Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Нулю не страшні мінуси. / Микола Левицький

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН


Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН

1

Великий човен з “Марджорі В” поволі зносило вниз океанським відпливом і течією повноводої Угамбі. Його залога втішалася неробством, пригадуючи собі каторжно важкий шлях угору річкою. Миль за три нижче стояла сама “Марджорі В”, готова відплисти, щойно вони перейдуть на борт корабля й підіймуть на нього човна, закріпивши на шлюпбалках. Та ось несподівано (вони знічев’я балакали чи куняли) їхню увагу привернула метушня на північному березі річки. Там, вигукуючи щось хрипким фальцетом і вимахуючи кістлявими руками, стояла якась дивна проява.

- Це що, в дідька? - випростався один із залоги.

- Білий! - пробурмотів помічник капітана і додав: - Хлопці, на весла! Треба трохи налягти, й побачимо, чого він хоче.

Коли човен підплив до берега, його залога побачила змарнілу істоту, зарослу білявими пасмами ріденького волосся, геть скуйовджену. Вихудле, мов скіпка, тіло прикривала лише пов’язка на стегнах. Сльози котилися по запалих, подзьобаних щоках. Чоловік забелькотів до них щось незрозумілою чужою мовою.

- Росіянин, - озвався помічник капітана, повагавшись. - Тямиш по-англійському? - звернувся до чоловіка.

Той трохи тямив. Перекручуючи й ламаючи слова мови, якою не користувався вже багато років, він заходився благати матросів, щоб забрали його з собою геть із цього триклятого краю. Уже аж на борту “Мерджорі В” чужинець розповів своїм рятівникам нещасливу історію своїх поневірянь, знегод і мук, яких він зазнав за останні десять років. Одначе не розповів їм, яким чином опинився в Африці, навівши матросів на думку, що деякі обставини власного життя не втрималися в його пам’яті, витіснені тяжкими злигоднями, що скалічили його фізично й психічно. Він не назвав їм свого справжнього імені, тож вони з ним зазнайомилися просто як з Міхаїлом Сабровим, попри те, що не було жодної схожості поміж цією жалюгідною руїною й колишнім здорованем, безсовісним Алєксєєм Павловичем.

Минуло десять років, відколи росіянин уник долі свого приятеля, триклятущого Рокова, хоч не раз за ці десяток років Алєксєй Павлович кляв долю, що послала Ніколаю Рокову смерть, позбавивши того страждань. Бо його самого спіткали страхіття існування, значно гіршого за смерть, що вперто уникала зустрічі з ним, Алєксєєм Павловичем.

Побачивши, як Тарзанові звірі та їхній дикий володар дісталися на палубу “Кінкеда”, Павлович подався в джунглі й з остраху, що Тарзан наздожене його й скарає, зашився якнайглибше в нетрі, - щоб урешті вскочити в лабети одного з племен дикунів-людожерів, які зазнали на собі всіх утисків і знущань Рокова. Лише якась дивна примха вождя племені врятувала Павловича від смерті, задля того тільки, щоб усе його дальше життя сповнилося самих страждань і жахів. Десять років він був сільським посміховиськом, його били навіть жінки й діти, обкидали камінням, кололи, різали й принижували воїни. Він був жертвою численних безнастанних нападів пропасниці найлиховісніших різновидів. Але не помер. Віспа лишила на його обличчі сліди своїх жахливих пазурів, украй бридкі тавра хвороби. Від цього та від знущань усього племені вираз обличчя Алєксєя Павловича так змінився, що й рідна мати не впізнала б синового виду в жалюгідній масці, яку він тепер носив. Кілька ріденьких жовто-білих пасемець лишилися на його голові з колись густого чорнявого чуба. Його руки й ноги зігнулися й тремтіли, спина згорбилася, він ледве пересувався. Зубів зовсім не було - повибивали дикі хазяї. Навіть сама його свідомість була ніби гірким посміхом з минулого.

Його взяли на “Марджорі В”, заходились підгодовувати й доглядати. Він трохи вичуняв, але ніколи вже не став таким, як був колись Алєксєй. З нього став обшарпаний упосліджений покидьок, що гільки й чекав смерті. У свої тридцять Павлович виглядав на всі вісімдесят. Незбагненна природа від нього схотіла більшої заплати, ніж від його зверхника Рокова.

В голові у Алєксєя Павловича не лишилося і тіні думок про помсту - сама лише притлумлена ненависть до людини, яку він і Роков марно намагались подолати. Жевріла в ньому ненависть і до Рокова, через якого йін зазнав страшних поневірянь. Жила ненависть до поліції цілої низки міст, з яких йому довелося тікати. Не згасла ненависть до закону, до порядку, до всього на світі. Кожна мить його свідомого життя була сповнена хворобливої ненависті, - душу він мав таку саму, як і теперішній його вигляд - живе втілення запеклої ненависті. Йому не було ніякого діла до людей, що врятували. Павлович був надто кволий для будь-якої праці і надто відлюдькуватий задля товариства, тому всі хутко дали йому спокій.

“Марджорі В” зафрахтувала спілка заможних підприємців, обладнала лабораторією та забезпечила науковцями і послала на пошуки сировини, за яку промисловці доти змушені були платити шалені гроші, імпортуючи її з Південної Африки. На борту “Марджорі В” ніхто, крім учених, не знав, що то за сировина. Нічого про це невідомо й нам, от хіба те, що згадана вище обставина скерувала корабель до певного острова поблизу африканського узбережжя після того, як Алексей Павлович опинився на його борту.

Корабель кілька тижнів стояв на якорі поблизу бере/а. Одноманітний побут втомлював людей, залога починала нудьгувати. Люди почали вчащати на берег, і врешті . Павлович попросив узяти і його- він також знудився від безбарвного корабельного життя.

Острів поріс густим лісом. Тропічні хащі спускалмся аж до самої води. Вчені рушили в глиб суходолу

Вони посувалися все далі в пошуках жаданої коштовної сировини, 6q на материку ширилисяГнутки, нібито саме тут можна знайти її в кількості, достатйш для промислової розробки. Решта корабельного екіпажу ловила рибу, полювала й вивчала довколишню місцевість. Павлович чалапав туди-сюди берегом або вилежувався в затінку крислатих дерев, що росли понад берегом. Одного дня, коли він, як звичайно, спав під таким деревом, а кілька його недавніх супутників з’юрмилися неподалік над тілом пантери, підстреленої одним із них у глибині лісу, Павлович прокинувся від того, що хтось торкнув його за плече. Він умить сів і побачив обіч себе велику людиноподібну мавпу, яка уважно його роздивлялася. Росіянин страшенно перелякався. Він глипнув у бік матросів - вони були за кількасот метрів від нього. Мавпа знов торкнула його за плече, щось жалібно белькочучи. Павлович не помітив загрози ані в допитливому погляді, ані в позі тварини. Він повільно підвівся. Мавпа й собі підвелася.

Напівзігнутий чоловік обережно зачовгав до матросів. Мавпа дибала поруч, тримаючи його за руку. Вони були вже зовсім недалеко від матроського гурту, коли їх побачили, і Павлович упевнився, що тварина не завдасть людям ніякого лиха. Скидалося на те, що вона вже знайома з людським товариством. Росіянинові спало на думку, що мавпа може становити певну вартість, і, перше ніж вони підійшли до матросів, він вирішив, що мусить з цього скористатися.

Коли матроси підвели голови й побачили химерну пару, яка дибала до них, вони спершу завмерли з подиву, а потім кинулися їм назустріч. Мавпа начебто нітрохи не боялася людей. Навпаки, вона хапала кожного матроса за плече і пильно та довго вдивлялась йому в обличчя. Обдивившись отак усіх, вона вернулася до Павловича, здавалось, вельми розчарована.

Матроси ожили. Вони з’юрмилися довкола Павловича з мавпою, засипаючи його зливою запитань і роздивляючись тварину. Росіянин оголосив, що це його мавпа, - нічого більше він поки що не встиг вигадати, - і вже не відступався від цієї вигадки, безупинно повторюючи: “Це моя мавпа. Це моя мавпа”. Одному з матросів це набридло, і він вирішив пожартувати. Підійшов до мавпи ззаду й штрикнув її в зад колючкою. Тварина блискавично обернулася до свого кривдника і з сумирної та приязної обернулась на розлючену й хижу, як сам демон. Широка посмішка в матроса на обличчі враз змінилася виразом жаху. Він спробував ухилитися від довгих лап, які смикнулися до нього, але марно, і тоді цей чоловік вихопив з піхов довгого ножа, що висів у нього на поясі. Мавпа легко висмикнула у нього з рук зброю і жбурнула вбік, а потім її жовті ікла вп’ялися йому в плече.

Його товариші накинулися на звіра з камінням і паліччям, а Павлович метушився довкола людського клубка, що ревів і сипав прокльонами, верескливими лайками й благаннями. Він бачив, що його мрії про зиск швидко гинуть під ударами озброєних матросів.

Проте мавпа виявилась не такою вже легкою здобиччю для її супротивників. Покинувши матроса, який так легковажно розпочав цю сутичку, вона струсонула своїми дужими плечима, скинувши зі спини двох напасників, і могутніми ударами розчепірених лап зі спритністю верткого мавпеняти одного за одним, повкладала на землю решту.

Бійку помітили капітан і його помічник, що саме висадилися на берег з “Марджорі В”, і Павлович побачив, як вони обидва надбігають з наставленими револьверами, а слідом за ними - ще й двоє матросів, що привезли їх на берег. Мавпа стояла, позираючи на нього й на розгардіяш, який вона вчинила, але Павлович не міг сказати, чи вона чекала повторення нападу, чи вибирала, кого з своїх ворогів вирядити на той світ першим. Він лише встиг подумати, що коли офіцери опиняться від тварини на відстані пострілу, то найпершою жертвою може впасти він сам.

Мавпа наче не виказувала наміру кинутися на росіянина, але він не мав певності, що лиха не трапиться тоді, коли він стане на заваді дикій тварині, яку вкрай розлютили і яка відчула запах свіжої крові. Мить він вагався, але врешті в ньому знову взяла гору мрія про зиск, яку цей великий антропоїд, мабуть, допоміг би йому обернути на реальність, якби пощастило привезти тварину при доброму здоров’ї до якогось великого міста, приміром, до Лондона.

Капітан гукнув, щоб росіянин відійшов убік і він застрелить мавпу, але Павлович натомість заступив її собою, і дарма що чуб йому став сторч від страху, він здолав свій переляк і міцно схопив тварину за лапу.

- Ходи! - наказав він і потяг звіра геть, намагаючись провести його між матросами, які тепер, напівпідвівшись із землі, перелякано витріщалися на них або чимдуж рачкували з поля битви, якомога далі від грізного переможця.

Мавпа скорилася й неквапно пішла за росіянином, не виказуючи жодного наміру скривдити його. Капітан спинився за кілька кроків від химерної пари.

- Відійди, Сабров! - наказав він. - Я покажу зараз цій тварюці, як роззявляти пащу на славних матросів.

- Вона не винна, капітане! - заступився Павлович. - Будь ласка, не стріляйте! Це все люди почали - вони перші напали! Ви бачите, вона дуже чемна, - і вона моя, моя, моя! Я дуже не хотів би, щоб ви її вбили! - підсумував він.

А його напівзвиродніла уява знову намалювала йому картину всього того, що можна купити за гроші в Лондоні, - за гроші, які годі було сподіватися дістати без чогось такого надзвичайного, як оця мавпа.

Капітан опустив зброю.

- Ти кажеш, що бійку розпочали моряки? - перепитав він. - А що на це скажіте ви? - він повернувся до матросів, які саме допомагали один одному підвестися з землі.

Ніхто з них, як здалося капітанові, не постраждав, крім одного чолов’яги, якому, без сумніву, судилося не менш як тиждень лікувати поранене плече.

- Це все Сімпсон! - сказав один з матросів. - Він штрикнув мавпу ззаду, і мавпа йому дала, - ще й добре, - та й нам трохи перепало. Але мавпа тут не винна! Ми всі на неї зразу накинулися!

Капітан позирнув на Сімпсона, який покірно ствердив: усе, що тут сказано, правда; потім ступив крок уперед, до мавпи, наче хотів пересвідчитися, який настрій у цього звіра, але всі бачили, що револьвера він тримав напоготові і з зведеним курком. Він лагідно заговорив до тварини, що, присівши навпочіпки обіч росіянина, водила очима від матроса до матроса. Коли капітан підступив зовсім близько, мавпа напівпідвелася і пішла йому назустріч. З її писка не сходив той самий дивний вираз, у якому читався жаль з приводу щойно потерпілих матросів. Мавпа підійшла впритул до капітана і, поклавши йому лапу на плече, уважно й довго вдивлялася в обличчя, потім вона розчаровано, зовсім по-людському зітхнула, повернуласй і так самісінько заходилась приглядатися до помічника капітана та двох матросів, які супроводжували офіцерів. Кожного разу вона так само зітхала й верталася до Павловича, знов присідала навпочіпки, майже цілковито байдужа до інших, попри нещодавню бійку.

Коли група рушила на борт “Марджорі В”, мавпа стурбовано подибала за Павловичем. Капітан не мав нічого проти, отож великий людиноподібний мавпич легко став членом корабельного товариства. На борту він одразу заходився вивчати нові людські обличчя, достеменно так, як раніше, і з таким самим розчаруванням під кінець. Офіцери і вчені на кораблі часто балакали про звіра, але не могли знайти задовільного пояснення дивному ритуалові, з яким вона вивчала кожне нове обличчя. Чи була ця мавпа з материка, чи з такого острова, як цей, що правив їй за домівку тепер? В усякому разі, вони дійшли висновку, що мавпа ця колись була прирученою. Проте цей висновок видавався сумнівним: адже острів був безлюдний. Але мавпа тим часом ніби все когось шукала, і перші дні, коли “Марджорі В” відпливла в море, тварина частенько нишпорила по всіх корабельних закапелках. Та, вивчивши обличчя всіх, хто був на кораблі, і обстеживши кожен корабельний закамарок, вона геть збайдужіла до всього, що діялося довкола. Лише росіянин ненадовго викликав у неї інтерес, - коли приносив їжу. В інших випадках вона просто була незворушна. На кораблі мавпи ніколи не бачили збудженою, ані сам Павлович, ні будь-хто з екіпажу. Не було й знаку хижої вдачі, яка так бурхливо виявилася у сутичці з матросами.

Мавпа здебільшого сиділа на носі корабля, вдивляючись у далекий обрій, наче достеменно знала, - й мала на те поважні підстави! - що корабель прийде в якийсь порт, де будуть інші людські істоти, яких вона знов заходиться прискіпливо вивчати. В усякому разі, Аякс, як назвали мавпу за одностайною згодою команди, був визнаний найпоказнішою і найрозумнішою мавпою з усіх будь-коли бачених на борту “Марджорі В”. Але розум був не єдиною прикметою цієї незвичайної тварини. Дивовижні,як на мавпу, були і фізичні її властивості, незважаючи на видимо поважний вік.

І ось коли “Марджорі В” нарешті прибула до Англії, офіцери і вчені, що були на судні, розчулені нещасною долею людини, яку вони врятували в джунглях, скинулися грішми й запропонували всю зібрану суму Саброву та його Прудконогому Аяксові.

В порту і протягом усієї мандрівки Лондоном росіянин мав удосталь клопотів з Аяксом. Мавпа неодмінно хотіла роздивитися, обстежити кожне з тисяч облич, які траплялися їй дорогою, в смерть лякаючи бідолашних людей, але врешті, ніби збагнувши марність спроб знайти того, кого шукала, вона знов до всього збайдужіла, лише вряди-годи виявляючи інтерес до людського обличчя, яке з’являлося поблизу.

В Лондоні Павлович із своїм трофеєм вирушив просто до одного з відомих дресирувальників. Той був дуже вражений, побачивши Аякса, і згодився дресирувати його, з умовою, що левову частку прибутків за демонстрацію тварини він забиратиме собі, зате утримуватиме і мавпу, і її власника.

Отак Аякс прибув до Лондона, і так створилася.остання ланка в ланцюгу дивних обставин, що змінили долі багатьох людей.

2

Пан Гарольд Моор був статечний молодик із жовчним виразом обличчя. Він дуже поважав і себе, і свою працю - пан Гарольд був за вчителя навчання Малому синові британського аристократа. Він відчував, що його наука не дає тих наслідків, про які мріяли хлопчикові батьки.

Саме цієї миті учитель з’ясовував свою позицію матері свого вихованця.

- Не те, щоб хлопчик був нездібний, - казав вихователь. - Якби це було так, я доклав би усіх своїх сил, щоби подолати його нетямущість. Тут інше: хлопчик винятково кмітливий і розуміє все так добре, що я не можу знайти помилок, перевіряючи домашні завдання. Втім, я помічаю, йому цілком байдуже, що саме ми вчимо. Він просто виконує завдання, як щось таке, чого треба якомога швидше спекатись, і я ручуся, що йому зовсім не в голові навчання, аж доки надійде знову час запам’ятовувати і розповідати. Душа хлопцева прагне подвигів, пригод і перемог, він просто поглинає все, що трапиться прочитати про звірів або про життя й побут дикунів. Але історіями з життя тварин він захоплюється понад усе. І ще: може годинами сидіти, розмірковуючи над твором якогось дослідника Африки, а двічі я заставав його за тим, що він поночі в ліжку читав книжку Карла Гагенбека про людину й звірів.

Мати хлопчикова нервово притупнула ногою по килимку перед каміном.

- Сподіваюся, ви припинили це? - озвалася вона.

Пан Моор трохи знітився.

- Я... гкм... хотів забрати в нього книжку, - сказав він, і легкий рум’янець виступив на його недужому обличчі, - але... кгм... ваш син занадто дужий, як на свій молодий вік.

- Він не віддав вам її? - спитала мати.

- Не віддав, - зізнався вчитель. - Він чудово викрутився. Заявив, що, мовляв, зараз він горила, а я шимпанзе, який хоче забрати в нього їжу. І загарчав на мене так, як мені й не снилося ніколи, підняв мене над головою, пожбурив на своє ліжко, а потім розіграв пантоміму: як він замордовує мене, стає на моє безживне тіло й вигукує страхітливий поклик - звитяжний поклик мавпича, як він казав... Потім хлопець відніс мене до дверей, викинув геть у вітальню і замкнувся.

Кілька хвилин панувала цілковита мовчанка. Врешті хлопчикова мати порушила тишу.

- Пане Мооре, - сказала вона, - ви повинні зробити все, щоб викоренити це в Джека, бо він...

Вона не доказала. Голосне “Ву-уп!” від вікна ніби підкинуло з місця їх обох. Кімната містилася на третьому поверсі будинку, і навпроти вікна, у яке тепер втупилися їхні очі, росло велике дерево, одна гілка якого звисала за кілька метрів від підвіконня. На цій гілці вони обоє вгледіли того, про кого щойно розмовляли, - високого, міцного хлопця, що спритно балансував на гілці, яка гнулася під ним. Він скрикнув радісно, помітивши злякані обличчя співрозмовників.

Мати і вчитель разом кинулися до вікна, та не добігли й до середини кімнати, як хлопець уже легенько скочив з гілки і став у кімнаті поруч них.

- Дикун із Борнео оце вперше потрапив до міста, - заспівав він, витанцьовуючи щось немов бойовий танок довкола переляканої матері і спантеличеного вчителя, а наприкінці обняв матір і поцілував її в обидві щоки.

- Ох, мамо! - вигукував він. - Яку чудову, розумну мавпу показували в одній концертній залі! Віллі Грімсбі бачив її вчора ввечері. Він каже, що мавпа вміє геть усе робити, хіба що не розмовляє. Вона їздить на велосипеді, їсть із ножем і виделкою, рахує до десяти, і ще всілякі штуки. Ох, мамо, можна, я піду її побачу? Будь ласка, мамо, прошу, дозволь мені!

Мати схвильовано погладила його по щоці й заперечливо похитала головою.

- Ні, Джеку, не можна, - сказала вона, - ти знаєш, я не прихильниця таких видовищ.

- Я не знаю, чому не можна, мамо, - відказав син. - Усі наші хлопці ходять, і в зоопарк теж, а ти ніколи нікуди мене не пускаєш. Люди думатимуть, що я чи якесь дівчисько, чи якийсь мазунчик. О, тато! - вигукнув він, бо двері саме відчинилися, і до кімнати зайшов високий сіроокий чоловік. - Тату, можна, я піду?

- Куди, сину? - спитав чоловік.

- Він хоче піти в концертну залу і подивитися дресировану мавпу, - відповіла мати, застережливо поглянувши на чоловіка.

- Яку, Аякса? - спитав той.

Хлопець кивнув головою.

- Ну, я не думаю, що тебе слід сварити за це, сину! - сказав батько. - Я й сам би на нього подивився, на Аякса. Кажуть, він чудовий і як на мавпу свого виду незвичайно великий. Джейн, ходімо всі, що ти на це скажеш? - і він повернувся до дружини.

Але вона лише похитала головою, хоч і не так рішуче, як раніш, і сказала панові Моору, що перерву в ранкових заняттях сина можна вважати закінченою. Коли вчитель із учнем пішли, вона повернулася до чоловіка і сказала:

- Треба щось робити, Джоне, аби відтягти увагу Джека від усього, що вабить його до дикого життя. А цю любов він, я боюсь, перейняв від тебе. Ти знаєш з власного досвіду, який могутній і непідвладний часові поклик первісності. Ти знаєш, як часто тобі доводиться поборювати в собі це начало, щоб запанувати над собою, щоб опертися мало не божевільному потягові, який раз у раз поймає тебе, - повернутися до того життя в джунглях, яким ти жив стільки років. І водночас ти знаєш краще за будь-кого, яка страшна доля спіткає Джека, якщо шлях у дикі джунглі стане для нього принадним і легким.

- Навряд чи є якась небезпека в тому, що він успадкував від мене смак до життя в джунглях, - відповів чоловік, - хоч я не думаю, що такий смак може передаватися від батька до сина по спадковості. Інколи мені здається, що в своїй турботі про його майбутнє ти надто береш до серця все, з тим майбутнім пов’язане, і дещо перебираєш міру в своїх заборонах. Що він любить тварин, - що хоче, приміром, побачити цю вчену мавпу, - це бажання нормального, здорового хлопця його. віку. Немає ніяких ознак того, що йому забагнеться колись одружитися з мавпою лише тому, що тепер хочеться побачити Аякса. Усе це он як далеко від того, аби ти мала підстави кричати: “Ганьба!”.

І Джон Клейтон, лорд Грейсток, поклав руку на плече своїй дружині, приязно всміхаючись до неї з височини свого зросту, а тоді нахилився і поцілував її. Потім він сказав серйознішим тоном:

- Ти ніколи не розповідала Джекові про моє колишнє життя й мені не дозволяла, і, я гадаю, тут ти припустилась помилки. Якби я міг йому розповісти про пригоди Тарзана з роду великих мавп, то, мабуть, він би позбувся більшості романтичних і райдужних уявлень про життя в джунглях, яке він, певна річ, собі вигадав, - яке воно насправді, він і не здогадується. І тепер, коли джунглі так ваблять його, хлопець не має жодного дороговказа, крім своїх хибних уявлень.

Та леді Грейсток лише похитала головою, як і сотні разів перед тим, коли їм доводилося розмовляти на цю тему.

- Ні, Джоне, - твердо відповіла вона, - я ніколи, не погоджуся на те, щоб у Джековій свідомості з’явилася бодай тінь думки про дике життя, від якого ми обоє прагнемо його вберегти.

Увечері, перше ніж вони знов повернулись до цієї теми, її порушив сам Джек. Він згорнувся клубочком у великому кріслі й читав, а потім несподівано підвів погляд і звернувся до батька:

- Чому, - спитав він, відразу переходячи до суті справи, - я не можу піти й побачити Аякса?

- Тому що мама не дозволяє! - відповів батько.

- А ти?

- Це не запитання, - ухилився лорд Грейсток. - Достатньо того, що думає твоя мати.

- Я піду подивлюся на нього! - заявив хлопець, поміркувавши кілька секунд. - Я нічим не гірший за Віллі Грімсбі чи будь-кого з хлопців, які вже його бачили. Їм нічого не сталося від цього і мені не станеться. Я можу піти, нічого вам не кажучи, але я не хочу. Тож я тепер заздалегідь кажу вам, що я піду подивитися на Аякса.

В голосі чи поведінці хлопця не було ніякої зневаги чи зухвальства. Він просто змалював стан справ. Його батько ледве стримав усмішку вдоволення: уміє хлопець простувати до мети.

- Я захоплений твоєю відвертістю, Джеку! - сказав він. - Дозволь і мені бути відвертим. Якщо ти підеш дивитися на Аякса без дозволу, я покараю тебе. Я ніколи не застосовував до тебе тілесного покарання, одначе застерігаю: якщо ти в цьому випадку не послухаєшся матері, то доведеться.

- Зрозуміло, сер! - відповів хлопець, а потім додав: - Я повідомлю вас, коли йтиму.

Кімната пана Моора була поруч з кімнатою його молодого вихованця, і до обов’язків учителя належало, перше ніж іти спати, зазирнути до хлопця. Цього ж вечора він ставився до своїх обов’язків особливо ретельно, бо щойно мав розмову з матір’ю та батьком хлопця, з якої випливало, що він, Моор, мусить якнайретельніше допильнувати, щоб Джек не пішов до концертної зали, де показуватимуть Аякса. Тож, відчинивши десь так о пів на десяту двері до кімнати хлопця, вчитель вельми схвилювався, хоч і не так щоб дуже здивувався, побачивши майбутнього лорда Грейстока убраного, як на прогулянку, і вже готового вилізти у відчинене вікно своєї спальні.

Пан Моор чимдуж рвонувся до кімнати, але то була даремна трата сил, бо коли хлопець помітив учителя і зрозумів, що його викрито, то вернувся назад, неначе відмовляючись від запланованої подорожі.

- Куди ви йдете? - захекано вигукнув пан Моор.

- Іду подивитись на Аякса, - спокійно відповів хлопець.

- Я здивований! - вигукнув пан Моор, але за мить він мав підстави здивуватися ще дужче, бо хлопець, підійшовши до нього впритул, раптово обхопив його за поперек, відірвав від землі і кинув долілиць на ліжко, зариваючи обличчям глибоко в м’яку подушку.

- Тихо! - застеріг переможець. - Бо я тебе придушу!

Пан Моор спробував пручатися, фе його зусилля були марні. Чи справді Тарзан з роду великих мавп щось передав у спадок синові, чи ні, але безперечно одне: син мав таку саму надзвичайну силу, як і батька замолоду. Вчитель був у його руках мов та глина. Притиснувши пана Моора коліном до постелі, Джек відірвав від простирадла довгий клапоть і зв’язав учителеві руки ззаду. Потім перевернув його на спину і, запхнувши до рота затичку із того ж таки простирадла, припнув бідолаху другим клаптем, що його зав’язав жертві на потилиці.

- Я - Ваджа, вождь племені ваджі! - вигукнув Джек. - А ти - Мохаммед Дабн, арабський шейх, що повбивав моїх людей і вкрав мою слонову кістку! - І він спритно зв’язав панові Моору ноги, підтягнувши до зв’язаних рук. - Ага, негіднику! Нарешті ти в моїй владі. Я йду, але я повернусь! - І син Тарзана швидко перебіг кімнату, вислизнув у вікно й, спустившись дощовою ринвою, опинився на волі.

Пан Моор вовтузився й борсався на ліжку. Він був певен, що задихнеться, якщо допомога не надійде вчасно. Ця страшна думка спонукала його скотитися з ліжка. Біль і струс від падіння трохи вернули його до тями, і він реально усвідомив своє жалюгідне становище. Якщо перед цим він не був здатний логічно мислити через панічний страх, що охопив його, то тепер, лежачи спокійно на підлозі, він міг застановитися над тим, як вийти з прикрої ситуації. Нарешті сердега збагнув, що кімната, в якій він залишив лорда і леді Грейсток після розмови, міститься якраз під кімнатою, де він оце лежить на підлозі. Вчитель усвідомлював, що минув певний час, відколи він піднявся сходами, й що хазяї вже могли піти звідти, бо йому здавалося, ніби він борсався на ліжку, намагаючись звільнитись, цілу вічність. Найліпше, що він міг зробити, - це привернути чиюсь увагу знизу, і він спробував примоститись так, щоб можна було стукати в підлогу. Кінець кінцем, він швидко загупав у підлогу й гупав доти, поки через якийсь час, що видався йому вічністю, почув, як хтось підіймається сходами і ось уже стукає в двері. Пан Моор шалено замолотив носаком черевика - він не мав іншої можливості дати про себе зішк. За хвильку стукіт у двері повторився. Пан Моор знов застукав. Вони що тут, ніколи не відчиняють дверей?! Він з натугою перекотився в напрямку свого рятівника. Якщо знов перекотитися спиною до дверей, то тоді пощастить гупати черевиком просто в них, і це врешті почують. Стукіт у двері подужчав, і нарешті голос за дверима покликав:

- Пане Джеку!

Це був один з лакеїв - пан Моор упізнав його голос. Він підсунувся ближче, силкуючись гукнути: “Заходьте!” крізь тугу затичку в роті. За мить чоловік постукав знову, голосніше, і знову покликав хлопця. Не діставши відповіді, він поторгав клямку в дверях, і враз Моора охопив страх: адже він, зайшовши до кімнати, замкнув за собою двері!

Ось він почув, що лакей, кілька разів поторгавши двері, пішов собі. Учитель зомлів.

Тим часом Джек розкошував у концертній залі. Він діждався центрального номера програми - виходу Аякса - і тепер, із заздалегідь купленим квитком, у ложі, затамувавши подих і перехилившись через балюстраду, захоплено стежив за кожним рухом великої мавпи. Одна з найдотепніших витівок Аякса полягала в тому, що під час вистави він забирався в ту чи іншу ложу, - як пояснив дресирувальник, удаючи пошуки колись утраченої любої істоти.

Дресирувальник відразу помітив серед глядачів захоплене обличчя хлопця й на мить уявив, як би добре послати мавпу на ці пошуки разом із симпатичним хлопцем, який, на втіху глядачам, звичайно знітиться від переляку в товаристві волохатого, могутнього звіра.

Перед виходом Аякса з-за лаштунків дресирувальник показав мавпі на хлопця, що самотньо сидів у ложі. Велика людиноподібна мавпа на сцені жваво повернулася в той бік. Але якщо дресирувальник сподівався побачити кумедну сцену хлоп’ячого переляку, то він помилився. На обличчі у хлопця засяяла широка усмішка, коли він торкнувся волохатої лапи свого гостя. Мавпа, взявши малого за плечі, довго й пильно вдивлялася в нього, а він тим часом гладив її по голові і щось тихенько гомонів до неї.

Аякс ще ніколи не вивчав нікого так довго, як оце тепер. Він був видимо заклопотаний і дещо спантеличений і все щось белькотів до хлопця. Дресирувальник ще не бачив такої цікавості Аякса до людей. Мавпа легко перескочила в ложу до Джека і зручно вмостилася коло нього. Глядачі були в захопленні. Та справжній захват охопив усіх тоді, коли дресирувальник зажадав, щоб Аякс вийшов з ложі, - номер із мавпою підійшов до кінця. Мавпа навіть не поворухнулася. Розпорядник, стривожений затримкою, наполегливо попросив дресирувальника поквапитися, але коли той спробував вигнати з ложі неслухняного Аякса, мавпа вишкірила ікла й загрозливо загарчала.

Глядачі шаленіли від захвату. Вони вигуками підбадьорювали мавпу. Вони підбадьорювали хлопця, галасували й насміхалися з дресирувальника і розпорядника, що марно намагався допомогти дресирувальникові.

Врешті, з відчаю дійшовши висновку, що така демонстрація непокори з боку його ж таки власності може зробити неможливим подальший показ тварини, дресирувальник кинувся в гримерну і вхопив добрячого нагая. Але, почастувавши ним Аякса, він несподівано опинився віч-на-віч з двома розлюченими супротивниками, замість одного, бо хлопець миттю зірвався на ноги і, стоячи обік мавпи, замахнувся стільцем, ладний захищати свого нового друга до кінця. Усмішка щезла з його привітного обличчя, в сірих очах з’явився вираз, який змусив дресирувальника зупинитись. А величезна людиноподібна мавпа насторожено гарчала поруч.

Можна було хіба здогадуватися, що трапиться, якщо вчасно не втрутиться хтось ізбоку. Певне, дресирувальника буде скалічено, коли не гірше, так рішуче дивилися на нього обидва супротивники.

Зблідлий лакей вбіг до бібліотеки лорда Грейстока й повідомив, що застав двері до кімнати Джека замкнені і що на стукіт і гукання ніхто не відгукується, чути тільки якесь дивне гупання, й здається, що хтось вовтузиться на підлозі. Чотирма стрибками Джон Клейтон вискочив сходами нагору. Його дружина і лакей бігли за ним. Він голосно гукнув сина й, не діставши відповіді, всім своїм м’язистим тілом ударив у важкі двері. Заскреготіли завіси, затріщало дерево, і перепона впала.

Біля ніг Джона Клейтона лежав непритомний пан Моор, об якого з глухим звуком вдарилися, двері. Тарзан перестрибнув через них, і в наступну мить кімнату залило електричне світло люстри.

Минуло ще кілька хвилин, перше ніж учителя знайшли, бо двері, впавши, загородили його. Та врешті пана Моора витягли, скинули з нього пута і вийняли з рота затичку, а добрячий келишок холодної води привів його до тями.

- Де Джек? - щонайперше спитав Джон Клейтон, а вже потім: - Хто це зробив? - Бо ще жива була пам’ять про Рокова.

Пан Моор повільно звівся на ноги. Він здивовано роззирнувся довкола. Поступово здатність мислити верталася до нього. Він пригадав усі подробиці своєї гіркої пригоди.

- Перепрошую, пане, але я не думаю, що будь-коли досягну успіху! - були його перші слова. - Вашому синові потрібен не вчитель, а приборкувач диких звірів!

- Але де ж він? - скрикнула леді Грейсток.

- Він пішов дивитись на Аякса.

Тарзан насилу стримав усмішку і, коли пересвідчився, що вчитель більше переляканий, аніж ушкоджений, викликав свій автомобіль і вирушив до всім відомого приміщення концертної зали.

3

Коли дресирувальник, піднявши нагай над головою, мав увійти до ложі, де стояли готові до відсічі хлопець з мавпою, його відштовхнув високий кремезний чоловік. Щоки хлопцеві вмить зашарілися, коли він глянув на прибулого.

- Тату! - вигукнув він.

Мавпа лише зиркнула на англійського лорда і враз підбігла до нього, щось белькочучи. Чоловік став як укопаний, широко розплющивши очі з подиву.

- Акут! - скрикнув він.

Хлопець спантеличено дивився то на батька, то на мавпу. У дресирувальника з дива відвисла щелепа. Ще б паю англієць видавав точнісінько такі самі звуки, якими щось повідомляла йому мавпа!

А з-за лаштунків дивився на те, що коїлося в ложі, потворний на вигляд дідуган, і на його подзьобаному віспою обличчі відбивалась уся гама людських почуттів - від радощів до переляку.

- Я довго шукав тебе, Тарзане! - сказав Акут. - Тепер, коли я тебе знайшов, я прийду в твої джунглі й житиму там завжди!

Чоловік поплескав мавпу по загривку. У його свідомості довгою низкою попливли спогади, що повертали його до глибин африканського пралісу, де він багато років тому змагався за життя пліч-о-пліч з цим великим людиноподібним звіром. Він ніби знов побачив чорношкірого Му-гамбі зі смертоносною палицею, а поруч - страшну пантеру Шіту з вишкіреними іклами й випущеними пазурами. А зразу за ними - величезних мавп Акута. Чоловік зітхнув. Голос джунглів, що, здавалося, давно завмер у ньому, знову владно покликав його, озвавшись у душі. Ой, якби можна бодай на місяць повернутися туди, знову відчути шорсткість густолисту на оголеному тілі й затхлий дух гнилих плодів - цей дух запашного мира для того, хто народився в джунглях. Вернути й відчуття того, як по твоєму сліду нечутно ступає великий хижак, - того, що означає полювати чи бути впольованим. Картина була приваблива... Але потім в уяві постала інша картина - прекрасна жінка, все ще молода і гарна, друзі, домівка, син. Він знизав могутніми плечима.

- Це неможливо, Акуте! - сказав він. - Але якщо вернешся ти, то я знатиму, що вее гаразд. Ти не можеш бути щасливий тут, а я, мабуть, не буду вже щасливий там.

Дресирувальник ступив уперед. Мавпа вишкірила ікла й загарчала.

- Іди з ним, Акуте, - сказав Тарзан з роду великих мавп. - Я прийду завтра, й ми побачимося.

Звір понуро пішов до дресирувальника. Той сказав Джонові Клейтонові, де їх можна буде знайти. Тарзан повернувся до сина.

- Ходімо! - сказав він, і вони вийшли з приміщення.

Кілька хвилин ніхто з них не озивався й словом.

Аж як вони сіли в машину, хлопець порушив тишу.

- Мавпа знає тебе, - сказав він, - і ти розмовляв з нею її мовою. Звідки вона тебе знає і звідки ти знаєш її мову?

І тоді Тарзан з роду великих мавп уперше стисло розповів синові про своє минуле життя, - про народження в джунглях, смерть батьків і яро те, як Кала, велика мавпа, годувала й ростила його, аж поки став дорослим. Він розповів Джекові й про небезпеки й жахи джунглів, про великих звірів, які вистежують одне одного вдень і вночі, про часи засухи та нищівних тропічних злив; про голод, холод і спеку, про незахищеність, страх і страждання. Він розповів йому про все, що має здаватися занадто страшним цивілізованій людині, - розповів, сподіваючись, що хлопець сахатиметься самої думки про джунглі. Проте в усіх Тарзанових спогадах про життя мимохіть бриніло: багато що в джунглях лишалося милим його серцю; розповідаючи, він забув одну - дуже важливу! - річ: цей хлопець поруч нього, який ловить кожне його слово, - син Тарзана з роду великих мавп.

Коли Джек давно вже вклався спати - непокараний! - Джон Клейтон розповів своїй дружині про нещодавню пригоду і про те, що довелося, мовляв, окреслити синові обставини життя його батька в джунглях. Мати, яка передбачала, що її син колись однаково дізнається про ті страшні роки, упродовж яких його батько блукав у джунглях, голим, диким хижим звіром, тільки похитала головою. Вона могла лише сподіватися, що потяг до того життя, який жеврів у душі її чоловіка, не передався синові.

Наступного дня Тарзан відвідав Акута, але, хоч як Джек просився піти з батьком, той йому відмовив. Цього разу Тарзан побачив подзьобаного віспою власника мавпи, в якому він однак не розпізнав пролази Павловича. Тарзан на Акутове прохання запитав, чи можна викупити мавпу, але Павлович не назвав суми, сказав тільки, що він обміркує пропозицію.

Коли Тарзан повернувся додому, Джек нетерпляче чекав якнайдокладнішої розповіді про візит. Хлопець вирішив, що батько купив мавпу і привіз її додому. Леді Грейсток жахнулася від такого припущення. Джек був наполегливий. Тарзан розповів, що він відвідав Акута з метою викупу й повернення в джунглі, додому, і на це мати згідливо кивнула. Джек попросив дозволу перевідати мавпу, але йому знов заборонили. Та він добре пам’ятав адресу, яку дав дресирувальник його батькові, і знайшов нагоду вислизнути від свого нового вчителя, який заступив місце переляканого пана Моора. Після ретельних пошуків в одному з лондонських районів, де він ще ніколи не бував, Джек знайшов помешкання, в якому жив подзьобаний віспою старий. Дідуган сам відчинив Джекові двері, і коли хлопець сказав, що прийшов відвідати Аякса, впустив його й запросив до маленької кімнатки, де мешкала велика мавпа. Тоді, за давніших часів, Павлович уже був викінченим негідником, але роки тяжкого життя поміж людожерами Африки остаточно вбили в ньому будь-які рештки пристойності. Його одяг був пожмаканий та засмальцьований, руки завжди брудні, ріденький чуб скуйовджений і вочевидь давно нечесаний. Кімната Павловича нагадувала дешеву барахолку, де панував цілковитий розгардіяш. Увійшовши, - хлопець побачив велику мавпу, що скоцюрбилася на ліжку, прикритому дірявими ковдрами і ще якимись смердючими шматами. Коли мавпа побачила хлопця, вона скотилася з ліжка й кинулась йому назустріч. Господар не впізнав свого відвідувача і, боячись, що мавпа має якісь лихі наміри, став поміж обома, женучи її в ліжко.

- Вона мені нічого не зробить! - вигукнув хлопець. - Ми з нею дружимо, а ще раніше вона була другом мого батька. Вони познайомилися в джунглях. Мій батько - лорд Грейсток. Він не знає, що я прийшов сюди. Мати мені заборонила, але я дуже хотів бачити Аякса. Якщо ви мені дозволите частіше заходити до нього, то я вам за це платитиму.

Очі Павловича звузилися, коли він упізнав хлопця. Відтоді, як росіянин уперше побачив Тарзана з-за лаштунків концертного залу, в його напівзруйнованому мозкові зажевріла жадоба помсти. Це прикмета невдах і злочинців - звинувачувати інших у тих злигоднях, що випали на їхню долю, через їхню ж таки підлість, Алєксєй Павлович потроху став пригадувати події свого колишнього життя і що більше пригадував, то твердіше впевнявся, що причиною всіх його лих і був той чоловік, якого він із Роковим підступно намагались розорити й знищити, шкода тільки, що всі їхні плани зазнали поразки, а ось тепер доля знову привела його до дверей у Тарзанів світ, до його сина.

Спершу Павлович не бачив, яким чином він, безпечно задля себе, зможе помститися Тарзанові, кривдячи його сина. Але спокуса помститися через хлопця була нездоланна, тож він вирішив заприятелювати з Джеком, сподіваючись, що доля колись у майбутньому ще дасть йому шанс. Він розповів хлопцеві все, що знав про життя його батька в джунглях, і коли зрозумів, що хлопець донедавна нічого про все те не знав, і довідався, що йому забороняли ходити в зоопарк, і що йому довелося скрутити свого вихователя, аби врешті потрапити до концертної зали й побачити Аякса, то одразу збагнув природу глибинного страху батьків хлопця: ану ж малого так полонять джунглі, як колись полонили його батька!

Тому Павлович запросив хлопця заходити частіше і щоразу дужче прихиляв його до себе розповідями про захоплюючі пригоди в диких краях, які росіянин теж добре спізнав. Він часто залишав Джека наодинці з Акутом і невдовзі був здивований тим, що мавпа почала досить добре розуміти хлопця - той легко навчився немудрої мови людиноподібних.

Упродовж цього часу Тарзан також кілька разів відвідав Павловича.

Він хотів купити Аякса і одного разу відверто сказав, що причиною цьому є не лише його бажання випустити мавпу на волю в її рідні джунглі, а й побоювання дружини, щоб її син, бува, не перейнявся долею мавпи аж так, що в ньому візьмуть гору мандрівні інстинкти. А це, як Тарзан пояснив Павловичу, дуже вплинуло б і на його власне життя.

Росіянин, слухаючи лорда Грейстока, ледве стримував усмішку, бо ж півгодини тому майбутній лорд Грейсток борюкався на брудному ліжку з Аяксом, виявляючи справді мавпячу спритність.

Під час цієї розмови у Павловича визрів певний план. За цим планом, він мав отримати чималі гроші за мавпу, а після цього відправити її в Дувр на корабель, який двома днями пізніше відпливав до Африки. Росіянин мав подвійну підставу згодитися Йа пропозицію Клейтона. Взяти чималі гроші за мавпу тепер для нього було особливо важливо, бо з якогось часу тварина перестала давати йому прибуток. Відколи мавпа зустріла Тарзана, її нізащо не можна було змусити виступати перед публікою. У Лондоні Аякс, вочевидь, дуже затужив за рідними джунглями, і коли він досі дозволяв показувати себе глядачам, то, певне, тільки сподіваючись знайти свого друга й володаря, якого давно втратив. Тепер, знайшовши його, мавпа більше не мала бажання знатися з людським табуном. Ніякими вмовляннями неможливо було бодай на хвилину заманити її в концертну залу.

Павлович спробував був змусити її до цього силоміць, та мало не поплатився життям. Добре, що поруч був Джек Клейтон, якому дозволили відвідувати мавпу в акторській кімнаті концертної зали: він миттю кинувся на допомогу росіянинові і вгамував звіра.

Однак жадоба грошей і мрії про помсту не кидали Павловича. Попри всі невдачі ьзнегоди, він дедалі палкіше прагнув помститися Тарзанові, на якого складав вину за все. Остання, ще й неабияка, невдача Павловича полягала в тому, що Аякс не схотів заробляти для нього гроші. Цю невдачу, на думку росіянина, спричинив не хто інший, як Тарзан, під’юдивши свого дикого приятеля не виходити на сцену.

Вроджена злостивість і підступність Павловича ще загострювались через слабкість його розумових і фізичних сил, підточених злигоднями й стражданнями. Холодний розрахунок і рафінована мстивість колишнього Павловича переродилися в нервову, гризьку злість розумово неповноцінного чоловіка. Попри все, його план був доволі вдалий. Передовсім план цей обіцяв йому чималі гроші, - адже старий мав їх отримати від лорда Грейстока за мавпу і окремо за те, що відвезе її. Окрім того, він ще й жорстоко мстився Тарзанові, якого люто ненавидів, через його коханого сина. Остання частина плану, щоправда, відзначалась грубою жорстокістю, - їй бракувало витонченості, притаманної його колишньому господареві віртуозові злочинства Ніколаю Рокову, - зате вона цілковито звільняла од відповідальності за скоєне, звалюючи все на мавпу, яку, таким чином, буде покарано за небажання працювати на росіянина.

Подальший перебіг подій і зовсім розв’язував руки Павловича. Тарзанів син випадково почув, як його батько розповідав матері про намір повернути Акута в джунглі. Вражений почутим, хлопець знов заходився благати батька й матір узяти мавпу до них додому, щоб він міг з нею бавитися. Тарзан уже ладен був виконати синове прохання, але леді Грейсток жахалася навіть думки про це. Вона була невблаганна, і хлопцеві врешті довелося про людське око згодитися з тим, що мавпа має повернутися до Африки, а сам він - до школи, бо шкільні вакації вже добігали кінця.

Того дня він не пішов, як завжди, відвідати Павловича, а заходився коло якихось пильніших справ. Він завжди мав достатньо грошей, отож при потребі міг легенько викласти фунтів кількасот. Деяку частину своїх грошей Джек витратив, купуючи досить дивні речі, які він зумів крадькома пронести до своєї кімнати, ще й нікому не попастися, коли пізно увечері вернувся додому.

Наступного ранку, дочекавшись, коли його батько, владнавши усі справи з Павловичем, прийшов додому, хлопець подався до росіянина. Не знаючи нічого про справжню вдачу цієї людини, малий вирішив не втаємничувати старого у свої наміри, - з остороги, що той не лише відмовиться йому допомогти, а ще й розповість про все батькові. Отож хлопець лише попросив дозволу супроводжувати Аякса до Дувру. Він пояснив старому, що хоче тільки позбавити його клопотів обтяжливої подорожі, а кілька фунтів Джекових грошей, покладені до кишені росіянина, давали хлопцеві підстави сподіватись, що той згодився.

- Знаєте, - сказав він, - цього ніхто й не помітить, бо мені ж завтра вечірнім потягом треба їхати до школи. І коли вони залишать мене на вокзалі, я прийду сюди. Тоді проведу Аякса до Дувру і повернуся до школи на один-єдиний день пізніше. Ніхто нічого не знатиме, а я побуду зайвий день з Аяксом, перед тим як попрощаюся з ним назавжди.

Цей план цілком збігався з намірами Павловича. Якби він знав, що намислив хлопець далі, то, звісно, відмовився б від власного плану-заміру помсти й сприяв би якомога задумові Джека, що, безумовно, було б ліпшим виходом для Павловича, аніж та доля, яка спіткала його за кілька годин. Якби ж то він міг її знати!

Після обіду лорд і леді Грейсток попрощалися з сином, і він на їхніх очах сів у купе вагона першого класу. Потяг за кілька годин мав довезти його до школи. Але тільки-но батьки пішли, як він швиденько зібрав свої речі, вискочив з вагона і подався геть із станції, туди, де звичайно стояли візники. Там він найняв кеб і сказав візникові адресу Павловича. Коли він дістався на місце, вже смеркало. Росіянин чекав на нього, нервово міряючи кроками кімнату. Мавпа міцним мотузом була прив’язана до ліжка. Це вперше Джек бачив мавпу так убезпеченою. Він запитально поглянув на Павловича. Чоловік щось промурмотів про настрій тварини, яку збираються відіслати бозна-куди і яка, як він побоюється, має намір утекти. В руках Павлович тримав ще один мотуз і, ходячи туди-сюди по кімнаті, нервово переминав зашморг, зав’язаний на одному кінці. Щоразу, як він щось мимрив собі під ніс, його покопане обличчя спотворювали страшні гримаси. Хлопець ніколи не бачив його таким - він знітився Нарешті Павлович зупинився на протилежному боці кімнати, чимдалі від мавпи.

- Іди сюди, - сказав він Джекові. - Я покажу тобі, як зв’язати мавпу, якщо в дорозі вона почне бешкетувати.

Хлопець засміявся.

- А нащо? - сказав він. - Аякс робитиме, що я йому, скажу.

Старий тупнув ногою.

- Кому сказав, іди сюди! - повторив він. - Якщо не слухатимешся, то не поїдеш із мавпою в Дувр - не буде ради, якщо вона втече.

Хлопець, так само усміхаючись, перейшов кімнату і став перед росіянином.

- Повернися до мене спиною, - звелів той, - я покажу тобі, як найшвидше зв’язати мавпу.

Хлопець послухався, й заклав руки за спину, як сказав Павлович. Раптом старий миттю затягнув зашморг на одному його зап’ясті, кілька разів обмотав мотузку довкола другого і зав’язав.

З цієї хвилини росіянин не той став. З лайкою він повернув бранця до себе обличчям, підставив носака і, брутально штовхнувши Джека на підлогу, кинувся на нього зверху. Мавпа під ліжком гарчала, силкуючись розірвати пута. Хлопець не кричав - риса, успадкована від свого гартованого в джунглях батька, якому названа мати, велика мавпа Кала, довгі роки, до самої смерті втовкмачувала, що ніхто не стане до помочі переможеному.

Пальці Павловича стиснули хлопцеві горлянку. Старий зловтішно зареготався в обличчя своїй жертві.

- Твій батько занапастив мене, - мурмотів він. - Ось йому за це віддяка! Він думатиме, що це зробила мавпа. Я скажу йому, що це зробила мавпа. Я скажу, що вийшов на кілька хвилин, а коли ти прийшов, то мавпа тебе вбила. Я випущу з тебе дух і кину тебе на ліжко. Коли я покличу твого батька, він побачить мавпу, схилену над тілом. - І Павлович знов зайшовся диким реготом.

Його пальці зчепились на горлі в хлопця.

Позад нього ревла знавісніла від люті тварина, і її ревіння билося об стіни малої кімнатки. Хлопець поблід, але на його обличчі не з’явилося ані тіні переляку чи паніки. Він був син Тарзана. Пальці все дужче стискали йому горло. Він дихав дедалі важче, уривчасто. Мавпа намагалася розірвати грубий мотуз на собі. Вона повернулася, накрутила його на лапу, як ото людина на руку, і чимдуж рвонула. Могутні м’язи випнулися під волохатою шерстю. Пролунав тріск зламаного дерева - мотузка витримала, зате шмат ніжки так і відлетів від ліжка.

Павлович озирнувся. Його бридке обличчя перекривила гримаса жаху - мавпа звільнилася.

Одним стрибком тварина опинилась біля нього. Чоловік закричав. Звір відтягнув його від хлопця, величезні пальці вп’ялися в тіло старого. Жовті ікла наблизилися до його горлянки - і, коли вони зімкнулися, душа Алєксєя Павловича відлетіла до дідька, який вже давно чекав на неї в пеклі.

Хлопець звівся на ноги - Акут допоміг йому. Годин зо дві мавпа за його вказівками розплутувала вузли, що зв’язували руки її друга. Врешті вони удвох знайшли спосіб, як це зробити, і хлопець звільнився. Він перерізав мотузку, яка й далі теліпалася на шиї в мавпи. Потім розшморгнув одну з своїх валіз і дістав звідти якийсь одяг. Свій план він продумав до подробиць. Він не пояснював нічого звірові, який виконував усі його накази. Удвох вони вийшли з дому, але ніхто з тих, хто міг їх бачити, не помітив, що один з них - мавпа.

4

Убивство самотнього старого росіянина Алєксєя Саброва його власною великою дресированою мавпою на кілька днів стало темою газетних повідомлень. Коли лорд Грейсток прочитав про це, він вжив усіх заходів, щоб його ім’я ніяким чином не пов’язувалося з цією історією, і пильно стежив за тим, як поліція намагається натрапити на слід людиноподібної мавпи.

Як і для всіх, для нього найцікавіше було загадкове зникнення злочинця. Принаймні так тривало доти, доки він не довідався, що його син Джек не зголосився до школи по приїзді, хоч вони з Джейн бачили його в повному гаразді, коли він сидів у вагоні поїзда.

Але навіть тоді лорд Грейсток не пов’язав зникнення свого сина з таємницею, що оточувала зникнення мавпи. Аж через місяць, після ретельного слідства з’ясувалося, що хлопець, висів з вагона, перше ніж поїзд рушив із лондонського вокзалу, і візник кеба, якого розшукали, назвав адресу старого росіянина, за якою відвіз хлопця. І тоді Тарзан з роду великих мавп зрозумів, що Акутова справа якимсь чином пов’язана із зникненням його сина.

Після того, як візник кеба, висадив свого пасажира перед будинком, у якому мешкав росіянин, події неможливо було простежити. Ніхто відтоді не бачив ані мавпи, ані хлопця - принаймні живих. Власник будинку впізнав хлопця на фотокартці і сказав, що той часто відвідував старого росіянина. Більше він не знав нічого. Отож біля дверей цього похмурого будинку на задвірках Лондона пошуки зайшли в глухий кут - усі сліди губилися.

Наступного дня після смерті Алєксєя Павловича якийсь хлопець у супроводі своєї недужої бабусі зійшов на борт корабля в Дуврі.

Стареньку вкривала густа вуаль, а вік і хвороба так підточили здоров’я, що вона дісталася на борт в інвалідному кріслі-візку.

Хлопець відхилив усі пропозиції стосовно допомоги, власноручно вкотив візок на палубу, сам допоміг їй перебратися з крісла до каюти - і це був останній раз, коли стару пані бачили на кораблі аж до самого кінця подорожі. Хлопець не пустив до каюти навіть корабельного стюарда, бо, мовляв, у його бабусі тяжкий нервовий розлад, і присутність сторонніх для неї нестерпна.

Поза каютою, - а довкола ніхто не здогадувався, що діється всередині, - хлопець поводився як цілком звичайний, здоровий, нормальний англієць. Він заприятелював із своїми однолітками з числа пасажирів, став улюбленцем корабельних офіцерів і здобув цілий гурт друзів серед матросів. Поводився він стримано й невимушено, виказуючи своєрідність і силу характеру, що захоплювало його нових друзів і викликало повагу.

Серед пасажирів був американець на ймення Кондон, відомий картяр і злодій, якого розшукувала поліція близько десятка міст Сполучених Штатів. Він звертав мало уваги на хлопця, поки випадково помітив у нього пачку банкнотів. Відтоді Кондон почав уважно стежити за молодим британцем. Без особливих труднощів він довідався, що хлопець подорожує в товаристві лише своєї недужої бабусі і що вони пливуть до невеличкого порту на західному узбережжі Африки, поблизу екватора; прізвище їхнє Біллінгс, і в селищі, куди вони їдуть, друзів у них немає. Хоч як намагався Кондон випитати, чого вони туди ідуть, хлопець уперто мовчав, а втім, картяр не дуже й наполягав, - усе, що було йому потрібно, він уже вивідав. Кілька разів Кондон пробував утягти хлопця в картярську гру; але жертва зовсім не цікавилася картами, а непривітні погляди інших пасажирів підказали американцеві, що треба пошукати інших шляхів, щоб перекласти хлопцеву готівку у власну кишеню.

Врешті одного дня корабель кинув якоря в затоці, берег якої поріс лісом, а десятків зо два бляшаних дахів, що негарною плямою вималювалися на тлі природи, засвідчували, що цивілізація дісталася й сюди. Довкола будинків були розкидані примітивні криті соломою хатини тубільців, які гарно виглядали серед мальовничої тропічної природи, на відміну від незграбних будівель білих поселенців.

Хлопець не дивився на селище, його погляд був прикутий не до рукотворного містечка, а до творіння Божого - джунглів. Легкий холодок пробіг у нього по спині, а потім він мимоволі згадав вираз любові в очах матері й суворе обличчя батька, в серці якого крилася любов, не менша за материнську. Хлопець завагався. Неподалік один з корабельних офіцерів голосно віддавав накази флотилії невеличких тубільних човників, які підпливали до пароплава, щоб перевантажити й перевезти товар на маленьку пристань.

- Коли звідси відходитиме наступний пароплав до Англії? - запитав хлопечь.

- “Емануель” завжди приходить сюди так само, як і ми, - відповів офіцер. - Я думаю, що він уже тут. - І з цими словами відійшов, роздратовано вигукуючи накази дикій юрмі, що збилася біля корабельного борту.

Пересадити хлопцеву бабусю з борту корабля в каное, яке чекало на неї, було справою нелегкою. Хлопець завжди був поруч, і коли вона врешті безпечно дісталася до човника, що мав довезти обох на берег, онук пригорнувся до бабусі, наче кошеня. Він був такий заклопотаний, що не помітив, як з його кишені випав і зник у морських хвилях невеликий згорток.

Поки човен з хлопцем і бабусею наближався до берега, Кондон на каное підплив до корабля з іншого боку й після сварки з його власником нарешті забрав свої речі й собі вирушив туди ж таки. На березі він недремно вештався поблизу двоповерхової споруди, на якій гордовито вимальовувалося слово “Готель”, щоб заманити в неї простакуватіших мандрівників, попри незліченні її незручності. Вже зовсім стемніло, коли він зважився увійти в готель і запитати про кімнату.

На другому поверсі у віддаленій кімнаті хлопець силкувався в’товкмачити своїй бабусі, що він вирішив повернутися до Англії наступним кораблем. Він хотів, щоб вона зрозуміла. Він пояснював, що вона, коли схоче, може лишитися в Африці, але щодо нього, то він вирішив вернутись до батьків, які, звісно, страждають через нього, не знаючи, що він з бабусею вирішили трохи помандрувати африканськими хащами.

Коли хлопець нарешті зважився, то відчув, як із його душі спав камінь, який довгі ночі не давав йому заснути. Коли сон склепив йому повіки, він побачив щасливу зустріч з рідними. Та поки дивився любі сни, жорстока й невблаганна доля тихенько скрадалася до нього темним коридором затхлого будинку, - доля у вигляді Кондона, американського злодія.

Чоловік навшпиньки підкрався до дверей хлопцевого номера. Там він причаївся, дослухаючись, аж поки до нього зсередини долинув рівний подих сонних мешканців кімнати. Він тихенько вставив тоненьку відмичку в замкову шпарину. Зграбними натренованими пальцями Кондон миттю повернув відмичку і натиснув на клямку. Двері прочинилися всередину. Чоловік увійшов до кімнати, причинивши їх за собою. Місяць саме заступили хмари. Кімната поринула в темряву. Кондон став скрадатися до ліжка. В дальшому кутку кімнати щось заворушилося - заворушилось так легенько, що навіть гострий слух злодія не вловив жодного звуку. Кондон нічого не почув. Його увага була прикута до ліжка, на якому він сподівався знайти хлопчика і його немічну бабусю.

Американець думав лише про пачку грошей. Коли пощастить знайти їх непомітно - дуже добре, ну а як чинитимуть опір, то він. і до цього готовий. Пальці американця швидко обнишпорили одяг - але пачки новеньких кредиток у кишені не було. Отже, вони під подушкою. Він приступив до сонного ближче; місяць вийшов із-за хмари і залив своїм світлом кімнату. Ту ж таки мить хлопець розплющив очі, вгледів Кондона, і їхні погляди зустрілися. Американець несподівано побачив, що хлопець у ліжку сам. Він схопив свою жертву за горло. Коли хлопець підвівся, збираючись захищатись, Кондон почув у себе за спиною глухе гарчання. Коли ж той схопив його за руки, напасник зрозумів, що в тонких, білих хлопцевих пальцях крилася сталева сила.

І враз він відчув на своїй горлянці чиїсь руки, могутні волохаті руки, які простяглися з-за його плечей. Він злякано глянув назад - і від того, що побачив, волосся в нього на голові стало сторч: ззаду його схопила здоровенна людиноподібна мавпа. Її величезні страшні ікла були’зовсім близько. Хлопець міцно стискав його зап’ястя. Ніхто не зронив ані звуку. А де ж ділася бабуся? Кондонові очі вмить озирнули кімнату і сповнились переляком: він збагнув, у яку пастку вскочив, - опинився під владою дивовижних, незбагненних створінь! Він почав вириватися з хлопцевих рук, силкуючись повернутись обличчям до страхіття, що стояло у нього за спиною. Випручавши одну руку, він з маху вдарив хлопця в обличчя. Тисяча дияволів збудилася у волохатому створінні, що вчепилося йому в горлянку. Кондон почув тихе моторошне гарчання. То було останнє, що американець почув у своєму житті. Його кинули горілиць на підлогу, зверху налягло на нього важке тіло, могутні ікла вп’ялися в горлянку, зір заслала непроникна темрява. За хвилину мавпа піднялася з його розпростертого тіла; але Кондон цього вже не відчув - він був мертвий.,

Переляканий хлопець скочив з ліжка й нахилився над тілом. Він розумів, що Акут вчинив убивство, захищаючи його, так само як раніше вбив Алєксєя Саброва; але тут, у дикій Африці, далеко від домівки й друзів, - що тепер буде з ним і його вірною мавпою? Хлопець знав, що вбивство карається смертю. Він знав і те, що спільник убивці може бути покараний так само. Хто тут заступиться за нього? Усі будуть проти них. Цивілізація лише торкнулася тутешньої громади, й цілком імовірним видавалося, що вранці його і Акута витягнуть з кімнати і повісять на першому-ліпшому дереві, - він десь читав, що в Америці так і роблять, Африка ж була ще менш культурним краєм, аніж славний Дикий Захід, де народилася його мати. О, певна річ, уранці їх повісять!

Чи не можна якось утекти? Кілька хвилин він мовчки розмірковував, а потім радісно сплеснув у дол’оні й кинувся до стільця, де лежав його одяг. Гроші можуть усе! Гроші врятують і його, і Акута! Він спробував намацати пачку грошей у кишені, де звичайно їх носив. Грошей там не було! Він опустився навкарачки і обшукав підлогу.

Спершу спокійно, та дедалі все нервовіше, він оглянув усі свої кишені. Потім знову опустився навкарачки й знов обдивився підлогу. Засвітив лампу, відсунув ліжко і сантиметр за сантиметром оглянув підлогу там. Біля тіла Кондона він завагався, але врешті переміг себе - перекотив тіло, сподіваючись, що гроші під ним. Але й там їх не було. Він збагнув, що Кондон прокрався до їхньої кімнати з метою грабунку; але не вірилося, що він мав час забрати гроші; втім, якщо їх більш ніде немає, то вони повинні бути в мертвого. Джек обшукав американця - марна справа. Знов і знов він оглядав кімнату, щоразу вертаючись до мерця: грошей ніде не було.

Він мало не шалів з відчаю. Що ж їм робити? Вранці їх викриють і стратять. Чималий на зріст і дужий, як і його батько, Джек, зрештою, був звичайним малим хлопцем, - переляканим хлопчаком, який тужить за домівкою, - отож і міркував він помилково, на підставі свого дитячого досвіду. Йому було зрозуміле тільки одне: вони вбили людину і перебувають серед диких чужинців, які прагнуть крові нещасної жертви, кинутої долею в їхні лабети. Усе це він вичитав з копійчаних книжечок. Треба конче десь дістати грошей! Він знову підійшов до трупа. Цього разу востаннє. Мавпа присіла навпочіпки в кутку, дивлячись, що робить її юний товариш. Хлопець почав скидати з американця одяг, увесь поспіль, і кожну річ він кілька хвилин уважно оглядав. Навіть черевики обшукав надзвичайно ретельно. Коли весь одяг було скинуто й оглянуто, він знесилено впав на ліжко з розширеними очима, які нічого не бачили перед собою, - лише похмуру картину майбутнього, в якому на товстій гілляці високого дерева гойдаються два зашморги.

Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН

ЗМІСТ

1. Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
2. Джек не знав, скільки збігло часу. Нарешті його привів до тями...
3. Хлопець стулав слід у слід за мавпою, усі його чуття були...
4. Тривалий час шейх був відсутній, бо провадив далеко на північ...
5. Вона не зрозуміла його слів, але зрозуміла рух його руки, який...
6. [1]. Корак пройшов зовсім близько від...
7. - Так, - відповідає Єнсен. - Я стріляв у нього з відстані десь так...
8. Бабуїн почухав голову. Самці його племені з’юрмилися довкола на...
9. Мов хижий орел, стежив чоловік, як дівчина стрімголов біжить до...
10. Інший, той, що вчув запах лева і людей, сидів тим часом на...
11. Гансон повернув коня, і Меріем поїхала за ним. Вони їхали на...
12. Мальбін не рушав з місця, бо в човні було лише двоє - супроти його...
13. - Біла дівчина, - відповів Корак. - Не здумай мені брехати - ти її...
14. [1] Медитації - тут означає...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate