Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН ТА ЙОГО ЗВІРІ
Едгар Берроуз. ТАРЗАН ТА ЙОГО ЗВІРІ
1. ПАСТКА
- Уся ця справа огорнута таємницею, - сказав Д’Арно. - Я знаю з вельми надійних джерел, що ані поліція, ані агенти генерального штабу не мають уявлення про те, як йому вдалося це зробити. Вони знають тільки те, що й ми: Ніколай Роков утік...
Джон Клейтон, лорд Грейсток - той, кого знали раніше, як “Тарзана, годованця великих мавп”, мовчки сидів у паризькому помешканні свого товариша, лейтенанта Поля Д’Арно, замислено втупившись у носок свого бездоганно наглянсованого черевика.
Його охопили різні спогади, пробуджені звісткою про Ніколая Рокова, його найлютішого ворога, якого засуджено на довічне ув’язнення саме через свідчення Тарзана-мавпича. І ось виявляється, що Ніколай Роков утік із французької військової тюрми. Тарзан згадував, як далеко зайшов Роков у спробах звести його зі світу, й усвідомив собі: скоєне Роковим досі - це справді ніщо у порівнянні з тим, що росіянин бажатиме й плануватиме тепер, знов опинившись на волі.
Тарзан нещодавно привіз дружину та маленького сина до Лондона, оскільки в околиці їхнього маєтку в Узирі, де вони досі мешкали, починалася вельми шкідлива для здоров’я пора дощів. Узирі - це була земля диких вояків Вазирі, розлогої африканської держави, якою свого часу правив Тарзан.
Після цього він поквапився через Ла-Манш - провідати свого давнього друга. Але тут радість зустрічі потьмарилася звісткою про втечу росіянина, і лорд Грейсток, одразу по приїзді, став думати про негайне повернення до Лондона.
- Я турбуюся не за себе, Полю! - врешті мовив він. - Неодноразово в минулому я долав намагання Рокова позбавити мене життя. Тепер мені доводиться думати й про інших. Навряд чи я недооцінюю цю людину і переконаний: Роков захоче поцілити мене через мою дружину чи сина, а не впрост, бо ж він чудово знає, що такий удар буде для мене значно дошкульніший. Я мушу негайно повернутися до них і лишатися з ними аж доки Роков знов буде заарештований або мертвий.
Під ту пору, коли в Парижі точилася ця розмова, двоє непевного вигляду чолов’яг балакали собі у непоказному будиночку на глухій околиці Лондона. В обох були похмурі, лиховісні обличчя. Один чоловік мав бороду, другий - бліде, змарніле обличчя, яке буває після тривалого ув’язнення; лише декілька днів тому він зголив свою чорну бороду.
- Тобі також треба неодмінно поголитися, Алєксєй, - казав він своєму спільникові. - Бо він тебе одразу впізнає. Ми тут розійдемося, а коли на палубі “Кінкеда” стрінемося знову, треба сподіватися, що з нами буде ще двоє “шанованих гостей”. Вони, звісно, й гадки не мають, яку розкішну подорож ми їм приготували. За дві години я буду з одним із них у Дуврі, а завтра увечері, коли ти робитимеш усе, як я сказав, то приведеш з собою другого - за умови, звісно, що він повернеться до Лондона так швидко, як я собі гадаю. Я переконаний, що наші зусилля будуть плідні, і ми з цього дуже добре скористаємось, мій дорогий Алєксєй. Через дурість французьких урядовців, які декілька днів приховували те, що я втік, я мав повну змогу так досконало випрацювати кожну деталь нашого плану, що навряд чи щось може перешкодити нашим намірам. А зараз - до побачення, і бажаю успіху.
Через три години листоноша підіймався сходами до дверей помешкання лейтенанта Поля Д’Арно.
- Телеграма для лорда Грейстока, - сказав він служникові, який вийшов на дзвінок. - Чи він тут?
Служник відповів ствердно, розписався за отриману телеграму й відніс її Тарзанові, який саме готувався до від’їзду в Лондон.
Тарзан розпечатав телеграму, і його обличчя сполотніло.
- Читайте, Полю! - мовив він, простягаючи телеграму Д’Арно. - Вже почалось!
Француз узяв телеграму й прочитав:
“Джека викрадено за співучастю нового служника. Негайно повертайся. Джейн”.
Щойно Тарзан вибіг на сходи свого лондонського будинку, назустріч йому вийшла майже божевільна від горя дружина, хоч її очі були сухі. Джейн Портер Клейтон квапливо розповіла все, що знала про викрадення хлопчика.
Нянька вивезла дитя в колясці на ранкову прогулянку й катала його перед будинком на осонні, коли до рогу будинку під’їхало таксі. Нянька не звернула на це особливої уваги, лише завважила, що з авто ніхто не вийшов і що двигун продовжував працювати, от ніби водій чекав на пасажира з будинку, перед яким зупинився.
Майже зразу після цього новий служник Грейстоків, на ймення Карл, підбіг до няньки, гукаючи, мовляв, пані хоче негайно її бачити, а він тим часом догляне маленького Джека.
Нянька, нічого не підозрюючи, пішла до будинку і вже зійшла була на ґанок, аж їй спало на думку застерегти служника, щоб той не повертав коляски, бо ж сонце світитиме дитині в очі.
Вона обернулася, щоб крикнути йому це, і побачила вражено, що Карл швидко котить коляску за ріг будинку. Тієї ж миті прочинилися дверцята таксі, у ньому на мить майнуло чиєсь смагляве обличчя.
Відчувши, що дитина в небезпеці, нянька з криком кинулася до таксі, а Карл уже передавав дитину смаглявому типові, що сидів усередині. Поки вона добігла до машини, Карл ускочив досередини, сів поряд із своїм спільником і захряснув дверцята. Водій хотів відразу кинути машину вперед, але щось було негаразд із коробкою передач; тоді він сіпнув важеля в інший бік і дав задній хід - лише на кілька дюймів, та завдяки цьому нянька встигла добігти до автомобіля. Скочивши на приступку й кличучи на допомогу, нянька силкувалася вихопити дитину з рук викрадачів, хоч авто вже рвонуло вперед, везучи і її. Вона висіла на приступці й чіплялася за дверцята, відчайдушно лементуючи, все ще сподіваючись урятувати маленького Джека. Аж коли таксі на добрячій швидкості минуло дім Грейстоків, Карлові вдалося сильним стусаном в обличчя скинути її на брук.
Слуги та сусіди з поблизьких будинків звернули увагу на няньчині крики. Почули їх і в будинку Грейстоків. Леді Грейсток побачила відчайдушну боротьбу дівчини з нападниками й сама кинулася за машиною, але де вже було її наздогнати!
Ось що, власне, було про це відомо, проте леді Грейсток не могла збагнути, хто ж задумав викрасти маленького Джека, й зрозуміла це лише тоді, коли чоловік розповів їй про втечу Рокова з французької тюрми, де, гадалось, йому судилося й вік звікувати.
Поки Тарзан з дружиною радилися, що діяти, як врятувати дитину, поруч, у бібліотеці, пролунав телефонний дзвінок. Тарзан швидко підійшов до телефону.
- Лорд Грейсток? - спитав чоловічий голос із другого кінця телефонної лінії.
- Так.
- Вашого сина викрадено, - повідомив голос, - і лише я можу допомогти вам вернути його. Я добре обізнаний з планами викрадачів, позаяк, щиро кажучи, сам брав у цьому участь. Бачите, я мав би отримати свою пайку винагороди, але схоже на те, що мене хочуть пошити в дурні. Тільки ж я не дам себе ошукати і, щоб поквитатися з ними, допоможу вам вернути сина. Однак лише за умови, що ви не будете переслідувати мене за співучасть у викраденні. Що ви на це скажете?
- Якщо ви справді вкажете мені місце, де перебуває мій син, - відповів Тарзан, - вам не треба мене боятися.
- Гаразд, - відповів голос, - я призначу вам зустріч, але за умови, що ви прийдете сам-один. Досить того, що я довіряюсь вашому слову. Я не можу ризикувати, аби ще хтось упізнав, хто я такий.
- Тож де й коли ми побачимося? - спитав Тарзан.
Голос назвав шинок на набережній у Дуврі, де залюбки збиралися моряки.
- Ви повинні прийти близько десятої вечора, - закінчив він. - Раніше з’являтися не варто: ваш син тим часом буде в безпеці. А коли ми зустрінемося, я потайки проведу вас туди, де його сховано. Але попереджаю ще раз: ви повинні прийти сам-один і ні в якому- разі не залучати поліції; я добре знаю вас в обличчя й стежитиму за кожним вашим кроком. Якщо хтось супроводжуватиме вас або ж я помічу неподалік переодягнених поліційних агентів, то не підійду, і ви втратите останню надію повернути сина.
І незнайомець, не чекаючи на відповідь, поклав слухавку.
Тарзан переказав зміст розмови дружині. Вона просилася піти з ним, але чоловік рішуче заперечив, остерігаючись, коли б незнайомець, побачивши зайву людину, не здійснив свою погрозу - не підійшов до нього. Отож лорд Грейсток попрощався з дружиною і поспішив у Дувр, а Джейн лишилася вдома чекати наслідків його поїздки. Ніхто з них не уявляв і не передчував того, що їм обом судилося зазнати, перш ніж вони знову побачать одне одного...
Минуло якихось десять хвилин, відколи Тарзан поїхав, а Джейн Клейтон не могла знайти собі місця й тривожно походжала туди-сюди по м’яких килимах бібліотеки. Материнське серце її то тужливо стискалося, то розривалося від хвилювання за первістка. Суміш надії і страхів переповнювала її. Хоч розумом Джейн усвідомлювала, що її Тарзан учинить правильно, пішовши сам, як і домовився, на зустріч із таємничим незнайомцем, інтуїція підказувала: над її чоловіком і сином нависла велика небезпека.
Чим довше вона розмірковувала над тим, що сталося, тим з більшим жахом переконувалась: та телефонна розмова - якась спритна витівка з боку викрадачів, можливо, щоб забарити батьків, поки зловмисники вивезуть хлопчика за межі Англії. А може, це пастка, яку зладнав підступний Роков, щоб захопити Тарзана у свої руки?
Приголомшена цією думкою, жінка нажахано зупинилася.
- Звісно, так воно і є! Ласкавий Боже, які ми були короткозорі!
Джейн позирала на великий годинник, що стояв у кутку бібліотеки.
Було запізно. Поїзд, яким мав їхати Тарзан, уже пішов. Але через годину вирушав інший, ним Джейн могла дістатися до порту на Ла-Манші ще перед часом, що його призначив незнайомець.
Вона викликала покоївок та шофера і швидко дала їм необхідні вказівки. Через десять хвилин авто мчало її гамірними багатолюдними вулицями Лондона до вокзалу.
* * *
За чверть десята лорд Грейсток підходив до задрипаного шинку на Луврській набережній. Коли він увійшов у смердючу кімнату, якась постать, закутана в плащ, ковзнула повз нього до виходу.
- Йдіть за мною, лорде! - шепнув йому незнайомий.
Тарзан мовчки повернувся й пішов за ним ледь освітленою вуличкою, що її тут зазвичай називали гонорово проспектом. Вийшли в суцільну темряву десь до пристані, що губилася в імлі серед високих стосів пакунків, ящиків та діжок. Тут провідник зупинився.
- Де мій хлопчик? - спитав Тарзан.
Он на тому пароплавчику Його вогні видно звідси! - відповів той.
Тарзан силкувався розгледіти в темряві риси свого супутника - обличчя, здавалося йому геть незнайомим. Знав би він, що його нинішній провідник не хто інший, як Алексєй Павлович, то одразу збагнув би, що на нього чигає тільки зрада, а небезпека відтепер пантрує на кожен його крок.
- Вашого сина зараз ніхто не стереже! - провадив росіянин. - Викрадачі певні, що тепер його вже ніхто не зможе знайти. На борту “Юнкеда” нема нікого, крім двох із команди, яким я дав досить джину, щоб вони міцно поспали кілька годин. Ми можемо без ніякого ризику дістатися на пароплав, узяти дитину й повернутися з нею на берег.
Тарзан кивнув головою на знак згоди.
Його супутник рушив до невеличкого човна, що стояв біля пристані. Обидва сіли в човен, і Павлович швидко повеслував до пароплава. Здавалося б, густий чорний дим, що виривався з пароплавної труби, мусив наштовхнути Тарзана на підозру, на думку про пастку. Але його думками цілковито заволоділа сама лишень надія, що за кілька хвилин він знову триматиме в обіймах свого маленького сина.
Зборту пароплава звисала мотузяна драбина, і обидва швидко й тихо видерлися по ній на палубу. Тут росіянин повів Тарзана до люка, отвір якого зяяв посеред палуби.
- Хлопчика.сховано тут, - таємниче мовив він. - Знаєте що? Краще б вам самому спуститися, а то він ще злякається й заплаче, коли опиниться на руках у чужого дядечка. Я краще залишуся тут і початую.
Тарзаном так заволоділа думка про звільнення сина, що він не звернув уваги на дивну тишу, яка огорнула “Кінкед”. На палубі не видно ані душі, хоча помітно було, що пароплав готовий до відплиття. Густі хмари диму з іскрами, які вилітали з труби, свідчили, що корабельні котли добре розігріті. Але все це геть оминало Тарзанову увагу.
Думаючи лише про те, що через мить пригорне до себе цю найкоханішу грудочку людського тепла, він рвонувся по стрімких східцях униз, у темряву трюму Та щойно він пустився руками краю люка, як ляда важко гупнула в нього над головою. :
І лише тоді Тарзан враз усвідомив, що став жертвою злочинного задуму й що не тільки не звільнив сина, але й сам попав у лабети до ворогів. Враз рвонувся до ляди, силкуючись підважити її своїми дужими плечима, але всі зусилля були марні.
Він запалив сірника й почав обстежувати приміщення. Маленька комірчина, в яку він потрапив, була відмежована від решти трюму переділкою: ляда над головою закривала єдиний вихід із цієї в’язниці. Було очевидно, що приміщення приготоване спеціально для нього.
В цій комірчині не було більш нічого й нікого, Якщо його дитина й справді на борту “Кінкеда”, то, принаймні, десь в іншому місці...
* * *
Усі свої дитячі та юні роки, від народження й до двадцятирічного віку, мавпячий годованець пробув у диких африканських джунглях, геть позбавлений спілкування з людьми. У найніжнішу добу свого життя він навчився радіти й сумувати одинцем, ні з ким не ділячи радощів чи суму, як ото вільні звірі пралісу.
Тому й зараз він не виказав свого відчаю ані сльозами, ані безтямним шаленством супроти долі, а терпляче ждав, як далі складуться обставини, водночас зовсім не лишаючись бездіяльним. Його мозок безперервно працював. Тарзан ретельно оглянув приміщення, обмацав товсті дошки, з яких були збиті стіни, зміряв відстань від підлоги до ляди над головою.
Раптом до нього долинуло двигтіння корабельної машинерії та удари гвинта об воду. Пароплав відчалює! Куди його везуть? І яка доля його чекає?
Щойно Тарзан спитав себе про це, як крізь гуркіт двигуна пробився звук, від якого кров захолола у нього в жилах і лихе передчуття сповнило душу. З палуби над його головою долинув пронизливий, відчайдушний крик нажаханої жінки.
2. ВИКИНУТИЙ НА БЕЗЛЮДНИЙ ОСТРІВ
Коли Тарзан та його супутник зникли у вечірній імлі, там, де вони щойно були, в темному вузькому завулку з’явилася струнка жіноча постать. Обличчя жінки було закрите густою вуаллю. Вона дуже швидко підійшла до шинку, з якого щойно подалися двоє чоловіків. Біля входу зупинилася на мить, роззирнулася довкола, а потім рішуче увійшла до того брудного кишла.
Купка підпилих матросів та портових волоцюг витріщились на неї: надто незвичайно було їм бачити серед цього бруду порядно вбрану пані. Квапливою ходою та підійшла до неохайної шинкарки, що напівзаздрісно, напівзлісно оглянула згори донизу свою щасливішу посестру.
- Чи сюди часом не заходив щойно високий на зріст і гарно вбраний пан? - спитала дама. - Він мав зустрітися тут з одним чоловіком і разом із ним кудись податися.
Шинкарка відповіла ствердно. Але вона не могла вказати, у якому саме напрямку пішли ті двоє. Один із матросів, що стояв неподалік, втрутився в розмову: він згадав, що, підходячи до шинку, здибав допіру двох чоловіків, які прямували до порту.
- Покажіть мені, куди вони пішли! - вигукнула жінка, вклавши морякові в руку золоту монету.
Той незагайно вийшов із шинку й повів жінку в порт.
Коли вони дісталися до набережної, то побачили на воді невелику шлюпку, що саме підпливала до пароплава, котрий стояв найближче.
- Ото вони! - прошепотів матрос.
- Десять фунтів стерлінгів, якщо ви зараз знайдете човна й відвезете мене на той пароплав! - вигукнула жінка.
- Тоді поспішаймо, - відказав матрос. - “Кінкед” уже три години стоїть із гарячими котлами, чекаючи лише на цього одного пасажира. Я розмовляв з одним типом із цієї команди півгодини тому.
Він говорив це на ходу, кваплячись далі, до пристані, де-біля причалу була прив’язана ще одна шлюпка. Тут швидко допоміг жінці сісти в човна, скочив сам досереди-? ни й відштовхнувся від берега. Внезабарі вони вже наближалися до корабля.
Коли човен опинився біля борту пароплава, матрос зажадав обіцяної платні, й жінка, не рахуючи, тицьнула йому в руку пачку банкнотів. Ледь глянувши на гроші, матрос переконався, що його працю щедро винагороджено. Він чемно допоміг жінці піднятися мотузяною драбиною на палубу, а сам залишився біля пароплава, сподіваючись, що щедра пані захоче повернутися на берег.
Але в цю мить почувся шум двигуна і брязкіт ланцюгів, на “Кінкеді” підіймали якір. За хвилину матрос у шлюпці почув, як запрацював гвинт, і наступної миті пароплав посунув до виходу з гавані.
Щойно чолов’яга взявся за весла, як із корабельної палуби долинув відчайдушний жіночий крик.
- От не поталанило! - пробурчав матрос. - А то б усі її грошики дісталися мені...
* * *
Коли Джейн Клейтон піднялася на “Кінкед”, то побачила, що на палубі нікого немає. Не було жодного знаку тих, кого вона шукала, ані когось іншого на борту. Але вона почала шукати чоловіка й сина, без надії сподіваючись десь тут знайти їх.
Вона хутенько кинулась до великої каюти, половина якої видніла над палубою, і подалася вниз вузькими стрімкими східцями. Ось Джейн опинилася в головному приміщенні, обабіч якого містилися каюти команди, однак не почула, як одні двері швидко зачинилися перед нею. Вона пробігла по всьому приміщенню й повернула назад, зупиняючись біля кожних дверей і сподіваючись почути хоч якийсь звук.
Скрізь панувала лиховісна мовчанка, і в цій мовчанці їй, перестрашеній, здавалось, немов биття її серця сповнює увесь корабель громохкими ударами на сполох.
Джейн заходилася обережно прочиняти одні, другі двері; всі каюти були порожні. Поглинута тривогою, вона навіть не почула, як почав здригатися корпус корабля, не звернула уваги на шум корабельної машини, на удари гвинта. Остання необстежена каюта. Джейн штовхнула двері, але назустріч їй вихопився якийсь дужий смаглявий чоловік; брутально схопивши за руку, він втяг жінку до тісної смердючої каюти.
Налякана несподіваним нападом, Джейн Клейтон пронизливо зойкнула, але тієї самої миті чоловік міцно затулив їй рота долонею.
- Коли від’їдемо далі від берега, люба моя, - сказав він, - тоді можете репетувати донесхочу.
Леді Грейсток озирнулась, аби роздивитися неголене обличчя, яке близько схилилося до неї. Чоловік послабив стиск своїх пальців на її вустах, і вона враз сахнулася з тихим стогоном жаху, бо впізнала того, хто її полонив.
- Ніколай Роков! Мсьє Тюран! - прошепотіла вона.
- До ваших послуг і цілую ручки! - відповів росіянин, низько вклоняючись.
- Де мій хлопчик? - мовила вона наступної миті, не звертаючи уваги на його глузливу чемність. - Де він? Благаю вас, віддайте мені сина. Як ви можете бути таким жорстоким, Ніколаю Роков, адже ви людина, у вас повинна лишитись хоч крихта жалю. Чи він на цьому кораблі? Скажіть мені, на Бога, скажіть, де він? Якщо у ваших грудях є щось схоже на серце, відведіть мене до моєї дитини.
- Якщо ви беззастережно виконуватимете мої вказівки, з ним не скоїться нічого лихого, - мовив Роков. - Вам не завадило б пам’ятати, шановна пані; ви самі винні в тому, що опинилися тут. Ви доброхіть дісталися на корабель, а тепер маєте наслідки. Я навіть не гадав, - мовив він сам до себе, - що мені пощастить аж так дуже.
І він пішов на палубу, замкнувши свою полонянку на ключ. Після цього Джейн не бачила Рокова упродовж кількох днів.
Річ у тім, що з Рокова був нікудишній моряк, бо він не зносив морської хитавиці, а першого ж дня піднялися такі великі хвилі, що він звалився на койку з сильним нападом морської хвороби.
Цими днями єдиним відвідувачем леді Грейсток був замурзаний швед, кухар з “Кінкеда”, який приносив їй їжу. Він звався Свен Андерссен і тільки тим і пишався, що його прізвище пишеться з двома “с”.
Це був цибатий здоровило з довгими рудими вусами, жовтим, хворобливим обличчям і з чорними нігтями на брудних пальцях. Від одного його вигляду у бідолашної жінки пропадав будь-який апетит; а ще ж він щоразу, приносячи їй їжу до каюти, вмочав свого брудного великого пальця в страву, немовби стверджуючи в такий спосіб свою кулінарну майстерність.
Його маленькі сині вузько посаджені очиці ніколи впрост не зустрічалися з очима Джейн. У всій його зовнішності, в жестах, котячій ході вчувалася причаєність і глибоко прихована підступність. За пасок йому правила засмальцьована мотузка, на ній висів брудний фартух, а за паском завжди стирчав довгий ніж, що ще більше посилювало бридке враження, яке справляв цей тип. Хоча ніж був неодмінною приналежністю його фаху, Джейн ніяк не могла позбутися думки, що ця зброя, за найменшого приводу з її боку, буде вжита зовсім не з кулінарною метою.
При леді Грейсток кухар завжди понуро мовчав; вона ж, навпаки, щоразу зустрічала його люб’язною усмішкою і не забувала подякувати за принесену їжу, хоча здебільшого їй доводилось вихлюпувати вміст казанка в ілюмінатор каюти, щойно за шведом зачинялися двері.
У ці мотброшні перші дні ув’язнення два питання невідчепно мучили Джейн Клейтон: чи живий її чоловік і де дитина? Вона була цілковито переконана, що її син перебуває тут, на пароплаві, й що він живий. Але чи зберегли бандити життя Тарзанові? Вона могла тільки гадати...
Леді Грейсток знала, як люто, непримиренно ненавидів росіянин її чоловіка. Вона була певна, що лиходій заманив Тарзана на пароплав саме для того, щоб досхочу вдовольнити свою жадобу помсти - за те, що Тарзан зруйнував підступні плани Рокова й призвів до його ув’язнення у французькій тюрмі.
* * *
Тарзан тим часом лежав у темряві трюму, не підозрюючи, що і його дружину ув’язнено, ще й зовсім поруч.
Той самий швед, що носив їжу для Джейн, обслуговував і його; Тарзан кілька разів намагався втягти його в розмову, але всі ті зусилля були марні:
Він сподівався випитати в того, чи справді малий Джек на цьому пароплаві, але здоровань на всі запитання відповідав, немилосердно калічачи англійську мову, одне-едине кожен раз: “Я тумай, вітер скоро сильно тути”. І Тарзанові хоч-не-хоч довелося відмовитись від подальших спроб розворушити його.
Так минуло кілька тижнів. Обом полоненим вони видалися місяцями. Куди плив цей пароплав? Ні Тарзан, ні Джейн не знали, під час плавання “Кінкед” зупинився тільки раз, щоб повантажити вугілля, а тоді одразу ж продовжив свій шлях, якому, здавалося, кінця не буде.
Лише одного разу Роков зайшов до Джейн Клейтон - уперше, відколи зачинив її в. маленькій каюті. Він був весь жовтий і змарнілий після тривалої морської хвороби. Метою його візиту було отримати від леді Грейсток чималий чек на його ім’я, а натомість він гарантував їй недоторканість та свободу, обіцяв відпровадити до Лондона.
- Я заплачу вам удвічі більше, але за єдиної умови: ви висадите мене з чоловіком і сином у якій-небудь цивілізованій країні, - відповіла вона. - Доти ви не отримаєте від мене ані цента. Про будь-які інші умови я й слухати не хочу.
- Ви мені дасте чека зараз! - погрозливо сказав Роков. - А то ні вам, ні вашому чоловікові, ні синові більше не доведеться ступити на землю, цивілізовану там чи дику.
- Я не можу вам вірити, - мовила леді Грейсток. - Яка у мене гарантія, що ви, коли отримаєте чек, не вчините з нами так, як вам заманеться?
- Гадаю, ви пристанете на мої умови, - сказав Роков, повертаючись до виходу. - Пам’ятайте, що життя вашого сина в моїх руках, і якщо ви почуєте передсмертні зойки катованої дитини, то знайте, що саме ваша впертість - причина її мук і смерті.
- Ви цього не зробите! - вигукнула нещасна жінка. - Ви ж не будете, не можете бути таким жорстоким!
- Не я жорстокий, а ви! - відказав Роков. - Бо не бажаєте врятувати життя вашій дитині якоюсь нікчемною сумою грошей.
Розмова, як і треба було сподіватись, закінчилася тим, що Джейн Клейтон виписала чек на велику суму й передала Ніколаю Рокову. Той зараз же й вийшов з каюти, переможно посміхаючись.
А наступного дня відчинили ляду над Тарзановою темницею. Поглянувши вгору, він побачив голову Павловича у квадраті світла.
- Ну, вилазьте! - наказав росіянин. - Але затямте: за найменшої спроби напасти на мене чи на будь-кого, хто перебуває тут на борту, вас застрелять на місці.
Мавполюд легко вистрибнув на палубу. Довкола, на значній відстані від нього, стояло з півдесятка матросів, озброєних гвинтівками й револьверами. Перед ним стояв Павлович.
Тарзан шукав поглядом Рокова, бо не сумнівався, що той повинен бути на пароплаві. Але Рокова ніде не було видно.
- Лорде Грейстоку! - почав Павлович. - Упродовж двох останніх років ви безперестану встрявали в справи пана Рокова, які вас зовсім не обходили. Тож вам лишається нарікати лише на самого себе за те, що нині спіткало вас і вашу родину. А ще ви не можете не розуміти, що така мандрівка влетіла панові Рокову в кругленьку копієчку; тому-то, оскільки ви - єдина цього причина, він, природно, сподівається від вас покриття усіх витрат на експедицію. Далі я маю сказати, що тільки виконавши справедливу вимогу пана Рокова, ви зможете врятувати свою дружину й сина від вельми неприємних наслідків, а також зберегти своє життя і навіть здобути свободу.
- Скільки ж? - спитав Тарзан. - І які я можу мати гарантії того, що ви виконаєте ваші обіцянки? У мене дуже мало підстав довіряти двом таким негідникам, як ви та Роков.
Росіянин спалахнув.
- Ви не в такому становищі, щоб іще когось ображати, - сказав він. - Ви не дістанете інших гарантій, крім мого слова, але ось вам повна гарантія, що ми враз покінчимо з вами, коли ви негайно не підпишете чека на потрібну суму. Коли ви ще не зовсім з’їхали з глузду, то можете зрозуміти, з яким величезним задоволенням ми наказали б цим хлопцям застрелити вас. І коли ми зберігаємо вам життя, то це лише тому, що вигадали для вас іншу кару, і ваша смерть не входить у наші плани.
- Дайте мені відповідь лише на одне запитання, - сказав Тарзан. - Чи мій син перебуває на цьому пароплаві?
- Його тут немає, - відповів Алєксєй Павлович. - Ваш син у іншому, цілком безпечному місці. Якщо ви негайно виконаєте наші справедливі вимоги, ми його не вб’ємо. Але якщо ваша впертість змусить нас застрелити вас, то нам доведеться знищити й хлопчика, адже коли вас не стане, нам не буде кого карати через нього, а відтак хлопчик стане для нас лише постійним джерелом небезпеки і клопотів. Тож ви бачите: врятувати сина від смерті ви можете лише в тому випадку, якщо негайно підпишете чек.
- Гаразд, - сказав Тарзан.
Він добре усвідомлював, що негідники не завагаються здійснити свою погрозу. А з другого боку, коли він задовольнить їхню вимогу, то, можливо, все-таки збереже життя дитині.
Та водночас Тарзан ані на мить не сумнівався: щойно він випише чек, ці люди позбавлять його життя. Але перед смертю він їх так провчить, що вони цього ніколи не забудуть, та ще й Павловича, по змозі, забере з собою на той світ. Лише, шкода, що то не Роков...
Тарзан дістав з кишені чекову книжку й авторучку.
- То скільки? - спокійно спитав він.
Павлович назвав величезну суму. Тарзан ледве втримався від посмішки: пожадливість цих типів руйнувала їхні плани, принаймні, щодо одержання такого викупу. Він удав, що вагається, і почав торгуватись, але Павлович був невблаганний. Врешті-решт мавполюд виписав чек на суму, більшу за ту, що він мав на рахунку в банку.
Коли лорд Грейсток повернувся, щоб віддати росіянинові папірець, який не мав ані найменшої ціни, то випадково зиркнув за борт “Кінкеда”. Як же він здивувався, коли побачив, що пароплав дрейфує попід невідомим берегом. Хащі тропічних джунглів мало не сягали води, а далі видніли гористі схили, вкриті лісом.
Павлович помітив, куди майнув його погляд.
- Саме тут ви й отримаєте свою волю! - сказав він.
Де й подівся Тарзанів план негайно помститися росіянинові! Він думав, що бачить перед собою берег Африки, і знав, що коли його висадять тут, він досить швидко зуміє дістатися до цивілізованого світу.
Павлович узяв виписаний чек.
- А тепер будьте люб’язні скинути одяг, - звелів він лордові Грейстоку. - Він вам тут більше не знадобиться.
Тарзан зволікав. Павлович мовчки показав рукою на озброєних матросів. Тоді англієць повільно став роздягатися:
Потім на воду спустили човна, й Тарзана, під сильною охороною, відвезли на берег. Через півгодини матроси повернулися на пароплав, і “Кінкед” повільно рушив геть.
Тарзан стряв на вузькій смузі піску и саме збирався прочитати записку, яку хтось із матросів передав йому вже на березі. Коли це до нього долинули якісь крики з корабля, що віддалявся; він мимоволі підвів голову й побачив на палубі “Кінкеда” людину, котра вигуками намагалась привернути його увагу.
Чорнобородий чоловік глумливо реготався з нього, високо підіймаючи над головою дитину. Тарзан аж кинувся був навздогін за пароплавом, але, збагнувши марність цього пориву, зупинився біля самої води.
Він стояв довго, не зводячи погляду з “Кінкеда”, аж доки обриси пароплава зникли за мисом.
Позад нього у верховіттях дерев верещали й сварилися мавпочки, з гущавини пралісу долинало лиховісне виття леопарда.
Але Джон Клейтон, лорд Грейсток, заглиблений у своє горе, нічого не чув і нічого не помічав довкола себе. Його гризли докори сумління, бо він втратив змогу звільнити будь-коли сина, поклавшись на слово першого помічника його найлютішого ворога.
“Єдина втіха, - подумав він, - що Джейн у безпеці в Лондоні. Хвалити Бога, вона не попала до рук цих негідників”.
Із хащів за його спиною визирнула бридка волохата пика; люті, налиті кров’ю очиці спостерігали з-під кошлатих брів за білошкірим зайдою, як кіт за мишою. Чудовисько нечутно підкрадалось до нього ззаду.
Де ж поділися тонкі чуття дикого мавполюда? Де був його неймовірно гострий слух, де тонкий нюх?
3. ПРИБОРКАННЯ ЗВІРІВ
Тарзан повільно розгорнув записку, яку матрос тицьнув йому в руку, й почав читати. Спочатку він майже не розумів, що там написано: його розум і почуття були притлумлені горем. Але врешті уся ницість плану помсти постала перед його уявою. Текст записки був такий:
“Ви знайдете тут детальний виклад моїх намірів щодо Вас і Вашого нащадка.
Ви народилися мавпою. Ви жили голий у джунглях - ось ми й вертаємо вас до того життя, для якого ви створені. Але ваш син, у згоді з світовим законом еволюції, підніметься на щабель вище за свого батька.
Батько був твариною, а син посяде наступну сходинку розвитку. Він не буде голим звіром із джунглів - ні, він носитиме пов’язку на стегнах та мідні браслети, а може, й кільце в носі, бо ми віддамо його на виховання в плем’я диких людожерів.
Я міг би вбити вас, однак вважаю таке покарання надто м’яким для мого найлютішого ворога.
Коли б ви були мертві, то не відчували б ніякого болю, ніякої тривоги за долю своєї дитини. Але бувши живий та ще в такому місці, звідки ви не можете втекти, аби шукати й рятувати свого сина, ви, скільки житимете, терпітимете гірші за смерть муки, усвідомлюючи, яке жахливе існування вашого сина.
Ось так я помщаюся вам за те, що ви посміли підняти руку на того, хто тут підписався.
Н.Р.
P S. До програми моєї помсти входять також деякі несподіванки, що чекають на Вашу шановну дружину, - але їх нехай малює Вам Ваша уява”.
Щойно він дочитав, як легенький шерех позаду змусив його швидко обернутись. Його чуття враз пробудились і він знову став Тарзаном, мавпячим годованцем.
Спиною до моря стояв уже звір, загнаний у безвихідь, звір, у якому бринів інстинкт самозбереження. А на нього вже набігала величезна мавпа-самець.
Два роки спливли відтоді, як Тарзан залишив африканський берег, але вони не послабили тієї надзвичайної сили, яка колись зробила його непереможним володарем джунглів. Адже він мав змогу часто вправлятись, удосконалюючи свою майже надлюдську силу й спритність, у своєму величезному маєткові в місцевості Узирі. Нині перед ним було нове випробування - битися з волохатим звіром із бичачою шиєю, голому і беззбройному, а такому випробуванню він і раніше ніколи не радів.
Та іншої ради не було - належало стати на бій з розлюченою потворою, маючи лише ту зброю, яку вділила йому природа.
За спиною мавпи Тарзан помітив ще понад десяток таких самих страхітливих людиноподібних істот Втім, він добре знав звичаї антропоїдів, які ніколи не нападають зграєю; своїм слабким розумом, на щастя, вони не можуть збагнути переваги спільного нападу на ворога, а то б завдяки незвичайній силі та могутнім іклам давно запанували в джунглях.
З громохким риком звір кинувся на Тарзана, але людина не розгубилася: за час свого перебування серед цивілізованого суспільства вона навчилась багатьох способів боротьби, невідомих мешканцям джунглів.
Кілька років тому Тарзан відповів би на грубий напад грубою силою, а тепер тільки трохи відступив убік і, коли звір спрожогу пролетів мимо, завдав йому сильного удару в живіт.
Мавпа завила від гострого болю і, скоцюрбившись, звалилася додолу, але вмить спромоглася зіп’ястися на ноги. .
Проте білошкірий випередив її: ще мавпа не зіп ялась на ноги, як він крутнувся й кинувся на неї, і в цій дії з пліч англійського лорда спали останні рештки його зовнішньої оболонки, взятої від цивілізації.
Він знову був лісовим звіром, що сплівся у кривавому двобої з такою самою звіриною. Він знову був Тарган, син Кали, великої мавпи-самиці. Його міцні білі зуби вп’ялись у волохату горлянку ворога, аби перегризти сонну артерію. Могутні пальці виривали міцні ікла з пащеки звіра і, зціплені в кулак, гупали, мов молот, у хриплячу, вкриту піною морду мавпи-самця.
Мавпяча зграя, що з’юрмилася довкола, з виразною втіхою стежила за двобоєм. Тварини щось схвально белькотіли, коли той у цього видирав шмат білої шкіри чи цей у того - криваве волохате пасмо. Раптом вони завмерли з подиву: дужа біла мавпа стрибнула їхньому цареві на спину, просунула могутні лапи попід пахви супротивника й зчепленими пальцями чимдуж натисла на карк. Мавпячий цар завив від болю і опукою звалився в густу траву джунглів.
В роки свого дикого життя, кілька літ тому, Тарзан під час двобою з велетнем Теркозом випадково ужив цей спосіб боротьби цивілізованих людей - “подвійний Нельсон”. Як і того разу, цей спосіб допоміг йому здолати велику мавпу й визначив кінець бою.
Нечисленна купка глядачів - лютих людиноподібних мавп - почула хрускіт ламаних хребців, страхітливе завивання їхнього ватажка і його передсмертне харчання. Потім пролунав раптовий тріскіт - ніби гілка зламалась під сильним вітром. Вузька голова мавпи безсило звисла з ослаблої шиї на волохаті груди, й харчання урвалося. Маленькі, мов свинячі, очиці глядачів перебігали від нерухомого тіла їхнього зверхника до білого мавпича, який саме скочив на ноги поруч із переможеним, а потім знову до свого царя, ніби дивуючись, чом той не підведеться й не заб’є самовпевненого чужинця.
Вони бачили, як прибулець поставив ногу на шию переможеного й, закинувши назад голову, видав дикий, пронизливий крик великої мавпи, що здолала ворога. Аж тоді зграя зрозуміла, -що їхній ватаг - мертвий.
Джунглями котилися страхітливі звуки переможного крику. Мавпочки у верховіттях враз перестали базікати, стихли дзвінкі голоси строкатобарвних птахів, і лише оддалік озвався, підвиваючи, леопард та приглушено рикнув лев.
Так, це був колишній Тарзан, який пильним поглядом окинув купку мавп, що з’юрмилися перед ним. Це колишній Тарзан труснув головою, мов для тою, щоб відкинути з чола густу кучму - давня звичка, яка лишилася відтоді, коли волосся спадало йому на плечі й вряди-годи лізло в очі, так що він не міг бачити ворога.
Мавпячий годованець знав: він тепер може щомиті очікувати нападу з боку найдужчого самця племені, який чувся на силі посісти місце ватажка. Водночас Тарзан знав і мавпячий звичай: будь-хто, навіть зовсім чужий, міг, подолавши царя, узяти на себе провід племені.
Якщо він не захоче йти з ними, мавпи поволі заберуться геть, аби пізніше, у нових двобоях, визначити, хто буде зверхником. Тільки забажай - і ти станеш царем племені! Але з досвіду Тарзан знав, які досить неприємні обов’язки накладає царський сан і як обмежує волю - та й що зрештою він цида досягне?
Ось до нього погрозливо рушив молодий, кремезний, з могутніми м’язами самець. Крізь його грізно вишкірені ікла час від часу долинало притамоване гарчання.
Тарзан стежив за кожним рухом нового супротивника, стоячи, мов вкопаний. Коли б він позадкував хоч на крок, то прискорив би напад звіра, і коли б кинувся вперед, то також наблизив би вирішальну сутичку; хіба що напад перестрашив би самця й спонукав його до втечі.
Стояти зовсім непорушно, вичікуючи, було середньою лінією поведінки. За таких обставин мавпа наближається впритул до того, ким цікавиться, при цьому люто гарчить, вишкіряючи свої смертоносні ікла, а тоді повільно обходить жертву довкола. Так чинив і цей самець.
Може, він хотів просто налякати чужого, але ж, з іншого боку, настрій мавпи такий нестійкий, що мимовільний імпульс міг, без попередження, кинути всю ту волохату й ікласту масу на людину.
Самець почав кружляти довкола Тарзана - Тарзан також неквапливо повертався, не зводячи погляду з очей супротивника. Цей молодий здоровань, дарма що досі ще не почувався готовим подолати свого колишнього ватажка, якогось дня та зробив би це.
Спочатку Тарзан пережив зблиск надії, коли помітив кошлаті тіла людиноподібних мавп; невже до.ля повернула його до племені, серед якого він виріс? Але помалу Тарзан переконався, що це були зовсім інші мавпи.
Поки волохатий здоровань незграбно й загрозливо ходив довкола Тарзана, як ото собаки кружляють навколо чужого, мавпячому годованцеві спало на думку з’ясувати, чи не тією самою мовою, що й його плем’я, спілкуються ці мавпи. І він звернувся до волохатої потвори мовою, якою розмовляло плем’я Керчака.
- Хто ти? - спитав він.: - І як ти смієш погрожувати Тарзанові-мавпичу?
Кошлатий велетень здивовано глянув на нього.
- Я - Акут! - відказав він тією самою примітивною мовою, якою розмовляло й плем’я, серед якого Тарзан прожив свої перші двадцять років. - Я - Акут! - ревів самець. - Молак мертвий. Акут тепер цар! Іди геть звідси, а то я тебе вб’ю!
- Ти бачив, як легко Тарзан убив Молака, - відповів Тарзан. - Так само легко він міг би вбити й тебе, якби захотів бути царем. Але Тарзан з великих мавп не хоче царювати над плем’ям Акута. Тарзан хоче жити мирно у цій країні. Тарзан з великих мавп стане вам у пригоді, і ви можете стати в пригоді Тарзанові з великих мавп.
- Ти не можеш убити Акута! - сказав молодий самець. - Нема нікого дужчого за Акута. Якби ти не вбив Молака, Акут сам би його вбив, бо Акут був готовий стати царем!
Замість відповіді мавполюд одним стрибком кинувся на здорованя, що втратив на час розмови пильність. Вмить Тарзан схопив Акутове зап’ястя і, не даючи звірові отямитись, крутнув його й стрибнув на його широку спину.
Обидва повалилися додолу, але Тарзан добре розрахував свій напад: перш ніж вони торкнулися землі, він устиг сплести руки на тілі супротивника так, як тоді, коли зламав шию Молакові.
Повільно й невблаганно посилював він тиск на карк волоханя, і раптом згадав, як колись дав змогу Керчакові піддатися й жити. От і цього разу він надумав запропонувати Акутові вибір між життям у дружбі з Тарзаном, і смертю, яка щойно спіткала його дикого й досі непереможного царя.
- Ка-года? - прошепотів Тарзан на вухо звірові, який безпомічно борсався під ним.
Це було те саме питання, яке він колись поставив Керчакові і яке мавпячою мовою означало: “Піддаєшся?”
Акут пригадав хрускіт, що почувся, коли ламалась могутня Молакова шия, і здригнувся. Йому, одначе, аж ніяк не хотілося зрікатися своїх прав вождя, тож найдужчий самець зробив ще одну відчайдушну спробу вивільнитися, але раптовий нестерпно болючий натиск на карк видушив ледь чутну відповідь: “Ка-года!”
Тарзан трохи полегшив тиск.
- Ти й далі можеш бути царем, Акуте! - мовив він. - Тарзан сказав тобі, що не хоче бути царем. Якщо навіть хтось оскаржуватиме право Акута, то Тарзан з великих мавп допоможе Акутові у його битвах.
Тарзан яідвівся, і Акут поволі теж став на ноги. Отрушуючи своєю кулеподібною головою та сердито бурмочучи, він подибав до свого племені. Запитально позирнув на одного, потім на іншого з найбільших самців, щоб переконатися: чи хто не оскаржує його першості?
Проте жоден не насмілився. Навпаки, самці боязко позадкували, коли Акут наблизився, а тоді вся зграя посунула геть в джунглі, й Тарзан знову лишився сам-один на узбережжі.
Рани, що їх завдав Молак, дуже боліли, але Тарзан був призвичаєний до тілесних страждань і зносив їх із спокоєм і терплячістю диких звірів, які навчили його жити життям джунглів.
Тепер Тарзан подумав, що найперше йому слід розжитися на зброю для захисту й нападу. Перша зустріч із мавпами й віддалене рикання лева Нуми та пантери Шіти стали для нього достатнім застереженням, що тут на нього чекає аж ніяк не безхмарне життя.
Це було повернення до колишнього життя, сповненого небезпек та кривавих сутичок: або він полюватиме на когось, або хтось полюватиме на нього. Хижі звірі пантру ватимуть його, як пантрували колись, і ніколи не буде такої хвилини, чи то серед дикого дня, чи то жорстокої ночі, коли б хоч на мить він не потребував зброї. А змайструвати її треба з того, що потрапить під руку.
На березі моря він знайшов кам’яну брилу вулканічного походження. Після тривалих зусиль він зумів відколоти продовгасту скалку завдовжки сантиметрів тридцять і близько сантиметра завтовшки, один кінець якої був трохи загострений. Це вже було щось схоже на ножа.
З цим кам’яним ножем Тарзан рушив у джунглі на пошуки особливої, відомої йому породи міцного дерева,. Він швидко знайшов одне таке звалене дерево, відтяв з нього невелику пряму гілочку й загострив її з одного боку. Після цього видовбав у стовбурі зваленого дерева невеличку заглибнику. Туди насипав дрібно покришеної кори, потім сів верхи на стовбур, вставив загострений кінчик у заглибнику й заходився швидко крутити паличку між долонями.
Через кілька хвилин закурився димок, потім спалахнула й полум’я. Тарзан зібрав хмизу й кинув на вогонь, тож невдовзі уже мав велике багаття. До полум’я він поклав свого кам’яного ножа, а коли той добряче розпікся вийняв. Тоді покропив водою біля краю. Кілька крупинок відкололось від поверхні. Цю копітку операцію мавполюдина проробила ще багато разів, аж поки примітивний мисливський ніж став досить гострий.
Але Тарзан не збирався загострювати всього ножа. Поки що він задовольнився тим, що загострив кілька сантиметрів кам’яного леза, яким одразу ж вирізав довгу пружну гілку для лука, руків’я для свого ножа, а також міцну палицю й кілька стріл.
Усе це добро він сховав у дуплі високого дерева, поблизу маленького струмочка. На верхніх гілках дерева змайстрував невеличкий горизонтальний настил для спання, а над ним - дах із пальмового листя.
Коли Тарзан закінчив усе це, посутеніло, й він відчув сильний голод.
Ще раніше він зауважив неподалік свого нового житла уторовану стежку, що вела до струмка. З численних слідів було видно, що цією стежкою ходять на водопій різці тварини. Ось туди й вирушила, перестрибуючи з дерева на дерево, зголодніла мавполюдина.
Тарзан дерся по верховіттях спритно й легко, як мавпа. Коли б його ще не гнітили тяжкі спогади про нещодавні події, він почувався б геть щасливим, повернувшись отак до давнього вільного життя, в якому проминули його хлоп’ячі роки.
Попри тягар спогадів до нього знов верталися інстинкти колишнього життя, яке насправді було йому багато ближчим, аніж тонкий шар культурного життя з його набутими за Останні три роки серед білих людей звичками. От коли б його приятелі - церемонні панове з Палати Лордів - могли зараз побачити його, як би вони, пойняті священним жахом, звели догори свої шляхетні руки!
Тихо він ліг на нижню гілку високого дерева, яка нависла над стежкою, і став вглядатися, вслухатися в далеку хащу, звідки от-от мала з’явитися його вечеря. Йому не довелося довго чекати. Щойно він зручно влаштувався, підібгавши свої пружні, м’язисті ноги, мов пантера, що наготувалась до стрибка, коли помітив сарну Бару, що звільна простувала до водопою.
Але Бара була не сама. Хтось скрадався, за зграбною твариною, що не вчувала й не бачила небезпеки, однак це було добре видно Тарзанові з вдало вибраної засідки.
Тарзан не міг визначити, хто саме скрадається за сарною за кілька метрів позаду в глибині заростів, але було очевидно: це великий хижак і ті самі причини, що й Тарзана, змусили і його чатувати на легконогу тварину. Найімовірніше то був лев Нума або ж пантера Шіта.
В кожному разі здобич могла вислизнути від Тарзана, якби й далі йшла до води так само повільно, як тепер.
В той час, як ці думки майнули в Тарзановій голові, сарну насторожив якийсь шерех позаду, бо вона на мить завмерла, а потім довгими стрибками помчала до струмка й до Тарзана. Вона хотіла перескочити потічок, аби врятуватись на другому березі.
Десь за сто метрів позад неї вискочив лев Нума.
Тарзан виразно бачив свого суперника. Бара мала пробігти під деревом, на якому сидів мавполюд. Чи зможе він перехопити здобич у лева? Але перш ніж голодний чоловік відповів сам собі на це запитання, він уже стрибнув з гілки на спину переляканій сарні.
Ще мить - і Нума міг дістати одразу дві здобичі, тож, якщо мавполюд збирався, сьогодні чи й взагалі будь-коли повечеряти, він мусив діяти швидко.
Ледве торкнувся він гладенької спини сарни, аж та під його вагою впала на коліна, як уже й схопив тварину за роги й одним швидким рухом скрутив їй в’язи.
Лев розлючено рикав уже зовсім близько, коли Тарзан перекинув здобич через плече, вп’явся своїми міцними зубами в її передню ногу й видерся на найнижчу гілку.
Обома руками вхопився він за гілку, і в ту мить, коли Нума стрибнув за ним угору, Тарзан зі своєю здобиччю був уже там, куди не могли сягнути жорстокі пазурі хижака.
Внизу глухо гупнуло, коли спантеличений лев упав на землю, а Тарзан, зручно вмостившись на безпечній висоті, глузливо позирав униз, де гнівно поблискували жовті очі іншого дикого звіра. Тарзан, зумисно дратуючи ошуканого, помахував просто перед його носом звабливим тулубом перехопленої здобичі.
Своїм новим ножем лорд Грейсток відкраяв соковитий шмат від гузна сарни і, поки великий лев, рикаючи, походжав унизу взад-вперед, наповнював свій дикий шлунок. Жодна вишукана страва у найліпшому лондонському ресторані ніколи не здавалась йому такою смачною.
Кров здобичі вимастила йому руки, обличчя і сповнила ніздрі запахом, особливо привабливим для хижаків.
Коли Тарзан наївся, то лишив тулуб сарни в розсосі дерева, на якому вечеряв, а тоді верховіттями помандрував до свого високого прихисту, в той час як Нума все біг слідом за ним унизу, досі жадаючи помсти. Тарзан дістався до настилу на вершечку дерева, ліг і міцно заснув і прокинувся наступного ранку, аж коли сонце підбилося високо в небі.
4. ШІТА
Упродовж наступних днів Тарзан був геть заклопотаний удосконаленням своєї зброї та дослідженням джунглів. Він зробив тятиву для лука із сухожиль сарни, якою повечеряв першого свого дня на незнайомому узбережжі. Він волів би для тятиви жилу Шіти, але мусив чекати, коли випаде нагода вполювати одну з цих великих кішок.
Він зсукав також довгу мотузку з сухої трави, на кшталт тієї, якою багато років тому дражнив лютого Тублата і яка невдовзі обернулася в спритних руках хлопця-мавпича дивовижною зброела.
Ще він змайстрував піхви та руків’я для мисливського ножа та сагайдак для стріл, а зі шкури сарни Бари зробив соб? пояс і пов’язку на стегна. Потім Тарзан вирушив дослідити цей незнайомий терен. Він одразу визначив, що це не рідний йому західний берег Африки, адже в цій місцевості сонце сходило з боку моря.
Але це не був також і східний берег Африки, бо Тарзан знав: “Кінкед” не проходив через Середземне море, Суецький канал та Червоне море, а для того, щоб оминути мис Доброї Надії, необхідно значно більше часу. І він марно мізкував: куди це його закинула доля?
Може, пароплав перетнув Атлантичний океан і висадив його на якомусь відлюдному узбережжі Південної Америки? Але присутність тут лева Нуми переконливо доводила, що це не так.
Самотньо блукаючи прибережними заростями, Тарзан почував непереборне бажання мати поруч хоч якусь живу істоту й починав уже шкодувати, що не лишився в мавпячій зграї. Він їх більше не бачив від того першого дня, коли здолав Молака, а тоді вплив цивілізації мав над ним іще досить сильну владу.
Тепер він знову майже цілковито став колишнім Тарза-ном і хоч усвідомлював, як мало спільного між ним і великими людиноподібними мавпами, однак волів бути поміж них, аніж зовсім сам-один. Під час своїх несквапних мандрів він живився нлодами та видобував великих комах із порожнявих, підгнилих колод. Комахи здавалися йому такими самими ласощами, як і за часів дитинства. Тарзан пройшов отак щось зо три кілометри, коли горішні струмені повітря донесли до нього виразний запах пантери Шіти, яка була десь попереду.
Тарзан дуже зрадів зустрічі з Шітою. Він сподівався розжитися в неї не лише на міцну жилу для тятиви свого лука, а й на гарне плямисте хутро для нового сагайдака та пов’язки на стегна. Досі Тарзан ішов спокійно, безтурботно, а це пригнувся і почав скрадатися, сторожко прислухаючись до найменшого шереху.
Вистежуючи велику дику кішку, він легко й нечутно ковзав крізь зарості. Тепер, попри своє шляхетне походження, переслідувач був таким самим хижим і лютим звіром, як і той, кого він вистежував.
Коли Тарзан наблизився до Шіти, то завважив одразу, що пантера, своєю чергою, когось вистежує, і тієї самої миті подих вітру доніс до його ніздрів дух великих мавп.
Коли пантера підкралася до мавп якнайближче, вона вистрибнула на дерево; Тарзан підійшов ще ближче й побачив Акутове плем’я, що розташувалося на невеличкій галявині. Декотрі мавпи дрімали на корчах, інші вешталися довкруж звалених дерев, обламуючи кору та ласуючи видряпаними з-під неї смачними хробаками та жуками.
Сам Акут був найближче до Шіти.
Велика кішка лежала, причаївшись, на грубій гілці, схована від мавпячих очей густим листям. Вона терпляче вичікувала, коли антропоїд наблизиться на відстань її стрибка.
Тарзан нечутно засів на тому самому дереві, трохи вище над пантерою. В лівій руці він стискав свого тонкого кам’яного ножа. Він волів би вжити тут свого аркана, але заважало листя довкола звіра.
Акут тим часом підійшов зовсім близько до дерева, де на нього чигала смерть. Шіта повільно підібгала задні лапи й зі страшним ревом кинулася на велику мавпу. Але на півмиті раніше інший хижак стрибнув на Шіту згори, і його бойовий клич злився з риком пантери.
Від цього жахливого звуку Акут підвів голову й побачив пантеру, що падала просто на нього, а на її спині білу мавпу, яка перемогла його кілька днів тому біля великої води.
Зуби мавполюда вп’ялися Шіті в потилицю, його правиця обхопила горлянку звіра, тоді як ліва рука завдавала кам’яним ножем сильних ударів під ліве плече.
Акут ледве встиг відскочити убік, аби не опинитися під тілами цих зчеплених у двобої володарів джунглів, коли ті важко гепнулись на землю біля його ніг. Шіта жахливо гарчала, рикала, хрипіла й вищала, але біла мавпа, вчепившись у неї, мовчки, невблаганно добивала свою жертву.
Знову й знову кам’яний ніж глибоко впивався в гнучке тіло, аж доки велика кішка звалилася на бік, востаннє судомно ревнувши. Ще кілька останніх скорчів - і Шіта стихла, заклякла назавжди.
Тоді мавполюд підвів голову, стоячи над тілом переможеного ворога, й ще раз джунглями прокотився його дикий звитяжний клич.
Акут та його мавпи стояли вражені, лячно позираючи то на мертве тіло Шіти, то на струнку, міцну постать людини, яка забила пантеру.
Тарзан озвався перший. Він врятував життя Акутові з певною метою і, знаючи, які обмежені у мавп розумові здібності, визнав за краще пояснити їм свою думку.
- Я - Тарзан із племені великих мавп, - сказав він. - Я - славний мисливець, могутній боєць. У бою з Акутом я подарував йому життя, хоча й міг убити його й стати царем. Тепер я врятував Акута від смерті, від кігтів зажерливої Шіти. Якщо Акут чи хто інший з його племені буде в небезпеці, нехай гукне Тарзана ось так!
І Тарзан видав оглушливий звук, яким плем’я Керчака скликало своїх, коли загрожувала небезпека.
- І якщо ви почуєте, що так само кричить Тарзан, - провадив він, - то згадайте, що він зробив для Акута, й чимдуж поспішайте йому на допомогу. Чи ви зробите так, як каже Тарзан?
- Хух! - відповів Акут, і решта самців племені підтримали його ствердним “хух!”.
Потім, мовби нічого й не трапилось, мавпи спокійно поновили свої пошуки їжі на галявині, і Джон Клейтон, лорд Грейсток, прилучився до них.
Невдовзі він завважив, що Акут увесь час намагається триматися поруч і що в маленьких очицях самця, коли той позирає на Тарзана, світиться якесь дивне зачудування. І одного разу Акут зробив те, чого Тарзанові жодного разу не довелося спостерігати упродовж свого життя серед мавп: той спіймав особливо смачну комашину й віддав її Тарзанові. Згодом, коли зграя вирушала на лови, посеред рудих волохатих тіл завжди вирізнялося світлою плямою безволосе й зграбне Тарзанове тіло. Він ходив з ними біч-із-біч і торкався своєю лискучою шкірою жорсткого хутра нових друзів. Потрохи присутність Тарзана стала для мавп чимось звичним, і вони почали дивитися на нього, як на члена своєї зграї.
Коли він необачно наближався до самиці з дитинчам, та вишкіряла ікла й гарчала на нього. Також часом невдоволено гарчав і молодий задерикуватий самець, особливо коли Тарзан надто близько підступав до нього під час їжі. Але так само всі вони гарчали й на інших мавп зграї. Тарзана це анітрохи не ображало. Він швидко відскакував від мавпи-матері, що тривожилась за свого малюка, зате й сам гарчав на свавільних молодиків, шкірячись незгірш. Він чувся цілком безпечно серед цих дужих і диких людиноподібних істот.
Швидко звикав він до способу життя своєї ранньої юності й чувся в товаристві мавп так, наче ніколи й не знався з людьми.
П’ять чи шість днів він блукав джунглями разом зі своїми новими друзями, почасти щоб не почуватися таким безнадійно самотнім, але здебільшого, щоб мавпи остаточно звикли до нього й добре його запам’ятали. Це вимагало чимало часу, адже здебільшого пам’ять у мавп вельми коротка. З досвіду попереднього дикого життя Тарзан добре знав, як може стати в пригоді плем’я могутніх і страшних звірів у хвилини смертельної небезпеки.
Пересвідчившись, що його образ надійно закарбувався у свідомості мавп, він вирішив знову взятись за обстеження довколишньої місцевості. Одного разу він удосвіта вирушив у мандри, прямуючи на північ та тримаючись берега, й цілий день майже до самого присмерку швидко йшов уперед.
Наступного ранку, коли зійшло сонце, він здивовано спостеріг, що сходило воно з-за моря не просто перед ним, як це було в усі попередні дні, а праворуч. Із цього лорд Грейсток виснував, що лінія узбережжя сильно повернута на захід. Увесь день він швидко рухався далі понад узбережжям. А коли Тарзан із племені великих мавп поспішав, то шугав середнім поверхом лісу, мов білка.
Того дня надвечір він побачив, що сонце зайшло якраз навпроти берега. Нарешті перед ним постала правда, про яку він тільки здогадувався. Роков висадив його на острові.
Як же він не додумався до цього відразу! Звісно, росіянин вибрав для свого ворога якнайгіршу долю, адже що могло бути жахливішого, аніж залишити Тарзана вікувати на безлюдному острові, де б він всякчас карався, потерпаючи за рідних?
Роков, безсумнівно, поплив далі до материка, аби там віддати маленького Джека на виховання кровожерним дикунам...
Тарзана всього пересмикнуло, коли він подумав про ті жахливі муки, що чекали на малого. Навіть у тому найкращому випадку, коли б Джек потрапив до таких дикунів, що полюбили б хлопчика, мов свого рідного, і тоді життя його було б нелегке. Тарзан досить добре знав умови життя африканських дикунів; це був суцільний ланцюг жорстоких знегод, небезпек та страждань, і найгірше доводилося тим із них, хто мав якесь почуття шляхетності, доброти й людяності.
А яка жахлива доля чекає на дитину, коли вона виросте! Адже ті звички й нахили, які виховає в ній життя серед людожерів, назавжди позбавлять її змоги спілкування з цивілізованими людьми.
Людожер! Його маленький син стане людожером! Несила була терпіти цю страшну думку.
Підпиляні зуби, спотворений, приплюснутий ніс, обличчя, потяте бридким татуюванням!
Тарзан стогнав. О, коли б він міг відчути шию Рокова під своїми сталевими пальцями.
А Джейн?
Як мусить страждати вона, бідолашна, від невідомості й тривоги. Тарзанові здавалося, що дружині навіть гірше, ніж йому: адже він хоч знає, що принаймні одна з його коханих істот перебуває вдома, у безпеці, а Джейн не має ж ані найменшого уявлення, де її син і чоловік.
Добре ще, що лорд Грейсток не знав правди про долю дружини, а то б його душевні муки ще й подесятерилися
Отак заглиблений у ці похмурі думки, Тарзан повільно блукав джунглями, коли це його вухо вловило якийсь дивний звук, неначе кігті дряпали дерево. Що ж воно могло бути?
Він обережно рушив на звук і невдовзі побачив величезну пантеру, притиснуту поваленим деревом.
Коли Тарзан наблизився, вона озирнулася, вишкірилась і люто загарчала, силкуючись визволитись, але груба гілка придавила їй спину, а менші гілки притиснули лапи.
Maвполюд стояв перед беззахисною кішкою, приреченою на голодну смерть або на загин від безжалісних ікол іншого хижака. Ось він видобув із сагайдака стрілу і вже був нап’яв лука, щоб прискорити її смерть, але раптом думка спинила його.
Навіщо забирати й волю й життя в бідолашної тварини, коли можна так просто повернути їй і те й те?
З того, як сіпалась пантера, Тарзан зрозумів, що хребет у неї вочевидь цілий, та й передні лапи, хоч міцно затиснуті, не були, мабуть, зламані.
Тарзан вклав стрілу назад до сагайдака, перекинув лук через плече й наблизився до звірини. Він почав тихо, заспокійливо мурчати, як мурчать ці великі кішки, коли бувають задоволені чимось. Це було найприязніше звер-тання, яке Тарзан міг вимовити мовою Шіти.
Пантера враз перестала гарчати, тільки не зводила очей з мавполюдини.
Щоб підважити величезне дерево, потрібно було підійти до пантери так близько, що вона, опинившись на волі, могла б легко дістати мавполюда своїми довгими сильними кігтями. Але Тарзанові, годованцю великих мавп, невідоме було почуття страху.
Коли вже він щось вирішував, то діяв одразу. Не вагаючись, Тарзан підійшов до купи переплетеного гілля, не перестаючи миролюбно і заспокійливо муркати. Шіта повернула голову до Тарзана, невідступно й пильно вдивляючись у нього. Її страшні ікла були вишкірені, але більш застережливо, аніж погрозливо.
Тарзан уперся плечем під стовбур дерева, і гола його нога торкнулась оксамитового хутра пантери.
Поволі Тарзан напружував свої могутні м’язи, і величезне дерево з переплетеним гіллям поступово підіймалося над пантерою. Відчувши, що тягар над нею послабшав, Шіта швидко відповзла вбік. Тарзан опустив дерево додолу, і ось двоє вільних звірів стали один проти одного.
Легка усмішка ковзнула по губах мавполюда. Тарзан . добре знав: звільняючи лісового хижака, він не на жарт ризикує життям. Він анітрохи не здивувався б, якби величезна кішка, звільнившись, кинулася на нього. Але цього не трапилось. Натомість пантера зупинилася за кілька кроків від дерева й стежила, як людина вивільняється із плетива гілок.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН ТА ЙОГО ЗВІРІ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
