Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН ТА ЙОГО ЗВІРІ
- Ви думаєте, що вона живе собі безпечно в Англії, - сказав Роков. - Нікчемний дурню! Вона зараз в руках у однієї не вельми шляхетної особи й перебуває дуже далеко від безпеки Лондона та своїх друзів. Я не казав вам раніше про це, бо хотів привезти вам на Острів Джунглів доказ її лихої долі. Але зараз, перед обличчям смерті - і якої смерті! - нехай звістка про страждання Джейн додасться до ваших останніх мук, доки останній удар списа не звільнить вас і від них, і від самого життя!
Тим часом танок уже розпочався і вигуки воїнів, що закружляли довкола, перешкодили Рокову продовжувати моральні тортури своєї жертви.
Танцюючі дикуни, мерехтіння вогнищ, полиски вогню на розмальованих тілах - все завирувало довкола прип’ятої до стовпа жертви.
Тарзанові пригадалась схожа картина, коли в останню мить перед смертельним ударом списа, що мав закінчити страждання Д’Арно, він урятував француза. Хто ж зараз звільнить його самого? У всьому світі немає нікого, хто врятував би Тарзана від мук і смерті...
Думка, що його зжеруть ці люди-дияволи, коли танок закінчиться, не викликала в нього жаху чи огиди. Ціле своє життя він бачив, як лісові звірі пожирають здобич, а тому й думки про майбутню наругу над його тілом не робили страждання такими страшними, яких би зазнав, думаючи про це, звичайний європеєць.
Хіба він сам не бився через шматок м’яса якоїсь бридкої мавпи під час того далекого думдуму, коли переміг лютого Тублата й здобув визнання всіх мавп племені Керчака?
Танцюристи стрибками наближались до Тарзана. Списи з же торкалися його тіла, це були перші поколювання, що передували поважнішим ударам.
Чекати лишалося вже недовго.
І мавполюд уже прагнув останнього удару, що поклав би край його мукам.
Та раптом із таємничої тиші джунглів долинув пронизливий зойк.
На мить танок припинився, і в мовчанці, яка запанувала, з вуст міцно прив’язаного велета злетів крик - відповідь, ще страшніша й лиховісніша за той вереск, яким звір із джунглів розірвав тишу.
Кілька хвилин чорношкірі вагалися, але, підбурювані Роковим і вождем, знов войовничо загукали, кваплячись скінчити танок і заколоти жертву.
Та списи ще не встигли торкнутися Тарзана вдруге, коли з хатини, де його нещодавно було ув’язнено, блискавично вистрибнула темно-руда пантера-з палючими зеленими очима. За хвилину Шіта вже стояла біля свого пана й грізно гарчала на всіх довкруж.
І чорні, й білі на мить заціпеніли від жаху. Їхні погляди були спрямовані на вишкірені ікла великої кішки з джунглів.
І лише Тарзан із племені великих мавп бачив, які ще постаті виринули з мороку хатини.
9. ШЛЯХЕТНІСТЬ ЧИ ПІДЛІСТЬ?
Джейн Клейтон бачила зі своєї каюти на “Кінкеді”, як її чоловіка відвезли на зелений берег Острова Джунглів, і після цього корабель знову поплив далі.
Кілька днів по тому ніхто не заходив до її каюти, окрім Свена Андерссена, похмурого й небалакучого кока. Джейн спитала його, як називається місцина, де висадили її чоловіка.
- Я тумаю, вітер швитко тмухати туже, - відповів швед, і вона більше нічого не змогла добитися від нього.
Джейн вирішила, що кухар більш нічого не знає по-англійському, і вже й не розпитувала його. А втім, це не заважало їй щоразу приязно його зустрічати й чемно дякувати за бридке вариво, яке він щодень їй приносив.
Через три дні після того, як Тарзана висаджено на безлюдний острів, “Кінкед” став на якір біля гирла якоїсь великої ріки. Невдовзі до каюти Джейн зайшов Роков.
- Ну, дорога моя, приїхали, - сказав він, міряючи жінку лихим поглядом. - Ви зараз будете вільні, в цілковитій безпеці й комфорті. Мені стало вас шкода, і я спробую поліпшити ваше становище, наскільки це можливо... Ваш чоловік - груба тварюка, і ви це ліпше знаєте, аніж будь-хто інший, бо самі знайшли його, коли він вештався голий по джунглях разом зі своїми приятелями-звірами. А я джентльмен не лише з роду, а й з виховання джентльмен. Я пропоную вам, люба Джейн, кохання справді культурного чоловіка. У ваших стосунках із горопашною мавпою, з якою ви одружилися лише через якусь примху, вам бракувало витонченого, культурного спілкування. Я люблю вас, Джейн! Досить вам сказати хоч одне слівце, і жодна турбота ніколи вас не спіткає, і навіть дитину вам віддадуть негайно.
Біля дверей каюти ззовні спинився Свен Андерссен з обідом для леді Грейсток. Його голова на довгій жилавій шиї була напівсхилена, близько посаджені очі напівзаплющені, вуха ніби стали сторчма від напруженої уваги, а довгі руді вуса звисли - так він уважно прислухався.
Коли Роков закінчив свою пропозицію, очікуючи сподіваної відповіді, подив на обличчі Джейн Клейтон перемінився в гримасу відрази. Мимоволі її всю пересмикнуло.
- Я не здивувалась би, пане Роков, - відповіла вона, - якби ви вдалися навіть до насильства, щоб змусити мене підкоритися вашим ницим бажанням, але я ніколи не могла собі уявити, що ви здатні подумати, буцімто я, дружина лорда Грейстока, з власної волі погоджуся на вашу пропозицію, хай навіть для врятування власного життя. Я завжди вважала вас за негідника, пане Роков, але до цієї хвилини не знала, що ви до того ще й дурень!
Очі Рокова звузились і гнів зачервонив його бліде обличчя. Він грізно наблизився до жінки.
- Ми ще побачимо, хто з нас дурень врешті-решт, - просичав він. - Коли я скорю вас своїй волі і ваша плебейська американська впертість обійдеться вам дорого, ой як дорого (включно з життям вашої дитини), тоді, присягаюсь мощами святого Петра, я виріжу серце хлопчиська на ваших очах. І тоді ви зрозумієте, що це таке - ображати Ніколая Рокова!
Джейн Клейтон стомлено відвернулася від росіянина.
- Облиште, - сказала вона. - Пощо мені знати, до якої ницості може дійти ваша помста? Однаково ви не вплинете на мене ані погрозами, ані підлими вчинками!
Мій син ще не може нічого вирішувати сам, але я, його мати, скажу вам наперед, що коли б йому судилося дожити до зрілого віку, він з власної волі віддав би життя за честь матері. Тому, хоч як я люблю своє дитя, я не можу купити його життя за таку ціну. Коли б я так вчинила, він не пробачив би мені цього до самої смерті.
Роков по-справжньому розлютився. Росіянин ніяк не сподівався, що ця жінка встоїть перед такими погрозами. До неї він відчував тільки ненависть, але його хворобливий мозок надумав: коли б змусити Джейн скоритися йому заради порятунку свого життя й життя дитини, коли б помандрувати по столицях Європи з дружиною лорда Грейстока, як зі своєю коханкою...
Знов він підступив до Джейн. Його лихе обличчя зсудомилось від люті й хіті. Він накинувся на неї, мов дикий звір, і, стискаючи їй горло пальцями, звалив на ліжко.
В цю мить двері каюти з грюкотом прочинились. Роков схопився, озирнувся і побачив кока-шведа.
Завжди маленькі очиці шведа дивилися тепер на Рокова зовсім безтямно. Його нижня щелепа рівномірно рухалась, ніби він щось жував. І він, мовби нічого й не трапилось, заходився накривати для обіду леді Грейсток маленький столик в кутку каюти.
Роков витріщився на нього.
- Це ще що таке? - закричав він. - Як ти насмілився зайти сюди без попередження? Забирайся геть!
Кок підвів на Рокова свої водянисті очиці, безтямно усміхнувся і сказав:
- Я тумаю, вітер швидко тмухати туже! - І знову заходився неквапливо розставляти посуд.
- Забирайся геть, кажу, бо я тебе викину звідси, дурню! - закричав Роков, погрозливо насуваючись на шведа.
Андерссен і далі дивився на росіянина з безглуздою дурнуватою усмішкою, а тоді наче випадково схопився за руків’я довгого гострого ножа, якого мав при собі.
Роков угледів цей порух і, враз зупинився. Потім обернувся до Джейн Клейтон.
- Я даю вам часу до завтрашнього ранку обміркувати вашу відповідь на мою пропозицію, - сказав він. - Якщо ви опиратиметеся далі, то завтра вдень уся корабельна залога буде відправлена на берег. На кораблі залишаться тільки я, Павлович, ваш син і ви. Тоді ніхто нам не заважатиме, і ви станете свідком смерті вашого сина.
Він сказав це по-французькому, щоб кок не міг зрозуміти лихого змісту його слів. Вимовивши це, Роков швидко вийшов із каюти, навіть не озирнувшись на чоловіка, що завадив його ганебній справі.
Щойно росіянин зник, Свен Андерссен обернувся до леді Грейсток - дурнуватий вираз обличчя, що приховував його думки, щез, а натомість засвітився хитрий і осмислений погляд.
- Він тумати, я турний, - сказав він. - Він сама турний! Я знати французька.
Джейн Клейтон здивовано глянула на нього.
- Отже, ви зрозуміли, що він сказав?
Андерссен усміхнувся.
- Еге, я знати!
- І вам відомо,все, що тут трапилось? Ви прийшли мене захистити?
- Ви бути добрий до мене, - пояснив швед. - А він бути зі мною, як з брудний пес. Я вам помагати хоче, леді. Я Західний Берег багато був.
- Але як ви можете допомогти мені, Свене, - спитала вона, - якщо всі ці люди проти мене?
Свен Андерссен знову набув свого звичного вигляду
- Я тумаю, вітер швитко тмухати туже! Мовивши це, він повернувся і вийшов з каюти. Хоча Джейн Клейтон і сумнівалася, чи кок може їй допомогти, проте вона була йому глибоко вдячна й за те, що він уже зробив для неї. Усвідомлення того, що серед усіх цих мерзотників вона має одного безперечного зичливця, було для неї першим промінчиком надії
Цілий день до неї не приходив ні Роков, ані хтось інший, і лише увечері Свен приніс їй вечерю. Джейн намагалася викликати його на розмову, бажаючи дізнатись, як саме швед планує допомогти їй, але той знов відговорився своєю фразою про майбутню погоду.
Однак десь пізніше, виходячи з каюти з порожніми тарілками, він ледь чутно прошепотів їй:
- Не роздягатися і згорнути ваші ковдри. Я назад швидко повернусь!
Він хотів був вислизнути з каюти, але Джейн притримала його за рукав.
- А моя дитина? - спитала вона. - Де моя дитина? Я не можу піти без неї.
- Ви робити, що я казати! - насупився Андерссен. - Я вам хоче помагай, отож не треба робити дурне!
Він пішов. Джейн Клейтон сіла на ліжко в цілковитій знемозі. Що їй робити? В її свідомості почали вимальовуватися невиразні підозри стосовно намірів шведа. Чи не буде гірше, коли вона піде за ним?
Ні, навіть із самим дияволом не може бути гірше, аніж із Ніколаєм Роковим!
Джейн клялась собі десятки разів, що не піде з “Кінкеда” без своєї дитини, і все ж послухалася шведа: до пізньої ночі лишилася вдягнутою, а ковдри згорнула й міцно перев’язала паском. Десь за північ у її двері постукали.
Джейн швидко схопилася й відсунула засувку. Двері тихенько прочинилися; на порозі з’явилась закутана постать кухаря. В одній руці він тримав згорток - чи не свої ковдри? Його друга рука звелася в жесті, що наказував дотримуватись тиші, а вказівний палець притулився до губів.
Швед підійшов до неї і тихо мовив:
- Нести це, але не шуміти. Це ваша хлопчик!
Меткі руки вихопили згорток у кока, й мати міцно притисла сплячу дитину до своїх грудей. По її обличчю котилися гарячі сльози радості, вона уся тремтіла від неймовірного хвилювання.
- Ходімо! - сказав Андерссен. - Не можна марнувати час!
Він узяв згорток з її ковдрами, а в коридорі підхопив свій клунок. Потім обережно повів Джейн до борту пароплава. Тут він узяв дитину до себе на руки й допоміг жінці спуститися мотузяною драбиною в човен, що стояв унизу. А ще за мить швидко й спритно перетяв линву, якою було прив’язане суденце, мовчки наліг на весла і нечутно скерував його до берегів ріки Угамбі.
Андерссен веслував так, ніби добре знав місцевість довкола, і коли через півгодини з-за хмар визирнув місяць, мандрівники побачили ліворуч гирло притоки, що впадала в Угамбі. До цієї вузької річки й скерував човна швед. .
Джейн Клейтон не давало спокою питання: чи цей чоловік знає, куди він її везе? Вона не відала, що через свої кухарські справи швед сьогодні вже був на цій річці у маленькому селищі, де купував у тубільців харчі й при нагоді домовився, що ті допоможуть утікачці.
Яскраво світив місяць, але вода здавалася зовсім темною. Велетенські дерева подекуди перепліталися над серединою ріки, утворюючи щільне темне склепіння. Величезні ліани, звиваючись, химерно обплітали товсті стовбури аж до верховіть і звисали звідти довгими пасмами до води. Раз по раз поверхню ріки поперед них раптово розривали великі крокодили, здивовані хлюпотінням весел, та ще родина гіпопотамів, форкаючи і пирхаючи, поринала з піщаної мілини в прохолодну й темну глибінь.
З густих джунглів обабіч ріки долинали моторошні нічні крики хижаків: можна було вирізнити шалене завивання гієни, гарчання пантери й приглушене рикання лева. А ще лунали дивні нез’ясовні звуки, які здавалися жінці надприродними й моторошними.
Джейн сиділа на самій кормі човна, міцно притискаючи до грудей дитину, і близькість, тепло маленького, ніжного, безпорадного тільця зроджували в її серці радість, якої вона так давно вже не зазнавала.
Хоч молода мати й не відала, яка доля на неї чекає, хоч могло скоїтися якесь нове тяжке лихо, але поки що була щаслива і вдячна долі за цю, може, нетривку мить, коли вона змогла знову обняти свою дитину. Леді Грейсток із гарячковим нетерпінням очікувала світанку, щоб побачити любе личко маленького чорноокого Джека.
Знову й знову напружувала вона зір, намагаючись розгледіти кохані риси в темряві нічного пралісу, але всі її зусилля винагородив лише блідий обрис дитячого обличчя. І вона знову притискала теплий, маленький згорток до свого схвильованого серця.
Було десь близько третьої ранку, коли Андерссен спрямував човен до берега, де у тьмяному місячному світлі на узвишші невиразно вималювалися контури тубільних домівок, обсаджених колючими кущами.
Андерссен кілька разів голосно когось гукав, доки з селища хтось обізвався, - так бояться тубільці голосів з нічних джунглів. Швед допоміг Джейн Клейтон з дитиною зійти на берег, припнув човна до невеликого куща, взяв ковдри й повів її до огорожі.
Біля воріт селища їх зустріла жінка. Це була дружина вождя, якій швед заплатив, щоб вона допомогла їм. Негритянка повела їх до хатини вождя, але Андерссен сказав, що вони мають намір заночувати просто неба. Оскільки її обов’язок був виконаний, дружина вождя залишила їх самих собі.
Швед пояснив Джейн, що хатини тубільців особливою чистотою не відзначаються, там до лиха різної комашні, і тому він воліє спати на землі. Він розгорнув ковдри Джейн на землі, приготував їй постіль і трохи віддалік поклався сам.
Від незвички й від пережитого хвилювання Джейн довго не. могла заснути на твердій землі, але врешті сильна втома переважила усе, і вона міцно заснула з дитиною в обіймах.
Коли вона прокинулася, вже давно розвиднілося.
Біля неї з’юрмилося десятків два цікавих тубільців, переважно чоловіки. Сильна стать у негритянських племенах значно допитливіша, аніж їхні жінки. Джейн Клейтон несамохіть притисла дитину міцніше до себе, але невдовзі переконалась, що чорношкірі зовсім не збираються заподіяти якусь кривду їй чи дитині.
Більше того, один з них навіть запропонував їй молока в якомусь брудному закіптюженому горщику. Цей добрий намір глибоко зворушив Джейн, і вона привітно усміхнулася тубільцеві. Узяла горщика і, щоб не образити чорношкірого, піднесла його до вуст, безуспішно борючись з нудотою, бо посудина бридко тхнула.
Але Андерссен прийшов їй на допомогу, забрав горщика і сам надпив трохи, а тоді повернув тубільцеві, подарувавши йому за це кілька блакитних намистин.
Сонце вже яскраво сяяло, і, хоч дитина все ще спала, Джейн нетерпляче ждала тієї хвилини, коли вона зможе глянути в кохане личко свого сина. Поодаль Андерссен балакав з тубільним вождем. Той щось гукнув до чорношкірих, і вони відійшли від Джейн.
Переборюючи бажання підняти край ковдри, якою була закутана дитини (ще прокинеться!), Джейн завважила, що кухар розмовляє з вождем тубільною мово,ю.
Який дивовижний цей чоловік насправді! Ще вчора вона мала його за цілковитого невігласа й бовдура, а за ці останні двадцять чотири години довідалася, що кухар розмовляє не лише англійською та французькою, але знається навіть на мові дикунів Західної Африки. . Досі він здавався їй хитрою, жорстокою, не гідною ані найменшої довіри людиною, а сьогодні показав себе зовсім з протилежного боку. Їй ніяк не вірилось, що Свенова поміч щира та безкорислива. Може, у нього якісь інші, приховані плани й наміри?..
Міркуючи над цим, Джейн зиркнула на нього, на ті вузенькі, мерехтливі очиці, непривабливе лице - і раптом несамохіть здригнулася. Щось підказувало їй, що за такою негарною зовнішністю не можуть ховатися високі й доброчинні наміри...
Поки жінка думала, чи не розгорнути ковдру, чи не відкрити дитині обличчя, згорток, що лежав у неї на колінах, сам заворушився й слабенько запищав. Її серце радісно стрепенулося. Це був голос її сина!
Дитина прокинулася! Зараз Джейн зможе подивитися на неї...
Вона швидко відхилила край ковдри з обличчя дитини. Андерссен стояв поруч і дивився на неї.
Швед побачив, як молода жінка заточилася і, тримаючи дитину перед собою на випростаних руках, нажахано втупилася в маленьке зморщене обличчя та блискучі очі.
Потім він почув жалібний крик Джейн; коліна її підігнулись, вона впала на землю й знепритомніла.
10. ШВЕД
Коли воїни, що з’юрмилися довкола Тарзана й Шіти, розгледіли, що їхній Танок Смерті урвала справжня, жива пантера з плоті й крові, вони опанували себе, адже навіть могутня Шіта, оточена зусебіч списами, була приречена.
Роков підбурював вождя, щоб його воїни швидше метнули свої списи, і чорношкірий ватаг уже ладен був віддати наказ, коли його погляд ковзнув далі Тарзана - туди, куди позирав мавполюд.
Із криком жаху вождь крутнувся і чкурнув навтьоки селищною вулицею, а коли його люди побачили причину такого переляку, вони й собі накивали п’ятами. А за ними, ще сїрашніші в місячному сяйві та полисках багаття, гнались величезні мавпи Акута.
Враз зойки чорношкірих покрив бойовий клич мавполюда, а йому відповіли Шіта й мавпи. Дехто з воїнів спробував стати до бою з несподіваними нападниками, але перед диявольською силою лютих звірів вони ні на що не були спроможні й згинули страшною смертю.
Інші немов випарувалися, і коли Тарзан зміг нарешті підкликати до себе свою дику зграю, селище спорожніло - останні чорношкірі щезли в заростях. Але тут він зіткнувся з прикрим фактом: нікому, навіть порівняно кмітливому Акутові, годі було пояснити, що треба розв’язати мотузки, якими його прив’язано до стовпа.
З часом, звісно, ця думка зродиться у їхніх млявих мізках, але за той час багато чого мотрапитись: чорношкірі можуть зібратися на силі й спробувати відбити назад своє селище; білі можуть перестріляти їх із гвинтівок, видершись на довколишні дерева; та й сам він може померти з голоду, перш ніж недоумкуваті мавпи зметикують, що треба розв’язати мотузки, перегризти їх.
Що ж до Шіти - велика кішка розуміла ще менше, ніж мавпи, але Тарзан знову й знову дивувався непересічним здібностям цього звіра. Так, вона справді чулася вірною йому. Після вигнання чорношкірих пантера походжала біля стовпа туди-сюди, лащачись до ніг мавполюда й муркаючи, мов утішене кошеня. Тарзан не сумнівався, що то вона привела мавп, щоб його порятувати. Його Шіта поміж інших звірів була справжнім діамантом!
Відсутність Мугамбі вельми турбувала Тарзана. Він усе допитувався в Акута: що трапилося з чорношкірим? Що, коли звірі, користуючися з Тарзанової відсутності, напали на людину й роздерли її? Але на всі його запитання ватаг мавп лише вказував позад себе - туди, звідки вони прийшли.
Тарзан так і простояв ніч прив’язаний до стовпа, а вдосвіта швидко переконався, що його побоювання були небезпідставні. Чорні постаті скрадалися від узлісся до селища. Чорношкірі поверталися!
Денне світло додавало їм відваги, і чорні воїни, здава-уюся, знову зважилися зітнутися із зграєю звірів, які змусили їх залишити свої законні посілості. Ця їхня спроба могла б стати успішною, якби дикуни подолали панічний жах. За добре організованого нападу їхня кількісна перевага, довгі списи й отруєні стріли позбавили б пантеру й мавп будь-яких шансів уціліти.
Кількома хвилинами пізніше стало остаточно зрозуміло, що чорношкірі готуються до нападу. Вони вирішили показати свою силу, витанцьовуючи на узліссі, розмахуючи списами й погрозливо гукаючи у бік селища.
Тарзан знав, що це триватиме доти, доки чорношкірі доведуть себе до стану істеричної- відваги, якої б стачило вчинити раптовий напад на селище. Мавполюд гадав, що перший наскок навряд чи буде успішний, але за другим чи і третім вони таки дістануться селищної вулиці й тоді Тарзановим захисникам, беззбройним і немуштрованим, буде кінець.
Як він і думав, з першої спроби розпалені воїни пробігли відкритою місциною дуже мало - вистачило пронизливого кличу мавполюда, щоб вони знову чкурнули в зарості. Із півгодини вони знов стрибали й верещали, надихаючи себе, а потім зробили наступну спробу.
Цього разу вони добігли до самісіньких воріт, але коли Шіта й величезні мавпи кинулися на них, чорні воїни з криками жаху дременули навтьоки в джунглі.
Репетування і витанцьовування повторилися знову Тарзан не сумнівався, що цього разу негри увірвуться до селища й довершать справу, яку жменька рішучих білих упорала б із першої спроби.
Порятунок був такий близький і водночас такий неможливий - лише тому, що Тарзан не міг достеменно пояснити нездалим диким друзям, що саме потрібно зробити. Але Тарзан не мав у серці зла за них. Звірі чинили все якнайкраще, і мавполюд був переконаний, що вони й загинуть разом, марно намагаючись захистити його.
Чорношкірі знову готувалися до нападу. Кілька з них були вже зовсім близько від селища й кликали решту за собою. За мить уся ця орда кинеться через галявину...
Цієї хвилини Тарзан думав про свого маленького сина, який теж був десь у цій жорстокій, дикій пущі. Тарзанові боліло серце за любим сином: адже він неспроможний порятувати ані його, ані Джейн! Тільки це страждання обтяжувало його гордий дух у ці останні хвилини життя. Поміч, якої він так сподівався, прийшла до нього в найпотрібнішу мить - і марно. Більше не було на що надіятися...
Чорношкірі були вже близько до селища, коли Тарзанову увагу привернула дивна поведінка однієї з мавп. Тварина вдивлялася в одну з хатин. Тарзан глянув туди ж - і як же він зрадів, розпізнавши могутню постать Мугамбі, який біг просто до нього!
Чорношкірий велетень важко сопів від великої втоми і збудження. Він кинувся до Тарзана, і поки перші дикуни сягнули селищних воріт, Мугамбі перетяв ножем останні мотузки, якими Тарзан був прив’язаний до стовпа.
Посеред вулиці лежали тіла дикунів, яких звірі забили під час нічного бою. Біля одного з них Тарзан побачив і схопив списа та бойову палицю і з Мугамбі поруч та ревучим гуртом позад себе зустрів тубільців, які саме ринули крізь ворота.
Страшна й жорстока була ця битва, але врешті дикуни зазнали поразки, попри свою чисельну перевагу, бо ж пойняв їх жах при вигляді чорного й білого велетнів, які билися пліч-о-пліч із пантерою та величезними мавпами Акута. Тарзан запопав одного бранця і від нього довідався, де подівся Роков із своїми спільниками. Підбадьорений обіцяною свободою за правдиві свідчення, чорношкірий розповів усе, що знав про справи й наміри росіянина.
На світанку тубільний вождь нібито переконував білих повернутися разом до селища, щоб перебити з рушниць страшну зграю, яка там отаборилася, але Роков виказав такий жах перед білим велетнем та його дивним товариством - куди там чорношкірим!
Він нізащо не згоджувався повернутися в селище. Роков квапливо закликав своїх спільників до ріки, там вони захопили кілька човнів, схованих місцевими мешканцями. Востаннє їх бачили, як вони чимдуж пливли втору по ріці, а веслували їхні носії з селища Кавірі.
Тож знову Тарзанові із його страшною командою роко-вано було вирушати на пошуки свого сина, гнатися за його викрадачем.
Упродовж втомливих днів вони йшли майже цілком безлюдними теренами, аж доки виснували, що йдуть у хибному напрямку. Невелика команда ще поменшала - троє з Акутових мавп полягло під час бою в селищі. Тепер разом із Акутом великих мавп було п’ятеро, а з ними - Шіта й Мугамбі з Тарзаном.
Мавполюд більше нічого не чув про тих трьох, що йшли перед Роковим, - білого чоловіка й жінку з дитиною. Хто були ті чоловік і жінка, він і гадки не мав, але думка, що дитина напевне його, спонукала Тарзана до подальшої гонитви. Він був переконаний, що Роков також іде за тими трьома, й відчував, що, переслідуючи росіянина, значно виграє в часі та й певніше порятує сина від прийдешніх небезпек і страхіть.
Переконавшись, що вони загубили слід Рокова, Тарзан вирішив змінити шлях і повернутися знову до того місця, де росіянин полишив ріку й пішов джунглями на північ. Мабуть, і ті двоє з дитиною подалися в тому самому напрямку.
Але тим часом він ніде не міг отримати достеменної звістки, що дитина десь поперед нього. Жоден із тубільців нічого не чув і не бачив, коли йшлося про тих трьох, але всі вони так чи інакше бачилися з росіянином або балакали з тими, хто бачив Рокова.
Тарзанові було досить важко спілкуватися з тубільцями, бо вони, щойно забачивши його товариство, одразу ж тікали до лісу. Єдине, що він міг робити, це йти попереду свого гурту й виловлювати якогось випадкового тубільця-воїна, якого помічав у джунглях одинцем.
Одного дня, коли він вистежив такого самітника, той якраз замірявся списом у пораненого білого, що лежав біля стежки в кущах. Тарзан часто бачив раніше цього білого й відразу його впізнав.
У його пам’яті глибоко вкарбувалися ці непривабливі риси - близько посаджені очиці, глевке обличчя та обвислі руді вуса.
Раптом мавполюд пригадав, що, коли його полонили в селищі, цього чоловіка не було в товаристві Рокова. Він бачив усіх, а цього чолов’яги там не було. Висновок міг бути лише один - цей був у гурті, що йшов перед росіянином, із жінкою й дитиною, - і ця жінка, ймовірно, була Джейн Клейтон! Тепер мавполюд зрозумів, на що натякав Роков.
Обличчя його зблідло, коли він подивився на тістоподібне, зі слідами шкідливих звичок, обличчя шведа. На Тарзановому чолі заясніла червона смуга. Це був рубець від давньої рани, якої завдав йому Теркоз, коли надірвав шмат Тарзанового скальпу під час двобою, де Тарзан утвердив свою силу й владу над мавпами Керчака.
Цей чоловік був його здобиччю, а не того чорношкірого! З цією думкою він кинувся на чорного воїна і вибив у нього з рук списа. Чорношкірий вихопив ножа і зчепився з новим ворогом, а швед, лежачи в кущах, був свідком двобою, побачити який йому навіть не снилося: напівголий білий бився з напівголим негром упритул, спершу простою зброєю первісних людей, а потім голими руками й зубами, мов хижі звірі, їхні предки.
Спершу Андерссен не впізнавав білого, та коли той знову спинився над ним, він зрозумів, що зустрічав велетня раніше, і його очі розширилися з подиву, адже ця риклива та дряплива звірина колись була ґречним англійським джентльменом, полоненим на борту “Кінкеда”.
Англійський пан! Він дізнався, хто саме був той бранець на “Кінкеді”, коли плив із леді Грейсток угору по Угамбі. Доти, будучи в складі корабельної залоги, він не знав, хто були ті двоє полонених.
Бій закінчився! Тарзан мусив забити супротивника, який не захотів піддатися.
Швед бачив, як білий підвівся над трупом, поставив ногу м зламаний карк свого ворога й видав на повен голос грашний клич мавпи-переможця.
Андерссен здригнувся. Потім Тарзан обернувся до нього. Його обличчя було холодне й жорстоке, і швед прочитав у його сірих очах присуд смерті.
- Де моя дружина? - вигукнув мавполюд. - Де дитина?
Андерссен спробував відповісти, але несподіваний напад кашлю урвав його. В грудях у нього стирчала стріла, і коли він закашлявся, кров із пробитих легень несподівано ринула йому з рота й ніздрів.
Тарзан чекав, доки мине напад кашлю. Неначе бронзова статуя - холодний, важкий, незворушний - стояв він над беззахисною людиною, вичікуючи, коли зможе вирвати у неї необхідні .зізнання, а потім добити її.
Врешті кашель і кровотеча спинилися, і поранений спробував заговорити. Тарзан вкляк навколішки і прихилився до губів, які ледь ворушилися.
- Жінка й дитина!, - повторив він. - Де вони? Андерссен очима вказав на стежку й прошепотів:
- Росіянин - він їх забрати.
- Як ти сюди потрапив? - продовжував Тарзан. - Чому ти не з Роковим?
- Вони спіймали нас, - відказав Андерссен таким тихим голосом, що мавполюд ледве розрізняв слова. - Вони спіймати нас. Я бився, але мої люди побігти геть. Тоді вони взяти мене, коли я був поранено. Роков, він сказав лишити мене тут гієнам. Це гірше, ніж убити. Він узяти твою жінка й дитина.
- Що ти робив з ними і куди їх вів? - спитав Тарзан, люто втупившись у чолов’ягу поглядом, сповненим ненависті й бажання помсти, що їх насилу стримував. - Що ти скоїв з моєю жінкою і дитиною? Говори швидко, доки я тебе, не вбив! Молися Богу! Кажи швидше, а то я роздеру тебе на шматки руками й зубами. Ти бачив, як я це роблю!
Вираз цілковитого здивування пойняв обличчя Ан-дерссена.
- Чому? - прошепотів він. - Я їм нічого лихого не зробити. Я хотів урятувати їх від росіянина. Твоя жінка добра до мене на “Кінкеді”, і я чув, що мала дитина часом кричить. Я маю своя жінка й дитина, і я не міг витримати бачити ці жінка і дитина розділені і в руках Рокова далі. Це все. Чи я схожий, що тут я зробити їм кривду? - продовжив він після паузи, вказуючи на стрілу, що пробила йому груди.
Щось було у виразі й інтонаціях шведа, що переконало Тарзана в правдивості його пояснень. Обставиною, вагомішою понад інші, було те, що Андерссен виглядав змученим, але не зляканим. Кухар знав, що вмирає, тож Тарзанові погрози мало на нього впливали; але було цілком зрозуміло, що він хотів, аби англієць довідався правду і не трактував хибно його слова й поведінку.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН ТА ЙОГО ЗВІРІ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
