Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН ТА ЙОГО ЗВІРІ
- Ви дарма завдали собі стільки клопоту! - знущально сказав Роков. - Самі несли дитину аж до селища! Якби ви займалися своїми справами, я сам привіз би її сюди до людожерів. Ви могли б уникнути небезпек і знегод мандрівки. Але, мабуть, я мушу подякувати вам за те, що ви позбавили мене клопоту - доглядати вашу дитину під час подорожі. Це ж і є селище, в яке ваш син мав потрапити. М’ганвазам добре дбатиме про хлопчика й виховає з нього справжнього людожера. Якщо вам колись доведеться повернутись до цивілізованоко світу, то ви тільки й робитимете, що порівнюватимете ваше життя, в розкошах і зручностях, із життям вашого сина у селищі Ваганвазам. Я ще раз дякую вам, що ви принесли його сюди, а зараз прошу віддати малого мені, щоб я міг доручити його названим батькам.
Роков простяг руки до дитини, і бридка мстива посмішка скривила його губи.
На його подив, Джейн Клейтон підвелася і без жодного слова протесту віддала маленький згорток йому в руки.
- Беріть! - сказала вона. - Хвалити Бога, ви вже не зможете заподіяти йому якусь кривду.
Роков збагнув, що означали її слова, й відкинув краєчок ковдри з обличчя дитини, щоб пересвідчитись, чи справді вона мертва. Джейн Клейтон уважно стежила за виразом його обличчя.
Усі ці дні жінка сушила собі голову питанням: чи знає Роков, що це не її дитина? Якщо вона досі ще сумнівалася, то тепер, побачивши, як гримаса гніву спотворила обличчя росіянина, коли той зазирнув у мертве личко й усвідомив, що в останню мить вища сила перешкодила здійсненню його найпалкішої мрії про помсту, - тепер щезли й останні сліди її сумнівів.
Роков кинув тіло дитини назад на руки Джейн, тупнув ногою і заходив по хатині, махаючи кулаками й жахливо лаючись. Врешті він зупинився перед молодою жінкою і нахилився над нею.
- Ви глузуєте з мене! - вигукнув він. - Ви думаєте, що перехитрували мене, еге ж? Я покажу вам, як показав жалюгідній мавпі, що її ви називали “мій чоловік”, як ставати поперек дороги Ніколаю Рокову! Ви обдурили мене з дитям. Мені не вдалося зробити його сином вождя людожерів, але, - тут він зробив паузу, щоб Джейн могла усвідомити усе справжнє значення його тяжкої погрози, - я зроблю його матір дружиною людожера! І я це зроблю - після того, як сам^нею скористаюся.
Якщо він хотів побачити у Джейн Клейтон хоч якийсь вияв страху, то жорстоко помилявся. Молода жінка була далека від нього. Її свідомість і душа закам’яніли від страждань.
На його подив, добра, навіть щаслива усмішка заграла на її вустах. Вона тріумфувала, бо Роков не знав, що це маленьке бідне тільце не було її любим Джеком!
Вона, звичайно, радо кинула б це йому у вічі, але... якщо Роков і далі вірить, що ця дитина - її, тоді маленький Джек буде в безпеці, хоч би де він знаходився! Звісно, молода мати й гадки не мала, де її синочок - не знала навіть, чи він живий... А відтак з’являлася хоч надія на це.
Може, без відома Рокова, дитину підмінив хтось із його спільників, і вона вже перебуває в безпечному місці в друзів, у Лондоні: там їх досить, доброзичливих і вірних, щоб заплатити який завгодно викуп змовникові-зраднику на його вимогу, аби лиш врятувати сина лорда Грейстока...
Леді Грейсток думала про все це сотні разів відтоді, як з’ясувала, що дитина, котру Андерссен передав їй до рук уночі на “Кінкеді”, не її маленький Джек, і це стало постійним, невичерпним джерелом її мрій, щасливих мрій з усіма подробицями.
Ні, росіянин ніколи не повинен дізнатися, що то була не її дитина. Джейн розуміла, що її становище безнадійне. Якщо Андерссен і її чоловік загинули, то в цілому світі більш не було нікого, хто водночас хотів би їй допомогти і знав, де вона перебуває.
Молода жінка розуміла, що погроза Рокова не була марною. Росіянин зробить або намагатиметься зробити все, що обіцяв, вона у цьому не сумнівалася. Але в найгіршому випадку Джейн могла б уникнути жахливих страждань, перш ніж вони б її спіткали. Треба знайти якийсь спосіб відібрати собі життя, поки росіянин не вчинив над нею наругу...
Тепер їй потрібен був лише час - час подумати й приготуватися до кінця. Джейн відчувала, що не зможе зробити цього останнього рішучого кроку, доки не зважить кожну можливість втечі. Ні, вона не тремтіла над своїм життям, але доки існувала надія повернутися до своєї дитини, не могла скидати її з рахунку, аж поки прийде остання мить і перед страшною реальністю необхідно буде зробити останній вибір: між Ніколаєм Роковим з одного боку і самогубством - із другого.
- Забирайтесь геть! - сказала вона росіянину. - Забирайтесь геть і дайте спокій мені та моїй мертвій дитині. Чи не досить завдали ви мені лиха й страждань? Що такого я вам заподіяла, що ви й далі переслідуєте мене?
- Ви страждаєте за гріхи мавпи, яку вибрали, тоді як могли вибрати любов джентльмена - Ніколая Рокова, - відповів той. - Але що зараз про це говорити? Ми поховаємо дитину тут, а ви повернетеся зі мною до мого табору. Завтра я знов приведу вас сюди й віддам вашому новому чоловікові - любому М’ганвазамові. Ходім!
Роков простяг руку до дитини. Джейн, що вже звелася на ноги, відсахнулася від нього.
- Я сама поховаю хлопчика, - сказала. - Пошліть когось викопати могилку за селищем.
Роков дуже хотів якнайшвидше все закінчити й повернутися зі своєю жертвою в табір. В апатії Джейн він добачив її покірність долі. Виходячи з хатини, росіянин жестом покликав Джейн за собою, а за кілька хвилин зі своїми людьми повів її за околицю, де під великим деревом чорношкірі вже копали могилку.
Джейн загорнула маленьке тільце в ковдру і обережно поклала його в чорну яму. Відвернувшись, щоб не бачити, як земля сиплеться на маленький скорботний згорток, прошепотіла молитву над могилою невинного безпритульника, який назавжди залишився в її серці.
Потім, страждаючи, але з сухими очима, вона підвелася й пішла за росіянином крізь непроглядну темряву джунглів - вузькою стежкою-коридором, що вела від селища чорного людожера М’ганвазама до табору білого диявола Ніколая Рокова.
Позаду, в непролазних хащах, що обступали стежку, сплітаючись нагорі так, що й місячне світло не пробивалося, молода жінка чула важку ходу великих звірів, а довкола двигтіла земля від грімкого рикання левів, що вийшли на полювання.
Носії запалили смолоскипи й почали вимахувати ними, щоб відлякати хижаків. Роков наказав їм рухатися швидше, і з його тремтячого голосу Джейн Клейтон зрозуміла, що він страшенно наляканий.
Звуки нічних джунглів нагадали їй дні й ночі, які вона пробула в таких самих хащах із її лісовим богом - безстрашним і непереможним Тарзаном із племені великих мавп. Але тоді не мала вона ані найменшого остраху, хоча звуки джунглів були для неї зовсім нові, а рикання лева здавалось їй найхимернішим звуком на всій землі.
Наскільки інакше все було б, якби вона знала, що Тарзан десь тут, у пралісі, шукає її! Тоді справді було б для чого жити, існувала б надія, що поміч близько - але ж він загинув! Неймовірно, що таке могло трапитись...
Не могла смерть знайти собі місця в цьому дужому тілі й могутніх м’язах! Якби Роков сказав Джейн, що її володар загинув, вона б не сумнівалася, що той бреше. Але навіщо мав би брехати М’ганвазам? Не знала ж бо вона, що за кілька хвилин перед тим, як прийшов вождь і розповів їй свою байку, з ним порозмовляв росіянин.
Врешті вони дістались колючої боми - огорожі, яку носії Рокова спорудили довкола його табору. Там панував цілковитий розгардіяш. Джейн не знала, що це означає, але бачила, як лютує Роков, і з уривків розмов виснувала, що кілька осіб дезертирувало за час відсутності росіянина та що втікачі прихопили з собою чимало їжі й спорядження.
Достатньо зігнавши злість на тих, хто залишився, Роков повернувся туди, де стояла Джейн під охороною кількох його білих матросів. Він брутально схопив її за руку й потяг до свого намету. Молода жінка пручалася, намагалась вивільнитися, а двоє матросів, стоячи поблизу, реготали, розважаючись рідкісним видовищем.
Роков не завагався вжити звірячих методів, коли побачив, що йому нелегко буде здійснити свої наміри. Кілька разів він ударив Джейн Клейтон в обличчя, аж доки врешті, напівпритомну, втяг її до себе в намет. На його паску висів важкий револьвер. Джейн Клейтон це помітила.
Служник Рокова запалив росіянинові лампу, а потім на наказ свого пана швидко вислизнув геть. Джейн упала на долівку посеред намету. Поволі до неї верталася притомність, і вона знову почала гарячково обмірковувати своє становище. Її погляд швидко оббіг обстанову намету, at випускаючи з уваги жодної подробиці.
Роков підвів її з долівки й намагався вкласти на похідне ліжко, що стояло під стіною. На, поясі Рокова висів важкий револьвер... Очі Джейн Клейтон знов зупинилися на цій зброї. Їй аж рука засвербіла схопити грубе руків’я револьвера. Вона удала, ніби знову знепритомніла, але крізь приплющені повіки пантрувала, коли випаде зіручна нагода.
І нагода випала - саме тоді, коли Роков підняв її над ліжком. Якийсь шум за спиною, де був вхід до намету змусив Рокова швидко озирнутись. Руків’я револьвера було в кількох сантиметрах від її долоні. Коротким нечутним рухом Джейн витягла зброю з кобури - цієї самої миті Роков знов повернув голову до неї і завважив небезпеку.
Вона не стріляла, побоюючись, що на постріл збіжаться його люди. По смерті Рокова вона потрапить до рук не кращих, аніж лабети росіянина, і її спіткає ще гірша доля, ніж та, яку вигадав їй Роков. Джейн виразно пригадала двох нечупар, що стояли й реготали, коли Роков бив її.
Коли розлючене й водночас сповнене страху обличчя слов’янина повернулося до неї, Джейн Клейтон піднесла важкий револьвер над блідим чолом і з усієї сили вдарила його межи очі.
Без звуку він захитався, спіткнувся і непритомний впав на долівку. За мить молода жінка вже стояла біля нього - нарешті вільна від його хтивих домагань!
Ззовні знову долинув той самий шум, який раніше відвернув увагу Рокова. Леді Грейсток не знала, що там таке, але, потерпаючи, коли б не повернувся служник та не побачив, що вона накоїла, швидко ступила до похідного стола, на якому стояла гасова лампа, й загасила чадне полум’я.
У цілковитій темряві, що запанувала в наметі, Джейн на хвильку зупинилась, розмірковуючи, що їй робити далі, як звільнитися.
Довкола був ворожий табір. А поза ним - чорна дикість первісних джунглів, де водяться дикі звірі-хижаки і блукають ще гірші хижаки в людській подобі.
Було дуже мало, чи, власне, зовсім не було шансів, що вона зможе прожити бодай кілька днів у постійній небезпеці, яка зусібіч чигатиме на неї. Але думка про те, що вона ось уже пройшла неушкоджена крізь стільки випробувань і що десь далеко-далеко цієї самої хвилини її мале дитя плаче за нею, додавала Джейн рішучості досягти неможливого: пройти цим страшним згубним краєм до моря, а там, може, знов їй усміхнеться щастя?
Намет Рокова стояв майже в центрі огорожі-боми. Довкола стояли намети й курені його білих спільників та тубільців-носіїв. Пройти усе це і продертися крізь бому видавалося на перший погляд неможливим завданням, але іншого шляху не було.
Залишатися в наметі, аж доки її знайдуть, означало звести нанівець усе, що вона, ризикуючи життям, робила для свого звільнення. Тому Джейн дуже обережно, навшпиньках підкралася до задньої стінки намету, шукаючи виходу, аби зробити перший крок у своїй новій пригоді.
Але, скрадаючись попід брезентовою стінкою, Джейн ніде не знаходила виходу. Тоді вона швидко вернулася до непритомного росіянина, намацала на його поясі довгого мисливського ножа, витягла його й прорізала дірку в задній стінці намету.
Тихо вибралася назовні. Тут Джейн полегшено уздріла, що весь табір уже спить. У тьмяному, мерехтливому світлі пригаслих вогнищ виднів лише самотній вартовий, що спав, сидячи біля протилежного боку огорожі.
Джейн пішла до загорожі-боми поміж маленьких куренів тубільців, пильнуючи, щоб намет увесь час лишався між нею і вартовим.
Із темряви лісових хащів долинало рикання левів, сміх гієн та ще якісь незліченні, загадкові звуки.
На хвилину вона завагалася. Подумала про хижаків, що скрадаються десь там, у темряві, й жахнулась. Але за мить, відважно стріпнувши головою, Джейн заповзято почала своїми ніжними руками розбирати колючу бому. Із подряпин сочилася кров; проте молода жінка працювала, не переводячи подиху, аж доки зробила достатній отвір, щоб протиснутися на той бік. Нарешті на волі?
Позаду вона залишала долю, гіршу за смерть, і ту долю несли їй людські створіння.
Попереду на неї чигала також лиха доля, але то була просто смерть - швидка, милосердна й чиста загибель.
Без вагань; не озираючись, вона рушила геть від табору, і за хвилину таємничі джунглі поглинули її.
14. САМОТНЯ В ДЖУНГЛЯХ
Тамбуджа, що вела Тарзана, годованця великих мавп, до табору росіянина, дуже повільно дибала звивистою лісовою стежкою, бо вона була стара і мала ноги, покручені ревматизмом.
А гінці, яких М’ганвазам послав попередити Рокова, що білий велетень ночує у їхньому селищі і що його вб’ють цієї ночі, дісталися до табору росіянина, коли Тарзан і його старезна провідниця подолали лише половину відстані.
Гінці застали табір білого у сум’ятті Рокова знайшли вранці напівпритомного й закривавленого в його наметі. Коли він прийшов до тями і з’ясував, що Джейн Клейтон утекла, його люті не було меж.
Бігаючи по табору з гвинтівкою, він погрожував, що перестріляє тубільних вартових, які дозволили молодій жінці приспати їхню пильність, але кілька інших білих, розуміючи, що вони й так опинилися в скруті через численне дезертирство, спричинене жорстокістю Рокова’, схопили та обеззброїли його.
На той час наспіли посланці від М’ганвазама, але тільки-но вони розповіли те, що їм доручено, і Роков був уже й зібрався вирушити з ними до їхнього селища, як примчали інші гінці, задихані від швидкого бігу джунглями, й, відсапуючись біля вогнища, почали кричати, що могутній білий велетень утік від М’ганвазама і йде сюди, - помститися своїм ворогам!
Всередині загорожі-боми зчинився страшний переполох. Чорношкірі сафарі Рокова були на смерть перелякані самою думкою про наближення білого велетня, який полює десь у пралісі вкупі зі зграєю мавп та пантер.
Перш ніж білі усвідомили, що трапилось, панічний страх розвіяв тубільців по джунглях - як їхніх власних носіїв, так і гінців М’ганвазама; але, попри весь поспіх, негри не забули прихопити з собою все, що так чи інакше могло їм знадобитися і потрапило під руку.
Таким чином Роков та семеро білих матросів опинилися посеред джунглів самі й пограбовані.
Роков, за звичкою, почав клясти своїх посіпак, перекладати на них всю відповідальність за те, що трапилось, і за безнадійне становище, в якому вони опинились. Але матроси не мали наміру зносити його прокльони й лайку.
Посеред його промови хтось із них витяг револьвер й вистрелив у Рокова впритул. Чолов’яга не вцілив, але це так налякало Рокова, що він крутнувся і кинувся до свого намету.
Коли по дорозі він глянув у бік загорожі-болсм, то завважив таке, від чого похололо його серце. Страшне видовище враз остудило його гнів на сімох матросів, які лютували позаду й погрожували йому вслід помстою.
Він побачив величезну постать майже цілком голого білого чоловіка, який саме виступив із заростів.
Вскочивши у намет, Роков не зупинився, а кинувся просто до задньої стінки, де лишався довгий розтин, що його зробила Джейн Клейтон минулої ночі.
На смерть переляканий син Москви, скулившись, мов гнаний кролик, випорснув крізь дірку в бомі, якою напередодні втекла його власна жертва. Коли Тарзан наблизився до табору, з іншого боку Роков саме зник у джунглях - там, де нещодавно пройшла Джейн Клейтон.
Коли мавполюд разом зі старою Тамбуджою, що спиралася на його лікоть, проник за колючу огорожу, семеро матросів, побачивши його, повернулися і чкурнули в протилежному напрямку. Тарзан завважив, що Рокова поміж них немає, і вирішив дати матросам утекти - йому потрібен був росіянин, якого він сподівався захопити в наметі. Що ж до матросів, то Тарзан був певен, що джунглі змусять їх спокутувати власну лиху волю і злочин, і, вочевидь, не помилявся, бо був останнім з білих людей, хто їх бачив.
Коли Тарзан переконався, що намет Рокова порожній, він був ладен негайно кинутися за росіянином. Але Тамбуджа висловила припущення: білий раніше отримав звістку від М’ганвазама, що Тарзан у його селищі.
- Певйа річ, він подався туди, - переконувала його стара. - Якщо хочеш знайти його, треба вертатися до селища.
Тарзан і собі подумав, що, схоже, так воно і є, і тому вирішив не втрачати часу на пошуки слідів Рокова, а чимшвидше рушати до М’ганвазамовопї селища, лишаючи стару плентати слідом за ним саму.
Мавполюд мав єдину надію, що Джейн жива і що вона з Роковим. Якщо це справді так, то десь за годину він визволить її від росіянина...
Тарзан тепер знав, що М’ганвазам - зрадник і що йому, Тарзанові, доведеться битись, щоб визволити свою дружину. От коли б і Мугамбі, й Шіта, й Акут, і решта його товариства були з ним! Адже самому йому будуть непереливки, якщо він візьметься визвбляти Джейн із пазурів двох таких негідників, як Роков і підступний М’ганвазам.
Тарзан, собі на подив, не знайшов слідів Рокова чи Джейн у селищі, а що не вірив вождеві ані на гріш, то не став марнувати часу на даремну балачку. Його повернення й поява були такі несподівані, і він, так швидко зник у джунглях, коли довідався, що йому нічого робити у Ваганвазамі, що старий М’ганвазам не встиг йому нічим перешкодити.
Мавполюд промчав поміж деревами назад, до спустілого табору, бо збагнув, що саме там можна відшукати сліди Рокова і Джейн.
Діставшись загорожі-болш,1 Тарзан почав уважно обстежувати її ззовні, аж доки з протилежного боку колючої стіни помітив свіжі сліди, що вели в джунглі. Його гострий нюх підказав, що обоє, кого він шукав, пішли з табору цим шляхом, і за хвилину він уже йшов у цьому напрямку, по слабких відбитках їхніх слідів.
Далеко поперед нього врмерть перелякана молода жінка сторожко йшла вузькою звіриною стежкою, боячись, що кожної наступної миті може опинитися віч-на-віч із якимсь хижаком - на чотирьох чи на двох ногах. Вона сподівалась, що, рухаючись у цьому керунку, дістанеться великої ріки. Раптом Джейн натрапила на дуже знайоме їй місце.
По один бік стежки під великим деревом лежала купка хмизу - цей невеличкий знак джунглів несподівано оживив її спогади. Саме те місце, де був сховав її Андерссен - місце, де швед віддав своє життя, щоб урятувати її від Рокова. .
І тут Джейн згадала про гвинтівку й набої, які цей чоловік залишив їй в останню мить. З собою вона мала тільки револьвер, вихоплений із кобури Рокова, а в револьвері лише шість набоїв - надто мало, щоб забезпечити собі поживу й захист упродовж довгої мандрівки до моря.
Тамуючи подих, засунула руку під хмиз: невже той скарб і досі там? О радість - її рука зразу торкнулася важкої цівки, а далі намацала патронташ із набоями.
Коли вона перекинула патронташ через плече й відчула вату великої гвинтівки в руці, її пойняло раптове відчуття безпеки. З новою надією на успіх і з більшим відчуттям певності себе леді Грейсток знову рушила в дорогу.
Тієї ночі вона спала в розсосі дерева (Тарзан не раз розповідав їй, що робив саме так у пралісі), і рано-вранці наступного дня попрямувала далі. Пізно пополудні, щойно Джейн замірилася перейти невеличку галявину, вона ледь не наштовхнулася на величезну мавпу, яка вийшла з джунглів із протилежного боку галявини.
Вітер віяв упоперек галявини, Джейн не забарилася перейти на протилежний бік і стати так, щоб вітер віяв від величезної почвари. Після цього причаїлася в густих кущах, зняла запобіжника з гвинтівки й почала спостерігати.
Страховидло повільно рухалося галявиною, час від часу принюхуючись до землі, ніби шукало чиїхось слідів. Та не встиг людиноподібний велетень зробити з десяток кроків галявиною, як із джунглів вийшов ще один його одноплемінець, а потім ще і ще, аж доки п’ятеро лютих звірів опинилося на галявині перед зляканою жінкою, що скулилась у своєму прихистку з важкою гвинтівкою напоготові.
На її подив, мавпи зупинилися посеред галявини, збившись докупи, й озиралися назад, немовби ще очікували своїх.
Джейн молилася, щоб звірі якомога швидше пішли геть, бо щомиті легенький випадковий повів вітру міг донести її запах до їхніх ніздрів, і що тоді вдіяла б гвинтівка супроти могутніх м’язів та страшних ікол?
Погляд Джейн перескакував із гурту мавп на край галявини, куди й ті поглядали, аж доки вона побачила, що їх зупинило, та на що вони чекали. Їх вистежували!
Джейн упевнилася у своїх здогадках, коли побачила, як із джунглів нечутно вислизнуло зграбне тіло пантери, - саме звідти, куди оглядалися мавпи.
Звір швидко перебіг галявиною до людиноподібних мавп. Жінку спантеличила їхня байдужість, а за хвилину її подив неймовірно зріс, коли величезна кицька підійшла впритул до мавп, які ніяк не зреагували на її присутність, усілася серед них і заходилася вилизуватись, за звичаєм кішок, коли ті мають вільну хвилину.
Молода жінка була вкрай здивована таким побратимством природних ворогів, але швидко її подив змінився жахом, бо з джунглів вийшов високий, дужий чорношкірий воїн і собі приєднався до товариства хижаків.
Таж його зараз розірвуть на шматки! Джейн напівпідвелася у своєму прихистку й приклала гвинтівку до плеча, щоб запобігти жахливій смерті негра.
Але що це? Той, здається, розмовляє із звірами, щрсь їм наказуй...
Невдовзі предивне товариство перейшло галявину і зникло в джунглях.
Джейн Клейтон полегшено зітхнула й підвелася, щоб швидше забратись геть із цього страшного місця. Вона тікала, а в цей час інша людина, яка за кілометр звідси спостерігала за тією самою зграєю, вклякла за великим мурашником.
Це був Роков - він розпізнав у дивовижному товаристві спільників Тарзана з племені великих мавп. Щойно звірі пройшли мимо, росіянин підвівся і чкурнув стежкою так швидко, як тільки міг, щоб опинитися якнайдалі від цих страшних звірів.
Це сталося тоді, коли Джейн Клейтон дісталась берега ріки. По ріці вона сподівалась якимсь чином доплисти до океану, а Роков, тікаючи, опинився зовсім близько від неї.
На березі молода жінка побачила великий човен, наполовину витягнутий з води і прив’язаний до ближчого дерева.
Ось що вирішить проблему її подальшої мандрівки - тільки б зіпхнути цей важезний човен на воду! Джейн розв’язала мотузку, якою велике каное було припнуте до дерева, й заходилася штовхати ніс важкого човна до води. Але всі її зусилля мали такий самий наслідок, як коли б вона намагалася зіпхнути Землю зі своєї орбіти.
Вона була близька до розпачу, коли їй спало на думку стягти човен на воду, завантаживши якось корму, а потім розхитавши носа, щоб човен сам сповзав у ріку.
Поблизу не було ніякого каміння, ні великого ні малого, але далі від берега Джейн знайшла кілька важких колод, принесених і лишених колись повінню. Вона підтягла їх і навантажила ними корму, аж доки врешті, на її радість, ніс повільно піднявся над береговим мулом і корма посунулась до води, але потім знову спинилася.
Джейн скочила у човен і почала перебігати від корми до носа, розхитуючи суденце власною вагою. З кожним разом .каное зсувалося на кілька сантиметрів далі, в ріку.
Вона так була захоплена своєю працею і її добрими наслідками, що зовсім не завважила людину під великим деревом на узліссі, з якого й сама Джейн тільки-но дісталася сюди.
Чоловік дивився на її зусилля з хитрою і хижою посмішкою на смаглявому обличчі.
Врешті човен опинився зовсім близько від води. Джейн зрозуміла, що тепер зможе зіпхнути його на глибоке одним із. весел, які лежали на дні великого човна. Вона вже хотіла відштовхнутися веслом від берега, коли її погляд ковзнув по узліссю.
Коли вона побачила ту постать, з її вуст вихопився крик жаху. Це був Роков!
Росіянин підбіг до Джейн і закричав, щоб спинилася, а то він стрілятиме - хоча й був зовсім беззбройний, і важко було втямити, тим чином він сподівався виконати свою погрозу.
Джейн Клейтон нічого не знала про ті нещастя, які спіткали росіянина, відколи вона втекла з його намету, і гадала, що його спільники зовсім поруч.
Однак вона зовсім не збиралася знов потрапляти до його пазурів. Леді Грейсток воліла радше померти зразу, аніж допуститися до цього. Ще трішки - й човен буде на волі...
Мить - і течія відбере у Рокова останню змогу зупинити її, бо на березі немає іншого човна, і жоден чоловік, а надто тюлохливий росіянин, не відважиться кинутись у воду, яка аж кишить крокодилами.
А Рокову йшлося, понад усе, про власний порятунок. Він би радо зрікся усіх своїх зазіхань на Джейн Клейтон, аби тільки вона дозволила йому скористатися з того самого човна. Роков пообіцяв би їй усе, що завгодно, аби Джейн лиш дозволила йому влізти в човен-довбанку, але... поки що не варто нічого обіцяти.
Він бачив, що легко дістанеться до носа човна, перш ніж та довбанка остаточно зіслиз,не з берега. Не те, щоб Роков відчував якусь незручність від того, що не виконав би якихось обіцянок молодій жінці. Йому була огидна сама думка випрошувати прихильність у тієї, що так обурливо напала на нього і втекла.
Важка довбанка повільно сповзала у воду, щоб поплисти до океану, а він пригадав цієї миті, як дні й ночі марив помстою.
Джейн Клейтон напружувала останні сили і раптом побачила, що їй вдається, що човен-довбанка дедалі швидше йде на глибоке - швидше, ніж росіянин дістанеться місця, звідки можна схопити ніс човна рукою.
Його пальці не дотяглися до мети на якихось кілька сантиметрів. Джейн мало не впала, коли її враз полишило страшне фізичне, розумове й нервове напруження кількох останніх хвилин. Але, хвалити Бога, нарешті вона в безпеці!
Тільки-но вона почала мовчазну молитву вдячності, як обличчя росіянина осяяла переможна посмішка. Ось він раптово нахилився і схопив щось, що повзло,звиваючись, мулом до води.
Широко розплющеними від жаху очима Джейн Клейтон дивилася з корми, як щастя в останню хвилину повертається до неї спиною і вона знов опиняється у владі жахливого, огидного Рокова.
Те, що цей чоловік побачив і схопив, було кінцем мотузки, якою човен допіру був прив’язаний до дерева. .
15. ВНИЗ ПО УГАМБІ
На півдорозі між Угамбі та селищем Ваганвазам Тарзан здибався зі своєю зграєю, яка повільно йшла його слідами. Мугамбі ніяк не вірив, що Роков та жінка його пана пройшли так близько від них і лишилися непомічені.
Здавалося просто неймовірним, що двоє людей пройшли зовсім поруч, а напрочуд чутливі й сторожкі звірі їх не вчули. Але Тарзан зразу виявив сліди цих двох, а чорношкірий за деякими прикметами визначив, де саме ховалися від них чоловік, а де - жінка, стежачи за кожним порухом страхітливих створінь.
З першого погляду Тарзан побачив, що Джейн і Роков ішли нарізно. Слід виразно вказував, що молода жінка спершу була на чималій відстані від росіянина, але далі мавполюд зрозумів, що Роков швидко наздогнав свою жертву.
Спершу сліди диких звірів ішли поверх відбитків ніг Джейн Клейтон, а ступаки Рокова свідчили, що він біг стежкою вже після того, як по ній пройшли дикі звірі. Але чимдалі менше лишалося звіриних слідів між відбитками ніг Джейн та росіянина, і коли Тарзан наблизився до річкиг, то вирахував, що Роков ішов за кількасот метрів позад молодої жінки.
Тарзан відчував, що обоє-мусять бути десь неподалік. Тремтячи від нетерплячого очікування, він далеко випередив свою команду. Мавполюд швидко мчав верховіттями, аж доки опинився на березі - в тому самому місці, де Роков наздогнав Джейн, коли та намагалася спустити човен-довбанку на воду.
В прибережному мулі Тарзан знайшов виразні сліди тих двох, кого шукав, але ніде не було видно ані човна, ані людей, і, на перший погляд, жодного натяку на те, де б вони могли бути.
Схоже було на те, що обоє попливли звідси тубільним каное. Коли пильний погляд мавполюда ковзнув униз по ріці, то вдалині, у затінку навислих дерев, він побачив човен, що вільно плив за течією, а на кормі видніла постать чоловіка.
Коли зграя вибралась на берег ріки вслід за своїм проводирем, то побачила, як він прудко мчав берегом, стрибаючи з купини на купину понад грузьким мулом, прямуючи до невеличкого плеса, де ріка робила закрут і зникала з очей.
Важким, не дуже зграбним мавпам брести за ним по грузькому було нелегко, та й Шіта не любила води. Мугамбі також поспішав за ними, як міг, до свого білого володаря.
Через півгодини швидкого бігу по тванюці Тарзан дістався плеса, звідки було видно звивисту ріку, і перед собою, на середині ріки, побачив човен-довбанку, а на його кормі Ніколая Рокова.
Джейн з росіянином не було.
Коли мавполюд побачив свого заклятого ворога, широкий шрам на його чолі збагрянів, а з вуст вихопився дикий крик розлюченого мавпича.
Роков здригнувся, почувши цей жахливий клич. Побачивши, що людина, якої він боявся більше за всіх на світі, чимдуж мчить до краю води, він скулився на дні човна, цокочучи зубами від страху.
Хоча росіянин вважав себе у безпеці, один вигляд супротивника змусив його затремтіти від панічного страху, який переріс у справжню істерику, коли Роков побачив, як білий велетень безстрашно кинувся у підступні хвилі тропічної ріки.
Швидкими, сильними ударами рук мавполюд розтинав воду, наближаючись до човна, що вільно дрейфував собі. Роков схопив одне з весел, що лежали на дні, і, дивлячись виряченими від жаху очима, як наближається смерть, спробував прискорити рух неповороткого каное.
А з протилежного боку насувалися непомітні для людей якісь легенькі хвильки-брижі.
Тарзан нарешті доплив до корми човна. Однією рукою він схопився за борт. Роков сидів, паралізований жахом, не в змозі ворухнути ані рукою, ані ногою, а погляд був прикутий до обличчя його бога помсти.
В цю мить раптове бурхання води за спиною привернуло увагу плавця. Він побачив хвильки й зрозумів, що це означає.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН ТА ЙОГО ЗВІРІ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
