Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН ТА ЙОГО ЗВІРІ
Тарзан побачив чоловіка, якого викинули з кубрика, - побачив і впізнав свого ворога; але ще хтось також помітив його.
Це була Шіта. З вишкіреними іклами вона тихо підкралася до в смерть переляканого чоловіка.
Коли Роков побачив, хто скрадається до нього, повітря розітнули заклики на допомогу; ноги йому затремтіли, й він не міг зробити ані кроку, дивлячись, як просто до нього прямує люта, смерть.
Тарзан ступнув до росіянина - його свідомість огорнув вогонь помсти. Нарешті він дістався вбивці свого сина! Він мав право розквитатися...
Колись Джейн була зупинила його руку, як він хотів сам-один здійснити правосуддя й виконати вирок смерті, на який Роков давно заслужив, але нині ніщо не могло зупинити Тарзана!
Його пальці судомно стискалися й розтискалися, поки він підходив до тремтячого росіянина, владний і хижий, як звір.
Несподівано Тарзан побачив Шіту, що замірялася відняти у нього змогу такої жаданої помсти тому, кого він так ненавидів.
Мавполюд суворо крикнув на пантеру, але звук його голосу тільки вивів Рокова з фатального заціпеніння й спонукав до негайної дії. Він вереснув, крутнувся й побіг до капітанського містка.
За ним, знехтувавши пересторогу свого пана, кинулась Шіта.
Тарзан уже ладен був і собі кинутися навздогін, коли відчув легкий доторк до руки. Він озирнувся й побачив Джейн, що тислася до його ліктя.
- Не лишай мене, -прошепотіла жінка. - Я боюсь!
Тарзан глянув позад неї.
Там стояло кілька величезних Акутових мавп. Декотрі з них, із вишкіреними іклами й погрозливим гарчанням, уже підкрадалися до молодої жінки.
Мавполюд відігнав їх. На хвилину він забув, що то дикі звірі, нездатні розрізнити його друзів і ворогів. Їхні дикі душі були розбурхані сутичкою з матросами, і все, що було з плоті й крові та не належало до їхньої зграї, становило для них просто поживу.
Тарзан злов обернувся до росіянина, згадавши про втіху особистої помсти. Адже чолов’яга ніби уник кігтів Шіти. Та коли він придивився, то побачив, що на те немає ради. Роков позадкував на самий краєчок капітанського містка, дрижачи і з жахом дивлячись, як звірина поволі скрадається до нього.
Пантера з глухим гарчанням повзла по палубі. Роков наче скам’янів, очі йому вирячилися, нижня щелепа відвисла, холодний піт виступив на лобі.
Під собою, на палубі,він бачив великих людиноподібних мавп - у тому напрямку втеча була неможлива. Одна з тварин намагалася дотягтися до краєчка містка, щоб ухопитися за нього й підтягтися до росіянина. А перед ним була пантера, що мовчки готувалася стрибнути.
Роков знерухомів. Коліна йому тремтіли. Він белькотів щось невиразне. Останнім порухом впав на коліна - і тут стрибнула Шіта.
Вона усією своєю вагою вдарила росіянина в груди, перекинувши його горілиць.
Коли величезні кігті почали розривати людські груди й горло, Джейн Клейтон нажахано відвернулась, але Тарзан із племені великих мавп повівся інакше. Холодна зловтішна усмішка заграла на його вустах. Багряний рубець на чолі поволі набув нормального кольору шкіри й зник.
Роков відчайдушно, але марно відбивався від ревучого, лютого посланця долі, що спіткала його. Жахлива смерть, якою він загинув, була заслуженою карою за всі його незліченні лиходійства.
Коли росіянин перестав борсатися, Тарзан, на прохання Джейн, наблизився, щоб забрати в пантери й поховати по-людськи те, що лишилось від тіла. Але велика кішка, рикаючи, звелася над своєю здобиччю, дарма що перед нею стояв її улюблений володар. Тарзанові довелося відмовитись від свого наміру, а то він мусив би вбити свою приятельку з джунглів.
Цілісіньку ніч пантера Шіта гарчала над тими пошматованими рештками, що колись були Ніколаем Роковим. Місток “Кінкеда” був залитий кров’ю. Під сяйвом тропічного місяця звір бенкетував до самого ранку. На світанку, коли зійшло сонце, від найлютішого. Тарзанового ворога лишилися тільки обгризені й потрощені кістки.
* * *
Із залоги росіянина на пароплаві були всі, крім Павловича. Четверо бранців сиділо в кубрику “Кінкеда”. Решта були мертві.
З тими, хто лишився живий, Тарзан пустив паровий двигун в дію і з допомогою помічника капітана, який також випадково вцілів, вирішив пливти на пошуки Острова Джунглів. Але на світанку знявся сильний західний вітер, і помічник капітана не наважився вивести “Кінкед” у плавання. Того дня пароплав стояв на якорі в гирлі ріки, і, хоча вночі вітер трохи вщух, краще було б дочекатися дня, щоб безпечно вийти покрученим гирлом у море.
Вдень хижа зграя безперешкодно розгулювала палубою пароплава, бо ж Тарзан і Мугамбі утовкмачили їм, що на “Кінкеді” більше не вільно нікого чіпати; але на ніч звірів замикали внизу, в трюмі.
Радості Тарзана не було меж, коли він довідався від дружини, що та маленька дитина, яка померла в селищі Ваганвазам, не була його сином. Чиє то було дитинча і що трапилося з їхнім малим, подружжя не мало уявлення, а оскільки не було ні Рокова, ні Павловича, з’ясувати це не було в кого.
А втім, ця новина давала лордові й леді Грейстокам промінець надії, і це вже була втіха. Очевидно, їхнього маленького Джека таки не привозили на “Кінкед”. Андерссен мав би про це знати, але ж він повсякчас переконував Джейн, що дитина, яку він був приніс уночі до її каюти перед втечею, була єдиним дитям на борту “Кінкеда”, відколи пароплав відплив з Дувра.
18. ПАВЛОВИЧ ЗАДУМУЄ ПОМСТУ
Джейн і Тарзан стояли на корабельній палубі, переповідаючи одне одному подробиці розмаїтих пригод, яких вони зазнали, відколи розлучилися у своїй лондонській домівці. А в цей час прихований спостерігач, суплячи брови, стежив за ними з берега.
У мозку цієї людини вже роїлися плани, як перешкодити англійцеві та його дружині повернутися додому в Лондон, бо доки життєва сила наснажувала мстиву свідомість Алєксєя Павловича, жоден ворог росіянина не міг вважати себе в безпеці.
Він вигадував план за планом, щоб по одному відкидати їх: то через нембжливість виконання, то через нібито надмірну м’якість задуманої помсти. Злочинний розум помічника Рокова був такий збочений через хибність аргументів, що він не міг уловити справжньої суті стосунків між його шефом та мавполюдом, добачити, Що всі лиха походили не від англійського лорда, а саме від нього та його спільників.
І, обмірковуючи кожний свій новий задум, Павлович доходив одного й того самого висновку: він нічого не вдіє, доки піврусла Угамбі відділяє його від тих, кому він хотів би помститися.
Але як переплисти річку, що аж вирує від крокодилів? Поблизу селища Мосула не було човна, й Павлович не був певен, чи “Кінкед” і далі стоятиме на якорі в тому самому місці ріки, поки він сходить на розвідку в поблизькі джунглі, аби повернутися вже з каное від першого-ліп-шого села. Однак іншої ради не було - лише в такий спосіб можна було дістатися до ворогів, тож Павлович лише погрозив кулаком двом постатям на палубі “Кінкеда”, які дивилися в протилежний бік, і подався в праліс
Павлович продирався густими заростями, і в його свідомості кипіло лиш одне - помста. Росіянин забув навіть свій страх перед дикими хащами, через які лежав його шлях.
Гнаний і битий з кожним обертом колеса фортуни, пожинаючи час від часу плоди своїх власних,злочинних планів, Павлович, головна жертва своєї лиходійської натури, був такий засліплений, що й далі уявляв, буцімто найвище його щастя полягає у здійсненні тих планів та змов, які щоразу приводили його й Рокова до біди, аж поки спричинилися до страшної смерті шефа.
Доки росіянин брів крізь джунглі до селища Мосула, в його свідомості визрівав план, що здавався найприйнят-нішим із усіх, вигаданих досі.
Він надумав добутися вночі на борт “Кінкеда”, знайти когось із членів залоги, хто вцілів після тієї моторошної виправи, й підмовити їх відбити корабель у Тарзана та звірів.
У його каюті лишалася зброя і набої, а в потаємному сховку була навіть пекельна машина, на майстрування якої Павлович витратив чимало часу, коли ще був на високому становищі в конспіративній організації нігілістів у себе на батьківщині.
Це було ще до того, як Павлович зрадив їх і став платним поліційним стукачем у поліції Петрограда. Павлович здригнувся, коли згадав звинувачення, що злетіло з вуст одного з його колишніх товаришів, перш ніж дідько вкоротив тому віку (й політичних гріхів) у конопляному зашморгу.
Але пекельна машина була саме тим, про що варто було зараз подумати. З її допомогою Павлович міг зробити багато, тільки треба було мати її в руках. У маленькій дерев’яній скриньці, схованій у каюті, дрімала сила, спроможна вмить рознести вщент усіх його ворогів на борту “Кінкеда”.
Павлович скривив губи в бридкій посмішці й, попри втому в ногах, закрокував швидше, аби застати корабель ще на рейді. Звісно, все залежало від того, коли відпливе “Кінкед”. Росіянин розумів, що при світлі дня не може зробити нічого. Лише нічна темрява допоможе йому дістатися на корабель, бо коли Тарзан або леді Грейсток помітять його, шансів потрапити на пароплав не буде ніяких.
Павлович здогадувався, що відплиття “Кінкеда” відкладалося через сильний вітер, який дув. цілу ніч. Отже, його шанси зростали. Він також знав, що мавполюд не ризикне повести корабель небезпечним річищем Угамбі, доки темрява ховатиме численні мілини та острівці, якими рясніло гирло.
Вже було далеко по обіді, коли Павлович дістався до селища Мосула на березі притоки Угамбі. Тубільний вождь зустрів його непривітно й насторожено, бо, як і всі, хто вже мав справу з двома московитами, Роковим і Павловичем, постраждав від жорстокості, скнарства та розбещеності цих двох.
Коли Павлович звернувся до вождя з проханням дати човна, той похмуро відмовив і наказав білому забиратися з селища. Оточений сердитими буркотливими воїнами, які, здавалось, чекали хоч найменшої нагоди, аби простромити його своїми грізними списами, росіянин мусив відійти за межі селища.
Десятеро вояків провели його до краю галявини і лишили там, застерігши, щоб він більше ніколи не траплявся їм на очі.
Тамуючи лють, Павлович зник у хащах, але там, де воїни вже не бачили його, зупинився й почав прислухатися. Він чув, як його конвоїри верталися до селища, а коли цілком упевнився, що ті його вже не помітять, попрямував до берега ріки, все ще сподіваючись якось дістати каное.
Для нього було життєво важливою справою дістатися на “Кінкед” і підмовити вцілілих членів корабельної залоги допомогти йому, бо лишатися тут, наражаючись на небезпеки африканських джунглів, чиїх тубільців він уже встиг наставити проти себе, було рівнозначно смерті.
А ще ж ятрило душу непогасне бажання помсти, яке змушувало перед лицем смертельної небезпеки здійснювати пекельні наміри... Тож шаленець лежав, замаскований заростями, на березі річки, видивляючись пожадливими очима, чи не з’явиться, бува, де маленьке каное, яким легко керувати одним веслом.
Росіянину не довелося довго чекати, бо на річці з’явився один із тих незграбних малих човнів, що їх зазвичай майструють мосули. Якийсь юнак неквапливо відплив на ньому від селища на середину річки. Потім довірився повільній течії і ліг безтурботно на дно каное.
Не підозрюючи, що з берега стежить незримий ворог, хлопець плив собі в човні за течією, а Павлович ішов поруч - лісовою стежкою за кілька метрів від нього.
Коли човен відплив від селища на кілометр, чорношкірий хлопець узяв весло й. поплив до берега. Павлович, радіючи, що якась обставина спонукала негра пристати саме до цього берега, а не до протилежного, де його вже не запопасти, сховався в кущах поблизу того місця, де човен мав би причалити до берега неквапної річки, що несла свої води до широкої і каламутної Угамбі, аби розчинитися в ній, назавжди втратити свою неповторність.
Лінивими рухами молодий мосула підігнав човна під нависле над водою велике дерево, гілки якого наче віддавали прощальний поцілунок пливучим водам, м’яко й розніжено торкаючись їх зеленим листям.
Лихий росіянин змією принишк у траві. Жорстокі, хитрі очі втупилися в жаданий човен, і, змірюючи поглядом його власника, лукавий розум зважував шанси на успіх, у разі сутички, білого й чорного.
Тільки крайня необхідність могла штовхнути Алексєя Павловича на особисту сутичку, та, схоже, це був саме той випадок.
Залишалось мало, дуже мало часу, щоб до світанку потрапити на “Кінкед”. Чи цей чорний дурень-колись вилізе зі свого човна? Павлович уже місця собі не знаходив. Хлопець прив’язав човна до дерева, позіхнув, потягнувся. З разючою неквапливістю перевірив стріли в сагайдаку, лук, оглянув лезо мисливського ножа і вклав його назад у піхви... Тоді знову потягнувся і позіхнув, зиркнув на берег, знизав плечима й знову ліг на дно човна подрімати, перш ніж піти в джунглі на полювання.
Павлович трохи підвівся, напружено дивлячись униз, на свою безталанну жертву. Мосула кліпнув і заплющив очі. Груди його почали високо підійматися й опадати. Час настав!
Росіянин підкрався трохи ближче. Гілка хруснула під його ногою, і хлопець неспокійно повернувся уві сні. Павлович вийняв револьвер і націлив на чорношкірого. На мить завмер в очікуванні, але юнак знову заснув.
Білий підкрався ще ближче. Він хотів вистрелити так, аби влучити напевне. Врешті опинився біля самого хлопця. Холодна криця револьвера все наближалася до грудей юнака. Врешті зброя зупинилась за кілька сантиметрів од серця, що сильно билося в юних грудях.
Лише порух пальця відділяв безтурботного хлопця від небуття. Ніжний пушок юності вкривав його темні щоки, усмішка блукала на безвусих губах. Чи якийсь порух сумління зупинить цей палець перед смертовбивством?
Усе це Алєксєя Павловича нітрохи не хвилювало. Посмішка скривила бородате обличчя, коли його вказівний палець натис на гачок. Пролунав гучний постріл. Проти серця сплячого хлопця з’явився маленький отвір - дірочка з чорним кільцем порохового опіку довкола.
Тіло хлопця ледь підвелося. Усміхнені губи скривила гримаса раптової агонії, якої свідомість не могла збагнути, бо вже пішла в такі глибини сну, звідки нема вороття.
Убивця вмить опинився в човні поруч із убитим. Безжальні руки схопили мертвого хлопця і спокійно перекинули через низький борт. Легкий сплеск, кілька брижів на воді позначили місце, де в похмуру глибінь поринуло мертве чорне тіло. Жадане каное опинилося в руках білого - гіршого дикуна, аніж той молодик, якого він щойно вбив.
Павлович відв’язав вірьовку, схопив’весло й заходився чимдуж загрібати в напрямку великої річки.
Ніч запала саме тоді, коли човен кривавого вбивці виплив на стрімкішу течію Угамбі. Росіянин напружено вдивлявся в непроглядну темряву, намагаючись розгледіти заякорений “Кінкед”.
Чи корабель і досі стоїть у водах Угамбі? А чи мавполюд урешті зважився ризикнути і вирушити в штормове плавання? Це й подібні питання непокоїли Павловича, породжуючи підозру, що “Кінкед” міг уже й відплисти, лишивши його серед дикої пустки на ласку лихої долі.
В темряві весляреві здавалося, ніби він чарівним способом летить над водою. Це ж корабель уже, напевне, знявся зі свого місця, а він давно й проплив місце, де “Кінкед” стояв удень... Коли чіе попереду замерехтіло світло корабельного ліхтаря.
Алєксєй Павлович ледве стримав вигук тріумфу. “Кінкед” не відплив! Після всього, що трапилося, знову можна жити й мститися!
Помітивши рятівний сигнальний вогонь, росіянин перестав веслувати. Він нечутно дрейфував за течією Угамбі, іноді допомагаючи течії веслом, скеровуючи свого простенького човна до борту пароплава.
Ось попереду вималювалась темна маса корабля. З палуби не долинало ані звуку. Павлович, і далі ніким не помічений, тихо пристав до борту “Кінкеда”. Тільки ніс каное легенько зашурхотів, тернувшись об корабель.
Тремтячи від хвилювання, росіянин кілька хвилин не ворушився, але з пароплава так і не долинуло жодного звуку, який би засвідчив, що помічено прибульця.
Він обережно повів човен попід бортом, аж поки опинився перед підпірками бушприта. До них легко дотягтися. Десь за хвилину Павлович уже вчепився в підпірки. За мить нечутно видерся на палубу. Від думки про страхітливу зграю, що захопила корабель, холодні мурашки пробігли по спині лиходія; але саме його життя залежало від успіху задуманого, тож прогнав геть думку про те, що може спіткати його в разі неуспіху.
На палубі й далі панувала тиша. Павлович почав скрадатися в напрямку кубрика. Ляда була піднята, і коли чолов’яга зазирнув униз, то побачив одного із залоги “Кінкеда”; матрос щось читав при світлі кіптявого ліхтаря, причепленого до стелі.
Павлович добре знав його - це був справжній зарізя-ка, на якого цілком можна звірити лиховісні плани. Росіянин обережно пішов крутими східцями до кубрика.
Він не зводив погляду із захопленого читанням матроса, аби зразу, коли той помітить його, закликати зберігати тишу; але матрос так заглибився в журнал, що росіянин непомічений ступив на підлогу
Павлович прошепотів ім’я того, хто читав. Чоловік підвів погляд - зіниці йому на мить розширились, коли він побачив знайому посмішку помічника Рокова, а тоді звузились знову, погляд став похмурий і неприязний.
- От дідько! - видихнув він. - Ти звідки взявся? Ми всі думали, що ти вже давно загинув. Їх милість буде дуже радий тебе бачити.
Павлович підступив ближче до матроса. Дружня усмішка лягла на вуста росіянина, а права рука простяглася з вільним жестом до матроса, от ніби той був його близьким і давно загубленим другом. Однак матрос не звернув уваги на простягнуту руку, не усміхнувся й у відповідь на усмішку прихідька.
- Я прийшов допомогти вам! - заговорив Павлович. -Я прийшов допомогти вам визволитися від того англійця та його звірів - і тоді закон не буде нам страшний, коли повернемося додому, до цивілізованого світу. Ми можемо їх порішити, поки вони сплять - Грейстока, його жінку й того чорного негідника, Мугамбі. А потім буде легше із звірами впоратися. Де вони?
- Внизу, - відповів матрос. - Але послухай, Павловичу, що я тобі спершу скажу. Якщо ти хочеш знов наставити нас проти англійця, то нічого не вийде. Ми вже достатньо мали від тебе й від тої другої тварюки. Той здох, і щоб я так жив, якщо ти переживеш його надовго. Ви двоє вважали нас за собак, та коли ти гадаєш, що хтось має до тебе якусь симпатію, то знай: таким і не пахне.
- Ти хочеш сказати, що ви будете проти мене? - спитав Павлович.
Матрос ствердно кивнув головою і, помовчавши та ніби щось надумавши, додав:
- А втім, ми можемо домовитися, і я відпущу тебе, перш ніж тебе застане тут англієць.
- Невже ти випхаєш мене назад, в джунглі? - спитав Павлович. - Я ж там за тиждень помру!
- Там у тебе буде шанс, - відповів матрос. - А тут - жодного. Якщо я розбуджу своїх, вони тобі серце виріжуть, перш ніж англієць зможе зглянутись над тобою. Тобі страшенно пощастило, що сьогодні на вахті я, а не хтось інший.
- Ти здурів! - вигукнув Павлович. - Ти що, не розумієш, що англієць при першій-ліпшій нагоді “віддасть вас до рук правосуддя і вас перевішають?
- Нічого такого він не зробить, - відказав матрос. - Грейсток запевнив усіх, що він тут нікого не винуватить, окрім тебе й Рокова: ми, матроси, були просто знаряддям у ваших руках. Затямив?
З півгодини росіянин то упрошував, то погрожував, залежно від настрою, який огортав його. Часом він ладен був пустити сльозу, а потім знов обіцяв співрозмовникові казкову винагороду чи страшну кару. Але той був невблаганний.
Він сказав росіянину, що той має тільки дві можливості: або негайно здатися лордові Грейстоку, або заплатити зараз за те, що він дасть йому змогу безперешкодно забратися з “Кінкеда” геть, а платою має стати все багатство, сховане в каюті Павловича.
- І швидше мізкуй, - пробурмотів чоловік. - Бо я спати хочу. Ну що, вибрав - до його лісової милості підеш?
- Ти про це пошкодуєш, - сердито сказав росіянин.
- Закрий пельку! - ревнув матрос. - Будеш тут жартувати - я передумаю, і з корабля не вийдеш взагалі.
У Павловича не було ані найменшого бажання потрапити до рук Тарзана з племені великих мавп. Будь-що треба цього уникнути! Навіть жахіття джунглів здавались йому ліпшим вибором, .аніж смерть від рук мавполюда.
- Хтось спить у моїй каюті? - спитав він.
Матрос похитав заперечливо головою:
- Ні. Лорд і леді Грейсток в каюті капітана. Помічник у себе, а в твоїй нікого нема.
- Я піду й принесу тобі платню, - сказав Павлович.
- Я піду з тобою, щоб ти, бува, чогось не утнув, - мовив матрос, підіймаючись східцями за росіянином.
Біля дверей каюти матрос став на чатах, лишивши Павловича самого в приміщенні. Там росіянин позбирав речі, за рахунок яких мав викупити свою свободу, безпеку й змогу втекти. Та коли він на мить зупинився біля маленького столика, куди склав позбиране, його мозок уже почав працювати над іншим планом - планом помсти ворогам після того, як сам опиниться в безпеці.
Пам’ять підказала: маленька чорна скринька лежить у потаємному сховку під фальшивою стільницею, на яку він сперся.
Обличчя росіянина осяяла лиховісна і зловтішна посмішка, коли він сягнув рукою під стільницю. За мить Павлович уже тримав у своїх руках те, що шукав. Він мав із собою ліхтаря, якого знйв зі стелі кубрика, щоб при світлі позбирати свої речі, тож тепер квапливо присвітив собі, шукаючи защіпки на скриньці.
Під маленьким віком було два відділення. В одному містився годинниковий механізм, а в другому - маленька батарейка з двох частин. Того, що містилося всередині другого відділення, не можна було побачити через просмолене накриття. На дні скриньки біля годинникового механізму лежав ключ, якого Павлович зразу вставив у шпарку годинника.
Він повільно повертав ключа, а щоб коліщата не цокотіли надто лунко, нагорнув поверх скриньки трохи свого одягу зі столу. Повсякчас прислухався, чи не збирається хтось зайти до каюти, але ніхто не став йому на заваді.
Коли росіянин кінчив заводити годинника, він установив стрілку на маленькій позначці збоку на циферблаті, потім закрив чорну скриньку й знову сховав наладований вибуховий пристрій у стіл.
Лиха посмішка скривила його бородате обличчя, коли він позбирав свої речі, загасив ліхтаря і вийшов з каюти до матроса, що чекав на нього.
- Ось мої речі, - сказав росіянин. - Відпускай мене.
- Спершу я огляну твої кишені, - відповів матрос. - Може, в тебе там є щось таке, що тобі не знадобиться в джунглях, а бідному матросові у Лондоні цілком стане в пригоді. О, бачиш, я так і думав! - вигукнув він через хвилину, витягуючи із внутрішньої кишені куртки Павловича пачку грошей.
Росіянин скривився і тихо вилаявся - але ж нічого не вдієш! Він утішився думкою, що моряк ніколи не дістанеться Лондона й не скористається з награбованого.
Павлович ледве стримався, щоб не виректи матросові долю, яка спіткає невдовзі його і всіх пасажирів “Кінкеда”. Остерігаючись, коли б матрос чого не запідозрив, мовчки перейшов палубу і спустився в каное.
За хвилину-другу він уже веслував до берега, й темрява тропічної ночі поглинула його. Але попереду росіянина чекали такі страшні роки поневірянь, що коли б він міг хоч трохи передбачити майбутнє, то без вагання обрав би за краще смерть у морі.
Матрос переконався, що Павлович відплив, і повернувся до кубрика, де сховав здобич до своєї скрині. А в цей час у каюті росіянина цокотів у чорній скриньці годинниковий механізм, віщуючи сплячим на безталанному “Кінкеді” прийдешню помсту лиходія-росіянина.
19. ОСТАННІЙ З “КІНКЕДА”
З настанням дня Тарзан був на палубі, цікавлячись станом природи. Вітер ущух. На небі не було хмар. Усе складалось чудово: можна рушати до Острова Джунглів, де потрібно залишити звірів. А тоді - додому!
Мавполюд підняв помічника й розпорядився, щоб “Кінкед” вирушав якомога раніше. Ті, хто лишився від команди, діставши запевнення лорда Грейстока, що їх не каратимуть за участь у злочинах двох росіян, залюбки взялися виконувати свої обов’язки.
Випущені з трюмів звірі бродили по палубі, нітрохи не заважаючи команді корабля, хоч матроси ще й досі бачили перед очима дику картину того, як під іклами й пазурами цих тварин гинули їхні товариші. Їм видавалось, що цим тварюкам і зараз кортить запустити свої пазури у м’яку людську плоть наступній жертві.
Але під пильним наглядом Тарзана й Мугамбі Шіта й Акутові мавпи стримували свої бажання, отже матроси працювали на палубі в більшій безпеці, ніж їм гадалося.
Нарешті “Кінкед” вийшов за течією Угамбі на осяйні води Атлантики. Тарзан і Джейн Клейтон дивились на обрамлену зеленню берегову лінію, що зникала вдалині, и цього разу мавполюд без найменшого жалю полишав свою рідну землю.
Жоден корабель, хоч би й пройшов сім морів, не міг понести його з Африки на пошуки загубленого хлопчика так швидко, як він бажав, бо швидкість будь-якого корабля навіть наполовину не така велика, як того хотів би англієць. А забарний “Кінкед”, на думку згорьованого батька, взагалі ледь рухався.
Однак пароплав таки плив уперед навіть тоді, коли, здавалося, стояв на місці, і ось уже завидніли на західному видноколі низькі схили Острова Джунглів.
А в каюті Алєксея Павловича у чорній коробці цокав механізм. Цокав, цокав і цокав, із нескінченною монотонністю, і здавалось, це триватиме вічно, але секунда за секундою маленька стрілка, що трохи виходила за межі одного з коліщаток, усе наближалась до іншої маленької стрілки на планці, яку Павлович виставив на певну позначку циферблата. Коли ці дві стрілки торкнуться одна одної, цокання механізму припиниться назавжди...
Джейн і Тарзан саме стояли на палубі, дивлячись на Острів Джунглів. Моряки теж розглядали землю, що виростала перед ними з океану. Звірі поховались від сонця в затінку камбуза й спали собі там. І на кораблі, й на воді було спокійно.
Раптом, несподівано для всіх, дах каюти злетів у повітря й хмара густого диму високо піднялась над “Кінкедом”. Жахливий вибух струсонув пароплав.
На палубі відразу зчинилась паніка. Акутові мавпи, налякані громом вибуху, бігали туди-сюди й кричали. Шіта стрибала то в один, то в другий бік і верещала так, що в залоги “Кінкеда” від жаху кров холола в жилах.
Мугамбі також тремтів. Лише Тарзан і його дружина зберігали спокій. Щойно уламки каюти осипались, Тарзан був уже серед звірів, утихомирював їх низьким голосом, гладив їхні тремтячі тіла і як лише міг запевняв, що перша небезпека вже минула.
Огляд руйновища показав, що найбільшою загрозою для них був зараз вогонь. Він пожирав дерев’яні уламки каюти і через велику діру, вирвану в підлозі, потрапив і на нижню палубу.
Дивом ніхто із залоги судна не постраждав. Походження вибуху лишилось назавжди для всіх їх, крім одного чоловіка, нерозгаданою таємницею. Цим чоловіком був той матрос, котрий знав, що Павлович минулого вечора був на борту “Кінкеда” й заходив до своєї каюти. Він припускав, що могло статись, але мовчав з обачності. Без сумніву, це не робило йому честі - людині, що дозволила їхньому запеклому ворогові зійти на корабель і закласти пекельну машинку, вибух якої міг послати їх усіх у царство небесне. Але матрос вирішив тримати таємницю при собі.
По тому, як поширювалось полум’я, Тарзан зробив висновок: пристрій, що спричинив вибух, викинув якусь легкозаймисту речовину. Вода, яку лили з помпи, не гасила вогню, а ніби розмивала полум’я по кораблю.
Через п’ятнадцять хвилин після вибуху над кораблем стояли густі чорні хмари диму. Полум’я досягло машинного відділення, й пароплав зупинився перед самим Островом Джунглів. Його доля була вирішена, от ніби води вже зімкнулись над обвугленими рештками “Кінкеда”.
- Нема сенсу лишатись на кораблі довше,- сказав Тарзан помічникові капітана. - Хтозна, чи не будуть іще вибухи, а що нам не врятувати пароплава, то слід швидше спустити на воду човни й висадитись на берег.
Альтернативи не було. Лише у моряків уціліли якісь речі, бо вогонь пожер усе поблизу каюти і тільки ще не досяг верхнього містка.
Були спущені два човни. Море було спокійне, тож висадка на землю відбулася дуже легко. Знервовані та налякані, Тарзанові звірі нюхали повітря рідного острова, поки човни поволі наближалися до нього. Як тільки їхні кілі торкнулись прибережного піску, Шіта й Акутові мавпи вистрибнули з човнів і швидко помчали в джунглі.
Сумна усмішка ковзнула вустами Тарзана.
- До побачення, друзі! - тихо сказав він. - Ви були добрими і надійними товаришами, мені вас бракуватиме.
- Вони повернуться, правда ж? - запитала Джейн Клейтон, стоячи поруч нього.
- Може, й так, а може, й ні, - відповів Тарзан. - Вони почували себе ніяково, перебуваючи серед такої кількості людей. Мугамбі та я не вражали їх до такої міри, бо й він і я - люди наполовину. А ти й члени екіпажу . все-таки занадто цивілізовані для моїх звірів. Вони тікають саме від тебе. Безперечно, вони відчувають, що не можуть собі повністю довіряти у присутності такої кількості першокласної “їжі”. Бояться, що якоїсь миті несамохіть можуть пригоститись нею сповна.
Джейн розсміялась.
- А я гадала, звірі втікають від тебе, - відказала вона. - Ти щоразу змушував їх зупинятись, коли вони зовсім не розуміли, чому це має бути саме так. Звісно, звірі, як малі діти, раді нагоді утекти звідти, де панує дисципліна. Якщо вони й повернуться, то не раніше вечора.
- Або коли зголодніють, - засміявся Тарзан.
Ще дві години після висадки на берег їхній маленький гурт стояв і дивився на покинутий корабель, що догоряв. Згодом через водяний простір до них долинув звук другого вибуху. Після цього “Кінкед” майже моментально осів і через декілька хвилин затонув.
Причина другого вибуху не була такою таємницею, як першого. Помічник капітана пояснив, що вогонь нарешті добрався до котлів. Але що спричинило перший вибух - над цим чимало думало товариство, що висадилося на берег.
20. ЗНОВ НА ОСТРОВІ ДЖУНГЛІВ
Перше, що товариство вирішило зробити, це знайти придатну для пиття воду й поставити табір, бо всі розумі ли: на Острові Джунглів їм доведеться прожити місяці, коли не роки.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН ТА ЙОГО ЗВІРІ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
