Розміщення продуктивних сил - Ерьомін

2. Систематизація основних термінів та понять.

3. Передумови розміщення продуктивних сил.

1. ПРЕДМЕТ, МЕТОДОЛОГІЯ ТА ЗАВДАННЯ КУРСУ

РПС вивчає специфічні, просторові аспекти вияву економічних заходів.

Об'єкт вивчення - продуктивні сили, наступні елементи просторової (територіальної) організації продуктивних сил: ПРП, людський та працересурсний потенціал, галузеві та міжгалузеві комплекси, соціальна інфраструктура, територіальні системи господарювання.

Предмет науки - територіальний стан та розвиток, просторова організація продуктивних сил, вивчення якої здійснюється на різних рівнях: населений пункт, адміністративний район, область, економічний район, країна в цілому. Продуктивні сили мають не лише територіальний аспект розвитку; в такому разі вони вивчаються іншими науками.

Продуктивні сили - це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, які виражають активне ставлення людей до природи (див. Рис. 1.). У процесі виробництва освоюються природні ресурси, відтворюються умови існування людей, відбувається соціальний розвиток.

Продуктивні сили складаються з трудових ресурсів та засобів виробництва. Предмети праці включають природні ресурси, тобто ті матеріали, які були піддані якійсь обробці. Головним складовим продуктивних сил є праця. Робоча сила характеризується кількісними та якісними показниками.

Природні ресурси - це тіла, сили та явища природи, суспільна корисніть яких змінюється у процесі трудової діяльності. НТП перетворив науку на безпосередню продуктивну силу. Сполучення праці предметами і засобами праці утворює процес виробництва. Сфера виробництва є об'єктом вивчення науки "РПС".

Розміщення продуктивних сил - це їх просторова фіксація разом з процесом їхнього розвитку у просторі. Продуктивні сили весь час перебувають в динаміці. Розміщення продуктивних сил є динамічний стан, що характеризує поділ продуктивних сил на території згідно з природними, соціальними та екологічними умовами окремих регіонів і визначається особливостями територіального поділу праці, властивостями даної соціально-економічної системи.

РИС. 1. СТРУКТУРА ПРОДУКТИВНИХ СИЛ СУСПІЛЬСТВА

РПС є наслідком суспільного поділу праці в територіальній формі. Для науки РПС, на відміну від економічної географії, яка вивчає стан продуктивних сил на конкретний момент часу, важливим є економічний результат територіальної організації продуктивних сил, ефективність розміщення виробництва ("Як саме"). РПС вивчає закономірності і принципи розміщення продуктивних сил, територіальну організацію виробництва.

Поняття РПС близьке до регіональної економіки. РПС вивчає загальні закономірності розміщення продуктивних сил, їх конкретний прояв у галузевому та територіальному аспектах на регіональному і міжрегіональному рівнях; економічну результативність територіальної організації виробництва з метою обгрунтування ефективної регіональної політики. Україна є однією з найбільших держав світу за економічним потенціалом, але продукування національного продукту на душу населення істотно відстає від багатьох країн світу, спостерігається зниження природного приросту населення.

В Україні зосереджені матеріало- та енергомісткі види виробництва. У нас спостерігається нераціональне регіональне розміщення виробництва: надлишкова концентрація матеріаломістких галузей у Донбасі і Придніпров'ї та недовикористання ресурсів Західного регіону і Півдня. Структурна перебудова економіки неможлива без конверсії. Окремо виступають екологічні проблеми.


2.СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ І ВИЗНАЧЕНЬ

РПС - це географічний поділ виробництва по території. Термін "розміщення" означає приуроченість господарських об'єктів до джерел сировини, енергії і т.д. і розглядається як частина загального процесу територіальної організації ПС.

Економічні звўязки - це широке коло взаємовідносин у виробничій та невиробничій сферах. Економічні звўязки харектиризуються багатоплановістю.

Зв'язки в межах промислового комплексу є наступні:

- зв'язки, зумовлені єдністю місця електро-, тепло-, газо- і водопостачання;

- матеріально технічні зв'язки;

- зв'язки за спільним виготовленням продукції (кооперування);

- зв'язки за послідовною обробкою сировини (комбінування).

З регіонального боку є внутрішньорайонні, міжрайонні та міжнародні.

Територіальна організація виробництва - це синтез форм суспільної організації виробництва, який базується на галузевому та територіальному поділу праці.

Територіальна структура - це сукупність стійких зв'язків між елементами об'єкта, а обов'язковою умовою їхньої реалізації є подолання геопростору.

Форми розміщення продуктивних сил - це стійкі територіально-економічні утворення, які характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю і взаєморозміщенням структурних елементів.

Центр - це точка, яка має функціональні зв'язки з навколишньою територією.

Промисловий центр - це група промислових підприємств, які взаємопов'язані спільними допоміжними виробництвами та спільністю технологічного процесу.

Вузол - це територіальне сполучення об'єктів, які відіграють певну роль в розвитку даної території.

Промисловий вузол - це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються виробничими та виробничо-технологічними зв'язками.

Виробничий комплекс - це поєднання підприємств, які об'єднані виконанням єдиної господарської функції та взаємопов'язаних тісними виробничими стосунками так, що вилучення компонентів або порушення зв'язків зашкоджують виконанню господарських функцій.

Територіально-виробничий комплекс - це поєднання підприємств на певній території, коли ефект досягається завдяки оптимальному підбору підприємств з урахуванням природних і економічних умов.

Район - це територія, яка відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються взаємозв'язком, єдністю та цілісністю, яка є об'єктивною умовою, закономірністю розвитку території.

Технополіс - це науково-технічний центр, який забезпечує створення та впровадження нових розробок.

Портово-промисловий комплекс - це об'єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури у береговій зоні.


3.ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Від природніх умов будується галузева структура.

Природні ресурси - це елементи і сили природи, які можуть викорстовуватися у виробничій діяльності і поділяються на: мінеральні, земельні, водні, біологічні, ресурси світового океану, рекреаційні, кліматичні.

Природно-ресурсний потенціал.

Мінеральні ресурси - запаси корисних копалин; корисні копалинии - мінеральні утворення в земній корі.

Демографічні передумови.

З 1991 р в Україні спостерігається депопуляція, що свідчить про наявність гострої демографічної кризи.

Очікувана тривалість життя в Україні порівняно з розвинутими країнами залишається досить низькою і становить для чоловіків - 62,2 і для жінок -72,9

Від цієї цифри слід розвивати діаграму життєвого циклу товару робоча сила.

Відбувається збільшення частки осіб пенсійного віку.

Люди пенсійного віку то переважно соби, інтелект яких визначився за часів командної економіки "Вони не поступляться принципами". То є елемент трудового потенціалу і нехтувати їм недоцільно.

Кошти пенсійного фонду, які мають створити "кадровий потенціал" явно недостатні для підтримки гідного рівня життя в межах реального споживчого кошику.

Обўєктивно існує потреба в працевлаштуванні осіб пенсійного віку, особливо демобілізованих кадровиих військовослужбовців.

Економічний сенс цієї вимоги полягає в тому щоб збільшити базу пенсійного забезпечення.

Існує мінімум два варіанти задоволення цієї вимоги:

Пошук і створення державниих структур, які мають забезпечувати пенсіонерів додатковим заробітком на діючих підприємствах.

Заохочення громадян пенсійного віку до підпрриємницької діяльності. (Фактично через створення великої кількості "торгівельних точок" це вже відбувається).

Перший напрямок, який реалізується фондом зайнятоості є не здатний реалізувати свою задачу тільки з однієї головної причини ринкової (по суті задача вирішується адміністративним шляхом).

Якщо в 1990 питома вага пенсіонерів становила 21,5 %, то в 1996 р. - 22,6 %. За останні десять років зменшилася частка осіб працездатного віку: з 56,4 % в 1985 р. до 55,9 % в 1996 р. У світі населення вважається старим, якщо частка осіб у віці 60 років і старше становить 12 % вище по відношенню до всього населення. Слід зазначити, що тенденція до старіння населення висуває перед суспільством серйозні соціально-економічні, соціально-психологічні проблеми. Адже з старінням населення пов'язані проблеми робочої сили, збільшення економічного навантаження на суспільство і т.д.

Чисельність населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, становила у 1996 - 23 млн чоловік і скоротилась порівняно з 1995 .на 3 %. З сфер виробництва вивільнилося понад 800 тис. чоловік. На чисельність робочої сили безпосередньо впливає смертність населення у працездатному віці. Останнім часом в Україні спостерігається відчутне зростання смертності працездатного населення, зокрема, з 130,5 тис. у 1985 р. до 192,5 тис. у 1995 р. Питома вага чоловіків серед померлих у цьому віці перевищує 80 %. Основними причинами смертності є травми і нещасні випадки, від яких число загиблих чоловіків у 5,6 разів перевищує аналогічні показники жінок.

Для ефективного регулювання економічного розвитку доцільно використовувати економіко-демографічні моделі, зокрема, при розробці програм розвитку освіти, охорони здоров'я, зайнятості, забезпечення житлом тощо. Неврахування демографічних факторів може негативно позначитись на реалізації таких програм.

Базою для макроекономічних досліджень в демографії є мікроекономічні характеристики населення: стан розвитку сім'ї та окремої людини. Особливо важливе значення на сучасному етапі розвитку суспільства повинно надаватися сім'ї. Однак сім'я як цілісна система вітчизняною наукою вивчалася недостатньо. Тому міждисциплінарний підхід до проблем сім'ї, інтеграція демографічних, соціологічних і економічних даних про її розвиток сприятиме глобальному дослідженню сім'ї в умовах перехідного періоду, виробленню та реалізації сімейної політики. Сприяння захисту економічних інтересів сім'ї та забезпечення її економічної безпеки є важливим завданням такої політики.

Тенденція депопуляції посилюється ще й значними погіршеннями стану здоров'я нації. Залишається високою первинна інвалідність працюючого населення. Загальна кількість інвалідів сягнула 1,5 млн чоловік, у тому числі - 135,5 тис. дітей. Зростає кількість психічно хворих, яких станом на 01.01.96 р. налічуєься - 1,17 млн. чоловік, а хворих на алкоголізм - 736,2 тис.

Україна зазнала значних втрат у генофонді, що також негативно позначається на подальшому відтворенні населення. Така ситуація може призвести до якісного виродження українського народу. До того ж, на думку провідних українських вчених, змінився принцип і спрямованість сучасного відтворення населення. Якщо раніше поряд з фізично досконалими виживали й найбільш інтелектуально розвинені особи, то нині за умов деградації генофонду, погіршення екологічного середовища, відтоку інтелекту за кордон, можливість вижити і залишити після себе потомство здебільшого зберігають фізично здорові особи, що свідчить про пріоритет фактору фізичного розвитку людини перед розумовим.

Останнім часом зросла кількість представників некорінного населення, здебільш непродуктивного, яке переселилося з Російської Федерації та деяких інших країн СНД і осіло переважно в південних регіонах України. Нині держава практично втратила контроль над міграційними процесами. Наприклад, в деяких регіонах України, особливо західних, є надлишок робочої сили, яку можна було б перемістити в інші регіони країни, що сприяло б економічній та політичній стабілізації. Звичайно, для цього потрібні відповідні капіталовкладення і бажання здійснювати міграційну політику, спрямовану на забезпечення національної безпеки України. Індикаторами економічної безпеки, що мають демографічне спрямування можуть бути:- коефіцієнт природного приросту населення;- коефіцієнт смертності немовлят;- коефіцієнт міграції;- коефіцієнт відтворення населення;- коефіцієнт економічного навантаження на суспільство

Екологічні загрози за масштабністю негативного впливу можуть перевищувати наслідки будь-якої агресії. У системі економічної безпеки екологічні загрози зумовлені як зовнішніми, так і внутрішніми причинами.

Зовнішні економічні загрози мають умисний або неумисний характер. Наприклад, екологічна агресія, яка має умисний характер, може здійснюватися шляхом маніпулювання природними процесами та руйнуванням екологічно небезпечних об'єктів -атомних електростанцій, дамб, хімічних заводів тощо.

Транскордонні переміщення забруднюючих речовин завдають величезних економічних збитків, збільшують техногенне навантаження на екосистему України, призводять до поширення епідемій та різних захворювань. Під виглядом сировини, добрив та іншої продукції на територію України завозяться різного роду відходи, а відсутність дієвої системи регулювання та контролю за ввезенням відходів загрожує перетворенню України у загальноєвропейський смітник.

Однак критичний стан навколишнього середовища зумовлений здебільшого внутрішніми причинами. Це пов'язано насамперед з тим, що продуктивні сили України протягом тривалого часу розвивалися без врахування екологічних наслідків. Нині до 10 % втрат валового внутрішнього продукту відбувається внаслідок зменшення продуктивності та передчасної втрати основних фондів, природних і людських ресурсів.

Вітчизняна промисловість є однією з найнебезпечніших у світі. Це пов'язано з несприятливою структурою промислового виробництва, високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв, застарілими технологіями та обладнанням, відсутністю відповідних природоохоронних систем.

Нині обсяги відходів видобутку, збагачення та переробки мінеральної сировини, які до того ж містять цінні корисні копалини і мають промислове значення, перевищують 25 млрд тонн, займаючи при цьому площу понад 160 тис. гектарів. Таким чином, в Україні створено сотні техногенних родовищ різних корисних копалин потенційною вартістю в десятки мільярдів доларів США придатних для промислового освоєння.

Досвід розвинених країн свідчить, що існують два основних важелі, які стимулюють екологізацію виробництва та енергозбереження. Це плата за використання природних ресурсів та природоохоронні заходи. В Україні надзвичайно важливе значення має застосування нового економічного механізму природокористування та забезпечення природоохоронної діяльності. Сутність цього механізму полягає у впровадженні плати за користування надрами, земельними, водними та іншими природними ресурсами і насамперед за забруднення навколишнього середовища. Також слід економічно заохочувати підприємства, які застосовують маловідходні та ресурсозберігаючі технології. Забруднення довкілля повинно стати економічно невигідним.

Основна мета запровадження еколого-економічного механізму - формування суто економічних відносин у сфері використання природних ресурсів, стимулювання раціонального і комплексного їхнього використання і відтворення, що є вкрай важливим на шляху до зменшення ресурсомісткості кінцевого національного продукту.

Завдяки деградації виробничого потенціалу зростає кількість аварій, катастроф, надзвичайних ситуацій, що завдає значної шкоди економічній безпеці України. Запобіганню таким катаклізмам сприятиме здійснення обов'язкової державної екологічної експертизи відповідних проектів та програм. Також необхідно створити дієву систему запобігання і реагування на аварії, катастрофи та надзвичайні ситуації.

Наслідки Чорнобильської катастрофи, в результаті якої постраждало 3,2 млн громадян, у тому числі 942 тис. дітей, ще досить тривалий час негативно впливатимуть на екологічну ситуацію в Україні, здоров'я та генофонд нації. Величезні втрати, пов'язані з мінімізацією наслідків катастрофи, соціальним захистом населення, що постраждало, забирають щорічно з Державного бюджету 10-15 % усі

Крім цього, вилучення з господарського користування значних територій вкрай негативно впливає на економічну безпеку України.

У зв'язку з цим надзвичайно важливого значення набуває створення надійної системи державного регулювання безпеки використання ядерної енергії. Негайного вирішення вимагає перетворення в екологічно безпечну систему об'єкту "Укриття" і захоронення радіоактивних відходів на атомних електростанціях. Відсутність національних центрів з переробки, зберігання та захоронення відходів стає серйозною перешкодою для безпечної роботи АЕС. Наявність цих проблем пов'язане з відсутністю стратегії, науково-технічної підтримки та відповідної інфраструктури, тобто інтегрованої системи безпечного поводження з радіоактивними відходами. Створення такої системи і забезпечення належних умов її функціонування є необхідною умовою подальшого розвитку ядерної енергетики.

Економічні передумови розміщення продуктивних сил - це сукупність економічних умов та відношень, які впливають на особливості розміщення продуктивних сил.

Вони грунтуються наступним чином:

- історико-економічні передумови;

- особливості суспільної організації виробництва;

- характер прояву територіального поділу праці на регіональному та міжнародному рівнях;

- загальний рівень економічного розвитку регіону.

Історико-економічні передумови - це закономірна послідовність подій у розвитку економіки, які істотно впливають на характер РПС.

Передумови є загальні і регіональні, вони визначаються закономірностями суспільного розвитку.

Форми суспільної організації виробництва є наступні:

- концентрація;

- спеціалізація;

- кооперування;

- комбінування.

Територіальний поділ праці на міжрайонному рівні формує народногосподарський комплекс країни. Спеціалізація країни визначається геополітичним положенням, рівнем економічного розвитку, інтегральними ресурсами, особливостями історико-економічного розвитку та політичною орієнтацією.

ВНП характеризує кінцеві результати діяльності економіки держави. Він створюється в матеріальній та нематеріальній сферах діяльності.

ВВП характеризує кінцеві результати внутрішньої економіки без урахування зовнішніх надходжень.

Валовий суспільний продукт - це сума валової продукції галузей матеріального виробництва, який включає додану вартість та вартість минулої праці.

Матеріальний доход створюється у сфері матеріального виробництва у невиробничій сфері. Він дуже близький за змістом до ВНП, але відрізняється від нього розміром податків на виробництво та імпорт, сумою амортизаційних відрахувань.

Національне багатство - це сукупність накопичених матеріальних благ (обсяги основних фондів, обігових коштів, приватного майна тривалого користування).

Продуктивність суспільної праці - це відношення виробничого національного доходу до чисельності працівників, які його створили.


ТЕМА 2. ЗАКОНОМІРНОСТІ, ПРИНЦИПИ ТА ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

2. Принципи розміщення продуктивних сил.

3. Фактори розміщення продуктивних сил.

1. ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Поняття простір і територія не є тотожними. Територія - це поверхня суходолу, яка характеризується двомірністю, а поняття простору пов'язане з поняттям часу. Простір має такі властивості: протяжність, єдність перервності і безперервності. Якщо є зв'язок виробництва з територією, то це буде елементом географічного простору. Географічний простір - це сукупність відносин між географічними об'єктами, які розташовані на конкретній території і розвиваються в часі.

Економіко-географічний простір формується господарськими об'єктами і їхніми зв'язками на конкретній території. Підприємство впливає на навколишню територію в трьох напрямах: виробництво, населення, природа. Формується три ареали впливу: виробничий, соціальний, економічний. Вони разом створюють економіко-географічне поле підприємства. Якщо розглядається не територія, а організаційно-господарські зв'язки, виявлені через систему управління, то вживається термін "економічний простір".

РПС є наслідком впливу об'єктивних законів і закономірностей та суб'єктивної волі людини.

Закон - це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі і суспільстві.

Закономірність - це об'єктивно дійсний, повторюваний зв'язок явищ природи з громадським життям.

Закони і закономірності не залежать від волі людей.

Закономірності РПС виявляються у відношенні між виробничою діяльністю людей і територією, на якій вони діють.

Свідома розробка і впровадження доцільних заходів з економічної організації території, згідно закономірностей розміщення називаються принципами розміщення продуктивних сил, або принципами регіональної соціально-економічної політики.

Існують наступні закономірності:

- ефективне розміщення продуктивних сил;

- територіальний поділ праці;

- економічна цілісность регіону;

- регіональна інтеграція господарства;

- територіальна комплексність продуктивних сил;

- територіальна концентрація продуктивних сил;

- зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;

- соціальна спрямованість;

- усталеність розвитку;

- національна безпека;

- планомірність;

- керованість;

- комплексність;

- конкурентоспроможність;

- ефективність господарства економічних районів.

2. ПРИНЦИПИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

- принцип раціонального розміщення виробництва;

- принцип оптимальності розміщення виробництва;

- принцип збалансованості і пропорційності;

- принцип комплексного розміщення виробництва;

- принцип розміщення підприємств, згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва;

- принцип урахування міжнародного територіального поділу праці;

- принцип збереження економічної рівноваги;

- принцип обмеженого централізму.

Дотримання принципів РПС є основою регіональної політики. Регіональна політика - це сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, регіональному аспектах. Регіональна політика характеризується наступними напрямами:

- співвідношення і взаємодія рушійних сил регіонального розвитку в державному, коопераційному, приватному та ін. секторах національної економіки;

- співвідношення державних і регіональних аспектів;

- зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;

- регіональні аспекти демографічної та економічної політики.

Мета регіональної політики - це забезпечення населенню гідних умов життя.

Її принципи:

- пріоритет інтересів регіону над інтересами галузей, відомств і т.д.;

- всебічне врахування передумов і факторів розміщення продуктивних сил;

- пріоритет ресурсозберігаючого підходу до РПС;

- потреба поступового зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

3. ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

y=f(x), де х - фактори, у - територія.

Праця, сировина і транспорт є найважливішими факторами виробництва.

Сировинний фактор ще називають факторами матеріаломісткості. Витрати на матеріаломісткість виробництва у більшості галузей промисловості складають понад половину сукупних витрат на весь обсяг виробництва.

Ступінь матеріаломісткості - це відношення витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Ці величини виражають у грошових і натуральних показниках. Якщо кратність перевищує 2, то матеріаломісткість вважається високою. Для матеріаломісткого виробництва характерна висока концентрація.

В світовому виробництві постійно іде процес зниження матеріаломісткості виробництва, внаслідок чого вплив сировинного фактора поступово спадає.

Паливно-енергетичний фактор близький до сировинного за характером впливу на виробництво, тому що паливо теж є мінеральним ресурсом.

Енергомісткі - це виробництва, які зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора. Вони поділяються на електромісткі та паливомісткі.

Енергомісткі виробництва поділяються на високоенергомісткі (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на виробництво продукції), середньо місткі (15-30%) та неенергомісткі (менше 15%).

До паливомістких відносяться виробництва, які поглинають багато тепла. Особливе місце належить ТЕС.

Вплив водного фактора базується на використанні природних ресурсів. Мається на увазі прісна вода, яка використовується у процесі виробництва. Вода річок і озер, яка використовується для водного транспорту, безперечно, є водним ресурсом, але не вважається складовою частиною водного фактора. Споживання прісної води у світі має тенденцію до зростання. Вода використовується у промисловому і сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання у різних країнах різні. Водоспоживання залежить від розвитку зрошування в регіоні.

Водомісткість виробництва є висока (81-500 м /т), середня (20-80 м /т) та низька (менше 20 м /т).

Дефіцит води є лімітуючим фактором для розміщення водомістких виробництв.

Дія фактору робочої сили (трудового) залежить від демографічного потенціалу регіону, чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової структури.

Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на одиницю продукції. Можна його порахувати шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості продукції, однак даний метод не завжди точний, тому що, якщо вартість вихідної сировини є висока, то в кінцевій собівартості готової продукції її питома вага буде великою, що понизить питому вагу зарплати. На неї істотно впливає рівень механізації праці.

Точнішим є метод натуральних показників, наприклад витрати людино-години на одиницю продукції. Цей метод використовується в сільському господарстві.

Працемісткість також можна визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на одного виробника.

До фактора "працемісткості" наближений фактор "наукомісткості" виробництва. В деякій випадках наукомістке виробництво виноситься разом з науковою бібліотекою за межі великого міста (Новосибірське академмістечко).

Дія споживчого фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готової продукції. Він посилюється в наступних випадках:

- коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані істотно вплине на його вартість;

- коли масове споживання готової продукції локалізується в певних центрах.

Наприклад, хлібопекарське виробництво обслуговує територію з радіусом до 10 км., транспортування свіжого молока до 25-30 км., радіус подавання тепла від ТЕЦ становить не більше 30 км. і т.д.

Транспортний фактор посилює дію попередніх факторів, його складова в структурі витрат в багатьох випадках є високою. У залежності від розмірів транспортних витрат виробництво розміщують ближче до сировини або до споживача. Дешеві вантажі перевозити на великі відстані невигідно, тому що частка транспортних витрат буде становити в цих випадках 25% і більше. Для порівняння - у вартості дорогих вантажів вона становить 0,1-1,5%.

Вплив транспортного фактору дається в ознаки через забезпеченість території транспортними сполученнями (конфігурація транспортної мережі, щільність доріг і т.д.). високий економічний розвиток регіону і розвиненість транспортної мережі є прямопропорційними величинами.

Фактор науково-технічного прогресу істотно впливає на РПС. Тобто, на території регіону може виникнути виробництво, яке раніше тут було неефективним.

Наприклад, до 20 ст. підприємства чорної металургії орієнтувались у розміщенні переважно на вугілля, тому що його було потрібно більше, ніж руди на одиницю металу (виник металургійний район Донбас). При зміні технології витрата вугілля значно знизилась і виробництво чорної металургії почало тяжіти у розміщенні до залізорудних басейнів (Кривий Ріг).

НТП у кожній історичній фазі виводить на провідні місця ті чи інші галузі економіки. Наприклад, до середини 19 ст. провідними були с/г і текстильна промисловість, згодом - металургія і транспортне машинобудування, зараз - енергетика, машинобудування, хім.. промисловість, електроніка.

Ринкова кон'юнктура враховує конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили. Фактори кон'юнктури визначають рух цін, цінних паперів, розмір виробництва та зайнятості населення.

Кон'юнктура ринку - конкретні умови реалізації суспільного продукту, яка здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою в них. Якщо попит перевищує пропозицію, то створюється стимул для розвитку виробництва, якщо навпаки, то виробництво доцільно скорочувати.

Ринкова кон'юнктура тісно пов'язана з НТП. Товари вищої якості, якщо задовольняють вищі потреби, мають високий попит і на них ростуть ціни.

Економіка витримує темп НТП при умові врахування тенденції ринкової кон'юнктури.

Також має вплив фактор егономіко-географічного положення.

Економіко-географічне положення об'єкта - це сукупність його відношень до інших економіко-географічних об'єктів, що лежать поза ним. Тобто об'єкт характеризується розташуванням на певній території та системою реальних і потенційних зв'язків з іншими об'єктами. Зміна економічного простору біля об'єкту впливає істотно на економічний потенціал даного об'єкту.

Наприклад, Київ став політичним і економічним центром України, тому що він розташований на перехресті водних шляхів та у центрі серед політично пов'язаних між собою князівств.

Макроположення характеризує економічні відносини об'єкта за відношенням до компактної і відносно невеликої за розміром території його оточення.

Мікрорівень характеризує зони впливу міст на навколишню територію та об'єкт відносно невеликого оточення.

Від економіко-географічного положення залежить створення зон спільного підприємництва, які формуються навколо великих портово-промислових комплексів.

Вплив розташування виробництва на навколишнє середовище почав враховуватися в

2-й половині 20 ст. Екстенсивне ведення с/г виробництва призвело до вирубування лісів та ерозії земель. Промислова революція істотно прискорила ресурсовикористання. 6 млн. га. земель на планеті щорічно перетворюється на пустелі, 11 млн. га. лісів щорічно вирубається, лише від пожеж. В цілому, екологічний фактор набув глобального значення. В 159 країнах, які входять до ООН, створені спеціальні служби охорони навколишнього середовища. Вони у взаємодії з регіональними органами ООН розробляють екологічні проекти.

Впливи є безпосередні і опосередковані, коротко- і довготривалі, виявляються у вигляді механічних порушень, руйнування, теплового ефекту. Наслідки є оборотні і необоротні, первинні та вторинні.

Екологічний фактор

Екологізація виробництва є складовою економічної політики держави. Основи екологічної політики України визначені "Законом про охорону навколишнього природного середовища".

Врахування екологічного фактору в РПС виявляється в наступних ситуаціях:

- недопустима концентрація шкідливих видів виробництва;

- треба врахувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови;

- проектування промислових підприємств має врахувати розу вітрів;

- створення санітарних зон навколо шкідливих виробництв, які позбавлені від постійного проживання людей.


ТЕМА 3. ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

2. Територіально-виробничі, портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони .

3. Економічне районування України .

1. ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ: СУТНІСТЬ, ЗМІСТ ТА ВИДИ. КОНЦЕПЦІЯ ЕНЕРГОВИРОБНИЧИХ ЦИКЛІВ

Територіальний поділ праці - це процес виробничої спеціалізації території, який зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

ТПП передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва, між виробництвом та споживанням. В основі ТПП лежать природні умови та ресурси, відмінності між народами.

Виділяються наступні різновиди ТПП:

а) генеральний - між країнами та окремими районами;

б) внутрішньорайонний - між промисловими вузлами і містами;

в) біля економічного центру (міста і т.д.);

г) постадійний, коли стадії виробничого процесу територіально роз'єднані;

д) фазовий - один і той же вид продукції надходить з різних місць;

е) епізодичний - непостійний обмін товарами між країнами та регіонами.

Одержання дешевого продукту в район з більш сприятливими природними і економічними районами сприяє їх спеціалізації. (Для визначення спеціалізації використовують ряд коефіцієнтів. Такі як, коефіцієнт локалізації - це відношення питомої ваги галузі району у виробництві району до питомої ваги відповідної галузі району в країні; коефіцієнт виробництва продукції району на душу населення, то що)

Енерговиробничі цикли - це сукупність виробничих процесів, які виникають співпорядковано, взаємообумовлено довкола основного процесу для даного різновиду енергії і сировини.

ЕВЦ мають наступні властивості: - територіальна стійкість сукупності; - типовість для схожих за природними і економічними передумовами розвитку районів;

Існуюча сучасна система ЕВЦ включає:

- пірометалургійний цикл чорних металів;

- пірометалургійний цикл кольорових металів;

- хіміко-металургійний цикл рідкісних металів;

- нафтоенергохімічний цикл;

- газоенергохімічний цикл;

- вуглеенергохімічний цикл;

- сланцеенергохімічний цикл;

- гірничо-хімічний цикл;

- лісоенергохімічний цикл;

- теплоенергопромисловий цикл;

- атомоенергопромичловий цикл;

- гідроенергопромисловий цикл;

- машинобудівний цикл;

- текстильно-промисловий цикл;

- рибопромисловий цикл;

- індустріально-аграрний цикл;

- гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл;

- індустріально-будівельний цикл.


2. ТЕРИТОРІАЛЬНО-ВИРОБНИЧІ, ПОРТОВО-ПРОМИСЛОВІ КОМПЛЕКСИ, НАУКОВО- ТЕХНОЛОГІЧНІ ЗОНИ

ТВК - це сполучення підприємств, для яких територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок тривалості взаємозв'язків виробництва, скорочення транспортних витрат, раціонального використання ресурсів.

Існують три типи ТВК: монопродуктові, субпродуктові та поліпродуктові.

Для реалізації міжгалузевих народногосподарських програм створюють програмно-цільові ТВК.

Технополіси - це центри науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами і комплексами. Зосередження технополісу для випуску науково місткої продукції на обмеженій території називається технопарком.

Основними напрямами технополісу є: машинобудування, медицина, морегосподарський комплекс, сільськогосподарське виробництво, екотехніка та охорона навколишнього середовища.

Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства країни, що має наступні ознаки:

спеціалізацію;

комплексність;

керованість.

Об'єктивною основою економічного району є ТВК.

Спочатку в Україні було фізико-географічне районування, а потім воно об'єктивно переросло у економічне районування.

3. ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ

Регіональна економіка - це науковий напрямок, який вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. РПС займається регіональними та міжрегіональними проблемами, а регіональна економіка за об'єкт дослідження має регіон.

Функції регіональної економіки:

- створення різних сервісних виробництв та організацій та виробництв, які випускають продукцію міжгалузевого призначення;

- забезпечення адаптації досягнень НТП до місцевих умов;

- врахування зовнішньоекономічної діяльності.

Господарство регіону є відкритою економічною системою, яка функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні зв'язки.

Для регіональної економіки характерні:

- комплексність економіко-екологічного та соціального розвитку;

- територіальна єдність процесів виробництва, природокористування та охорони навколишнього середовища;

- відповідальність демографічної ситуації, розміщення виробництва та соціальної інфраструктури;

- поєднання територіального та галузевого управління господарськими об'єктами.

Соціально-економічний потенціал визначає інтегральну характеристику регіону. Економічний потенціал характеризується величиною національного багатства, кінцевого продукту, національного продукту, вартості основних фондів та ін. До складу соціально-економічного потенціалу входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний потенціали.

Для здійснення регіональної політики потрібно провести соціально-економічний аналіз дійсного соц.екон. потенціалу регіону, визначення джерел і масштабів розвитку, оцінки варіантів перспективного соц.екон. розвитку регіону.

Однією з задач регіональної політики є визначення перспектив розвитку регіону, його цільової функції з загальнодержавних позицій з урахуванням цілісності народногосподарського комплексу України.

Складовою частиною регіональної політики є державні регіональні програми, виконання яких забезпечується спеціальними фондами регіонального розвитку та наданням пільг, розподіл фінансових коштів. Основу регіонального господарського механізму становить система регуляторів та стимулів територіальних відношень. Механізм централізованого економічного управління має забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавної регіональної політики, зокрема раціональне розміщення підприємств та поліпшення використання територіальних ресурсів.

Без ініціативи регіонів неможливий ефективний розвиток господарства. Регіональна спеціалізація є внутрішньо регіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації є профільні, які мають значну питому вагу в господарстві регіону та непрофільні, які мають незначну питому вагу.

Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону у територіальному поділ праці. Територіальний поділ праці є однією з форм суспільного поділу праці, яка нерозривно пов'язана з галузевою її формою. Поділ праці диференціює процес виробництва, визначає спеціалізацію, галузеву структуру.

Для визначення спеціалізації регіонів держави використовують наступну систему показників:

- частка виробництва продукції галузей спеціалізації регіону у виробництві держави;

- коефіцієнт локалізації галузі на території регіону;

- коефіцієнт виробництва продукції на душу населення;

- коефіцієнт товарності.

Ефективність регіональної політики залежить від визначення території регіону, меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану. Регіон є об'єктом регіональної політики.

Економічне районування країни - це відокремлення, відмежування на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.

Економічний район - це географічно суцільна територіальна частина народного господарства країни, яка має спеціалізацію і міцні внутрішні економічні зв'язки (П.Алампієв).

Економічний район - це територіально суспільна частина народного господарства країни, яка має спеціалізацію, комплексність, керованість (Е.Алаєв).

Економічний район - це територіальна частина народного господарства країни, якій органічно характерні географічна цілісність та економічна спільність (В.Поповкін).

Об'єктивною основою економічного району є ТВК. Економічні райони поділяються на галузеві та інтегральні.

Галузеві райони - це райони, які зосереджені на території підприємств окремих галузей.

Інтегральні райони - це економічні райони, для яких характерні внутрішні економічні зв'язки, територіальна та адміністративна цілісність.

В території виділяють:

Мікрорайони (група адміністративних районів);

Мезорайони (2-3 області);

Макрорайони (велика частина території, яка може налічувати 10 і більше областей).

РВПС України НАН України запропонувала наступне районування:

ТЕМА 4. НАУКОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ.

1. Концепція регіональноі політики.

2. Теоретичні основи регіонального розвитку.

3. Регіональні структури - вертикальні та горизонтальні звязки

4. Аграрний сектор та регіональна економіка

5. Регіональні аспекти державноі науково-технічноі економіки.

1. КОНЦЕПЦІЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Українська держава розбудовуючись та інтегруючись у європейські та світові структури має вести науково - обгрунтовану регіональну політику. Держава має сприяти демократичному самоврядуванню та регіональному управлінню, розширенню взаємозв'язків по горизонталі та вертикалі. Правові та економічні відносини, інші регулятори відносин "держава - регіон" будуються на конституційних засадах за верховенством загальнодержавного права та законів.

Доцільно далі поглиблювати територіальний поділ праці, спеціалізацію та створювати структури, які відповідають природно - кліматичним умовам регіону, якісному екологобезпечному виробництві, інфраструктурі економіки, кон'юктурі ринку.

Економічна віддача природних та виробничих ресурсів регіону, забезпеченість ринку товарами та послугами залежить від ефективності використання наукового та технічного потенціалу регіону, розвитку підприємництва у регіоні. Одним з напрямків регіональної політики є економне раціональне використання місцевих ресурсів ( в основному природних ), застосування мало- та безвідходних, енерго - та ресурсозберігаючих технологій, високорезультативних форм організації праці. Важливе значення має дотримання вимог екологічної безпеки регіону, охорони та розширеного відтворення природно - ресурсного потенціалу регіону.

Наряду з полагодженням міжрегіональних зв'язків потрібно забезпечіти відкритість української економіки (відкритість ринку товарів, інвестицій, технологій, цінних паперів та інших елементів ринкової кон'юктури). Для розробки та здійснення ефективної регіональної політики досліджено на фундаментальному рівні природно - ресурсний потенціал, національну та соціальну структуру населення, розміщення продуктивних сил.

На жаль, фундаментальна база розвитку ефективної регіональної політики використовується недостатньо.

Існуючий адміністративний поділ України не можна визначити досить обгрунтованим з точки зору економічного районування.

2. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Чим краще діє система управління та господарювання регіону, тим повніше використовується його потенціал та природно - кліматичні умови, тим поглиблюються інтеграційні процеси у світове господарство.

Вирішення проблем регіонального розвитку зводиться до формування взаємовигідних відносин "регіон - центр".

Науково обгрунтована регіональна політика виключає можливість керувати регіонами тоталітарними методами та управління за принципами "повної автономії регіону".

3. РЕГІОНАЛЬНІ СТРУКТУРИ: ВЕРТИКАЛЬНІ ТА ГОРИЗОНТАЛЬНІ ЗВ'ЯЗКИ

Кризою охоплені всі регіони, загострені міжрегіональні та регіональні взаємозв'язки з центром, соціальна напруга, криміналізація. В таких умовах необхідно активізувати зусилля держави, регіонів, місцевої влади. У виробничій сфері потрібно сприяти розвитку підприємництва. Перепрофілювання виробництва вимагає значних інвестицій, що усугубляє кризовий економічний стан.

За допомогою чинного законодавства та виконавчої влади можливо переорієнтувати інвестиційну та інноваційну діяльність на прогресивне економічне зростання у вигляді Макропоказників (ВИП, ВВП, Національне багатство). Це неможливо без змін податкової, бюджетної політики.

Господарський механізм регіону включає конкретні форми господарювання, систему виробничих відносин. У структурі організаційно - господарського механізму виділяють:

- блок управління (побудова організаційних структур управління виробництвом, менеджмент);

- блок планування, прогнозування, розробку цільових програм;

- блок регулювання (ціноутворення, фінансування, страхування, кредитування, оподаткування, матеріальне та моральне стимулювання);

- блок обліку та контролю, економічного аналізу.

4. АГРАРНИЙ СЕКТОР ТА РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

- конкурентноздатне раціональне використання аграрного природно - ресурсного та виробничого потенціалу;

- максимально ефективне використання трудового потенціалу;

- ефективна фондовіддача;

- достатній соціально - психологічний ефект від ведення господарства;

- збалансованість попиту - пропозиціі на ринку;

- збільшення експортних можливостей регіону.

Під державний погляд доцільно віддати регіони з порушеною екологічною стабільністю земельної території.

5. РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОЇ НАУКОВО - ТЕХНІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

- ефективного соціально - економічного розвитку регіонів;

- комплексного розв'язання наукових, технічних, організаційних, управлінських проблем;

- зростання технологічно - інформаційного рівнів виробничої сфери;

- розробки, послідовного здійснення стратегічного розвитку регіону;

-сприяння формуванню високоефективної структури економіки.

За останні роки економічні установи НАНУ відновлюють співробітництво з науковими установами РАИ (1993, 1995, 1996 рр.).

Кожній країні потрібно мати власний науково - технологічний потенціал для утримання на конкурентоздатному рівні, тим наче кожному регіону.

1. Сутність та зміст економіки перехідного періоду.

1. Сутність та зміст економіки перехідного періоду.

2. Регіональна економіка: сутність та зміст.

3. Управління інфляцією.

1. СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ЕКОНОМІКИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ

Економіка перехідного періоду досліджує економічні відносини та закономірності становлення, відтворення виробничого потенціалу, ефективність розміщення продуктивних сил.

Основними завданнями економіки перехідного періоду є наступні:

- визначення взаємозв'язків між виробництвом та потребами соціально - економічного розвитку держави;

- рекомендації для поточного та перспективних напрямків структурної перебудови економіки регіону;

- прогнозування темпів росту виробництва;

- прогнозування відтворювальних процесів;

- моделювання єдиної територіально - галузевої системи виробничих, фінансових, цінових, природних чинників стабілізації економіки регіону;

- розробка фінансово - кредитних, податкових та бюджетних важелів стимулювання виробничих процесів.

Економічне зростання вимагає політичного поліпшення інноваційної діяльності. Інновації - це явище, у якому переплітаються досягнення науки і техніки з розвитком економіки, організаційно поєднуючись. Для інноваційних процесів характерним є циклічність, постійна реалізація нововведень, ризик.

Виділяють наступні етапи інноваційної діяльності: 1) дослідження; 2) розробка; 3) підготовка до виробництва; 4) виробництво; 5) збут.

Проходження кожного з етапів базується на відповідних організаційних, інвестиційних та інституціальних умовах та характеризується трансформаційним спадом. Ефективна державна економічна політика покликана сформувати макроекономічні передумови для активізації суб'єктів господарської діяльності.

2. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ

Регіональна політика у вузькому значенні - це комплекс галузей з виробництва товарів та надання послуг. У широкому значенні - це система виробничих відносин, форм та методів організації виробництва, комплексного управління регіоном. Конкурентоздатність товарів та послуг залежить від впровадження новітніх методів управління, розробки принципово техніки та технології, створення нових сфер економічної діяльності та управлінської системи.

Поняття регіональна економіка охоплює виробничі, фінансові, кредитні, суспільні відносини території конкретного регіону.

Для ефективного розвитку виробництва у регіоні потрібно знайти організаційні форми для впровадження у виробництво ноу - хау, нових прогресивних методів виробництва, екологобезпечні ресурсозберігаючі технології.

Без ефективної гнучкої регіональної політики неможливе економічне реформування.

Не завжди використовується системний підхід, а робляться спроби хаотичного та безладного застосування управлінських дій.

Централізована модель територіального устрою, як показує світовий досвід, гальмує розвиток регіонального господарства. Отже стратегічною метою регіональної політики має бути істотне підвищення життєвого рівня населення регіонів на базі ефективного використання промислового та природно - ресурсного потенціалу.

Держава має забезпечити міжрегіональну єдність відтворювальних процесів у макроекономіці, створити економічні інтереси у активній соціально - економічній діяльності регіонів, забезпечити стратегічну мету економічного розвитку регіонів.

Під регіоном розуміють економічний район, який виділяється спеціалізацією та структурою господарства, природно - ресурсним та демографічним потенціалами, соціально - економічними особливостями.

Сутність науково - обгрунтованої ефективної регіональної соціально - економічної політики полягає у органічному поєднанні загально національної та територіальної моделей відтворювальних процесів на даній території.

3. УПРАВЛІННЯ ІНФЛЯЦІЄЮ

Інфляція виникає поступово, адже інфляційний процес маскується тим, що спочатку не відчувається надмірності грошей в обігу, а населення їх нагромаджує як заощадження.

ТЕМА 5. НАУКОВІ МЕТОДИ АНАЛІЗУ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

2. Економічні методи обгрунтування розміщення продуктивних сил.

3.Аналіз ефективності розміщення виробництва.

1. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС ТА НАУКОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ

Основою НТП є оновлення економічного і соціального життя. НТП змінює підходи до РПС, створює можливості для розв'язання галузевих господарських проблем, для комплексного розвитку господарства.

Під впливом НТП з'являються нові фактори РПС, які залежать від територіально-економічної структури. При збільшенні факторів відбувається зміна їх значимості. Значно зросло значення сировинного фактора. Істотних змін зазнали транспортний та сировинний фактори. Велике значення має екологічний фактор. Сільськогосподарське виробництво значно відстає від промисловості за рівнем матеріально-технічної оснащеності. У розміщенні продуктивних сил перспективною є ідея створення науково-технічних парків і технополісів.

Енергетика займає визначальну роль у розвитку народного господарства. В природному середовищі немає універсального необмеженого джерела енергії, а відповідні джерела мають низку вад, зокрема низьку концентрацію на одиницю поверхні та непостійність у часі. Сонячна енергетика відноситься до легко відновлюваних джерел енергії. Основною ланкою СЕС є сонячні бактерії. Такі електростанції екологічно чисті, проте займають велику територію і матеріаломісткі. Геотермальна енергетика розвивається в країнах з достатніми запасами геотермальних ресурсів. Джерела геотермальної енергії є наступні:

родовища геотермальної сухої пари;

джерела вологої пари;

родовища геотермальної води;

сухі гарячі скельні породи, які знаходяться на глибині 2 км., їх запаси найбільші;

магма - це нагріті до 1300 С гірські породи.

Енергія, отримана при охолодженні 1 км природного масиву на 10 відповідає тепло відтвореній здатності 1 млн.т. нафти. Загальний зміст перших 10 км. земної кори становить трлн.т.у.п. питомі витрати на спорудження Неотес в США нижчі на 38%, як АЕС і на 50% нижчі, як традиційних вугільних ТЕС, а вартість електроенергії на 25-35% нижча проти інших видів електростанцій. Морські приливи і відливи відбуваються двічі на добу. Гольфстрім несе води у 50 разів більше як усі річки світу. Одержання палива з біомаси. Біогаз - це кінцевий продукт розкладу мікроорганізмами в анаеробних умовах. Вітер - це енергія сонця, яка перетворена в кінетичну енергію рухаючи повітряних мас. Потужність сонячного випромінювання, яке перетворюється в енергію вітрових потоків, орієнтирно рівна ГВт. Нині будуються одиничні вітроагрегати потужністю 1000-10000кВт. Для будівництва ВЕС великих розмірів необхідна середньорічна швидкість вітру на стандартній висоті флюгера(10м.) має становити 6м/с. НТП, а на перспективу і всі галузі народного господарства, підпорядковані наступним принципам:

Все переробляється, використовується, нейтралізується, повертається у виробничий процес;

За його межі виходить лише товарна продукція, що користується попитом, а до природного середовища виводиться мінімальна кількість нейтральної до нього матеріальної маси.

В розвинутих країнах повторно ресурси використовуються в 60-95% випадках. Ресурсозбереження визначається економічними принципами. При повторному використанні сировинних ресурсів заощаджуються капітальні вкладення, знижуються витрати в галузях, які повторно переробляють сировину у порівнянні з галузями, які використовують природну сировину, використання відходів підвищує рентабельність та поліпшує показники ефективності галузей народного господарства, переробка відходів промисловості, комплексне використання природної сировини.

Основні напрями використання природних ресурсів:

- нетрадиційний спосіб окислення сірного ангідриду;

- видобування рідких і кольорових металів з відходів гальванічних виробництв;

- використання паливної зали і сплавів у будіндустрії;

- одержання сталі, чавуну, алюмінієвих сплавів, міді з металобрухту при зниженні енерговитрат у 3-20 разів і зниження собівартості;

- переробка використаного поліетилену.

Відходи хімічної промисловості доцільно використовувати як сировину в інших галузях. Значний економіко-екологічний ефект отримується з використання твердих побутових відходів.

2.ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ ОБГРУНТУВАННЯ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

З допомогою системного аналізу можна порівнювати альтернативні варіанти розв'язання проблем удосконалення розміщення продуктивних сил та вибирати для практичного використання кращі з боку інтересів регіону. Застосування принципів системного аналізу дає змогу розглядати кожну економічну проблему як особливу систему у взаємодії з іншими. Сисемний аналіз робить можливим раціональне використання різноманітної інформації, дає змогу чітко визначити кожну проблему, виявити мету та вибрати ефективні методи розв'язання. Наукова розробка економіко-математичних методів роширила застосування системного аналізу розміщення продуктивних сил, придала цілеспрямованого характеру економічним розрахункам.

Балансовий метод

Балансовий метод є найпоширенішим у плануванні, зокрема у передпланових дослідженнях. Використовується система матеріальних, фінансових балансів, балансів трудових ресурсів, грошових доходів, видатків населення, територіальних балансів потужностей будівельних організацій , баланси місцевих будівельних організацій, виробів металообробної промисловості міжгалузевого використання. Баланси є звітні та планові. Науково-дослідні інститути проводять спеціальні дослідження з удосконалення регіональної системи балансів (розробка звітних міжгалузевих балансів виробництва, розподілу та споживання продукції в областях та економічних районах.).

Техніко-економічні розрахунки

Техніко-економічні розрахунки застосовуються на проектній стадії обгрунтування розміщення продуктивних сил (підприємств та територального розвитку виробництва). Порівняльну ефективність альтернативних варіантів розміщення виробництв визначають на основі розрахунку поточних (собівартості) та порівняння одноразових (капітальних) витрат. Обов'язково враховують показники матеріало-, енерго-, фондо-, трудо-, водомісткості та транспортабельності продукції .

Економіко-статистичні та економіко-математичні методи

З економіко-статистичних методів найбільш поширеними є обчислення індексів та середніх величин, кореляційний - регресійний аналіз, групування, графоаналітичний метод. Сутність економіко-математичних методів полягає у формалізованому описі економічних явищ та процесів у вигляді системи математичних рівнянь.Найбільш поширені з економіко-математичних моделей балансова та оптимізаційна.

Картографічний метод

До традиційних методів аналізу розміщення продуктивних сил відносяться порівняльний спосіб вивчення економічних та економіко-географічних явищ та процесів. Особливо широко застосовується у прикладних розробках картографічний метод, запозичений з економічної географії. При моделюванні перспективного розміщення виробництва застосовують нормативний метод.

Балансові та оптимізаційні моделі

Балансова модель має вигляд системи шахових таблиць (баланси витрат та випуску продукції, капітальних вкладень, трудових витрат, природних ресурсів). Баланси на практиці є міжгалузеві, міжрайонні з виробництва та розподілу продукції.

Оптимізаційна модель - це вища форма техніко-економічних розрахунків з призначення вибору оптимального варіанта розміщення підприємств, галузей, територіально-виробничих комплексів. Умови задачі та розв'язок подаються у табличній (матричній) або графічній (мережній) формі.

3. АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА

Районне планування - це комплексний метод, що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону. При цьому використовуються методи математичного моделювання, картографічний та інші.

Теорія просторової економіки започаткувала моделювання простору. Питання оптимального розміщення виробництва є провідними для РПС. Перші твори з просторової економіки започаткував у ХІХ ст. І.Тюнен, а на початку ХХ ст. цією проблемою займався А.Вебер, А.Леш.

Теорія "концентричних кілець" Тюнена розроблена німецьким поміщиком Тюненом, який виявив вплив міста - ринку на сільськогосподарську спеціалізацію прилеглої території. Місто розташоване в центрі території, а простір являє собою круг. Чим далі від центру, тим більше транспортні витрати, що впливає на загальні витрати фермерів. Він виділив шість зон:

овочеві культури і молочне тваринництво;

лісове господарство;

зернові культури;

кормові культури;

трипільна сівозміна;

екстенсивне тваринництво.

Теорія "штандартів" А.Вебера.

Якщо розглядати розташування джерел сировини та споживачів у певних місцях виробництва, то можна знайти точку в просторі, де витрати на перевезення будуть мінімальними.

"Система шестикутників" Кристаллера-Леша. Круги за Тюненом, прилягаючи один до другого не є ідеальною формою заповнення економічного простору. Такими є шестикутники (видозмінені круги).

Земельна форма ефективності має наступний вигляд Е = Еф/B, Е®мах, де Е - ефективність, Еф - ефект, В - витрати.

Економічна оцінка теорії. Попередньо роблять аналіз теорії. РВПС України складає схеми розміщення продуктивних сил, вони є загальні, галузеві і регіональні. Загальні схеми показують стратегічні напрями у розміщенні продуктивних сил у державі, дають можливість розрахувати ефект від розміщення виробництва. Регіональні схеми охоплюють території великих економічних районів. Схема районного планування - це оцінка території за низкою ознак для поділу на зони за природними, та економічними параметрами.

Аналіз ПРП території включає вивчення:

- геологічної будови корисних копалин;

- гідрологічних і гідрогеологічних умов;

- геоморфологічних умов;

- кліматичних умов;

- грунтово-рослинний покрив;

- тваринний світ;

- екологічні особливості.

Аналіз демографічного потенціалу полягає у вивченні чисельності населення та трудових ресурсів, прогнозу їх чисельності на перспективу.

Для характеристики рівня розвитку економіки регіону застосовуються узагальнюючі показники РПС, які визначають ступінь використання економічного потенціалу господарського комплексу, відображають якісну характеристику економічної діяльності регіону, включаючи невиробничу сфера:

виробництво національного доходу на душу населення;

продуктивність суспільної праці (валовий національний доход поділений на кількість працюючих у сфері матеріального виробництва);

сукупний фонд споживання населенням регіону матеріальних благ та послуг на душу населення;

виробництво національного прибутку на 1 грн. поточних витрат.

Збалансованість - це такий стан регіональної економіки, за якого регіональні пропорції перебувають у рівновазі. Інструментом вивчення збалансованості є система територіальних балансів, основна функція яких полягає у зв'язку потреб і ресурсів. У балансі розглядається співвідношення виробничого потенціального доходу на одного зайнятого та спожитого потенціального доходу на душу населення по кожному регіону та держави в цілому.

Перерозподіл національного доходу - це об'єктивний економічний процес, який відбиває всебічні зв'язки всередині та між різними сферами народного господарства, галузями та регіонами держави. Фінансові ресурси регіону складаються із засобів місцевих бюджетів та засобів підприємств, які виділені на регіональний розвиток. Баланси - це система взаємопов'язаних показників, які характеризують наявність і використання матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів. Збалансованість розглядається як взаємовідповідність ресурсів і потреб суспільного виробництва, відображає умови нормального функціонування економіки.

Звітні та планові баланси національної економіки потрібні для розробки комплексної системи показників оцінки економічного потенціалу України: міжгалузевий, основних фондів, фінансових ресурсів, грошових доходів і витрат населення, платіжний, торговий, розрахунковий, для надходжень і платежів у вільноконвертованій валюті, розрахунку чисельності зайнятого населення, виробничих потужностей, виробництва та споживання основних видів продукції. Територіальні пропорції поділяються на загальноекономічні, міжрегіональні та регіональні. Комплексний розвиток регіонів забезпечується укладенням матеріальних, територіальних балансів. Провідним у збалансованості економіки регіонів є метод міжгалузевих балансів, результати яких дозволяють визначити співвідношення виготовленої, розподіленої та використаної чистої продукції, пропорції поділу чистої продукції кожної галузі на засоби виробництва та предмети споживання.

Схема районного балансу складається з розділів, які мають наступний зміст:

І розділ - система показників міжгалузевих потоків продукції, яка виробляється в даному регіоні;

ІІ розділ - вивезення продукції за межі району з метою задоволення виробничих і невиробничих потреб;

ІІІ розділ - задоволення кінцевих потреб;

ІV розділ - це матриця розміром м х n, кожний елемент якої характеризує потоки предметів праці його виду, що використовуються в j-ту виробництві та завозяться з району q (виробниче споживання завізної продукції);

V розділ - матриця з елементами, кожний із яких характеризує обсяг кінцевої продукції його виду, виробленої в q-му районі, яка використовується для задоволення k-ої потреби r-ого району;

VI розділ - галузева структура та первісний поділ виробленого у даному районі національного доходу;

VII розділ - кінцевий перерозподіл національного доходу для фінансування фондів кінцевого використання продукції даного району.

В балансі спочатку подаються галузі спеціалізації, далі - високотоварні обслуговуючі галузі, потім - високотоварні галузі, які недостатньо розвинені у даному регіоні, але важливі для народного господарства і, накінець, районні галузі.

Дані міжгалузевих регіональних балансів характеризують спеціалізацію регіону, виявляють потенційні зв'язки між різними регіонами, виражають їх кількісно через показники завезення сировини та вивезення готової продукції.

ТЕМА 6. НАСЕЛЕННЯ ТА ТРУДОВІ РЕСУРСИ

2.Міські та сіліські населення.

3.Соціальна інфраструктура.

1. ТРУДОВІ РЕСУРСИ, НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД ТА РІВЕНЬ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ

Роль народонаселення як основи суспільного виробництва полягає у тому, що воно виступає споживачем матеріальних благ. Крім того, це природна основа формування трудових ресурсів.

Основними показниками демографічного потенціалу є наступні:

чисельність населення;

динаміка чисельності населення;

віково-статева структура;

природний приріст населення.

Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна численності населення. Вона визначається віковою структурою населення.

Резервами звільнення трудових ресурсів є:

поліпшення умов праці;

дотримання техніки безпеки;

всебічна охорона здоровя;

ліквідація пільг для передчасного виходу на пенсію.

Збільшення питомоі волі чоловіків сприяє зростання потенціалу, адже межа іх виходу на пенсію на 5 років більша.

Поліпшення якісного складу формує прогресивну структуру трудових ресурсів ( особи віком до 40 років ). Це найважливіший фактор трудозабезпечення галузей економіки.

Трудовий потенціал - це система просторовоі та часовоі орієнтаціі з елементами трудових ресурсів з сукупністю кількісних та якісних показників, зайнятості та робочих місць.

Якість трудового потенціалу визначається за наступними показниками:

якість працездатного населення;

якість трудових ресурсів;

якість сукупного робітника ( робочоі сили ).

У кількісному відношенні трудовий потенціал визначається природним приростом, станом здоровя, міграційною рухливістю, потребами суспільного виробництва у робочій силі, можливостями задоволення потреби працездатного населення у робочих місцях.

В умовах переходу до ринку стають різноманітнішими форми зайнятості населення, зростає кількість малих підприємств.

Безробітні - це громадяни працездатного віку , які не мають заробітку через відсутність роботи, яка ім підходить та зареєстровані у державній службі зайнятості, шукають роботу та здатні приступити до праці.

Державна служба зайнятості займається наступними питаннями:

аналіз ринку праці;

прогнозуваня попиту - пропозиціі на робочу силу;

облік та допомога громадянам з питань працевлаштування;

забезпечення населення відповідною інформацією та консультаційне забезпечення;

професійна підготовка та перепідготовка незайнятого населення;

допомога підприємствам у доборі кадрів;

соціальний захист населення у межах компетенціі.

У 1989 р. чисельність украінців в Украіні становила 37, 4 млн. чол. ( 72, 7 % усього населення, росіян - 11, 4млн. чол. (22,1 % ), євреів - 486 тис. чол. ( 0, 9% ), білорусів - 440 тис. чол. (0,69%), молдаван - 324 тис. чол. ( 0, 6 % ), поляків - 219 тис. чол. ( 0, 4 % ), болгар - 223 тис. чол. ( 0,5 % ). В Украіні проживає понад 100 національностей. Понад 7, 5 млн. украінців проживає у близькому зарубіжжі, 4 млн. - далекому.

Рівень життя характеризується наступними показниками:

фонд споживання у використовуваному національному доході;

реальні доходи населення;

номінальна заробітна плата;

доход селян від громадського господарства;

суспільні фонди споживання;

обсяг роздрібного товарообороту;

розмірами та динамікою споживання продуктів харчування та непродовольчий характер;

розміри та динаміка житлових та комунальних послуг;

розміри та динаміка послуг транспорту, звязку;

умови праці та відпочинку.

2. НАСЕЛЕННЯ МІСТ ТА СІЛ

Територіальні особливості розселення залежать від інтенсивності постійних та маятникових переміщень населення.

Спостерігається тенденція росту міського та зменшення сільського населення.

Таблиця 1. Структура та динаміка міст і міського населення в Украіні (01. 01. 1993).

Чисельність сільського населення постійно зменшується, спостерігається демонуляція. Сільські населення виконують сільськогосподарські та несільськогосподарські функціі (біля промислових підприємств, транспортних вузлів, лісопромислових закладів).

26 класів сільського розселення обєднують групуванням у наступні групи:

- Типовоукраінська ( <48 чол. /км2 ).

- Прикарпатська ( 60-90 чол. /км2 ).

- Середньосільська ( у поселенні 1100 - 1240 чол. ).

- Буковинсько-закарпатська ( 70 -112 чол. /км2. )

3. СОЦІАЛЬНА ІНФРАСТРУКТУРА

величина валового суспільного продукту;

національний доход;

частка національного доходу для споживання та нагромадження;

Рівень розвитку продуктивних сил визначається виробничим потенціалом, розвитком соціальної інфраструктури. Соціальна інфраструктура охоплює галузі забезпечення нормальних умов життєдіяльності людей. Соціальна інфраструктура є похідною величиною від розвитку виробництва, розміщення галузей народного господарства. Темпи урбанізації залежить від соціальної інфраструктури.

Роздрібна торгівля, як елемент соціальної інфраструктури забезпечує людей товарами народного споживання.

Громадське харчування забезпечує людей товарами народного споживання.

Громадське харчування забезпечує населення продукцією харчування. Важливим показником соціальної інфраструктури є забезпеченість населення житлом.

Рівень забезпечення дитсадками та іншими дошкільними закладами.

Охорона здоров'я відіграє важливу соціальну роль з забезпеченням лікування та профілактиками захворювань. Закладами культури Україна забезпечена відносно добре.

Інтелектуальний потенціал - це кількість підготовлених кадрів з вищою освітою, які працюють у народному господарстві. Інтелектуальний потенціал визначається навчальними закладами, які готують кадрів вищої кваліфікації. Велике значення має санаторно-курортний комплекс.

ТЕМА 7. ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І ЙОГО ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА

2.Методологічні основи та методичні підходи до визначення ефективності природно-ресурсного потенціалу.

3. ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ. ОСНОВНІ ШЛЯХИ ТА РЕЗЕРВИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ

1. ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ: СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ

Наростаючі темпи використання природних ресурсів зумовлюютть проблему раціонального використання, розширеного відтворення та охорони природних ресурсів. Негативні екологічні наслідки безгосподарського використання ресурсного потенціалу природи стають все більш відчутними. В ринкових умовах необхідно здійснити економічну оцінку природних угідь, що сформує основу для платного природокористування підприємствами різних форм власності і форм господарювання.

Виробництво аграрним сектором сировини для харчової та переробної промисловості є неможливим без природного середовища як матеріальної основи всякого процесу виробництва. Проте не всі елементи навколишнього природного середовища не в однаковій мірі впливають на виробництво продовольчої сировини. Частина виступають як засоби виробництва, інші як - виробничі ресурси, що становить продуктивні сили та ресурсний потенціал території. Природні фактори можуть безпосередньо приймати участь в матеріальному виробництві і невиробничій діяльності або ті, що на даному рівні розвитку продуктивних сил можуть впливати на виробництво, але не приймаючи безпосередньої участі в ньому.

Основними показниками економічної ефективності використання, відтворення та охорони природно-ресурсного потенціалу регіону є їх частка у земельній території держави, обсязі валової і товарної продукції, вартості людського потенціалу, прибутку. Досягнення науково-технічного прогресу відкривають нові можливості залучення у виробництво нових видів та більш повного використання залучених у процес суспільного вирробництва природних ресурсів.

Природокористування в агропромисловому комплексі являє сукупність різноманітних форм використання відтворення таохорони природно-ресурсного, сукупністю продуктивних сил виробничих відносин та організаційно-виробничих форм експлуатації людиною об'єктів навколишнього природного середовища для задоволення суспільних потреб. Природні ресурси, враховуючи значну роль трудових, матеріально-технічних та фінансових ресурсів, все-таки відіграють провідну роль у розвитку агропромислового комплексу, особливо його другої (сільськогосподарських товаровиробників) та третьої (підприємства харчової та переробної переробної промисловості, тощо) сфери. Природні ресурси виступають як економізована природа.

Особливе місце належить земельним ресурсам, родючість яких можна відновити шляхом значних капіталовкладень на одиницю продуктивних угідь, проте цей процес є надто повільним (за 100 років можна відновити лише 1 см гумусового горизонту).

Розробка і впровадження комплексних державних програм перетворення навколишнього природного середовища дозволить поліпшитии властивості ресурсів природного середовища та їх продуктивний потенціал. Під поняттям перетворення розуміється направлена діяльність по захисту від стихійних явищ, ліквідація наслідків антропогенного навантаження та інші природохоронні заходи.

Неоднорідні погодно-кліматичні та грунтові обумовили створення різних типів систем використання, відтворення та охорони природних ресурсів (природно-ресурсний потенціал території) в сільськогосподарському виробництві (рис. 1.).

2. МЕТОДОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ТА МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

Ринок як економічний простір існування товарно-грошових відносин диктує вимоги до виробництва продовольчої сировини. В перехідних умовах до ринку виникає потреба розробки теоретичних та методологічних засад механізму визначення економічної оцінки та ціни ріізних видів природних ресурсів: землі, лісу, води, повітря та ін.. На основі комплексної економічної оцінки природних ресурсів, визначення продуктивного продовольчого потенціалу природни стане можливим визначення орендної платии за використання конкретної величини одиниці, наприклад розміру земельної ділянки. При економічній оцінці необхідно врахувати диференціальну ренту 1 і 2 та абсолютну ренту. Проте теоретико-методологічні та методичні основи грошової оцінки природних ресурсів, зокрема, земельних угідь без корегування неможливо використати в ринкових умовах для визначення орендної плати за природні ресурси, зокрема землю або їх економічної оцінки.

В перехідних умовах до ринку необхідно відновити дійсну суть ренти. Орендна плата за природні ресурси, зокрема землю є не чим іншим як виразником фактичних економічних відносин між землевласниками та землекористувачами, як між орендодавцями та орендаторами. Принцип платності є основним принципом природокористування, що стосується всіх форм господарювання. Відтворення та охорону стану природних ресурсів можливо здійснювати шляхом збільшення капіталовкладень на природоохоронні цілі на одиницю їх виміру, на що потрібні фінансові ресурси, які формуватимуться з фону плати за використання природних ресурсів. Проблема відновлення істинного співвідношення між різними видами ренти та ціною землі, земельним податкомм, орендною платою є особливо актуальною та недостатньо вирішеною. Економічна оцінка природних ресурсів повинна включати в себе кількісь і перелік засобів, їх суспільну вартість і економічну, соціальну, екологічну ефективність.

Економічна оцінка відтворення має фіксувати напрями зміни або збереження ресурсів в натуральному та вартісному виразах. Сам факт оцінки відтворення природно-ресурсного потенціалу за своєю сутністю являється природоохоронним заходом, тобто оцінкою збереження природних ресурсів продовольчого призначення. При економічній оцінці природно-ресурсного потенціалу необхідним є визначення критерію і системи показників характеристики рівня віддачі та використання. Методологічні підходи щодо економічної оцінки ефективності використання, відтворення та охорони природно-ресурсного потенціалу базуються на зіставленні оцінених результатів природокористування в комплексі з відтворенням і збереженням ресурсного потенціалу із витратами на їх здійснення в натуральній або вартісній оцінці.

Критеріальним виміром економічної оцінки ефективності використання, відтворення та охорони природно-ресурсного потенціалу є вартісна форма її виразу, яка визначається шляхом відношення валового внутрішнього продукту за певний період до обсягу сукупних витрат природних ресурсів.. Натуральна форма виразу доцільно використовувати при визначенні ефективності використання земельних, водних, повітряних та інших видів природних ресурсів. Отже економічну оцінку використання, відтворення та охорони природно-ресурсного потенціалу доцільно проводити за наступною системою показників:

площа та частка у загальній площі земель сільськогосподарських угідь, в тому числі орних еродованих, рескультивованих, техногеннозабруднених та інших видів земель;

урожайність та продуктивність одиниці земельних угідь в рослинництві;

продуктивність худоби та птиці;

виробництво продукції тваринницької галузі на одиницю сільськогосподарських угідь;

прибуток та рівень рентабельності сільськогосподарського вирробництва в галузевому розрізі;

прибуток та рівень рентабельності виробництва сировини для харчової промисловості та виробництва продуктів харчування;

обсяг спожитої води;

частка споживання води;

виробничі та інші втрати води;

обсяг скинутої води у природні водоймища, її вартість та збитки від цього;

капіталовкладення та поточні виртати на розширене відтворення та охорону водних ресурсів;

капіталовкладення та поточні виртати на розширене відтворення та охорону надр;

капіталовкладення та поточні виртати на розширене відтворення та охорону лісових ресурсів;

капіталовкладення та поточні виртати на охорону атмосферного повітря;

капіталовкладення та поточні виртати на охорону інших видів природних ресурсів

3. ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ. ОСНОВНІ ШЛЯХИ ТА РЕЗЕРВИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ

Розвиток агропромислового виробництва супроподжується майже повсюдним забрудненням мінеральними добривами, пестицидами та іншими агрохімікатами грунтів, поверхневих і підземних вод, а звідси продукції рослинництва і тваринництва. Ці фактори негативно впливають на природні умови життя людей, на якість природного середовища і здоров'я населення.

Забруднення оточуючого природнього середовища, надмірна хімізація сільськогосподарського виробництва привели до появи в складі харчових продуктів нітратів, радіонуклідів, пестицидів, солей важких металів та ін. Якщо в продуктах харчування вміст цих токсичних речовин не перевищує гранично допустимі норми, їх споживання приводить до акумуляції в організмі цих токсинів, виникнення різноманітних захворювань.

Забруднене і деградоване довкілля справляє негативний вплив на: господарську діяльність суспільства, її ефективність; функціонування біосфери загалом та продуктивність окремих природних і культурних екосистем; відтворювальний відновлювальний та асиміляційний потенціал навколишнього природного середовища; на людину як об'єкт природокористування.

Нарощування промислового виробництва без належного еколого-економічного обгрунтування призвело до посилення ресурсної напруженості, виникнення цілого ряду екологічних проблем і прогресуючого зростання факторів "екологічного ризику". Серед них - забруднення атмосферного повітря. Головними причинами, які зумовлюють забруднення атмосферного повітря, слід вважати моральне та фізично застаріле технологічне та газоочисне обладнання, а в окремих випадках - відсутність газоочистки та автоматичного контролю за приладами, низька технологічна дисципліна. Практично не діють інструменти та важелі які б стимулювали і спонукали підприємства до впровадження екологобезпечних технологій, очисного обладнання нових поколінь.

Важливою проблемою є розробка принципово нової екологічної стратегії соціально-економічного розвитку країни, визначення пріоритетів у сфері екології на державному, регіональному, місцевому рівні. В основу екологічної стратегії соціально-економічного розвитку необхідно закласти слідуючі основні принципи: пріоритет екології над економікою; пріоритет екологічних критеріїв показників і вимог над економічними; раціональне поєднання ринкових і державних економічних та адміністративних інструментів і важелів регулювання екологічних відносин, тобто відносин між суспільством і природою; оптимальне та взаємоузгоджене застосування методів галузевого і територіального управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища, перенесення центру ваги та відповідальності за розв"язання ресурсноекологічних проблем на місцеві органи влади і управління; інтеграція екологічного та економічного підходів до розвитку і розміщення продуктивних сил у єдиний еколого-економічний підхід шляхом розробки та застосування у практиці господарської діяльності екологоекономічних нормативів, показників, стандартів і вимог; чітке визначення державних, регіональних та місцевих екологічних пріоритетів на різні строки прогнозування соціально-економічного розвитку та основних напрямів вирішення екологічних проблем. Основними напрямами еколого-економічної політики держави з метою реалізації цілей сталого розвитку є наступні:

врахування вимог екологічної безпеки при здійсненні структурної перебудови;

формування якісної структури споживання на основі принципів раціональності та безвідходності;

перехід до загальної системи платного природокористування;

регіональний, а не галузевий підхід до охорони природи.

Здійснення екологічної політики в країні доцільно провадити в декілька етапів: виконання екологічних заходів: до 2000-р. - дії, направлені, насамперед, на відтворення генофонду, забезпечення виживання нації. Вони мають включати: забезпечення населення чистою водою, особливо питною, та чистими продуктами харчування; створення інформаційної екологічної служби (банку даних, постійно оновлюваного).

2000-2002 рр. - вирішення проблем відходів, а саме: переробка побутових відходів; переробка промислових відходів з можливою утилізацією; переробка чи захоронення ядерних та токсичних відходів; прийняття законодавчої бази, яка б зробила переробку відходів економічно доцільною.

2003-2005 рр. - розробка та впровадження довгострокових екологічних програм, що мають включати використання альтернативних джерел енергії, запровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій у всіх галузях промисловості та сільського господарства.

Основними шляхами підвищення ефективності використання природних ресурсів продовольчого комплексу є наступні:

моніторинг природного середовища;

науково-обгрунтоване регіональне розміщення народногосподарського виробництва;

поглиблення регіональної спеціалізації;

здійснення заходів з екологізації виробництва;

забезпечення оптимізації структури сільськогосподарських угідь;

перехід від затратного до ресурсо- та енергозберігаючого господарювання;

формування економічної збалансованості аграрного виробництва в регіонах з урахуванням їх природноресурсного потенціалу;

дотримання вимог екологічної безпеки;

застосування екологічно-прогресивних технологій;

здійснення заходів з підвищення родючості грунтів.

До основних напрямів вирішення економіко-екологічних проблем природокористування в АПК України відносяться: врахування територіальної неоднорідності і регіональних особливостей природних умов і ресурсів при вирішенні економіко-екологічних проблем; проведення комплексу заходів в АПК, направлених на покращення стану оточуючого природного середовища, його оздоровлення (протиерозійні заходи, вапнування, гіпсування, дотримання норм, термінів і технології застосування мінеральних добрив та пестицидів, впровадження оборотних систем водопостачання, зменшення викидів шкідливих речовин в атмосферу і скидання стічних забруднених вод в водні об"єкти, попередження підтоплення та заболочення, заходи по підвищенню родючості грунтів та ін.); впровадження альтернативних систем землеробства (органічна, біологічна, органо-біологічна, біодинамічна, екологічна); проведення заходів по розширенню природних ресурсів; проведення екологічної експертизи проектів, особливо направлених на перетворення природи, впровадження екологічного аудиту підприємств АПК; удосконалення економічного механізму раціонального природокористування; екологізація агропромислового виробництва; створення системи спостережень (моніторингу) за впливом агропромислового виробника на оточуюче природне середовище і станом природи. Вирішення економіко-екологічних проблем природокористування проводиться з врахуванням їх регіонального прояву на основі даних еколого-економічного районування.

Екологізація агропромислового виробництва - це впровадження ресурсозберігаючих, енергозберігаючих, мало- і безвідходних технологій в переробних галузях, альтернативних систем землеробства з обмеженням використання хімічних засобів для підвищення родючості грунту і захисту рослин, врахування можливостей природи до самовідновлення.

Природоохоронні, екологобезпечні й ресурсозберігаючі напрями науково-технічного прогресу повинні бути пріоритетними. Можливості реалізації комплексу заходів в подоланні екологічної кризи та оздоровлення навколишнього природного середовища як на рівні країни, так і на регіональному рівнях визначаються в основному трьома факторами (економічний, науково-технічний потенціал). Дефіцит вітчизняного екологічного обладнання стримує інвестування природоохоронних програм і окремих заходів. Таке становище пояснюється обмеженістю як фінансових ресурсів, так і матеріальної основи їх реалізації.

Виникає необхідність створення єдиної системи регіонально-економічного регулювання і контролю за дотриманням екологічних стандартів, забезпечення якості навколишнього середовища. Слід створити єдиний орган, який ефективно і цілеспрямовано регулюватиме та контролюватиме процеси природокористування, відтворення, збереження, охорони й примноження природних ресурсів, навколишнього середовища загалом, а також реалізацію заходів екологічного призначення у відповідності до чинного законодавства.

До компетенції місцевих органів управління мають входити заходи щодо реалізації стратегії охорони довкілля конкретного регіону: встановлення гранично допустимих норм забруднення; застосування економічних регуляторів природокористування (місцевих податкових пільг, субвенцій, дотацій, премій, компенсаційних і штрафних платежів за спричинену шкоду); введення обмежень на виробничу діяльність, пов"язану із забрудненням навколишнього середовища, визначення порядку "екологічного" страхування підприємств.

З метою упорядкування джерел фінансового забезпечення природоохоронної діяльності в країні необхідно створити цільові фонди охорони і відтворення природних ресурсів на підприємствах - природокористувачах, при місцевих та державному бюджетах з наступною трансформацією цих фондів у екологічні банки.

Екологічні фонди можуть створюватись за рахунок ріізних джерел, а саме: амортизаційних відрахувань на відновлення природоохоронних об"єктів; податків на підприємствах за забруднення навколишнього середовища; субсидій з бюджетів; внесків по страхуванню від екологічних аварій; добровільниих внесків та інших джерел.

Формування і реалізація еколого-економічної політики на перспективу базується на необхідності взаємного узгодження екологічної і економічної концепцій. Без урахування екологічного фактору не можна вирішувати проблему сталого розвитку економіки країни, в тому числі її продовольчого комплексу. Це вимагає прийняття рішень з екологічної оцінки економічної політики, тобто визначення прямих та непрямих можливих наслідків проектів, оцінка варіантів співвідношень між економічною вигодою і можливою шкодою навколишньому середовищу. Тільки такий підхід дає можливість визначити заходи щодо мінімізації негативних дій і сприяти позитивному впливу економічної політики на навколишнє середовище.

Організаційно-економічний механізм управління навколишнім середовищем повинен включати: економічне стимулювання ресурсозберігаючої і середовищезахисної діяльності; організаційні заходи, що забезпечують виконання природоохоронних заходів.

Основними природоохоронними заходами мають бути: реконструкція промислових підприємств, перехід на безвідходні та маловідходні технології, утилізація відходів виробництва; будівництво очисних споруд, газо- і пилоуловлювачів; рекультивація порушених земель; організація моніторингу та єдиної державної охорони природного середовища та інші заходи.

Проблему раціонального природокористування, відтворення та охорони ресурсів природних ресурсів та стабільності збалансованого приросту сільськогосподарського виробництва можливо забезпечити при слідуючих умовах:

- районування природних умов і ресурсів на основі всебічного їх дослідження;

- комплексна економіко-екологічна оцінка продовольччої ефективності природно-ресурсного потенціалу;

- забезпечення розширеного відтворення та охорони родючості земельних угідь;

- проведення комплексу природоохоронних (меліоративних, агротехнічних, організаційно-економічних) заходів.

ТЕМА 8. НАРОДНОГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ

2. Економічне обгрунтування галузевого розміщення виробництва.

3. Форми територіальної організації промисловості.

1. ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

Народногосподарський комплекс України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обліку на своїй території. Для економіки України характерною є диференційована та диверсифікована структура, для якої характерно висока вага важкої індустрії, недостатній розвиток галузей та виробництв товарів народного споживання, наявність галузей забезпечення НТП, розширення та поглиблення внутрішньогалузевих та міжгалузевих виробничих зв'язків. На галузеву структуру значно впливають економічні та природні фактори (рівень розвитку продуктивних сил, елементи зростання виробництва, рівень забезпечення сировинною та паливо - енергетичними ресурсами).

Удосконалення народногосподарського комплексу пов'язане з раціональним використанням природних, матеріальних та трудових ресурсів, інтенсивним розвитком економіки, охороною навколишнього природного середовища.

У галузевій структурі України виділяється машинобудування (38,7 % вартості продукції народогосподарства), харчова промисловість (15,3 %), легка промисловість (12 %).

Структура засобів виробництва складається з співвідношення видобувних та обробних галузей. До видобувних належать видобуток мінерального палива, виробництво електроенергії, видобуток руд чорних та кольорових металів, чірничо - хімічна та мінерально - будівельна сировина, лісозаготівлі, вилов риби та морських продуктів.

Видобувна промисловість має підвищену фондомісткість, на неї припадає 20% основних виробничих фондів, а фондовіддачу має нижчу.

Галузі є однорідними, тобто подібними між собою за призначенням продукції, яка виробляється (галузі паливної промисловості), спільності використовуваної сировини (галузі машинобудування) та за характером технології.

Науково - технічний прогрес посилює динамічність зрушення у структурі промисловості. Існують значні відмінності у територіальній концентрації промислового виробництва між південно - східними та деякими західними і центральними областями, у господарчій структурі яких висока питана вага аграрного сектора економіки.

Потрібні пропорції можна забезпечити на основі удосконалення інвестиційної політики, управління, економії сировини та енергії.

2. ЕКОНОМІЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ГАЛУЗЕВОГО РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА

Методи регулювання у розвинених країнах є економічні, зокрема податкова політика стимуляційного чи гальмівного характеру. Особлтво важливими є правові важелі управління розвитку економіки. Галузеві схеми розміщення господарства регіону мають врахувати зарубіжний досвід, бути науково обгрунтованими, мати рекомендаційний характер.

Методи економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва включають наступні етапи:

аналіз сучасного розвитку та розміщення галузі;

визначення умов та факторів розвитку галузі, окремих підприємств;

вибір альтернативних варіантів, пошук оптимального варіанту.

На першому етапі досліджують наступні показники:

сировинні ресурси;

виробництво продукції в поступальних одиницях;

собівартість одиниці продукції та послуг;

матеріаломісткість;

енергомісткість;

обсяг та структура капіталовкладень;

вартість незавершеного будівництва та невставленого устаткування;

приріст продукції на 1 грн. капіталовкладень;

рентабельність;

вартість основних фондів;

фондовіддача;

показники фінансового стану підприємства;

співвідношення рівня виробництва з потребами ринку;

технічний рівень галузі;

забезпечення у територіальному розрізі ресурсами;

удосконалення управління та територіальної організації галузі;

транспортні потреби галузі;

участь галузі у міжнародному поділі праці.

На другому етапі досліджують основні умови та фактори, зокрема визначення потреби ринку у конкретному виді продукції, врахування виробничо - технічних особливостей та рівня науково - технічного прогресу у галузі, ресурсний фактор та інші фактори (див. тему 2, питання 3).

На третьому етапі вибирають оптимальні місця розтошування виробництва, обсяги та напрями розвитку.

Екологічна експертиза, як один з видів екологічної оцінки виробничих проєктів за мету має визначення екологічної безпеки будь - якої господарської діяльності з критерієм у вигляді спеціально вироблених екологічних стандартів та нормативів.

До екологічної експертизи належать:

оцінка впливу та навколишнє природне середовище;

прогнозування стану довкілля;

висновки та рекомендації зі зниження негативного антропогенного впливу;

експертні висновки про можливості реалізації проекту.

Методика еколого - економічної оцінки включає наступні етапи:

оцінка екологічного допуску виробництва, при цьому сумарний обсяг вкладів виробництва не може бути більшим за гранично допустиму концентрацію у воді та повітрі;

розрахунок та порівняння витрат на охорону довкілля за за проектним та базовим (нормативним, еталонним) варіантом;

подолання негативного впливу, де забруднення більше за ГДК (гранично допустиму концентрацію), мінімізація впливу господарського обєкта на навколишнє природне середовище.

Вибирають мінімальний за показниками варіант:

оцінка екологічної ефективності природноохоронних заходів:

Е = [(Сб - С) + (Кб - К)Ен]А + (У - Уб)А, де Сб, С - поточні витрати базового та проектованого підприємства на одиницю продукції; Кб, К - питомі капіталовкладення; А - річний обсяг виробництва; У, Уб - річне запобігання втратам на одиницю продукції.

Оцінюється соціальна небезпека. Останній етап заключається у наданні рекомендацій органам влади.

Крім загальних методів обгрунтування розвитку та розміщення продуктивних сил застосовують спеціальні методи (див. тему 5, питання 2).

3. ФОРМИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

припадає близько 33% основних фондів, 35% зайнятого у народному господарстві населення.

У 1989 р. була наступна структура промисловості:

Умовні позначення:

група А - виробництво засобів виробництва;

група Б - виробництво предметів споживання.

Проблема ефективного розвитку промисловості може вирішитись зменшенням частки виробництва групи А та збільшенням обсягів асортименту та якості виробництва групи Б.

Під впливом промисловості розвивається система міжгалузевих та міжрайонних зв'язків, розвивається виробнича та соціальна інфраструктура.

Якщо у населеному пункті розміщено одне підприємство, то це буде промисловий пункт, якщо декілька - промисловий центр.

Промислові вузли - це локальні виробничо - територіальні угрупування комплексного характеру, де взаємноблизькі підприємства мають тісні виробничо - технологічні звязки, єдине транспортно - географічне положення, спільну інфраструктуру (наприклад, Донецьк).

Промисловий район - це ширше угрупування, яке виникає на основі комплексів, угрупувань.

ТЕМА 9. ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС.

2.Вугільна промисловість .

3. Нафтова промисловість.

4. Газова промисловість.

5. Електроенергетика.

1. СУТНІСТЬ ТА НАРОДНОГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ ПЕК

ПЕК - це складна міжгалузева система видобутку та виробництва палива, енергії, їх транспортування, розподілу та використання, який складається з паливної промисловості (нафтової, газової, вугільної, сланцевої, торфової) та електроенергетики.

Від вирішення паливно-енергетичної проблеми залежать можливості, темпи та напрями економічного то соціального розвитку. Вугілля оцінюється за глибиною залягання та за марочним складом і якістю (кам'яне, буре, коксівне, енергетичне). Потенційні запаси нафти в надрах становлять 185-390 млрд.т. Загальні запаси торфу оцінюють в 1,9 млрд.т. Нафтопереробні заводи є більш ніж в 90 країнах світу. Достовірні запаси природного газу на початок 90-х років становили 142 трлн.м .
Електроенергетика є капіталомісткою складовою частиною паливно-енергетичного комплексу держави, являючись його базовою галуззю. Це провідна галузь у розвитку НТП, яка в багатьох країнах світу фінансується з держаного бюджету.

2. ВУГІЛЬНА ПРОМИСЛОВІСТЬ

шахта з комплексом наземних і підземних споруд, енергосиловим господарством;

вуглезбагачувальна фабрика;

транспортні комунікації;

водогосподарські споруди;

районні експертичні центри;

складське господарство;

підприємства та установи невиробничої сфери.

Вугільні шахти розташовані у центральній та північній частинах Донецької та південній частинах Луганської області.

У Львівсько - Волинському камяновугільному басейні добувають 14 млн. тон камяного вугля (має працювати 2 шахти з 15 діючих).

Дніпровський буровугільний басейн складається з 12 буровугільних районів, включає понад 100 родовищ Правобережжя України. Щорічно видобувають близько 4,0 - 4,5 млн. тон бурого вугля.

В інфраструктуру бурої промисловості входять великі механізовані вуглорозрізи, шахти, вуглебрикетні фабрики, допоміжні підприємства.

3. НАФТОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ

Нафтові рудовища у старопромислових районах у Західній Україні вичерпані. Проводиться геологічна розвідка шельфової зони Чорного та Азовського морів, Причорноморської низовини. Нафтогазоносними районами є Лівобережна Україна (Гнідинцівське, Прилуцьке, Охтирське, Качанівське, Сагайдацьке, Зачипилівське, Радченківське родовища).Половину нафти та газу виробляє Прикарпатська нафтогазоносна провінція (нафтогазовидобувні управління Бориславнафтогаз та Долинонафтогаз).

Нафта України має високу собівартість, тому що фентанним способом як найдешевшим її практично не добувають.

Нафтопереробна промисловість України включає Лисичанський, Кременчуцький, Херсонський, Бердянський, Дрогобицький, Львівський, Надвірпянський нафтопереробні заводи.
Потреба України складає 40 - 45 млн. тонн нафти за рік. Одним з шляхів виходу з енергетичної кризи є розвідка, розробка нетрадиційних нафтогазоносних об'єктів - глибинних зон кристалічної земної кори, зон гідратоутворення у підводних надрах Чорного моря.

4. ГАЗОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ

На Передкарпатську нафтогазоносну область припадає 3,1% видобутку газу в Україні. Розвідані заноси газу складають 94 млрд. м3.

У Західноукраїнському нафтогазоносному регіоні прогнозовані запаси нафти і газу складають 600 млн. т. умовних одиниць палива. В Івано - Франківській області вони залягають на глибині 5 - 6 км.

У Прикарпатті Дамавське родовище використовується для підземного зберігання газу. Більче - Волинське газове родовище використовується з 1949 року. Космацьке газоконденсатне родовище з 1969 року використовується і є цінним для хімічної промисловості, а конденсат переробляється на Надвірнянському нафтопереробному заводі.

Запаси Опарського, Угорського, Рудківського родовища вичерпані, а Косівське та Кадобнянське родовища використовуються для місцевих потреб. Виявлено наступні газові родовища: Судово - Вишнянське, Немирівське, Саготвинське, Мукачівське, Уршавське.

Для добування газу у Прикарпатті потрібно бурити свердловини на глибину 5 - 7 тис. м.

Виявлено Дніпровсько - Донецьку газоносну область поряд з покладами нафти у Дніпровсько - Донецькій западині, на яку припадає 93,8% видобутку газу в Україні. Основні родовища газу є наступні: Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське, Західнохрестищенське, Рибальське, Качанівське, Солохо - Диканське, Перещепинське, Гнідинцівське. Запаси газу 111 газових родовищ Дніпровсько - Донецької западини складають 785,4 млрд. м3.

У Причорноморсько - Кримській нафтогазоносній області з наступними родовищами: Блицинське, Джанкойське, Глібівське, Оленівське, Задорнецьке, Стрілківське складають 14,3 млрд. м3.

5. ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА

Виділяються наступні принципи розвитку та розміщення електроенергетики:

концентрація електроенергії;

комбінування виробництва електроенергії та тепла;

широке освоєння гідроенергоресурсів;

прогресивний розвиток атомної енергетики.

Розміщення електроенергетики залежить від наявності паливо - енергетичних ресурсів та споживачів. Близько 33% електроенергії виробляється у районах споживання, понад 66% споживається у районах її виробництва.

Класифікація електростанцій України є наступна: теплові, гідравлічні, атомні, електростанції, які використовують нетрадиційні джерела енергії (вітрові, сонячні і т. д.).
Електростанції об'єднуються у енергосистеми, які здійснюють виробництво, транспортування та розподіл електроенергії між споживачами.

ТЕМА 10. МЕТАЛУРГІЙНИЙ КОМПЛЕКС

2. Чорна металургія .

3. Кольорова металургія .

1. МІСЦЕ ТА ЗНАЧЕННЯ МЕТАЛУРГІЙНОГО КОМПЛЕКСУ В ЕКОНОМІЦІ ДЕРЖАВИ

Металургійний комплекс включає: видобуток, збагачення і агломерування залізних, марганцевих та хромітових руд, виробництво чавуну, сталі, прокату, феросплавів, повторне використання неметалевої сировини, коксування вугілля, виробництво вогнетривких та допоміжних металів. Металургійна переробка чавун-сталь-прокат є провідною в металургійному комплексі. На територіальну організацію чорної металургії істотно впливають природні то економічні фактори. Для галузі характерні велика матеріаломісткість, висока концентрація виробництва.

За умовами забезпечення чорної металургії рудою і паливами виділяють наступні групи країн:

Зі значним розвитком чорної металургії, які мають власну потужну базу та імпортують деяку кількість багатих залізних руд;

Зі значним розвитком чорної металургії, забезпеченістю коксовим вугіллям, але які мають невеликі поклади залізної руди;

Зі значним розвитком чорної металургії, забезпечені залізною рудою, але у яких бракує коксового вугілля;

Зі значним розвитком чорної металургії, але з слабою рудною і паливною базою;

У яких починає розвиватись чорна металургія, але які мають значні погляди залізної руди, яка експортується, а власна паливна база обмежена;

Які не мають чорної металургії, але мають сировинну базу.

В НТП кольорові метали посідають особливе місце. Їх руди характеризуються різноманітним комплексним складом, вони містять порівняно низький відсоток корисної речовини в руді (часто не більше 5-10%), їм властива складна форма залягання, що покладає відбиток на розміщення галузей кольорової металургії. Під час розміщення підприємств враховують сировинний та енергетичний фактори, які збігаються територіально. Таке поєднання трапляється дуже рідко.

Кольорова металургія включає виробництво основних кольорових металів (алюмінію, міді, свинцю, олова, ртуті, сурми), легуючих (хрому, титану, нікелю, кобальту, вольфраму та ін.), рідких та розпорошених (кадмію, індію, цирконію та ін.).

2. ЧОРНА МЕТАЛУРГІЯ

На металургійних комбінатах комбінують коксування вугілля та металургійну переробку. Металургія повного циклу, переробна металургія та "мала металургія" у розміщенні досить подібні. При розміщенні металургії повного циклу пріоритетом є сировина і паливо. У переробній промисловості використовують ресурси металевого брухту, орієнтир іде на місця споживання готової продукції (джерело металобрухту). "Мала металургія" орієнтується на великі машинобудівні центри, які спеціалізуються на металургійній продукції.

Запаси залізних руд України становлять 27,4 млрд. т. (кварцити - 1,9 млрд. т., бідних - 24,1 млрд. т., бурих залізняків - 1,4 млрд. тон).

У 1995 році в Україні добуто 50,7 млн. тон залізної, 3,2 млн. тони марганцевої руди. У Криворізькому басейні 75% залізної руди добувається відкритим способом.

Їх збагачують на Південному, Криворізькому, Центральному, Північному та Інгулецькому гірничо-збагачувальних комбінатах. Після збагачення утворюється когламерат з вмістом заліза 62%, який надходить на агломераційні фабрики, далі - у домни. 30 млн. тон збагаченої залізної руди поставляється на металургійні заводи Росії, Словаччини, Урогщини, Польщі.

Керченський залізорудний басейн містить 1,4 млрд. тон руд з вмістом заліза 30 - 40%, що складає 4,2% загального видобутку України.

Кременчуцький залізорудний басейн освоюється, його запаси складають 4,5 млрд. тон.

Марганцеворудною базою чорної металургії є Нікопольський район Придніпровського марганцеворудного басейну (0,23 - відкритим способом).

У Донбасі і Придніпров'ї розміщені і коксохімічні комбінати. Вогнетривкі глини добувають у Часівярському, Новорайському та Веселинівському родовищах Донецької області. Високоякісні флюсові вапняки та доломіти добувають у Донецькій, Дніпропетровській областях та Автономній республіці Крим. Вогнетривкі матеріали є основою виробництва вогнетривкої цегли, будівництва домн.

Виділяють у структурі чорної металургії наступні центри:

Дніпропетровський металургійний вузол;

Запорізький металургійний вузол;

Криворізький металургійний вузол;

Кременчуцький вузол чорної металургії;

Донецький металургійний район, куди входять Донецький Маніївський, Єнакіївський, Апчевсько - Алмазнянський металургійні вузли;

Приазовський район чорної металургії.

3. КОЛЬОРОВА МЕТАЛУРГІЯ

- видобуток;

- збагачення;

- металургійну переробку кольорових руд, дорогоцінних та рідкісних металів;

- переробку вторинної сировини;

- видобуток кольорового каміння.

Вона розвинена слабше і представлена наступними галузями:

- алюмінієва;

- цинкова;

- магнієва;

- титанова;

- ртутна;

- феронікелева.

У кольоровій металургії сировина використовується комплексно. Для зниження собівартості підприємства кольорової металургії комбінуються з іншими галузями (наприклад, виробництво соди, цементу, титанових білил і т. д.). Провідне місце займає алюмінієва промисловість (глинозем та алюміній), яка як побічні продукти випускає кристалічний кремній, алюмінієво - кремнієві сплави, содові продукти, мінеральні добрива, цемент, пятиоксид ванадію, металевий галій. Запаси бокситів (алюмінієві руди) в Україні невеликі і сконцентровані у Високопільському (Дніпропетровська область) та Смілянському (Черкаська область) родовищах. Сировиною для виробництва алюмінію є нефеліни, алуніти, каоліни та глини. Деякі запаси нефелінових руд є в Приазов'ї (Жовтневе та Єпанчицьке).

Підприємства титаново - магнієвої металургії, добуваючи і збагачуючи титаново - магнієву сировину, виробляють титан і магній.

В Україні виробляється титан, напівпровідниковий германій, магній. На місцевих покладах кіновару працює у Донецькій області Микитівський ртутний комбінат.

У Донбасі та Прикарпатті є значні поклади поліметалевих руд, свинцю, цинку, які на даному рівні розвитку продуктивних сил не мають промислового значення.

Побузький нікелевий завод у Кіровоградській області переробляє місцеві окислені залізо - нікелеві руди, виробляючи нікель та феронікель.

Артемівський завод у Донецькій області випускає мідний, латунний круглий та плоский прокат.

Світловодський завод випускає напівпровідники, Донецький - кольорові сплави.

Виробляється кобальт, необій, гафній, рідкісні метали. 25% товарної продукції припадає на виробництво вторинних кольорових металів.

Відкрито ще родовища золота промислового значення біля Кривого Рогу, у Донецькій області та у Закарпатті. Потенціал України становить близько 95 тон золота щорічно.

ТЕМА 11. МАШИНОБУДІВНИЙ КОМПЛЕКС

2. Галузева структура машинобудування.

3. Проблеми,перспективи,необхідність структурної перебудови.

1. НАРОДНОГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ МАШИНОБУДУВАННЯ

Машинобудування є однією з провідних галузей промисловості, матеріальною основою технічного переозброєння економіки. Важливою умовою розміщення машинобудівних галузей є наявність в регіоні кваліфікованої робочої сили, потреба регіону в продукції галузі, паливо- та енергозабеспеченість, забезпеченість транспортом.

Виділяють наступні групи в машинобудуванні:

- Галузі з високою металомісткістю, низькою працемісткістю продукції, які доцільно розміщувати біля металургійних баз;

- Галузі з середньою металомісткістю, невисокою працемісткістю й транспортабельністю готової продукції за невеликих обсягів її випуску;

- Галузі, які випускають масову продукцію з високою працемісткістю і фондомісткістю, які розміщуються в центрі машинобудування;

- Галузі точного машинобудування.

Виділяють наступні галузі:

- металообробне устаткування;

- транспортне машинобудування;

- автомобілебудування;

- вантажне автомобілебудування;

- виробництво автобусів;

- морське машинобудування;

- с/г машинобудування;
- авіа- та ракетобудування.

2. ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА МАШИНОБУДУВАННЯ

Спеціалізація у машинобудуванні визначається профілем машинобудівних підприємств та характером продукції: масовим, велико - , дрібносерійним, індивідуальним. Спеціалізація є предметна (випуск кінцевих продуктів), технологічна (спеціалізація на випуск напівфабрикатів), по детальна (випуск деталей, вузлів, агрегатів для комплектування).

Важке машинобудування об'єднує виробництво металургійного, гірничо - шахтового, підйомно - транспортного та енергетичного устаткування. Характерними особливостями є низька трудомісткість, висока металомісткість, низька транспортабельність продукції. У важкому машинобудуванні переважна більшість підприємств повного циклу (заготовка, обробка, складання). Виробництво металургійного устаткування (95,5%) сконцентрована у Донецькому та Придніпровському економічних районах (наприклад, Ново краматорський машинобудівний завод).

Виробниками металургійного устаткування є Дебальцівський машинобудівний завод, завод прокатних валків у м. Пугатіно, Кадіївський ливарно - механічний завод, Маріупольський завод важкого машинобудування.

Торезький завод виробляє рудникові електровози, машини та вагонетки, Горлівський - вугільні комбайни та устаткування, Ясинуватський машинобудівний завод - гірничо прохідне устаткування, завод у Славянську - коксохімічне устаткування.

У Кривім Розі виробляють гірничо - шахтове устаткування для залізорудної промисловості, Харкові - енергетичне машинобудування, Запоріжжі - силові трансформатори і т. д.

Загальне машинобудування об'єднує транспортне (за виключенням автомобільного), сільськогосподарське (за виключенням тракторного), будівельного обладнання ( за винятком легкої, харчової та переробної промисловості).

Локомотиво будування є дуже капіталомістким та прив'язаним до джерел сировини. Тепловози виробляють у Луганську, електровози - у Дніпропетровську, залізничні вагони - у Кременчуці та Дніпродзержинську.

Суднобудування - це будівництво і ремонт суден, суднове машинобудування. Суднобудування є морське та річкове. Найважливіші типи суден є наступні: транспортні (вантажні, пасажирські), промислові, промислово - видобувні, спортивно - туристичні.

Центрами сільськогосподарського машинобудування є наступні:

Харків - двигуни для самохідних комбайнів;

Кіровоград - сівалки;

Дніпропетровськ, Тернопіль - бурякозбиральні комбайни;

Одеса - тракторні плуги;

Київ, Миколаїв, Первомайськ Миколаївської області, Бердянськ, Мелітополь, Біла Церква, Чернівці, Донецьк, Луганськ, Житомир, Коломия, Кременчук, Умань, Конотоп.

Середнє машинобудування включає широкий спектр галузей, має високий рівень кооперації виробництва. На розміщення середнього машинобудування вагомий вплив здійснюють населення, трудові ресурси, кваліфіковані кадри.

Автомобільні заводи випускають:

Львів - автобуси;

Кременчук - великовантажні автомашини4

Запоріжжя - малолітражні легкові автомобілі;

Луцьк - легкові автомобілі для села;

Мелітополь - автомобільні двигуни.

Авіаційна промисловість розвинута у Києві, Харкові (зокрема АН - 225).

Центром тракторобудування є Харків (тракторний, самохідних шасі, моторобудівний заводи). У Дніпропетровську випускають трактори.

Верстатобудування розташоване у районах розвинутого машинобудування (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Запоріжжя, Львів).

Виробництво приладів, точних машин, інструментів та механізмів зосереджено у районах високої технічної культури, для нього характерною є мінімальна металомісткість.

Центрами виробництва є:

Телевізорів - Львів. Київ, Харків, Сімферополь;

Електронно - обчислювальних машин - Київ;

Приладжування та інструментів - Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Запоріжжя, Львів.

3. ПРОБЛЕМИ ПЕРСПЕКТИВИ, НЕОБХІДНІСТЬ СТРУКТУРНОЇ ПЕРЕБУДОВИ

Потрібно створити високоефективні машини різногалузевого та різносферного використання. Перспективними є інвестиції у приладобудування, тому що даний сегмент ринку в Україні недостатньо забезпечений.
Доцільно розвивати прогресивні машинобудівні галузі та виробництва, нові види машин, устаткування, виробництво електронно - обчислювальної техніки нових поколінь, електрофізичних та електротехнічних засобів обробки металу, нових засобів управління і т. д.

ТЕМА 12. ХІМІКО-ЛІСОВИЙ КОМПЛЕКС

2. Хімічна промисловість. Розміщення галузей хімічної промисловості.

3. ЛІСОВА ТА ДЕРЕВООБРОБНА ПРОСИЛО ВІСТЬ.

1. НАРОДНОГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ ХІМІКО-ЛІСОВОГО КОМПЛЕКСУ

Він охоплює галузі промисловості, які виробляють сировину та конструкційні матеріали. Хімічна промисловість комбінується з нафтопереробкою, коксуванням вугілля, чорної та кольорової металургією, лісовою промисловістю. Хімічна промисловість поділяється на неорганічну (основну) хімію, хімію органічного синтезу, гірничо-хімічну промисловість.

Неорганічна хімію виробляє напівфабрикати, виняток становлять лише мінеральні добрива. Органічна хімія складається з виробництва вуглеводної сировини, органічних напівфабрикатів, синтетичних матеріалів. Сировинною базою для неорганічної хімії є гірничо-хімічна промисловість.
Важливим фактором розміщення фармацевтичної промисловості являється наукова база та сировина. Виділяють також лісову, деревообробну та целюлозно-паперову промисловість. Хімічна промисловість - основа виробничого потенціалу України.

2. ХІМІЧНА ПРОМИСЛОВІСТЬ. РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ ХІМІЧНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Хіміко - лісовий комплекс забезпечує народне господарство матеріалами з потрібними наперед визначеними властивостями у кількості, яка потрібна.

Хімізація проявляється у використанні мінеральних добрив в АПК, впроваджені хімічних технологій у промисловості.

У структурі хімічної та нафтохімічної галузі виділяють наступні падгалузі:

Гірничо - хімічна;

Основна хімія;

Хімія огранічного синтезу;

Мікробіологічна;

Фармацевтична.

Територіальную організацію хімічної промисловості обумовлюють наступні фактори:

міжгалузеві, внутрішньогалузеві звязки;

широкий асортимент продукції;

використання великої кількості палива, енергії, води.

Сировинні ресурси є визначальними у розміщенні підприємств гірничо - хімічної промисловості. Впливає також фактор науково - технічного прогресу та утворення різноманітних відходів. Як матеріаломістка галузь хімічна промисловість використовує допоміжні матеріали.

Сировинна база хімічної промисловості включає корисні копалини, сільськогосподарську сировину, вторинні продукти промислової переробки, синтетичні хімічні матеріали, повітря, воду, що обумовлює спеціальний, економічний аналіз при обгрунтуванні виробу джерел сировини.

Склад сировинної бази України для хімічної промисловості є наступний:

родовища самородної сірки (Прикарпаття);

родовища калійних солей (Донбас, Закарпаття, Прикарпаття, Причорноморя, Крим);

запаси каоліну, вогнетривких глін, вапняків, доломітів, графіту, інших нерудних копалин;

вугілля, продукти коксового виробництва, горючі гази, нафта.

Спеціалізацію у хімічній промисловості доцільно здійснювати разом з кооперуванням.

Нафтопереробна промисловість зосереджена у місцях добування нафти та нафтопереробних заводах. Гумова промисловість представлена Дніпропетровським та Білоцерківським шинним заводами, Київським АТ "Київ - Рума" та ін. Фосфорні добрива виробляють на Вінницькому та Костантинівському заводах, Сумському ВО "Хімпром", азотні - "Азот" у Черкасах і т. д., калійні - у ВО "Оріана" (Калуша) та Стебниківський завод.

3. ЛІСОВА ТА ДЕРЕВООБРОБНА ПРОМИСЛОВІСТЬ

лісогосподарський підкомплекс;

целюлозно - паперовий підкомплекс;

деревообробний підкомплекс;

лісохімічний підкомплекс.

Лісове господарство займається лісовідтворенням. Лісогосподарський комплекс складається з підгалузі лісового господарства та підгалузі лісозаготівельної промисловості.

Ліси України поділяються на наступні групи:

водоохоронні, захисні, санітарно - гігієнічні, оздоровчі ліси, заповідники, національні нарки, спеціальні ліси;

ліси, які мають захисне та обмежене експлуатаційне знічення.

Лісогосподарський комплекс включає заготівлю грибів, дикорослих плодів та ягід, лікарських рослин, березового соку, меду.

Центрами лісопиляння є Бранків, Рожкотів, Вигода, Надвірна у Івано - франківській області, Чернівці і Берегомет у Чернівецькій області, Рахів і Свалява у Закарпатській, Костопіль і Сарки у Рівненській, Ковель та Камінь - Каширський у Волинській, Малин, Овруч та Коростень у Житомирській областях.

Фанерна промисловість сконцентрована у Львові, Києві, Чернівцях, Оржеві, Костополі. Найбільші меблеві фабрики розташовані у Києві, Харкові, Львові, Ужгороді, Мукачеві, Одесі, Луганську, Дніпропетровську, Донецьку, Івано - Франківську, Чернівцях.

Целюлозно - паперова промисловість розвинена недостатньо, що є чинником дифіциту паперо - картонних виробів (Львівська, Закарпатська області).

Лісохімічний комплекс обєднує підприємства, які виробляють деревне вугілля, оцтову кислоту, каніфаль, скипидар, ефірну олію, формалін, карбамід, метиловий спирт, кормові дріжджі (Закарпатська та Житомирська області).

На перспективу доцільно:

зменшити використання ділової деревини;

поглибити комплексну переробку деревини;

розширити використання деревозамінників;
збільшити виробництво картону, паперу, дерево - стружкових плит, меблів.

ТЕМА 13. БУДІВЕЛЬНИЙ КОМПЛЕКС

2. Промисловість будівельних матеріалів.

1. НАРОДНОГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ.

Промисловість будівельних матеріалів - це комплекс галузей у складі важкої промисловості, які виготовляють матеріали, деталі та конструкції для усіх видів виробництва.

Структура за галузями будівельного комплексу є наступною:

Цементна;

Азбестоцементних виробів;

Збірних залізобетонних, бетонних конструкцій та виробів;

Стінових матеріалів;

Будівельної кераміки;

Будівельних матеріалів та виробів з полімерної сировини;

Нерудних будівельних матеріалів;

Пористих заповнювачів.

Україна добре забезпечена будівельною сировиною, зокрема вогнетривкими глинами, каолінами, кварцитами, будівельним камінням. На промисловість будівельних матеріалів найбільше впливають сировинний та споживчий фактори.
Найбільші центри промисловості будівельних матеріалів знаходяться у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Кривому Розі, Запоріжжі, Донецьку, Маріуполі.

2. ПРОМИСЛОВІСТЬ БУДІВЕЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ

В Україні сформувалось 4 зони виробництва цементу:

Південно - східна (Донецька область);

Північно - східна (Харківська область);

Центральна (Дніпропетровська обл.);

Західна (Рівненська, Івано - Франківська, Львівська, Хмельницька обл..).

Основною продукцією виробництва збірного залізобетону та залізобетонних конструкцій є залізобетонні конструкції для промислового, цивільного, гідротехнічного, шляхового видів виробництва (стінові матеріали, блоки для фундаментів будинків, перекрить, т. д.).

Факторами розміщення підприємств є територіальна концентрація виробництва, будівельна мінеральна сировина, трудові ресурси, транспортні комунікації. Діють 25 виробничих об'єднань з виготовлення збірних залізобетонних конструкцій та деталей. Підприємства для виготовлення збірного залізобетону для гідротехнічного будівництва розміщені у Каховці, Ново московську, Арцизі, для мостів та шляхового виробництва - у Києві, Вінниці, Житомирі, Львові, домобудівні комбінати - у всіх областях, алюмінієві будівельні конструкції - у Броварах.

Виробництво будівельної цегли складається з наступних підгалузей:

Виробництво глиняної цегли;

Виробництво силікатної цегли.

У процесі виробництва цегли використовують високопродуктивні кільцеві тупельні печі, у яких цеглу випалюють 18 - 36 годин. На вироблення 1000 штук цегли витрачається 2,5 м. куб. глини, що свідчить про значну матеріаломісткість виробництва.

Силікатну цеглу виготовляють з кварцового піску. На 1000 штук цегли витрачається 2,5 м. куб. піску та 0,1 - 0,2 м. куб. вапна. Нижча матеріаломість та вартість на 30% позитивно впливає на конкурентноздатність продукції.

Великі центри виробництва будівельної цегли знаходяться у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Бахматі, Слов'янську, Чернігові, Львові, Івано - Франківську.

Промисловість нерудних матеріалів у державі не є новою. У будівництві використовують природний стіновий камінь (туф, вапняки, пиляльний) та будівельний камінь (міцні осадові, магматичні та метаморфічні породи). Інші породи являються сировинним матеріалом для виробництва цементу, цегли, черепиці, скла, легких наповнювачів бетонів.

Україна експортує граніти, габро, лабрадорити, цементну та скляну мінеральну речовину.

Для виробництва пористих бетонів використовують легкі наповнювачі. Такі наповнювачі створюють штучно (керамзит, термозит, сипкий перліт).

На півдні України виготовляють черепашник. Виробництво будівельної кераміки поєднує виробництва фасадної керамічної плитки, плитки для підлоги, облицювальної глазурованої плитки, санітарно - будівельної кислототривкої кераміки, каналізаційних та дренажних труб.

Виробництво будівельного фаянсу розміщене у Славуті - комбінат "Будфаянс", Первомайську Житомирської області - електроізоляції вироби для електронної промисловості, у Донецькій області - будівельний фаянс, у Запоріжжі - високовольтні ізолятори для ЛЄП, у Слов'янську - електроізоляційні вироби для електро - та радіотехнічної промисловості. Україна частково імпортує будівельний фарфор та фаянс з Росії. Білорусії, Чехії.

Виробництво будівельного вапна та гіпсу за сировину використовує крейду, вапняки, мармур. Заводи розміщуються поряд з покладами сировини.

Основними виробниками будівельного вапна в Україні є Донецька, Запорізька, Сумська, Харківська, Вінницька, Львівська, Хмельницька, Херсонська, Чернівецька обл..

Виробництво крейди перевищує 2,0 млн. тон, а як сировини для цементної промисловості - 7,5 млн. тон. Значні запаси крейди є у Донецькій, Луганській, Сумській, Харківській, Рівненській, Волинській та Чернівецькій обл.

Виробництво м'якої покрівлі (руберойду, толю, пергаміну зосереджено у великих містах, зокрема Києві.

Виробництво віконного скла зосереджено на наступних заводах:

Лисичанський "Пролетар";

Костянтинівський склоробний завод, завод "Автоскло";

Запорізький склоробний;

Склозаводи Луганської області;

Склозаводи Донецької обл.;

Львівський завод;

Київський завод художнього скла.

Фарфорова промисловість зосереджена у Житомирській та Донецькій областях, Полтаві, Кіровограді, Сумах, Бориславі, Синельникові та Тернополі.

Перспективи будівельної галузі.

Розвиток будівельної галузі на перспективу пов'язаний з реконструкцією технічної бази, комплексною механізацією та автоматизацією виробництва, збільшенням випуску нових будівельних матеріалів, високоефективних збірних конструкцій підвищеної сейсмічної міцності.

Альтернативною є комплексне використання сировини, впровадження матеріалів попутного видобутку, вторинної сировини, зростання якості будівельних матеріалів.

ТЕМА 14. АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС

2. Сільскогосподарське виробництво .

3. Харчова та переробна промисловість.

1. ЗНАЧЕННЯ АПК У НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ. ГАЛУЗЕВА ТА СОЦІАЛЬНА ІНФРАСТРУКТУРА АПК

АПК складається з 3 сфер: I, II, III. Перша сфера включає підприємства, які виробляють засоби виробництва. Друга сфера це безпосередньо сільськогосподарські підприємства різних форм власності. Третя сфера - підприємства, які переробляють сільськогосподарську продукцію.

Для успішного розвитку галузей АПК формуються нові форми організації сільськогосподарського виробництва: агропромислові обєднання, агрокомбінати, агрофірми, асоціації, виробничі та науково - виробничі системи.

2. СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ ВИРОБНИЦТВО

Провідними галузями є рослинництво та тваринництво. Критерієм економічної родючості земельних угідь та збільшення виробництва сільськогосподарської продукції є меліорація.

Інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва супроводжується зниженням затрат живої праці на виробництво одиниці продукції.

Частка рослинництва у вартості продукції сільського господарства складає 51,7%. Земля є основою розвитку рослинницьких галузей.

Посівні праці у 1995 році становили 30,1 млн.га. Зернові культури в основому вирощуються у лісостеповій та степовій зонах. Основними зерновими культурами є озимі пшениця та жито, крупяними - просо, гречка, рис, зернофуражними - ячмінь, кукурудза та овес, зернобобовими - горох.

Основними технічними культурами є цукрові буряки, соняшники, льон - довгунець. З ефіроолійних культур поширені троянда, мята, коріандр, лаванда. З лікарських рослин вирощують шавлію, валеріану, звіробій, беладонна, ромашка.

Досить поширеним є овочівництво та баштанництво. Помідори, перець, баклажани, кавуни, дині переважно вирощують у південних областях, огірки - у північній частині Лісостепу.

Виноградні насадження сконцентровані у Криму, Закарпатті, Одеській, Херсонській, Миколаївській областях.

Тваринницька галузь посточає населенню продукти харчування, цінну сировину для легкої, харчової та фармацевтичної промисловості, є цінним джерелом органічних добрів.

Окремі галузі тваринництва територіально та економічно привязані до галузей харчової та переробної промисловості.

Структура галузей тваринництва є наступною:

скотарство;

свинарство;

птахівництво;

вівчарство;

конярство;

хутрове звірівництво;

бджільництво;

ставкове рібництво;

шовківництво.

В Україні виділяють наступні зони спеціалізації сільського господарства:

Полісся (молочно - мясне скотарство, свинарство, льонарство, картоплянство, зернове господарство);

Лісостеп (цукровобуряково - зернова зона, мясо - молочне скотарство, свинарство);

Степ (зернові, оліні культури, розвинене овочівництво, баштанництво, виноградарство, молочно - мясне скотарство, свинарство, вівчарство);

Передгірські та гірські райони Українських Карпат (велика рогата худоба, вівчарство, зернові, технічні культури);

Передгірські та гірські райони Криму (вівчарство, садівництво, виноградарство, овочівництво, тютюнництво, ефіроолійні культури, високоякісне виноградарство, субтропічні культури).

3. ХАРЧОВА ТА ПЕРЕРОБНА ПРОМИСЛОВІСТЬ

зернопродуктовий;

картоплепродуктовий;

цукровобуряковий;

плодо - овочеконсервний;

виноградно - виноробний;

мясний;

молочний;

олійно - жировий.

Основними факторами розміщення галузей харчової промисловості є:

чисельність населення;

склад населення;

сировинна база;

форми організації виробництва;

транспорт;

природні умови;

науково - технічний прогрес.

У залежності від дії основних факторів виділяють наступні групи:

орієнтація на джерела сировини (цукрова, консервна, крохмале - патокова, олійна промисловість);

тяжіння до споживачів готової продукції (молочна, кондитерська);

косплексна орієнтація на сировину та споживача (мясна, борошкомельно - крупяна).

Молочна промисловість складається з маслоробної, сировинної, молочно - консервної галузі, виробництва продуктів з незбираного молока. Найбідьші підприємства розташовані у Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Львові.

В Україні працює 190 цукрових заводів, хоча виробництво цукру спало з 7,0 до 1,5 млн. тонн. На розміщення борошно - мельних підприємств істотно впливають наявність споживачів та сировини (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Львів).

Консервна промисловість залежить від сировини (Одеса, Сімферополь, Херсон, Ізмаїл, Черкаси, Ніжин, Камянець - Подільський).

Олійна промисловість привязана до сировини, адже для виробництва 1 тони олії затрачається 3 - 8 т. насіння олійних культур. З соняшнику добувають приблизно 90% загального виробництва олії. Центрами виробництва олії є Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Кіровоград, Вінниця.

Крахмале - потокова промисловість виробляє крохмал переважно для потреб харчової промисловості. Для отримання 1 т. крохмалу потрібно біля 6 тон картоплі. Крохмаль виробляють у Чернігівській та Житомирській областях.

ТЕМА 15. КОМПЛЕКС ПО ВИРОБНИЦТВУ НЕПРОДОВОЛЬЧИХ ТОВАРІВ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ

2. Легка промисловість .

3. Роль машинобудування у виробництві товарів тривалого користування .

1. ЗНАЧЕННЯ ГАЛУЗЕЙ, РОЗМІЩЕННЯ ТА РОЗВИТОК ВИРОБНИЦТВА

До галузей виробництва товарів масового споживання належить:

легка промисловість, яка включає 20 підгалузей;

важка промисловість, де зосереджено виробництво радіоприймачів, телевізорів, годинників, легкових автомобілів, холодильників, мотоциклів та ін.

Виробництво товарів масового споживання не задовольняє господарських потреб населення держави.

До непродовольчих товарів належать:

тканини усіх видів;

трикотажні вироби;

взуття;

радіоприймачі, телевізори, магнітофони;

холодильники, пилесоси, пральні машини та ін.
Доцільно збільшити випуск товарів та обсяг послуг за рахунок поліпшення використання виробничих потужностей.

2. ЛЕГКА ПРОМИСЛОВІСТЬ

недопоставки сировини за міждержавними угодами з країнами СНД;

припинені практично імпортні поставки, які щорічно становили понад 500 млн. дол. США;

недопостача сировини;

праця на давальницькій сировині збіднює укр. ринок товарів.

Легка промисловість для успішного розвитку має вирішити ряд наступних завдань:

формування і розміщення державних замовлень та контрактів;

координація діяльності підприємств;

розробленя цільових програм перспективного розвитку нових видів сировини;

збалансування розвитку підгалузей;

розширення сировинної бази;

ліквідація диспропорції у окремих підгалузях;

розвиток машинобудування для легкої промисловості.

Текстильна промисловість сконцентрована у Києві, Полтаві, Одесі, Житомирі, Херсоні, Тернополі, Чернігові (камвольно - суконний комбінат), Києві (Дарницький шовковий комбінат), Житомир та Рівне (льонокомбінати), Києві та Львові (бавовнопрядильні фабрики), Чернівцях та ін.

Бавовняна промисловість виробляє 50,1% усіх тканин. До неї структурно входять прядильне, ткацьке, крутильно - ниткове та фарбувальнообробне виробництва. Розміщення підприємств є наступне:

Херсон, Тернопіль - бавовняні комбінати;

Донецьк - бавовнянопрядильний комбінат;

Нововолинськ - бавовняна фабрика;

Полтава - прядильна фабрика;

Київ - ватноткацька фабрика;

Чернівці, Івано - Франковськ, Коломия, Коростишев, Радомишль - ткацькі фабрики;

Вовняна промисловість виробляє 7% усіх тканин держави. У вовняному виробництві використовують хімічні та синтетичні волокна у вигляді домішок. Виробництво включає оброблювання вовни, виготовлення пряжі, тканин та виробів з неї (Харків, Київ, Одеса, Суми, Кременчук, Донецьк, Луганськ - тонкосуконна фабрика, Чернігів - камвольно-суконний комбінат, Кривий Ріг - вовнопрядильна фабрика). У Києві, Черкасах та містах Чернівецької області та Закарпаття виробляють килими, килимові вироби.

Шовкова промисловість виробляє хімічні волокна, які майже витіснили природний шовк сирець (20,5% усіх тканин держави). У Києві випускають крепдешин та креп-жоржет з натурального шовку, у Києві та Черкасах - тканини з штучних та синтетичних волокон, у Луганську - меланжеві шовкові тканини, у Києві, Лисичанську - шовкові тканини технічного призначення.

Льняна промисловість випускає 7,3% усіх тканин (Рівненський та Житомирський льонокомбінат, Коростенська та Марчихіно - Будська фабрика у Житомирській області).

Конопляно - джутова помимо привізного джуту та волокон коноплі використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна (Одеська джутова фабрика та Харківський котатний завод).

Трикотажна промисловість має власну сировинну базу і представлена підприємствами Києва, Харкова, Львова, Одеси, Житомира, Миколаєва, Сімферополя, Чернівців, Донецька, Дніпропетровська, Луганська та ін. Панчішні фабрики знаходяться у Харкові. Житомирі, Чернівцях, Львові та ін.

Швейна промисловість розміщена у місцях споживання:

київське виробниче об'єднання швейної промисловості "Україна";

львівська фірма "Маяк";

харківська швейна фабрика ім. Ю. Р. Синякова;

інші.

Сировиною для шкіряно - взуттєвої промисловості є природна шкіра свійських, диких і морських тварин, синтетичні матеріали, парусина, вовна. Основні підприємства розміщені у Харкові, Києві, Львові, Миколаєві та ін. Це велика механізована галузь.
Хутрова підгалузь займається переробкою хутрової, овечої сировини та штучного хутра (Харків, Балта Одеської області, Красноград Харківської області, Львів, Одеса, Жмеринка та ін.). Хутровими промисловими звірами є лисиця, куниця, видра, норка та ін.

3. РОЛЬ МАШИНОБУДУВАННЯ У ВИРОБНИЦТВІ ТОВАРІВ ТРИВАЛОГО КОРИСТУВАННЯ

Поліграфічна промисловість виробляє різні вироби друкованої продукції, куди належать:

універсальні та спеціалізовані поліграфічні об'єднання та комбінати;

друкарні;

допоміжні підприємства;

заводи для виготовлення друкарських фарб;

заводи для виготовлення паперових вироб.

Найбільші підприємства зосереджені у Києві, Харкові, Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Одесі і т. д. Широко впроваджується офитний друк, фотополімерні друкарські форми, електронна техніка, система переробки текстової інформації, відеотермінали, фотонабірні автомати.

Фарфоро - фаянсова промисловість виготовляє для населення фарфорові, фаянсові вироби тонкої кераміки, господарський та художній фарфор, фаянс, канівфарфор (Буди біля Харкова, Житомирська область, Борислав Львівської області, Полтава, Кіровоград, Тернопіль та ін.).

У галузях важкої промисловості у 1995 році було виготовлено 41,2% усієї вартості товарів народного споживання.
В Україні спостерігається дефіцит вітчизняних товарів народного споживання.

ТЕМА 16. ТРАНСПОРТНИЙ КОМПЛЕКС ТА ЗВ'ЯЗОК

2. Транспортна система та види транспорту : залізничний , морський, річковий, автомобільний, повітряний, трубопровідний.

3. Взаємодія з транспортними та інформаційними системами країн Європи .

1. НАРОДНОГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ ТРАНСПОРТУ

Транспорт - це найважливіша ланка економічних стосунків, яка бере участь у створенні та доставці продукції споживачам, з'єднує виробництво і споживання, галузі, регіони, держави.

Транспорт - це комплекс, який складається з залізничного, морського, річкового, автомобільного, трубопровідного та повітряного видів, які взаємодіючи між собою, становлять транспортну систему.

Довжина залізниць світу становить 1,3 млн.км.

Автомобільний транспорт використовується для перевезень на близькі відстані. Із 30 млн.км. шляхової мережі 20 млн.км припадає на автомобільні шляхи.

Морський транспорт служить для зовнішньоекономічних зв'язків. Це найбільш дешевий вид транспорту. Внутрішній водний транспорт за вантажо- та пасажиро оборотом поступається іншим видам транспорту. За чисельністю суден переважає морський, але за загальною тоннажністю значно йому поступається.

Трубопровідний транспорт призначається для транспортування нафти й газу, сипких вантажів. Зараз в світі побудовано 13 млн.км. трубопроводів.
Повітряний транспорт обслуговує внутрішні й міжнародні лінії. В основному він перевозить пасажирів. Серед вантажів він перевозить 1/5 обороту загального.

2. ТРАНСПОРТНА СИСТЕМА ТА ВИДИ ТРАНСПОРТУ: ЗАЛІЗНИЧНИЙ, МОРСЬКИЙ, РІЧКОВИЙ, АВТОМОБІЛЬНИЙ, ПОВІТРЯНИЙ, ТРУБОПРОВІДНИЙ

Вузли є:

залізнично - автодорожні (Львів, Харків);

залізнично - водно - дорожні (Одеса, Київ, Миколаїв, Херсон);

водно - автодорожні (Ялта, Алушта, Канів).

На 10 тис. км2 території України припадає 372 км. залізничних колій, 78 км. внутрішньоводних, 1933 км. автомобільних шляхів з твердим покриттям. Залізничний транспорт розвинений досить сильно. На його участь припадає переважна частина вантажообороту та перевезень пасажирів. У 1890 році важливі міста України були з'єднані залізницею з центральною Росією.

Найважливішими транспортними вузлами України є: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Донецьк. Важливими залізничними вузлами є: Київ, Харків, Лозова, Фастів, Ясинувата, Волноваха, Дебальцеве, Жмеринка, Шепетівка, Синельникове, Дніпропетровськ.

Залізничний транспорт України має шість залізниць, підпорядковані "Укрзалізниці". Експлуатаційна довжина залізничних магістралей 22,8 тис. км., з них електрифікованих 8,3 тис. км.

Україні потрібно придбати 543 секції електровозів, 925 секцій тепловозів, 2800 пасажирських та 33000 вантажних вагонів, 670 вагонів електропоїздів, 260 дизельних поїздів, замінити 6 тис. км. залізничних доріг, 7,7 млн. шт. шпал, 13 тис. комплектів стрілочних переводів.

Морський транспорт в Україні має сприятливі умови для розвитку. Загальна довжина морської берегової лінії становить понад 2000 км. Регулярні морські перевезення в Україні почались з кінця XVIII століття.

Між Іллічевським та болгарським портом Варна діє паромна переправа довжиною 435 км.

Найважливіші морські порти України є: Одеса, Ізмаїл, Іллічевськ, Херсон, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч, Маріуполь, Бердянськ, їх всього 18, перевантажувальних комплектів - 175, судоремонтних заводів - 8.

Морський транспорт України складається з Чорноморського, Азовського, Українсько - Дунайського пароплавств, які володіють транспортним флотом сумарною вантажністю 5,2 млн. тонн та пасажирським флотом на 9,9 тис. місць.

Потреба України крім танкерів та газовозів становить 117 вантажних транспортних суден вантажністю 1,1 млн. тонн та 11 пасажирських суден на 4,5 тис. місць.

Доцільно реконтструвати Одеську нафтогавань, модернізувати комплекси у портах Маріуполя, Миколаєва, збудувати спеціалізовані комплекси у портах Іллічевську, Південному, Дніпро - Бузькому.

Річковий транспорт починається з судноплавного Дніпра, Дунаю та інш. річок. Загальна довжина судноплавних річок в Україні становить 4,4 тис. км., у тому числі з освітлювальною та світловідбивною обстановкою 3,9 тис. км.

Річковому транспорту для забезпечення намічених обсягів перевезень потрібно 120 тис. тонн самохідного вантажного та 195 тис. тонн несамохідного вантажу.

З метою забезпечення нормальної роботи річкового транспорту є потреби у реконструюванні суднопіднімальних споруд Запорізького та Херсонського судноремонтно - суднобудівних заводів, деяких об'єктів Київського судноремонтно - суднобудівного заводу, Чернігівської та Дніпропетровської ремонтно - експлуатаційних баз флоту та ряд інших споруд.

Автомобільний транспорт зручний при перевезенні вантажів на короткі відстані, при доставці до залізничних станцій, портів, при обслуговуванні місцевого та аграрного товарообігу.

Найважливішими автомагістралями є: Київ - Брест, Москва - Харків, Дніпропетровськ - Сімферополь, Львів - Київ, Харків - Ростов на Дону. 70% вантажного парку зосереджено в Агропромі та корпорації Укравтотранс.

Вітчизняне автомобілебудування забезпечує потреби України лише на 10 - 15%. Річна потреба випуску автомобілів на перспективу повинна бути:

вантажних до 2 т. - 40 тис. шт.;

вантажних понад 8 т. - 40 тис. шт.;

автобусів - 10 тис. шт.;

легкових автомобілів - 6 тис. шт.;

малолітражних автомобілів - 200 тис. шт.

Потрібно удосконалювати систему технічного обслуговування та ремонту автомобілів, створювати сучасну діагностику технічного стану, створювати систему швидкісних магістралей.

Доцільно забезпечити участь зарубіжних фірм у реконструкції та будівництві автомагістралей, що забезпечить високі якість та обумовлені терміни будівельних робіт (автострада "Барселона - Київ").

Трубопровідний транспорт дозволяє найекономніше транспортувати рідке паливо, пальне, технологічний газ, різні хімічні продукти. У 1924 році вперше в Україні було збудовано газопровід Дашава - Стрий - Дрогобич.

В Україні діють наступні нафтопроводи:

Долина (Івано - Франковська область) - Дрогобич (Львівська область);

Битків - Надвірне (Івано - Франковська область);

Качанівська - Охтирка (Сумська область);

Гнідинці - Прилуки (Чернігівська область);

Кременчук - Херсон;

Кременчук - Черкаси;

Самара - Херсон;

Дружба (європейський нафтопровід);

Кременчук - Київ.

Нафтопровідним транспортом поставляється 93,6% нафти, яку споживає Україна. 12 основних нафтопроводів довжиною 2,6 тис. км. є основою нафтопровідного транспорту. Діаметр труб - 720 мм.

Розглядається кілька варіантів транспортування нафти. Найоптимальнішим є танкерним флотом з країн Близького Сходу та Південного Середземномор'я у порти Одеси, Південної Перевалки в Одесі на перекачування нафтопроводами на Херсонський, Кременчуцький, Лисичанський нафтопереробні заводи. Одеський нафтопереробний завод потребує реконструкції. Така схема сприятиме економічній незалежності України, адже закупівля нафти у декількох держав є гарантом економічного суверенітету.

Доцільним є будівництво другої нитки нафтопроводу, збільшення пропускної здатності нафтопроводів. З метою забезпечення загальної безпеки держава потрібна створити державні запаси нафти в обсязі 15 млн. тон, які доцільно зберігати у природних підземних сховищах: Дніпропетровсько - Донецька Западина, Український кристалічний щит.

Газопровідний транспорт представлений наступними газопроводами:

Шебелинка - Харків;

Шебелинка - Бердянськ;

Шебелинка - Дніпропетровськ;

Шебелинка - західні райони України;

Прикарпаття - Чехія, Словаччина, Польща;

Північний Кавказ - Москва, який проходить через східні райони України.

Продуктопроводи є наступні:

аміакопровід Тольятті - Одеса;

етиленопровід о. Чепіль (Угорщина - Калуш).

В Європі загальноприйнятим є обмеження імпорту енергоносіїв з однієї країни 30 - 40% загальної потреби, що сприяє економічній безпеці держав. Як альтернативу російському та туркменському газу в Україні є закупівля іранського газу.

Довжина діючих газопроводів складає 33 тис. км. Доцільно спорудити наступні газопроводи, будівництво яких вже розпочато:

Тула - Київ;

Торжок - Долина;

Марянківка - Крим;

Джанкой - Керч;

Гнібовське підземне сховище газу - Севастополь.

В Україні достатньо потужностей для виробництва труб для газової і нафтової промисловості.

Повітряний транспорт перевозить вантажні, пошту, пасажирів, забезпечує санітарні перевезення, аерофотозйомку, хімічну обробку посівів та боротьбу з лісовими пожежами. Найбільші авіапорти - Бориспіль (Київ), Харків, Донецьк. Дніпропетровськ, Одеса, Вінниця, Львів, Луганськ, Запоріжжя, Сімферополь, Чернівці, Херсон, Миколаїв, Івано - Франковськ.

Компанія "Авіалінії України" включає 27 авіазагонів, 105 аеродромів, підприємства для ремонту авіатехніки. Інші місцеві аеропорти як неперспективні закрито. В той же час зросла роль та обсяги міжнародних перевезень.

Доцільно технічно переновити повітряний флот літаками ТУ - 204, ТУ - 154М, В, ЯК - 42, ІЛ - 114, Боїнг - 737.

Міський пасажирський транспорт включає метрополітени, трамваї, тролейбуси, автобуси, таксі.

Метро є у Києві, Харкові, Дніпропетровську. У 24 місцях України загальна протяжність трамвайних копій складає 2,2 тис. км. Протяжність тролейбусних ліній складає 4,2 тис. км.

Понад 400 міст і сіл України мають автобуси загального користування для внутрішньоміських перевезень.
У 164 містах працюють легкові таксі.

3. ВЗАЄМОДІЯ З ТРАНСПОРТНИМИ ТА ІНФОРМАЦІЙНИМИ СИСТЕМАМИ КРАЇН ЄВРОПИ

Для ефективного розвитку транспорту Україна має тісно взаємодіяти з транспортними системами країн СНД та Європи, країн Близького Сходу.
Велике значення має взаємодія з інформаційними системами цих країн.

ТЕМА 17. ПРОДУКТИВНІ СИЛИ УКРАЇНИ ТА ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ

2. . Придніпровський економічний район.

3. . Східний економічний район.

4. . Центральний економічний район.

5. . Поліський економічний район.

6. . Подільський економічний район.

7. . Карпатський економічний район.

8. . Причорноморський економічний район.

1. ДОНЕЦЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН

Донецький економічний район займає площу 53,2 тис. км2. або 8,8% території України з населенням 7887,0 тис. чол. Складається з Донецької та Луганської областей.

В межах району розміщений Український Донбас (високорозвинутий ТВК із специфікою добувних галузей промисловості та відновною обробною промисловістю). Характерними є значний ПРП та потужний виробничий потенціал.

Основним багатством надр Донецького економічного району є кам'яне вугілля (від довгополумяного до антрацитів). Пласти камяного вугілля малопотужні товщиною 40 - 70 см. Урайоні виявлено родовища природного газу у Червонокопівську, Славяносербську, Борівському, Співаківському, Кружилівському. Є 21 газоперспективна площа.

У басейні річок Кальміус і Торець (Донецька область) та Айдар і Деркул (Луганська облась) знайдено родовища бурих залізняків непромислового значення.

Донецький регіон має запаси наступних корисних копалин: кам'яної солі, вапняків, високоякісної крейди, вогнетривкі глини, цементного мергелю.

Кількість опадів - 500 - 600 мм., водні ресурси регіону не забезпечують потреб у водній промисловості, сільського господарства, населення.

На січень 1995 року розвідано 52 площі для будівництва нових шахт. Чисельність населення Донецького економічного району складає понад 8,2 млн. чол. (89,1% міського населення).

Працює 21 виробниче об'єднання з видобутку вугілля, які включають 214 шахт.

Електроенергію в основному виробляють ДРЕС (Вуглегірська, Словянська, Миронівська, Міусинська, Лисичанська та ряд інших).

У Маріуполі розміщені підприємства чорної металургії. Заводи кольорової металургії розміщені у Катянжинові - "Укрцинк", Микитові - ртутний комбінат, Артемівську - завод обробки кольорових металів, Торезьку - завод твердих сплавів та "Донецьквторкольормет".

Також у регіоні розміщені підприємства гірничохімічного комплексу та коксохімічне виробництво.

Машинобудівний комплекс регіону включає наступні підприємства:

ВО "Новокраматорський машинобудівний завод";

Горлівський машинобудівний завод;

Маріупольський завод важкого машинобудування;

ВО "Луганський тепловозобудівний завод";

Ряд інших.

Виділяють наступні промислові вузли:

Донецько - Макіївський (вугільна, металургійна, коксохімічна, машинобудівна, металообробна промисловість);

Горлівсько - Єнакієвський (вугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна, енергетична галузі);

Краматорсько - Славянська (машинобудівна, металургійна, хімічна, енергетична, соляна, промисловість будівельних матеріалів);

Торезо - Снижнянський (вугільна, електротехнічна, легка, будівництво);

Красноармійсько - Маріупольський (чорна металургія, машинобудування, рибоконсервна промисловість);

Луганський (машинобудування, легка, харчова галузі);

Стаханово - Алчевський (вугільна, металургійна, машинобудівна);

Краснолуцько - Антрацитівський (вугільна, машинобудівна);

Свердловсько - Ровенківський та Краснодонський (вугільна).

Сільське господарство представлене зерновими культурами та тваринництвом (північна зона - розвинене зернове господарство, соняшник, молочно - мясне скотарство, свинарство, птахівництво; центрально - південна зона - приміська спеціалізація).

Регіон має 2487км. залізничних колій, довжина автошляхів - 13600 км., газо - нафтопроводи, продуктопроводи.
Екологічні проблеми: дефіцит чистої води, запиленість, загазованість, посухи, пилові бурі.

2. ПРИДНІПРОВСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН

Клімат - помірно - континентальний. Залізні руди Криворізького басейну представлені 12 млрд. тонн. Залізна руда є у Оріхові, Павлограді, Чортоницьку, Жовтих водах.

Є родовища титану, рутило - ільменітових руд, цирконію, нікелю, кобальту. У Західному Донбасі залягає 8,6 млрд. тонн камяного вугілля. Придніпровський район має поклади бурого вугля, нафти, природного газу, бокситів.

Грунтово - кліматичні умови сприяють розвитку сільського господарства , а родовища корисних копалин - розвитку промисловості. У Придніпров'ї поєднується розвиток важкої індустрії та харчової промисловості. Провідними галузями є наступні:

Залізорудна;

Марганцеворудна;

Чорна металургія;

Машинобудівна;

Хімічна.

Важливе значення має харчова, легка промисловість, електроенергетика, промисловість будівельних матеріалів.

Сільське господарство Придніпров'я виробляє 20% виробництва пшениці, 25% - кукурудзи, 35% - соняшнику, 14% - овочів, 14% - м'яса, 15% - молока, 20% - вовни від загальнодержавного.

У Придніпров'ї розвинені всі види транспорту. Через регіон зєднується Криворізький басейн з Донбасом, СНД, портами Чорного і Азовського морів.

Експортується продукція гірничорудної, металургійної промисловості, машинобудування, будівельних матеріалів, сільськогосподарська продукція, вугілля, нафтопродукти, боксити, ліс, текстиль у інші регіони, СНД, країни Європи, Азії, Африки.

Сформовані наступні промислові вузли:

Криворізький (залізорудна промисловість, гірничорудне машинобудування, легка і харчова промисловість);

Дніпродзержинський (металургія, хімічна, машинобудівна, харчова, легка промисловість);

Дніпропетровський (чорна металургія, машинобудування, хімічна промисловість, легка, меблева та будівельних матеріалів).

Іде процес формування ряду інших промислових вузлів. Екологічна ситуація у регіоні є однією з найгостріших у світовому порівнянні.

3. СХІДНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН

Це індустріально розвинений район з вигідним економіко - географічним положенням. На промисловість припадає 75% валового продукту регіону. Він займає третє місце за розвитком промисловості та вартістю основних виробничих фондів, де зосереджено 20% машинобудування України.

Даний район характеризується сприятливими природнокліматичними умовами, значними запасами корисних копалин. 65,9% населення проживає в містах, що пояснюється наявністю інтенсивного сільськогосподарського виробництва.

Основними галузями є машинобудування, металообробна, харчова, хімічна, легка промисловість. Машинобудування виробляє 35% валової продукції регіону. Зосереджено машинобудування у Харкові (енергетичне і електротехнічне), Полтаві (завод електротехнічних виробів, газорозрядних ламп), Глухів (електронні та агрегатні вузли), Кременчук (транспортне машинобудування), інші. За машинобудуванням за ступенем важливості ідуть харчова та легка промисловість. Розвинені будівництво, газова, деревообробна, меблева промисловості. Ведеться інтенсивне сільськогосподарське виробництво на 5959,9 тис. га земель. Довжина залізниць - 3198км., автомобільних доріг (з твердим покриттям) - 7,0 тис. км. У районі розвинута невиробнича сфера та рекреаційний комплекс.

4. ЦЕНТРАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН

У районі є потужний природно - ресурсний потенціал. Район в цілому бідний на рудні ресурси. Є сприятливі умови для розвитку аграрного сектора.

Індустріально - аграрний комплекс спеціалізується на обробній промисловості. Базою розвитку обробної галузі є паливно - енергетичний комплекс, зокрема електроенергетика.

Розвинена хімічна, нафтохімічна, мікробіологічна, промисловість будівельних матеріалів. Спеціалізованими галузями є легка та харчова промисловість.

Легка промисловість забезпечується місцевою сировиною, діють ряд льонокомбінатів. У Києві працює ватно - ткацька фабрика, Київський та Дарницький шовкові комбінати, трикотажне об'єднання "Киянка", швейне об'єднання "Україна" і "Каштан".

Частка промисловості становить понад 60% у валовій продукції регіону. Розвинуто сільськогосподарське машинобудування у Кіровограді ("Червона Зірка") та об'єднання "Азот" у Черкасах.

Хімічне устаткування виробляють у Києві, Фастові, екскаватори - Бородяша, Київ; верстати - Київ. У Києві виробляють літаки, річкові судна, мотоцикли та ін.

Найбільшими залізничними вузлами є Київ, Фастів, Миронівка, Шевченкове, Знамянка. Найбільші аеропорти розміщені у Борисполі та Жулянах.

5. ПОЛІСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН

У районі розвинуті харчова та легка промисловості, машинобудування, металообробна промисловість.

У Луцьку розміщений завод електроапаратури, приладобудування, автомобільний завод; у Рівному - завод приладобудування, високовольтної апаратури, торговельного устаткування, завод з виготовлення запасних частин для тракторів, виробниче об'єднання "Азот". У Чернігівському промисловому вузлі зосереджені підприємства хімічної, харчової, легкої промисловості. У Бердичеві знаходиться єдиний в Україні солодовий завод, Чернігові - взуттєва, шкіряно - взуттєва фабрики.

У регіоні розвинута легка та харчова (м'ясна, молочна, крохмале - патокова та ін.) галузі промисловості.
Найголовнішими транспортними вузлами є Ковель, Здолбунів, Рівне, Житомир, Чернігів. На експорт в основному ідуть будівельні матеріали, цукор, консерви, а імпортуються паливо, чорні метали, прокат.

6. ПОДІЛЬСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН

Запаси пеліканіту становлять 170 млн. тон, це єдина у Європі сировина для виготовлення склолитого цементу, порцелянових виробів.

Провідною є харчова промисловість. Машинобудування обслуговує потреби сільського господарства, харчової промисловості. Підприємства природо - та верстатобудування є наступні:

Вінницький завод тракторних агрегатів;

Калинівський завод устаткування для цукрових заводів;

Тернопільський завод бурякоцукрових комбайнів;

Хмельницьк (трансформаторні підстанції, тракторні деталі, ковально - пресове устаткування);

Камянець - Подільський (сільськогосподарські машини, деревообробний інструмент);

Тернопільське виробниче обєднання "Ватра" (електроапаратура);

Шепетівка (тракторні деталі).

Сільськогосподарське виробництво спеціалізується на зерново - буряковій та мясо - молочній продукції.

Довжина залізниць - 2536 км., автодоріг - 17,4 тис. км. Проходять газопроводи "Союз", Уренгой - Помари - Ужгород. Головні залізничні вузли: Тернопіль, Жмеринка, Вінниця, Шепетівка. Головні автошляхи: Луцьк - Чернівці, Львів - Київ.

7. КАРПАТСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН

У Прикарпатті розташована полікопанентна зона (нафта, природний газ, калійні солі, магнієві солі, кухонна сіль, сірка, вапняк, фосфорити).Надзвичайно цінними є лісові та водні ресурси, зокрема мінеральні води Трускавця, Східниці, Сваляви, Кваси, Моришка та лікувальні грязі села Черче Івано - Франківської області.
У районі розвинуті машинобудування, харчова, лісова, деревообробна, промисловість будівельних матеріалів. Електроенергетика представлена Бурштинською, Добротвірською ДРЕС, рядом дрібних ГЕС і ТЕЦ. Машинобудування представлене приладобудуванням, телевізійною технікою, електролампами, металорізальними інструментами. Розвинуті хімічна індустрія, лісовий комплекс та сільське господарство.

8. ПРИЧОРНОМОРСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН

Район є традиційно аграрним з розвиненою переробною промисловістю. Основними центрами морського суднобудування є Миколаїв (3 заводи), Херсон (2 заводи), Керч (1 завод), Севастополь (морський завод). У Одесі функціонують завод великого кранобудування, автоскладальний завод, Херсоні - комбайновий завод, Миколаєві - завод "Дормашина", Одеса - завод тракторних плугів, верстатобудування.

У районі виробляють електро - енергетичне устаткування (Херсон, Первомайськ, Сімферополь, Одеса). Розвинута хімічна, промисловість будівельних матеріалів, целюлозно - паперова та деревообробна промисловість.

Легка промисловість виробляє 20% тканин загальнодержавного виробництва (Херсонський бавовняний комбінат, Одеська конопле - джутова фабрика, ряд вовняних та трикотажних фабрик). Харчова промисловість забезпечується власною сировиною.
На залізничний транспорт припадає 13% колій України.

ТЕМА 18. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ УКРАЇНИ

2. Економічна інтеграція.

3. Зовнішньоекономічна діяльність.

4. Зони спільного підприємництва.

1. СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ, ОСНОВНІ ПОТОКИ КАПІТАЛУ ТА РОБОЧОЇ СИЛИ

Міжнародний територіальний поділ праці - це концентрація в окремих країнах виробництва товарів та надання послуг понад необхідні внутрішні потреби шляхом обміну або продажу іншим країнам. Виділяють наступні типи міжнародного ТПП: загальний, частковий та одиничний. Загальний - це розподіл праці у сфері виробництва: добувна, переробна промисловість та ін. міжнародна спеціалізація країн визначається сприятливими природно-кліматичними умовами. Країни експортери поділяються на індустріальні, сировинні та аграрні. Частковий ТПП - це спеціалізація на рівні галузей виробництва, видів готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовою продукцією. Для даного типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікації виробництва та експорту. Одиничний міжнародний ТПП - це спеціалізація окремих країн на виготовлення окремих компонентів продукції або на технологічних стадіях виробництва товарів та послуг. НТР істотно змінила сутність та форми ТПП. Міжнародний поділ праці включає обмін готовими виробами, сировиною, продуктами харчування, робочою силою.

Світовий ринок споживчих товарів є провідним у міжнародному поділі праці, тому що цим товарам притаманна висока експортність. У машинобудування як провідні галузі світового промислового виробництва найбільш виразно проявляється НТП. Міжнародний поділ праці у сільському господарстві склався раніше, як в інших сферах матеріального виробництва, що пов'язано з призначенням аграрної продукції, як продуктів харчування та сировини для харчової та переробної промисловості. У формуванні економіки особливу роль відіграють міжнародні монополії. Транснаціональні компанії - це концерни, трести, які і є національними за капіталом та контролем, міжнародними за масштабом та характером діяльності. Багатонаціональні корпорації - це концерни або трести, які і є міжнародними за масштабами і особливостями об'єднання міжнародних коштів. Причини переміщення робочої сили пов'язані з різною оплатою праці, рухом капіталу, створенням нових робочих місць. При розробці соціально-економічної типології країн врахували наступні показники: площу, чисельність населення, економіко-географічне положення, політичний, державний лад, рівень соціально-економічний, валовий національний продукт, в т. ч. на душу населення, показники якості життя, купівельна спроможність в перерахунку на душу населення.

В.Вальський при допомозі системи з 200 показників рівня соціально-економічного розвитку запропонував наступну класифікацію країн у світовій економіці та міжнародному поділі праці:

І. Економічно розвинені країни:

Велика сімка: США, Японія, Великобританія, Італія, Франція, Канада, ФРН).

Малі високорозвинуті країни Західної Європи (ВНП на душу населення перевищує 15тис. дол.): Швейцарія, Норвегія, Люксембург, Данія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія.

Країни середнього рівня розвитку (ВНП на душу населення від 10 до 15 тис. дол.): Іспанія, Ісландія, Ірландія, Португалія, Греція, ПАР, Австралія.

ІІ. Країни, що розвиваються: ВНП на душу населення в розвинених країнах становить 11,8 тис дол., країни що розвиваються - 884 дол., слаборозвинуті раїни - 221 дол.

Вони поділяються на:

Країни, що розвиваються, зі значним потенціалом: Індія, Бразилія, Туреччина, Саудівська Аравія, Мексика;

Нові індустріальні країни: Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Республіка Корея - "чотири маленькі тигри", Південна - Східна Азії.

ІІІ. Слаборозвинуті країни. Прибуток на душу населення не перевищує 900 дол. Це більша частина країн Африки, Карибського басейну, островів Тихого океану.

ІV. Країни з перехідною економікою: Україна, Росія. Країни з середнім розвитком є наступні: Угорщина, Чехія, Естонія, Латвія.

V. Нафтоекспортні країни: Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ, Кувейт, Іран, Ірак. Для них характерний високий душовий показник ВНП (понад 15 тис. дол.), перехід від монофункціональної економіки (нафто- і газовидобуток) до поліфункціонального господарства (машинобудування і т. д.).

VI. Малі країни "квартироздавальники": Ліберія, Панама, Мальта, Монако, Канарські острови, Кіпр, Сан-Марино, Бермудські і Багамські острови.

2. ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

регіональні економічні спілки (Європейський Союз);

загальносвітові об'єднання. Їх метою є надання кредитів урядам країн, що розвиваються на особливо пільгових умовах. Мінімальний пороговий доход < 480 дол. На душу населення в рік;

торгово-виробничі об'єднання (країни експортери нафти), всесвітня продовольча рада;

світові фондові об'єднання.

Мета - координація господарської та зовнішньополітичної діяльності, створення сприятливих умов для процесів інтеграції, як традиції, яка визначається світовим поділом праці.

3. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

3.1. Міжнародна торгівля - це оборот товарів, який забезпечує рух товарних мас зі сфери виробництва у сферу споживання.

3.2. Кредитування та інвестування. Кредитування - це надання кредиту у грошовій або товарній формі з виплатою процентів.

Інвестиції - це капіталовкладення. Іноземні інвестиції - це довгострокові вкладення капіталу закордонними власниками у галузі народного господарства.

3.3. Науково-технічна співпраця може бути наступних видів:

експорт продукції, яка є науковомісткою;

кооперація країн у створенні нової техніки, технології;

спорудження заводів "під ключ" та модернізація об'єктів;

використання лізингу, обмін передовим досвідом;

технічна допомога та науково-технічна співпраця;

3.4. Спільне підприємство. Сюди відноситься створення підприємств зі змішаним капіталом з самих різноманітних галузей народного господарства.

3.5. Експорт та імпорт послуг, куди відноситься міжнародний та транзитний транспорт, іноземний туризм, послуги банків, страхових компаній, охорони здоров'я, навчання і т. д.

Інжиніринг - це торгівля інженерно-консультаційними послугами. Туризм є рекреаційний, науковий та діловий.

За економічним потенціалом Україна входить до першої шістки, але частка України у міжнародному територіальному поділі праці та світовій торгівлі не надто висока. Таке протирічне положення посилюється низкою природних, демографічних, історичних, економічних, геополітичних причин.

Україна не в змозі себе забезпечити мінеральними ресурсами, хоча і має значний природно-ресурсний потенціал. Україна використовує трудові ресурси і має потенційно великий ринок збуту споживчих товарів. Україна протягом століть захоплювалася тими чи іншими державами. Економіко-географічне положення України є досить вигідним для участі в міжнародному територіальному поділі праці. Основними показниками зовнішньої торгівлі є обсяг товарообігу, структура експорту та імпорту, сальдо зовнішньоторговельного балансу, географія торгівлі. Структура товарообігу обумовлюється економічним потенціалом країни.

Зовнішньоекономічна політика - це система заходів уряду, яка направлена на зміцнення позицій країни у світовій економіці, в міжнародних економічних стосунках.

4. ЗОНИ СПІЛЬНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

Всього у світі є 23 види ЗСП, основні з них наступні:

безмитні багатопрофільні зони, розташовані на перехрестях внутрішніх систем;

експортні промислові зони, що орієнтуються на зовнішню торгівлю;

зони економічного та науково-технічного розвитку, тобто "технополіси";

зони страхових та банківських послух, які характерні для певних країн;

імпорто-промислові зони і зони по заміщенні імпорту, які забезпечують одну сторону сучасними товарами, а місцеві підприємства - передовою технологією;

складські (консигнаційні) зони, які формуються у районах міжнародних морських перевезень і авіатранспортів;
зони вільної торгівлі, де немає мита на ввезення та вивезення товарів для їхнього продажу.

ТЕМА 19. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВЯЗКИ ТА СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ З КРАЇНАМИ СНД

2. Спільний економічний простір та еквівалентність обміну. Проблеми та перспективи розвитку партнерських відносин з країнами СНД.

1. ОБ'ЄКТИВНІ ПЕРЕДУМОВИ НЕОБХІДНОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА З КРАЇНАМИ СНД. ФОРМИ ТА НАПРЯМИ ЕКОНОМІЧНИХ ЗВЯЗКІВ ТА СПІВРОБІТНИЦТВА

Спільний економічний простір та еквівалентність обміну. Проблеми та перспективи розвитку партнерських відносин з країнами СНД.

Об'єктивні передумови необхідності економічного співробітництва з країнами СНД. Форми та напрями економічних звязків та співробітництва.

Україна в нинішніх умовах переживає глибоку економічну кризу, аналогічну якій, проте різної величини, переживають країни СНД.

Україна з країнами дальнього зарубіжжя входить в партнерські взаємовідносини, в основному як скровинний придаток з маси субєктивних та обєктивних причин. Експорт машино - технічних товарів у загальному балансі становить 10 - 20%, а рівень експорту готової продукції у світі понад 50%.

Основними напрямами зовнішньоекономічної діяльності України має стати подальше поглиблення торгово - економічного співробітництва з республіками колишнього Союзу, нині членами СНД.

Нині передбачено захист економічних інтересів України шляхом встановлення митного кордону з країнами СНД. Провідними формами економічного співробітництва з країнами близького зарубіжжя є наступні:

Взаємний обмін різними видами сировини;

Взаємоторговля готовою продукцією та послугами;

Науково - технічне співробітництво.

Підписано угоди з Росією та Білорусією про співробітництво у галузі зовнішньоекономічної діяльності, які не допускають рекспорту товарів. Рекспорт може здійснюватись виключно при наявності письмової згоди на умовах, які визначаються уповноваженим органом держави - виробника.

Україна експортує до країн СНД наступну продукцію:

Камяне вугілля;

Чавун;

Сталь;

Прокат чорних металів;

Залізну руду;

Марганцеву руду;

Цемент;

Сіль;

Промислове устаткування;

Автобуси;

Тепловози;

Екскаватори;

Грузові та легкові автомобілі;

Трактори;

Кукурудзозбиральні комбайни;

Бурякозбиральні комбайни;

Продукція хімічної промисловості;

Цукор;

Масло;

Фрукти;

Консерви;

Ряд інших товарів та послуг.

Коксівне вугілля та чорні метали складають найбільшу частку у експорті України. 72% даних поставок отримує Росія, зокрема Центральний район Росії (75% продукції нашої держави отримує). Поволжя, Північний Кавказ споживають українські залізну руду та марганцеву руду, Санкт - Петербург - чорні метали. Усі республіки колишнього Союзу, крім Молдови, імпортують цукор. Інші види продовольства в основному імпортує Росія.

70% імпорту з країн СНД у України припадає на Росію:

Нафта;

Газ;

Ліс;

Папір;

Деякі марки чорних та кольорових металів;

Машини;

Устаткування;

Інша продукція.

Україні імпортує з Білорусії:

Трактори;

Вантажні автомобілі;

Мінеральні добрива;

Ліс;

Папір.

Казахстан експортує в Україну:

Кольорові метали;

Шкірсировину;

Концентрати кольорових металів.

Молдова поставляє в Україну:

Продукцію приладобудування;

Продукцію виноробної промисловості;

Продукцію консервної промисловості;

Килими;

Виноград.

Країни Середньої Азії поставляють на український ринок:

Газ;

Бавовну;

Концентрати кольорових металів;

Тканини;

Каракуль.

Із Закавказзя надходять:

Нафта;

Автомашини;

Алюмінієвий прокат;

Чай;

Фрукти;

Вино;

Тютюн.

Держави Балтії як особливі колишні республіки Союзу є поставщиками на український ринок наступних товарів:

Електротоварів;

Трамваїв;

Пральних машин;

Холодильників;

Радіоприймачів;

Мікроавтобусів;

Риби та рибопродуктів;

Трикотажних та галантерейних виробів;

Інших товарів широкого вжитку.

2. СПІЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОСТІР ТА ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ ОБМІНУ. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПАРТНЕРСЬКИХ ВІДНОСИН З КРАЇНАМИ СНД

Товарообмінні (бартерні) операції на початку 90 - х років становили біля 50% загального товарообороту. Це сприяло розвитку нееквівалентного вартісного обміну продовольчих товарів (зерна та зернопродуктів, цукру, соняшникової олії) на паливно - мастильні матеріали.

Проблем у взаємовигідного економічного співробітництва з країнами СНД в Україні є немало:

Різна валютна;

Політичні перешкоди;

Відсутність достатньої кількості ВКВ;

Низькоякісні застарілі технології;

Конкуренція з продукцією країн далекого зарубіжжя;

Недостатня захищеність ринку.

СНД від низькоякісної продукції наступних країн:

Польщі, Турції, Китаю, Кореї та ін.;

Відсутність єдиного митного кордону;

Ряд інших економічних проблем.

Після розпаду Радянського Союзу, який супроводжується розривом економічних зв'язків, в останні роки спостерігається їх відновлення та створення нових.

Позитивним прикладом є машинобудування, зокрема авіабудування, харчова, легка, хімічна та ряд інших галузей промисловості.

Україна інтегруючись у Європейські структури має не втрачати економіко - господарські зв'язки з країнами СНД. Адже поки що 70% обсягів експорту - імпорту припадає на країни СНД, зокрема на Росію.

Економічно невигідним є розрив господарських зв'язків колишнього єдиного народногосподарського комплексу.

Крім того, країни СНД мають приблизно одного рівня ресурсномісткі застарілі технології, що істотно знижує конкурентноздатність їх продукції на світовому ринку.

Підвищуючи взаємообсяг торгівлі та економічного співробітництва, країни СНД зможуть:

Підвищити власну економічну, а отже і загальну безпеку;

Замінити старі на власні новітні технології;

Гідно інтегруватись у європейські та світові економічні структури.