них далеко.
Через дві години після світанку жменька тубільців оточила своє селище незримим кільцем. На певній відстані один від одного чорні вояки розташувалися на крислатих деревах, звідки добре було видно все селище. Ось посеред селища, пробитий стрілою, звалився мануєм. Звуків нападу не було чутно - жодних бойових кличів і шаленого вимахування списами. З гущавини безмовного лісу прилетів лише мовчазний посланець смерті.
Араби та їхні супутники лютували. Вони кинулися до воріт, щоб жорстоко помститися зухвалому напасникові, але тут-таки втямили, що не знають, куди ж бігти за супротивником. Під час того, як вони схвильовано розмахували руками, обговорюючи це питання, араб, що стояв посередині, мовчки сів на землю з тонкою стрілою в серці.
Тарзан розташував на деревах найкращих стрільців племені і суворо наказав їм в жодному випадку не виказувати своєї присутності, доки ворог стоятиме обличчям до них.
Після того як стрілець випустив свого гінця смерті, він повинен сховатися за стовбур і пускати наступну стрілу лише тоді, коли буде переконаний, що в його бік ніхто не дивиться.
Тричі араби кидалися через галявину у напрямку, звідки, як їм здалося, летіли стріли, але кожна наступна стріла прилітала з протилежного боку і знаходила свою жертву. Годі вони оберталися і кидалися у протилежному напрямку.
Врешті вони вирішили піти і обшукати ближній ліс, але цс виявилося марною справою, бо чорні стрільці наче випарувалися.
А високо в гущавині велетенського дерева сиділа розлючена людина - Тарзан, годованець Великих мавп. Він чигав над ворогами, наче тінь смерті. Ось один з мануємів випередив своїх товаришів, які бігли за ним, і наступної миті вони спіткнулися об тіло свого товариша, серце якого пробила невблаганна стріла.
Такий спосіб боротьби дуже впливає на нерви навіть білих людей. Тому не дивно, що мануєми запанікували. Варто було одному з них вийти перед інших, як в груди йому вгороджувалася безжальна стріла. Якщо хтось відставав, то вже ніхто більше не бачив його живим. Щойно хтось ступав убік і на мить віддалявся від товаришів, він тут-таки падав мертвий. Кожного разу, коли вони знаходили мертвого, в його грудях була неодмінна стріла, яку з невблаганною точністю посилала в серце обраної жертви якась вища сила.
Але найгіршим було те, що впродовж усього цього страхітливого ранку вони жодного разу не бачили й не чули жодних ознак ворога. Єдиною такою ознакою були стріли, які прилітали не знати звідки.
Коли вони врешті-решт повернулися до селища, стан справ аж ніяк не покращав. Через певні проміжки часу на землю падала нова жертва, а остовпілі й розлючені люди, не розуміли, що відбувається. Чорношкірі благали своїх білих провідників полишити це страшне місце, але араби боялися йти через моторошний і ворожий їм ліс, бо сподівалися забрати з собою чимало слонової кості з селища. Вони нізащо не хотіли залишити свою здобич.
Врешті-решт усі напасники сховалися в хатинах, критих соломою. Тут принаймні вони будуть захищені від осоружних стріл. Зі свого дерева, яке розкинулося над самісіньким селищем, Тарзан помітив хатину, до якої зайшли вожді арабів. Він випростався на низькій гілці і з усієї своєї велетенської сили кинув важкого списа в солом’яну стріху. Дикий вереск сповістив йому, що він поцілив. Виславши таким чином на прощання звістку про те, що ворогам ніде не буде пощади, Тарзан повернувся до лісу, зібрав своїх вояків і відійшов з ними на півтора кілометра на південь, щоб підхарчуватися й перепочити. На кількох деревах він залишив дозорців, які мали пильнувати селище. Але гонитви не було.
Облік сил виказував чудові наслідки. Вбитих не було, поранених теж, а навіть побіжний підрахунок ворожих втрат засвідчив, що ворогів загинуло не менш як двадцятеро. Тубільці дуже запишалися і почали наполягати, щоб увінчати день славним нападом на селище, аби розбити супротивника вщент. Вони вже уявляли собі тортури, яким піддаватимуть ворогів, і наперед тішилися з майбутніх мук людожерів-мануємів, яких особливо ненавиділи. Але Тарзан був категорично проти їхнього плану.
- Ви збожеволіли! - закричав він. - Я показав вам єдиний можливий спосіб боротьби з цими людьми. Ви вже вбили двадцятьох і не втратили жодного, а вчора, коли ви діяли, як заманеться, з вашого боку загинуло щонайменше двадцятеро, а у арабів та мануємів ніхто не постраждав. Ви воюватимете так, як я вам наказую, інакше я вас залишу і повернуся в свою країну.
Тоді вони злякалися і пообіцяли цілковито йому коритися, аби лише він не йшов від них.
- Чудово! - сказав він. - Сьогодні вночі ми повернемося на те місце, де ми вбили слонів, до нашого “бому”. Я знаю, як дати арабам зрозуміти, що їх чекає, коли вони надумають далі лишатися на нашій землі. Але мені не потрібна ваша допомога. Ходімо! Якщо ми дамо їм перепочинок до кінця дня - вони заспокояться, і поновлення відчуття страху буде для них нестерпнішим, ніж коли б ми лякали їх увесь вечір.
Тож усі повернулися на місце вчорашнього постою, де й заночували. Вони їли, пили і згадували сьогоднішні події, сидячи довкола великих багать. До середини ночі Тарзан спав. Потім підвівся і тихцем пішов у пекельний морок лісу. Через годину він був на краю галявини біля селищних воріт. За огорожею палало багаття. Крізь щілину Тарзан роздивився, що біля вогню самотньо сидить вартовий.
Тарзан тихесенько прокрався до дерева в кінці селищної вулиці. Він нечутно видерся на своє звичне місце і поклав стрілу на лук. Кілька хвилин він пробував прицілитися у вартового, але гілля, яке погойдувалося, і мерехтіння вогнища робили постріл дуже ризикованим. Треба було поцілити ворога в самісіньке серце, щоб смерть була швидка й нечутна, як того вимагав його план.
Крім лука, стріл та аркана, Тарзан ще взяв із собою гвинтівку, яку раніше забрав у вбитого вартового. Він заховав усе це в розгалуженні гілок, тихо спустився на землю вже по той бік огорожі. Єдиною його зброєю залишався довгий ніж. Перед його очима бовваніла спина вартового, Тарзан, мов кішка, ступив до сонної людини. До жертви лишалося два кроки, ще секунда - і ніж нечутно вгородиться в тіло ворога.
Тарзан приготувався стрибнути. Для будь-якого звіра джунглів це завжди було і буде найліпшим способом нападу. І раптом людина, розбуджена якимось внутрішнім чуттям, зірвалася на ноги й повернулася до нападника.
17. БІЛИЙ ВОЖДЬ ПЛЕМЕНІ ВАЗИРІ
Коли погляд чорношкірого мануєма зітнувся з химерою, що наступала на нього з ножем в руці, то крижаний страх пройняв усе його єство. Він навіть забув про рушницю, яку тримав у руках, забув, що може заволати на допомогу, - єдиною його думкою стало втекти від цього дикого білого страхіття, від цього велета з величезними м’язами й широкими плечима, на яких вигравало світло багаття.
Книга: Едгар Берроуз. ПОВЕРНЕННЯ ТАРЗАНА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
