Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН ТА ЙОГО ЗВІРІ
Виплутавшись, Тарзан став не далі ніж за три кроки від Шіти. Якби пантера здумала напасти, він міг видертися на вищі гілки дерева, адже Шіта не здатна лазити по деревах так високо, як він, мавполюд. Але якесь відчайдушне зухвальство спонукало його наблизитися до хижака. Тарзан наче хотів пересвідчитися: чи спроможеться звір хоч на якесь почуття вдячності, чи викаже приязнь до свого рятівника?”
Коли людина наблизилася, могутня кішка обережно відступила вбік; Тарзан, не зупиняючись, пройшов, мало не торкнувшись її вологих щелеп, і закрокував далі, в ліс. Пантера попленталася слідом за ним, мов собака за господарем.
Тарзан чув, що пантера стежить за ним, тільки довго не міг визначити, чи з дружніх намірів, чи з ворожих. Може, вона вистежує його й накинеться, коли зголодніє? Та зрештою він пересвідчився, що наміри звіра були таки дружні.
Надвечір того дня Тарзан, учувши запах сарни, засів у гіллі. Коли його зашморг затягся на шиї сарни, мавполюд покликав Шіту, муркочучи трохи голосніше, ніж уранці, коли хотів її заспокоїти.
Він не раз чув, що саме так кличуть одна одну пантери, полюючи вдвох, коли котрась упіймає здобич. У відповідь на Тарзанів поклик затріщали кущі й звідти виринуло гнучке золотаве тіло його дивної супутниці.
Помітивши мертву Бару і вчувши дух крові, Шіта пронизливо вискнула, і за мить двоє звірів, сівши поруч, ласували свіжиною.
Кілька днів блукала джунглями ця дивовижна пара.
Коли комусь із них щастило щось уполювати, той кликав іншого, отож вони їли часто й доволі.
Якось після вдалих ловів людина й пантера розташувалися під деревом, ласуючи вепром, якого вполювала Шіта, коли це з хащі до них підкрався нечутно лев Нума.
З лютим риканням цар звірів вистрибнув просто біля них, щоб відігнати від їхньої здобичі; Шіта пірнула в кущі, а Тарзан хутко вихопився на дерево.
В той час як Нума стояв над тілом вепра, виклично задерши голову, людина-мавпа на гілці, що нависла над левом, розплутувала свій аркан. Вибравши момент, Тарзан спритно накинув зашморг на шию Нуми. Потім рвучко затяг зашморг і підняв знавіснілого лева догори так, що лише задні ноги тварини торкалися землі. Водночас він голосно кликав Шіту. .
Швидко прив’язавши мотузку до міцної гілляки, .він зістрибнув додолу й кинувся на лева зі своїм ножем, тоді як пантера, що на його заклик надбігла з іншого боку, метнулася й собі на царя звірів.
Пантера рвала й шматувала Нуму, а мавполюд кілька разів угородив йому в бік кам’яного ножа, і перш ніж володар звірів спромігся перегризти мотузку своїми могутніми іклами, його мертве тіло безпорадно зависло на гілляці.
І тоді переможний клич людини-мавпи злився із звитяжним риком пантери в один могутній гук, який громохким відлунням прокотився по джунглях.
Коли остання луна цього гуку завмирала у повітрі, до узбережжя безлюдного острова саме причалював довгий вузький човен-пірога із двадцятьма чорношкірими воїнами, які, зупинившись, довго вдивлялися в джунглі й прислухались.
5. МУГАМБІ
Коли Тарзан дослідив прибережну смугу та сходив уздовж і впоперек весь острів під час своїх численних виправ до пралісу, він остаточно впевнився, що є тут єдиною людською істотою.
Ніде він не знайшов ані найменшої признаки бодай тимчасового перебування людини; втім не міг би з певністю стверджувати, що ніколи людська нога тут не ступала, адже пишне буяння тропічної рослинності швидко ховає кожен слід по людині. Видно було принаймні, що на цьому острові ніколи не існувало постійних людських поселень.
Наступного дня після сутички з Нумою Тарзан, так само в товаристві Шіти, здибався з плем’ям Акута. Завваживши пантеру, мавпи чимдуж чкурнули навтьоки, і Тарзан не зразу спромігся заспокоїти їх і зібрати докупи.
Йому спало на думку зробити дослід: чи не вдасться помирити цих споконвічних ворогів? Тарзан хапався за все, чим можна було згаяти час і відволіктися від похмурих думок.
Умовити мавп, щоб замирили з Шітою і не нападали на неї, виявилось, на його втіху, не надто важкою справою, попри брак слів у мавпячій мові. Але втовкмачити в маленькі мізки хижої Шіти, що вона мусить полювати разом з мавпами, а не на мавп, було завданням майже непосильним навіть для людини-мавпи.
Серед всякої іншої зброї у Тарзана була довга товста палиця. Накинувши аркан на шию пантері, він за допомогою цієї палиці намагався вбити у свідомість величезної вередливої кішки, що вона не повинна нападати на цих високих, кошлатих людиноподібних істот. Коли мавпи побачили зашморг на шиї свого ворога й зрозуміли його призначення, то насмілилися підійти ближче.
Їм здавалося дивом, що пантера не кидається на Тарзана, але все пояснювалось прости: коли Щіта огризалася й гарчала, Тарзан бив її по носі, навіюючи таким чином страх перед палицею і повагу до диких мавп.
Важче було пояснити приязне ставлення пантери до Тарзана. Ймовірно, щось підсвідоме в цьому примітивному розумі, ще й посилене допіру набутою звичкою, змушувало Шіту коритися своєму рятівникові й терпіти від нього таке, чого б вона не попустила нікому іншому. Цьому, звичайно, сприяла сила людського духу, який завжди так могутньо впливає на нижчі створіння. Все це складалося в один потужний чинник, що дозволяв Тарзанові панувати в джунглях і над Шітою, і над усіма звірами, з якими йому час від часу доводилося стикатись.
Так чи інак, а людина, пантера й мавпи цілими днями біч-о-біч блукали по диких джунглях, разом полюючи й ділячися здобиччю. Але наймогутнішим з усього цього страхітливого гурту був голошкірий звір, який лише кілька місяців тому був бажаним гостем у багатьох розкішних лондонських вітальнях.
Іноді хтось із ватаги на деякий час усамітнювався, коли йому того бажалось. Так одного разу Тарзан вирушив на прогулянку берегом моря й ліг трохи поніжитися на піску під сонячним промінням. Він уже й задрімав, заколисаний ритмічною мелодією припливу, коли з-за невеличкого пагорба на близькому узліссі виткнулась чиясь чорна голова.
Пара зірких очей вражено втупилась у велетенську постать дикої білої людини, що розляглася під променями гарячого тропічного сонця. Потім власник очей озирнувся, на мигах кличучи когось, хто стояв позаду. За хвильку вже дві пари очей стежили за людиною-мавпою: потім з’явилися нові голови, ще й ще... Врешті на тлі нефа завидніло близько двадцяти відворотно розмальованих диких воїнів, що нишком полягали на животах на краю узвишшя, розглядаючи білошкірого незнайомця. Обличчя чорних воїнів були звернені проти вітру, тож їхній запах не долинав до Тарзана. Та й лежав він спиною . до них і не міг бачити, як вони з’явилися на пагорбі, а тоді нечутно поплазували густою травою до піщаного берега, де він дрімав.
Це були дебелі чорношкірі з дивовижними зачісками, яскраво розмальованими обличчями, обчіпляні розмаїтими металевими прикрасами, і з кольоровим пір’ям у чупринах - вигляд, що й казати, вони мали дикий, кровожерний.
Ось вони сповзли з пагорба, обережно поспинались на ноги і, пригнувшись, вимахуючи над головами своїми бойовими палицями, мовчки посунули до заглибленої в сон білої людини.
Душевні муки, що їх пережив Тарзан, трохи послабили його звичну загострену пильність; дикуни вже були зовсім поруч, коли він відчув небезпеку й прокинувся.
Негри побачили, що білошкірець їх помітив, і з пронизливим бойовим вереском кинулися на свою здобич.
Розум і м’язи Тарзана спрацювали водночас, від найменшого сигналу тривоги. Він зірвався на ноги, схопив палицю і заходився відбивати несподіваний напад. Першими спритними ударами Тарзан збив ближчих напасників. Оточений зусебіч, він боронився, гатячи праворуч і ліворуч з такою люттю, силою і точністю, що посіяв паніку серед решти.
Дикуни трохи позадкували й почали радитись, а мавполюд стояв незворушно, згорнувши руки на грудях, і з посмішкою дивився на них. За хвилину напасники вишикувалися півколом і розпочали нову атаку, цього разу із важкими списами. Вони наступали, розсипавшись півколом поміж Тарзаном і джунглями, і з кожним їхнім кроком це півколо дедалі звужувалось.
Виглядало на те, що мавполюдові навряд чи вдасться врятуватися від цієї останньої атаки, коли, всі їхні важкі списи будуть одночасно кинуті на нього; він міг метнутися у відкрите море, або спробувати прорвати лаву чорних воїнів.
Тарзана раптом осяяло, і він заусміхався ще ширше, хоча його доля здавалась вирішеною. Він спокійно стояв посеред дикого танцю, повертаючись так, щоб бути увесь час обличчям до напасників.
Чорні воїни були ще на певній відстані від Тарзана, повільно наближаючись, видаючи, відповідно до звичаю свого племені, жахливі крики й підскакуючи у фантастичному бойовому танці. І тоді мавполюд видав оглушливий гук, що притлумив увесь жахливий бойовий лемент чорношкірих. Дикуни стали й спантеличено перезирнулися. Невже це кричала людина? Цей звірячий гук був такий страшний, аж у них кров похолола в жилах. Але ж вони на власні очі бачили: саме з рота білої людини виривався цей жахливий поклик.
Трохи отямившись від переляку, дикуни знову були пішли в наступ і вже звели списи на свою здобич, коли це позад них затріщали кущі, й воїни знов зупинились. Вони озирнулись і побачили видовище, від якого захолола б кров і в хоробріших людей, ніж воїни племені вагамбі.
З гущавини вистрибнула величезна пантера з вишкіреними іклами й ігалючими очима, а за нею назирці дибуляло десятків два великих кошлатих мавп. Пантера швидко й нечутно мчала, ковзаючи низько в густій траві; мавпи, напівзігнуті на своїх кривих ногах, бігли підтюпцем, вимахуючи довгими ручиськами, що діставали землі, і їхні могутні тіла химерно вихитувалися з боку на бік.
Тарзанові звірі з’явилися на його заклик.
Перш ніж воїни вагамбі встигли отямитися з переляку, дивна зграя кинулась на них з одного боку, а Тарзан - із другого. Дикуни відчайдушно захищалися, їхні списи й палиці звалили чимало мавп, але один за одним гинули й вагамбі.
Страшні зуби й гострі пазурі Шіти дерли, шматували чорні тіла, міцні жовті ікла Акута перегризали шийні артерії, а Тарзан, годованець великих мавп, гасав у самісінькому вирі бою, мов бог війни, підбадьорюючи й надихаючи своє звірине військо та вражаючи ворогів довгим кам’яним ножем.
Невдовзі чорношкірі, на смерть перелякані, кинулися навтьоки, рятуючи своє життя, але з двадцятьох лише одному пощастило уникнути зубів розлючених тварин.
Це був Мугамбі, вождь племені вагамбі з краю Угамбі, і коли він пірнув у гущавину за пагорбом, лише пильні очі людини-мавпи помітили, куди подався утікач.
Тарзан залишив свою зграю наїдатися м’ясом забитих і кинувся слідом за єдиним, хто вцілів після кривавого побоїща. Вже за пагорбом він знов побачив чорного воїна, що мчав чимдуж до великого бойового човна, витягнутого на пісок узбережжя.
Мавполюд біг за чорношкірим нечутно, мов тінь. В голові у білої людини, ледве вона побачила пірогу, виник новий план. Адже ж на цьому човні можна дістатися до тієї землі, звідки прибули ці люди! Навіть якщо воїни прибули не з материка, а з іншого острова, то, далебі, цей острів заселений людьми і має сполучення з материком. А може, ці тубільці прибули сюди таки з африканського узбережжя...
Важка рука лягла на плече воїна-утіка,ча, який навіть не підозрював, що за ним женуться. Той крутнувся, щоб кинутися на свого переслідувача, але залізні пальці стисли йому зап’ястя, і, перш ніж негр міг вивільнити руки, його кинуто додолу, а біла людина всілася на ньому верхи.
Тарзан звернувся до воїна, що лежав під ним, мовою західного узбережжя Африки.
- Хто ти?
- Я - Мугамбі, вождь племені вагамбі! - відповів чорношкірий.
- Я подарую тобі життя, - сказав Тарзан, - якщо ти пообіцяєш допомогти мені вибратися з цього острова. Що скажеш на це?
- Я хотів би допомогти тобі, - відповів Мугамбі. - Але без моїх воїнів, яких ти повбивав, навіть мені тепер не вибратися з твого острова. Нікого посадити на весла, а без веслярів ми не зможемо скористатися пірогою.
Тарзан устав і дозволив підвестись своєму супротивникові. Це був високий і гарний, чудової, міцної статури чоловік, - просто чорний двійник прекрасного білого велетня, що стояв перед ним.
- Ходімо! - сказав мавполюд і рушив туди, звідки долинало гарчання й мурчання звірів-бенкетарів.
Мугамбі сахнувся.
- Вони ж з’їдять нас! - заперечив він.
- Не з’їдять, - заперечив Тарзан. - Вони мої!
Але чорношкірий ніяк не наважувався вертатись до страшних істот, що пожирали тіла його воїнів. Тарзан таки змусив його йти за ним, і коли обидва вийшли з джунглів, то побачили на березі страхітливу картину кривавої учти. Звірі теж побачили людей і погрозливо загарчали, підводячи голови, але Тарзан сміливо пішов поміж них, тягнучи за собою Мугамбі, що тремтів усім тілом.
Як нещодавно Тарзан змусив людиноподібних мавп прийняти у своє товариство Шіту, так йому вдалося, навіть ще легше, призвичаїти їх до Мугамбі. З Шітою, втім, справа виявилась не такою легкою: пантера довго не могла втямити, чом вона не має права повестися з Мугамбі так само, як вона вчинила з його воїнами. Але Шіта була цілком сита й лише кружляла довкола чорношкірого з глухим гарчанням, не зводячи з нього блискучих очей.
Мугамбі, напівмертвий від страху, чіплявся за Тарзана, а той ледь втримувався від сміху, дивлячись на перестрашеного чорного вождя. Нарешті Тарзан схопив пантеру за шкірки, підволік її впритул до Мугамбі й щоразу, коли та починала дуже гарчати на чорношкірого, давав їй ляпаса по носі.
Коли Мугамбі побачив, як людина голіруч дає раду найлютішому хижакові джунглів, очі йому мало не вилізли на лоба. Він був ладен упасти долілиць перед білим велетнем, що ввижався йому чи не богом джунглів.
Навчання Шіти посувалося так успішно, що невдовзі вона перестала звертати увагу на Мугамбі, і надвечір він уже чувся в її товаристві трішки безпечніше.
Сказати правду, це нове товариство було йому не дуже до душі, й він боязко закочував очі щоразу, коли хтось із зграї надто близько підступав до нього.
Коли вже зсутеніло, Тарзан, Мугамбі, Шіта й Акут лягли в засідку біля водопою і невдовзі помітили сарну. Мавполюд дав знак, і всі четверо зненацька кинулись на тварину, а чорному вождеві здалося, що бідолашна сарна вмерла з переляку раніше, ніж будь-хто з них її торкнувся.
Мисливці зразу поділили між собою здобич, і негр розпалив багаття, щоб підсмажити свою частку, а Тарзан, Шіта й Акут заходилися коло сирого м’яса, шматуючи його своїми гострими зубами та погиркуючи одне на одного, коли хтось чіпав чужий шматок.
Навряд чи варто дивуватися з того, що біла людина виявилася ближчою до звірів, аніж чорношкірий дикун. Ми всі раби звичок, набутих через виховання змалку, і коли відпадають зовнішні обставини, що змушують притлумлювати ті звички, ми легко повертаємося до того, з чим поріднилися і пов’язані якнайтісніше.
Мугамбі зроду-віку не їв сирого м’яса, тоді як Тарзан до двадцяти років не куштував ані смаженого, ані вареного, і лише за три-чотири останні роки призвичаївся до харчування цивілізованих людей. Але не лише через дитячі звички мавполюд віддавав перевагу сирому м’ясу. Він вважав, що смак м’яса від смаження значно погіршується, а найбільше смакувала йому щойно забита, ще тепла дичина.
Для нас, “цивілізованих” людей, те, що Тарзан смакував сирим м’ясом і ласував хробаками, здається просто відворотним. Та коли б ми змалечку харчувалися такою їжею і звично дивилися, як довкола всі споживають те саме, то ставилися б до Тарзанового смаку чи не з більшим розумінням, аніж до вишуканих гурманських делікатесів, що здатні викликати лише збридження й нудоту в дикого африканського людожера. Вся справа тут лише у звичці.
Поблизу озера Рудольф, наприклад, живе плем’я, що не їсть ані баранини, ані яловичини, тоді як у сусідніх племен це - звичайна їжа. Неподалік інше плем’я полюбляє ослятину, від одного вигляду якої нудить їхніх ближніх сусідів. Чи ж можна після цього прийняти як абсолютну істину, що слимаки, устриці й жаб’ячі лапки смачні, а хробаки та комахи зовсім неїстівні, чи що ковтати живу устрицю не так гидко, як чисте, ніжне м’ясо допіру вбитої сарни?
Усі наступні дні Тарзан був захоплений лише однією думкою - знайти спосіб використати пірогу, щоб дістатися материка. Він намагався навчити мавп веслувати: кілька разів садовив декого з них у вутле суденце і вчив їх веслярства у затоці, захищеній від хвиль скелястим виступом.
Він давав мавпам в руки весла й пояснював, що вони повинні повторювати його й Мугамбі рухи. Після кількох невдалих спроб мавполюд переконався, що потрібні будуть довгі тижні наполегливого дресирування, поки з них поробляться сякі-такі веслярі, бо ж так важко мавпам зосередитися на одноманітній діяльності, і це їм швидко набридає.
А втім, з усіх людиноподібних мавп одна становила щасливий виняток - це був Акут. Від самого початку той виказував зацікавлення новим спортом. Схоже було, що ватаг зразу втямив, для чого потрібні весла, що свідчило про більші розумові здібності, аніж у його одноплемінців; тож Тарзан намагався недосконалою мовою мавп утовкмачити йому, як то слід користуватися веслами.
Втративши надію навчити зграю мавп веслувати, Тарзан надумав обладнати пірогу вітрилом і заходився плести велику мату з деревного лубу.
Розпитуючи Мугамбі, Тарзан довідався, що материк лежить не дуже далеко від острова. Схоже було, що воїни вагамбі дісталися до гирла великої ріки й відпливли на своєму човні надто далеко від берега; захоплені відпливом і дужимвітром із суходолу, невдовзі загубили землю з поля зору. Цілу ніч вони пробули у широкому морі й невпинно гребли, як їм здавалося, до рідного берега. Коли зійшло сонце й воїни побачили землю, то дуже зраділи, вважаючи, що перед ними - материк. Лише від Тарзана Мугамбі довідався, що вони потрапили на острів.
Вождь племені вагамбі недовірливо й з осторогою дивився на вітрило - такої мудрації він зроду не бачив. Край племені вагамбі розташований в глибині материка, біля ріки Угамбі, і ніхто з його племені досі не діставався океану.
Проте Тарзан сподівався, що за доброго західного вітру він на своєму вутлому вітрильнику досягне континенту майже без зусиль. Він надумав, що краще вже загинути у широкому морі, аніж лишатися на безлюдному острівці без надії будь-коли вихопитися звідси, адже зрозуміло було, що до цього острова, не позначеного на картах, не підходять кораблі.
За кілька днів пірога була споряджена, на ній було встановлено вітрило, і щойно подув сприятливий вітер, вона прийняла на борт дикого капітана із дивною, страшною залогою, подібної до якої не бувало ‘на жодному кораблі у світі.
Цю залогу складали, крім Тарзана: Мугамбі, Акут, пантера Шіта й півтора десятка величезних самців із Акутового племені.
6. ЖАХЛИВА ЗАЛОГА
Пірога із своїм диким екіпажем повільно рухалася між рифами вузькою протокою, через яку вона мала вийти у широке море. Тарзан, Мугамбі й Акут веслували: скористатися з вітрила не було можливості, бо високий берег затримував пориви вітру.
Шіта лежала біля Тарзанових ніг. Він вирішив тримати дикого звіра поодаль від інших мандрівників: найменшого приводу було б достатньо, щоб Шіта кинулася на когось. Лише на білу людину вона дивилася покірно, як на свого пана. Мугамбі сидів на кормі, перед ним на дні піроги скоцюрбився Акут, а між Акутом і Тарзаном горбатились дванадцятеро волохатих людиноподібних мавп, які сторожко й недовірливо роззиралися навсібіч і раз у раз тужливо поглядали на рідний берег.
Все було гаразд, доки човен не вийшов у широке море. Щойно берег лишився позаду, як вітер вихопився на простір, вдарив у вітрило, і легкого човна погнало хвилями, мов тріску. І чим далі пірога мчала в море, тим вище здіймалися хвилі.
В човні почалася паніка, бо хвилі й хитання перестрашили мавп.
Попервах вони стривожено роззиралися, вовтузились, а тоді почали верещати й ревіти. З великими труднощами Акут стримував їх, та коли одна надто вже велика хвиля підхопила човна, мавпи так перелякалися, що схопилися на ноги й ледь не перекинули суденце. Тарзанові й Акутові насилу вдалося заспокоїти їх. Але потроху спокій поновився й поступово мавпи почали звикати до хитавиці.
Подорож минула без пригод, вітер був сприятливий, і за годину Тарзан помітив темну берегову смугу. Через нічну темряву неможливо було визначити, чи саме тут знаходиться гирло Угамбі, чи деінде, тож про всяк випадок Тарзан вирішив пристати до найближчого місця й там дочекатися світанку.
Човен тицьнувся носом у пісок, розвернувся бортом до берега й перекинувся, висипавши всю залогу. Хвилі припливу накривали людей і звірів, і лише з великими труднощами їм вдалося дістатися берега.
Мавпи всю ніч сиділи тісною купою, намагаючись зігрі-, тися. Мугамбі розпалив багаття й ліг біля вогню. Зголоднілі Тарзан і Шіта вирушили в пекельну темряву поблизького лісу на лови.
Обоє не боялися нічної темряви і, поки стежка була досить широка, йшли поруч, а коли вона звужувалась, ступали одне за одним, Тарзан перший вчув запах якоїсь тварини. Скрадаючись, вони з Шітою наблизились до густих заростей очерету біля річки й раптом побачили там великий, нерухомий темний силует. Це був величезний буйвіл, що спокійно лежав у самій гущавині очерету.
Вони підповзали все ближче до бика, який нічого не підозрював: Шіта з правого боку, Тарзен - з лівого. Вони часто полювали так разом, подеколи підбадьорюючи одне одного стишеним муркотінням.
На мить обоє причаїлись, а потім Тарзан дав знак, і Шіта стрибнула буйволові на спину, вп’ялася йому в потилицю. Тварина, ревучи, зірвалася на ноги, але в ту саму мить Тарзан кинувся на неї і кілька разів угородив свого кам’яного ножа під ліве рамено, тримаючись другою рукою за густу гриву.
Бик шалено помчав очеретом, тягнучи за собою тих, хто забирав у нього життя. Шіта намертво вп’ялася бикові в шию, намагаючись перегризти яремну жилу.
Ревучий бик проволік обох напасників кілька метрів, але невдовзі ніж знайшов його серце, й бик, ревнувши востаннє, звалився на землю. Тоді Тарзан з Шітою наїлися вже донесхочу свіжини й вляглися спати в гущавині - через кілька хвилин голова людини спочивала на темно-бурому хутрі пантери. Коли розвиднілося, вони прокинулись і повернулися на берег. Тарзан повів решту залоги до вчорашньої здобичі.
Звірі дожерли буйвола й позасинали, а Тарзан і Мугамбі вирушили на пошуки ріки Угамбі. Пройшли не більше півтораста метрів, коли побачили широке плесо, і негр відразу впізнав ту ріку, якою він зі своїми бідолашними товаришами недавно був спустився до океану.
Обидва негайно пройшли берегом до самого гирла й побачили, що воно знаходиться на відстані близько кілометра від того місця, де пристав їхній човен.
Тарзан був дуже цим задоволений. Він не сумнівався, що коли просуватиметься вгору по великій ріці, то зустріне тубільців, а від них дізнається щось про Рокова та свого сина. Він був переконаний, що росіянин не зважився заглибитися в материк, а спробував скількимога швидше позбутися дитини після того, як висадив Тарзана на безлюдному острові.
Тарзан і Мугамбі зрушили пірогу з місця й довго вовтузилися біля неї, намагаючись зіпхнути на воду. Заважав сильний приплив, і лише після тривалих зусиль їм нарешті вдалося протягти пірогу через бурун на глибину й сісти на неї. Нарешті вони вирушили попід берегом до щойно віднайденого гирла Угамбі. Тут знову зіткнулися з перешкодами: сильна течія ріки й відплив, що саме настав, не давали змоги увійти в гирло. Лише після численних спроб, тримаючись близенько берега, де течія слабшала, білий і негр зуміли піднятися вгору. І лише надвечір, коли смеркало, нарешті досягли місця, де вранці залишили своїх приятелів-звірів.
Тарзан і Мугамбі міцно припнули човна до товстої гілки й заглибилися в джунглі. Усі дванадцятеро мавп були тут-таки, ласували плодами, але Шіти ніде не було видно. Не повернулась вона й поночі, і Тарзан подумав, чи не вирушила пантера на пошуки своїх родичів.
Наступного дня рано-вранці Тарзан повів свій гурт до річки. Дорогою він кілька разів зупинявся й голосно викрикував свій поклик. І ось здалеку долинула відповідь, і гнучка постать Шіти вистрибнула з кущів на берег саме в ту мить, коли Тарзан, Мугамбі й мавпи обережно сідали в човен.
Муркочучи, мов кошеня, велика пантера підійшла до Тарзана й потерлася об нього своїм боком; потім, за командою мавполюда, Шіта легко стрибнула в пірогу і зайняла своє місце на носі човна.
Коли всі вже були на місцях, з’ясувалося, що бракує двох великих мавп. Мавпячий цар і Тарзан гукали, кликали їх, може, з годину. Але відповіді не було, й човен відплив без них. Це були саме ті мавпи, яких найважче було умовити полишити рідний острів. Саме вони виказували особливий страх перед морською подорожжю і найбільше непокоїлися під час хитавиці. Тому Тарзан не без підстав виснував, що ті двоє зумисне сховалися й свідомо не відгукуються на оклики.
Десь опівдні човен пристав до берега, й мандрівники вирушили на пошуки їжі. І тієї самої хвилини зграбний голий дикун, який вистежив їх крізь густі зарості на березі, чкурнув понад рікою вгору й зник, перш ніж хтось із людей чи звірів міг його помітити.
Мов прудконогий олень, помчав він вузькою стежкою вгору понад рікою і, страшенно схвильований, прибіг у тубільне селище за кілька кілометрів від того місця, де Тарзан зі своєю зграєю саме почав полювання. Воїн підбіг до вождя, що лежав біля входу в свою круглу хатину, й закричав:
- Прийшла ще одна біла людина! Ще одна біла людина, а з нею багато воїнів. Вони припливли у великій бойовій пірозі! Вони вбиватимуть і грабуватимуть нас, як той чорнобородий, що допіру полишив нас!..
Вождь, якого звали Кавірі, скочив на ноги. Він щойно зазнав багато кривди від білої людини, і його серце повнилося ненавистю й люттю. За мить загуркотіли бойові барабани, скликаючи мисливців з лісу й землеробів з поля.
Швидко спустили на воду сім бойових човнів. У них сіли воїни з розмальованими обличчями, закосичені перами. Незграбні бойові човни, кермовані дужими лискучими чорними руками, наїжачилися довгими списами й нечутно поплинули по воді.
Кавірі не наказував бити в тамтами чи сурмити в ріг. Він був хитрий воєначальник і хотів своїми сімома бойовими човнами зненацька напасти на човен білої людини - здолати ворога чисельною перевагою, перш ніж його рушниці принесуть смерть воїнам Кавірі.
Човен Кавірі линув ледь попереду інших і, коли оминув крутий вигин ріки, майже впритул зіштовхнувся з човном, якого шукав.
Човни опинилися так близько один до одного, що Кавірі лише встиг помітити біле обличчя людини, яка сиділа на носі човна, а наступної миті піроги зіткнулись, чорношкірі посхоплювалися зі своїх місць, грізно горлаючи й потря-саючи довгими списами.
Але за мить, коли Кавірі спромігся розгледіти, яка залога у човні білої людини, він віддав би всі свої намиста й прикраси за змогу опинитися знов у себе в селищі якомога далі звідси. Щойно зіштовхнулися човни, як з дна піроги білої людини підвелися на повен зріст страшні Акутові мавпи. З лютим гарчанням і гавкотом вони за кілька секунд своїми довгими волохатими руками повихоплювали списи в чорношкірих.
Воїни Кавірі були нажахані, однак їм не лишалося нічого іншого, як боронитися. В цей час на поміч підпливли інші бойові човни. Воїни в них жадали бою, гадаючи, що битимуться з білими людьми та їхніми чорними носіями.
Човни оточили Тарзанову пірогу, але тільки-но чорні воїни помітили, який супротивник перед ними, всі, окрім одного човна, розвернулися й швидко попливли назад, угору по ріці. Лише одне суденце підійшло надто близько до Тарзанової піроги, і тільки тодї воїни, які в ньому сиділи, побачили, що їхні товариші б’ються зовсім не з людьми, а з якимись “демонами”. Тарзан щось тихо звелів Шіті й Акутові, і ті, не даючи воїнам змоги відплисти, стрибнули на них із криками, від яких крижаніла душа.
На одному кінці човна величезна пантера шматувала людей так, що бризкала кров, а на другому Акут міцними зубами вгризався в горлянки воїнів і кидав їх одного за одним у воду, пробиваючись до середини суденця.
Кавірі був такий поглинутий відчайдушною боротьбою з “демонами”, які стрибнули до нього в човен, що не міг ніяк допомогти воїнам з іншого човна. Величезний білий “демон” видер з його рук списа так легко, наче він, могутній Кавірі, був дитиною. Волохаті чудовиська нищили його воїнів, а чорношкірий велетень, подібний до самого Кавірі, шаленів разом з цією страшною зграєю, наче й сам був звіром.
Кавірі хоробро бився зі своїм супротивником. Він знав, що смерть неминуча, і хотів якомога дорожче продати своє життя. Та швидко переконався, що вся його сила - ніщо супроти нелюдських м’язів та спритності білошкірця. Нарешті той схопив його за горло й жбурнув на дно човна.
Голова Кавірі пішла обертом, усе закружляло перед очима, він відчув сильний біль в грудях і знепритомнів.
Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на дні свого човна. Руки й ноги Кавірі були зв’язані. На носі човна сиділа велика пантера й невідривно дивилася на нього.
Кавірі здригнувся і заплющив очі, чекаючи, що хижак ось-ось кинеться на нього й покладе край його існуванню.
Але ні, жахливі ікла не шматували його тіла, тож Кавірі знов наважився розплющити очі. Тепер він побачив, що біля пантери сидить білий велетень - той самий, що здолав його.
Цей чоловік веслував, і з ним Кавірі побачив кількох своїх воїнів, що також веслували, а позад них скоцюрбились великі волохаті мавпи.
Тарзан помітив, що вождь опритомнів, і звернувся до нього:
- Твої воїни сказали мені, що ти вождь великого племені, і що твоє ім’я - Кавірі.
- Так, - відповів чорношкірий.
- Чому ти напав на мене? Адже я прийшов з миром.
- Інший білий також приходив “з миром” три місяці тому, - відповів Кавірі. - Ми принесли йому в дарунок козу, плодів і молока, а він почав стріляти у нас із рушниці і вбив багатьох з мого племені, а потім пішов геть, забравши з собою наших кіз, багатьох молодиків та жінок.
- Я не такий, як той білий, - сказав Тарзан. - Я не кривдив би вас, якби ти не напав на мене. Скажи мені, що то була за біла людина? Я теж шукаю одного білого, що завдав мені великої кривди. Може, це той самий?
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН ТА ЙОГО ЗВІРІ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
