Сократ є смертним.Тема 1. ЛОГІКА ЯК НАУКА: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ. 1. Виникнення і генезис поняття логіки.
1. Виникнення і генезис поняття логіки.
2. Логіка як наука: її предмет, метод, а також практичне значення її знань.
3. Історичні етапи розвитку логічного знання: логіка Давньої Індії, логіка Давньої Греції.
4. Особливості загальної або традиційної (арістотелівської) логіки.
5. Особливості символічної або математичної логіки.
6. Теоретична і практична логіка.
Логіка зародилась і розвивалася в лоні філософії. Оскільки тривалий час мислення не виокремлювалося філософами з усього сущого, а то й ототожнювалося з буттям (точніше, буття наділялося рисами, характерними для мислення1), виявити перші зародки логічної науки непросто.
Термін "логіка" походить від давньогрецького слова "Іоgos", що означає слово, розум, думка і має декілька значень. Сформулюємо основні значення терміну "логіка":
1) Пізнаючи світ (природу, суспільство, свою особистість), люди користуються термінами "об'єктивна логіка" та "суб'єктивна логіка". Під "об'єктивною логікою" розуміють об'єктивний хід речей, подій, незалежний від мислення, свідомості людини, тобто об'єктивну закономірність, послідовність, незворотність розвитку всього існуючого та необхідний зв'язок між предметами і явищами об'єктивного світу(в цьому значенні часто використовують висловлювання "логіка речей", "логіка подій", "логіка історії" та ін.). Під "суб'єктивною логікою" розуміють особливості індивідуального мислення людини (у цьому значенні часто використовують висловлювання "залізна логіка", "чорно-біла логіка", "чоловіча логіка", "жіноча логіка" та ін.).
2) Цей термін вживають у значенні "раціональне мислення" (лат. ratio - розум).
3) У широкому розумінні термін "логіка" означає науку, яка вивчає форми і закони мислення людини, а в більш вузькому значенні під "логікою" розуміють одержання необхідно істинного (а значить правильного) висновку, тобто коли з одного істинного висловлювання неодмінно випливає інший, теж істинний вислів.
4) У наш час цей термін має також специфічне значення як логічна система знання (формально-логічна теорія), побудована на певних принципах і аксіомах засобами особливої природної та формалізованої мови ("дедуктивна логіка", "модальна логіка", "багатозначна логіка", "логіка дії" та ін.). У даному випадку "логіка" означає абстрактну знакову модель ("формалізовану теорію").
5) Крім перерахованих значень, термін "логіка" також використовують тоді, коли люди аналізують якісь соціокультурні феномени —наукові і філософські теорії, міфи, казки, художні твори та ін. і визначають внутрішню побудову теорій, казок, міфів, художніх творів, які зумовлені основними ідеями і розвитком думки авторів, які створили ці феномени. В цьому значенні використовують терміни "логіка теорії", "логіка міфу", "логіка казки", "логіка поведінки літературних героїв".
При визначенні предмета науки логіки у логіко-філософській літературі беруть до уваги три аспекти: онтологічний (філософське вчення про буття), гносеологічний (пізнавальний) та формально-логічний. В онтологічному аспекті визначається об'єктивна основа науки логіки — об'єктивне існування предметів, явищ, процесів (емпіричних об'єктів), між якими існують різноманітні взаємозв'язки (причинно-наслідкові, просторові, часові, генетичні та ін.), тобто те, що називають "логікою речей". У гносеологічному (пізнавальному) аспекті визначаються процес відображення "логіки речей", "логіки подій" у "логіці понять" і становлення системи понять (категорій), які охоплюють сутність об'єктивно існуючих речей, явищ і процесів. У формально-логічному аспекті визначаються необхідні взаємозв'язки між логічними формами мислення (поняттями, судженнями, умовиводами), які зумовлені не змістом мислення, а лише його структурою. Усі ці аспекти постають в єдності. Враховуючи цю єдність, можна дати таке визначення предмета науки логіки:
Логіка — це наука, яка вивчає закони і форми розумової діяльності людей, принципи і засоби побудови правильних суджень і міркувань про предмети і явища об'єктивного світу, методи формалізації знання як результату пізнавального процесу.
Особливості логіки як науки:
- вивчає закони і форми розумової діяльності людей на підставі аналізу їх мовних висловлювань, тобто через реалізацію (матеріалізацію) результатів розумової діяльності у мові; створює свою специфічну мову (логічну мову) для аналізу структури мислення і формалізації знання.
- вивчення логіки потребує зосередження і систематичного підходу. Усі розділи підручника взаємопов'язані, не можна зрозуміти наступну тему, не засвоївши попередню. Вивчення логіки потребує багато часу і певних зусиль. Як сказав один мудрець: "У водах логіки не слід плисти з піднятими вітрилами".
- засвоєння теоретичного матеріалу з логіки ще не означає, що людина зможе застосовувати його на практиці. Знайти вихід з цієї ситуації можливо поєднавши теорію з вирішенням практичних завдань. У зв'язку з цим після вивчення тієї чи іншої теми рекомендується виконати відповідні практичні завдання, а також якомога частіше свідомо застосовувати набуті логічні навички у повсякденному житті, при написанні контрольних та курсових робіт, засвоєнні матеріалу юридичних дисциплін, у дискусіях, суперечках тощо. Лише за цих умов людина зможе навчитися логічно правильно мислити, не припускаючи елементарних логічних помилок в своїх міркуваннях і розпізнаючи їх у міркуваннях інших людей.
У результаті успішного засвоєння теоретичного матеріалу і відпрацювання його на практиці студент зможе:
♦ виявляти основні поняття в тексті, з'ясовувати їх структуру, встановлювати відношення між ними;
♦ логічно правильно поділяти, класифікувати, визначати поняття;
♦ знаходити помилки у поділах, класифікаціях, визначеннях, критикувати їх і не допускати в своїх міркуваннях;
♦ виявляти логічну структуру висловлювань і на підставі цього витлумачувати їх;
♦ міркувати відповідно до законів логіки; знаходити помилкив текстах і міркуваннях інших людей, пов'язані з їх порушенням;
♦ аналізувати запитально-відповідні ситуації, логічно коректно задавати запитання і давати відповіді на них;
♦ виявляти міркування, вихідні положення і наслідки, що містяться в тексті;
♦ виводити раціональні висновки а наявної інформації відповідно до правил і законів логіки;
♦ логічно грамотно будувати свої міркування і знаходити помилки в міркуваннях опонентів;
♦ конструювати коректну аргументацію;
♦ переконливо критикувати аргументацію опонента;
♦ уникати типових помилок в аргументацій та критиці;
♦ розпізнавати прийоми маніпулювання співрозмовником і протистояти ним.
Оволодіння навичками логічного мислення має особливе значення для юристів, специфіка роботи яких полягає у постійному застосуванні логічних прийомів і методів: визначень, класифікацій, поділів, аргументацій, спростувань тощо.
Знання логіки значно допомагає юристові:
♦ аналізувати юридичну термінологію в кодексах та інших нормативних актах; з’ясовувати, чи випливає певна норма з інших норм, чи включення її до правового документа не буде зайвим, чи є новий нормативний акт доповненням або запереченням старого тощо;
♦ застосовувати логічні методи у процесі кримінально-правової кваліфікації злочину;
♦ будувати судово-слідчі версії з використанням методів логіки;
♦ складати чіткі плани розслідування злочинів;
♦ застосовувати логічні методи в процесі прогнозування злочинності і оцінки діяльності правоохоронних органів;
♦ не допускати логічних помилок при складанні офіційних документів: протоколів допиту і огляду місця події, рішень і постанов, рапортів, договорів тощо;
♦ на високому рівні проводити суперечки в суді: обстоювати
власну думку і критикувати думку супротивника; швидко знаходити логічні помилки у ході судового засідання;
♦ застосовувати методи логіки для дослідження наукових проблем у правознавстві.
Розвиток логіки впродовж багатьох століть відбувався у двох світових центрах зародження цієї науки — в Давній Індії та Давній Греції. Причому логічні традиції склалися в цих країнах незалежно одна від одної. На основі досягнень логіки в Індії розвивалася логіка в Китаї, Тибеті, Монголії, Кореї, Японії, Індонезії. Грецька логіка впливала на розвиток цієї науки в Давньому Римі, Візантії, Вірменії, Грузії, в арабомовних країнах Близького Сходу, Західній Європі, Україні та Росії.
Логіка Давньої Індії.
Виникненню логіки в Індії сприяли філософські диспути, на яких представники різних течій відстоювали свої погляди і спростовували думки опонентів. Тому логіка тривалий час була тісно пов'язана з риторикою, теорією ораторського мистецтва.
В історії індійської логіки виділяють три основних періоди:
— перший період (рання буддистська логіка) —VI—V ст. до н.е. — II ст. н.е.;
— другий період (діяльність шкіл вайшешиканьяя) — III—V ст.;
— третій період (розквіт буддистської логіки) VI—VIII ст.
Перший період
Уже в ранній буддистський період (буддистська логіка до Дигнаги) були написані трактати про те, як ефективно вести диспути (промови, дебати, дискусії). При цьому в центрі уваги стояло питання про сутність, види та місце виголошення промов. Важливого значення надавали психології мислення (не радили виступати з промовами у стані перевтоми, суму, гніву чи якогось іншого сильного збудження) і власне ораторському аспекту промови (якими засобами слід впливати на аудиторію). Звертали увагу й на логічну переконливість промов та необхідність дотримання правил логіки.
Тогочасні мислителі розрізняли шість видів промов:
— промова про себе;
— красива промова, що дає насолоду (художнє слово);
— промови диспутів, у яких співбесідники, втягнуті в дискусію, висловлюють протилежні думки з приводу певної тези;
— «нерозумна промова», в якій викладається хибне вчення;
— правильна промова, яка узгоджується з істинним ученням і ставить за мету донести до слухачів істинне знання;
— промова, в якій викладається істинне вчення.
Вважали, що перший і другий види промов можуть бути як «розумними», так і «нерозумними»; і це треба брати до уваги. Третій і четвертий — завжди «нерозумні», тому їх необхідно уникати. А п'ятий і шостий — завжди «розумні», їх треба завжди застосовувати.
Детально було розроблено тему «прикрашення промов». Вважалося, що промову прикрашають, по-перше, досконале знання як своєї системи, так і тих учень, проти яких доводиться виступати, а по-друге — досконалість зовнішньої форми. Досконалою визнавалася промова, вільна від грубих, неоковирних, неграмотних висловів; легка, природна, проста; ясна; складна, послідовна; цікава за змістом.
Прикрашенням промови вважали і такі моменти: високий авторитет її автора, довір'я і прихильність до нього; готовність вислухати виступ з боку аудиторії; відсутність боязні в оратора; знання помилок супротивників і переконання в перевагах власної тези; вміння швидко сприймати висловлене супротивниками; здатність швидко вникати в їхні думки і знаходити на них відповіді; вміння захоплювати аудиторію «чарами» промови; здатність якнайкраще передати смисл аргументів; не виявляти депресії під час дискусії; не бентежитися; не затинатися; не втрачати самовладання; не виявляти втоми.
З усього сказаного випливає, що ранньобуддистська логіка була вплетена в загально-філософські концепції, залежала від їх засад. До того ж, навіть у системі теорії ораторського мистецтва, риторики елементи логіки були незначними епізодичними вкрапленнями.
Другий період. Логіка школи ньяя
До другого періоду розвитку індійської логіки відносять діяльність споріднених філософських шкіл вайшешика і ньяя. Перша займалася переважно натурфілософськими проблемами, а друга — логікою.
Найдавнішою пам'яткою логіки ньяя, що дійшла до нас, є зібрання 538 сутр1 Готами в п'яти книгах.
Існує думка, що будь-який умовивід в розумінні школи ньяя — в кінцевому підсумку аналогія. І для таких висновків є вагомі підстави, оскільки засновник школи ньяя Готама навчав: в умовиводі підстава доводить те, що має бути доведено вказівкою на подібність із прикладом або на відмінність від нього.
Вчення ньяя проникнуте традиційною для індійської філософії ідеєю: осмислення категорій виступає не як простий засіб істинного пізнання, а як сама справжня повна істина, що несе звільнення стражденному людству.
Третій період
Цей період індійської логіки називають періодом її розквіту.
Історія знає багатьох видатних індійських теоретиків у сфері буддистської логіки середини першого тисячоліття нової ери. Проте справжнім творцем буддистської логіки вважається Дигнага, який відокремив її від філософії й розробив струнку систему логіки як самостійної науки. Головним твором цього мислителя є праця «Про джерела пізнання».
Сутність умовиводу, на думку Дигнаги, ґрунтується на нерозривному зв'язку понять, які створюються нашим мисленням.
Дигнага створив учення про три властивості логічної підстави, згідно з яким вона (підстава) має бути:
— пов'язаною з об'єктом умовиводу, тобто з меншим терміном (наприклад: «на горбі є вогонь»);
— пов'язаною з однорідними об'єктами (наприклад: «дим є скрізь, де є вогонь»);
— не пов'язаною з неоднорідними об'єктами (наприклад: «диму немає там, де немає вогню»).
Одним з найвидатніших буддистських теоретиків логіки був Дхармакірті, якого називають Арістотелем Давньої Індії. Про його внесок у розвиток індійської логіки свідчить хоча б перелік його логічних трактатів: «Про достовірність пізнання», «Крапля логіки» (короткий підручник логіки), «Короткий підручник про логічну підставу», «Дослідження про логічний зв'язок», «Повчання про наукові диспути», «Пояснення відмінності в синтезі уявлень». Головний його трактат має форму коментаря до твору Дигнаги «Про джерела пізнання». Цей трактат написано у віршованій формі.
Система логіки Дхармакірті охоплює такі розділи:
— учення про сприйняття;
— умовивід «для себе»;
— умовивід «для інших»;
— про логічні помилки.
Правильними видами пізнання Дхармакірті визнавав лише сприйняття й умовивід. Будь-яке інше пізнання не дає, на його думку, достовірних висновків. Об'єктом сприйняття є одиничне, а об'єктом мислення — загальне (загальна сутність). Будь-яке судження є умовиводом «для себе», і в кожному сприйнятті вже міститься таке судження-умовивід. Так, сприймаючи синій предмет, ми маємо судження: «Цей предмет синій». Насправді ж це судження є умовиводом: «Цей предмет є синім, оскільки він підходить під загальне поняття про сині предмети». Умовиводи, які виникають під час сприйняття, ще до того, як вони одержать мовну чи мовленнєву оболонку, Дхармакірті називав умовиводами «для себе».
Умовивід «для інших» — це умовивід, з допомогою якого щось повідомляється іншому.
Після викладу вчення про доведення і логічні помилки Дхармакірті з'ясовує сутність спростування, яке він визначає як виявлення недосконалості доведення.
Логіка Давньої Греції
Попередники логіки Арістотеля у Давній Греції:
Термін «логіка» походить від давньогрецького слова «логос», що означає «слово (або «речення», «висловлювання) і «смисл» (або «поняття, «судження). У Стародавній Греції цей термін був одним із основних філософських термінів. До складу філософії його вперше ввів Геракліт (близько 544 — близько 483 рр. до н. є.), який називав логосом вічну і всезагальну необхідність, деяку стійку закономірність.
Демокріт (460—370 до н.е.) був одним із засновників античної логіки, про що свідчить його праця в трьох книгах «Про логіку», або «Канон». Хоча до нас дійшли лише незначні уривки цієї праці, вона, звичайно, мала вплив на подальший розвиток логічної науки. Є підстави припустити, що деякі логічні ідеї Демокріта були запозичені Арістотелем. Принаймні він був обізнаний з творчістю Демокріта, оскільки зазначав, що той першим став оперувати логічними поняттями і визначеннями.
Зенон Елейський (490—430 до н.е.), ім'я якого назавжди увійшло в історію логіки, відомий своїми апоріями — «Ахіллес і черепаха», «Стріла», «Дихотомія», «Стадії» та ін.
Сократ (469—399 до н.е.), який не залишив після себе жодного твору, зробив важливий внесок у розвиток логіки. Твердженню Протагора, ніби в кожного індивіда є своя істина, він протиставляє вчення про всезагальне людське пізнання і про єдину істину для всіх людей. Таке розуміння істини виявляється, зокрема, в діалогічній формі міркувань, яка несумісна з розумінням суб'єкта пізнання як ізольованого індивіда.
Учні Сократа заснували свої школи, в яких розробляли його ідеї, котрі не в усьому збігалися з ідеями їх учителя. Так, Евклід заснував мегарську школу, Федон — елідо-еретрійську, Антисфен — кінічну, Арис-тіп — кіренську.
Представників мегарської школи (видатними її діячами були Евбулід, Стільпон і Діодор Крон) називали еристиками («сперечальниками»). Позитивний зміст їх учення був досить абстрактним, проте в полеміці проти вчень інших філософських шкіл вони виявили неабиякі майстерність і дотепність. Мегарики заперечували індукцію й аналогію, чуттєве пізнання (мовляв, воно дає знання лише плинного), протиставляли загальні поняття одиничним речам, заперечували основну функцію мислення, яка виявляється в побудові суджень.
Вони заперечували рух, а Д. Крон сформулював чотири доведення проти можливості руху.
Мегарськіи школі приписують такі відомі парадокси і софізми: «Брехун», «Закритий», «Захований», «Електра», «Купа», «Лисий», «Рогатий». Учень Стіль-пона Філон та інші мегарики досліджували різні форми логічної імплікації.
Представники елідо-еретрійської школи аналізували проблеми поняття і судження, зокрема видатний діяч цієї школи Менедем визнавав лише стверджувальні категоричні судження і не визнавав заперечних та гіпотетичних. Загалом ця школа була близькою до мегарської, а її представників теж називали еристиками і діалектиками.
Кініки виражали свої погляди швидше способом свого життя, ніж з допомогою трактатів. Проте відомо, що вони теж аналізували проблеми понять і суджень, зокрема визнавали лише одиничні поняття. Так, у суперечці з Платоном Антисфен сказав: «Коня я бачу, а конячності не бачу». Антисфен визнавав лише імена і тавтологічні судження, інші висловлювання про речі заперечував. Погляди кініків яскраво виявляються у сформульованих ними парадоксах та анекдотах, прикладом яких можуть бути «історії» про поведінку і життя Діогена, який жив під відкритим небом у бочці.
Кіренська школа визнавала єдину науку — етику, в якій один із п'яти розділів («Про аргументи») був присвячений теорії пізнання і логіці.
Платон (428—347 до н.е.) був найвидатнішим учнем Сократа, заснував у Афінах свою школу — Академію. Надаючи великого значення логічним проблемам, найбільшу увагу у своєму вченні він приділяв аналізу понять і суджень. Діалектичний метод Платона полягав в утворенні понять, у процесі якого багатоманітне зводилося до одноманітного, до єдиного поняття, яке потім поділялося на види. При цьому перевага надавалася дихотомії. Поняття мали визначати суттєве в речах, а сутність речей вбачалася в тому загальному, в чому всі речі відповідного роду збігаються.
Платоном було розроблено вчення про природу понять, їх відношення за обсягом і змістом, про відношення роду і видів, про поєднуваність і непоєднуваність понять, про дефініції. Для дефініції понять він іноді застосовував особливий, «гіпотетичний метод».
Софісти — це умовна назва великої групи мислителів Давньої Греції середини V — першої половини IV ст. до н.е., які мали своєрідний вплив на розвиток логіки. Вони належали до різних шкіл, мали різні погляди, але користувалися подібним методом. Його істотною ознакою був релятивізм, класичним виявленням якого може бути відомий вислів Протагора: «Людина є мірою всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують» [3].
Слово „софос” спочатку означало «майстер», «винахідник», «митець», «мудрець» тощо. Софістами називали вчителів мудрості і красномовства. Проте з другої половини V ст. до н.е. слово «софіст» набуває специфічного, загалом негативного змісту. Софістами в цей час стали називати платних учителів філософії, риторики (красномовства), еристики (мистецтва суперечки) тощо.
Так звані старші софісти ( Протагор, Горгій, Гіппій, Продик, Антифон та ін.) відзначались енциклопедичною освіченістю, вони досліджували питання етики, політики, держави, права, мовознавства тощо. Молодші софісти (Лікофрон, Алкідамант, Трасімах) настільки абсолютизували принцип релятивізму, що майстерність обґрунтування в них вироджується в жонглювання словами, у фальшиві засоби створення видимості доведення істинності чи хибності будь-яких положень.
Софісти постійно зверталися до проблем логіки. Про це свідчать їх праці. Так, Протагор написав трактат «Мистецтво суперечки». Заперечуючи наявність об'єктивного критерію істинності думок, софісти твердили, ніби в кожної людини є своя особлива істина. Виступаючи проти судження як форми мислення, вони заявляли, що суб'єкт не може мати з предикатом ніякого зв'язку.
Роль софістів у розвитку логіки полягає щонайменше в тому, що необхідність боротьби проти їх умисних логічних помилок (так званих хитрощів) змусила захисників строго логічного мислення чітко сформулювати ті його норми, які дають можливість уникнути навмисних, професійно сконструйованих порушень вимог логіки.
Логіка Аристотеля.
Основоположником логіки вважається Арістотель (384—322 до н.е.) — геніальний давньогрецький філософ і логік, вчений-енциклопедист. Творчо узагальнюючи перші успіхи логіки, він прагнув створити таку науку про мислення, яка б ґрунтувалася на чітко визначених об'єктивних засадах і не давала можливості свавільно будувати міркування, як це робили софісти. За деякими свідченнями, Арістотель написав майже тисячу праць. Його логічні твори пізніше були об'єднані під загальною назвою «Органон», куди ввійшли «Категорії», «Про тлумачення», «Аналітики. Перша і друга», «Топіка» і «Про софістичні спростування». Сам Арістотель своє логічне вчення називав аналітикою. Термін «логіка» з'явився пізніше, його ввели скептики.
Арістотель вперше чітко сформулював закон суперечності (основний закон мислення в логіці Арістотеля, який називав його найбільш безперечним принципом), закон виключеного третього і закон тотожності.
Врахування вимог законів логіки мало забезпечити такі риси правильного мислення, як визначеність, послідовність і несуперечливість. Риса логічно правильного мислення — доказовість — теж була в полі уваги Арістотеля, проте чіткого формулювання закону достатньої підстави (а тим більше назви цього закону) в його творах немає.
Арістотель детально досліджував основні форми мислення (поняття, судження, умовиводи), та головною його заслугою у сфері логічної науки було вчення про силогізм, створення дедуктивної логічної системи.
Стоїчній школі (Зенон, Хризіпп, Евбулід, Філон та ін.) належать оригінальні логічні ідеї. Правда, ця оригінальність стає зрозумілою в світлі досягнень сучасної логіки. стоїки вперше проаналізували судження, що зараз називають імплікативними, диз'юнктивними, кон'юнктивними тощо. До того ж, стоїки чи не вперше зробили спробу визначати логічне значення складних суджень, абстрагуючись від змісту простих, що входять до їх складу. Знаменно й те, що логіка, на думку стоїків, повинна вивчати не лише поняття, судження і умовиводи, а й слова та речення (читай — імена і висловлювання). Стоїки вперше ввели змінні для позначення простих суджень. Все це свідчить про те, що саме стоїки започаткували логіку висловлювань.
Логіка середньовіччя (схоластична логіка).
Щодо логіки середньовіччя (як і всієї тогочасної культури) існують протилежні точки зору. Одні вчені розглядають цю епоху як час занепаду культури, інші, відзначаючи прояви прогресу, — як необхідний етап розвитку людства.
Середньовічна логіка, як і філософія загалом, була поставлена на службу релігії. Головне її завдання полягало в обґрунтуванні догматів релігії, доведенні існування Бога, поясненні питань створення світу та безсмертя людської душі тощо. З цією метою зверталися до арістотелівського вчення. Панівним напрямом логіки середньовіччя була «схоластична логіка», яка, популяризуючи логіку Арістотеля, водночас зумовила негативне ставлення до неї. «Перетворивши логіку Арістотеля на мертву, безплідну науку, середньовічні схоласти піддали її вчення витонченій обробці...».
Петро Іспанський відіграв велику роль у розробці логіки Арістотеля і стоїків. Його праця «Суммули» (яка перевидавалася майже 50 разів) була основним підручником1 Західної Європи в епоху середньовіччя.
З метою кращого запам'ятовування логічних знань учені середньовіччя нерідко вдавалися до мнемонічних (грец. тпетопікоп — мистецтво запам'ятовування) засобів: штучно створених схем, умовних знаків, символів тощо.
Михайло Псьол, логіку якого називали «мистецтвом мистецтв» і «наукою наук», у своєму «Синопсисі» вводить для різних видів суджень символічні позначення (А, І, Е, О) а для різних модусів силогізму — спеціальні слова, голосні яких позначали кількість і якість суджень, що входили до складу відповідного різновиду силогізму.
Раймонд Луллій побудував «логічну машину», за допомогою якої одержував різні поєднання понять. Ця ідея була сприйнята його сучасниками з недовірою. Проте вже у XVII ст. ідея Р. Луллія про машинізацію умовиводів, мислених процесів мала великий вплив на засновника математичної логіки німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца.
Логіка епохи Відродження
Мислителі-гуманісти епохи Відродження захищали свободу наукової думки, закликали людину стати «своїм власним скульптором і творцем», прямувати до безмежного вдосконалення своєї природи. Проте ставлення їх до науки про закони мислення (до існуючої тоді схоластичної логіки) загалом було негативним, а нових ідей щодо її вдосконалення виникало небагато.
Відродження — перехідна епоха. Це стосується і логіки, яка, поступово заступаючи схоластику, разом з тим успадкувала чимало характерних для неї ознак. Боротьба проти схоластизованого Арістотеля стала своєрідним гаслом цієї епохи. Під ним об'єдналися представники найрізноманітніших напрямів.
Еразм Роттердамський у жартівливому творі «Похвала дурості» їдко висміював логіку схоластів, які уявляють себе всезнайками і проголошують пусті й безглузді промови про ідеї, всезагальне, форми, первинну матерію, сутність та інші подібні «тонкі предмети». Дотепно висміювалася схоластична логіка і в іншому видатному творі, анонімно опублікованому в 1515—1517 рр. під назвою «Листи темних людей».
Так була здійснена спроба уточнити визначення предмета логіки. Лоренцо Валла започаткував так звану риторичну логіку, а П'єр Раме завершив цей напрям у логіці. При цьому вони орієнтувалися на норми логіки і риторики, яких дотримувався Цицерон (II— І ст. до н.е.)
Учень Помпонацці Дзабарелла (XVI ст.) дотримувався інших поглядів. Він вимагав суворого розмежування логіки і онтології. Предметом логіки, на його думку, є мислення, а не об'єктивно існуючі речі.
Інакше розумів предмет логіки та її значення Меланхтон, який вважав логіку педагогічною дисципліною. Він твердив, що логіка не може бути знаряддям наукового дослідження, засобом відкриття нових істин. Завдання логіки полягає в тому, щоб навчати, як надати науковому матеріалу форми, максимально ефективної для сприйняття учнями. Цінність вивчення логіки полягає в допомозі, яку воно надає при засвоєнні наукових дисциплін, навчаючи, як треба давати визначення, робити логічний поділ понять, як оперувати судженнями і будувати доведення.
Нове, що характеризує логіку епохи Відродження, можна звести до таких трьох положень:
1) активні пошуки формально-логічних методів пізнання, альтернативних дедукції;
2) розвиток математики і поширення її засобів на різні сфери пізнання;
3) виявлення діалектичних суперечностей, які не узгоджувалися із законами формальної логіки. Зрештою це призвело до створення індуктивної логіки Френсісом Беконом, спроби поширити засоби математики на сферу логіки Готфрідом-Вільгельмом Лейбніцем (що зрештою спричинило створення сучасної математичної логіки), спроби створити принципово нову, змістовну логіку Іммануїлом Кантом, Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Гегелем, Карлом Марксом. І. Кант розробляв трансцендентальну логіку, Г.-В.-Ф. Гегель і К. Маркс — діалектичну.
В епоху Відродження все гучніше лунали заклики мислителів відмовитися від дедуктивно-схоластичної гри поняттями і вивчати природу шляхом спостереження та експерименту. Так, Томаззо Кампанелла закликав припинити вивчати природу за творами Арістотеля і покласти в основу пізнання чуттєвий досвід та індуктивний метод (правда, індукцію він розумів спрощено, як нагромадження багатьох спостережень).
Для історії гносеології й логіки важливе значення має висловлена Леонардо да Вінчі ідея про роль математики в пізнанні природи. Цінність математики він вбачав не тільки в суворій достовірності її положень, а й у тому значенні, яке має точне математичне формулювання законів природи. Математика завдяки своєму строго науковому методу руйнує всі довільні вигадки, софістичні словесні хитрощі. Інший відомий учений тієї епохи Іоганн Кеплер, подібно до І. Канта, який пізніше писав, що в кожній галузі знання є стільки справжньої науки, скільки в ній є математики, надавав останній універсального значення в науковому пізнанні. Ці ідеї не вплинули на характер логіки епохи Відродження, проте вони не залишилися непоміченими Г.-В. Лейбніцем, який започаткував новий напрям у розвитку логіки — математичну логіку.
Логіка нового часу.
Суперечливий характер логіки епохи Відродження давався взнаки і в нові часи. Так, Ф. Бекон і його послідовники (емпірики) високо цінували індукцію і недооцінювали дедукцію, а Р. Декарт і його прибічники (раціоналісти), навпаки, перебільшували значення дедукції й недооцінювали індукцію.
Необхідно відзначити великий внесок у розвиток логіки видатних мислителів тієї епохи.
Френсіс Бекон (1561—1626) запропонував докорінно перебудувати філософію і науку, метою якої, на його думку, є щастя людей, їх могутність, досягнення влади над природою. Він піддав нищівній критиці логіку Арістотеля, протиставивши їй свою логіку. Його праця «Новий Органон» мала замінити старий арісто-телівський «Органон», який Бекон вважав не тільки некорисним, але й глибоко шкідливим для науки. Перша, «руйнівна» частина «Нового Органону» містить вчення про «ідоли», або «привиди» (типові труднощі, які виникають у процесі пізнання): «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку» та «ідоли театру».
Побудувати нову науку неможливо без наукового методу. Саме в розробці такого методу, який указував би шлях до істини, Бекон бачив завдання логіки, створення якої призведе до того, що наукові відкриття і винаходи здійснюватимуться не випадково, а систематично, згідно з відповідними планами. Істинний науковий метод (він вважав ним індукцію) виходить із одиничних випадків, від них переходить до найнижчих узагальнень, потім до середніх і, нарешті, до всезагальних положень. Найважливішими, на думку Бекона, є середні узагальнення, оскільки вони мають найбільше практичне значення.
Великого значення Бекон надавав дослідженню фактів, які не узгоджуються з індуктивними висновками, бо, скільки б позитивних фактів не було зібрано для захисту того чи іншого загального положення, досить одного суперечливого прикладу, щоб воно було спростовано.
Томас Гоббс (1588—1679) відіграв велику роль у розвитку логіки. Будучи номіналістом, він вважав, що досвід не може дати знання загального, яке можливе лише завдяки мові. Спілкуючись, люди навчилися пов'язувати зі своїми уявленнями про речі певні знаки, передусім слова. При цьому одне й те саме слово застосовувалось до багатьох подібних предметів, що зрештою й забезпечило можливість знання загального.
Наука, за Гоббсом, одержує загальні й необхідні знання шляхом оперування загальними іменами. Мислення він розглядав як поєднання і роз'єднання імен, їх додавання, віднімання тощо, тобто як своєрідне числення: «...якщо арифметика навчає нас додавати і віднімати числа, то геометрія навчає нас тих самих. операцій стосовно ліній, фігур, кутів... Логіки навчають нас того самого стосовно послідовності слів, складаючи разом два імені, щоб утворити судження, і два судження, щоб утворити силогізм, і багато силогізмів, щоб скласти доведення. Із суми ж, або із висновку силогізму, логіки віднімають одне речення, щоб знайти друге».
Рене Декарт (1596—1650), піддаючи критиці схоластичну логіку, поставив, як і Бекон, перед наукою завдання звільнитися від традиційних упереджених поглядів та сліпої віри в авторитети і побудувати заново всю споруду науки, починаючи з її підвалин. Попередньою умовою такої перебудови він проголосив всезагальний метод сумніву, необхідний для критичної перевірки всіх наших знань і відшукання абсолютно достовірної істини. Таку істину Декарт вбачав у положенні «Я мислю, отже, я існую», яке, на його думку, свідчить про самодостовірність свідомості: «Я можу сумніватися в цьому. Та оскільки я сумніваюсь, то сам факт функціонування свідомості стоїть поза сумнівом».
Великого значення надавав Декарт методу пізнання. Стоячи на позиціях раціоналізму, він вважав тільки дедукцію строго науковим методом. Не відмовлявся він і від індукції, проте називав її висновки сумнівними і недостовірними.
Блез Паскаль (1623—1662) — один з родоначальників сучасного аксіоматичного методу і теорії ймовірності. У своєму творі «Про дух геометрії» він виклав результати досліджень засобів доведення, зокрема ролі дефініцій і аксіом, сформулював основні правила наукового доведення, сконструював першу обчислювальну машину для операції додавання.
Уявлення про логіку нового часу буде неповним, якщо не взяти до уваги працю «Логіка, або мистецтво мислити» П'єра Ніколя і Антуана Арно, в якій поєднано дедуктивний метод Декарта і методологічні засади, проголошені Паскалем. У цій праці (відомій під назвою «Логіка Пор-Рояля») логіка представлена як робочий інструмент, придатний для всіх наук і практики, оскільки вона змушує вдаватися до строгих формулювань думок.
Бенедикт Спіноза (1632—1677) — видатний філософ, який своїми гносеологічними ідеями вплинув на розвиток тогочасної логіки. Як і Декарт, він — раціоналіст. Розум, на його думку, може пізнати все, оскільки сама дійсність розумна, раціональна.
Ідеалом наукового знання для Спінози була математика. Свій головний твір «Етика» він написав у формі, подібній до геометрії Евкліда. Розпочинається він з визначень вихідних понять, потім проголошуються безсумнівні положення — аксіоми, а з визначень і аксіом виводяться теореми.
Готфрід Лейбніц (1646—1716) збагатив логіку новими ідеями. Деякі з них випередили свою епоху на кілька століть. Лише у XX ст. з розвитком логіки вони одержали підтримку і були розвинуті у працях сучасних учених. Це передусім стосується його ідеї побудови спеціальної штучної мови, з допомогою якої будь-яке міркування можна перетворити на упорядкований ланцюжок знаків певного типу. У своїй дисертації «Про комбінаторне мистецтво» (1666) Лейбніц писав, що його метою є створення загального методу, з допомогою якого всі істини можна буде звести до деякого виду обчислення. У праці «Елементи універсальної характеристики» він здійснює спробу створити перше логічне числення, необхідною умовою якого було існування спеціальної мови. Створена Лейбніцем штучна мова була прототипом сучасних формалізованих мов логіки.
Значну увагу він приділяв законам логіки, насамперед закону тотожності, який розглядав як першу істину розуму. Цей закон Лейбніц застосовував при аналізі міркувань і суджень. Так, предикат, на його думку, мислиться в суб'єкті як його ознака, звідки робиться висновок про часткову чи повну тотожність суб'єкта і предиката судження.
На друге місце він ставив закон суперечності. Розрізняючи істини розуму (необхідні) і досвіду (випадкоі), Лейбніц вважав, що цей закон є принципом усіх істин розуму, закон достатньої підстави — усіх істин досвіду. Він застосовував закон суперечності при аналізі міркувань (як такий, що забороняє одночасно приймати два судження, одне з яких заперечує те, що стверджує друге), суджень (як заборону визнання істинності судження, що містить у собі суперечність, тобто в якому предикат суперечить суб'єкту). Закон суперечності у Лейбніца в певному розумінні є похідним від закону тотожності, бо якщо кожна річ узгоджується сама з собою, то звідси випливає, що жодна річ не може суперечити сама собі.
Хоча про необхідність закону достатньої підстави здогадувалися ще мислителі Давнього світу, проте сформулював його, на думку фахівців, Лейбніц. Він вважав, що цей закон діє у сфері лише досвідних істин, але не істин розуму.
Аналізував Лейбніц і основні форми мислення. Так, загальні поняття (як і загальні та необхідні судження), на його думку, не можна одержати з одиничних фактів за допомогою індуктивного умовиводу. Умовою істинності понять він вважав їх внутрішню несуперечливість та здатність бути вихідним пунктом і джерелом для значущих суджень.
Судження Лейбніц поділяв на аналітичні (в яких висловлюються вічні й необхідні істини) і синтетичні (випадкові істини). Він створив оригінальне вчення про гіпотезу, вважаючи, що може бути кілька гіпотез, які з однаковою переконливістю пояснюють відповідні явища. Об'єктивну цінність гіпотези Лейбніц вбачав у її здатності пояснити якомога більше відповідних явищ якомога меншою кількістю засновків. Особливо високо цінував гіпотези, які допомагають передбачати майбутнє.
Виняткового значення Лейбніц надавав проблемі істини, насамперед питанню про загальну природу істин. Будучи раціоналістом, він недооцінював індукцію і абсолютизував роль дедукції, вважаючи ідеалом наукового знання чисту дедукцію.
Ідеї Лейбніца дали поштовх для створення двох діаметрально протилежних логік — формальної (сучасної, в основі якої — ідея розгляду процесу міркування як числення і створення відповідної формалізованої мови) і діалектичної, змістовної, основаної на ідеї Лейбніца про саморух та розуміння поняття як джерела суджень.
Іммануїл Кант (1724—1804), назвавши арістотелівську логіку формальною, заявив, що після Арісто-теля ця «логіка не могла зробити жодного кроку вперед і, очевидно, має цілковито замкнений, завершений характер». Якщо звичайна логіка вивчала форми мислення, абстрагуючись від аналізу предметного змісту цих форм, то створена Кантом трансцендентальна логіка повинна була досліджувати ті умови, які надають знанням апріорний характер і забезпечують можливість безумовно всезагальних і необхідних істин.
Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) створив діалектичну логіку, яку Карл Маркс (1818—1883) успішно застосував при написанні всесвітньовідомої праці «Капітал», надавши їй (діалектичній логіці) матеріалістичну інтерпретацію.
Сучасна логіка
В історії логіки виділяють два етапи:
1. Від логіки Давнього світу до виникнення у другій половині XIX ст. сучасної логіки.
2. Від другої половини XIX ст. до наших днів.
На першому етапі логіка переважно вирішувала проблеми, поставлені ще Арістотелем. В останні півтора століття в ній відбулись якісні зміни. Щоправда, передумови цих змін з'явилися ще тоді, коли Лейбніц запропонував ідею числення і відповідну формалізовану мову. Цю ідею, як зазначалось, сучасники не зрозуміли і зрештою забули.
Проте в другій половині XIX ст., а тим більше в XX ст. на людство чекала ціла злива ідей, завдяки яким сучасна логіка пережила наукову революцію. Назвемо лише деяких видатних учених, які зробили істотний внесок у її розвиток.
Джордж Буль (1815—1864) — один із засновників математичної логіки. Поклавши в основу своїх досліджень аналогію між алгеброю і логікою, він розробив відповідне логічне числення, в якому застосував закони й операції математики (додавання класів, множення тощо). Алгебрологічний метод дав можливість Булю виявити нові типи висновків, які не враховувались у традиційній силогістиці. Він детально проаналізував закони комутативності, асоціативності, дистрибутивності.
Огастес де Морган (1806—1871) — засновник логічного аналізу відношень, зокрема запропонував формулу суджень відношення, яка нагадує сучасну формулу «аКЬ». Він сформулював основні принципи логіки висловлювань і логіки класів. У розробленій ним алгебрі відношень аналізував операції додавання, множення тощо. У математичній логіці Морган сформулював закони, які носять його ім'я — «закони де Моргана».
Готліб Фреге (1848—1925) заклав основи логічної семантики. У своїй фундаментальній праці «Основні закони арифметики» він побудував систему формалізованої арифметики на основі розробленого ним розширеного числення предикатів з метою обґрунтування ідеї про зведення математики до логіки.
Ідеї Фреге багато в чому наперед визначили розвиток логіки XX ст.: він увів поняття логічної функції й розрізнення властивостей речей і відношень (а відповідно одномісних і багатомісних логічних функцій); вперше увів символи для позначення кванторів; увів поняття істиннісного значення тощо.
Фреге систематично досліджував відношення між мовними виразами і предметами, які позначаються цими виразами; розкрив відмінність між значенням і смислом мовних виразів. Його праці розцінюються як початок нового етапу в розвитку математичної (символічної) логіки.
Чарлз-Самдерс Пірс (1839—1914) — родоначальник семіотики (загальної теорії знаків). У своєму численні він використовував як строгу, так і нестрогу диз'юнкції. Пірс сформулював закони матеріальної імплікації. Тривалий час його праці не були відомі широкій науковій громадськості.
Давид Гільберт (1862—1943) досяг значних успіхів у застосуванні методу формалізації в тлумаченні логічних умовиводів, у розробці числення висловлювань і предикатів, у дослідженні аксіоматизації знань. Він здійснив строго аксіоматичну побудову геометрії Евк-ліда, що наперед визначило подальший розвиток досліджень з аксіоматизації наукового знання, запропонував розгорнутий план обґрунтування математики шляхом її повної формалізації. Щоправда, ця програма виявилась нездійсненною, проте її ідеї спричинили виникнення метаматематики (теорії доведень).
Альфред-Норт Уайтхед (1861—1947) у співавторстві з Б. Расселом написав тритомну працю «Принципи математики», яка зробила значний внесок у розвиток математичної логіки.
Бертран Рассел (1872—1970) має великі заслуги у сфері розробки мови сучасної логічної символіки. Він систематично виклав теорію числення висловлювань і теорію класів. У книзі «Принципи математики» разом з Уайтхедом розвинув математичну логіку способом аксіоматизації й формалізації числень висловлювань, класів і предикатів, а також теорію типів як способу переборення парадоксів. Крім того, Рассел досліджував логічний аспект проблеми існування, логічний статус дескрипції, природу деяких парадоксів тощо.
Джузеппе Пеано (1858—1932) запропонував ідеї, завдяки яким було здійснено перехід від старої алгебри логіки до математичної в її сучасному вигляді. Він увів прийняті в сучасній математичній логіці символи (є — знак входження елемента до тієї чи іншої множини; ~з — знак включення множини; и — знак об'єднання множин; п — знак перетину множин), сформулював систему аксіом для арифметики натурального ряду.
Платон Порецький (1846—1907) першим у Росії розробив і читав курс математичної логіки. Він узагальнив і розвинув досягнення Дж. Буля, У.-С. Джевонса, Е. Шредера у сфері алгебри логіки. Значне місце у працях Порецького займала «теорія наслідків». Ним узагальнена теорія силогістики традиційної логіки, проаналізовані деякі не силогістичні міркування тощо.
Значним є внесок у розвиток сучасної логіки і деяких інших учених, зокрема представників львівсько-варшавської школи, до якої належали К. Твардовськйй, Я. Лукасевич, С. Лесьневський, А. Тарський, Т. Котарбіньський, К. Айдукевич та ін. Вони багато зробили для розвитку логічної семантики, теорії множин, модальної й багатозначної, математичної логіки, для розв'язання металогічних і методологічних проблем тощо.
З історії логіки в Україні1
Є підстави вважати, що деякі праці античних мислителів з логіки стали відомими в Київській Русі вже в XI ст. Найбільш знаними серед античних мислителів були Арістотель і Платон.
Писемні пам'ятки другої половини XV ст. (серед яких були й книги науково-природничого змісту: трактати з метафізики та логіки, астрономічна та астрологічна література) свідчать про культурно-літературне пробудження в Україні. Саме в той час завдяки старанням київських книжників-вільнодумців з'являються переклади книг науково-енциклопедичного характеру під загальною назвою «Аристотелевьі вра-та», або «Тайная тайньїх», логічних трактатів арабського філософа XI — початку XII ст. Аль-Газалі (так звана «Логика Авиасафа»). Тоді ж у Києві була здійснена компіляція староукраїнською мовою логічних праць середньовічного єврейського вченого Мойсея Маймоніда. Вона відома під різними назвами «Речі Мойсея Египтянина», «Словесница Мойсея Египтя-нина», «Книга, глаголемая логика» тощо. «Логика Авиасафа» та «Речи Мойсея Египтянина» відіграли важливу роль у поширенні логічних знань, оскільки ґрунтовно знайомили читачів з основним змістом «Органону» Арістотеля. Крім цих праць, в Україні на той час був відомий трактат І. Дамаскіна «Диалек-тика» (де розглядалися такі логічні питання: співвідношення універсального і одиничного; визначення роду, виду й індивіда; власної і випадкової ознак; тлумачення арістотелівських категорій; діалектичні методи: підрозділ, визначення, розв'язання (аналіз) і доведення).
У XVI ст. Україна зазнала впливу Реформації. Зростала мережа протестантських навчальних закладів. Особливий вплив мала Раківська академія, де навчалося близько тисячі студентів, серед яких було чимало українців. Логіку і метафізику там читали відомі вчені X. Стегман та X. Остородт.
Курс діалектики та риторики читали в братських школах на рубежі XVI—XVII ст., зокрема у львівській школі, організованій Львівським Успенським братством. Щоправда, в цей час спостерігалось негативне ставлення до «язьіческих любомудрцев» та їх творів, особливо філософських та логічних. Це виявилось у порадах І. Вишенського Львівському братству (не вдаватися до зовнішньої філософії, поганських Арістотелів і Платонів), в «Алфавіті духовному» І. Копинського та інших тогочасних авторів.
Проте негативне ставлення до філософії та логіки поступово змінилося на краще. Так, М. Смотрицький, який значною мірою ще дотримувався названої традиції, висловлюючи негативне ставлення до використання філософії та логіки під час розв'язання теологічних проблем, змістом своїх праць суперечив цій традиції. Він звернувся до логіко-дедуктивного виведення, логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених подальшим розвитком філософії. Подібне можна сказати і про 3. Копистенського, який теж, всупереч традиції для аргументації своїх поглядів у процесі викладу богословсько-догматичних проблем, вдався до філософських понять, логічних прийомів і операцій, розроблених у західноєвропейській філософії.
Поширенню логічних знань сприяла діяльність вченого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври. У цей час спостерігався рух від патристики до схоластики і гуманістичних ідей. До речі, схоластику не потрібно розглядати як цілковито негативне явище, оскільки вона, абсолютизуючи духовність, була «гімнастикою розуму», забезпечувала той розвиток абстрактного мислення і логічного виведення, без якого неможливо було перейти до вищих етапів історико-філософського прогресу, в тому числі й гуманізму.
Логіка була обов'язковим предметом вивчення в Києво-Могилянській академії. Щоправда, оскільки вона скомпрометувала себе в середні віки слугуванням теології, то як у Західній Європі, так і в Україні (в Києво-Могилянській академії) якийсь час було модно підпорядковувати логіку риториці. Причому, кожен викладач риторики складав власний курс. Та зрештою логіка посіла одне з провідних місць у системі лекційних філософських курсів Києво-Могилянської академії. Про її високий авторитет у цьому навчальному закладі свідчать численні висловлювання, наявні у філософських курсах, логіку називали «очима розуму», «зорею мислення», «оракулом істини», «дорогою до мудрості». Великого значення надавали логіці вітчизняні просвітники. Вони розрізняли логіку «природну» і «штучну», тобто логіку як науку.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. проблеми логіки вивчав П. Лодій, який опублікував результати своїх досліджень у працях «Логические наставлений» і «Теория общих правил». Значний внесок у розвиток логіки зробив О. Потебня.
У період радянської влади в Україні формальну логіку тривалий час ігнорували, а то й критикували як основу метафізичного методу. Тільки в другій половині 40-х років за таємничих обставин її було реабілітовано («мовчки»), і курс формальної логіки введено до програм не лише вузів, а й середніх шкіл та деяких спеціальних середніх закладів освіти (крайнощі тоді були нормою життя). А через якийсь час курс логіки вилучили з програм середніх навчальних закладів і більшості вузівських1. Сучасну ж логіку, зокрема логіку висловлювань і логіку предикатів, зневажливо називали логістикою. Лише у 1961 р. Є. Войшвілло прочитав у Київському;державному університеті для викладачів логіки курс лекцій з логіки висловлювань і логіки предикатів. У той самий час в Інституті філософії АН УРСР розпочинали свою роботу М. Попович і С. Кримський (а в Одесі — А. Уйомов). Ці київські вчені та їх учні — С. Васильєв та Є. Ледніков — зробили певний внесок у розвиток символічної логіки, логічної семантики та семіотики і пробудили цікавість до цієї сфери знань.
В останні десятиліття в Україні виросла ціла когорта вчених, які плідно працюють над проблемами сучасної логіки. Це насамперед А. Ішмуратов, В. Оме-льянчик та інші.
Під терміном "загальна традиційна (арістотелівська) логіка" об'єднують: античну логіку, в становлення і розвиток якої зробили внесок Парменід, Зенон Єлейський, Сократ, Платон, Арістотель, Теофраст, Хрісипп та інші античні філософи; схоластичну логіку, в розвиток якої на підставі античної логіки зробили внесок М.Пселл, Р.Луллій, Р.Декарт та ін.1
Особливості загальної або традиційної логіки полягають в слідуючому:
а) досліджуючи форми і закони мислення, вона лише частково абстрагується від гносеологічного змісту думок, тобто зміст думок враховується при аналізі структури (побудови) мислення;
б) при зображенні структури думок використовується природна мова і частково штучна (формалізована) мова, тобто особлива система знаків і символів. Використання особливої штучної знакової системи для зображення структури мислення отримало назву "метод формалізації", сутність якого буде розглянута у розділі 3;
в) досліджуючи форми і закони мислення, загальна, традиційна логіка оперує поняттями "правильне мислення" і "неправильне мислення". Правильним у традиційній логіці називають мислення, яке підпорядковується законам логіки, відповідно, неправильним — мислення, яке порушує ці закони. На підставі логічних законів у традиційній логіці формулюються основні правила, яким має підкорятися людське мислення, щоб його результат, а саме людська думка, була логічною, тобто правильною. У цьому значенні традиційна логіка є нормативною наукою, оскільки вона вказує, як потрібно правильно мислити і які існують умови для досягнення істини у процесі пізнання;
г) загальна традиційна логіка є двозначною (бівалентною) логікою, оскільки вона оперує двома логічними категоріями "істина" і "хибність". При цьому вона абстрагується від тих конкретних умов, за якиходне і те ж висловлювання може бути істинним, а може бути хибним;
д) загальна традиційна логіка є логікою "готового" знання, якрезультату пізнавального процесу. Знання зображується в ній у певних логічних формах (поняттях, судженнях, умовиводах) і розглядається як результат абстрагуючої діяльності мислення людини. Аналіз цього знання здійснюється через природну мову, за допомогою якої люди висловлюють свої думки.
Під терміном "символічна (математична) логіка" об'єднують різноманітні логічні теорії (системи знання), які при дослідженні форм і законів мислення повністю абстрагуються від конкретного змісту думок; при зображенні структури мислення використовують особливу систему знаків і символів (штучну або формалізовану) мову; досліджують міркування, розсуди як необхідний перехід від одних висловлювань до інших (термін "логіка" у вузькому значенні) і при цьому правильність розсудів незалежна від змісту цих висловлювань; оперують категоріями "істинне значення висловлювання" і "хибне значення висловлювання", які не завжди мають гносеологічний зміст (аналіз цих категорій буде наведено в розділі V).
Вперше основи символічної логіки були розроблені ще німецьким філософом, логіком і математиком Г.В.Лейбніцем (1646-1716), а як самостійна наукова дисципліна вона стала формуватися з середини XIX ст. в результаті наукових досліджень таких видатних математиків і логіків як Дж. Буль, Г.Фреге, А. де Морган, Е.Шредер, Б.В. Рассел, А.Уайтхед, П.Порецкий та ін. Г.В.Лейбніц висунув ідею про можливість виразити логічну операцію доведення (обгрунтування істинності певного висловлювання за допомогою інших істинних висловлювань) у формі математичного числення, використовуючи особливу мову, яка б, на відміну від природної мови, могла більш точно і однозначно виражати форми мислення (поняття, висловлювання, умовиводи) і зв'язки між формами мислення.
Англійський логік і математик Дж.Буль (1815-1864) розробив історично першу систему математичної логіки, яка отримала назву "алгебра логіки", або "булева алгебра", в якій він застосував символіку алгебри до логічних досліджень форм і законів мислення.
Німецький логік, математик, філософ Г.Фреге (1848-1925) вперше побудував строге аксіоматичне числення висловлювань і предикатів та обгрунтував можливість логічної формалізації арифметики.
Таким чином, символічна (математична) логіка виникла на межі логіки і математики в результаті використання математичних методів в логічних дослідженнях (математизація, алгебраїзація логіки) і логічного методу формалізації в математиці ("логіцизм").
Класична символічна логіка включає в себе такі розділи (напрями) як логіка висловлювань і логіка предикатів. Логікою висловлювань або пропозиційною логікою називають розділ сучасної символічної логіки, який вивчає функціонально-істинностні взаємозв'язки між висловлюваннями та принципи і правила формалізації цих взаємозв'язків. Логікою предикатів або кванторною логікою називають розділ сучасної символічної логіки, який вивчає суб'єктно-предикатну структуру висловлювань та обумовлені цією структурою функціонально-істинностні взаємозв'язки між висловлюваннями.
Особливістю класичної символічної логіки є те, що вона: а) при дослідженні структури форм мислення використовує особливу штучну (формалізовану) мову, яка отримала назву — "мова логіки висловлювань" та "мова логіки предикатів"; б) на підставі цієї мови формулює пропозиційні формули, які позначають логічні відношення між висловлюваннями"; в) формулює формули, які виражають логічні закони; г) будується за принципом двозначності, тобто приписує кожному висловлюванню одне з двох значень: "істинне значення" або "хибне значення". Саме тому класичну символічну логіку називають двозначною чи бівалентною (як і загальну традиційну логіку); д) являє собою дуже високий рівень абстрагування від природнього процесу мислення. Це призвело до того, що для визначення змістовного значення штучної символіки і побудованих за її допомогою формул стало необхідним їх роз'яснення, тлумачення або інтерпретація. В сучасній логіці під інтерпретацією (лат. - іпіегргеіаііо -тлумачення, пояснення) формально-логічної теорії (системи знання) розуміють встановлення певної відповідності між формалізованою мовою цієї теорії і певною предметною сферою, яка може бути зображена на цій мові.
Некласична символічна логіка включає в себе різноманітні логічні теорії ("багатозначна логіка", "модальна логіка", "паранесупе-речлива логіка", "інтуїціоністська логіка", теорія "логічного слідування", "індуктивно-ймовірністна логіка" та ін.). Перші некласичні логіки (логічні системи знання) з'явилися в першій половині ХХст. у результаті наукових досліджень таких логіків як Я.Лукасевич, Е.Пост, К.Льюїс, А.Гейтінг та ін.
Особливістю некласичної символічної логіки є те, що вона: а) використовує поняття, принципи і методи, які відрізняються від тих понять, принципів і методів, які використовуються в класичній логіці. (Такі логічні теорії, які в чомусь мають розбіжність із класичною логікою, ще називають девіантними.1); б) будує формально-логічні теорії на нових принципах (принцип багатозначності висловлювань, модальності, релевантності та ін.) і аксіомах; в) створює і використовує якісно нову формалізовану мову для виразу "нестандартних" взаємозв'язків між висловлюваннями; г) оперує п>2 істин-ностними значеннями висловлювань.
Крім перерахованих типів логік, які виникли історично, існує інша класифікація типів логік, тобто, вирізнють теоретичну і практичну логіку.
Засновник науки логіки Арістотель розглядав логіку як теоретичну частину філософії. У філософії Арістотель вирізнив дві частини: практичну і теоретичну. Практична включає етику і політику; теоретична — фізику і логіку.
Історично поділ науки логіки на теоретичну і практичну вперше був здійснений німецьким філософом І.Кантом (1724-1804). Оскільки в епоху, коли жив і творив І.Кант, була відома лише загальна традиційна (арістотелівська) логіка, то він поділив загальну логіку на "чисту" і "прикладну". "...В чистій логіці ми відвертаємося від усіх емпіричних умов, при яких діє наш розсудок, наприклад, від впливу відчуття, від гри уяви, законів пам'яті, сили звички, схильностей і т.д., отже, й від джерел забобонів. Загальна але чиста логіка має справу виключно лише з апріорними принципами і являє собою канон розсудку і розуму... Загальна логіка називається прикладною тоді, коли вона розглядає правила використання розсудка при суб'єктивних емпіричних умовах, які вказує нам психологія. Отже, вона містить в собі емпіричні принципи... Вона є тільки засіб очищення буденного розсудку, але не канон розсудку взагалі і не органон часткових наук".2
Поділ логіки на теоретичну ("чисту") і практичну ("прикладну"), здійснений І.Кантом, був розвинутий німецьким філософом Регелем, а відтак іншими філософами і логіками.
Г.Регель (1770-1831) розглядав логіку у своїй системі філософських наук. "Логіка є наука про чисту ідею, тобто про ідею в абстрактній стихії мислення... є наука про мислення, про його визначення і закони..."1, а "інші філософські науки — філософія природи, філософія духа, навпаки, являються ніби прикладною логікою, оскільки остання є їх животворна душа..."
В наш час до теоретичної логіки відноситься не лише загальна традиційна логіка, але й усі інші типи логік, про які вже йшлося.
Теоретична логіка — це певна логічна система знання (теорія) або сукупність логічних теорій, які побудовані на певних принципах і аксіомах засобами природної і особливої штучної (формалізованої) мови. До теоретичних логік відносяться всі історичні типи логік — загальна або традиційна, класична символічна (логіка висловлювань, логіка предикатів), некласичні символічні логіки — модальна, багатозначна, пара несуперечлива, інтуїціоністська та ін. В наш час розробляються нові логічні теорії.
Особливість теоретичної логіки (під якою розуміється сукупність різноманітних формально-логічних теорій) полягає в тому, що логіки створюють її засобами особливої мови й вона являє собою "сильну" абстракцію або абстрактно-знакову модель. В результаті створення такої моделі (теорії) виникає специфічна логіко-філософська проблема — співвідношення формалізованої логічної теорії і конкретної предметної галузі, тобто практичного використання логічних систем знання в певній предметній діяльності людей.
Практична логіка. Цей термін має декілька значень:
1) В значенні "стихійна логіка". Під стихійною логікою розуміють природній процес мислення людей, коли вони здійснюють практичну і теоретичну діяльність і цей процес об'єктивно підпорядковується певним законам мислення, які встановлює і вивчає теоретична логіка. І в цьому значенні у людей більш розвинута практична або стихійна логіка. Наприклад, не вивчаючи якусь теоретичну логіку, люди можуть мислити логічно. Основою "стихійної" логіки в мисленні людей є ідеальне відображення і засвоєння структур пізнавальної діяльності в логічних формах і законах.
2) Як прикладна логіка, тобто використання теоретичної логіки у конкретному мисленні людей. Усі науки мають прикладне значення, тобто знання, яке здобуто наукою, використовується як метод пізнання і перетворення дійсності. В цьому значенні логіка виконує методологічну функцію. Теоретична логіка формулює певні принципи і правила логічного мислення, а практична логіка формулює умови і засоби використання цих правил у процесі конкретної розумової діяльності людей.
3) Як певна сукупність логічних теорій або напрям сучасних логічних досліджень, які вивчають і формалізують висловлювання з оператором "має намір" ("прагне", "бажає", "здатен", "може", "хоче" та ін.).' До практичних логік (формально-логічних теорій) відносяться "логіка дії", "логіка прийняття рішень", "логіка вибору", "логіка переваги", "логіка діалогу", "евристика", "праксіологія", "конфліктологія" та ін.
Запитання
1. Що Вам відомо про виникнення терміна «логіка» («логос»)?
2. Що Вам запам'яталося з історії логіки Давньої Індії?
3. Хто є основоположником формальної логіки (традиційної)?
4. Які праці Арістотеля були присвячені проблемам логіки?
5. Що Вам відомо про внесок у науку логіку Демокріта, Зенона Елейського, Сократа та його учнів, насамперед Платана?
6. Що характерно для логіки середньовіччя?
7. Що Вам запам'яталося з історії логіки епохи Відродження?
8. Якими новими ідеями збагатили логіку мислителі нового часу?
9. Яка заслуга Гофріда Лейбніца в розвитку сучасної логіки?
10.Що означають терміни «традиційна логіка» і« сучасна логіка»,«класична логіка» і «некласична логіка»?
11.Що Вам відомо про вклад Регеля в створення діалектичноїлоігки?
12.Якими новими ідеями збагатили логіку Джордж Буль, Огас-тес де Морган, Готліб Фреге, Чарлз-Самдерс Пірс, Давид Гільберт, Альфред-Норт Уайтхед, Бертран Рассел, Джузеппе Пеано, ПлатонПорецький?
13.В якому столітті праці античних мислителів з логіки стали відомими в Київській Русі?
14.Яке місце займав курс логіки у програмі Києво-Могилянськоїакадемії?
15.Яка заслуга Олександра Потебні в розвитку логіки?
16.Які Ви знаєте наукові праці з логіки, написані українськимивченими?
17.Які Ви знаєте підручники і навчальні посібники з логіки, підготовлені українськими фахівцями?
1. Мислення (міркування): визначення і осбливості.
2. Діяльність і мислення.
3. Структура мислення.
4. Правильні та неправильні міркування. Поняття про логічну помилку.
5. Логічна форма міркування.
6. Види і типи мислення.
7. Особливості мислення юриста.
8. Значення логіки для юристів.
Мислення людини є об'єктом вивчення філософії, психології, соціології та інших наук. Науки, що вивчають мислення людини, на підставі свого предмету і методу дослідження дають специфічне визначення поняттю "мислення". Найпоширенішим у філософії та конкретних науках є визначення мислення як вищої форми відображення об'єктивної дійсності у порівнянні з чуттєвим відображенням чи "живим спогляданням". Відображення дійсності — одна з головних функцій мислення, але поступово, в процесі історичного розвитку, мислення людини ускладнювалося і почало виконувати нові функції — прогнозування майбутнього, проектування нових видів діяльності, рішення проблем, що виникають перед людиною і людством та ін.
Враховуючи складність і поліфункціональність людського мислення, визначимо його так:
Мислення — це специфічна ідеальна (розумова) діяльність людини, що здійснюється в певних соціокультурних умовах. Його сутність полягає в пізнанні (відображенні) предметів і явищ об'єктивної дійсності, прогнозуванні майбутнього, створенні певних програм (планів, проектів, моделей) практичної і теоретичної діяльності, вирішенні практичних і теоретичних завдань та проблем, воно також виконує функції аналізу, синтезу, тлумачення та ін.
Головні особливості мислення: суспільно-історичний характер, творча активність, узагальненість і опосередкованість відображення, нерозривний зв'язок з мовою. Носіями мислення є як окремі індивіди, так і соціальні спільності людей (різноманітні соціальні групи людей, які об'єднуються певним чином). Мислення людини формується і розвивається у процесі її конкретної діяльності, тому чим різноманітніша діяльність людини, тим багатше і різнобічніше її мислення.
Міркування — це розумовий процес, у ході якого на основі вже наявних, відомих знань отримують нове знання.
Міркування — зіставлення думок, пов'язування їх задля відповідних висновків.
Істинними є думки, які в принципі, загалом, відповідають дійсності за своїм змістом. У формальній логіці абстрагуються від проблеми відносності істини й розглядають думки як такі, за якими закріплене одне і лише одне логічне значення — або істина, або хиба.
Оскільки науки, які вивчають мислення людини, виходять із принципу єдності мислення і діяльності, визначимо, що таке діяльність.
Діяльність є специфічно людським способом буття людини і її взаємовідношення з оточуючим світом, у процесі якого вона творчо пізнає світ, змінює його і самого себе. Головними характеристиками діяльності людини є цілепокладання, предметність, історичність, єдність опредметнення і розпредметнення.
Цілепокладання як головна ознака діяльності — це формування цілі-суб'єктивного образу бажаного і втілення її в дійсність за допомогою певних засобів.
Предметність означає перетворення людиною явищ дійсності в предмет знаряддя і засоби реалізації цілей.1 Немає безпредметної діяльності. Сам предмет діяльності може виступати як в матеріально-речовинних формах, так і ідеально-образних, знаково-символічних формах.
Історичність означає об'єктивний процес розвитку самої діяльності, реальна зміна форм і типів діяльності.
Опредметнення означає "перетворення людських сил і здібностей з форми живої діяльності у форму застиглої предметності", або, інакше кажучи, створення предметного світу, другої штучної природи шляхом практичної реалізації даних від природи творчих сил і здібностей, а розпредметнення означає "переведення застиглої предметності в органічні моменти живої діяльності, перетворення об'єктивованих у предметах людських здібностей і соціального смислу на надбання індивідів"2, або, інакше кажучи, процес включення (переходу) предметів об'єктивного світу із його особистої сфери у сферу людської діяльності. Процеси опредметнення і розпредметнення завжди проявляються в нерозривній єдності. Історично діяльність людей стала поділятися на практичну (матеріальну, фізичну) і теоретичну (розумову, ідеальну).
Практична діяльність або практика (від грец. "ргахіз" - дія, діяння, активність, діяльний) — це є безпосередня, чуттєво-конкретна, матеріальна діяльність, яка забезпечує існування людини і суспільства, веде до історичного розвитку суспільства, до якісної зміни способу життя. Практична діяльність або практика спрямована на зміну і перетворення природи з метою її соціального привласнення, на зміну і перетворення суспільних відношень з метою їх удосконалення, перетворення самої людини з метою розкриття її творчих сил і здібностей.
Теоретична або ідеальна діяльність —це діяльність розуму, мислення, духу, що являє собою систему інтелектуальних операцій з абстрактними об'єктами і знаками.
У процесі діяльності людини виникає особливий феномен — рефлексія. Термін "рефлексія" (від лат. "ге/іехіо" - звертання назад) має такі значення: 1) відображення; 2) роздуми, самоаналіз, спрямованість свідомості, мислення на самих себе; 3) дослідження суб'єктами діяльності результатів своїх практичних і теоретичних дій ("як зробив?", "чи правильно зробив?", "чому не так зробив?").
Практична і теоретична діяльність людини нерозривно взаємопов'язані і створюють феномен суспільної (соціальної) діяльності. Видами соціальної діяльності, в яких практичне і теоретичне, матеріальне та ідеальне виступають у нерозривній єдності, є гра, навчання, робота (праця).
Залежно від професійної спрямованості, соціальна діяльність людей поділяється на виробничу, громадську, пізнавальну, спортивну, адміністративну та ін.
Основним видом діяльності, без якої неможливо здійснювати всі інші види діяльності, є комунікативна діяльність або спілкування (діалог суб'єктів діяльності).
Структура мислення. Мислення людини складається із змісту і форми.
Зміст мислення (думки) — це предмети, явища, процеси об'єктивного світу, які відображаються в мисленні, або предмет думки, або те, про що людина думає. За змістом думка може бути істинною або хибною. "Істинність" і "хибність" — це основні логічні категорії, за допомогою яких дається логічна оцінка певному висловлюванню, що містить у собі думку про дійсність. Вперше визначення істини дав Арістотель. Він визначив істину як відповідність висловлювань (суджень) дійсності, а хибність — як їх невідповідність дійсності, і навів такий приклад: "Отже, не тому ти блідий, що ми правильно вважаємо тебе блідим, а навпаки, якраз тому, що ти блідий, ми, які стверджуємо це, говоримо правду".
Зміст мислення не може існувати без форми. Форма мислення — це спосіб організації думки, спосіб її побудови та виразу. Форма мислення виражає дещо загальне, інваріантне в різних за змістом думках. Люди виражають свої думки в таких логічних формах: у поняттях, висловлюваннях (судженнях), умовиводах. По формі думка може бути побудована правильно і неправильно. Формальна правильність розсудів і міркувань, висновків означає їх відповідність законам мислення.
Закони мислення — це необхідні, суттєві, стійкі, повторювальні зв'язки між думками у процесі розсудів та міркувань про предмети, явища і процеси об'єктивного світу.
Між змістом думок за істинністю чи хибністю і формально правильною побудовою цих думок може виникнути суперечність, тобто за формою думка може бути побудована правильно, а за змістом вона є хибною. Цю суперечність використовують люди для побудови навмисно хибних розсудів (софізмів).
Структура будь-якого міркування складається з двох основних компонентів:
♦ засновків;
♦ висновку.
Засновки — це висловлювання, в яких міститься вихідне, відоме знання.
Висновок — це висловлювання, в якому міститься нове знання і яке отримують логічним шляхом із засновків.
♦> Розглянемо класичний приклад міркування, який наводиться майже в усіх підручниках з логіки ще з часів середньовіччя:
Усі люди є смертними.
Сократ — людина.
Сократ є смертним.
У цьому міркуванні висловлювання:
♦ «Усі люди є смертними»;
♦ «Сократ — людина»
можна вважати засновками, а висловлювання, яке стоїть під рискою,
♦ «Сократ є смертним»
можна вважати висновком цього міркування.
Звичайно, у житті ми ніколи так не міркуємо. Як правило, в процесах реальної комунікації люди опускають деякі засновки, а іноді й висновки міркувань, тобто скорочують їх.
Однак якщо ви хочете провести ґрунтовний логічний аналіз міркувань супротивника, грамотно розкритикувати його точку зору, виявити помилки, наявні в його міркуваннях, побудувати обгрунтоване спростування його позиції з якогось питання, перш за все ви повинні вміти відновлювати міркування у повному вигляді, тобто вміти з'ясовувати усі засновки і висновки міркувань співрозмовника.
З першого погляду здається, що нічого складного в такій елементарній операції немає. Однак, як свідчить досвід, дуже багато людей не тільки не вміють цього робити, а навіть не замислюються над цим. У результаті ми маємо дискусії, де кожний учасник говорить про своє, бо сприймає міркування співрозмовника як певний потік слів, навіть не намагаючись проаналізувати його.
Спробуємо на прикладах розглянути цю логічну операцію.
♦ Одного разу до давньогрецького філософа Сократа прийшов молодий чоловік за порадою. Його цікавило питання: «Чи слід йому вже одружуватися?» Сократ подивився на нього і відповів:
«Одружишся ти чи не одружишся, все одно будеш каятися» Довго розмірковував молодий чоловік, щоб з'ясувати, що мав на увазі Сократ. Спробуємо разом з ним відновити міркування Сократа у повному вигляді, тобто з'ясуємо всі його засновки і висновок.
Але перш ніж ви розпочнете роботу — одне зауваження: не намагайтеся, виконуючи це завдання, наводити свої власні думки щодо одруження, пам'ятайте, нас цікавить лише точка зору Сократа.
А тепер правильна відповідь. Повне міркування Сократа має такий вигляд:
Якщо ти одружишся, то будеш каятися.
Якщо ти не одружишся, то будеш каятися.
Ти одружишся або не одружишся.
Отже, ти будеш каятися.
♦ Свого часу давньоримський філософ Лукрецій Кар, автор відомої книги «Про природу речей», навів таке міркування: «Те, що змінюється, руйнується, і, отже, гине”. Відновимо його у повному вигляді.
Те, що змінюється, руйнується.
Те, що руйнується, гине.
Отже, те що змінюється, гине.
Ми розглянули невеликі за обсягом міркування, і у вас був час подумати над ними. Уявіть тепер, що йде усна дискусія, диспут, полеміка. Співрозмовники можуть наводити для обгрунтування власної позиції з певного питання значно більші міркування. Це може бути навіть не одне міркування, а ціла їх низка. Якщо ви володієте логічним прийомом відновлення міркування у повному вигляді і можете чітко з'ясувати, з чого виходив ваш супротивник і до чого він прийшов, то, звичайно, у вас буде більше шансів розібратися у суті питання і кінець-кінцем одержати перемогу в суперечці.
У логіці міркування поділяються на:
♦ правильні;
♦ неправильні.
Правильне міркування — це міркування, в якому дотримуються всіх правил і законів логіки. Неправильне міркування — це міркування, у якому допускаються логічних помилок внаслідок порушення правил або законів логіки.
Логічні помилки бувають двох видів:
♦ паралогізми;
♦ софізми.
Паралогізми — це логічні помилки, яких допускаються у процесах міркування ненавмисно (через незнання).
Софізми — це логічні помилки, яких допускаються у процесах міркування навмисно з метою введення в оману опонента, обгрунтування неправдивого твердження, якоїсь нісенітниці тощо.
Софізми відомі ще з давніх часів. Такими міркуваннями широко користувалися у своїй практиці софісти. Саме від них і походить назва «софізм». До нашого часу дійшли численні приклади міркувань, які застосовували софісти у різноманітних суперечках. Наведемо деякі з них.
♦ Найвідоміший античний софізм — це міркування, яке отримало назву «Рогатий».
Уявіть собі ситуацію: одна людина хоче переконати іншу в тому, що та має роги. Для цього наводиться таке обгрунтування: «Те, чого ти не втрачав, ти маєш. Роги ти не втрачав. Отже, у тебе є роги».
Це міркування на перший погляд здається правильним. Але в ньому допущено логічну помилку, яку людина, що не знається на логіці, навряд чи зможе одразу віднайти.
♦ Наведемо ще один приклад. У Протагора (засновника школи софістів) був учень Еватл. Учитель і учень уклали угоду, відповідно до якої Еватл заплатить за навчання лише після того, як виграє свій перший судовий процес. Але, закінчивши навчання, Еватл не поспішав виступати в суді. Терпець у вчителя увірвався, і він подав на свого учня в суд. «Еватл у будь-якому випадку повинен буде мені заплатити, — міркував Протагор. — Він або виграє цей процес, або програє його. Якщо виграє — заплатить за домовленістю; якщо програє — заплатить за вироком суду». «Нічого подібного, — заперечував Еватл. — Дійсно, я або виграю процес, або програю його.
Якщо виграю — рішення суду звільнить мене від платні, якщо ж програю — не буду платити за нашою домовленістю*.
У цьому прикладі також допускається логічна помилка. А яка саме — з'ясуємо далі.
Основним завданням логіки є аналіз правильних міркувань. Фахівці з логіки прагнуть виявити й дослідити схеми таких міркувань, визначити їх різні типи тощо. Неправильні міркування в логіці аналізуються лише з точки зору тих помилок, які в них допущено.
Слід зазначити, що правильність міркування ще не означає істинності його засновків і висновку. Взагалі логіка не займається визначенням істинності чи хибності засновків і висновків міркувань. Але в логіці існує таке правило: якщо міркування побудоване правильно (відповідно до правил та законів логіки) і при цьому воно спирається на істинні засновки, то висновок такого міркування завжди буде безумовно істинним. В інших випадках істинність висновку не може бути гарантована.
Так, якщо міркування побудоване неправильно, то, навіть незважаючи на те, що його засновки — істинні, висновок такого міркування може бути в одному випадку — істинним, а в другому — хибним.
♦ Розглянемо для прикладу такі два міркування, які побудовані за однією неправильною схемою.
(1) Логіка — наука.
Алхімія — не логіка.
Алхімія — не наука.
(2) Логіка — наука.
Право — не логіка.
Право — не наука.
Очевидно, що у першому міркуванні висновок є істинним, але в другому — він хибний, хоча засновки в обох випадках — істинні твердження.
Так само не можна гарантувати істинності висновку міркування, коли хоча б один із його засновків буде хибним, навіть якщо це міркування — правильне.
Правильне міркування — міркування, в якому одні думки (висновки) з необхідністю випливають з інших думок (засновків).
Прикладом правильного міркування може бути такий умовивід: «Кожен громадянин України повинен визнати її Конституцію. Всі народні депутати України — громадяни України. Отже, кожен з них повинен визнати Конституцію своєї держави», а прикладом істинної думки — судження: «Є громадяни України, які не визнають принаймні деяких статей Конституції своєї держави».
Неправильним треба вважати таке міркування: «Оскільки економічна криза в Україні явно дає про себе знати після проголошення її самостійності, то остання і є причиною цієї кризи». Логічну помилку такого типу називають «після цього — внаслідок цього». Вона полягає в тому, що часову послідовність подій у подібних випадках ототожнюють із причинною. Прикладом неістинної думки може бути будь-яке положення, яке не відповідає дійсності, скажімо, твердження, ніби української нації взагалі не існує.
Метою пізнання є одержання істинних знань. Для того щоб одержати такі знання за допомогою міркувань, треба, по-перше, мати істинні засновки, а по-друге, правильно їх поєднувати, міркувати за законами логіки. При використанні хибних засновків припускаються фактичних помилок, а при порушенні законів логіки, правил побудови міркувань роблять логічні помилки. Фактичних помилок, певна річ, треба уникати, що не завжди вдається. Що ж до логічних, то людина високої інтелектуальної культури може уникнути цих помилок, оскільки давно вже сформульовано основні закони логічно правильного мислення, правила побудови міркувань і навіть осмислено типові помилки в міркуваннях.
Логіка вчить правильно міркувати, не припускатися логічних помилок, відрізняти правильні міркування від неправильних. Вона класифікує правильні міркування з метою їх системного осмислення. В цьому контексті може виникнути запитання: оскільки міркувань безліч, то чи можна, висловлюючись словами Козьми Пруткова, охопити безмежне? Так, можна, оскільки логіка вчить міркувати, орієнтуючись не на конкретний зміст думок, які входять до складу міркування, а на схему, структуру міркування, форму поєднання цих думок. Скажімо, форма міркування типу «Кожен х є у, а даний г є х; отже, даний г є у» правильна, і знання її правильності містить у собі значно багатшу інформацію, ніж знання правильності окремого змістовного міркування аналогічної форми. А форма міркування за схемою «Кожен х є у, а г теж є у; отже, г є х» належить до неправильних. Як граматика вивчає форми слів та їх поєднань у реченні, абстрагуючись від конкретного змісту мовних виразів, так і логіка досліджує форми думок та їх поєднань, відволікаючись від конкретного змісту цих думок.
Щоб виявити форму думки чи міркування, їх необхідно формалізувати.
Визначення логічної форми. Формалізована мова. Метод формалізації
Основними компонентами логічної форми міркування є:
♦ логічні терміни;
♦ нелогічні терміни.
Логічні терміни в природній мові звичайно виражають за допомогою таких слів та словосполучень: «усякий*, «деякий», «є*, «невірно, що...», «якщо..., тоді...», «...і...», «...або...» тощо.
У нелогічних термінах фіксується певна інформація, про яку йдеться у вислові. Це можуть бути як окремі слова, словосполучення, так і цілі речення.
Як бачимо, зміст міркування виражається саме в нелогічних термінах. У зв'язку з цим можна уточнити поняття логічної форми.
Логічна форма міркування — це його структура, яка виявляється в результаті абстрагування від значень нелогічних термінів.
Для того, щоб з'ясувати логічну форму міркування, необхідно:
1) відновити міркування у повному вигляді, тобто виявити усі його засновки і висновок;
2) з'ясувати логічні терміни, що входять до складу засновків та висновку міркування;
3) замінити прості висловлювання, що входять до складу засновків та висновку, на певні символи;
4) зобразити логічну форму міркування за допомогою відповідної схеми.
♦!♦ Розглянемо для прикладу таке міркування: «Ця посадова особа вчинила злочин, тому що вона отримала хабар*.
1. Відновимо його у повному вигляді. В результаті маємо:
Якщо посадова особа отримала хабар,
то вона вчинила злочин.
Ця посадова особа отримала хабар.
Ця посадова особа вчинила злочин.
2. До складу першого засновку міркування входить один логічний термін: «якщо, ... то*.
3. Замінимо висловлювання: «Посадова особа отримала хабар» на змінну р, а висловлювання «Посадова особа вчинила злочин» — на змінну ц.:
4. Зобразимо логічну форму міркування за допомогою такої схеми; Якщо р, тоді ^.
Р___________
Отже, ц
Це схема правильного міркування. Які б конкретні висловлювання не підставлялись замість р та ^, якщо засновки міркування будуть істинними, то його висновок також буде істинним.
Логічна форма міркування — це спосіб зв'язку висловлювань, що входять до його складу.
З метою її виявлення абстрагуються від змістовного аспекту міркування і зосереджуються тільки на тих компонентах, які виражають його формальний аспект.
Таку різницю між формою і змістом за допомогою природної мови провести практично неможливо. Це пов'язано з багатьма причинами. Одна з них (мабуть, найголовніша) полягає у тому, що люди, як правило, не можуть абстрагуватися від змісту мовних висловів, які вони застосовують у процесах мислення або спілкування з іншими людьми.
Для того, щоб наведені фактори не впливали на визначення структури, форми певного міркування, в логіці створюються штучні мови, які отримали назву формалізованих мов.
Формалізована мова — це спеціальна штучна мова, в якій вислови природної мови замінюються на спеціальні символи, за якими закріплюється певне значення.
Міркування при такому підході перетворюється на ланцюжок знаків, побудований за суворими правилами. -
Побудова моделі, в якій змістовним міркуванням відповідають їх формальні аналоги, у логіці отримало назву «формалізації*. Метод формалізації є основним методом сучасної логіки.
Цей метод широко застосовується також у праві. Однак тут у це поняття вкладається інший смисл. У правознавстві метод формалізації означає, що для вираження тієї самої думки використовується один і той же ряд слів чи прийомів. Формалізм, притаманний юридичному тексту, виражається у стереотипності, стандартизації стилю і викладу правознавчих актів і в його уніфікованості. У зв'язку з цим у текстах нормативних документів, як правило, застосовуються стандартні терміни, фрази й вислови, стійкі мовні конструкції.
Формалізація — побудова моделі, в якій змістовним думкам і міркуванням відповідають формальні аналоги.
Виявлення форми думок ускладнюється тим, що природна мова, з допомогою якої ці думки виражаються, не дає можливості абстрагуватися від їх змісту. Тому першим кроком у процесі формалізації є вилучення природної мови. Оскільки ж думки не існують поза матеріальною оболонкою, то замість природної мови вводять штучну мову, насамперед набір символів для позначення елементів думок, які використовують для побудови відповідних логічних структур. Наступним кроком є встановлення скінченого числа правил утворення висловлювань з певного набору символів або переліку зразків, які дають змогу виділити правильні для даної системи висловлювань (формул) з усіх тих, які можна побудувати з цього набору символів. Важливим моментом формалізації є визначення правил переходу одних правильних висловлювань в інші. При формалізації доводиться виявляти ті елементи структури думок чи міркувань, які не виражені в явній формі, але домислюються. Процес формалізації буде проілюстровано при викладі логіки висловлювань.
Формалізація дає змогу виявити загальні структури думок, сформулювати на цій основі загальні закони і правила міркування, завдяки чому можна замінити будь-яке змістовне міркування, фрагмент тексту чи й цілий текст відповідною системою формул.
Розрізняють природну (розмовну) і штучну мови. Освоєння сучасної логічної науки передбачає ознайомлення з такими аспектами мови, як семантика, синтаксис, прагматика.
Семантика (в логіці) — розділ логіки, в якому вивчається значення, смисл понять і суджень.
Вона передусім уточнює такі поняття, як «смисл», «відповідність», «предмет», «множина», «логічне слідування» (випливання), «інтерпретація». Важливе місце в семантиці посідають розрізнення змісту понять і їх обсягу, значення істинності та смислу суджень. Властивості, пов'язані з обсягом понять і значенням істинності судження, називають екстенціональними, а властивості, пов'язані зі змістом поняття і смислом судження, — інтенціональними. Так, судження «"Сім" —• просте число» і «Київ — столиця України» рівносильні екстенціонально (значення істинності цих суджень збігається). Однак ці судження відрізняються інтенціонально (смисл їх різний).
Синтаксис — розділ логіки, який вивчає суто формальну частину формалізованої мови, тобто не інтерпретованого числення (на відміну від семантики, предметом якої служить саме інтерпретація мови).
Об'єктами такого вивчення є алфавіт формальної системи (числення), що розглядається, правила утворення виразів (формул) предметної мови числення і правила перетворення (правила виводу) в ній.
Прагматика — розділ семіотики (науки про знаки), який вивчає відношення того, хто використовує знакову систему, до самої знакової системи.
Прагматичні властивості та відношення (прикладами останніх є: стилістичні характеристики мови, які забезпечують адекватніше сприймання повідомлень, оптимальне для їх розуміння; характеристика припустимої стискуваності тексту, за якої зберігається його зрозумілість тощо), на відміну від синтаксичних і семантичних, не піддаються вираженню засобами самої знакової системи, яка служить для передачі повідомлень, а виявляються при її сприйманні інтерпретатором. Ці властивості та відношення характеризують процес розуміння знакової системи людиною, яка сприймає цю систему.
Символічна (математична) логіка є новим етапом у розвитку формальної логіки. Вирази, якими вона оперує, записуються з допомогою штучної мови — мови символів, зокрема алгебраїчних знаків. Наука про знаки, як відомо, називається семіотикою. Логіку цікавлять ті знаки, які використовуються в штучних мовах науки. Символи, до яких вдається логіка, подібні до тих знаків, які використовують в інших науках — математиці, хімії тощо.
Систему символічних позначень, яку використовують у тій чи іншій науці, називають мовою символів. її не слід ототожнювати з природною, тобто звичайною мовою. Мова символів існує тільки на основі природної мови. Вона є лише допоміжним мовним засобом, хоча використання її в науці має велике значення. Мова символів не універсальна, оскільки використовується зі спеціальними науковими цілями. Та чи інша мова символів має смисл тільки у відповідній науці. Лише за допомогою звичайної (природної) мови можна розкрити смисл і значення символів, які вводяться.
Мовою символів можна виразити лише загальнозначуще для всіх людей, тобто ті зв'язки і відношення дійсності, які не залежать від поглядів, ідеалів, почуттів людей. Мова символів дає можливість:
— скорочено фіксувати різноманітні співвідношення між об'єктами, які вивчаються;
— виділяти логічні зв'язки і відрізняти їх від синтаксичних;
— за виглядом формули робити висновок про характер відношення між об'єктами, що фіксуються в ній (за умови знання введених символів);
— виражати за допомогою формул готовий результат і водночас шлях, на якому можна одержати цей результат.
Мова символів, що використовується в певних галузях знань, має міжнародне значення, полегшуючи обмін науковою інформацією.
У формулах, які виражають структуру думок, одні символи замінюються іменами конкретних предметів, взятих з тих чи інших предметних галузей, інші — містяться (не замінюються) також у всіх конкретних за змістом думках, що мають дану структуру. Перші символи (знаки) називаються логічними змінними, другі — логічними постійними (константами). Останні зберігають свої властивості для будь-яких предметних галузей. У формулі «Всі 5 є Р» логічні змінні — «5» і «Р», а логічні постійні — «всі» та «є».
При побудові строгої логічної теорії символами позначаються не лише логічні змінні, а й логічні постійні. Цим не тільки досягають скороченого запису, а й усувають багатозначність слів, що виражають логічні зв'язки, постійні. Так, у наведених судженнях зв'язка «є» виражає різні логічні зв'язки:
1. Всі прямокутні ромби є квадрати.
2. Атом є подільний.
3. Прут є ріка.
У першому судженні слово «є» виражає відношення рівнозначності понять, у другому — включення підмножини в множину, в третьому — відношення елемента множини до множини. Відношення між суб'єктом і предикатом (логічним підметом і логічним присудком) у таких судженнях позначаються різними символами.
Логічні змінні, на місце яких підставляють найрізноманітніші судження, що характеризуються лише з точки зору їх істинності чи хибності, будемо позначати буквами а, Ь, с тощо. Логічні змінні, на місце яких підставляють слова, які фіксують властивості і відношення, — буквами 5, Р, К. Логічні змінні, на місце яких підставляють імена, що означають індивідуальні предмети, позначатимемо за допомогою символів х, у, г тощо. Зазначимо, що поняття, які відображають властивості і відношення предметів, у логіці називають предикатами.
У філософській та психологічній літературі дається класифікація мислення за типами, видами, засобами на певних підставах. Так, до типів мислення відносять конкретне і абстрактне, інтуїтивне і дискурсивне, наочно-образне і концептуальне (понятійне, системне).
Конкретне мислення — це розумовий процес відображення і оперування найпростішими, конкретними поняттями, які визначають предмети і явища об'єктивного світу в їх безпосередній данності людині.
Абстрактне мислення — це розумовий процес сходження від конкретного до абстрактного, тобто, пізнаючи конкретний предмет чи явище, суб'єкт пізнання абстрагується (лат. аЬзігакііо - уявне відвертання) від несуттєвого в предметі і виділяє суттєве, яке фіксується засобами мови у формі понять (абстракцій). Головна особливість абстрактного мислення — це оперування абстрактними поняттями і на їх підставі створення нових абстракцій за допомогою логічних методів аналізу, синтезу, узагальнення тощо.
Дискурсивне (лат. сіівсигзиз - міркування) — це розсудливе, обгрунтоване попереднім знанням мислення. Поняття "дискурсивне мислення" ще має значення як "логічне", "обгрунтоване", "доказове", тобто мислення, яке доводить певні положення з точки зору їхньої істинності, переконливості.
Недискурсивне мислення — це інтуїція та уявлення. Термін "інтуїція" (лат. іпіиШо - пильно, уважно дивитись) має дуже багато значень. У сучасній літературі його вживають у таких значеннях:
— миттєве осягнення сутності речей, миттєве розуміння чогось, миттєвий умовивід;
— передбачення оптимального варіанта в пошуку, передчуття проблеми;
— згадування, раптова здогадка;
— здатність швидко розглянути суть питання;
— здатність до синтезу знання;
— загальний погляд або узагальнене сприйняття;
— інсайт, або відкриття;
— підсвідомий розум, який дає істину, обминаючи логічні міркування і доведення.
Отже, інтуїція — це такий розумовий процес, який миттєво охоплює істину (суть проблеми, питання, задає напрям пошуку та ін.) без суворого логічного доведення і приводить до нового знання. В цьому розумінні інтуїція (інтуїтивне мислення) протиставляється дискурсивному (абстрактно-логічному) мисленню, яка "досягає" істини більш довгим шляхом на підставі доведення і спростування.
На рівні двох універсальних типів відображення дійсності у мозку людини — чуттєвого, наочно-образного та абстрактно-логічного мислення — вирізняють чуттєву та інтелектуальну інтуїцію.
Уявлення — це інтелектуальна здатність відтворювати образи минулого, також створювати образи майбутнього у певній понятійній формі. Залежно від функціональної ролі, уявлення поділяють на творчі і нетворчі. Наприклад, здатність уявити собі образи минулого (згадувати минуле) є не творчою, а репродуктивною уявою, проте створення образів майбутнього є, безумовно, проявом творчої уяви.
Види мислення — практичне (емпіричне) і теоретичне, професійне (як єдність практичного і теоретичного мислення). їх різновидами є буденне і наукове, філософське і художнє, інженерне і технологічне, і т.д.
В історії філософії поділ мислення людини на практичне і теоретичне вперше був здіснений філософами античності (Платон, Арістотель), в Новий час Кант, Гегель та інші філософи визначали особливості практичного і теоретичного мислення, їх функції.
Практичне мислення формується і розвивається у процесі безпосередньої життєдіяльності людини. Воно нерозривно зв'язано з конкретними діями, які здійснює людина в таких видах діяльності як гра, навчання, професійна робота, суспільна праця і виконує функцію обгрунтування діяльності. Психологи називають практичне мислення "мисленням в дії".
Практичне мислення спрямоване на вирішення практичних завдань і проблем; на вирішення проблемних ситуацій, які виникають перед людиною або соціальною групою; інтелектуальну підготовку до фізичного перетворення дійсності — постановка мети, складання плану дій, пошук засобів, необхідних для досягнення мети.
Термін "практичне мислення" також використовують у значенні як доцільне, обумовлене лише метою і діями людей. Для характеристики практичного мислення можна скористатись принципом середньовічного філософа У .Оккама — "Не множити сутність без потреби".
Київський логік А.Т.Ішмуратов при аналізі практичних розсудів, які опредмечують практичну думку, називає наступні особливості — розсудливість, раціональність, доцільність, логічність.
Розсудливість означає, що людина обговорює сама з собою або з кимось іншим способи виконання діяльності, її результати і можливі наслідки, тобто осмислює по суті діяльність, яку вона здійснює.
Раціональність означає оцінку діяльності людиною, яка практично реалізує певний план, програму, схему, норму поведінки і т.д. Раціонально мисляча людина завжди співвідносить свою практичну діяльність з ідеальними планами, схемами, нормами і дає оцінку в певному контексті і ситуації.
Доцільність означає дію, яка оцінюється як засіб для досягнення мети. Синонімом терміну "доцільність" є термін "корисність" ("Корисно займатися спортом", "Доцільно частіше бувати на свіжому повітрі").
Логічність означає, наскільки логічно зумовлена (обгрунтована) та або інша діяльність, поведінка, чи виводиться вона з необхідністю із попередньої; чи імпульсивна вона, чи логічно обгрунтована попереднім планом, програмою.1
В практичних розсудах (висловлюваннях і умовиводах) головним є усвідомлення і доведення про необхідність, або бажаність, або потрібність здійснення певних дій. Бажаність, потрібність, необхідність, доцільність є вихідними положеннями (принципами, постулатами), на підставі яких у сфері практичного мислення логічно обґрунтовується здійснення планів і програм (намірів).
Теоретичне мислення — це сфера "умогляду" (за Арістотелем), сфера "чистого" розуму, який будує теоретичні системи знання, не звертаючись безпосередньо до чуттєвого досвіду; це сфера всезагальних абстракцій (понять). Всезагальним Арістотель називав "те, що є завжди і всюди".
У процесі реального мислення сучасної людини практичне і теоретичне мислення взаємопов'язані і зумовлюють один одного. Практичне мислення здійснюється у процесі безпосередньої, чуттєво-конкретної взаємодії людини з оточуючим його світом. Воно:
а) наповнює теоретичне мислення новим змістом, дає вихідний матеріал для теоретичного аналізу і синтезу, для формування і розвитку нового знання в науці, філософії;
б) конкретизує теоретичне знання шляхом розробки особливих понять і методів для його практичного використання, тобто здійснює процес "сходження" від абстрактного до конкретного, від всезагального до одиничного.
Теоретичне мислення формує системи знання (теорії), які використовуються на практиці й, таким чином, дають можливість більш глибоко "оволодіти" предметами і явищами об'єктивного світу, зрозуміти їх сутність.
Історично, в результаті впливу теоретичного мислення на практичне, шляхом використання теоретичного знання на практиці, практична діяльність людей стає все більш раціональною, системною, зумовленою теоретичним розумом.
Синтезом практичної діяльності і мислення є досвід.
Термін "досвід" (етреігіа) в сучасному філософському словнику визначається таким чином: "Досвід — сукупність знань і навичок, набутих на основі і в процесі безпосередньої практичної взаємодії людей із зовнішнім світом; форма засвоєння людиною раціональних здобутків минулої діяльності".1
Досвід може бути об'єктивним (досвід або знання, накопичені людьми (людством)) у процесі свого історичного розвитку, тобто історичний досвід народів, націй, інших соціальних спільностей і суб'єктивний (досвід або знання, які набула окрема людина у процесі своєї особистої життєдіяльності). Суб'єктивний досвід поділяється на зовнішній (досвід праці, спілкування, взаємовідношень між людьми) та внутрішній (досвід свідомості).
Системне мислення. Сучасна людина мислить усе більш системно. Системне мислення — це процес оперування системними поняттями, які відображають взаємозв'язок об'єктів (предметів думки) між собою. Основні системні поняття: "система", "елемент", "структура", "організація", "цілістність", "частина", "взаємозв'язок". Об'єктивною основою виникнення і розвитку системного мислення є факт існування матеріальних (фізичних) об'єктів, які виступають перед пізнаючим суб'єктом як певні цілісності й, натомість, ці різноманітні об'єкти взаємопов'язані між собою і взаємовпливають на розвиток цих об'єктів. Розглянемо значення основних системних понять.
"Система" — це будь-яка сукупність елементів матеріальної та ідеальної природи, які взаємопов'язані між собою необхідним чином (Л.фон Берталанфі). Система — цілісна сукупність взаємопов'язаних об'єктів.1
"Елемент" — це колена окрема частина (одиниця) певної цілісної сукупності.
Структура — це внутрішній взаємозв'язок між елементами за типом координації та субординації, що створює систему як упорядковану цілісність.
Організація (лат. ог^апіго - впорядкованість, побудова) — внутрішня впорядкованість, узгодженість, взаємодія більш або менш диференційованих і автономних частинок цілого, зумовлених їх структурою; спосіб існування системи (цілісності) з певною структурою, яка дає можливість виконувати даній системі свої функції.
"Цілісність" ("ціле") — це синонім терміну "система".
"Частина" — це синонім терміну "елемент".
Особливості систем (цілісних сукупностей):
а) стійкі зв'язки між елементами (частинами) цілого;
б) наявність різноманітних зв'язків і відношень між елементами всередині системи;
в) впорядкованість та ієрархічність відношень між елементами;
г) здатність системи до саморозвитку, в результаті чого система тає все більш складною за структурою та організацією і починає виконувати нові функції.
В літературі з системних досліджень подається класифікація систем.
У логіці всі системи поділяються на емпіричні (матеріальні) та абстрактні (теоретичні), тобто вирізняють систему емпіричних об'єктів та систему абстрактних об'єктів.
Раціональне мислення (лат. гаііо - розум) — це таке мислення, яке пізнає предмети і явища об'єктивного світу в їх взаємозв'язку в логічних формах понять, висловлювань, умовиводів. Його протилежністю є ірраціональне мислення, тобто, мислення, яке не має адекватної логічної форми зображення, або те, чого не можна в даний історичний час відобразити в логічних термінах. У більш широкому значенні термін "ірраціональне" означає "несвідоме", "неосмислене", "нерозумне", "те, що не осягнуто розумом, логікою".
Раціональне і абстрактне мислення також розглядають у значенні "логічне мислення". Логічне мислення — це мислення, яке суворо підпорядковується певним законам, що їх вивчає наука логіка. На підставі законів логіки формулюються правила логічного мислення.
Протилежністю логічного мислення буде алогічне мислення, тобто таке, яке суперечить законам логіки, або мислення не за правилами.
Творче мислення виражає такі різновиди розумової діяльності людини, як продуктивне, конструктивне, винахідливе, прогнозуюче мислення. Особливості творчого мислення вивчає теорія (наука), яка дістала назву "евристика".
Термін "евристика" (гр. Неигізко - відкрив, знайшов) в наш час використовується в декількох значеннях.
1. "Евристика як інтелектуальний процес, спрямований на вирішення певних завдань і проблем, постановки запитань, вироблення нової стратегії діяльності, висунення нових ідей та гіпотез. У цьому значенні евристика є наука, яка вивчає закономірності і методик процесів пошуку та знаходження розв'язку тієї чи іншої задачі"1.
2. У більш вузькому значенні під терміном "евристика" розуміють будь-який принцип або механізм, який сприяє скороченню пошуку розв'язання задачі. У цьому значенні термін "евристика" збігається з інтелектуальним процесом аналізу варіантів (відкидання тих варіантів, що є неперспективними і вирізнення перспективних). Прийоми, які лежать в основі неприйняття неперспективних варіантів, називають евристиками.
3. Евристика як логіка розумової діяльності, спрямованої на від
криття нового, на винахід. Наприклад, "логіка наукового відкриття",
"логіка винахідницької діяльності". В цьому значенні "евристика
є сукупність логічних прийомів не тільки щодо вирішення завдань,
але й засобів теоретичного дослідження та пошуку істини"2.
Терміни "творчість", "творче мислення" використовуються у таких значеннях:
а) в широкому значенні — як активність суб'єкта практики
і пізнання, спрямована на зовнішній світ (об'єкт) з метою
його привласнення або зміни;
б) у вузькому значенні — як здібність людини (суб'єкта практики
і пізнання) створювати щось нове у процесі своєї діяльності.
Термін "нове" використовується в значенні "те, чого ще не було".
В сучасній літературі розрізняють сутнісно (якісно) нове та нове у
часі; об'єктивно і суб'єктивно нове3. Сутнісно (якісно) нове означає,що створюються предмети (артефакти), які виникають вперше і не мають аналога в минулому. В науці та філософії суттєва (якісна) новизна може бути тоді, коли новий результат дослідження змінює розуміння сутності речі (системи) або дає змогу інакше пояснювати предмети і явища. У цьому значенні суттєво новим у науці і філософії можуть бути програми досліджень, експериментів, певні концептуальні системи знання (системи понять), або теорії, відкриття законів та ін. Нове у часі означає, що предмети, які створюються людьми, вже мають або мали аналоги в минулому. В такому значенні звичайно згадують прислів'я: "Нове — це добре забуте старе".
Об'єктивно нове — це щось соціальне, загально значуще, тобто те, що має загальнолюдську цінність; суб'єктивно нове — це знання, відкрите людиною для себе, але вже відоме суспільтву.
У творчому мисленні діалектично взаємопов'язані логічне та інтуїтивне (логіка та інтуїція), дискурсивне і недискурсивне. Французький математик А.Пуанкаре писав: "Логіка та інтуїція відіграють кожна свою необхідну роль. Обидві вони неминучі. Логіка є знаряддям доказу, інтуїція є знаряддям винахідливості"1.
Кожна людина може бути носієм різних типів і видів мислення, характеристика яких була дана вище.
На підставі загальної характеристики мислення людини й вирізнення його типів (різновидів), можна визначити особливості мислення юриста. Основою виникнення і розвитку мислення юриста є його конкретна професійна діяльність, яка класифікується як правова діяльність. Правова діяльність як синтез практичної і теоретичної діяльності регламентується законом (нормами права). Різновидами правової діяльності є правотворчість, правозастосо-вування, правотлумачення і т.д., а залежно від спеціалізації — слідча, судова, експертна, консультативна і т.д.
У процесі правової діяльності юриста розвивається професійна інтуїція, професійне мислення як єдність практичного і теоретичного розуму, що дозволяє більш раціонально, системно й доцільно вирішувати задачі та проблеми, які стоять перед ним.
Професійне мислення юриста за змістом визначається правом, тому його ще називають правовим мисленням.
Правове мислення здійснюється на підставі державної мови, спеціальної юридичної термінології та правових понять.1
Реальне мислення людини, яка займається будь-якою діяльністю, це єдність психічного і логічного процесів, але, залежно від специфіки дослідження, логіка абстрагується від психологічних особливостей мислення.
Головні особливості правового мислення — системність, оперування правовими термінами, які мають специфічний юридичний смисл, підпорядкування принципам права, регламентованість вимогами закону, логічність, тобто, обгрунтованість законами логіки.
У процесі своєї професійної діяльності юрист може мислити раціонально і нераціонально, логічно і алогічно, творчо і нетворчо.
Проявами і, відповідно, результатом його творчого мислення можуть бути висунення нових ідей, версій, введення в юридичну науку (теорію) і практику нових понять, створення нових теорій права, нових нормативно-правових актів, необхідних для правового регулювання певних сфер суспільної діяльності людей. В наш час виникнення нових видів діяльності людей зумовлює необхідність їх правового регулювання і, відповідно, створення певних нормативно-правових актів. Наприклад, в результаті того, що все більше країн світу включається в процес дослідження космосу, виникло космічне право як сукупність міжнародноправових принципів і норм, яке встановлює правила, що їх мають дотримуватися держави у своїй діяльності в космосі. Негативний вплив людини на оточуючу природу (біосферу) "породило" екологічні проблеми, суспільне вирішення яких неможливо без особливих нормативно-правових актів (екологічне право).
Питання про значення логіки для права, про співвідношення цих двох наук довгий час привертало увагу логіків, філософів, юристів. Протягом багатьох віків видавалися праці, присвячені його дослідженню. Так, ще наприкінці XVI ст., у 1588 році, була видана книга Абраама Франца «Правова логіка», основна мета якої полягала у демонстрації тісного зв'язку логічних і правових знань.
Відтоді минуло багато часу, але інтерес до цього питання не зник. Воно й сьогодні залишається актуальним, про що свідчить його активне обговорення науковцями на сторінках багатьох видань як правової, так і логічної спрямованості.
Саме юристи повсякчас підтверджували велике значення логічних знань для правознавців. Так, на початку XX ст. у правовій літературі неодноразово зазначалося про необхідність знань з логіки для правової діяльності. Правознавець В.Д. Катков у 1913 році висловлювався за те, що зв'язок юриспруденції і логіки настільки очевидний, що було б так само дивно сумніватися в ньому, як і доводити його.1
Цю точку зору підтримував відомий російський дореволюційний юрист Є.В. Васьковський, якому належать такі слова: «Можна правильно мислити без поняття про логіку, можна добре говорити будь-якою мовою без знання її граматики. Але логіка і граматика навчають мислити та говорити свідомо й знаходити помилки у себе та інших».2
Більшість сучасних вчених-юристів у своїх працях також підкреслюють тісний зв'язок логіки і права. Так, В.М. Кудрявцев зазначає, що «немає ніякої іншої царини суспільного життя, де
порушення законів логіки, побудова неправильних міркувань спричиняє таку суттєву шкоду, як у царині права. Логічність міркувань, суворе дотримання законів правильного мислення при розгляді і вирішенні справи — це елементарна необхідна вимога для кожного юриста».1
С. Тарарухін при розгляді питання про кваліфікацію злочину особливо наголошує на логічному аспекті цієї проблеми, який дозволяє, на його думку, «поєднати її фактичну і юридичну основу в єдине ціле».2
Значний інтерес до логічних досліджень виявляють також інші сучасні правознавці. Звернемося до монографії видатного російського юриста С. Алексеєва «Восхождение к праву. Поиски и реш-нияо, що вишла друком у 2001 р. У цій праці автор неодноразово підкреслює значення формальної логіки для сучасного правознавства. На його думку, «право являє собою логічну систему. На рівні догми права своєрідність права як логічної системи характеризується її глибокою єдністю з формальною логікою, або ширше — математичною (символічною логікою). І право у цьому відношенні є своєрідною оселею, одвічною, рідною оселею формальної логіки».
Він вважає, що «фокусом роботи з удосконалення сучасного законодавства і практики його застосування є підвищення рівня «формальної логічності» юридичної системи та її підрозділів, усунення існуючих протиріч, неузгодженостей, тобто досягнення максимально можливої досконалості чинного права з точки зору формальної логіки*.3
Логіки, як і юристи, також завжди стверджували велике значення логічного знання для правознавців, ефективність дослідження правової проблематики засобами логіки.
Так, ще в 1672 році видатний німецький філософ, логік, математик, правознавець Г. Лейбниць написав працю, яка мала назву «Еlementa juris naturalis», де спробував визначити основні модальності права (]іігІ5 тосіаііа) і з'ясувати логічні відношення між ними.
Вважається, що саме ця праця започаткувала новий напрямок логічних досліджень, а саме — деонтичну логіку, або, як її ще називають в літературі, логіку норм.
Окрім цього напрямку логічних досліджень безпосереднє відношення до права мають також такі розділи сучасної логіки, як темпоральна логіка, епістемічна логіка, логіка дії, логіка взаємодії, логіка запитань та відповідей тошо.
З'ясуємо тепер, у чому ж полягає значення логіки для юристів?
По-перше, ця дисципліна формує логічну культуру правознавця, допомагає йому в складних ситуаціях правової діяльності мислити правильно, швидко знаходити логічні помилки у своїх міркуваннях та у міркуваннях інших людей, грамотно їх спростовувати.
Звичайно, дехто вважає, що і без логіки його міркування є бездоганними, і вивчення цієї науки навряд чи принесе велику користь. Дійсно, кожна людина володіє стихійною, інтуїтивною логікою. Без неї вона була б неспроможна міркувати та спілкуватися з іншими людьми. Однак логічна інтуїція ніколи не зможе замінити людині логічного знання. Так, інтуїтивна логіка не завжди з успіхом вирішує ті проблеми, які постають перед нею. Вона найчастіше за все виявляється недостатньою для критики неправильних міркувань. З її допомогою можна тільки констатувати якусь-помилку у міркуванні, але пояснити цю помилку неможливо.
Наведемо такий приклад для демонстрації необхідності логічних знань для людини. Порівняємо особу, яка вивчає логіку, з бігуном. Спортсмен може бігти і без знання спеціальної техніки бігу, тих фізіологічних процесів, які відбуваються в процесі бігу у нього в організмі, психологічних чинників успішного подолання дистанції. Але якщо ця людина хоче досягти значних результатів у спорті, то вона буде змушена з усім цим ознайомитися. Інакше успіху в цій справі вона ніколи не досягне.
Так і з логікою. Якщо людина хоче бути інтелектуально розвиненою, навчитися грамотно міркувати, зі знанням, а не стихійно застосовувати закони й правила логіки, вивчення цієї науки для неї повинне стати обов'язковим.
Отже, логіка — це своєрідне знаряддя для тренінгу розуму.
По-друге, значення логіки для студентів-юристів полягає у тому, що методи логічного аналізу можуть застосовуватися для витлумачення законодавства.
Відомий російський дореволюційний юрист, провідний фахівець у галузі тлумачення права Є. Васьковський ще у 1913 р. у передмові до своєї книги «Руководство к толкованию и применению законов. Для начинающих юристов» писав: «Найперше, що повинен засвоїти кожен, хто хоче стати юристом-практи-ком, — це вміння працювати з законом і взагалі з джерелом права. Без такого вміння він буде нездатним зробити самостійно жодного кроку: юрист, який не знає, як знаходити, тлумачити і застосовувати закони, настільки безпорадний, як лікар, який не набув навичок у лікуванні хворих і призначенні ліків».1
Існують різноманітні способи тлумачення норм права: мовний, логічний, систематичний, історико-політичний, телеологічний, спеціальний юридичний. Логічний спосіб, який полягає у дослідженні засобами логіки структури правових текстів, займає серед них чільне місце. У процесі витлумачення правової норми можуть застосовуватися різноманітні методи логічного аналізу понять, висловлювань, міркувань, а також методи аналізу логічних операцій: визначення, поділу, класифікації тощо.
Отже, методи логіки можуть виступати методами витлумачення правових текстів.
По-третє, значення логічних знань для юристів полягає у тому, що методи сучасної логіки сьогодні з успіхом можуть використовуватися для дослідження наукових проблем у правознавстві. Завдяки їм стає можливим логічне моделювання правової проблематики, що дозволяє перевести змістовні міркування з тієї чи іншої проблеми з неточної природної мови на точну мову логіки. Таким чином, змістовна модель проблеми, що досліджується, уточнюється та спрощується, а зміст концепту проблемної ситуації отримує точне й чітке вираження.
Саме у цьому розумінні можна говорити, що методи сучасної логіки входять до складу методології правознавства.
Як бачимо, вивчення логіки для майбутніх юристів має як практичне, так і теоретичне значення.
Сподіваюсь, що ознайомлення з теоретичними розділами підручника і наполеглива праця над практичними завданнями допоможе усім бажаючим не тільки підвищити свою логічну культуру мислення, а й оволодіти ґрунтовними знаннями в галузі сучасної логіки.
1. Семіотика як наука про знаки
2. Поняття про знак. Види позамовних знаків
3. Мовні знаки. Мова як знакова система.
4. Структура знакового процесу. Структура значення знака. Типові логічні помилки.
5. Виміри і рівні знакового процесу.
6. Мова права
Семіотика — це наука, яка вивчає знаки і знакові процеси.
Семіотика — молода наукова дисципліна. Вона сформувалася лише у XX ст., хоча знакові підходи до вивчення певних явищ і процесів можна зустріти вже в творах античних та середньовічних вчених. Засновниками цієї науки є швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857—1913) та американські філософи Чарльз Пірс (1839—1914) і Чарльз Морріс (1901—1978). Фердинад де Соссюр спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової наукової дисципліни, яку назвав «семіологією”. Чарльз Пірс вніс до наукового співтовариства власне термін «семіотика”. Чарльз Морріс у 1938 р. видав працю «Основи теорії знаків», що стала першим систематичним викладом семіотики як науки.
Семіотика на сучасному етапі її розвитку — це міждисциплінарна наука. Вона не має чітко окресленого предмета дослідження. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точки зору їх знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.
У зв'язку з цим у наш час проводяться дослідження в рамках правової семіотики, семіотики медицини, семіотики кіно, семіотики музики, психоаналітичної семіотики тощо. Усі ці розділи відносять до так званої дескриптивної семіотики.
Дескриптивна семіотика — це семіотика, яка вивчає конкретні знакові системи.
Окрім дескриптивної, науковці також виділяють теоретичну семіотику.
Теоретична семіотика — це семіотика, яка вивчає загальні властивості та відношення, що притаманні будь-яким знаковим системам, незалежно від їх матеріального втілення.
Теоретичну семіотику цікавлять насамперед загальні принципи побудови будь-яких знакових систем, а також загальні принципи щодо їх виникнення і функціонування.
До складу теоретичної семіотики відносять логічну семіотику, яка має справу з аналізом природних і штучних мов у різних аспектах їхнього функціонування.
Основним терміном у семіотиці є "знак". Будь-яке міркування можна представити як ланцюжок знаків. Що ж таке знак?
Знак — це певний емпіричний матеріальний об'єкт, який сприймається на чуттєвому рівні і виступає у процесі спілкування і мислення людей представником якогось іншого об'єкта.
Знак представляє не тільки об'єкт (предмет, явище, процес, дію, подію), але й окремі властивості об'єктів і відношення між ними.
У семіотиці всі знаки поділяють на мовні та позамовні.
Позамовні знаки, в свою чергу, поділяються на
- знаки-копії (іконічні знаки),
- знаки-ознаки (знаки-прикмети, знаки-індекси),
- знаки-символи.
Знаки-копії (іконічні знаки) — це знаки, значення яких повністю визначається тим предметом, якому вони відповідають.
Знаки-копії об'єднуються за принципом схожості, подібності предмета та його позначення.
Прикладами іконічних знаків можуть бути фотографії, картини, відбитки пальців, відображення у дзеркалі, копії документів тощо.
Знаки-ознаки (знаки-прикмети, знаки-індекси) — це знаки, значення яких повністю визначається тим контекстом, у якому вони виявляються і позначають відношення між об'єктами, а також між об'єктом і його властивостями..
Прикладом таких знаків можуть бути займенники, деякі прислівники (тут, зараз, завтра), положення флюгера, сліди на снігу. Дим — знак вогню, розбитий автомобіль — знак транспортної аварії на дорозі, крадіжка автомобіля — знак злочину, безпідставне звільнення людини "х" з роботи — знак правопорушення тощо.
Знаки-символи — це знаки, що фізично не зв'язані з об'єктами, які вони позначають. їхні значення встановлюються переважно за умовною згодою. У зв'язку з цим вони набувають статусу умовного позначення і всезагального правила.
Знаки-символи — це щось конкретне (предмет, образ), те, що має свій особистий зміст і, разом з тим, відображає дещо загальне, абстрактне (поняття, ідею, гіпотезу, концепцію). "Чистий" знак відрізняється від знака символа тим, що перший просто позначає об'єкт, проте сам не має особистого змісту, не несе якоїсь додаткової смислової інформації, що її можна інтерпретувати, тоді як знак-символ узагальнено, абстрактно відображає предмети та їхні властивості, а також явище через свій особистий зміст, і встановлює певні відношення схожості, подібності між різними предметами та явищами. Наприклад, знаки-символи української культури — Т.Шевченко, Л.Українка, червона калина, вишита сорочка, писанка, танець "Гопак", бандура та ін; знаки-символи Української держави — жовто-блакитний Державний прапор, Державний герб, Державний гімн, опис яких дається у ст. 20 Конституції України.
У мистецтві той чи інший образ реальних живих істот або вигаданих об'єктів часто постає як знак-символ абстрактних властивостей — розуму, таланту, сміливості, мужності, хитрощів, скупості і т.д. Наприклад, Шерлок Холмс — символ славетного слідчого (детектива), носія високого рівня логічного мислення.
Знаками-символами можуть стати реальні індивіди, які в силу своїх соціально-психологічних особливостей в певних соціальних умовах є носіями загальних і абстрактних ідей. Наприклад, в історії людства давньогрецький філософ Сократ сприймається як символ мудрості.
Знаки-символи полісемічні, тобто, мають багато значень у різних культурах і їх можна по різному інтерпретувати у тому чи іншому контексті. Знаки-символи використовують в усіх видах практичної і теоретичної, матеріальної і духовної діяльності людей — мистецтві, науці, філософії, релігії і т.д.
У правовій діяльності також широко використовують знаки-символи. Наприклад, знаки-символи судової влади в Україні: в залі засідань вміщені зображення Державного герба України та Державний прапор України. До символів судової влади відносяться також суддівські посвідчення, нагрудні знаки і мантія, зразки яких затверджуються Верховною Радою України.
Прикладом таких знаків може бути також більшість слів природної мови, дорожні знаки тощо.
Різновидами знаків є також мовні знаки, які можуть бути або знаками-символами, або знаками-індексами. Людина мислить за допомогою мови (природної або штучної), тобто мова є засобом мислення, способом опредметнення та об'єктивізації думки. У зв'язку з тим, що міркування звичайно виражається за допомогою мови, у логіці досліджуються тільки мовні знаки, інші різновиди знаків до сфери її вивчення не належать.
Мова — це знакова система, яка служить засобом вираження думок, засобом спілкування між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від людини до людини, від покоління до покоління.
Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків.
З мовних знаків будуються слова, які об'єднуються в речення.
Основні соціальні функції мовних знаків: позначення предметів, вираження людського духу, думок, почуттів, настрою, бажань, потреб людини; пізнавальна (людина пізнає світ за допомогою мислення, а мислення реалізується через мову); інформаційна, тобто за допомогою мовних знаків передаються відомості, знання від людини до людини, від покоління до покоління; комунікативна, тобто функція спілкування; культурологічна (мовні знаки, знакові системи є засобом засвоєння національної та загальнолюдської культури окремою людиною або соціальною групою, засобом передачі культурних традицій, особистого та колективного досвіду, навичок, умінь).
Усі мови поділяються на природні (розмовні) та штучні (формалізовані).
Природні (розмовні) мови виникли історично, у процесі практичної та теоретичної діяльності людей. Природні мови називають ще національними мовами.
У природній мові розрізняють алфавіт і граматику.
Алфавіт — це сукупність знаків (букв), з яких будують слова, а зі слів утворюють речення.
Сукупність усіх слів, наявних у будь-якій мові, називається лексикою (гр. - слово).
Граматика — це правила, за допомогою яких зі слів і речень будують тексти (сукупність речень).
Природні мови функціонують на різних рівнях і в різних формах, як то: мова буденна і наукова, народно-розмовна і літературна, мова засобів масової інформації і професійна і т.д. Усі природні мови історично розвиваються, тобто, в історичному часі змінюються лексика і структура побудови речень.
Штучні (формалізовані) мови — це особливі системи знаків і символів, які створюються людьми з певною метою: для скорочення запису текстів, здійснення математичних та логічних операцій із знаками, уникнення багатозначності (полісемії) природної мови.
До штучних або формалізованих мов належать різноманітні системи знаків-сигналів (наприклад, знаки дорожнього руху), кодових систем (наприклад, азбука Морзе), мова формул або наукова мова, яка створюється в різних науках вченими (формули у математиці, логіці, фізиці, хімії та ін.), мова програмування (Алгол, Фортран, Кобол та ін.) Основна особливість штучних мов — їх допоміжна роль у відношенні до природних мов, вузькофункціональний характер використання, більша умовність виразу.
Процес, в якому щось функціонує як знак, називається знаковим процесом або семіозисом.
Цей процес (згідно з традицією, що сягає часів Стародавньої Греції) розглядається з точки зору чотирьох його основних компонентів. Серед них:
1. знаковий засіб (те, що виступає знаком);
2. значення (те, на що вказує знак);
3. інтерпретатор (той, хто сприймає знак);
4. інтерпретанта (дія, поведінка, реакція того, хто сприймає знак).
Зазначені компоненти прояснюють загальну тезу: «знак вказує на щось для когось».
Розглянемо для прикладу таку ситуацію: викладач читає лекцію з логіки студентам юридичного факультету.
З'ясуємо основні компоненти цієї знакової ситуації:
1. знаковий засіб — текст лекції;
2. значення — зміст лекції;
3. інтерпретатор — студенти, присутні на лекції;
4. інтерпретанта — поведінка студентів на лекції (слухають, конспектують, задають запитання тощо).
Основним компонентом знакового процесу є знак. Кожний знак має значення, тобто щось позначає. Розрізняють два основних типи значення знака:
1. предметне значення;
2. смислове значення.
Предметне значення (денотат) знака — це предмет, що позначається цим знаком.
Предметні значення різноманітні: це можуть бути окремі предмети і класи предметів, явища, процеси, властивості предметів та відношення між ними тощо.
Смислове значення (смисл) знака — це зміст знака, який засвоюється в процесі його розуміння. Інакше кажучи, смисл знака — це сукупність суттєвих рис, властивостей, характеристик предмета, який позначається цим знаком.
Розглянемо мовний вислів (знак) «Аристотель». Предметним значенням цього знака буде виступати сама людина, яку звали «Аристотель», а смисловим значенням у різних знакових ситуаціях можуть бути ті чи інші властивості цієї людини: «засновник логіки», «вчитель Олександра Македонського* тощо.
Розглянемо мовний вислів «студент». Предметним значенням цього знака буде виступати певний клас людей, що навчаються у вищих навчальних закладах, а смисловим значенням — така суттєва характеристика цього класу, як «навчатися у вузі».
На перший погляд здається, що визначити предметне і смислове значення різноманітних мовних висловів зовсім не важко. Однак насправді це не так. Дуже багато непорозумінь і навіть конфліктів виникає між людьми саме тому, що вони чітко не визначилися зі структурою значення мовних висловів, які вони застосовують.
Така ситуація обумовлена тим, що у процесах мислення і спілкування люди застосовують мовні вислови (знаки), які є:
1. багатозначними;
2. неточними;
3. неясними.
Багатозначний мовний вислів — це вислів, який може мати різні предметні і смислові значення.
Більшість мовних висловів є багатозначними. У природній мові це явище називається омонімією.
Відкрийте будь-який тлумачний словник — і ви побачите, що слова, які широко розповсюджені в українській мові, мають не одне, а кілька значень. Так, наприклад, слово «новий» може означати «сучасний», або «наступний», або «невідомий» тощо. Коли щось називають новим, то одразу навряд чи буде зрозуміло, про що йдеться: про нову традицію, яка щось заперечує, або лише про новий етап, який є розвитком попереднього. Така багатозначність слова «новий» може спричинити серйозні помилки і непорозуміння.
Як приклад наведемо міркування, за допомогою якого людина з новатора перетворюється на консерватора: «Він підтримує усе нове. Однак, як відомо, нове — це забуте старе. Отже, він підтримує усе старе, що було забуте».
Багатозначність — це характерна риса будь-якої природної мови. Сама по собі вона не є недоліком, однак неуважне ставлення до цього явища може призвести до логічної помилки.
Загальним правилом будь-якої комунікації є вимога заборони у міркуваннях комунікаторів зміни значень (як предметних, так і смислових) мовних висловів, скільки б разів вони не повторювалися. У логіці це правило отримало назву правила однозначності. Як тільки воно порушується, виникає логічна помилка, яка називається «еквівокація».
Логічна помилка «еквівокація» наявна, наприклад, у такому міркуванні: «Рух вічний; ходіння до університету — рух; отже, ходіння до університету вічне».
Тут багатозначним є слово «рух». У першому засновку міркування цей термін застосовується як філософська категорія, а у другому — як позначення певних фізичних дій людини.
Відомі софізми «Рогатий» і «Протагор і Еватл», які наводилися у першому розділі, також побудовані з порушенням саме правила однозначності. В них допускаються логічної помилки «еквівокація». Спробуйте з'ясувати самостійно, у чому вона полягає.
Зверніть увагу на те, що багатозначними можуть бути не тільки окремі слова, а й цілі речення.
Історик Геродот розповідає, як лідійський цар Крез запитував божество у Дельфах, чи треба йому розпочинати війну з Персією. На це він отримав таку відповідь: «Якщо цар піде війною на Персію, то знищить велике царство». Коли розгромлений Крез, який потрапив у полон, зауважив дельфійським жерцям, що вони сказали неправду, ті у відповідь заявили, що у війні дійсно знищене велике царство, але не Персидське, а Лідійське.
Неточний мовний вислів — це вислів, предметне значення якого не можна чітко визначити.
Такі мовні вислови відсилають нас до нечітко визначеного, розпливчастого класу предметів, або до класу, межі якого неможливо встановити.
Прикладами неточних мовних знаків можуть бути такі вислови: «молода людина*, «висока людина*, «низька людина* тощо. Ще з часів Стародавньої Греції відомі парадокси, які ґрунтувалися на використанні в міркуваннях неточних слів і словосполучень. Розглянемо два таких парадокси.
Парадокс «Лисий»: якщо з голови, що густо вкрита волоссям, виривати по одній волосині, то врешті-решт волосся залишиться так мало, що людину можна буде назвати лисою. Але яка саме волосина буде «вирішальною» у цьому відношенні? Як і коли можливо встановити ту межу (ту конкретну волосину), коли людина ще не була лисою і коли (після її видалення) з'являється лисина (людину вважають лисою)?
Парадокс «Купа»: одне зерно — це не купа зерна. Два зерна також ще не купа і т.д. Яка ж зернина виявиться «вирішальною» для купи? Яка кількість зерна є необхідною для створення купи?
Неясний мовний вислів — це вислів, смислове значення якого неможливо чітко визначити.
Термін «жива істота» є точним, бо будь-хто може без особливих зусиль встановити його предметне значення, а саме — чітко визначити, чи є деякий об'єкт живим, чи ні. Однак смисл цього вислову не є цілком зрозумілим. Тому невипадково існує ціла низка визначень життя, жодне з яких не вважається бездоганним.
Термін «людина» так само, як і термін «жива істота» є точним, але неясним. Протягом історії людства з ним пов'язувалися різноманітні смислові значення. Давньогрецький філософ Платон визначав людину як «двоногу істоту, яка не має пір'я”. Інший філософ Діоген обскубав курча і кинув його до ніг Платона зі словами: «Ось твоя людина». Після цього Платон уточнив своє визначення: «Людина — це двонога істота, яка не має пір'я і має широкі нігті”. Ще один філософ охарактеризував людину як «істоту, яка має м'яку мочку вуха». Визначення Аристотеля: «людина — це політична тварина». Подібні дефініції можна продовжувати.
Велика кількість мовних висловів є одночасно неточними і неясними. З одного боку, неможливо чітко встановити клас об'єктів, які позначають ці вислови, а з іншого — смислу таких висловів бракує визначеності.
Прикладом неточного і неясного вислову є слово «гра». Його смисл позбавлений визначеності, оскільки важко сказати, чи кожна гра має правила, чи в кожній грі є переможці та переможені тощо. Водночас важко встановити і предметне значення цього вислову. Якщо брати до уваги лише діяльність людини, то тоді грою вважають спортивні ігри, дитячі ігри, працю акторів тощо.
Відповідно до трьох зафіксованих компонентів знакового процесу (знак, значення, інтерпретатор) можна виділити низку відношень:
1. відношення між знаком та іншими знаками, які з ним пов'язані;
2. відношення між знаком і його значенням;
3. відношення між знаком і його інтерпретатором.
Ці три види відношень між компонентам знакового процесу фіксують відповідно три його виміри:
1. синтаксичний;
2. семантичний;
3. прагматичний.
Синтаксичний вимір — це вимір, який фіксує відношення між знаками в структурі знакового процесу.
Семантичний вимір — це вимір, який фіксує відношення між знаком та його значенням в структурі знакового процесу.
Прагматичний вимір — це вимір, який фіксує відношення між знаком та його інтерпретатором в структурі знакового процесу.
Найчастіше в знаковому процесі присутні всі три виміри. Проте можливі й такі ситуації, у яких деякі виміри зникають. Так, знак може не мати зв'язків з іншими знаками (відсутність синтаксичного виміру); знак може мати зв'язки з іншими знаками, але при цьому не мати значення (відсутність семантичного виміру); і, нарешті, у знака може бути відсутнім інтерпретатор (відсутність прагматичного виміру).
Відповідно до трьох вимірів семіозису виділяють три основні розділи семіотики як науки:
1. синтактику;
Синтаксис вивчає систему відношень між знаками всередині певної мови, виявляє різні зв'язки між словами і реченнями, що утворюють певну мовну систему.
2. семантику;
3. прагматику.
Прагматика вивчає відношення знакових систем до тих, хто їх використовує, умови використання знакових систем, мовні знаки як засіб встановлення взаєморозуміння між людьми.
Семантика (гр. - той, що позначає) — це особлива теорія (складова частина семіотики), яка в наш час аналізує природну і штучну мову у двох напрямах — відношення мовних виразів (слів, імен) до предметів, які вони позначають, і зміст мовних виразів.
Відповідно, в семантиці розрізняють, теорію смислу і теорію реферації (позначення).
Основні семантичні категорії: висловлювання, ім'я, смисл, значення, реферація. Дамо їм загальну характеристику.
Висловлювання — це граматично правильно побудоване речення, яке має певний смисл.
Складовою частиною висловлювань є імена.
Ім’я — це слово або словосполучення, яке позначає будь-який предмет (об'єкт) або властивість предмета.
Імена бувають
1. одиничні або власні (Сократ, Шевченко, Юстініан),
2. загальні (людина, юрист, право),
3. конкретні (книга, автомобіль, злочинець),
4. абстрактні (доброта, дієздатність, законність),
5. нульові (Кентавр, Зевс, Перун).
Слово "термін" (гр. - межа, кінець, границя) має два значення:
а) у широкому значенні "термін" — це слово чи словосполучення, які позначають реальний або абстрактний предмет. У цьому випадку слово "термін" збігається за смислом із "ім'ям", тобто "термін" означає те ж, що й "ім'я". У вузькому значенні „термін” — це слово або словосполучення, що введені в науку для позначення предметів, явищ, процесів, які вивчає наука, або для побудови наукової теорії відповідно з певними правилами введення наукових термінів. Наукові терміни специфічні за своїм смислом. Сукупність термінів, якими оперують вчені в галузі певної науки, називають науковою термінологією (математична термінологія, юридична термінологія).
б) у логіко-семантичному значенні "терміни" — це слова і словосполучення, які вводять до складу висловлювань і які поділяються на описові (дескриптивні) і логічні.
До дескриптивних термінів належать:
а) вирази, які називають або позначають емпіричний та абстрактний об'єкт. Вони мають назву "терм". Терм— це одиничні (власні) імена і загальні імена;
б) предикатний вираз (предикатор) — слово чи словосполучення, яке позначає властивості і якості предметів і відношення між предметами;
в) предметно-функціональні вирази, або предметні функтори-вирази, які позначають предметні функції і операції, до яких належать спеціальні математичні і логічні знаки, а також слова, як обсяг, вага, ріст, колір. До логічних термінів належать логічні зв'язки, логічні оператори, описові вирази, про які мова піде у відповідних розділах.
Слово "смисл" вживають у таких значеннях:
1) В повсякденній мові як синонім слова "значення".
2) Як зміст мовного виразу.
3) Як думка, що виражена в словах і словосполученнях.
4) Як мета (призначення) якоїсь події, вчинку (смисл життя, смисл навчання у вузі, тобто для чого людина живе, для чого вона вчиться у вузі).
Мовні вирази можуть мати прямий та переносний, широкий та вузький смисл, а залежно від контексту — філософський і релігійний, науковий і буденний, юридичний і політичний смисл.
Усі імена, в тому числі порожні, мають певний смисл, проте можуть не мати конкретного предметного значення.
Предметне значення імені ( мовного виразу, мовних знаків) — це предмет (об’єкт), який позначається даним іменем. Для позначення окремих предметів або сукупності предметів, тобто класу, до яких застосовується мовний знак (ім'я), введено термін "денотат". Денотат — предмет або клас предметів, який позначається особистим або загальним іменем у певній мовній (семантичній) системі, або, інакше, предметне значення імені (слова), або об'єкт позначення. Наприклад, слово "Київ" є особисте ім'я, яке позначає столицю України, а саме місто Київ є денотат, тобто реально існуючий предмет, який позначають особистим іменем "Київ".
Німецький логік і математик Г.Фреге (1848-1925) розробив концепцію смислу і значення, згідно з якою предмет, який носить дане ім'я, — це предметне значення даного імені, а зміст імені — це його смисл, тобто за Фреге, смисл — це спосіб, ягоїм мовний знак (ім'я) позначає предмет.
Предметне значення мовного виразу може бути істинним або хибним, а смисл мовного виразу, тобто його зміст, може бути зрозумілим або незрозумілим тією чи іншою людиною. Зрозуміти смисл мовного виразу означає його засвоєння. У процесі засвоєння мовних виразів потрібно спочатку правильно зрозуміти смисл мовних виразів (що саме виражає те або інше ім'я, термін, в певному контексті, яку інформацію вони містять у собі), а потім адекватно встановлювати їх предметне значення, тобто співвідносити з реально існуючими або з абстрактним об'єктами.
У сучасній логіко-лінгвістичній літературі співвідношення між іменем і його смислом та предметним значенням зображають за допомогою наглядної моделі (схеми), яка дістала назву "семантичного трикутника".
Слово "референція" (лат. - називати, позначати) означає те ж саме що денотат, тобто стосується процесу встановлення відношення між предметом і його іменем.
Для референції (вказівки, назви, позначення) окремого предмета з метою виділення його з певного класу використовують такі способи:
а) називають особисте (власне) ім'я предмета;
б) дають теоретичний опис предмета, як носія певних специфічних властивостей та ознак, без вказівки особистого імені. Такий спосіб називають дескрипцією (лат, - опис). Автором теорії дескрипції є філософ, логік, математик Б.Рассел (1872-1970). Наведемо приклади дескрипцій, які вказують на предмет: "автор Кобзаря", "засновник науки логіки", "римський юрист", "Кримінальний кодекс України". Усі дескрипції поділяються на визначені, тобто такі, що вказують на конкретний предмет ("перший президент України", "автор першої кодифікації права"), і невизначені, які вказують на будь-який елемент з певного класу ("якась книга", "український юрист", "працівник органів внутрішніх справ"). Для дескрипції предметів використовується висловлювання з операторами (знаками) дескрипції: "існує "х" ...", "такий "х" .., що ..."; "той "х", якому притаманна властивість Р" та ін. Символічне позначення оператора (знака) дескрипції — "ІхР/х/", де "І" - позначає дескрипцію, "х" - предметна змінна (предмет думки), "Р" - властивість (предикат), яка приписується предмету думки.
У логічній семіотиці відповідно виділяють:
♦ логічний синтаксис;
♦ логічну семантику;
♦ логічну прагматику.
Логічний синтаксис — це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення між мовними знаками в структурі логічної теорії.
Логічна семантика — це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення між мовними знаками та їх значеннями в структурі логічної теорії.
Логічна прагматика — це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення між мовними знаками та носіями мови в структурі логічної теорії.
Зверніть увагу на те, що треба розрізняти поняття: «семантичне значення знака» і «прагматичне значення знака».
Семантичне значення знака є сталим і незмінним у різних контекстах. На відміну від нього, прагматичне значення є відносним: воно залежить від знань, вірувань, бажань, намірів конкретної людини, а також від позамовного контексту (наприклад, від місця, часу, фізичних, культурних, історичних обставин промовляння якогось мовного вислову).
♦ У кримінології навіть були сформульовані прагматичні парадокси, які пов'язані саме з прагматичним значенням того чи іншого вислову. Одним із таких парадоксів є парадокс суспільної небезпечності діяння.
У соціологічному аспекті термін «суспільна небезпечність» означає таку властивість діяння, яка пов'язана з актуальним або потенційним руйнуванням життєво важливих соціальних структур. У цьому смислі термін «злочин» позначає будь-які дії, які чинять або можуть чинити суттєву шкоду інтересам суспільства та його членам.
У правовому аспекті термін «злочин» означає тільки те, що заборонено законом під страхом кримінального покарання. У такому контексті висловлювання «злочин є суспільно небезпечним діянням» перетворюється у висловлювання: «Діяння, яке заборонене кримінальним законодавством, є суспільно небезпечним* Таким чином, термін «суспільно небезпечне діяння» у правовому контексті змінює свій денотат та смисл і набуває явно вираженого юридичного характеру. Усе це свідчить про те, що терміни «злочин» і «суспільно небезпечне діяння» мають різні значення в соціологічному і правовому контекстах. Парадокс суспільної небезпечності діяння виникає саме у випадку, коли ці контексти змішуються.
Логічна семантика", логічний синтаксис", "логічна прагматика" є розділами металогіки, яка вивчає логічні числення і формалізовані логічні теорії. Металогіка (метатеорія) здійснює рефлексивний аналіз логічних теорій (формальних систем знання), створюючи для цього спеціальну систему понять — "метасимвол", "метатермін", "метависловлювання", "метаформула" та ін.
Окрім вимірів знакового процесу, розрізняють також його рівні. На першому рівні семіозису інтерпретатор безпосередньо включений у знаковий процес. На другому рівні він абстрагується від своєї участі у знаковому процесі та робить спробу дослідити його структуру на іншому, вищому теоретичному рівні. Таких рівнів семіозису може бути нескінченна кількість. Кожен з них представляє різні рівні абстракції при розгляді одного й того ж знакового процесу.
Для розрізнення рівнів аналізу знакового процесу в логіці запроваджуються два поняття:
♦ об'єктна мова;
♦ метамова.
Об'єктна мова — це мова, за допомогою якої фіксується, описується окрема предметна (позамовна) дійсність.
Метамова — це мова, засобами якої описуються і досліджуються властивості та відношення об'єктної мови.
Отже, якщо об'єктна мова — це предмет аналізу, то метамова — засіб такого аналізу.
Змішування метамови й об'єктної мови може призвести до парадоксів і протиріч. Це зауваження стосується не стільки мов логіки, скільки природних мов, де відсутнє чітке розрізнення між цими двома рівнями.
Парадокс — це міркування, яке приводить до двох протилежних висновків. Існує такий варіант парадоксів, коли міркування, що здається правильним, приводить до висновку, який суперечить життєвому досвіду і загальновизнаним істинам.
У логіці королем парадоксів вважається парадокс «Брехун» Його відкриття пов'язують з ім'ям давньогрецького філософа (мегарської школи) Евбуліда (IV ст. до н. є).
Існують різні варіанти формулювання цього парадокса. Наведемо один із найпростіших. Уявимо ситуацію, коли якась людина виголошує лише одну фразу. Одразу ж виникає проблема: як оцінити цю фразу, тобто, яку відповідь давати на запитання: «Чи є висловлювання цієї людини «Я кажу неправду» істинним, чи воно є хибним?» Якщо це висловлювання («Я кажу неправду») є хибним, тоді людина говорить правду і, відповідно, її висловлювання є істинним. Якщо ж це висловлювання («Я кажу неправду») є істинним, а той, хто виголошує його, стверджує, що воно хибне, тоді його висловлювання є хибним.
Отже, виявляється, якщо людина (стверджуючи «Я кажу неправду») говорить неправду, то вона говорить правду, і навпаки, якщо вона говорить правду, то вона говорить неправду.
Один із засобів усунення цього парадокса був запропонований польським логіком і математиком Альфредом Тарським (1902—1984). Він вважав, що цей парадокс є характерним прикладом тих труднощів, які виникають при змішуванні двох мов: об'єктної мови та метамови. У природній мові між ними різниці не існує: і про позамовну дійсність, і про висловлювання, що описують цю дійсність, ми говоримо, використовуючи одну і ту ж природну мову. Для людини, яка користується, наприклад, українською мовою, не існує великої різниці між такими двома висловлюваннями:
«Ця людина склала іспит з логіки»;
«Вірно, що ця людина склала іспит з логіки».
Проте більш детальний аналіз цих висловлювань показує, що в першому випадку йдеться про факт складення іспиту людиною, а в другому — про висловлювання щодо людини і складання нею іспиту.
Якщо дослідити парадокс «Брехун» з точки зору чіткого розрізнення об'єктної мови і метамови, то виявиться, що твердження «Я кажу неправду» не може бути сформульованим за допомогою об'єктної мови (у нашому випадку це українська мова). У ньому стверджується хибність того, що сказано за допомогою української мови, а не факт дійсності. Тому його треба віднести до метамови і висловити мовою, що відрізняється від української.
Отже, якщо ми хочемо сказати, що означає зворот «висловлювання, яке є істинним (хибним) у деякій мові», то, крім висловів цієї мови, необхідно користуватися також висловами, які в ній відсутні. Терміни «істинно» і „хибно» виражають не властивості речей, а властивості висловлювань щодо цих речей, і тому ці терміни є термінами не об'єктної мови, а метамови.
Якщо вас не задовольнило рішення А. Тарського, подумайте самостійно над цим парадоксом і запропонуйте власне рішення.
Якщо в природній мові ситуація наявності багатозначних, неточних і незрозумілих висловів є цілком припустимою, то в спеціалізованих мовах наук намагаються запобігти їх виникненню та існуванню. Однозначність, усність і точність — це три вимоги, що висувають до мови будь-якої науки, зокрема до мови права.
Невизначеність правової термінології у більшості випадків як практичної, так і теоретичної діяльності правознавця може призвести до небажаних результатів. Тому мова права містить, як правило, таку термінологію, яка відповідає вищезазначеним вимогам.
Так, наприклад, у судочинстві завжди потрібно знати, чи підпадають дії людини під ту чи іншу статтю закону. Від цього знання безпосередньо залежить життя та доля людини, визначення її винності або невинності. В зв'язку з цим у правових кодексах намагаються однозначно, чітко та ясно зафіксувати термінологію, яка використовується в судочинстві. Зокрема, намагаються чітко вказати, які саме дії підпадають під означення «злочину», «крадіжки», «спекуляції», «хуліганства» тощо.
Однак треба зазначити, що в праві також існують терміни, які можна охарактеризувати як багатозначні, нечіткі або неясні.
Наведемо декілька прикладів.
У сучасній літературі з порівняльного правознавства щодо терміна «загальне право» зазначається: термін «загальне право», як зараз з'ясовується, неоднозначний. Часто під цим терміном розуміють право англо-американської правової сім'ї в цілому. Окрім того, цей термін охоче протиставляють терміну «цивільне право*, під яким розуміють правову систему країн континентальної Європи, що знаходиться під сильним впливом джерел римського права, і споріднені правові системи. Під «загальним правом» у вузькому значенні цього слова розуміють лише право англійських королівських судів. Його слід відрізняти, з одного боку, від «статутного» права, що формується законодавчими актами англійського парламенту, а з іншого боку — від права справедливості».1
У кримінально-правовій літературі щодо терміна «склад злочину” існує ціла низка спірних питань. Одне з них стосується його предметного значення, тобто визначення того, яке реальне явище позначає цей вислів.
Так, існує точка зору, що цей термін позначає законодавчу модель злочину, що містить сукупність юридичних ознак, які характеризують окремі елементи злочину і в сукупності утворюють його склад.
Прихильники іншої точки зору вважають, що термін «склад злочину» позначає соціально-правове явище, факт реального життя.
Ще за однією точкою зору цей вислів позначає суто теоретичну конструкцію, наукову абстракцію, яку майже кожен автор, котрий торкається проблеми складу злочину, розуміє і тлумачить по-своєму.2
У кримінально-правовій літературі термін «кваліфікація* може набувати різноманітних смислових значень. Він застосовується: «1) як одноразова правова оцінка вчиненого, що полягає у виборі відповідної норми і фіксації прийнятого рішення в офіційному юридичному акті (судових, слідчих і прокурорських органів); 2) як процес, спрямований на встановлення юридичної природи скоєного злочину.
Кваліфікацію можна визначити також інакше — як встановлення ознак складу злочину, передбаченого кримінальним законом, у дії (бездіяльності) особи і констатацію тотожності ознак скоєного діяння складу відповідного злочину»}
Наявність в мові права багатозначних, нечітких і неясних термінів не можна однозначно вважати її недоліком. Право — це не стала наука, а наука, що розвивається. її розвиток може супроводжуватися невизначеністю термінології. Однак, застосовуючи подібні терміни у процесах дискусій, суперечок, у науковій діяльності, юрист повинен враховувати їхню невизначеність і оговорювати значення, в якому він їх застосовує, для того, щоб запобігти критичних зауважень або непорозумінь.
Творча активність професійного (правового) мислення юристів полягає у створенні особливої мови як знакової системи (системи мовних виразів), яка служить засобом виразу думок, засобом професійного спілкування, засобом передачі професійної інформації (знання). Ця мовна система складається із спеціальних юридичних термінів, які мають особистий правовий смисл і які об'єднуються між собою в висловлювання за правилами синтаксису певної природньої мови. Ця семантична система називається мовою права або юридичною мовою.
Мова права конкретизується в таких формах функціонування, як мова юридичної науки (загальної і спеціальних теорій права), мова законодавства, мова судочинства, мова нормативно-правових актів та ін.
В межах цієї семантичної системи можна визначити такі семантичні категорії: висловлювання, імена (загальні, одиничні, абстрактні, конкретні), юридичні терміни ("право", "юридичний закон", "законність", "правопорядок", "правопорушення", "злочин", "покарання" і т.д.), які мають особистий смисл і предметне значення. Всі юридичні терміни з точки зору семіотики є знаками, мовними виразами, які позначають певний правовий об'єкт.
Референція юридичних термінів, тобто співвідношення терміна з об'єктом пов'язана: а) з визначенням їх особистого смислу; б) з точною вказівкою предмета (денотата), який позначається даним терміном.
Денотатом для юридичних термінів будуть: а) суб'єкти права, носії юридичних властивостей (фізичні особи, соціальні групи людей, державні та недержавні об'єднання); б) правовідношення; в) правомірна чи неправомірна поведінка людей; г) рівень правосвідомості, куди включається правова ідеологія та правова психологія; д) правова (юридична) наука, яка узагальнює державно-правові явища; є) об'єктивне позитивне право, тобто система юридичних норм, які встановлюються державою.
Ситуація співвідношення юридичних термінів (мовних знаків) і денотата (предмета, який позначається даним терміном) називається знаковою ситуацією. Наприклад, юридичний термін "злочинець" (або загальне і конкретне ім'я) співвідноситься з людиною (особою "х"), яка має особисте ім'я (прізвище, ім'я, по батькові) і яка зробила певну дію, скажімо, крадіжку індивідуального майна у громадянина "у".
Прагматичний аспект даної знакової ситуації означає використання мови права (семантичної системи, побудованої за правилами синтаксису) як засобу адекватної і точної вказівки денотату в конкретних умовах.
Логічний аналіз мови права передбачає визначення:
а) структурних рівнів мови;
б) її специфіки як засобу виразу думок і засобу передачі інформації;
в) її можливостей для створення певних знаково-символічних моделей в різних галузях права.
Мова права або юридична мова з точки зору логіки розрізняється за такими характеристиками:
— теоретична мова (мова юридичних теорій, мова юридичних законів);
— емпірична мова (прикладна мова), тобто, мова правового аналізу, правозастосування, мова тлумачення та ін.;
— об'єктний рівень мови права або об'єктна мова — це система знаків і символів природної і штучної (формалізованої) мови, які репрезентують і відображають реальні об'єкти (предмети, явища, процеси), які досліджують (пізнають) юристи у процесі правової діяльності.
— метарівень (метамова), тобто система символів і знаків, які використовуються для аналізу самої мови, в тому числі об'єктної мови. Наприклад, такі юридичні терміни, як "право", "правовідношення", "правопорядок", "закон", "законність" і т.п. відносяться до об'єктного рівня мови права, а висловлювання: "Слово "право" складається з п'яти букв" — до метарівня. Природна мова, яка є засобом мислення і пізнання для людей, часто виконує функцію "метамови" по відношенню до формалізованої мови. Відповідно, спеціальна мова права, яка відноситься до природної мови, може бути використана як метамова по відношенню до формалізованої мови права (при використанні мови кодів, знаків дорожнього руху, мови програмування), мови логіки і математики у правовій діяльності, коли мова права береться як знаково-символічний засіб вказівки і аналізу використання формалізованої мови у правовому пізнанні.
ОСНОВНІ ТЕРМІНИ:
♦ знак
♦ види знаків: іконічні знаки, знаки-символи, знаки індекси
♦ семіотика
♦ дескриптивна семіотика
♦ теоретична семіотика
♦ логічна семіотика
♦ знаковий процес
♦ структура знакового процесу: знаковий засіб, значення, інтерпретатор, інтерпретанта
♦ структура значення знака: предметне значення, смислове значення
♦ виміри знакового процесу: синтаксичний, семантичний, прагматичний
♦ розділи семіотики: синтактика, семантика, прагматика
♦ розділи логічної семіотики: логічний синтаксис, логічна семантика, логічна прагматика
♦ рівні знакового процесу
♦ об'єктна мова
♦ метамова
1. Метод і методологія.
2. Логічні методи дослідження (пізнання).
3. Метод формалізації
У практичній і теоретичній діяльності кожна людина використовує певні методи, за допомогою яких вона досягає поставлених цілей.
Метод (гр. - шлях, спосіб дослідження, навчання) — це: а) спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями відповідного об'єкта; б) система правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільствам мислення; в) шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці; г) прийом теоретичного дослідження чи практичного втілення чого-небудь з урахуванням знання закономірностей розвитку об'єктивного світу.
Без методу як "зброї", засобу, прийому людина не може здійснювати практичну і теоретичну діяльність. Навчаючись у вузі, студент спочатку теоретично, а потім практично оволодіває різними методами, за допомогою яких він здійснюватиме свою професійну діяльність.
Методологія — це: а) сукупність методів (прийомів, способів), які використовуються в теоретичній і практичній діяльності людей для реалізації поставленої мети; б) вчення (теорія) про методи наукового пізнання і практичного перетворення дійсності.
Методів практичної і теоретичної діяльності дуже багато. У логіко-методологічній літературі існують різні види класифікацій. Залежно від видів діяльності ( практична або пізнавальна) всі методи поділяються на практичні і пізнавальні. Пізнавальні методи або методи пізнання поділяються на наукові і буденні. В свою чергу методи наукового пізнання поділяються на теоретичні і емпіричні.
Всі теоретичні методи поділяються на всезагальні (універсальні), загальні і часткові (специфічні). Теоретичним методом може бути будь-яка наукова або філософська теорія, яка використовується як спосіб, прийом теоретичного дослідження предметів, явищ та процесів об'єктивного світу. Якщо певна теорія використовується в науковому пізнанні для дослідження природних, соціальних, психічних процесів і явищ, то така теорія набуває статусу всезагального (універсального) методу. Прикладами всезагальних методів наукового пізнання є системно-структурний метод, логічні методи.
На емпіричному рівні наукового пізнання до універсальних відносяться методи спостереження і експерименту.
До загальних методів відносяться методи, які застосовуються в певній сукупності наук, наприклад, в гуманітарних науках, юридичних науках і т.д.
До часткових методів відносяться методи, які розробляються в окремих науках для дослідження специфічних предметів, явищ і процесів. їх називають конкретно-науковими методами.
Методи юридичних наук (методи правового пізнання) визначаються специфікою предмету юридичної науки.
Юридична наука — система знань про об'єктивні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права. Залежно від того, які сторони й форми діяльності держави і права вивчаються, розрізняють загальнотеоретичні та історико-юридичні, галузеві, міжгалузеві, спеціальні, прикладні та міжнародно-правові юридичні науки. Методи, які використовуються в науково-правовому пізнанні, можна поділити на всезагальні, загальні, часткові (специфічні).
До всезагальних методів науково-правового пізнання соціальних об'єктів, які досліджуються юридичними науками, відносяться: а) філософcькі методи (діалектичний, феноменологічний, метод герменевтики і ін.); б) логічні методи (методи формальної логіки); в) загально наукові методи (системний метод, метод експерименту, метод спостережень, метод структурно-функціонального аналізу та ін.).
Логічний метод — це засіб розумової діяльності людей (засіб мислення), який використовується у процесі пізнання і відтворення об’єкта, який досліджується.
Всі логічні методи поділяються на методи дослідження (пошуку, пізнання) і методи знаково-символічного зображення структури мислення і знання, як результату пізнавальної діяльності.
Логічні методи використовуються в усіх видах пізнання — буденному, науковому, філософському та ін. Кожна людина використовує логіку у своєму мисленні як "органон", тобто як інструмент, засіб при виконаннні різноманітних інтелектуальних дій. Саме в цьому значенні термін "органон" (інструмент, набір розумових операцій, необхідних для проведення певних досліджень), "працює" в логічних працях Арістотеля. Логічні праці Арістотеля носять назву "Аналітика" (термін "логіка" був введений пізніше для позначення всіх арістотелівських праць з логіки). Арістотель розглядав "Аналітику" (логіку) як метод, за допомогою якого можна зробити із деяких передумов (засновків) висновок, а потім обгрунтувати, чи вірно зроблено цей висновок, спираючись на закони логіки.
Логічні методи є головними і необхідними засобами пізнання, тому кожна людина повинна добре оволодіти цими методами і використовувати їх у своїй розумовій діяльності. У правовому мисленні юриста свідоме використання логічних методів є необхідною умовою для вирішення специфічних теоретичних і практичних проблем у галузі права, для здобуття нового знання у процесі пізнавальної діяльності.
До логічних методів пізнання (дослідження) предметів, явищ, процесів об'єктивного світу відносяться: аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, дедукція, індукція, аналогія, екстраполяція, моделювання, гіпотеза.
Аналіз (гр. - розклад, розбір, розчленування) — логічний прийом, метод дослідження, який полягає в тому, що досліджуваний об'єкт уявно або практично розчленовується на складові елементи (ознаки, властивості, структурні частини), кожний з яких відтак досліджується окремо як частина розчленованого цілого. Виділяють різні види аналізу залежно від специфіки досліджуваного об'єкта. Найбільш поширеним у сучасній науці є системний аналіз, сутність якого полягає у підході до об'єкта, що вивчається, як структурно-організованої системи, в якій усі елементи органічно і нерозривно взаємопов'язані й, таким чином впливають один на одного. Наприклад, суспільство як цілісна система при системному аналізі розчленовується на економічний, політичний, правовий, моральний та ін. аспекти буття і суспільної свідомості (структурні частини цілого) і ці аспекти досліджуються окремо.
Особливим видом аналізу є логічний аналіз, тобто методологічний підхід до результатів пізнавальної діяльності людей — знання в різних його формах і видах, яке виражене засобами природної і штучної мов на підставі законів науки логіки. Логічний аналіз означає виявлення структурних елементів (видів, типів, рівнів) знання, яке оформлене у вигляді певного тексту та їх співвідношення між собою, з'ясування логічного значення істинності або хибності висловлювань у тексті, логічної експлікації ("пояснення", "уточнення") понятійного апарату, через який реалізується це знання, встановлення несуперечності, обгрунтованості, доведеності цього знання.
Синтез (гр. - з'єднання, складання, сполучення) — це уявне з'єднання частини предмета, розчленованого у процесі аналізу, встановлення взаємодії частинок та пізнання цього предмета як єдиного цілого. У процесі формування та розвитку знання в науці синтез є одним з головних засобів, за допомогою якого наявне знання об'єднується як дещо ціле. Прикладами синтезу знання у юридичних науках є закони і закономірності, які формулюються на підставі особистих досліджень, загальна теорія держави і права, галузеві і міжгалузеві спеціальні теорії права.
У реальному мисленні людини аналіз і синтез взаємопов'язані, відповідно, можна говорити і про аналітико-синтетичний характер мислення юриста: слідчого, судді, адвоката, прокурора і т.д. Наприклад, в процесі своєї професійної діяльності суддя аналізує всі матеріали, які по конкретній справі передані до суду і на підставі вивчення (дослідження) всього, що він прочитав і вислухав, складає цілісну уявну "картину" про дану справу.
Абстрагування або абстракція (лат. - відвертання) — це процес уявного відділення окремих або загальних властивостей, ознак і відношень від конкретного предмета, що цікавлять людину у даний час, а також уявного відвертання їх від множини усіх інших ознак. Арістотель розглядав абстрагування як процес, в результаті якого відкидається усе часткове, випадкове, другорядне і відділяється загальне. Термін "абстрагування" або "абстракція" у сучасній логіці вживають у таких значеннях: як метод буденного та наукового пізнання, як алгоритм або наказ процедури відвертання, тобто правила абстрагування, як побудова в науці абстрактних об'єктів. Сутність методу абстрагування полягає у дослідженні реальних предметів, явищ, процесів, вичленуванні в них різноманітних властивостей, ознак, якостей, в уявному відвертанні їх та фіксуванні за допомогою слів і словосполучень природної мови. Термін "абстрагування" вжиають у значеннях: процесу пізнання, як результат цього процесу. Абстрагування як процес — це дослідження, вивчення предметів і явищ з метою виявлення їх специфічних характеристик, а абстракція як результат — це певне знання у формі понять, категорій, суджень, ідей, законів, теорій. Приклади абстрагування:
а) логіка як наука абстрагується від індивідуальних особливостей
мислення конкретної людини і вивчає інваріанти мислення, тобто те загальне, що притаманне всім суб'єктам мислення, а саме — структуру мислення і закони, яким підпорядковується їх мислення;
б) юрист, мислення якого регламентується нормами права, абстрагується від різноманітних проявів суспільних відношень і вивчає, насамперед, правовідношення, тобто такі відношення, які регулюються і санкціонуються правом.
Приклади абстракцій як результату пізнавального процесу: "право", "держава", "норма права", "правовідношення", "правопорядок", "законність", "правопорушення", "злочин", "злочинність" і т. д.
Ідеалізація (гр. - ідея, поняття) — один з видів абстрагування, в результаті якого створюються поняття ідеалізованих (ідеальних) об'єктів. Такі поняття відрізняються від інших тим, що в них відображаються поряд з ознаками, притаманними реальним предметам, ознаки, які значно відходять від реальних властивостей і в чистому вигляді цілком відсутні у досліджуваних предметів. Метод ідеалізації використовується в усіх сучасних науках для створення об'єктів теорії, за допомогою яких будуються міркування та висновки щодо реально існуючих предметів. Термін "ідеалізація" також вживають у двох значеннях: як процес і як результат. Під ідеалізацією у першому значенні розуміють уявний процес створення ідеалізованих об'єктів теорії та формування ідеалізованих допущень (умов), за яких ці об'єкти допоможуть описати і пояснити реально існуючі предмети. Результатом процесу ідеалізації є ідеалізовані об'єкти (поняття і закони). їх ще називають логічними конструктами. Прикладом ідеалізованого об'єкта у правових науках є поняття "правова держава". Юристи визначають, що поняття "правова держава" дає можливість будувати міркування і висновки відносно реально існуючих держав за ознаками, які притаманні "правовій державі". Головні ознаки правової держави: а) закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини; б) панування у суспільному і державному житті законів; в) юридична захищеність особи та ін.
Узагальнення (від гр.) як метод дослідження означає формування та розвиток знання шляхом переходу: а) від думки про індивідуальне, яке міститься в понятті, судженні, нормі, гіпотезі, питанні та ін., до відповідної думки про загальне; від думок про загальне до думок більш загальних; б) від окремих фактів, ситуацій, подій, предметів та явищ до ототожнення їх в думках і до створення щодо них загальних понять і суджень. Такий процес ототожнення стає необхідною умовою формування відповідних гіпотез, теорій концепцій. У правовому пізнанні метод узагальнення використовується у формі: а) узагальнення професійного досвіду на підставі аналізу конкретних випадків (справ); б) теоретичного узагальнення практики державного будівництва і реалізації права в діях суб'єктів правовідносин (створення теорії права); в) узагальнення емпіричних, галузевих теорій права.
Дедукція та індукція як логічні методи пізнання використовуються у процесі пошуку виводу з вихідних даних (засновників). У цьому значенні дедукцію та індукцію можна розглядати як методи, які забезпечують пошук необхідного матеріалу для узагальнення і одержання нових висновків. Методи дедукції та індукції органічно взаємопов'язані. Дедукція використовується для виведення із таких вихідних висновків, які існують у формі теоретичного закону, ідеї, принципу та ін. Дедукція в даному випадку пов'язана з побудовою ідеалізованих об'єктів науки, а індукція використовується як метод узагальнення емпіричних закономірностей. Знання, здобуте методом індукції, в мисленні вченого є передумовою для побудови нового "демонстративного" знання, яке, в свою чергу, стає основою обґрунтування часткових істин на теоретичному рівні мислення. (Детальний аналіз дедукції та індукції як логічних форм мислення і методів пізнання буде поданий у розділі 5).
Аналогія є надзвичайно ефективним методом у пізнавальному ] процесі, оскільки чимало великих відкриттів у науці було зроблено ( на підставі аналогії шляхом перенесення певних властивостей та ознак з одного досліджуваного об'єкта на інший, а також відношень і зв'язків між однією сукупністю предметів на інші сукупності. (Аналіз особливостей аналогії буде поданий у розділі 5).
Екстраполяція (лат. - префікс "над...", "зверх.", робити гладким, обробляти) є різновидом індукції, аналогії та узагальнення в їх взаємозв'язку і широко використовується в усіх науках. Сутність цього методу, за Д.П.Горським, полягає у поширенні: а) якісних характеристик з однієї предметної галузі на іншу, з минулого і сучасного на майбутнє; б) кількісних характеристик однієї галузі предметів на іншу, одного агрегату на інший на підставі спеціально розроблених для цієї мети методів; в) деякого рівняння на інші предметні галузі у межах однієї науки або на інші галузі знання, що пов'язане з їх певною модифікацією (метод математичної індукції).1
Метод екстраполяції застосовується у прогнозуючих цілях, для обґрунтування поширення з однієї галузі в інші, при розробці управління економічними процесами та ін. Результатом застосування методу екстраполяції є перенесення знання в нові предметні галузі.
Метод екстраполяції в юридичній теорії і практиці використовується при перенесенні юридичних законів, норм права в нові предметні галузі (аналогія закону, аналогія права); при використанні юридичного знання, яке узагальнене в окремій галузі права, в інші галузі права.
Моделювання як метод пізнання дуже активно застосовується у сучасній науці в процесі пошуку нових наукових результатів. Сутність цього методу полягає в побудові моделей, за допомогою яких досліджуються різноманітні природні та соціальні об'єкти. Термін "модель" (лат. - міра, ритм, величина, пов'язано зі словом - зразок) використовується в різних значеннях. Залежно від контексту в конкретному міркуванні під моделлю розуміють "метод", "аналог", "зразок", "систему", "теорію", "картину світу", "інтерпретацію", "репрезентацію", "алгоритм", "систему порівняння" та ін.
Метод моделювання використовується там і тоді, коли з якихось причин неможливо досліджувати об'єкт безпосередньо. Тоді замість нього виступає його аналог — модель, яку досліджують як імітацію оригіналу (об'єкта). На моделі вивчають властивості об'єкта, а потім нагромаджені знання переносять на оригінал. В основі такого перенесення лежить схожість, подібність моделі та оригіналу.
В юридичній теорії і практиці метод моделювання використовується при побудові наукової теорії права (теорія права як модель), системи нормативно-правових актів, в ситуації доведення юридичних фактів ("слідчий експеримент" як аналог дій підозрюваних, потерпілих, свідків) та ін.
Гіпотеза. Термін "гіпотеза" (припущення) вживається у таких значеннях: а) як проблематичне знання (у широкому значенні); б) як припущення; в) як ідея, що дає змогу об'єднати деяку сукупність знань у систему знання (гіпотеза у вузькому значенні). У правовій діяльності термін гіпотеза використовується в усіх трьох значеннях. Гіпотеза як метод дослідження полягає у побудові о припущення (ймовірнісного висловлювання або сукупності висловлювань) відносно фактичних даних про певні явища, процеси, події, про причини їх виникнення та функціонування, а також при прогнозуванні майбутнього.
На підставі одних і тих же фактичних даних може створюватися декілька гіпотез, які називаються версіями. Умовою різних припущень (версій) є певна сукупність знань про досліджуваний предмет. Залежно від тієї ролі, яку відіграють гіпотези у процесі пізнання на шляху до нового знання, гіпотези поділяють на допоміжні (робочі) і основні (визначаючі).
У правовій діяльності гіпотеза використовується як метод наукового дослідження і як метод криміналістичного розслідування.(Більш детально про логіку побудови і перевірки версій йдеться у розділі 8).
Як зазначалося вище, всі логічні методи поділяються на методи дослідження та методи знаково-символічного зображення структури мислення і знання. Що ж собою представляє друга група методів, які ще прийнято називати методами формалізації?
У широкому значенні під методом формалізації розуміється створення особливої штучної (формалізованої) мови або мови знаків та символів, і зображення на цій мові абстрактних об'єктів науки і наукового знання як результатів пізнавального процесу. Використання особливих знаково-символічних засобів формалізованої мови дає можливість більш точно, однозначно і стисло зображати абстрактні об'єкти науки і наукове знання.
Виділяють такі види наукової формалізації: дескриптивна, математична, логічна.
Дескриптивна або описова формалізація означає зображення абстрактних об'єктів науки за допомогою особливих термінів. Дескриптивна формалізація використовується, по-перше, у гуманітарних науках, в тому числі юридичних науках. Наприклад, такі терміни як "право", "норма права", "закон" та ін., виконують функцію дескриптивної формалізації об'єктів, які вивчають юридичні науки.
Математична формалізація означає зображення абстрактних об'єктів науки і наукового знання за допомогою спеціальних (математичних) термінів, штучних знаків та символів-цифр, формул, знаків математичних операцій і т.д. Використання формалізованої мови математики в природничих і гуманітарних науках називається процесом математизації наук.
Логічна або дедуктивна формалізація означає зображення форм мислення — понять, висловлювань, умовиводів, взаємозв'язків між формами мислення, між структурними елементами теорії за допомогою спеціальних (логічних) знаків і символів, які утворюють певну систему. Така система називається формально-логічною системою знаків та символів, які створюються у такій послідовності: а) будується алфавіт або сукупність вихідних знаків і символів; б) формулюються правила побудови формул (виразів) на підставі даного алфавіту; в) встановлюються аксіоми як вихідні істинні формули; г) за допомогою правил виводу на підставі аксіом доводяться інші формули або теореми.
Формально-логічних систем або логік, або логічних теорій (термін "логіка" береться в даному випадку в специфічному значенні, як знакова модель), історично побудовано багато. Перша формально-логічна система (теорія) була створена Арістотелем. Вона отримала назву силогістики. Історичне значення силогістики Арістотеля (логічної теорії) полягає в тому, що в її межах був вперше розроблений сам метод логічної формалізації. Арістотель досліджував структуру мислення. Для аналізу структури мислення та їх зображення Арістотель використовував дескриптивну (описову) формалізацію, тобто використовував слова (терміни) природної мови і вводив елементи штучної символіки (зокрема, змінні "А", "В", "М", "О" та ін., для позначення дескриптивних термінів, символи "S" і "Р" для позначення "суб'єкта" і "предиката"). Такий метод отримав назву часткової формалізації, а сама логічна теорія Арістотеля — полуформальної системи.
Формально-логічна теорія, що отримала назву символічної (математичної) логіки, була створена логіками і математиками у середині XIX ст.
Символічна логіка для аналізу структури мислення та її зображення використовує лише штучні знаки і символи, тобто особливу формалізовану мову, яка отримала назву мови логіки. Такий метод формалізації отримав назву повної формалізації, а сама логічна теорія — формальної системи.
В межах символічної логіки виділяють такі формально-логічні Е теорії (системи штучних знаків і символів) як логіка висловлювань х і логіка предикатів. Логікою висловлювань або пропозиційною логікою називають розділ символічної логіки, об'єктом дослідження л якої є принципи та правила формалізації різних логічних зв'язків між висловлюваннями. Логікою предикатів називають такий розділ т символічної логіки, в якій у процесі формалізації описуються висновки, що враховують внутрішню суб'єктивно-предикатну структуру в висловлювань. Логіку предикатів називають ще теорією квантифікації, або кванторною логікою.
Виникнення у 20-50-х роках XX ст. нових некласичних логік (логічних теорій) пов'язане певною мірою з пошуком способів формалізації знання, яке не укладалось у схеми загальної (арістотелівської) логіки і символічної (математичної) логіки, тобто з подальшим розвитком методу формалізації.
Методологічна функція формальної логіки означає її практичне використання суб'єктами практичної і теоретичної діяльності у процесі мислення, внаслідок чого формальна логіка стає прикладною логікою.
Для того, щоб практично використовувати будь-яку наукову теорію або теоретичну систему знання, в тому числі, логіку, або скажімо, теорію права, її необхідно перетворити (трансформувати) в практичний метод.
Розглянемо особливості перетворення (трансформації) формально- алогічної теорії в метод практичного мислення.
Особливість науки логіки полягає в тому, що її практичне використання здійснюється у сфері мислення людини, коли мислення виконує свої головні функції — пізнавальну, прогнозуючу, створення ідеальних програм (моделей) практичної і теоретичної діяльності, вирішення практичних і теоретичних проблем, встановлення складних опосередкованих зв'язків та відношень між предметами і явищами об'єктивного світу.
Теоретична логіка (сукупність логічних теорій) досліджує мислення в формальному аспекті, тобто вона абстрагується від його конкретного змісту і визначає інваріанти мислення, які є універсальними для всіх людей.
На підставі теоретичного вивчення форм і законів мислення теоретична логіка формулює принципи і правила логічного мислення.
Принципи логічного мислення (визначеність думки, несуперечливість, послідовність думки, обгрунтованість думки) формулюються на підставі логічних законів (іноді поняття "принцип мислення" і "закон мислення" ототожнюються).
На підставі законів у теоретичній логіці формулюються правила логічного мислення. Правила логічного мислення встановлють умови, яких необхідно дотримуватися, коли людина виконує інтелектуальні (розумові) дії, тобто логічні операції з об'єктами мислення — поняттями, висловлюваннями, що виражені в знаково-символічній формі. До правил логічного мислення відносяться: правила здійснення логічних операцій над поняттями, над висловлюваннями; правила побудови умовиводів; правила доведення і спростування.
Всі ці правила систематизовані в курсі загальної і символічної логіки. Правила здійснення логічних операцій носять нормативний характер; вони показують як необхідно правильно виконувати логічні операції. Оскільки в логіці головним є визначення істинності думок, то, відповідно, логіка обґрунтовує, за яких умов можна досягти істинного значення висловлювань у процесі мислення. Такою необхідною умовою буде дотримання законів і правил логіки. В цьому відношенні наука логіка виступає як нормативна наука.
Нормативними є науки, які встановлюють принципи належного, тобто того, як повинно бути здійснено. Нормативними науками є логіка, етика (теорія моралі), граматика, педагогіка (теорія виховання). Кожна нормативна наука має свій теоретичний базис, тобто норми соціальної поведінки, норми виховання, правопису, логічного мислення, які виводяться на підставі загальних законів, принципів, аксіом, що формулюються теоретично, на підставі дослідження тих об'єктів, що вивчає дана наука.
На підставі загальних законів, принципів, правил, які сформульовані в теоретичній логіці, виводяться принципи належного, тобто норми (стандарти) логічного мислення. На підставі цих норм можна здійснювати логічний аналіз мислення конкретної людини і зробити висновок: логічно вона мислить чи нелогічно. Сформулюємо основні норми логічного мислення, які є загальними для всіх людей. Вони полягають у необхідності:
— дотримуватись у своєму мисленні законів логіки;
— здійснювати інтелектуальні дії (операції) відповідно до правил, які сформульованих у теоретичній логіці;
— виділяти із сукупності ознак і властивостей, притаманних об'єктам думки, суттєві ознаки у процесі пізнання;
— точно і адекватно підводити те чи інше явище, той чи інший предмет під категорію, тобто давати правильне найменування об'єктам пізнання і практичної дії;
— аргументувати свої положення (тези) істинними доказами;
— при побудові гіпотез (версій) враховувати як можна більш фактів і суттєвих ознак, щоб дана гіпотеза була більш ймовірною.
Принципи і правила логіки або норми логічного мислення формулюються у всезагальній і абстрактній формі, тому їх може використовувати у своїй розумовій діяльності будь-яка людина, але, натомість ці принципи і правила потребують конкретизації залежно від специфіки (спрямованості) цієї розумової діяльності на певний об'єкт.
Конкретизація принципів і правил теоретичної логіки до рівнях практичного використання у процесі вирішення, наприклад, наукових проблем або особистих суб'єктивних питань, означає їх перетворення в метод пізнання, інтелектуального пошуку, прогнозування, вирішення задач і т.д.
Логічний метод як практичний прийом мислення людини означає сукупність дій (операцій), які спрямовані на конкретне виконання законів і правил логіки. В реальному процесі мислення людей логічний метод як практичний прийом виконується, як правило, не чисто формально, а на певному специфічному матеріалі. Відповідно, логічний метод як практичний прийом поділяється на суто логічну (формальну) та змістовну частини. Суто логічна (формальна) частина складається з таких компонентів: формальний вираз прийому (структура прийому), правила використання прийому, логічна (внутрішня) послідовність розумових дій на підставі правил. Змістовна частина прийому означає конкретний матеріал, на якому виконується даний прийом. Особливість формальної частини логічного прийому полягає в тому, що вона є узагальненою, уніфікованою, універсальною, тобто її можна використовувати на будь-якому конкретному матеріалі. Наприклад, одну і ту ж логічну операцію можна робити над юридичними, історичними, лінгвістичними, філософськими та іншими поняттями і висловлюваннями.
Перерахуємо логічні дії, які відносяться до практичних прийомів мислення:
а) логічні дії над поняттями (визначення понять, узагальнення і обмеження понять, поділ понять, класифікація понять за родами, видами, типами, операції над класами, встановлення відношень між поняттями за принципом сумісності і несумісності та їх схематичне зображення за допомогою кіл Ейлера або діаграм Вена);
б) логічні дії над висловлюваннями: встановлення істинності простих атрибутивних висловлювань за "логічним квадратом", встановлення логічних зв'язків між простими висловлюваннями і створення складних висловлювань за допомогою логічних операцій кон'юнкції, диз'юнкції, імплікації, заперечення, визначення істинності складних висловлювань за допомогою таблиць істинності, логічна операція квантифікації;
в) логічні операції побудови необхідного умовиводу за правилами
логіки висловлювань і логіки предикатів;
г) логічні операції побудови індуктивного умовиводу (теоретичне
узагальнення емпіричних даних або фактів);
д) встановлення відповідності (аналогії) між певними предметами
і явищами (умовивід за аналогією);
є) логічні операції доведення і спростування.
Розробка логічного методу як практичного прийому використання логічних законів і правил у конкретному виді розумової діяльності людей перетворює їх в алгоритм логічного (раціонального) мислення.
Ці практичні прийоми мислення реалізуються у таких видах розумової діяльності як логічний аналіз текстів, логічний аналіз мови науки, філософії, математики та інших видів мов, логічне обгрунтування основ науки і філософії, побудова конкретних логічних моделей і розробка методів практичної діяльності людей — методів планування, програмування, моделювання, прогнозування та інших, необхідних для розробки економічних, соціальних, психологічних, юридичних моделей; логічне обгрунтування людиною прийняття свого рішення, вибору методів пошуку своєї поведінки в конкретній ситуації, тобто обгрунтування, чому прийняте саме це рішення, а не інше, чому зроблений такий вибір, а не інший і т.д.
При використанні логічних прийомів слід йти від загального до особливого і специфічного, тобто перетворювати загальну логічну теорію в прикладну логіку. Перерахуємо основні сфери діяльності, де теоретична логіка використовується як метод (органон) пізнання, метод пошуку, тобто набуває прикладного значення: — логіка-наука (всі науки — прикладні логіки); логіка-філософія; логіка-техніка; логіка-право; логіка-мовознавство; логіка-психологія; логіка, педагогіка та ін.
Оскільки під теоретичною логікою розуміють сукупність логічних теорій, то відповідно, кожна логічна теорія має свою особливість і межі практичного використання. Так, загальна, традиційна або арістотелівська логіка "ближче" до природного мислення людини, оскільки вона більш конкретна і враховує зміст висловлювань і тому, відповідно, має широке практичне значення в різних видах професійного мислення науковця, юриста, вчителя, лікаря і т.д. Крім того, на рівні повсякденного, емпіричного мислення, люди спираються, по-перше, на принципи і правила загальної логіки. Так, спираючись на загальну логіку, можна використати її принципи і правила при уточненні термінології, встановленні відношень між поняттями, перевірити логічними засобами істинність і хибність висловлювань при побудові умовиводів, доведенні і спростуванні, аналізі текстів, а також у наукових, філософських, політичних, юридичних, парламентських суперечках.
Більш складним є процес перетворення символічної логіки в практичний метод, тобто в прикладну логіку. Символічна логіка — дуже "сильна" абстракція або абстрактно-знакова модель, тому її практичне використання являє собою певну проблему. Для вирішення цієї проблеми, тобто для визначення смислу та значення формалізованої мови (формально-логічної теорії) був введений термін "інтерпретація" (лат. іпіегргеіаііо - роз'яснення, тлумачення). В сучасній логіці під інтерпретацією формальної системи розуміють встановлення певної відповідності між формалізованою мовою цієї теорії й певною предметною сферою, яка може бути зображена на цій мові. Предметною сферою, яка може бути зображена на мові класичної символічної логіки, є, по-перше, такі науки, які використовують формалізовану мову і прагнуть до точності, конкретності, однозначності формального виразу. До них відноситься математика, фізика, хімія та ін.
Іншою предметною сферою є техніка (яскравим прикладом практичного використання класичної символічної логіки є логічний аналіз роботи електричних схем з контактами) і, особливо, робота комп'ютера. Дослідники зазначають, що комп'ютер виник на підставі аналогії між логікою числень (математичною або символічною логікою) і роботою електричних мереж. Засобами класичної символічної логіки здійснюється аналіз програм для ЕОМ, для визначення несуперечливості цих програм, побудови мови програмування.
Сучасна некласична логіка має дуже багато напрямів і кожна з некласичних логік (логічних теорій) має особливе і специфічне значення. Наприклад, такий розділ модальної логіки як деонтична логіка використовується при логічному аналізі нормативних висловлювань (норм права, норм моралі). Відповідно, для кожної сфери (науки, філософії, права, моралі і т.д.) кожний з напрямів некласичної логіки потребує побудови своєї системи правил використання, тобто розробки логічного методу.
Таким чином, практичне використання теоретичної логіки в різних галузях діяльності людей має таку послідовність: постановка мети діяльності; розробка практичного методу мислення (методології логічного мислення або системи правил логічного мислення); розробка методики використання логічних методів при рішенні конкретний задач (логічного аналізу текстів, аналізу мови, побудови моделей діяльності і т.д.); здійсненні конкретних інтелектуальних дій (операції) над поняттями і висловлюваннями на підставі принципів, законів і правил науки логіки.
І. Поняття
1. Загальна характеристика поняття як форми мислення.
2. Види понять. Логічна характеристика понять.
3. Типи відношень між поняттями.
4. Операції з поняттями:
4.1. Обмеження й узагальнення понять;
4.2. Операція поділу понять. Правила поділу понять;
4.3. Додавання, множення і віднімання понять (точніше — їх обсягів);
4.4 Операція визначення поняття. Правила визначення понять.
Правове мислення юриста в логічному аспекті полягає в оперуванні правовими (юридичними) поняттями, в процесі якого, він визначає їх структуру, встановлює відношення між поняттями та емпіричними і абстрактними об'єктами, які відображаються в даних поняттях.
Різноманітність предметів і явищ об'єктивного світу в сукупності їхніх властивостей, ознак, якостей, а також їхня специфіка відображається у формі понять.
Будь-яке поняття виступає у двох проявах як форма мислення і як форма пізнання, результат пізнавального процесу.
У гносеологічному (пізнавальному) відношенні усі поняття є відображенням об'єктивного світу в мисленні людини, тобто "суб'єктивними образами об'єктивного світу"; у логічному відношенні вони є абстракціями та ідеалізаціями.
Поняття як форма мислення і як форма пізнання знаходяться у необхідному взаємозв'язку, що створює певну систему. Система понять це така сукупність абстракцій та ідеалізацій, які органічно взаємопов'язані між собою і знаходяться в певних взаємовідношеннях. Об'єктивною основою системи понять є процес відображення предметів і явищ об'єктивного світу в їхньому нерозривному взаємозв'язку і взаємовпливу. Головна особливість будь-якої науки полягає у системному пізнанні природних і соціальних явищ та процесів, а також відображенні результатів пізнання у системі понять.
В юридичній науці прикладом системи понять є теорії: загальна теорія права, теорія держави (їх часто поєднують разом і називають теорією права і держави), спеціальна або галузева теорія права, кримінологія та ін.
Системою понять є також кодекс (цивільний кодекс, кримінальний кодекс та ін.), тобто юридичне право, яке формулюється у вигляді нормативно-правових актів.
Поняття — це форма мислення, що відображає предмети та явища об'єктивного світу в їх суттєвих і специфічних ознаках, а також зв'язки і відношення між предметами та явищами.
Поняття, як і інші форми думки, нерозривно пов'язане з мовою. Мовною формою виразу понять є слова і словосполучення (загальні імена, терміни, речення). Одні і ті ж поняття можуть мати різні мовні форми виразу. Смисл пов'язує слово з відповідним предметом, і слово виступає як безпосередній представник цього предмета, несучи в собі певне значення. Оскільки поняття поза словом не існує, може скластися думка, ніби вони перебувають у винятково жорсткому взаємозв'язку, навіть у відношенні тотожності. Проте поняття і слово відрізняються за своєю природою (слово матеріальне, а поняття ідеальне), і зв'язок між ними певною мірою умовний. Про це свідчить і те, що одні й ті самі поняття в різних національних мовах позначаються різними словами; і наявність таких явищ, як омонімія та синонімія; і те, що одне поняття нерідко виражається не одним словом, а цілим словосполученням.
Поняття розкриває зміст слів, що його виражають, і тому воно не тотожне слову. Нетотожність слова (терміна) і поняття виявляється і в тому, що термін залишається той же самий, а поняття, яке відображає предмет, змінюється, тобто змінюється зміст, смисл мовного виразу. Нового змісту в ході історичного розвитку науково-правового пізнання набувають і юридичні терміни.
Кожний предмет чи явище володіє множиною ознак, властивостей, які в процесі практичної діяльності суб'єкт пізнає і фіксує за допомогою слів і словосполучень. Усі ознаки, властивості, якості, об'єктивно притаманні предметам і явищам, поділяють на суттєві і несуттєві, головні і похідні, необхідні і випадкові, специфічні та ін.
Структура будь-якого поняття складається з двох основних компонентів: зміст та обсяг.
Зміст поняття — це сукупність суттєвих ознак предметів, на підставі яких предмети узагальнюються і виділяються в класи.
Треба зазначити, що під ознакою розуміють як властивості предметів, так і відношення між ними. З'ясуємо, що являють собою суттєві ознаки предметів.
Усі ознаки в логіці поділяють на: відмітні і невідмітні;
Відмітні ознаки — це ознаки, які притаманні тільки одному предмету й відрізняють його від усіх інших предметів.
Наприклад, відмітною ознакою трикутника є те, що сума його кутів дорівнює 180° градусам.
Невідмітні ознаки — це ознаки, які притаманні не лише предмету, що досліджується, а й іншим предметам.
Наприклад, наявність сторін, кутів буде невідмітною ознакою для трикутника (як для геометричної фігури).
Серед множини відмітних ознак виділяють клас суттєвих ознак.
Суттєві ознаки — це ознаки, які визначають якісну специфіку предмета, що досліджується, його сутність.
Наприклад, зміст поняття «грабіж» складають такі суттєві ознаки: 1) відкрите; 2) викрадання; 3) чужого майна.
Суттєві ознаки можуть бути: родовими чи видовими.
Родові суттєві ознаки — це ознаки такого класу предметів, у якому виділяється певний підклас.
Видові суттєві ознаки — це ознаки, на підставі яких виділяють підкласи в межах класу.
Наприклад, родовою суттєвою ознакою поняття «студент” буде «людина, що навчається», а видовою суттєвою ознакою — «навчатися у вищому навчальному закладі».
Зазначимо, що не всі відмітні ознаки є суттєвими, хоча кожна суттєва ознака є відмітною.
Наприклад, наявність у людини м'якої мочки вуха буде хоча і відмітною (бо жодна інша жива істота не має такої властивості), але не суттєвою ознакою людини. Навряд чи за допомогою такої ознаки можна зафіксувати сутність людини.
Похідними називають ознаки, які зумовлені основними, суттєвими ознаками і які неодмінно притаманні предметам.
Випадковими для даного предмета чи сукупності предметів називають ознаки, які зумовлені зовнішніми факторами і які можуть бути, а можуть і не бути притаманні предмету.
Другою складовою частиною структури поняття є його обсяг.
Обсяг поняття — це клас предметів, які виділяються і узагальнюються в понятті. Кожному з цих предметів притаманні ознаки, що складають зміст поняття.
Наприклад, обсягом поняття «крадіжка» є всі злочини, яким притаманні суттєві ознаки цього поняття: 1) таємне; 2) викрадання; 3) чужого майна.
Предмети, що входять до обсягу поняття, називаються елементами обсягу поняття.
Предмет, сутність якого являє собою сукупність певних ознак символічно (формально) можна позначити так: А (а, б, в, г, д,.. п], де "А" - певний предмет чи множина предметів, "а, б, в, г, д,.. п" сукупність ознак.
Вивчення об'єкта і вирізнення окремих ознак з їх загальної сукупності, що притаманні цьому об'єкту думки, здійснюється на підставі методів аналізу та абстрагування.
У процесі свого об'єктивного розвитку предмети, явища можуть втрачати одні ознаки, набувати нові, що відповідно, відображається у створенні нових понять, які фіксують ці зміни.
Наприклад, «Київ» є елементом обсягу поняття «місто»;«Київський національний університет імені Тараса Шевченка»є елементом обсягу поняття «університет».
Для того, щоб визначити, чи є той чи інший одиничний предмет елементом обсягу певного поняття, необхідно перевірити, чи належать йому всі суттєві ознаки, що складають зміст цього поняття. Якщо у нього відсутня хоча б одна суттєва ознака, то цей одиничний предмет не можна визнати елементом обсягу такого поняття.
Це положення має важливе значення для юристів, особливо при вирішенні питання про кваліфікацію злочину. Якщо конкретне діяння не має хоча б однієї ознаки грабежу, то його не можна кваліфікувати як грабіж, тобто це діяння не може бути включене до обсягу поняття «грабіж».
Окрім елементів обсягу, в логіці також виділяються частини обсягу (або підкласи) поняття.
Частини обсягу поняття (або його підкласи) — це будь-які сукупності елементів його обсягу, які виділяють на підставі специфічних (тобто несуттєвих) ознак, що не входять до змісту цього поняття.
Розглянемо, наприклад, поняття «конституція». Його змістом будуть виступати такі ознаки: «бути І) основним; 2) законом держави», оскільки саме ці ознаки є суттєвими для множини предметів, що є конституціями.
Обсягом цього поняття буде клас всіх конституцій.
Елементами обсягу будуть конституції окремих держав: України, Росії, Франції, Сполучених Штатів Америки тощо.
Частинами обсягу можуть бути конституції європейських країн, країн Північної Америки, Азії тощо. Ці підкласи виділяють на підставі специфічної ознаки, що не входить до змісту поняття «конституція», а саме — ознаки географічного місце розташування держав. Якщо ж ми оберемо іншу специфічну ознаку, наприклад, час прийняття конституції, то отримаємо інший ряд підкласів: конституції, що прийняті у XIX ст., XX ст. тощо.
Прийнято вважати, що відношення між обсягом і змістом поняття регулюється законом, який отримав назву «закон оберненого відношення між обсягом і змістом поняття». Цей закон уперше був сформульований у XVII ст. у логіці Пор-Рояля.
Його сутність така: чим ширший зміст поняття, тим вужчий його обсяг, і навпаки. Точніше, якщо зміст одного поняття є ширшим, ніж зміст іншого поняття, то обсяг першого поняття є вужчим, ніж обсяг другого поняття.
Зазначимо, що в законі оберненого відношення йдеться про відношення між обсягом і змістом таких понять, які мають один і той самий рід.
Проілюструємо дію зазначеного закону. Зміст поняття «студент» визначається ознакою «навчатись у вищому навчальному закладі». Його обсяг складає клас всіх людей, які навчаються у вузах. Збільшимо зміст цього поняття (введемо нову ознаку): «навчатись на юридичному факультеті». Таке збільшення змісту спричинить появу поняття з меншим обсягом («студент-юрист»), оскільки буде матися на увазі лише клас студентів, які навчаються на юридичному факультеті.
Важливою проблемою логіки є класифікація понять, завдяки якій вони систематизуються. Наслідком цього є мислене упорядкування предметного світу, орієнтованого на його (світу) об'єктивну упорядкованість.
Найбільша відмінність існує між тими поняттями, в яких відображаються реально існуючі (чи ті, що існували) предмети, і тими, в яких мисляться уявні предмети, — так званими нульовими поняттями. Останні ще називають поняттями з порожнім обсягом або просто — порожніми, а протилежні — непорожніми.
Непорожнє поняття — поняття, в якому мисляться реально існуючі (або ті, що існували) предмети.
Наприклад: «Токіо», «Карфаген», «Ярослав Мудрий», «океан», «слон», «мамонт».
Порожнє поняття — поняття, в якому мисляться предмети, котрих або ще не було й немає, або ніколи не буде.
Наприклад: «людина, яка побувала на Марсі», «лікар, здатний перемогти ракову хворобу на будь-якій стадії її перебігу», «вічний двигун», «античне божество», «абсолютно чорне тіло». Не тільки непорожі, а й порожні поняття поділяють за обсягом і змістом.
За обсягом, тобто за кількістю предметів, які в них мисляться, поняття поділяють на загальні й одиничні.
Загальне поняття — поняття, в якому мислиться два чи більше предметів.
Наприклад: «полюс Землі», «планета Сонячної системи», «елементарна частка», «відьма», «вічний двигун».
Одиничне поняття — поняття, в якому мислиться один-єдиний предмет.
Наприклад: «найдовша на Землі ріка», «Чернівецький державний університет», «найповноводніша ріка на Місяці», «Коростенський державний педагогічний інститут».
Усі поняття, незалежно від того, до якого з перелічених видів і підвидів вони належать, поділяються на збірні і незбірні.
Збірне поняття — поняття, в якому кожен елемент обсягу є сукупністю відносно самостійних предметів, що мисляться як один предмет («сузір'я», «сузір'я Водолія»; «оркестр двадцять другого століття»). Всі інші належать до незбірних.
Обравши відповідну основу поділу, перелічені види понять у свою чергу можна поділити на підвиди. Так, загальні поняття поділяють на реєструючі, в обсязі яких мислиться скінченна, обчислювана множина предметів («пора року», «обласний центр України»), і нереєструючі, обсяг яких не піддається обчисленню («елементарна частка», «небесне тіло»).
Залежно від того, мисляться в поняттях ознаки разом з їх носіями (предметами) чи ізольовано від них, вони поділяються на конкретні й абстрактні.
Конкретне поняття — поняття, в якому мисляться ознаки з їх носіями, тобто відповідними предметами.
Абстрактне поняття — поняття, в якому мислиться ознака, ізольована від її носія.
Так, у понятті «геніальна людина» мисляться і ознаки, притаманні геніальним людям, і носії цих ознак — геніальні люди, а в понятті «геніальність» відповідна ознака відділяється свідомістю від її носія і мислиться як щось окреме, як самостійний предмет думки (як це парадоксально не звучить). Тому поняття 'геніальна людина» належить до конкретних, а «геніальність» — до абстрактних.
Поняття поділяють ще на позитивні й негативні.
Позитивне поняття — поняття, в якому виражається наявність у предмета певних ознак.
Негативне (заперечне) поняття — поняття, й якому виражається відсутність у предмета ознак, що становлять зміст відповідного позитивного поняття.
Прикладами позитивних понять можуть бути «добрий», «красивий», «скупий», а негативних — «недобрий», «некрасивий», «нескупий». Зміст негативного поняття не можна визначити без знання змісту відповідного йому позитивного.
В одних і тих самих поняттях одночасно відображаються і предмети, і їх зв'язки зі світом. Про це свідчить хоча б наявність у змісті переважної більшості понять родових ознак, характерних для кожного елемента їх обсягу. Проте у формальній логіці до певної міри абстрагуються від цієї істини, жорстко поділяючи поняття на безвідносні й співвідносні.
Безвідносне поняття — поняття, що відображає предмет, з існуванням якого не пов'язується необхідне існування будь-яких інших предметів.
Співвідносне поняття — поняття, що відображає предмети, існування яких немислиме без існування деяких інших предметів.
Прикладами перших можуть бути «прокурор», «дерево», «прислівник», а других — «мати», «сват», «командир».
Порівнянні та непорівнянні поняття. Сумісні та несумісні поняття
У логіці всі поняття за змістом поділяються на: порівнянні і непорівнянні.
Порівнянні поняття — це поняття, які мають спільні родові ознаки.
Наприклад, для понять «троянда» і «тигр» можна встановити спільну родову ознаку: «бути живим створінням». Ці поняття є порівнянними.
Непорівнянні поняття — це поняття, які не мають спільних родових ознак.
Для понять «музика» і «потяг» навряд чи можна знайти спільну родову ознаку. Ці поняття є непорівнянними.
Певні відношення можна встановити лише між порівнянними поняттями.
Порівнянні поняття поділяють на: сумісні і несумісні.
Сумісні поняття — це поняття, які мають спільні елементи обсягу, тобто їх обсяги повністю або частково співпадають.
Несумісні поняття — це поняття, які не мають спільних елементів обсягу, тобто їх обсяги не співпадають.
Відповідно до цього поділу понять у логіці відрізняють типи відношень між сумісними поняттями і типи відношень між несумісними поняттями. Розглянемо їх докладніше.
Типи відношень між сумісними поняттями
Існує три типи відношень між сумісними поняттями:
♦ відношення тотожності;
♦ відношення підпорядкування;
♦ відношення перетину.
1. Відношення тотожності
Відношення тотожності існує між поняттями, які хоча й мають різний зміст, але обсяги яких повністю співпадають.
Ще одним прикладом відношення тотожності може служити така пара понять: А — «стаття 186 Кримінального кодексу України» і В — «стаття, що передбачає відповідальність за грабіж».
Зазначимо, що тотожні поняття не слід плутати з абсолютними синонімами, які є різними термінами, що мають однаковий смисл і денотат (наприклад, «мовознавство» і «лінгвістика»; «правознавство» і «юриспруденція»). Абсолютні синоніми фіксують одне й те саме поняття, а для встановлення певних відношень необхідно мати, принаймні, два поняття (а не два різних терміни).
2. Відношення підпорядкування
Відношення підпорядкування існує між родовим поняттям і поняттям, що є одним з видів цього роду. Тобто йдеться про два поняття, обсяг одного з яких становить частину обсягу іншого поняття (включається в обсяг іншого поняття, однак не вичерпує його).
За обсягом видове поняття В є вужчим, ніж родове поняття А, але за змістом видове поняття В включає в себе родове поняття А.
Відношення підпорядкування не характеризує поняття, які виражають співвідношення частини й цілого, бо між такими поняттями відсутній родовидовий зв'язок. Наприклад, такі пари понять, як «книга» і «сторінка книги», «район міста» і «місто», «університет* і «юридичний факультет», не знаходяться у відношенні підпорядкування.
Поняття, що перебувають у відношенні підпорядкування, — такі два поняття, обсяг одного з яких повністю входить до обсягу другого, а обсяг другого — лише частково до обсягу першого (схема 4).
Схема 4
У такому відношенні перебувають поняття «поет» і «митець», «нейтрон» і «елементарна частка», «адвокат» і «юрист».
Перші в перелічених парах понять називаються підпорядкованими, а другі — підпорядковуючими. Вони співвідносяться як вид і рід. Це відношення треба відрізняти від іншого відношення — частини і цілого. Так, поняття «хвойний ліс» і «ліс» перебувають у відношенні підпорядкування, а «дерево» і «ліс» — у відношенні частини і цілого. Ці поняття несумісні, оскільки жодне дерево не є лісом, а ліс — деревом.
3. Відношення перетину
Відношення перетину існує між поняттями, обсяги яких частково співпадають. Маються на увазі такі поняття, до обсягів яких включаються спільні елементи, однак обсяг кожного з цих понять включає також предмети, що не є елементами обсягу іншого поняття-Спільні елементи обсягів понять А і В є носіями ознак обох понять.
Наприклад „студент” і „волейболіст”. Графічно відношення цього типу зображається у вигляді кругів, які частково збігаються. Зображене на схемі можна передати такими трьома поняттями: «студент-волейболіст», «студент-неволейболіст» і «волейболіст-нестудент» (схема 3).
Схема З
Типи відношень між несумісними поняттями Існує три типи відношень між несумісними поняттями:
♦ відношення співпідпорядкування;
♦ відношення протилежності;
♦ відношення протиріччя.
1. Відношення співпідпорядкування
Відношення співпідпорядкування існує між поняттями, які є різними видами одного роду. У даному випадку обсяги видових понять не співпадають і повністю включаються до обсягу родового поняття.
2. Відношення протилежності Відношення протилежності (контрарності)
Протилежні поняття — порівнянні несумісні поняття, видові ознаки яких взаємно виключаються.
Відношення протилежності існує між поняттями, зміст яких відрізняється найвищою мірою, тобто:
♦ сума обсягів протилежних понять не вичерпує обсягу родового поняття;
♦ обсяги таких понять є двома крайніми видами в множині видів, які виділяються в межах певного роду (певного універсуму) на підставі якоїсь ознаки;
♦ одне з таких понять містить в собі ознаки, які не просто заперечують ознаки іншого поняття, а замінюють їх на протилежні.
Зміст протилежних понять має спільну родову ознаку, тому вони й належать до співпідпорядкованих.
Обсяги двох протилежних понять не вичерпують обсягу родового стосовно них поняття. До обсягу відповідного родового поняття входить ще й обсяг третього, «проміжного». Так, поняття «білий» і «чорний» мають спільну родову ознаку — «бути кольором». А видові ознаки цих понять взаємно виключаються (жоден білий предмет не має ознак чорного). Разом з тим, крім білих і чорних, існують й інші предмети.
3. Відношення протиріччя, Відношення суперечності (контрадикторності)
Відношення протиріччя існує між двома поняттями, які також є видами одного роду, але на відміну від відношення протилежності сума їх обсягів повністю вичерпує обсяг родового поняття, а зміст одного з них просто заперечує зміст іншого.
Розглянуті вище відношення є базисними. За їх допомогою можна встановлювати відношення між декількома поняттями, до того ж ці відношення можуть бути різноманітними.
Так, наприклад, установимо відношення між такими поняттями: «юрист» (А), «депутат Верховної Ради» (В), «письменник» (С), «адвокат» (Б)
Суперечні поняття — порівнянні несумісні поняття, в одному з яких мисляться предмети з певними ознаками, а в другому — ті предмети відповідної предметної сфери, в яких ці ознаки відсутні, а наявність інших ознак у них не мислиться.
Іншими словами, у відношенні суперечності перебувають позитивне і відповідне йому негативне (заперечне) поняття. На відміну від протилежних два суперечних поняття повністю вичерпують обсяг відповідного родового стосовно них поняття. Суперечні поняття, подібно до протилежних, співпідпорядковані. Вони є результатом дихотомічного поділу, чого не можна сказати про протилежні поняття. Якщо нейтрально співпідпорядкованих понять може бути скільки завгодно, то кількість антагоністично співпідпорядкованих дорівнює двом. Два суперечних поняття вичерпують обсяг відповідного їм родового, а обсяг двох протилежних понять не вичерпує обсягу родового стосовно них поняття. В останньому мислиться ще одна, «проміжна», множина предметів, яка не відображається в жодному з протилежних понять.
Графічне зображення відношення між обсягами несумісних понять пов'язане з певними труднощами. Це стосується насамперед двох нейтрально співпідпорядкованих понять, які вичерпують увесь обсяг відповідного родового поняття. Подібна схема (схема 6) нічим не буде відрізнятися від схеми суперечних понять.
|
|
Схема 6
Поняття — це своєрідні «комори знань», які наповнило людство впродовж тисячоліть (і продовжує наповнювати). Слово (ім'я) лише називає відповідний предмет, позначає поняття про нього, проте безпосередньо нічого не говорить про цей предмет, не виражає ні змісту, ні обсягу відповідного поняття. Той, хто знає слова «держава», «характер людини», «атом», не обов'язково має поняття про відповідні феномени. Щоб з'ясувати зміст і обсяг тих чи інших понять, необхідно вдатися до відповідних логічних операцій з ними.
Наведені логічні операції ґрунтуються на законі зворотного відношення змісту і обсягу понять, згідно з яким, чим ширший обсяг поняття, тим бідніший його зміст, і навпаки.
Обмеження — логічна операція з поняттями, завдяки якій відбувається перехід від поняття з ширшим обсягом (родового) до поняття з вужчим обсягом (видового) через додавання до змісту вихідного поняття ознак, які стосуються лише частини предметів його обсягу.
Так, маючи вихідним поняття «держава» і додаючи до нього ознаку «демократична», яка, зрозуміло, притаманна не кожній державі, одержимо поняття «демократична держава», що є вужчим за обсягом від вихідного поняття. В такий спосіб ми здійснили обмеження поняття держави.
Межею обмеження є одиничне поняття. Так, обмежуючи поняття «держава», зрештою одержують одиничне поняття, наприклад «сучасна українська держава».
Узагальнення — логічна операція, в результаті якої відбувається перехід від поняття з вужчим обсягом (видового) до поняття з ширшим обсягом (родового) шляхом збіднення його змісту, тобто вилучення специфічних для вихідного поняття видових ознак.
Так, маючи вихідним поняття «демократична держава» і вилучивши з нього ознаку «демократична», одержимо ширше за обсягом, родове стосовно вихідного поняття держави загалом. Межею узагальнення є гранично широкі за обсягом поняття, які називають категоріями. Кожна наука має свої категорії, тобто найзагальніші в ній поняття. На відміну від інших наук, філософія оперує всезагальними поняттями. Так, у філософській категорії «форма» відображається відповідна грань кожного предмета і явища, які були, є і будуть. Операції обмеження й узагальнення можна передати з допомогою схеми (схема 7, буквами а, Ь, с позначено ознаки, які віднімаються при узагальненні і додаються при обмеженні поняття).
Обмеження й узагальнення понять
Схема 7
Іноді логічні операції обмеження й узагальнення понять важко відрізнити від інших операцій. Треба зазначити, що вони використовуються лише тоді, коли відбувається перехід від родового поняття до видового (обмеження) або від видового до родового (узагальнення). Іншими словами, обмеження або узагальнення мають місце лише в тому разі, коли вихідне поняття і те, яке утворюється внаслідок цих логічних операцій, перебувають у відношенні підпорядкування. Так, перехід від поняття «корінь слова» до поняття «основа слова» може здатися узагальненням. Проте це не відповідає дійсності, оскільки названі поняття перехресні. Не належить до узагальнення і перехід від поняття «дерево» до поняття «гай», оскільки ці поняття навіть не сумісні: жодне дерево не є гаєм, і навпаки.
Усі поняття, крім нульових1, мають обсяг. Проте саме слово (ім'я), яким позначається певний клас предметів, нічого не говорить про цей клас, тобто його обсяг (це не стосується імен, якими позначаються деякі одиничні поняття). Саме завдяки операції поділу понять (точніше — поділу обсягу понять) і одержують цю інформацію.
Поділ поняття — логічна операція, за допомогою якої розкривається обсяг родового поняття через перелік його видів або елементів.
Так, обсяг поняття «кут» у результаті операції поділу буде представлений сумою обсягів понять «гострий кут», «прямий кут» і «тупий кут», а обсяг поняття «планета Сонячної системи» — поіменним переліком усіх планет, що обертаються навколо Сонця.
Поняття, що ділиться, називається поділюваним, а результати поділу — відповідні видові поняття — членами поділу. Поділюване поняття і члени поділу перебувають у відношенні підпорядкування (першому підпорядковані другі), а члени поділу між собою — у відношенні співпідпорядкування.
Ознака (чи сукупність ознак), з огляду на яку здійснюється поділ, називається його основою. Основу поділу іноді називають принципом поділу понять. Та чи інша ознака може виступати основою поділу тільки за тієї умови, що вона характерна для кожного елемента обсягу поділюваного поняття, але по-різному виявляється в підмножинах цього обсягу.
Продовжуючи поділ послідовно, тобто мислено поділяючи множину на підмножини, а підмножини на чергові видові поняття і т. д., можна зрештою дійти до одиничних понять.
Завдяки поділу понять знання конкретизуються і систематизуються, а опосередковано відбувається осмислення упорядкованості, системності об'єктивного світу. Не випадково система поділів, яку використовують у біологічній науці, називається систематикою.
Види поділу понять
Традиційно розрізняють два види поділу — поділ за видотвірною ознакою і дихотомію. Щоправда, в розділі, присвяченому поділу, розглядають ще й класифікацію, проте чіткої відповіді на питання про відношення між поділом понять і класифікацією поки що немає.
Поділ за видозміною ознаки — поділ, з допомогою якого поділюване поняття мислено розбивають на види з урахуванням специфіки вияву певної ознаки в різних групах елементів його обсягу.
Основою цього поділу є ознака, характерна для кожного предмета, який мислиться в поділюваному понятті, але виявляється в ньому по-різному. Так, кожна людина має стать (цим люди подібні), проте різні люди мають різну стать. Ця відмінність і є об'єктивною основою для поділу обсягу поняття «людина» на «чоловік» і «жінка».
На нашу думку, основою наведеного поділу може бути як одна ознака, так і дві й більше ознак. Не погодившись із цією істиною, довелося б визнати існування ще й третього виду поділу, основою якого є понад одна ознака.
Внаслідок поділу понять за видотвірною ознакою одержують різну кількість членів поділу — від двох (існують два полюси Землі — Північний і Південний) до нескінченності.
Дихотомічний поділ — поділ, членами якого є два суперечних поняття.
Основою цього поділу є наявність чи відсутність певної ознаки (ознак) у предметів, які мисляться в поділюваному понятті. Внаслідок такого поділу одержують лише два члени поділу, які завжди є суперечними поняттями. Наприклад, предмети і явища можна поділити на красиві і некрасиві, спільноти людей — на нації та не нації. Графічне зображення дихотомії здійснюється дуже просто: круг, яким позначається обсяг поділюваного поняття, ділиться навпіл; одна половина цього круга зображує обсяг відповідного позитивного поняття, а друга — обсяг негативного (заперечного) поняття. Проста і «технічна» процедура здійснення дихотомічного поділу: обравши будь-яке поняття (не поділюване, а позитивний його різновид) і відповідне йому слово, додаємо до цього слова частку «не» — і поділ здійснено. Щоправда, той, хто здійснив дихотомічний поділ, може й не усвідомлювати змісту й обсягу як поділюваного поняття, так і членів поділу. Більше того, при цьому можна не знати навіть імені поділюваного поняття. Щоб пересвідчитися в цьому, досить взяти будь-який іменник, додати до нього частку «не», а потім спробувати здогадатися, яке ж поняття ми обрали поділюваним. Наприклад, обравши позитивним різновидом поділюваного поняття «субстанцію» і додавши до відповідного терміна частку «не», спробуйте здогадатися, яке ж поняття поділяється на «субстанцію» і «несубстанцію».
Класифікація — складний, багатоступінчастий поділ (тобто система поділів), який проводиться з метою одержання нових знань стосовно членів поділу і систематизації цих знань.
Внаслідок класифікації поділюване поняття мислено розбивається на видові поняття, кожне з яких (за наявності основи) у свою чергу поділяється на підвиди тощо.
Здійснюючи класифікацію, вдаються до різних видів поділу. Розрізняють два види класифікації — наукову і ненаукову. Основою поділів у першій є істотні ознаки предметів, які класифікуються, а в другій — неістотні ознаки.
Іноді класифікацію поділяють на природну і штучну. На нашу думку, цей поділ збігається з попереднім, хоча в першому робиться акцент на поділі понять, а в другому — на поділі реальних речей. Наукова класифікація збігається з природною в тому розумінні, що якими є реальні (і в цьому розумінні — «природні») модифікації речей, такими є і відповідні видові поняття. Тобто поділ понять дублює поділ речей. Ненаукова класифікація збігається зі штучною: речі за своєю сутністю перебувають в одному порядку, а завдяки цій класифікації вони впорядковуються по-іншому. Щоправда, в терміні «ненаукова класифікація» є негативний відтінок: вона не відповідає вимогам науки, а в терміні «штучна класифікація» — і позитивний: вона штучна, речі за своєю сутністю упорядковуються не так, проте такий поділ доцільний з огляду на потреби практики. На нашу думку, навіть ненаукову класифікацію рослин Карла Ліннея можна було б розглядати як штучну за тієї умови, що її автор заявив би: «Оскільки ми, вчені, ще не можемо запропонувати наукову класифікацію, таку, яка б відповідала природній упорядкованості рослинного світу, то я пропоную поки що вдатися до штучної класифікації, яка дасть можливість хоч якось мислено упорядкувати рослинне царство. Я розумію, що вона ненаукова, але без неї зараз не обійтися».
Правила поділу понять
Щоб не припускатися логічних помилок при здійсненні поділу, треба керуватися відповідними правилами.
1. Поділ понять повинен здійснюватися за однією основою. Порушення цього правила призводить до помилки — «підміна основи поділу». Прикладом її може бути поділ обсягу поняття «спосіб виробництва» на«первісний спосіб виробництва», «рабовласницький...», «феодальний...» «капіталістичний...», «комуністичний...» і «азіатський спосіб виробництва». Останній член поділу отримано при використанні принципово іншої основи поділу.
2. Поділ повинен бути співмірним, тобто сума обсягів членів поділу має дорівнювати обсягові поділюваного поняття. При порушенні цього правила можутьвиявитися такі дві помилки:
а) «надто вузький поділ», або «неповний поділ».Ця помилка трапляється тоді, коли сума обсягів членів поділу не повністю вичерпує обсяг поділюваного поняття. Наприклад: «Є такі види темпераментів: флегматичний, сангвінічний і меланхолічний». У цьому прикладі пропущено один із членів поділу — «холеричний»;
б) «надто широкий поділ», або «поділ із зайвим членом поділу». Ця помилка трапляється тоді, коли поряді з дійсними членами поділу називають поняття, які не належать до обсягу поділюваного поняття або належать тільки частково. Наприклад: «Є такі континенти —Австралія, Північна Америка, Південна Америка, Антарктида, Африка, Ґренландія і Євразія». Оскільки Ґренландія не належить до материків, то такий поділ можна характеризувати як «поділ із зайвим членом».
3. Члени поділу повинні виключати один одного, тобто не мати спільних елементів. Приклад порушення цього правила: «Квартири бувають світлими, сухими, темними, з усіма вигодами тощо».
4. Поділ повинен бути безперервним (поступовим), тобто члени поділу мають бути поняттями одного порядку загальності. Іншими словами, кожен член поділу повинен бути найближчим видом поділюваного поняття. Порушення цього правила призводить до помилки «стрибок у поділі». Так, поділ «До мистецтва належать такі види: музика, архітектура, скульптура, пісня...» є помилковим, оскільки пісня є різновидом музичного виду мистецтва.
Поділ понять треба відрізняти від мисленого розчленування предметів. Так, ліси поділяють на листяні, хвойні та змішані, а розчленовують на дерева; речення поділяють на розповідні, питальні та спонукальні (чи на інші види, якщо беруть іншу основу поділу), а розчленовують на слова; основи слів поділяють на похідні й непохідні, а розчленовують на корінь, суфікс і префікс.
Значення поділу понять
Усі поняття, крім нульових, мають обсяг. Проте саме слово (ім'я), яким позначається поняття, мало що дає для розуміння його обсягу. Навіть добре знаючи зміст поняття, ми не завжди осягаємо його обсяг, клас предметів, які в ньому мисляться, різновиди цих предметів. І це зрозуміло, якщо брати до уваги те, що в будь-якому понятті мисляться лише ознаки, спільні для кожного елемента його обсягу. Тому необхідною умовою пізнання є поділ понять, завдяки якому впорядковується понятійний апарат науки, а відповідно осягається й об'єктивна упорядкованість предметного світу. Жодна наука не може обійтися без поділу. Причому деякі з поділів (особливо системи поділів, класифікації) є науковими відкриттями. Прикладом такого відкриття часто, і небезпідставно, називають таблицю Менделєєва.
Крім обмеження, узагальнення і поділу, існують й інші операції з обсягами понять, внаслідок яких утворюються нові поняття. Йдеться про операції, які за аналогією з математичними називають додаванням, множенням і відніманням. Ці операції, як правило, називають операціями з множинами.
Додавання понять — операція з обсягами понять, яка полягає в об'єднанні двох або кількох множин, що становлять обсяги відповідних понять, в одну множину.
Одержаний результат є множиною, що становить обсяг нового поняття, ім'я якого містить імена вихідних понять, пов'язаних сполучником «або».
Результат додавання залежить від того, якими є вихідні поняття — сумісні вони чи несумісні, а якщо сумісні, то до якого виду сумісних понять належать — до тотожних, перехресних чи до тих, що перебувають у відношенні підпорядкування.
Результат додавання несумісних понять дорівнює сумі доданків. Скажімо, взявши вихідними поняття «злакова рослина» (позначимо обсяг цього поняття буквою а) і «бобова рослина» (обсяг якого — Ь) і додавши обсяги цих понять, одержимо нове поняття «злакова або бобова рослина», обсяг якого буде дорівнювати а + Ь
Додавання сумісних понять пов'язане з певними труднощами, які легше подолати, взявши до уваги те, що доданки можуть бути і недодатними числами. Так, додавши обсяги понять «студент» (а) і «спортсмен» (Ь), одержимо поняття «студент або спортсмен», обсяг якого буде меншим за а + Ь, але більшим або принаймні рівним обсягу одного доданка, оскільки названі поняття є перехресними (схема 9).
Схема 9
Результатом додавання понять, які перебувають у відношенні підпорядкування, є поняття, обсяг якого дорівнює обсягові відповідного родового поняття. Так, поняття «мешканець села Городище або людина, яка
скоїла злочин X», дорівнює обсягу поняття «мешканець села Городище», якщо відомо, що злочинець є мешканцем названого села: а + Ь = а (схема 10).
Схема 10
Результатом додавання тотожних понять є поняття з обсягом, який дорівнює обсягу одного з цих понять (будь-якого з них, оскільки вони мають однаковий обсяг). Так, обсяг поняття «квадрат або прямокутний ромб» дорівнює обсягу поняття «квадрат» (або обсягу поняття «прямокутний ромб»): а + Ь = а(а + Ь = Ь) (схема 11).
Схема 11
Множення понять — операція з поняттями, яка полягає в утворенні нового поняття, обсягом якого є елементи, загальні для всіх вихідних понять.
Результатом множення несумісних понять є поняття з уявним обсягом, тобто нульове. Так, помноживши поняття «іменник» та «дієслово», одержимо нове поняття, ім'я якого буде «іменник і дієслово», а обсяг — порожня множина, оскільки немає таких слів, які одночасно були б і дієсловами, й іменниками.
Перемноживши сумісні поняття, одержимо нове поняття, в обсязі якого мисляться реально існуючі (чи ті, що існували) предмети.
У результаті множення двох перехресних понять одержують нове поняття, обсяг якого буде вужчим від обсягу одного з вихідних понять. Так, перемноживши поняття «водій» та «футболіст», одержимо нове поняття «водій і футболіст» або «водій-футболіст».
Обсяг нового поняття, що одержують при множенні понять, які перебувають у відношенні підпорядкування, збігається з обсягом підпорядкованого поняття. Так, перемноживши поняття «юрист» та «прокурор», одержимо поняття «юрист і прокурор», обсяг якого дорівнює обсягу «прокурор», оскільки лише прокурори є одночасно і прокурорами, і юристами.
Нове поняття, яке утворюється при множенні тотожних понять, збігається за обсягом з будь-яким вихідним поняттям. Так, перемноживши поняття «уявлення» і «відтворення в пам'яті зовнішності предметів», одержимо поняття «уявлення і відтворення в пам'яті зовнішності предметів», обсяг якого рівний як першому, так і другому вихідним поняттям (поодинці). Адже кожне уявлення, і лише уявлення, є відтворенням у пам'яті зовнішності предметів.
Віднімання (заперечення) понять — операція з поняттями, з допомогою якої шляхом заперечення поняття «а» утворюють нове поняття «не-а», обсяг якого в сумі з обсягом поняття «а» становить множину тієї предметної сфери, яка нами мислиться.
Так, маючи поняття «число натурального ряду», обсягом якого охоплено всю відповідну предметну сферу, і мислено виділивши з нього частину обсягу з допомогою поняття «просте число», ми одержимо остачу (різницю) — «непросте число». Саме тому операцію і називають відніманням.
Іноді відніманням називають і таку логічну операцію, в процесі якої «не-а» конкретизується. Так, з вихідним поняттям «пора року» операцію віднімання можна здійснити двома способами. Перший: «весна» — «невесна». Другий: «весна» — «літо», «осінь», «зима».
Визначення — логічна операція, з допомогою якої розкривається зміст поняття, тобто робиться перелік ознак, які в ньому мисляться, або з'ясовується ім'я відповідного денотата.
Поняття, зміст якого визначається (ліва частина визначення), називається визначуваним, а поняття, за допомогою якого розкривається зміст визначуваного, — визначаючим. Об'єктивною основою визначеності понять є чітко визначене місце речей у системі матеріального світу, їх реальна виокремленість і діалектичний взаємозв'язок з предметним світом.
Види визначення понять
У науці вдаються до різних видів визначення понять, характер і структура яких залежать передусім від обраної основи поділу визначень. Так, залежно від того, розкривається у визначенні зміст поняття чи з'ясовується ім'я, яким це поняття (і відповідний денотат) позначається, розрізняють реальні та номінальні визначення.
Реальне визначення — визначення, що розкриває істотні та загальні ознаки визначуваного поняття.
Номінальне визначення — визначення, завдяки якому з'ясовується ім'я, яким позначаються відповідне поняття і денотат.
Одними з найпоширеніших видів визначень є явні й неявні.
Явне (експліцитне) визначення — визначення, яке у своїй структурі містить як дефінієндум (визначуване поняття), так і дефінієнс (визначаюче).
Найпоширенішим серед цього типу є визначення, відоме під назвою визначення через найближчий рід і видову ознаку.
Розрізняють такі види названих визначень: атрибутивно-реляційні, генетичні та операційні.
В атприбутивно-реляційних визначеннях видовою є специфічна ознака, яка мислиться у визначуваному понятті (очевидно, що саме цей різновид явних визначень називають визначенням через найближчий рід і
видову ознаку). Наприклад: «Іменник — це частина мови, яка означає назву предмета і відповідає на питання прямого чи непрямих відмінків».
У генетичних визначеннях як видову ознаку розглядають спосіб походження, створення, конструювання предметів, які мисляться у визначуваних поняттях. Наприклад: «Бісектрисою кута називається промінь, який виходить з його вершини, проходить між його сторонами і ділить кут навпіл».
В операційних визначеннях видовою ознакою є посилання на операцію, з допомогою якої можна розкрити зміст відповідного поняття, а в результаті — розпізнати предмети, які мисляться в цьому понятті, відрізнити їх від усіх інших. Так, кислоту можна визначити як речовину, яка надає лакмусу червоного кольору.
Атрибутивно-реляційні визначення широко застосовують у більшості наук, зокрема гуманітарних; генетичні та операційні, — як правило, в математиці, фізиці, хімії тощо.
Неявне визначення — визначення, в якому відсутні чітко окреслені ліва та права частини визначення (дефінієндум, ідефінієнс), які в явних визначеннях перебувають у відношенні тотожності.
Зміст поняття в них встановлюється на основі системи відношень, у яких воно перебуває з іншими поняттями в контексті.
Найчастіше вживаними є звичайні контекстуальні й аксіоматичні визначення.
Контекстуальне визначення — визначення, в якому контекстом виступає звичайний уривок будь-якого тексту.
Так, натрапивши вперше на термін «агностик» у філософській літературі, часто можна здогадатися про зміст відповідного поняття з цього тексту, не звертаючись до філософських словників чи енциклопедій.
Аксіоматичне визначення — визначення, в якому контекстом виступає сукупність положень якої-небудь теорії, які не потребують обгрунтування, оскільки достовірність їх вважається й так зрозумілою і прийнятною.
Прикладом цього може бути визначення деяких фундаментальних понять у геометрії — поняття точки, прямої тощо.
Правила визначення понять
Побудова визначення регулюється такими правилами:
1. Права і ліва частини визначення повинні бути співмірними, тобто обсяг правої частини повинен бути рівним обсягу лівої.
Порушення правила співмірності визначення спричиняє помилки о надто широкого визначення» і «надто вузького визначення». Перший вид названої помилки виникає за відсутності у визначаючому понятті ознак, специфічних для визначуваного поняття. Наприклад: «Судження — це форма мислення». Дане визначення «надто широке», оскільки у визначаючому понятті «форма мислення» відсутні специфічні, притаманні лише судженню ознаки, які відрізняють його від інших форм мислення — поняття та умовиводу. Збіднення змісту визначаючого поняття призводить до розширення його обсягу і неспівмірності визначення.
2. Визначення не повинно містити в собі кола. Приклад «зачарованого кола» у визначенні: «Логічне —це правильне мислення». Щоправда, це визначення буде помилковим за умови, що йому передувало пояснення правильного мислення як логічного.
Різновидом «зачарованого кола» є «тавтологія», або логічна помилка, яку називають ще «те саме через те саме». Наприклад: «Ліберал — це людина, яка має ліберальні погляди»; «Люди — це люди»; «Війна є війна». Треба зазначити, що принаймні деякі з подібних висловів (зокрема, два останні з наведених) мають певний смисл, щоправда, швидше образний, ніж понятійний.
3.Визначення має бути ясним за змістом, тобто не містити в собі двозначності чи полізначності.
Правило ясності визначення є виявом закону тотожності. Воно часто порушується тоді, коли замість теоретичних, понятійних визначень вдаються до образних, художніх засобів, характерними рисами яких є інакомовність, багатозначність, символічність.
4. Визначення повинно бути стверджувальним. Це правило належить не стільки до необхідних умов правильного мислення, скільки до побажань. Так, на запитання «що таке демократія?» учений-фізик, не погрішивши проти істини, може відповісти: «Заявляю з
усією відповідальністю, що «демократія» не належить до понять фізики». Оскільки це судження містить гранично бідну інформацію, воно не може вважатися визначенням. Хоча звідси не випливає, що будь-яке заперечне судження не може відігравати роль визначення. Як відомо, математичні науки іноді вдаються до заперечних визначень.
Діяти доводиться за відсутності понятійного знання про предмети, тому звертаються й до інших засобів пізнання, які лише нагадують визначення понять. Йдеться насамперед про характеристику, портрет, опис, порівняння, вказівку тощо.
До перелічених засобів іноді звертаються і за умови наявності поняття про відповідний предмет. Річ у тім, що в деяких практичних ситуаціях не обійтися без знань неістотних властивостей пізнаваних предметів, які, не відображаються в поняттях. Спробуйте розпізнати людину, яку потрібно зустріти, скажімо, на вокзалі великого міста, маючи про неї лише поняття, тобто знаючи лише істотні й загальні ознаки. В той же час знання неістотних ознак — статі, віку, специфіки зовнішності, одягу і навіть речей, які вона матиме, — дадуть змогу її впізнати.
Чим же відрізняється визначення поняття від перелічених засобів пізнання? У понятті, як відомо, відображаються істотні, загальні ознаки предметів і явищ, а в перелічених засобах пізнання можуть розкриватися як істотні, так і неістотні ознаки. Щоправда, в одних із названих засобів пізнання акцент робиться на істотних ознаках (характеристика), в других — як на істотних, так і на неістотних (портрет, опис), а в третіх, — як правило, на неістотних ознаках.
Значення операції визначення поняття
Завдяки операції визначення поняття розкривають його зміст і в такий спосіб з'ясовують істотні й загальні властивості відповідних предметів та їх імена. Це дає можливість відрізняти мислимі в понятті предмети від усіх інших, навіть подібних, від яких вони відрізняються принаймні деякими істотними властивостями.
Поняття є результатом тривалого процесу пізнання, його підсумком. Як своєрідні «комори знань», воусією відповідальністю, що «демократія» не належить до понять фізики». Оскільки це судження містить гранично бідну інформацію, воно не може вважатися визначенням. Хоча звідси не випливає, що будь-яке заперечне судження не може відігравати роль визначення. Як відомо, математичні науки іноді вдаються до заперечних визначень.
Діяти доводиться за відсутності понятійного знання про предмети, тому звертаються й до інших засобів пізнання, які лише нагадують визначення понять. Йдеться насамперед про характеристику, портрет, опис, порівняння, вказівку тощо.
До перелічених засобів іноді звертаються і за умови наявності поняття про відповідний предмет. Річ у тім, що в деяких практичних ситуаціях не обійтися без знань неістотних властивостей пізнаваних предметів, які, не відображаються в поняттях. Спробуйте розпізнати людину, яку потрібно зустріти, скажімо, на вокзалі великого міста, маючи про неї лише поняття, тобто знаючи лише істотні й загальні ознаки. В той же час знання неістотних ознак — статі, віку, специфіки зовнішності, одягу і навіть речей, які вона матиме, — дадуть змогу її впізнати.
Чим же відрізняється визначення поняття від перелічених засобів пізнання? У понятті, як відомо, відображаються істотні, загальні ознаки предметів і явищ, а в перелічених засобах пізнання можуть розкриватися як істотні, так і неістотні ознаки. Щоправда, в одних із названих засобів пізнання акцент робиться на істотних ознаках (характеристика), в других — як на істотних, так і на неістотних (портрет, опис), а в третіх, — як правило, на неістотних ознаках.
Значення операції визначення поняття
Завдяки операції визначення поняття розкривають його зміст і в такий спосіб з'ясовують істотні й загальні властивості відповідних предметів та їх імена. Це дає можливість відрізняти мислимі в понятті предмети від усіх інших, навіть подібних, від яких вони відрізняються принаймні деякими істотними властивостями.
Поняття є результатом тривалого процесу пізнання, його підсумком. Як своєрідні «комори знань», вони тривалий час формуються і наповнюються. Деякі з понять мають багатотисячну історію формування. Прикладом таких понять можуть бути категорії матерії та свідомості (духу), добра і зла, прекрасного і потворного. Завдяки все новим і новим визначенням поняття уточнюються шляхом виявлення нових істотних ознак відповідних предметів і вилучення з них неістотних.
Як не парадоксально, але потреба у визначенні понять часто виникає ще на початковому етапі пізнання відповідних предметів. Про це переконливо писав Г. Плеханов у «Листах без адреси». В таких випадках доводиться звертатися до так званих робочих визначень, які, зазнаючи певних, іноді істотних, змін у процесі наукового дослідження, набувають статусу наукових.
Важко перебільшити роль визначень понять у навчальному процесі. Так, знання тих чи інших слів, термінів ще не свідчать про наявність відповідних понять. Тому викладачам усіх дисциплін доводиться постійно перевіряти наявність понятійних знань, звертаючись до учнів з такими запитаннями: «Який зміст має поняття... (скажімо, «метафора»)?», або «Дайте визначення поняття метафори», або «Які ознаки мисляться в понятті «метафора»?», або «Що таке метафора?», «Що називають метафорою?».
До визначення понять час від часу змушена звертатися кожна людина.
1. Загальна характеристика висловлювання, види висловлювань.
2. Істинність і хибність висловлювання.
3. Прості висловлювання, їх структура і види.
4. Відношення між простими висловлюваннями.
5. Мова логіки висловлювань.
6. Складні висловлювання. Логічні сполучники і їхнє табличне визначення.
7. Висловлювання про відношення (реляційні висловлювання).
8. Логічний аналіз запитань і відповідей Визначення запитання. Структура запитання
В сучасній логіці розрізняють терміни "висловлювання", "судження", "речення".
Речення — це мовна (знакова) конструкція, в якій об'єднуються слова за певними граматичними (синтаксичними) правилами.
Відповідно, речення є граматичною (синтаксичною) категорією.
Судження — в загальній (традиційній) або арістотелівській логіці означає форму мислення, в якій відображається різноманітність предметів і явищ, яким притаманні різні властивості й ознаки. Відповідно, за допомогою судження як форми мислення, ми щось стверджуємо або заперечуємо про предмети і явища об'єктивного світу. Кожне судження логічно оцінюється на істинність чи хибність. У загальній логіці істинним вважається судження, яке адекватно відображає дійсність, відповідає їй, а хибним — судження, що не відповідає дійсності, неадекватно відображає її.
Судження, таким чином, є логічною категорією.
Термін "судження" має ще інше, більш широке значення. В процесі колективних роздумів, міркувань, спілкування, передачі інформації, тобто в діалогах між людьми "судження" означає думку, погляд, точку зору, що є результатом процесу мислення, здатності мати і висловлювати свою особисту думку (наприклад, у виразах "не маєте права на власне судження", "я маю своє судження (думку, погляд) з цього питання"). У суперечках термін "судження" використовують у значенні "переконання", тобто в суперечках головним є пошук таких аргументів (істинних суджень), які б переконали протилежну сторону (опонента, супротивника) при обговоренні певної проб леми.
У сучасній логіці при виділенні особистої форми мислення використовують термін "висловлювання".
Висловлювання — це така логіко-семантична категорія, яка виражає форму мислення і форму виразу знання. У висловлюванні щось стверджується чи заперечується як про клас емпіричних об'єктів, так і про клас абстрактних об'єктів; виражаються відношення між об'єктами думок; фіксується наявність чи відсутність ознак, властивостей класу об'єктів чи елементу певного класу.
Висловлювання є основним предметом вивчення логіки висловлювань і логіки предикатів. Ці розділи класичної символічної логіки вивчають як прості, так і складні висловлювання, їх структуру і властивості, встановлюють не тільки змістовні, а й формальні (логічні) зв'язки між висловлюваннями, розглядають логічні операції, на підставі яких одні висловлювання перетворюються в інші.
Мовною формою виразу висловлювань є речення. Всі види висловлювань виражаються через речення, але не будь-яке речення є висловлювання. Зокрема, побажання, прохання, заклики не є висловлюваннями (судженнями). Незважаючи на нерозривний зв'язок між висловлюванням і реченням, їх не можна ототожнювати. Наприклад, при правильному перекладі з однієї мови на іншу висловлювання залишається незмінним, хоча форма його виразу змінюється. Висловлювання може передаватися різними реченнями і в межах однієї мови.
Мовними формами виразу висловлювань у сучасній формальній логіці є формули логіки висловлювань і логіки предикатів, тобто знаки штучних мов. їх конструюють для виразу структури висловлювань, і якщо їх розглядають незалежно від змісту цих висловлювань, то тоді вони представляють тільки їхні синтаксичні засоби виразу.
Класифікація висловлювань
Усі висловлювання, які будуються людьми, з точки зору логіки поділяються на такі види:
1) прості і складні;
2) висловлювання про відношення;
3) модальні висловлювання;
4) нормативні;
5) запитання і відповіді.
Терміни "істинне висловлювання" і "хибне висловлювання" мають гносеологічне (пізнавальне) і логічне (формальне) значення.
Висловлювання (судження) в гносеологічному значенні виражає думки (знання) про предмети, явища, процеси, події, дії, які є результатом пізнавальної діяльності людей (суб'єктів пізнання). Метою пізнання є досягнення об'єктивної істини про світ. Відповідно, гносеологічною характеристикою (оцінкою) висловлювань, в яких виражається знання, є значення істинності або хибності. Якщо висловлювання адекватно, точно відображає дійсність, його називають істин ним; якщо неадекватно, неточно — називають хибним.
Гносеологічну істинність і хибність висловлювань можна визначити через семантику (смисл) висловлювань у такій послідовності: а) визначається смисл термінів (понять), які входять в структуру висловлювань; б) встановлюється логічний зв'язок між термінами; в) визначається конкретна ситуація, в якій це висловлювання є істинним.
Наприклад, істинність висловлювання "Громадянин В. викрав автомобіль" визначається таким чином: а) визначається смисл термінів — "громадянин В." - людина чоловічої статі", "викрав", "автомобіль". Смисл цих термінів інтуїтивно ясний і не потребує особливих визначень; б) визначається конкретна ситуація: день, час, місто, вулиця, коли був викрадений автомобіль.
Гносеологічна істинність висловлювання старогрецького філософа Платона "Якщо в державі закон не має сили, то вона приречена на загибель" визначається через об'єктивний критерій: загально-історичну практику людства, історичний досвід народів, які жили і живуть у тій чи іншій державі.
У логічному значенні терміни "істинність" і "хибність" виражають лише формальне значення висловлювань, тобто висловлювання має значення "істина" ("і") та "хибність" ("х") в абстракції від гносеологічного смислу висловлювань. Наприклад, висловлювання "Пегас літає" в гносеологічному відношенні є хибним, оскільки воно не відповідає дійсності (реально не існує коней, "що літають"), а в логічному відношенні воно має формальне значення: 1) "істинне висловлювання" ("і"); 2) "хибне висловлювання" ("х"). Значенням "істинність" і "хибність", які приписуються даному висловлюванню, буде певна абстрактна сутність (абстракція), яка логічно визначається, а не властивість судження, як форма відображення дійсності. Якщо висловлювання має лише два значення — "істинне" і "хибне", то його називають двозначним висловлюванням, тобто множина значень, яка логічно приписується висловлюванню, зводиться до абстракцій "і" і "х".
Якщо висловлювання має більше двох значень (п>2), його називають багатозначним висловлюванням, тобто множина значень, яка логічно приписується висловлюванню, поширюється і набуває ще іншого (третього, четвертого і т.д. значень). Логічна теорія, яка вивчає множину значень висловлювань, що не зводиться лише до двох значень "істинність" ("і") і "хибність" ("х"), називається багатозначною логікою.
У сучасній логіці висловлюванню приписують також інтенсіональну та екстенсіональну характеристики. Його інтенсіональною (лат. intension - напруга, намір) характеристикою буде смисл, інформація, думка, що виражені в даному висловлюванні, а екстенсіональною (лат. intentio - протяг) характеристикою будуть значення "істина" та "хибність" як логічні значення.
Якщо факт, який описується у висловлюванні, відповідає дійсності, то таке висловлювання є істинним, якщо не відповідає — хибним.
Істинність і хибність називаються логічними значеннями висловлювання, або його значеннями істинності. Іноді говорять: якщо висловлювання є істинним, то воно має логічне значення «істина», а якщо воно є хибним, тоді воно має логічне значення «хиба».
Сама проблема визначення логічного значення висловлювання не входить до компетенції логіки. У ній лише передбачається, що кожному з них можна приписати певне логічне значення.
Принцип, відповідно до якого висловлювання може бути тільки істинним або хибним, отримав у логіці назву принципу двозначності.
Слід зазначити, що у реальній практиці цей принцип не завжди є прийнятним. Так, наприклад, оцінки, норми, нісенітні твердження тощо взагалі не мають значень істинності. Існують також висловлювання, які можуть набувати деяких «невизначених» логічних значень, проміжних між повною істинністю і повною хибністю.
Усі дескриптивні висловлювання поділяються на:
♦ прості;
♦ складні.
Висловлювання називається простим, якщо воно не включає в себе як самостійні частини інші висловлювання, в протилежному випадку воно називається складним.
Дескриптивні висловлювання вивчаються в рамках логіки висловлювань (пропозиційної логіки) і логіки предикатів.
Логіка висловлювань, або пропозиційна логіка, є необхідною частиною сучасної логіки, її основою. В її рамках основна увага приділяється логічному аналізу структури складних висловлювань. Концепції і методи цієї логічної теорії так чи інакше враховуються, використовуються та розвиваються у багатших та складніших сучасних логічних системах. Пропозиційна логіка має велике прикладне значення: вона досить широко застосовується у багатьох науках, зокрема, у праві, а також у звичайних міркуваннях людей.
Логіка предикатів тісно пов'язана з логікою висловлювань. Перша логічна теорія не є запереченням другої, вона — її продовження. Різниця між цими двома логічними теоріями полягає лише у тому, що в пропозиційній логіці аналізуються тільки складні висловлювання, а в логіці предикатів стає можливим з'ясувати також логічну форму простих висловлювань.
Просте висловлювання скла дається з трьох частин: суб'єкта, предиката, зв'язки.
Суб'єкт — це частина висловлювання, в якій відображено предмет думки і який позначається символом S.
Предикат — це частина висловлювання, в якій відображені властивості предмета думки, а також відношення між предметами думки. Він позначається символом Р.
Зв'язка встановлює відношення між предметом і його численними властивостями, тобто між суб'єктом і предикатом, шляхом ствердження про наявність певної властивості у предмета "х" або заперечення цієї властивості у нього. Зв'язка виражається словами "є" або "суть". За допомогою цих слів зв'язка може бути виражена явно або неявно. Формула простого висловлювання, в якому щось стверджується про предмет думки, тобто йому приписується певна властивість — "S є Р", а формула висловлювання, в якому заперечується наявність даної властивості у предмета думки — "S не є Р". Наприклад, "людина є головним суб'єктом права" (S є Р) і "людина не є головним суб'єктом права" (S не є Р).
Поняття, які утворюють висловлювання, тобто суб'єкт і предикат, називають термінами висловлювання.
Види простих висловлювань.
Усі поняття, що входять у висловлювання, пов'язані між собою певним чином. Залежно від характеру зв'язку між суб'єктом та предикатом і тим, що виражає предикат — властивість, відношення чи факт існування предмета думки, прості висловлювання поділяються на атрибутивні (висловлювання властивостей), реляційні (висловлювання про відношення), екзистенціальні (висловлювання існування).
Атрибутивне (лат. - властивість, ознака) — це висловлювання, в якому та чи інша ознака приписується певному предмету чи класу предметів або заперечується у нього.
Наприклад: "Держава є ядром політичної системи суспільства", "Україна є унітарною державою", "Деякі злочини є навмисними".
Реляційне (лат. - відношення) — це висловлювання, в якому виражене певне відношення між певними предметами думок.
Наприклад, "Право як загальносоціальне явище виникло раніше і незалежно від держави", "Суд присудив підсудному Е. більш м'яке покарання, ніж передбачено законом за такий злочин". Формально реляційне висловлювання записують формулою "х R у", де "х" і "у" — символи, що позначають предмети, між якими встановлюються від ношення, "R" - символ, який позначає це відношення.
Екзистенціальне (лат. - існування) — це висловлювання, в якому відображено факт існування або не існування предмета думки. Наприклад, "В Україні існує єдине громадянство" (Ст.4 Конституції України), "Держава існувала не завжди, „Право як юридичне явище існує в усіх країнах світу".
Атрибутивне висловлювання характеризується з якісної та кількісної сторін. За якістю висловлювання поділяються на стверджувальні та заперечні. Якість висловлювання визначається за характером зв'язки: "S є Р" (вказано на наявність, ствердження ознаки) і "S не є Р" (вказано на відсутність, заперечення ознаки). За кількістю висловлювання поділяють на загальні, часткові та одиничні.
Висловлювання, в яких виражена належність (або відсутність) властивості чи ознаки всім предметам певного класу, називається загальними ("всі S є Р" і "жоден S не є Р"). Наприклад, "Правова держава — головний гарант захисту прав людини", "Всі норми права діють при певних умовах".
Часткове — це висловлювання, в якому та чи інша ознака належить (або не належить) лише деяким предметам даного класу ("Деякі S є Р" і "Деякі S не є Р"). Наприклад, "Деякі громадяни України порушують закони суспільного життя", "Деякі норми права не є досконалими".
Одиничне — це таке висловлювання, коли та чи інша ознака належить (або не належить) одиничному або одному елементу певного класу. Формула одиничного висловлювання — "Цей S є Р" або "Цей S не є Р". Наприклад, "Юстиніан — римський юрист".
Поєднуючи поділ атрибутивних висловлювань за кількістю та якістю, матимемо чотири таких види висловлювань:
а) загальностверджувальні ("Усі S є Р"), які позначають символом "А";
б) загальнозаперечні ("Жодне S не є Р"), які позначають символом "Е";
в) частковостверджувальні ("Деякі S є Р"), які позначаються символом "І";
г) частковозаперечні ("Деякі S не є Р"), які позначають символом "О".
Для правильного оперування висловлюваннями А, Е, І, О важливе значення має питання про розподіленість термінів — суб'єкта і предиката.
Розподіленість термінів у даних висловлюваннях означає, що ці терміни беруть у повному або частковому обсязі.
Якщо термін беруть у повному обсязі, то його вважають розподіленим і позначають знаком "+"; якщо ж термін не беруть у повному обсязі, тоді він вважається нерозподіленим і його позначають знаком "-". Існують такі правила розподіленості термінів у висловлюваннях А, Е, І, О, що стосуються суб'єкта і предиката.
Перше правило стосується суб'єкта (S). Суб'єкт беруть у повному обсязі або він є розподіленим у загальних висловлюваннях, і він є нерозподіленим в часткових. Наприклад, "Держава є елементом політичної системи суспільства" (S+ є Р) (схема 1).
Схема 1
|
|
Друге правило стосується предиката (Р). Предикат береться у повному обсязі або розподілений у заперечних висловлюваннях і нерозподілений у стверджувальних висловлюваннях. Наприклад, "Правова культура особи — гарантія законності" (S+ є Р) (схема 2). Тут термін "гарантія законності" нерозподілений, оскільки не лише правова культура особи є гарантією законності. "Деякі держави не є демократичними" ("S" є Р+") (схема 3). Тут предикат розподілений, оскільки в ньому мисляться всі держави, які не є демократичними, і ця властивість не притаманна державам, які відносяться до демократичних.
Схема 2 Схема З
|
|
|
|
В таблиці показана розподіленість термінів з урахуванням вимог наведених правил:1
|
Вид висловлювання |
S |
Р |
|
А (Усі S є Р) |
+ |
-(+) |
|
Е (Усі S не є Р) |
+ |
+ |
|
І (Деякі S є Р) |
- |
|
|
О (Деякі S не є Р) |
- |
+ |
Між висловлюваннями А, Е, І, О існують певні відношення, що їх можна виразити у вигляді "логічного квадрату".
Розглянемо детальніше ці відношення.
Протилежності
А (контрарності) Е
 |
І Підпротилежності О
(підконтрарності)
Відношення протилежності (контрарності) існують між загальностверджувальними (А) і загальнозаперечними (Е) висловлюваннями. Висловлювання, що перебувають у відношенні протилежності, не можуть бути водночас істинними, але можуть бути водночас хибними. У відношенні протилежності, наприклад, перебувають такі висловлювання, як "Всі громадяни України дотримуються законів суспільного життя" (А) і "Жодний громадянин України не дотримується законів суспільного життя" (Е).
Відношення підпротилежності (субконтрарності) існують між частковостверджувальними (І) і частковозаперечними (О) висловлюваннями. Висловлювання, що перебувають у відношенні підпротилежності, можуть бути водночас істинними, але не можуть бути водночас хибними. У такому відношенні перебувають, на приклад, висловлювання "Деякі громадяни України порушують закон" (І) і "Деякі громадяни України не порушують закон" (О).
Оскільки дані висловлювання можуть бути водночас істинними, то дане відношення між ними іноді ще називають відношенням часткової сумісності.
Відношення суперечності (контрадикторності) існують між загальностверджувальними (А) і частковозаперечними (О), а також між загальнозаперечними (Е) і частковостверджувальними (І) висловлюваннями. Висловлювання, що перебувають у відношенні суперечності, не можуть бути водночас істинними і хибними. Так, з двох висловлювань "Усі держави мають федеративний устрій" (А) і "Деякі держави не мають федеративного устрою" (О) одне обов'язково істинне, а інше — обов'язково хибне. Натомість, визначення того, якому саме із висловлювань приписується значення істинності, не завжди вирішується засобами самої науки логіки.
Відношення підпорядкування існують між загально стверджувальними (А) і частковостверджувальними (І), а також між загальнозаперечними (Е) і частковозаперечними (О) висловлюваннями. Такі відношення між висловлюваннями спостерігаємо в тому випадку, коли при істинності підпорядковуючого (загального) висловлювання підпорядковане йому (часткове) висловлювання завжди буде істин ним. Наприклад, при істинності висловлювання "Усі громадяни України мають право на освіту" (А) обов'язково істинним буде висловлювання "Деякі громадяни України мають право на освіту" (І).
Висловлювання, які перебувають у відношенні підпорядкування, можуть бути також одночасно хибними.
За допомогою "Логічного квадрату" можна робити висновки, тобто виводити висловлювання протилежне, суперечливе і підпорядковане певному висловлюванню, а також встановлювати їх значення істинності, знаючи істинність вихідного висловлювання.
Наприклад, на підставі висловлювання "Усі державні органи краї ни Н. діють на підставі законів" (А) можна виводити висловлювання протилежне даному — "Жодний державний орган країни Н. не діє на підставі законів" (Е); суперечливе даному — "Деякі державні органи країни Н. не діють на підставі законів" (О); підпорядковане даному — "Деякі державні органи країни Н. діють на підставі законів" (І).
Відношення, які існують між висловлюваннями за "логічним квадратом", виражають або відношення сумісності, або несумісності.
Так, відношення підпротилежності та підпорядкування виражають відношення сумісності, оскільки сумісними називають висловлювання, які водночас можуть бути істинними. Відношення протилежності та суперечності виражають відношення несумісності, оскільки висловлювання, між якими вони встановлюються, не можуть бути водночас істинними.
Сумісні і несумісні висловлювання, в свою чергу, об'єднуються у порівнянні.
Порівняннями серед простих є висловлювання, які мають однакові терміни — суб'єкт і предикат, розрізняються лише за кількістю або за якістю.
Між простими висловлюваннями, які мають різні суб'єкти і предикати, неможливо встановити логічну залежність. Такі висловлювання називаються непорівнянними.
Мова логіки висловлювань — це штучна мова, призначена для аналізу логічної структури складних висловлювань.
Вона характеризується алфавітом (списком знакових засобів) і визначенням формули.
АЛФАВІТ або знаки змінних логіки висловлювань:
Р, q, r, s,...
Ці знаки служать для позначення простих висловлювань природної мови. У зв'язку з цим їх ще називають пропозиційними змінними.
Знаки логічних сполучників:
~ — знак заперечення (читається: «не», «невірно, що...»);
/\ — знак кон'юнкції (читається: «...і...»);
\/ — знак диз'юнкції (читається: «...або...»);
→ — знак імплікації (читається: «якщо..., тоді...»);
↔ — знак еквіваленції (читається: «...тоді і тільки тоді, коли...»).
Ці знаки служать для позначення граматичних сполучників природної мови і деяких знаків пунктуації.
Технічні знаки:
( — ліва дужка;
) — права дужка,
, — кома.
З'ясуємо тепер, який вираз можна вважати формулою логіки висловлювань.
1. Будь-яка пропозиційна змінна є формулою.
2. Якщо А — формула, тоді (~ А) також формула.
3. Якщо А, В — формули, тоді (А /\ В), (А \/ В), (А → В), (А ↔ В) — також є формулами.
Використовуючи знакові засоби мови логіки висловлювань та визначення формули, можна формалізувати будь-яке дескриптивне висловлювання природної мови, тобто замінити його формулою, яка в явному вигляді виражатиме його логічну форму.
Для цього необхідно зробити такі кроки:
1) виділити усі прості висловлювання, які входять до складного висловлювання, та позначити їх пропозиційними змінними;
2) визначити логічні сполучники, які зв'язують прості висловлювання, та позначити їх відповідними знаками;
3) записати формулу.
Розглянемо висловлювання: „При здійсненні судочинства судді незалежні і підкоряються тільки законові”.
1. Це складне висловлювання, яке складається з двох простих:
♦ «При здійсненні судочинства судді незалежні»;
♦ «При здійсненні судочинства судді підкоряються тільки законові».
Позначимо їх відповідно пропозиційними змінними: р, q.
2. До складу висловлювання, що досліджується, входить один граматичний сполучник «і». Йому відповідає логічний сполучник «кон'юнкція».
3. Запишемо формулу наведеного висловлювання: р /\ q.
Розглянемо висловлювання «Якщо будь-який злочин карається, а крадіжка чужого майна злочинна, тоді вона також карається»
1. Це складне висловлювання, яке складається з трьох простих:
♦ «Будь-який злочин карається»;
♦ «Крадіжка чужого майна карається»;
♦ «Крадіжка чужого майна злочинна».
Позначимо їх відповідно пропозиційними змінними: р, q, s.
2. До складу висловлювання, що досліджується, входять два граматичних сполучники «якщо, то», «а». їм відповідають логічні сполучники: «імплікація» і «кон'юнкція».
3. Запишемо формулу наведеного висловлювання: (р /\ q) — → s.
Складними називають висловлювання, що створюються з декількох простих за допомогою певних логічних операцій — кон'юнкції, диз'юнкції, імплікації, еквівалентності, заперечення. Мовними виразами цих операцій є сполучники "і", "а", "а також", "або", "якщо, то", "якщо і тільки якщо, то", "неправильно, що" та ін.
Заперечення, його умови істинності
Розглянемо два простих висловлювання:
(7) «Київ розташований на Дніпрі».
(2) «Невірно, Що Київ розташований на Дніпрі».
Позначимо перше висловлювання пропозиційною змінною р, тоді друге висловлювання можна символічно записати як ~р (читається «Невірно, що р»).
Перше з цих двох висловлювань буде істинним, тобто воно відповідає дійсності. Друге висловлювання навпаки, буде хибним, бо в ньому заперечується той факт, який виражено у першому висловлюванні.
Тепер проаналізуємо другу пару простих висловлювань:
(1) «Київ розташований на Волзі».
(2) «Невірно, що Київ розташований на Волзі».
Перше з цих двох висловлювань буде хибним, бо у дійсності той факт, який у ньому описується, не існує. Якщо перед цим висловлюванням поставити сполучник «невірно, що...», тоді з його допомогою стає можливим заперечити той факт, який у ньому описується. У зв'язку з цим друге висловлювання, в якому було здійснене заперечення, може бути оцінене як істинне.
Дамо тепер визначення логічного сполучника «заперечення».
Заперечення —- це логічний сполучник, який перетворює істинне висловлювання на хибне, а хибне — на істинне.
Ці факти виражаються в таблиці істинності заперечення таким чином:
№ ~A А
1. і X
2. X і
У природній мові, в тому числі в правових контекстах, вислову «~A», крім «невірно, що А», можуть відповідати також вислови «А не має місця», «А хибне» тощо.
♦♦♦ Наприклад, у статті 11 «Поняття злочину» КК України: ♦Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки» логічний сполучник «заперечення» застосовується двічі. В обох випадках він виражається за допомогою частки «не».
Кон'юнкція, її умови істинності
Розглянемо таке висловлювання:
«На вулиці холодно і йде дощ». Це складне висловлювання, яке складається з двох простих:
(1) «На вулиці холодно»;
(2) «На вулиці йде дощ».
Його формулу можна записати так: р /\ q (читається «р і q»). Це висловлювання буде істинним лише тоді, коли обидва простих висловлювання, що входять до його складу, будуть істинними, тобто, якщо на вулиці дійсно холодно і йде дощ.
Якщо на вулиці холодно, але дощ не йде, тобто якщо перше просте висловлювання є істинним, а друге — хибним, тоді їхня кон'юнкція найімовірніше буде оцінена як хибна.
Аналогічно кон'юнкція буде хибною, якщо виявиться, що на вулиці йде дощ, але стоїть тепла погода.
Нарешті, якщо ні перше, ні друге просте висловлювання не відповідатиме дійсності, тоді складне висловлювання також не буде відповідати дійсності і виявиться хибним.
Дамо тепер визначення логічного сполучника «кон'юнкція».
Кон'юнкція — це логічний сполучник, який буде істинним лише в тому випадку, коли всі його складники будуть істинними. В усіх інших випадках цей логічний сполучник буде хибним.
Ці факти виражаються в таблиці істинності кон'юнкції таким чином:
№ А В А /\ В
1. і і і
2. і X X
3. X і X
4. X X X
Вислову «А /\ В» у природній мові, а також у юридичному законодавстві та правовій науці, крім «А і В», можуть відповідати також вислови: «А разом із В», «Як А, так і В», «А у той час, як В», «В, хоча і А», «Не лише А, але й В», «А, а також В», «А, В» та інші.
♦ Наприклад, у статті 1 «Завдання Кримінального кодексу України» КК України зазначено: «Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам». Тут логічний сполучник «кон'юнкція» виражається за допомогою сполучників «і», <<та», «а також» і за допомогою ком.
Диз'юнкція, її умови істинності
У межах логіки висловлювань розрізняють слабку (нестрогу) диз'юнкцію і сильну (строгу) диз'юнкцію.
Слабка (нестрога) диз'юнкція
Розглянемо таке висловлювання:
«Ця людина — юрист або спортсмен». Це складне висловлювання, яке складається з двох простих:
(1) «Ця людина —• юрист»; (2) «Ця людина — спортсмен».
Його формула може бути записана як: р V q (читається «р a6oq»). Це висловлювання може бути оцінене як істинне лише у тих випадках, коли:
♦ ця людина є і юристом, і спортсменом;
♦ ця людина є юристом, але не є спортсменом;
♦ ця людина не є юристом, але є спортсменом.
1 Хибним це складне висловлювання буде лише тоді, якщо ця людина не є ані юристом, ані спортсменом.
Узагальнюючи вищенаведені випадки, можна дати таке визначення логічного сполучника «слабка (нестрога) диз'юнкція».
Слабка (нестрога) диз'юнкція — це логічний сполучник, який буде хибним лише в тому випадку, коли усі його складники будуть хибними. В усіх інших випадках цей логічний сполучник буде істинним.
Ці факти можуть бути представлені в таблиці істинності слабкої (нестрогої) диз'юнкції таким чином:
№ A В А \/ В
1. і і і
2. і X і
3. X і і
4. X X X
З цієї таблиці видно, що сполучник «або» вживається тут у нестрого розмежувальному смислі — «А або В, чи обидва разом». Тому він і має назву — «слабка (нестрога) диз'юнкція».
Вислову «А V В» у природній мові та правових контекстах, крім звичайного «А або В», відповідають також вислови: „А чи В, або обидва разом», „А і/чи В», „А, якщо не В» тощо.
♦ Наприклад, у статті 19 ч. 2 «Осудність» КК України зазначено: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки» логічний сполучник «слабка (нестрога) диз'юнкція» вживається чотири рази. У першому та четвертому випадках вона представлена сполучником «або», у другому та третьому — за допомогою коми.
Сильна (строга) диз’юнкція
На відміну від слабкої (нестрогої) диз'юнкції сильна (строга) диз'юнкція передбачає використання сполучника «або» в строго розмежувальному смислі — «А або В, але не обидва разом». Для неї в логіці висловлювань вводиться новий символ — «V».
Розглянемо таке висловлювання: «Ця людина народилася в Києві або Львові». Це складне висловлювання, яке складається з двох простих:
(7) «Ця людина народилася в Києві»; (2) «Ця людина народилася у Львові».
Його формула може бути записана як: р V q (читається «або р, або q»).
Це висловлювання може бути оцінене як істинне тільки в тому випадку, якщо одне з простих висловлювань буде істинним, а друге — хибним.
Якщо ж обидва простих висловлювання виявляться одночасно істинними, тоді їхня диз'юнкція з необхідністю буде оцінена як хибна, бо неможливо одночасно народитися в двох містах.
Хибною строга диз'юнкція буде й у тому випадку, коли всі прості висловлювання, які її складають, виявляться хибними, тобто якщо людина, про яку йдеться у складному висловлюванні, не народилася ні в Києві, ні у Львові.
Узагальнюючи вищенаведене, можна дати таке визначення логічного сполучника «сильна/строга диз'юнкція»:
Сильна (строга) диз'юнкція — це логічний сполучник, який буде істинним лише в тих випадках, коли логічні значення його складників не співпадають. Цей логічний сполучник буде хибним, коли логічні значення його складників співпадають.
Ці факти можуть бути представлені в таблиці істинності сильної (строгої) диз'юнкції таким чином:
№ А В A \/ В
1 і і X
2. і X і
3. X 1 і
4. X X X
Вислову «А V В» у природній мові та в правових контекстах можуть відповідати вислови: «А або В, але не обидва разом», «або А, або В», «чи А, чи В», «А, крім випадку, якщо В», «іноді А, В» та інші.
♦ Наприклад, у висловлюванні: «Злочин може бути здійснений або умисно, або з необережності» логічний сполучник «сильна (строга) диз'юнкція» виражається словами «або.., або...».
Імплікація, її умови істинності
Розглянемо висловлювання — обіцянку одного керівника: «Якщо робітники поліпшать якість роботи, вони отримають премію».
Це складне висловлювання, складається з двох простих:
(7) «Робітники поліпшать якість роботи»; (2) «Вони отримають премію».
Його формула може бути записана як: р → q (читається «Якщо р, тоді q»).
З метою визначення значення істинності цього складного висловлювання необхідно проаналізувати такі випадки:
1. Робітники поліпшили якість роботи і отримали за це премію, тобто і перше, і друге прості висловлювання виявилися істинними.Керівник дотримався свого слова і, відповідно, імплікація, висловлена ним, може бути оцінена як істинна.
2. Якість роботи поліпшено, але премію не отримано, тобто перше просте висловлювання — Істинне, а друге — хибне.
У цьому випадку керівникові може бути висунута претензія, що він не дотримався свого слова, вираженого за допомогою імплікації, і, отже, вона виявилася хибною.
3. Робітники якість роботи не поліпшили, але премію все-таки отримали, тобто перше просте висловлювання — хибне, а друге — істинне. Звичайно імплікація, яка складається з цих двох простих висловлювань, оцінюється як істинна, тому що керівник може видати премію робітникам і за інші заслуги, не входячи в протиріччя зі своєю обіцянкою, наприклад, за дисципліну на робочому місці.
4. Робітники не поліпшили якості роботи і не отримали премії, тобто перше і друге прості висловлювання — хибні.
У цьому випадку ніяких претензій висунути керівникові не можна. Хоча премії він і не видав, але своєї обіцянки при цьому не порушив. Оскільки робітники не поліпшили якості роботи, то це звільняє керівника від обіцянки преміювати їх. Звідси випливає, що імплікація у цьому випадку також може бути оцінена як істинна.
Узагальнюючи вищенаведені випадки, можна дати таке визначення логічного сполучника «імплікація».
Імплікація — це логічний сполучник, який буде хибним лише в тому випадку, коли перше висловлювання (антецедент) — істинне, а друге висловлювання (консеквент) — хибне. У всіх інших випадках імплікація є істинною.
Ці факти в таблиці істинності імплікації виражаються таким чином:
№ А В А → В
1. і і і
2. і X X
3. X і і
4. X X і
Вислову «А → В» у природній мові та мові права, крім вислову «Якщо А, тоді В», відповідають численні синоніми: «А тоді, коли В», «У випадку А має місце В», «В, якщо А», тощо.
♦ У статті 81 ч. 2 «Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання» КК України зазначено: «Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення». Тут логічний сполучник «імплікація» використовується один раз і виражається за допомогою слова «якщо».
Зверніть увагу на те, що в наведеному прикладі антецедент імплікації стоїть на другому місці, а консеквент на першому.
Дослідження імплікативних висловлювань має важливе значення для аналізу понять «необхідна умова» та «достатня умова» події (ситуації, дії).
Умова вважається необхідною для певної події (ситуації, дії), якщо за її відсутності ця подія не відбувається.
Деякі умови для існування або виникнення певної події (ситуації, дії) можуть бути і необхідними, і достатніми. Для фіксації таких випадків застосовується логічний сполучник «еквіваленцій».
Еквіваленція, її умови істинності
Розглянемо висловлювання, у якому вже згадуваний керівник дає робітникам таку обіцянку: «Робітники отримають премію тоді і тільки тоді, коли вони поліпшать якість продукції».
Це складне висловлювання, яке складається з двох простих:
(1) «Робітники отримають премію»;
(2) «Вони поліпшать якість продукції».
Його формула може бути записана таким чином: р ↔ q (читається «р тоді і тільки тоді, коли q»).
Для визначення значення істинності цього складного висловлювання необхідно проаналізувати такі випадки:
1. Робітники поліпшили якість продукції і отримали премію. У цьому випадку керівник свою обіцянку виконав, він залишився вірний своєму слову, і, відповідно, складне висловлювання, яке він
виголосив, є істинним.
2. Премію робітники отримали, але якість продукції не поліпшили. У цьому випадку керівник вчинив не відповідно до своєї обіцянки, бо він сказав, що робітники отримають премію тільки тоді, коли поліпшать якість, а вони якості не поліпшили. У зв'язку з цим його обіцянка може бути оцінена як хибна.
3. Премію робітники не отримали, а якість продукції поліпшили. Цей випадок аналогічний попередньому. Керівник не дотримав своєї обіцянки, і тому вона оцінюється як хибна.
4. Премію робітники не отримали і якість продукції не поліпшили. У цьому випадку ніяких претензій керівникові пред'явити не можна, бо він вчинив відповідно до своєї обіцянки. Тому складне висловлювання, яке виражає цей стан справ, може бути оцінене як істинне.
Узагальнюючи вищенаведені випадки, можна дати таке визначення логічному сполучнику «еквіваленція».
Еквіваленція — це логічний сполучник, який буде істинним лише в тих випадках, коли логічні значення його складників співпадають. Цей логічний сполучник буде хибним, коли логічні значення його складників не співпадають.
Ці факти в таблиці істинності еквіваленції виражаються таким чином:
№ A В А ↔ В
1. і і і
2. і X X
3. X і X
4. X X і
Вислову «A ↔ В» у природній мові і в мові права можуть відповідати такі вислови: <<А тоді і тільки тоді, коли В», <<А, якщо і тільки якщо В», «Якщо А, тоді В і навпаки», «А, якщо В і В, якщо А», «для А необхідно і достатньо В», «А еквівалентне В» тощо.
Логічний сполучник «еквіваленція» інколи ще називають подвійною імплікацією, що є цілком закономірним з огляду на те, що еквіваленція фіксує необхідні і достатні умови деякої події (ситуації, дії).
І* Прикладом еквівалентного висловлювання у праві може бути визначення злочину в КК України. Відповідно до статті 11 будь-яке діяння слід розглядати як злочин у тому і тільки тому випадку, коли воно суспільно небезпечне й винне.
Логічні сполучники в правових контекстах Знання визначень логічних сполучників та вміння виявляти логічну форму того чи іншого правового закону може значно допомогти юристам при витлумаченні законодавства. Можна навіть стверджувати, що без знання логічної форми закону з'ясувати його смисл взагалі неможливо. Якщо юрист хоче не тільки запам'ятати текст закону, вивчити його напам'ять, а й зрозуміти, про що в ньому йдеться, тоді увагу слід приділяти не тільки аналізу змісту цього документа, а й виявленню його логічної форми, при визначенні якої важливо вміти розрізняти логічні сполучники.
Для того, щоб провести логічний аналіз складного висловлювання, що входить до складу певного правового документа, необхідно зробити такі кроки:
1) виявити усі прості висловлювання, що складають складне, позначити їх відповідними змінними;
2) з'ясувати граматичні сполучники і знаки пунктуації, які
поєднують прості висловлювання. Виходячи зі змісту правового документа виявити, які логічні сполучники їм відповідають. Позначити їх відповідними символами;
3) визначити логічну форму висловлювання, що розглядається. Наведемо у зв'язку з цим декілька прикладів логічного аналізу статей КК України.
♦ Розглянемо статтю 296 «Хуліганство» КК України. У диспозиції цієї статті стверджується: «Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, карається».
1. З точки зору логіки це складне висловлювання, яке складається з двох простих:
(1) «Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю, карається»;
(2) «Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується винятковим цинізмом, карається».
2. Ці два простих висловлювання поєднуються граматичним сполучником «чи», аналогом якого в пропозиційній логіці є логічний сполучник «диз'юнкція». Причому тут мається на увазі слабка (нестрога) диз'юнкція, яка за визначенням може бути істинною в тому разі, коли усі її складники істинні, і в тому разі, коли лише один її складник істинний. Це означає, що людину можна притягнути до відповідальності за статтею 296 КК України у таких випадках:
♦ коли її дії одночасно характеризувалися особливою зухвалістю і винятковим цинізмом;
♦ коли її дії характеризувалися тільки особливою зухвалістю;
♦ коли її дії характеризувалися тільки винятковим цинізмом.
3. Логічна форма висловлювання, що розглядалося, має такий
вигляд: р V q
Відношення, які існують об'єктивно між предметами і явищами природного і соціального світу, досліджуються різ ними науками, а висловлювання про відношення є об'єктом вивчення особливого напряму Сучасної символічної логіки, яка називається логікою відношень. Логіка відношень є складовою частиною логіки предикатів.
У висловлюваннях про відношення або реляційних висловлюваннях встановлюється структура відношень, властивості відношень, формально-логічні операції з відношеннями, види відношень та інші.
Відношення виникають між двома і більше суб'єктами думок (предметами і явищами об'єктивного світу, що відображається у мисленні людини), або класами (множинами) чи між елементами певного класу. Кожний клас або елемент класу позначається логічними змінними х, у, z і т.д., а оператор відношення або релатор — символом "R". Символічний запис висловлювання про відношення — "Xr y" (читається: "х знаходиться у відношенні R до у". Дана схема "xRy" позначає клас елементів "х" і клас елементів "у", які знаходяться в певному відношенні R один до одного. З'єднання ралатором R відношення певного класу "х" до класу "у" називається полем або сферою відношень. Відповідно, висловлювання можна будувати лише про певні види і типи відношень в межах певного поля (сфери, галузі тощо).
Коли певний клас елементів "х" знаходиться у відношенні R до класу елементів "у", то між ними можна визначити такі типи від ношень:
а) елементи певного класу "х" знаходяться у відношенні до самого себе, що символічно позначається формулою "xRx" і "yRy". Таке самовідношення називається відношенням тотожності;
б) елемент класу "х" знаходиться у відношенні до елементу класу "у"- Таке відношення називається прямим;
в) елемент класу "у" знаходиться у відношенні до елементу класу "х". Таке відношення називається зворотнім.
Таким чином, якщо "х" знаходиться у відношенні до "у", то і "у" знаходиться у відношенні до "х", що символічно зображається формулою імплікації: "xRy" —» "уОх", де "0" - символ зворотнього (інверсного) відношення.
Модальні висловлювання є предметом аналізу модальної логіки.
Модальна логіка — це розділ сучасної логіки, де вивчаються модальні висловлювання та їхні відношення в структурі міркувань.
Залежно від того, які види модальних висловлювань досліджуються, виділяють різні види модальних логік: алетичку, тем-поральну, епістемічну, деонтичну та інші.
Щоб дати загальну характеристику цим логікам, побудуємо таку таблицю:
№№ Модальності Види модальних висловлювань Види модальних логік
1. необхідно, можливо, випадково алетичні висловлювання алетична логіка
2 доведено, спростовано, не вирішено,
перекона-ний.сумнівається,
припускає епістемічні висловлювання епістемічна логіка
3. було, є, буде, раніше, одночасно,
пізніше темпоральні (часові)
висловлювання темпоральна логіка
(логіка часу)
4. обов'язково, заборонено, дозволено деонтичні висловлення деонтична логіка
Слід зазначити, що розглянуті вище модальні логіки не вичерпують увесь клас подібних логічних теорій. За останні десятиріччя модальна логіка почала бурхливо розростатися, включаючи до своєї орбіти все нові й нові модальні поняття.
Серед модальних висловлювань особливе значення для юристів мають деонтичні висловлювання.
Деонтичні висловлювання — це модальні висловлювання, до складу яких входять такі модальності: «дозволено*, «обов'язково*, «заборонено* і їхні модифікації.
Прикладами деонтичних висловлювань можуть бути такі речення:
♦ Обов'язково дотримуватися законодавства;
♦ Дозволено купувати квартири;
♦ Заборонено читати чужі листи.
Деонтичні висловлювання вивчаються в рамках деонтичної логіки.
Деонтична логіка — це розділ модальної логіки, де досліджуються деонтичні висловлювання та їхні відношення в структурі міркування.
Історія становлення деонтичної логіки нараховує декілька століть. Так, витоки логічного підходу до аналізу деонтичних модальностей можна знайти ще в працях Г. Лейбниця. У 1672 році він написав працю «Elementa juris naturalise, де спробував визначити основні нормативні модальності та виявити логічні відношення між ними. Він вважав, що на такі поняття, як «обов'язково*, «дозволено*, «байдуже*, «заборонено* можна перенести всі основні положення логічного вчення Аристотеля, зокрема, його погляди на відносини, що мають місце між традиційними (алетичними) модальностями.
Саме цією працею Лейбниця було започатковано народження нового напряму логічних досліджень, а саме — деонтичної логіки.
Однак ідеї німецького вченого занадто випереджали свій час, потреби тогочасної науки і можливості розвитку логіки у XVII ст. Сучасники скептично сприйняли його концепцію, не оцінивши її новизни та новаторства, що призвело врешті-решт до її забуття.
Лише у XVIII ст. науковці знову повертаються до аналізу цієї проблематики. Так, англійський філософ, юрист Ієремія Бентам (1748—1832) висунув у своїх працях ідею логіки повеління, або логіки волі. Однак, на відміну від Г. Лейбниця, І. Бентам вважав, що його вчення повинне стати новим напрямком логічного знання, відмінним від старої аристотелівської логіки. Плани І. Бентама не були реалізовані, він так і не зміг систематично розвинути свої ідеї, сформулювати на їхній основі обгрунтовану концепцію нової логіки.
Це спробував зробити у 20-ті роки XX ст. австрійський вчений Ернст Малі, який у 1926 році побудував одну з перших логічних теорій нормативних міркувань. Найвірогідніше, він не був знайомий з працями І. Бентама, які залишалися непомітними аж до середини XX ст. Але свою логіку Е. Малі також назвав «логікою волі». Надалі саме він запропонував для цього напрямку логічного знання назву «деонтика», однак у ті часи цей термін не отримав широкого розповсюдження. Назва «деонтична логіка» була запроваджена пізніше, незалежно від Е. Малі, фінським філософом і логіком І\ X. фон Врігтом у його знаменитій статті «Деонтична логіка», що вийшла друком у журналі «Mind* у 1951 році. Саме з того часу цей термін широко застосовують науковці.
Якщо теорії Г. Лейбниця, І. Бентама, Е. Малі можна вважати передісторією деонтичної логіки, то дату виходу статті Г. X. фон Врігта дуже часто в літературі називають датою виникнення сучасної логічної теорії норм.
У середині XX ст. деонтична логіка розвивалася в рамках такого підходу, згідно з яким деонтичні модальності розглядалися за аналогією з алетичними модальностями. Велику роботу у цьому напрямку провів вищезгаданий Г. X. Фон Врігт.
Зараз поряд із старим підходом розвивається новий, відповідно до якого трактовка деонтичних модальностей відходить від класичного трактування алетичних та інших модальностей. У його рамках створюються логічні системи, де логіка норм розглядається як розширення темпоральної логіки (так звана деонтико-темпоральна логіка), логіки дії або взаємодії.
Логіка не тільки вивчає певні твердження, предметом її аналізу є також запитання. Запитання суттєво відрізняються від інших видів висловлювань. Вони являють собою завуальовані вимоги певної інформації і тому застосовуються для з'ясування обставин, уточнення інформації, розв'язання проблемної ситуації. У зв'язку з цим запитання можна визначити таким чином.
Запитання — це висловлювання, у якому міститься вимога певної інформації від людини, до якої звертаються.
Логічна природа запитання така, що на відміну від тверджень, які можуть бути охарактеризовані як істинні або хибні, запитання так оцінити неможливо. Скоріше за все вони можуть бути коректними чи некоректними, правильними чи неправильними, доцільними чи недоцільними.
Дослідження будь-якого запитання обов'язково передбачає необхідність врахування:
♦ передумови (пресупозиції) запитання;
♦ контексту його промовляння.
Передумова запитання (або його пресупозиція) — це вихідне знання, яке міститься у запитанні.
ЇЇ можна виразити за допомогою простого або складного дескриптивного чи модального висловлювання. Саме вона зумовлює множину відповідей на певне запитання.
♦ Наприклад, запитання «Яку оцінку ти отримав на іспиті
з логіки?» передбачає, що людина, до якої звертаються, колись скла
дала іспит з логіки.
Якщо передумова запитання є незрозумілою для людини, до якої звертаються, то діалог взагалі не відбудеться.
♦ Наприклад, якщо ви запитуєте співрозмовника: «Як ви голосували на останніх виборах Президента України?» з метою встановлення, за яку особу голосував співрозмовник, а у відповідь чуєте опис процедури голосування: «Пішов до виборчої дільниці, отримав бюлетень, заповнив його і кинув до урни», то навряд чи можна стверджувати про успішність такого спілкування.
Контекст запитання — це місце, час та інші умови, за яких відбувається діалог.
Саме контекст запитання зумовлює його пресупозицію.
♦ Наприклад, запитання: «Чи маєте ви годинник?», яке ставлять перехожому на вулиці, може означати бажання дізнатися про час. Те ж саме запитання, але в подарунковому магазині, буде означати зовсім інше.
♦ Інший приклад: запитання «Як справи?» в залежності від різних ситуацій може бути довідковим (коли дійсно хочуть дізнатися про життя іншої людини) або просто люб'язністю (відповідно до правил етикету).
Встановлення передумови (пресупозицГі) запитання і контексту його промовляння є важливим чинником успішного спілкування людей.
Види запитань
Існують різноманітні види запитань. Так, наприклад, усі запитання поділяють на:
♦ відкриті;
♦ закриті.
Відкриті запитання — це запитання, які передбачають можливість необмеженої кількості відповідей.
Закриті запитання — це запитання, на які можна дати обмежену кількість відповідей.
♦ Наприклад, запитання «Яким є Ваше ставлення до діяльності Верховної Ради?» є відкритим, оскільки кожна людина може висловити свою власну думку з цього приводу.
♦ Те саме запитання можна сформулювати в закритій формі, якщо додати до нього перелік можливих відповідей. Наприклад, «Яким є Ваше ставлення до діяльності Верховної Ради?» (позитивне, негативне, не можу відповісти).
Запитання також можна поділити на:
♦ логічно коректні;
♦ логічно некоректні.
Логічно коректними називають такі запитання, на які можна дати правильні відповіді, за допомогою яких зникає пізнавальна невизначеність запитання. На логічно некоректні запитання такі відповіді дати неможливо.
Зазначимо декілька випадків логічної некоректності запитань.
1. Семантична некоректність запитання.
а) запитання буде семантично некоректним, якщо його формулювання містить терміни, значення яких невідомі співрозмовнику.
♦ Наприклад, запитання: «Які існують види а&єктивно-іменних словосполучень з обов'язкозо-дистрибутивним зв'язком компонентів у сучасній англійській мові?» буде зрозумілим лише певній аудиторії. Для більшості людей вони будуть позбавленими смислу;
б) запитання буде семантично некоректним, якщо не всі терміни, що зустрічаються в ньому, є чітко визначеними і з контексту не зрозуміло, що саме ці терміни означають. Такі запитання називають недостатньо визначеними запитаннями.
♦ Наприклад, запитання «Ви «за» чи «проти» введення приватної власності?» може викликати великі труднощі, оскільки невідомо, що саме має на увазі той, хто запитує, вживаючи певні терміни.
Необхідно з'ясувати, принаймні, найбільш очевидне: «Що таке приватна власність?», «Яким саме чином вона буде запроваджуватись?», «Що є предметом приватної власності: земля, надра, заводи?..» тощо, а потім вже давати відповідь.
2. Синтаксична некоректність запитання Запитання буде синтаксично некоректним тоді, коли його складники не узгоджуються між собою (хоча вони можуть бути чітко визначеними).
♦♦♦ Прикладами таких запитань можуть бути запитання, в яких відсутня узгодженість часу («Чи будете Ви перебувати в Україні останні п'ять років?»). Такі запитання складають різновиди запитань, позбавлених смислу.
3. Запитання буде некоректним, якщо його передумовою є хибне висловлювання. На таке запитання взагалі неможливо дати відповідь.
♦ Ще з часів античності звертали увагу на запитання на зразок: «Чи перестав ти бити свого батька? Так чи ні?» Якщо хтось відповідає «так», то виходить, що він дійсно колись бив свого батька, хоч зараз уже не б'є. Якщо ж хтось відповідає «ні», то виходить, що
він не лише бив, а й продовжує бити свого батька. Складність ситуації зумовлюється саме хибністю передумови запитання, а саме: *Ти бив свого батька».
Запитання зазначеного гатунку іноді називають провокаційними. Яким же чином треба на них відповідати? Насамперед потрібно з'ясувати передумову (пресупозицію) таких запитань і сповістити співрозмовникові про її хибність.
4. Запитання буде некоректним, якщо в ньому стверджуються характеристики предмета, які суперечать одна одній.
♦♦♦ Наприклад, «Чи може всесильний Бог створити такий камінь, який не зміг би підняти сам?» У цьому запитанні стверджують, з одного боку, що Бог — це всесильна істота, той, хто може зробити все, а з іншого боку, що Бог — це істота, яка не може підняти камінь.
Таким запитанням притаманна внутрішня суперечність. Можливість правильної відповіді на них виключена. Саме тому їх називають абсурдними.
5. Запитання буде некоректним, якщо на нього неможливо дати відповідь, що зменшувала б пізнавальну невизначеність запитання (причина — елементарна відсутність останньої). Запитання такого типу називають тавтологічними.
Розрізняють такі види тавтологічних запитань:
♦ логічно тавтологічні запитання;
♦ фактично тавтологічні запитання.
Запитання є логічно тавтологічним, якщо інформація, про яку в ньому запитують, виражена за допомогою логічної форми самого запитання.
♦> Наприклад: «Чи є ця людина такою, якою вона насправді є?» На такі запитання практично неможливо дати хибну відповідь, яка не була б при цьому логічно суперечною.
Запитання є фактично тавтологічним, якщо інформація, про яку в ньому запитують, наявна в термінах, що входять до складу цього запитання.
♦ Наприклад: «В якому місті був підписаний Брестський мирний договір?» або «Між якими країнами відбувалась російсько-турецька війна?»
Види відповідей
Відповіді поділяються на:
♦ правильні;
♦ неправильні.
Правильна відповідь — це відповідь, яка повністю або частково усуває пізнавальну невизначеність, наявну в запитанні.
Той, хто запитує, отримує інформацію, що задовольняє його.
Правильні відповіді можуть бути:
♦ сильними;
♦ слабкими.
Сильна відповідь — це відповідь, яка надає повну інформацію щодо певного запитання.
Слабка відповідь — це відповідь, яка лише частково усуває незнання: інформація, що надається такою відповіддю, є неповною.
Серед двох слабких відповідей одна може виявитися сильнішою.
♦ Наприклад, на запитання: «Чиє ім'я присвоєне Київському національному університету?» можна дати як сильну відповідь:
«Ім'я Тараса Шевченка», так і слабкі відповіді: «Ім'я українського поета», «Ім'я видатного українського громадського діяча» тощо.
Слабкі відповіді є правильними, однак не в усіх випадках вони будуть задовольняти того, хто запитує. Наприклад, викладач під час іспитів вимагає від студентів найсильнішої відповіді (саме від цього і буде залежати екзаменаційна оцінка).
Неправильна відповідь — це відповідь, яка не надає нової інформації стосовно проблеми, якою цікавиться той, хто запитує.
Такі відповіді аж ніяк не зменшують пізнавальну невизначеність запитання і, отже, не усувають незнання тієї людини, яка його ставить.
Неправильні відповіді можуть бути:
♦ тавтологічними;
♦ нерелевантними.
Зазначимо, що «неправильна відповідь» і «хибна відповідь» — це різні поняття. Неправильна відповідь може бути істинною.
♦ Наприклад, тавтологічні відповіді можуть бути істинними лише завдяки своїй власній логічній формі (так звані логічно тавтологічні відповіді). Згадаймо Богомола із «Золотого ключика», який на запитання Мальвіни: «Що трапилось з Буратіно?» відповів: «Пацієнт або живий, або мертвий». Така відповідь буде неправильною, бо вона не містить нової інформації,-але все ж таки є істинною, бо спирається на закон виключеного третього.
Фактично тавтологічні відповіді також можуть бути істинними, оскільки вони виражають інформацію, яка вже міститься в самому запитанні.
♦♦♦ Наприклад, запитання: «Що являє собою логіка як наука?» і відповідь: «Логіка — це наука».
Нерелевантні відповіді — це відповіді, які зовсім не стосуються поставлених запитань. Природно, що нерелевантні відповіді також можуть бути істинними.
Дедуктивне міркування — це міркування, в якому між засновниками і висновком існує відношення логічного слідування.
Таке міркування спирається на логічний закон. У ньому із істин них засновків завжди отримують істинний висновок.
♦ Прикладом дедуктивного міркування є такий текст: «Злочин може бути вчинений умисно або з необережності. Цей злочин вчинений умисно. Отже, він не вчинений з необережності».
Як правило, у засновках дедуктивних міркувань міститься загальне знання, а у висновку — окреме знання.
У всіх випадках, коли треба розглянути якесь явище на підставі вже відомого знання, чи загального правила і вивести щодо цього явища необхідний висновок, ми розмірковуємо на підставі дедукції. Таким чином, дедуктивні міркування дозволяють із знання, яке ми вже маємо, отримати нові істини на підставі чистого міркування, без звертання до здорового глузду, досвіду, інтуїції. Дедукція дає повну гарантію успіху при обґрунтуванні істинності якогось висновку, якщо вихідні положення — засновки — будуть істинними висловлюваннями. Не випадково дедуктивні міркування ще називають необхідними, або примусовими, міркуваннями.
Розрізняють два основних види дедуктивних міркувань:
♦ прямі;
♦ непрямі.
Прямі дедуктивні міркування — це міркування, в яких висновок безпосередньо випливає з засновків.
Непрямі дедуктивні міркування — це міркування, в яких висновок випливає із засновків опосередковано за допомогою додаткових виводів.
Розрізняють велику кількість схем прямих і непрямих дедуктивних міркувань. Так, наприклад, існують схеми дедуктивних міркувань, що базуються на структурі складних висловлювань, а також схеми міркувань, що базуються на структурі простих висловлювань. Однак серед всієї множини таких схем можна виділити найтиповіші, які переважно використовуються людьми в процесах мислення і спілкування.
Проаналізуємо чотири види прямих дедуктивних міркувань:
♦ суто умовні міркування;
♦ умовно-категоричні міркування;
♦ розділово-категоричні міркування;
♦ умовно-розділові міркування.
Розглянемо також два види непрямих дедуктивних міркувань:
♦ міркування за схемою «зведення до абсурду»;
♦ міркування за схемою «доведення від протилежного».
Суто умовне міркування — це міркування, засновки і висновок якого є імплікативними висловлюваннями.
Схема 1 
♦ Якщо свідчення А. є правдивими, то Б. не міг бути на місці зло чину о десятій годині.
Якщо Б. не міг бути на місці злочину о десятій годині, то він має алібі.
Якщо свідчення А. є правдивими, то Б. має алібі.
Умовно-категоричні міркування
Умовно-категоричне міркування — це міркування, один із засновків якого є імплікативним висловлюванням, а другий засновок і висновок — простими висловлюваннями або їх запереченнями.
Розрізняють два основні види (модуси) умовно-категоричних міркувань:
♦ «modus ponens», або «стверджувальний модус»;
♦ «modus tollens», або «заперечувальний модус».
1. «Modus ponens», або «стверджу вальний модус*.
Схема 2. 
♦ Якщо поліпшується рівень життя населення, то рівень злочинності знижується.
Рівень життя населення поліпшується.
Рівень злочинності знижується.
2. «Modus tollens», або «заперечувальний модус».
Схема 3. 
♦ Якщо благородна мета виправдовує будь-які засоби її досягнення, то можна позбавити людину життя, якщо вона смертельно хвора. Але не можна позбавляти людину життя, навіть якщо вона смертельно хвора.
Отже, невірно, що благородна мета виправдовує будь-які засоби її досягнення.
Треба зазначити, що не є правильними такі схеми умовно-категоричних міркувань.
Схема 4. 
Схема 5.
Розділово-категоричні міркування
Розділово-категоричне міркування — це міркування, один із засновків якого є диз'юнктивним висловлюванням, а другий засновок і висновок — прості висловлювання або їх заперечення.
Розрізняють два основні види (модуси) розділово-категоричних міркувань:
♦ modus tollendo ponens», або «заперечувально-стверджувальний» модус;
♦ «modus ponendo tollens», або «заперечувально-стверджувальний» модус.
Modus tollendo ponens, або заперечувалько-стверджувальний модус*.
Цьому модусу відповідають 4 схеми побудови розділово-категоричних міркувань.
Схема 6. 
Схема 7. 
Схема 8. 
Схема 9. 
♦ Цей злочин вчинив Іваненко або Сидоренко.
Сидоренко не вчиняв цього злочину.
Іваненко вчинив цей злочин.
Наведене міркування побудоване за схемою 7.
Для того, щоб у розділово-категоричних міркуваннях, які побудовані за «modus tollendo ponens», завжди з істинних засновків отримувати істинний висновок, необхідно додержуватися правила: у диз'юнктивному засновку повинні бути перераховані всі можливі альтернативи.♦ Розглянемо таке міркування.
Угоди можуть бути двосторонніми або багатосторонніми.
Здійснена угода не є двосторонньою.
Здійснена угода є багатосторонньою.
У цьому прикладі отриманий висновок може виявитися як істин ним, так і хибним, тому що в диз'юнктивному засновку перераховані не всі альтернативи (угода може бути й односторонньою: для її здійснення достатньо волі однієї особи — видача доручення, складання заповіту, відмова від спадщини тощо).
2. «Modus ponendo tollens», або «заперєчувально-стверджувальний модус».
Цьому модусу відповідають 2 схеми побудови розділово-категоричних міркувань.
Схема 10. 
Схема 11. 
♦ Цей злочин вчинений шляхом дії або шляхом бездіяльності. Цей злочин вчинений шляхом дії.
Цей злочин не вчинений шляхом бездіяльності. Наведене міркування побудоване за схемою 10.
Зверніть увагу на те, що у «modus tollendo ponens» завжди у розділовому засновку використовується логічний сполучник «строга (сильна) диз'юнкція». Якщо замінити у схемах цього модусу строгу (сильну) диз'юнкцію на нестрогу (слабку) диз'юнкцію, то отри мані схеми не будуть схемами правильних міркувань.
Схема 12. 
Схема 13.
Ці схеми не є схемами дедуктивних міркувань.
Умовно-розділові міркування
Умовно-розділове міркування — це міркування, один із засновків якого є диз'юнктивним висловлюванням, а інші засновки — імплікативними висловлюваннями.
Розрізняють різні види умовно-розділових міркувань. Так, за кількістю альтернатив у диз'юнктивному засновку умов но-розділові міркування поділяються на:
♦ дилеми (дві альтернативи) ;
♦ трилеми (три альтернативи) ;
♦ полілеми (чотири і більше альтернатив).
На практиці найчастіше за все застосовують дилеми. Дилеми можна поділити за двома основами:
♦ за характером висновку;
♦ за складом висновку.
За характером висновку усі дилеми поділяються на:
♦ конструктивні;
♦ деструктивні.
Конструктивна дилема — це дилема, у висновку якої щось стверджується.
Деструктивна дилема — це дилема, у висновку якої щось заперечується.
За складом висновку усі дилеми поділяються на:
♦ прості;
♦ складні.
Проста дилема — це дилема, висновок якої є простим висловлюванням або його запереченням.
Складна дилема — це дилема, висновок якої є складним (диз'юнктивним) висловлюванням.
На підставі цього поділу у логіці наводиться об'єднана класифікація умовно-розділових міркувань (дилем). Відповідно до неї вони поділяються на такі види:
♦ прості конструктивні дилеми;
♦ складні конструктивні дилеми;
♦ прості деструктивні дилеми;
♦ складні деструктивні дилеми.
. Прості конструктивні дилеми.
Схема 14. 
♦ Якщо обвинувачений винний у явно незаконному арешті, то він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 371 КК України. Якщо він винний у явно незаконному затриманні, то він підлягає кримінальній відповідальності за цією ж статтею. Обвинувачений винний або в явно незаконному арешті, або в явно незаконному затриманні.
Обвинувачений підлягає кримінальній відповідальності за ст. 371 КК України.
2. Складні конструктивні дилеми.
Схема 15.
♦ Якщо обвинувачений займався шахрайством, то він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 190 КК України.
Якщо він винний у вимаганні, то підлягає кримінальній відповідальності за ст. 189 КК України. Обвинувачений займався або шахрайством, або вимаганням.
Обвинувачений підлягає кримінальній відповідальності або за ст. 190 КК України, або за ст. 189 КК України.
3. Прості деструктивні дилеми.
Схема 16. 
♦ Якщо Н. — підозрюваний, то він або затриманий за підозрою у вчиненні злочину, або є особою, до якої застосований запобіжний захід до пред'явлення обвинувачення.
Н. не був затриманий за підозрою у вчиненні злочину, він також не є особою, до якої застосований запобіжний захід до пред'явлення обвинувачення.
Н. не є підозрюваним.
4. Складні деструктивні дилеми.
Схема 17. 
Якщо обвинувачений винний у крадіжці, то він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 185 КК України; якщо він є винним у пограбуванні, то підлягає кримінальній відповідальності за ст. 186 КК України.
У діях обвинуваченого немає складу злочину, передбаченого ст. 185 або ст. 186 КК України.
Обвинувачений не займався ні крадіжкою, ні пограбуванням.
Міркування за схемою «зведення до абсурду»
Міркування за схемою *зведення до абсурду* — це міркування, в якому хибність деякого висловлювання доводять на підставі того, що з цього висловлювання за допомогою інших міркувань виводять протиріччя.
Схема цього міркування має такий вигляд:
Схема 18. 
♦ Наприклад, спробуємо витлумачити юридичне поняття «джерело підвищеної небезпеки» за допомогою методу «зведення до абсурду».
«Хто є суб'єктом діяльності, що пов'язана з використанням джерел підвищеної небезпеки для оточуючих? Власники автомобілів? Так! Виникає припущення, що, можливо, усі транспортні засоби треба вважати джерелами підвищеної небезпеки, тим паче, що за певних обставин вони є такими. Продовжимо міркування, доведемо його до логічного завершення: а як же власник коня, велосипеду, тачки, носилок тощо? Прийдемо до явно абсурдного висновку, який суперечить здоровому глузду. Отже, даний варіант витлумачення не може бути визнаний правильним. Таким чином, справа не в транспортних засобах, а в потужності цього транспортного засобу».
Міркування за схемою «доведення від протилежного»
Міркування за схемою «доведення від протилежного» — це міркування, в якому істинність деякого висловлювання доводять на підставі того, що із заперечення цього висловлювання за допомогою інших міркувань виводять протиріччя.
Схема цього міркування має такий вигляд:
Схема 19 
♦ Міркує слідчий: «Скоріше за все, Г. не є винним. Але спробуємо припустити зворотне. Нехай Г. винний. Тоді 27 квітня 2001 р. він повинен бути на місці злочину в м. Києві. Однак свідок Р. свідчить, що Г. ввечері того дня був у Лондоні. Враховуючи складнощі перетину кордону, навряд чи він зміг би дістатися з Лондона за дві години. Отже, він не був 27 квітня 2001 р. у Києві. Звідси випливає, що моя версія щодо винності Г. є невірною. Таким чином, Г. не є винним».
§ 4. Дедуктивні міркування в правовій діяльності
Дедуктивні міркування відіграють значну роль у теоретичній і практичній діяльності юриста. У зв'язку з цим юрист-професіонал повинен вміти грамотно, відповідно до правил логіки будувати дедуктивні міркування різних видів.
Наведемо приклади застосування дедукції в діяльності юриста.
Дедуктивні міркування можуть застосовуватися юристами в процесі аргументації власної точки зору і критики позиції супротивника (див. розділ 8 підручника). Слід зазначити, що саме за допомогою дедукції юрист може обґрунтувати істинність певного положення або спростувати його, тобто довести його хибність. Застосовуючи недедуктивні (правдоподібні) міркування, це зробити практично неможливо.
Дедукція також широко застосовується в процесі висування слідчих версій. Досить часто версія є висновком саме дедуктивного міркування. Розглянемо приклад.
♦ Під час розслідування справи про вбивство А. слідчий мірку вав таким чином: «Можна припустити, що вбивство А. було вчи нене з метою пограбування. Але це здається малоймовірним, бо А. був одягнений погано і коштовностей при собі не мав. Убивство могло бути вчинене з помсти, але люди, які знали А., характеризували його як чоловіка скромного, тихого. Останні три роки він працював сторожем при школі і не мав ніяких сварок.
Ці обставини приводять до думки, що вбивство було вчинене з хуліганських мотивів».
У цьому прикладі обґрунтування висновку «Убивство було вчи нене з хуліганських мотивів» слідчим проводиться за схемою розділово-категоричного міркування, а саме — його заперечувально-стверджувального модусу. Спочатку він висуває всі можливі версії причин вбивства, а потім виключає ті, які здаються йому малоймовірними. Те, що залишилося, стає основною версією.
Поряд із застосуванням дедукції у процесі висування версій, вона також використовується в процесі перевірки версій, який, як правило, розпочинають дедуктивним виведенням наслідків із висунутої версії, а на заключному етапі за допомогою логічного доведення або спростування обґрунтовують її істинність або хибність.
Основні терміни
♦ дедуктивне міркування
♦ пряме дедуктивне міркування
♦ непряме дедуктивне міркування
♦ суто умовне міркування
♦ умовно-категоричне міркування
♦ розділово-категоричне міркування
♦ умовно-розділове міркування
♦ міркування за схемою «зведення до абсурду»
♦ міркування за схемою «доведення від пролежного»
Контрольні запитання і вправи
1.Що таке дедуктивне міркування?
2.Як співвідносяться поняття «дедуктивне міркування» і «правильне міркування»?
3.Чи можуть дедуктивні міркування бути неправильними?
4.Чи можна за допомогою дедуктивних міркувань отримати (об ґрунтувати) достовірне знання?
5.Чи гарантує істинність засновків в дедуктивному міркуванні істинність висновку?
6. Чи можуть у дедуктивному міркуванні бути хибні засновки?
7. Чи можна за схемою дедуктивного міркування отримати хиб ний висновок?
8. Які види прямих дедуктивних міркувань ви знаєте? Наведіть їх схеми?
9. Які види непрямих дедуктивних міркувань ви знаєте? Наведіть їх схеми.
10.Яке значення дедуктивних міркувань у правовій діяльності?
11.Проаналізуйте наведені тексти. Виявіть дедуктивні міркування, що в них містяться. З'ясуйте їх вид і правильність.
♦ В оповіданні Конан-Дойля «Берилова діадема» банкір Олександр Холдер, у домі якого відбулася крадіжка коштовності — берилової діадеми, звернувся за допомогою до Шерлока Холмса. Хол дер був певний, що в крадіжці винний його син Артур, тому що уночі, коли була вчинена крадіжка, в його руках він бачив діадему, в якої не вистачало одного ріжка з трьома берилами. Але Холдер встановив, що до крадіжки діадеми причетна також його племінниця, яка передала діадему крізь вікно своєму коханцю.
Розповідаючи Холдеру про результати розслідування, Холмс сказав, зокрема, таке: «Мій старий принцип розслідування полягає у тому, щоб виключити всі явно неможливі припущення. Тоді те, що залишається, є істиною, якою б неправдоподібною вона не здавалася.
Міркував я приблизно так: звичайна річ, ви не віддали діадему. Отже, залишається тільки ваша племінниця і покоївки. Але якщо в крадіжці замішані покоївки, то навіщо ваш син погодився взяти відповідальність на себе. Для такого припущення немає підстав. Виговорили, що Артур любить свою двоюрідну сестру. І я зрозумів причину його мовчанки: не хотів виказати Мері. Тоді я згадав, що ви за стали її біля вікна і що вона знепритомніла, побачивши діадему в руках Артура. Мої припущення перетворилися на впевненість».1
♦ На питання лікаря Уотсона, яким чином Холмс дізнався, що він вранці був на пошті й відправив телеграму, останній відповів: «Я знаю, що вранці ви не писали ніяких листів, адже я весь ранок сидів напроти вас. А у відчиненій шухляді вашого бюро я помітив товсту пачку поштових листівок і цілий лист марок. Для чого тоді йти на пошту, як не для того, щоб відправити телеграму? Відкиньте все те, що не може мати місце, і залишиться один-єдиний факт, який є істиною».'
♦ Вранці завідуючий магазином Б. зателефонував до управління торгівлі та у районний відділ міліції й повідомив, що у службовому приміщенні магазину вибите вікно й вчинена крадіжка то вару на велику суму. Після огляду місця події слідчий прокуратури висунув версію про інсценування крадіжки Б. Головним, що свідчило на користь цієї версії, була сумнівна можливість крадіжки через отвір у ґратах товару на таку велику суму (металеві грати, які закривали вікно з внутрішнього боку приміщення, пошкоджень не мали). Поряд із цим не виключалося, що крадіжку могли вчини ти сторонні особи. Для з'ясування питання, чи може людина крізь розбите вікно та непошкоджені грати викрасти товари зі службового приміщення, був проведений слідчий експеримент. Результати експерименту довели, що злочинець міг викрасти крізь вікно деяку кількість товару лише зі стелажу, що знаходився поблизу, а дістати крізь вікно щось з інших стелажів виявилося неможливим. Наявність пилу та павутиння на ґратах також ставила під сумнів правдоподібність заяви Б. про крадіжку товару крізь розбите вікно.
У результаті перевірки версії про розкрадання, яке вчинив Б., інсценувавши крадіжку, він був повністю викритий у систематичному розкраданні державного майна. Б. зізнався в інсценуванні крадіжки з метою приховання нестачі товару.
♦ Під час розслідування справи про масовий падіж худоби шляхом розтину кожної тварини було встановлено, що причиною падежу є виснаження організму тварин. Подальше розслідування показало, що причиною виснаження є нестача кормів, причиною ж нестачі кормів було їх розкрадання і розбазарювання.
♦ Під час розслідування причин пожежі в гастрономі було встановлено, що за декілька місяців до пожежі там був проведе ний капітальний ремонт. Зробили нову електропроводку, заново склали печі та димоходи. При цьому нічні роботи були доручені людині, яка не мала достатньої кваліфікації у цій справі, кладку димоходу він провів з поганою перев'язкою швів, застосував неякісний розчин. Усе це призвело до послаблення міцності димоходу, в якому з'явилися щілини. У день пожежі був сильний мороз і піч підсилено топилася ящичною тарою, яка створює довге іскристе полум'я. Через щілини димоходу гарячі паливні гази, а, можливо, й іскри, подіяли на конструкції перекриття. Горіння, яке спочатку протікало у вигляді тління, довгий час могло залишатися непомітним, тому що дим потрапляв на горище, де він розвіювався. Пожежу помітили значно пізніше, коли горіння набуло відкритого характеру.
♦ У процесі розслідування обставин смерті К. було встановлено, що квартирні двері були зачинені на ключ. Інших ключів, що належали К., у квартирі не було. Пристрій замка не дозволяв за чинити двері без ключа. Отже, двері зачинили зовні, у той час як К. залишався у квартирі. Це міг зробити тільки P., котрий останнім виходив із квартири.
♦ Під час розслідування справи про вбивство провідниці вагона Д. слідчий припустив, що вбивство було вчинене або знайомим потерпілої, або провідником іншого вагона, який був у тому ж поїзді, або ким-небудь з інших робітників залізничного транспорту. Проникнення до вагона в нічний час сторонніх осіб було малоймовірним. Тим паче, що перед від'їздом провідники були спеціально про інструктовані.
Було встановлено, що вбивство вчинене на ділянці дороги між станціями Р. та М. і що у поїзді ще чотири провідники 3., Б., К. і С.
Припущення про те, що Д. була вбита провідником 3., яке було спочатку дуже правдоподібним, у ході розслідування не підтвердилося. Участь у цьому злочині провідниці С. виключалася, оскільки вбивство супроводилося замахом на зґвалтування. Версія про вчинення цього злочину провідником Б., враховуючи його похилий вік і відносно слабке здоров'я, була малоймовірною. Не знайшла підтвердження також версія про вбивство Д. її знайомими.
♦ Під час розслідування справи про вбивство слідчий дійшов висновку, що вбивство з метою пограбування в цьому випадку виключається. Про це свідчить наявність одягу вбитого, коштовностей та грошей. Припущення про те, що злочинцю перешкодили пограбувати вбитого, також не знаходило підтвердження: на місці злочину були сліди перетягання трупа від місця вбивства; шарф, кепка і носовичок були сховані в одну із труб, яка трапилася поблизу; були також сліди пальців людини, яка брала сніг, імовірно для того, щоб помити руки. Все це дозволяло зробити висновок, що злочинцю ніхто не перешкоджав і він не квапився залишити місце вбивства.
Правдоподібне міркування — це міркування, в якому між засновками і висновками не існує відношення логічного слідування.
Зв'язок між засновками і висновком тут спирається на певні фактичні та психологічні причини, які не мають формального характеру. У зв'язку з цим в таких міркуваннях висновок не може випливати із засновків з логічною необхідністю. Між засновками і висновком тут відсутнє відношення логічного слідування, а наявне відношення підтвердження.
За допомогою правдоподібних міркувань не можна отримати достовірне знання. На відміну від дедуктивних міркувань, в яких здійснюється перехід від достовірного знання до достовірного, правдоподібні міркування виражають перехід від достовірного доймовірного знання. Розглянемо такі міркування.
♦ Аргентина — республіка, Бразилія — республіка, Еквадор — республіка. Аргентина, Бразилія, Еквадор — латиноамериканські країни.
Отже, усі латиноамериканські країни — республіки.
♦ Італія — республіка, Португалія — республіка, Франція — республіка. '
Італія, Португалія, Франція — західноєвропейські країни.
Отже, усі західноєвропейські країни — республіки.
І перше, і друге міркування побудоване за однією схемою. І в першому, і в другому міркуваннях засновки істинні, але висновок першого міркування істинний, а висновок другого міркування — хиб ний. Дійсно, усі латиноамериканські країни — республіки, але в Західній Європі існують країни, які не є республіками. Це, наприклад, Великобританія, Бельгія, Іспанія.
Отже, правдоподібні міркування можуть вести від істинних засновків як до істинного, так і до хибного висновку. На відміну від дедуктивних міркувань, які спираються на логічний закон, в правдоподібних міркуваннях істинність засновків не гарантує істинності висновку. Висновок в таких міркуваннях, як правило, має правдоподібний, ймовірний характер. Отримані таким шляхом висновки завжди потребують подальшої перевірки і обґрунтування.
Розрізняють різні види правдоподібних міркувань. Серед них:
♦ індуктивні міркування;
♦ міркування за аналогією.
Індуктивне міркування — це міркування, в якому здійснюється перехід від знання про окремі предмети або частину предметів даного класу до загального знання про весь клас предметів.
Термін «індукція» походить від латинського слова «induction і означає «наведення».
Індуктивне міркування, як і будь-яке міркування, складається з засновків і висновку. У засновках ідуктивних міркувань містить ся знання про окремі предмети або групи (частини) предметів, у висновку — знання про весь клас предметів.
З точки зору логічної теорії виводу, більша частина індуктивних міркувань є неправильними. В них істинність засновків не гарантує істинності висновку. Однак можна розрізнити не тільки істинні й хибні висловлювання, але й більш правдоподібні й менш правдоподібні. Наприклад, візьмемо два висловлювання: «X вчинив крадіжку» і «X не вчиняв крадіжки». Поки не наведені переконливі докази, існує презумпція невинності і ці висловлювання не можна оцінити як істинні або хибні, а лише як правдоподібні. Однак, якщо відомо, що X. бачили на місці злочину, то, звичайно, перше висловлювання буде більш ймовірним, ніж друге, хоча немає ніякої гарантії, що X. опинився там випадково. У зв'язку з цим з'ясування умов підвищення правдоподібності висновку в індуктивних міркуваннях має не менш практичне значення, ніж формулювання правил дедуктивних міркувань, дотримання яких гарантує істинність їх висновків.
Розрізняють декілька видів індуктивних міркувань. Серед них:
♦ міркування за схемою «повна індукція»;
♦ міркування за схемою «неповна індукція».
Міркування за схемою «повна індукція»
Повна індукція — це міркування, в якому на підставі наявності якоїсь ознаки у кожного предмета певного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів.
Індуктивні міркування такого типу застосовуються тільки в тих випадках, коли мають справу із закритими класами предметів: число предметів, що до них входять, є скінченим і повинне легко піддаватися перерахуванню.
Схема повної індукції має такий вигляд:
Схема 1.
Клас А складається із предметів at, a2, ... ап. а{ належить ознака Р. а2 належить ознака Р.
а належить ознака Р.
п
Отже, всьому класу предметів А належить ознака Р. Розглянемо приклад.
♦♦• Перед аудиторською комісією поставлене завдання перевірити стан фінансової дисципліни в філіалах конкретного банківського об'єднання. Відомо, що це об'єднання складається з п'яти банківських філій. Звичайний спосіб перевірки у цьому випадку — про аналізувати діяльність кожного з п'яти банків. Якщо не буде знайдено жодного фінансового порушення, тоді аудиторська комісія зможе обґрунтувати тезу, що всі філії банківського об'єднання дотримуються фінансової дисципліни.
Слід зазначити, що повна індукція не є суто індуктивним міркуванням, бо за її допомогою на підставі істинних засновків можна отримати істинний висновок. Це означає, що, застосовуючи схему міркування «повна індукція», людина може обґрунтувати достовірне знання.
Міркування за схемою «неповна індукція»
Неповна індукція — це міркування, в якому на підставі наявності якоїсь ознаки у частини предметів даного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів.
Розрізняють два основних види неповної індукції:
♦ індукцію шляхом переліку (популярну індукцію);
♦ індукцію шляхом відбору (наукову індукцію).
Популярна індукція — це міркування, в якому шляхом переліку встановлюється наявність якоїсь ознаки у деяких предметів даного класу і на цій підставі робиться висновок про її наявність у всіх предметів даного класу.
Основою висновку в популярній індукції є повторюваність од них і тих же фактів за відсутності серед них суперечностей. Можна зробити узагальнюючий висновок про весь клас предметів на підставі неповної індукції такого виду тільки в тому випадку, коли при розгляді окремих предметів, що належать до даного класу, у кожного з них була наявна певна ознака.
Схема популярної індукції має такий вигляд.
Схема 2.
Клас А складається із предметів а{, а2, ... ап. at належить ознака Р. а2 належить ознака Р.
а{ належить ознака Р._____________________
Отже, всьому класу предметів А належить ознака Р.
♦ Прикладом популярної індукції може бути наступне міркування: «Студенти першої групи першого курсу юридичного факультету успішно склали іспит з логіки. Отже, можна припустити, що студенти інших груп також добре підготувалися й успішно складуть цей іспит».
Наукова індукція — це міркування, в якому висновок робиться на підставі відбору необхідних та виключення випадкових обставин.
Розглянемо приклад.
♦ Щодо кримінальної справи про розкрадання товарів зі складу обвинувачений визнав факт розкрадання і засвідчив, що він один виніс зі складу викрадену річ. Проведена перевірка встановила, що винести таку річ одній людині неможливо. У зв'язку з цим слідчий дійшов висновку, що в розкраданні товарів брали участь також інші люди. Це послужило підставою для зміни кваліфікації діяння.
У науковій індукції висновок робиться на підставі встановлення того, що ознака, яка спостерігається, є суттєвою ознакою тих предметів, котрі досліджуються. Простого перелічування наявності певної ознаки у предметів тут недостатньо.
У зв'язку з цим важливе місце в науковій індукції займають методи встановлення причинних зв'язків, або, як їх ще називають, канони Мілля (за прізвищем англійського логіка Дж. Ст. Мілля (1806—1873), який їх запропонував).
Методи встановлення причинних зв'язків
Канони Мілля — це методи, за допомогою яких стає можливим зробити висновки щодо причинного зв'язку між явищами.
Причинний зв'язок — це зв'язок двох або більше явищ, коли одне з них є причиною появи іншого.
Явище, яке за певних обставин викликає інше, називається причиною, а явище, яке породжується причиною, називається наслідком.
Виділяють п'ять основних методів встановлення причин них зв'язків:
♦ метод єдиної схожості;
♦ метод єдиної різниці;
♦ об'єднаний метод схожості і різниці;
♦ метод супровідних змін;
♦метод залишків.
Метод єдиної схожості
Для того, щоб застосувати метод єдиної схожості, необхідно зробити такі кроки:
1. Визначити всі випадки, де мало місце явище а, причина якого невідома.
2. Проаналізувати всі окремі випадки і виділити всі обставини, що пов'язані з появою явища а.
3. Знайти спільну для усіх випадків обставину. Саме вона і буде причиною виникнення явища а.
Необхідно зазначити, що обставина повинна бути єдиною. Якщо виявиться декілька обставин, то тоді буде невідомо, яка з них є при чиною явища, що досліджується. Саме тому цей метод називається методом єдиної схожості.
Схематично цей метод можна зобразити так:
С х е м а 3.
За умов А, В, С, D, але не Е, має місце а. За умов А, В, С, Е, але не D, має місце а. За умов А, В, Е, D, але не С, має місце а. За умов А, С, Е, D, але не В, має місце а.
Отже, А, імовірно, є причиною а. Загальне правило методу єдиної схожості формулюється так:
Якщо обставина А постійно передує появі явища а у той час, як інші обставини змінюються, то вона, ймовірно, і є причиною цього явища.
♦♦♦' Розглянемо приклад. На пошті при перевезенні цінностей було три випадки вчинення крадіжки без ушкодження мішків, де знаходилися цінності: 11 квітня, 13 квітня і 15 квітня. Слідчий визначив коло осіб, що брали участь у відправці пошти, і склав таку таблицю:
|
Дата |
Коло осіб |
Явище, що спростерігалося |
|
11 квітня |
Опанасенко, Колодій, Іванов |
Крадіжка |
|
13 квітня |
Кияшко, Мельник, Колодій |
Крадіжка |
|
15 квітня |
Колодій, Гусєв, Іванюк |
Крадіжка |
На підставі цього слідчий дійшов висновку, що винуватцем кра діжки ймовірніше за все є Колодій, бо він і тільки він займався відправленням пошти кожного разу, коли були вчинені крадіжки, а всі інші особи мінялися.
Застереження. Метод єдиної схожості хоча й дозволяє вису вати гіпотези і версії, що мають великий ступінь імовірності, однак він має певні недоліки. Так, тут можлива помилка, яка називається «неповний перелік альтернатив».
У наведеному прикладі слідчий аналізував дії тільки відповідальних за відправку пошти. Однак можливо, що в ці дні працювала також прибиральниця Воропай, яка під час прибирання наполягала на тому, щоб усі робітники вийшли з приміщення, де знаходилися мішки з цінностями, і на якийсь час залишалася там одна. У такому випадку те, що Колодій працював кожного разу, коли були вчинені крадіжки, може виявитися простим збігом обставин.
Метод єдиної різниці
Для того, щоб застосувати метод єдиної різниці, необхідно зробити такі кроки:
1. Розглянути два випадки. У першому випадку явище а настає. У другому — не настає.
2. Порівняти ці випадки і виявити обставини, які їм передували.
3. Виявити спільні обставини і обставину, яка відсутня у випадку, коли явище а не виникає. Саме вона і буде причиною його появи.
Схематично цей метод можна зобразити так.
Схема 4.
За умов А, В, С, D має місце а.
За умов В, С, D, але не А, відсутнє а.
Отже, А, імовірно, є причиною а. Загальне правило методу єдиної різниці формулюється так.
Якщо обставина А має місце тоді, коли виникає явище а, і зникає, коли цього явища немає, а всі інші обставини залишаються незмінними, то обставина А, ймовірно, є причиною явища а.
♦ Продовжимо розглядати приклад з крадіжками на пошті. Слідчий міг міркувати за допомогою методу єдиної різниці. Для цього він співставив дані про співробітників пошти, які працювали у день крадіжки, з даними про співробітників, які працювали тоді, коли крадіжки не було. Свої міркування він схематично зобразив у таблиці:
|
Дата |
Коло осіб |
Явище, що спостерігалося |
|
11 квітня |
Опанасенко, Колодій, Іванов |
Крадіжка |
|
12 квітня |
Опанасенко, Іванов, Іванюк |
Крадіжки не було |
Із наведеної таблиці слідчий міг би зробити висновок, що, найімовірніше, крадіжку вчинив Колодій.
Застереження. Метод єдиної різниці вважається одним із найнадійніших серед методів наукової індукції. Однак він має певні обмеження, коли його застосовують у гуманітарних науках і юридичній практиці. Так, наприклад, у випадку крадіжки на пошті могла мати місце змова інших осіб з метою поставити під підозру саме Колодія і уникнути відповідальності. Окрім цього, могли мати місце інші обставини, пов'язані з людьми, що розробляли цей злочин і безпосередньо брали в ньому участь. Це, звичайно, знижує цінність методу, що був розглянутий, але все-таки він залишається корисним засобом висунення гіпотез і версій.
Об'єднаний метод схожості і різниці
Для підвищення надійності методів єдиної схожості і єдиної різниці був запропонований об'єднаний метод схожості і різниці.
Для того, щоб застосувати об'єднаний метод схожості і різниці, необхідно зробити такі кроки:
1. Розглянути певну множину в усьому відмінних і тільки за однієї обставини схожих випадків, у яких настає явище а.
2. Розглянути певну множину випадків, у яких явище а не на стає, і які відрізняються від попередньої множини випадків тим, що в них відсутня спільна для цих випадків обставина.
Оскільки спочатку за наявності певної обставини явище, що досліджується, настає, а потім за її відсутності воно не настає, то можна зробити висновок, що спільна для першої множини випадків обставина і є причиною появи цього явища.
Загальне правило об'єднаного методу схожості і різниці формулюється так.
Якщо два чи більше випадків, коли виникає явище а, схожі лише за однією обставиною А, і в той самий час два чи більше випадків, коли явище а не виникає, відрізняють ся від попередніх лише тим, що в них відсутня обставина А, то вона, ймовірно, і є причиною явища а.
♦ Продовжимо розглядати випадок з крадіжкою у поштовому відділенні. Порівнюючи різні дні тижня, коли крадіжки відбували ся і коли їх не було, слідчий міг скласти таку таблицю.
|
Дата |
Коло осіб |
Явище, що спостерігалося |
|
11 квітня |
Опанасенко, Колодій, Іванов |
Крадіжка |
|
12 квітня |
Опанасенко, Іванов, Іванюк |
Нема крадіжки |
|
13 КЕІТНЯ |
Кияшко, Мельник, Колодій |
Крадіжка |
|
14 квітня |
Кияшко, Гусєв, Іванов |
Нема крадіжки |
|
15 квітня |
Колодій, Гусев, Іванюк |
Крадіжка |
|
16 квітня |
Опанасенко, Іванов, Мельник |
Нема крадіжки |
Порівнюючи рядки таблиці, можна одразу зробити висновок, що крадіжка мала місце тільки в тих випадках, коли працював Колодій, і нічого не відбувалося, коли він не працював. Всі інші робітники мінялися, і щодо них не можна встановити закономірність. Звідси слідчий міг би зробити висновок: винним, скоріше за все, є Колодій.
Метод супровідних змін
Для того, щоб застосувати метод супровідних змін, необхідно зробити такі кроки:
1. Розглянути випадок, коли виникає явище а, і з'ясувати притаманні йому обставини.
2. Змінити декілька разів одну з обставин і подивитися, чи змінюється явище а.
Якщо виявиться, що кожного разу, коли змінювалася ця обставина, змінювалося і явище а, тоді можна припустити, що вона є при чиною виникнення цього явища.
Схематично цей метод можна представити так.
Схема 5.
За умов А, В, С має місце а. За умов А, В, С має місце а'. За умов А", В, С має місце а".
Отже, А, імовірно, є причиною а. Загальне правило методу супровідних змін формулюється так.
Якщо зі зміною обставини А змінюється явище а, а інші обставини при цьому залишаються незмінними, то, ймовірно, що обставина А є причиною явища а.
♦ Розглянемо приклад. У результаті аналізу кримінальної статистики було встановлено, що кількість вживання спиртних напоїв і число злочинів зростають і зменшуються в один і той самий час. Так, у книзі О.М. Литвака «Державний вплив на злочинність» зазначається: «Згідно з опублікованими розрахунками коефіцієнти інтенсивності злочинів в Україні протягом 12 років, починаючи з 1986 p., на 100 тис. населення такі: у 1986 р. — 488, у 1987 р. — 484, у 1988 р. — 473, у 1989 р. — 623, у 1990 р. — 718, у 1992 р. — 921, у 1993 р. — 1033, у 1994 р. —1096, у 1995 р. — 1241, у 1996 р. — 1202, у 1997 р. — 1159. Після короткочасного зниження рівня злочинності протягом трьох років (1986—1988), обумовленого рішучими антиалкогольними заходами держави, коефіцієнт злочинності невпинно зростав до 1995 р.» '
Застереження. Треба зазначити, що метод супровідних змін ефективно застосовувати лише в тих випадках, коли можна точно зафіксувати зміну причини і наслідку. Це можливо зробити пере важно у природничих та технічних науках. Щодо гуманітарних дисциплін, в тому числі правознавства, цей метод застосовується, як правило, при статистичних дослідженнях.
Метод залишків
Метод залишків вважається найслабшим з усіх відомих методів наукової індукції. Цей метод застосовується тоді, коли мають справу зі складними обставинами, які викликають складні наслідки.
Алгоритм застосування цього методу такий. Припустимо, що складне явище ав зумовлюється обставинами АВ. Відомо, що яви ще а виникає на підставі обставини А. Отже, ймовірно, що явище в виникає на підставі обставини В.
Схематично цей метод можна зобразити так:
Схема 6.
Складне явище ав зумовлюється обставинами АВ. Явище а виникає на підставі обставини А.
Отже, імовірно, що явище в виникає на підставі обставини В. Загальне правило методу залишків має такий вигляд.
Якщо складні обставини зумовлюють складне явище і відомо, що частина обставин викликає певну частину цього явища, то ті обставини, що залишилися, викликають частину явища, що залишилася.
♦ Розглянемо приклад. З давніх часів вважали, що у Сонця сім планет і більше бути не може. Однак у 1846 р. французький астроном Левер'є вирахував місце на небі , де можна буде спостерігати нову планету, а інший астроном — Галле — навів на це місце телескоп і дійсно знайшов там невідому планету, яку назвав Нептуном. Левер'є міркував за допомогою методу залишків. Спочатку він помітив, що рух Урана — найвіддаленішої від Сонця планети того часу — відхиляється від орбіти, яку обчислили вчені. Час тину відхилень він пояснив впливом відомих планет. Однак залишалася ще якась величина, яка не мала пояснення. Він припустив, що додаткове викривлення орбіти Урана викликане впливом ще дальшої від Сонця планети.
Застереження. Ефективність методу залишків залежить від того,
наскільки можна вважати незалежними обставини, що складають складну причину. Якщо вони залежать одна від одної, то ступінь ймовірності висновку за методом залишків значно знижується.
Умови правомірності індуктивних міркувань. Типові помилки
Розглянемо основні правила побудови індуктивних міркувань. Основна мета цих правил полягає у підвищенні ступеня ймовірності висновків, які отримують за допомогою індукції.
Правило 1. Необхідно збільшувати число випадків, що розглядаються при побудові індуктивних міркувань. Чим ширше їх коло, тим правдоподібнішим буде висновок.
Правило 2. Необхідно збільшувати різноманітність і різнотипність випадків, на підставі яких будується індуктивне міркування.
Правило 3. Особливу увагу треба приділяти характеру зв'язків предметів та їх ознак, доведенню невипадковості регулярності, що спостерігається. Виявлення причин, що породжують цю регулярність, дозволяє доповнити чисту індукцію фрагментами дедуктивних міркувань і тим самим посилити її.
Найрозпозтодженішими логічними помилками, що допускають ся в індуктивних міркуваннях, є:
♦ «поспішне узагальнення»;
♦ «після цього, отже, з цієї причини»;
♦ підміна ймовірності отриманих висновків їх достовірністю.
«Поспішне узагальнення* — це логічна помилка, яка ви никає при узагальненні без достатніх на те підстав.
♦ Класичним прикладом цієї помилки є приклад з індуктивним узагальненням «Усі лебеді білі». У Європі аж до XVII ст. зустрічалися тільки білі лебеді. На підставі цих спостережень було сформульовано узагальнення: «Усі лебеді білі», тобто ознака «бути білим» була перенесена з обмеженої множини лебедів, яких спостерігали в Європі, на всю множину цих птахів. Однак, коли у 1606 р. була відкрита Австралія (тогочасна Нова Голландія), там були знайдені чорні лебеді. Таким чином, узагальнення «Усі лебеді білі» виявилося хибним.
«Після цього, отже, з цієї причини* — це логічна помилка, яка виникає тоді, коли проста послідовність подій приймається за їх причинний зв'язок.
♦ Як приклад наведемо таке гумористичне обґрунтування.
«Вживати в їжу огірки небезпечно — з ними пов'язані усі хвороби і людські негаразди. Практично всі люди, у яких є хронічні захворювання, їли огірки. 99,9% усіх людей, що вмерли від раку, за життя їли огірки. 99,7% усіх осіб, які стали жертвами авто- і авіа катастроф, вживали в їжу огірки протягом двох тижнів, що пере дували фатальному випадку. 93,1 % злочинців походять з родин, де огірки їли постійно».
Ще один вид логічних помилок, пов'язаних з індукцією, полягає у підміні правдоподібності висновків, які отримують за допомогою індуктивних міркувань, їх достовірністю.
Велика кількість випадків, до яких звертається людина в про цесі індукції, а також її психологічна схильність до однорідності в явищах, іноді викликають у людини впевненість у достовірності висновків індуктивних міркувань. Однак завжди треба пам'ятати, що достовірний висновок можна отримати лише за допомогою міркувань за схемою «повна індукція» і лише за умови, що засновки та кого міркування будуть істинними твердженнями. Всі інші види індукції обґрунтовують лише певний ступінь првдоподібності висновку: якою б великою не була його ймовірність, завжди залишається можливість появи контрприкладу.
Індуктивні міркування в правовій діяльності
Індуктивні міркування відіграють значну роль у практичній діяльності юриста. Юрист-професіонал повинен вміти грамотно, відповідно до правил логіки будувати індуктивні міркування різних видів.
Наведемо приклади застосування індукції у діяльності юриста.
Індуктивні міркування можуть застосовуватися юристами в про цесі аргументації власної точки зору і критики позиції супротивника (див. розділ 8 підручника). Однак треба зазначити, що за допомогою індукції юрист не може обґрунтувати істинність певного положення або спростувати його, тобто довести його хибність. Застосовуючи індуктивні міркування, можна обґрунтувати лише різні ступені правдоподібності положення, що досліджується. Виняток складають лише міркування за схемою «повна індукція». Якщо засновки такого міркування є істинними положеннями, тоді і його висновок буде істинним.
Окрім того, індуктивні міркування широко застосовують у слідчій та судовій практиці.
Так, повна гндукція досить часто використовується в експертизі. У деяких випадках узагальнюючий висновок експерт може зроби ти тільки застосовуючи повну індукцію.
♦ Наприклад, якщо на експертизу надійшла партія патронів, то, звичайно, експерт не може зробити висновок щодо характеру дробу всієї партії, дослідивши лише частину патронів. Він повинен дослідити всі патрони, що входили до цієї партії.
На стадії порушення кримінальної справи, коли слідчий має мінімальну кількість фактів, деталей щодо справи, висунути версію, зробити узагальнюючий висновок можна за допомогою неповної індукції. Особливо широко тут користуються індукцією за допомогою простого перелічування (популярною індукцією).
Але в цьому випадку потрібно наголосити на деяких її особливостях. Пам'ятаєте, ми говорили, що як тільки з'являється факт, який суперечить висновку популярної індукції, цей висновок одразу стає неспроможним. При побудові версії ця вимога не завжди виконується.
У судовому дослідженні такий висновок може бути зроблений навіть тоді, коли відбувся факт, що суперечить висунутій версії. Тут наявність такого факту ще не свідчить про помилковість версії. Це обумовлене тим, що, висуваючи версію, слідчий ще міг не знати, який саме факт буде суперечливим щодо неї. Окрім того, можуть існувати позірні суперечливі факти, які створюють зацікавлені особи спеціально для того, щоб спрямувати слідство хибним шляхом, оговорити підозрюваного тощо.
У слідчій справі в процесі висування версій окрім популярної індукції досить часто застосовують також методи наукової індукції: метод схожості, метод різниці, об'єднаний метод схожості і різниці, метод залишків.
Поняття про міркування за аналогією. Види міркувань за аналогією
Міркування за аналогією — це міркування, у якому робиться висновок про наявність певної ознаки у предмета, що досліджується, на підставі його подібності в суттєвих рисах з іншим предметом.
♦ Як приклад наведемо уривок із книги Ф.А. Хайєка «Право,
законодавство та свобода*, в якому автор намагається обґрунтувати свою точку зору за допомогою міркування за аналогією.
«Так само, як людина, що збирається вирушити в похід, бере з собою кишенькового ножа не для якогось конкретного передбаченого застосування, а як знаряддя на випадок усяких можливих не сподіванок або складних ситуацій, так і правила поведінки, розроблені якоюсь групою, є не засобами для відомих конкретних цілей, а пристосуваннями до типів ситуацій, які, згідно з нашим досвідом, знов і знов повторюються в світі того типу, що в ньому ми живемо. Подібно до знання, що спонукає людину взяти з собою кишенькового ножа, знання, втілене в правилах, — це знання певних загальних ознак навколишнього середовища, а не окремих фактів. Інакше кажучи, належні правила поведінки виводяться не з точного знання конкретних подій, які можуть із нами трапитися; скоріше вони є пристосуванням, що полягає в правилах, які ми розробили й дотримання яких ми зазвичай не здатні належним чином обґрунтувати».1
За характером ознаки, що переноситься, міркування за аналогією поділяють на два види:
♦ аналогію властивостей;
♦ аналогію відношень.
Аналогія властивостей — це міркування, в якому об'єктом уподібнювання є два схожих предмети, а ознакою, що переноситься, — властивості цих предметів.
♦ Прикладом такої аналогії може бути обґрунтування політичними діячами Росії ідеї встановлення Брестського миру у 1918 р. Вони посилалися на схожу історичну ситуацію на початку XIX ст., коли німці самі були змушені у 1807 р. підписати кабальний до говір з Наполеоном (Тільзитський мир), а потім через 6—7 років, зібравшись із силами, прийшли до свого визволення. Аналогічний вихід був запропонований і для Росії 1918 року.
Аналогія відношень — це міркування, в якому об'єктом уподібнювання є схожі відношення між предметами, а переносною ознакою — властивості цих відношень.
♦ Розглянемо приклад. Суб'єкти А, Б, С, Д знаходяться між собою у таких відношеннях:
1. А є батьком неповнолітнього сина Б.
2. С є дідусем і єдиним родичем неповнолітнього онука Д.
3. Відомо, що у випадку батьківських відношень батько повинен утримувати свого сина.
Враховуючи деяку подібність відношень «батько — неповнолітній син» і «дідусь — онук», можна дійти висновку, що дідусь також повинен утримувати неповнолітнього онука.
Аналогія є основою методу моделювання, сутність якого поля гає в тому, що для вивчення якогось об'єкта-оригіналу конструюється інший об'єкт, подібний до оригіналу деякими суттєвими рисами. Такий об'єкт називається моделлю.
Вивчення об'єктів за допомогою моделей отримало назву моделювання.
Результати моделювання, як і висновки міркувань за аналогією, мають лише ймовірний характер.
Умови правомірності міркувань за аналогією
Розглянемо основні правила побудови міркувань за аналогією. Основна мета цих правил полягає у підвищенні ступеня ймовірності висновків, які отримують за допомогою аналогій.
Правило 1. Повинно бути встановлено якомога більше спільних ознак у предметів, які порівнюються.
Правило 2. Ознаки, що є основою аналогії, повинні бути суттєвими для предметів, що порівнюються.
Правило 3. Необхідно, щоб спільні ознаки предметів, які порівнюються, були різноманітними. Наприклад, якщо встановлюється аналогія між Землею та іншою планетою, то повинні враховуватися спільні фізичні, хімічні, геометричні та інші ознаки цих планет.
Правило 4. Необхідно, щоб спільні ознаки предметів, які порівнюються, і ознаки, що переносяться з одного предмета на інший, були однотипними.
Виконання цих вимог підвищує правдоподібність висновків, отриманих за допомогою міркувань за аналогією, хоча і не робить їх
достовірними.
Міркування за аналогією в правовій діяльності
Міркування за аналогією відіграють значну роль як у теоретичній, так і в практичній діяльності юриста.
Так, вони можуть застосовуватися юристами в процесі аргументації власної точки зору і критики позиції супротивника (див. розділ 8 підручника). Однак треба зазначити, що за допомогою аналогії юрист не може обґрунтувати істинність певного положення або спростувати його, тобто довести його хибність. Застосовуючи міркування за аналогією, можна обґрунтувати лише різні ступені правдоподібності положення, що досліджується.
Окрім того, аналогія на стадії попереднього розслідування кримінальних справ є одним з найпоширеніших способів обробки фактичного матеріалу і висування різноманітних версій. Як правило, подібні міркування застосовуються в тих випадках, коли треба по рівняти декілька злочинів, знайти в них схожі ознаки і звідси зробити відповідні висновки.
♦ Розглянемо приклад. У справі про крадіжку було встановлено такі факти. О першій годині ночі 29 квітня до магазину під'їхав автомобіль, в якому було три чоловіки і одна жінка. Двоє підійшли до охоронця і наказали йому мовчати і не вчиняти опору, погрожуючи пістолетом. Потім зв'язали його і поклали на землю. Один із злочинців залишився біля машини, а двоє інших та жінка, відкривши двері ключем, проникли до магазину. Через деякий час, завантаживши автомобіль товаром, злочинці зникли. Через два тижні і в іншому районі міста Л. була скоєна крадіжка з іншого магазину. Охоронець цього магазину на допиті показав, що близько першої години ночі до нього підійшли двоє чоловіків, які вийшли із машини, що зупинилася поблизу. Вони погрожували йому пістолетом, а потім зв'язали і поклали на землю. Із злочинцями була жінка, яка відкрила магазин. Через деякий час вони поїхали з пограбованими товарами.
Після аналізу обставин двох награбувань слідчий висунув версію, що обидва злочини були вчинені однією групою осіб.
Слід зазначити, що міркування за аналогією можуть ефективно використовуватися тільки під час розслідування кримінальних і цивільних справ. На етапі розгляду цих справ у суді аналогія не може застосовуватися, зважаючи на правдоподібність характеру її висновків. За аналогією не можна обґрунтувати винність чи невинність обвинувачуваного, віддати його під суд. Обґрунтування, що містяться у вироку суду, також не можуть будуватися за аналогією. Міркування такого типу не є доведенням, а тому не можуть бути формою доказу в суді.
Логічні знання щодо побудови міркувань за аналогією стають в нагоді і в правотворчій діяльності юриста. Так, термін «аналогія» у правознавстві застосовується при вирішенні питання щодо прогалин у праві. «Прогалини в праві — це відсутність норм права (або їх частин), що регулюють конкретне суспільне відношення у тому випадку, якщо воно підлягає сфері правового регулювання».1
Найбільш ефективним засобом усунення прогалин у праві є видання компетентним органом відповідних правових норм. Однак такий шлях правотворення не завжди є прийнятним з багатьох причин. У зв'язку з цим у деяких випадках прогалини в праві усуваються за допомогою таких прийомів, як аналогія права і аналогія закону.
Аналогія права — це вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів права.
З логічної точки зору аналогія права — це дедуктивне міркування. Хід думки тут іде від загального знання щодо загальних принципів права до окремого знання щодо конкретної справи.
Аналогія закону — це застосування для врегулювання певних відносин закону, що регулює аналогічні відносини.
Аналогія закону з точки зору логіки — це міркування за аналогією.
♦ Наведемо приклад аналогії закону. Кримінально-процесуальним кодексом не передбачена можливість відводу громадського обвинувача. Однак цей Кодекс містить статтю щодо регулювання по рядку відводу державного обвинувача. Уподібнюючи в суттєвих рисах громадського обвинувача з державним обвинувачем, можна вирішити поставлене питання.
Для того, щоб коректно застосовувати аналогію закону, до загальних правил щодо міркувань за аналогією додаються ще й такі специфічні правові правила:
1.Суспільні відношення, щодо яких повинно бути винесено рішення, обов'язково повинні знаходитися у сфері правового регулювання, хоча б у загальній формі повинні бути врегульовані правом.
2.Якщо існує норма, що регулює певне суспільне відношення, а застосовується аналогія за мотивом, інакше кажучи, аналогія в ситуації, то це найгрубіше порушення законності; така ситуація може
виникнути через незнання діючих законів або через свідомий намір обійти закон.
3. Необхідний ретельний аналіз законодавства, у результаті якого може бути вирішене питання щодо застосування аналогії закону; схожість повинна бути саме в суттєвому, а розбіжності — в деталях, у несуттєвому.
. 4. Потрібне мотивоване пояснення причин застосування до да них суспільних відношень аналогії закону.
Контрольні запитання і вправи
Що таке правдоподібне міркування?
1. Чи можна за допомогою правдоподібних міркувань отримати достовірне знання?
2. Чи можуть в правдоподібних міркуваннях бути істинні засновки?
3. Якщо дедуктивні міркування вважаються правильними, то чи можна вважати неправильними правдоподібні міркування?
4. Що таке індуктивне міркування? Які види індуктивних міркувань ви знаєте?
5. Що таке повна індукція?
6. Що таке неповна індукція? Які види неповної індукції ви знаєте?
7. Чи можна за допомогою індукції отримати достовірне знання?
8. Які умови правомірності індуктивних міркувань? Які типові помилки допускаються в таких міркуваннях?
1Q. Що таке міркування за аналогією?
11.Які види міркувань за аналогією ви знаєте?
12.Які умови правомірності міркувань за аналогією?
13.Яка роль правдоподібних міркувань у теоретичній і практичній діяльності юриста?
14.Проаналізуйте наведені тексти. Виявіть правдоподібні міркування, що в них містяться. З'ясуйте, які з них є індуктивними, а які — міркуваннями за аналогією. Визначте їх види. Перевірте, чи припускаються в них логічні помилки.
♦ У місці протягом тижня було скоєно шість квартирних крадіжок. Ознайомившись з обставинами, за яких ці крадіжки були вчинені, слідчий зазначив, що в усіх випадках за один-два дні до крадіжки в квартирі побував невідомий мешканцям чоловік: податковий інспектор, слюеар-сантехнік, електромонтер і навіть дільничний міліціонер. Портрет невідомого, якого описували потерпілі, збігався в багатьох рисах. Слідчий зробив висновок, що саме цей чоловік і був тим, хто вчинив злочин.
♦ Злочинці, відімкнувши ключем, який зробили самі, двері, проникли до квартири А. і вчинили крадіжку. Жодних речових доказів під час огляду знайти не вдалося. Слідчий, якому було доручено розслідування справи, жодних даних, які б давали змогу висунути більш-менш обґрунтовану версію, не знаходив. Тоді виникла думка об'єднати всі нерозкриті справи про крадіжки, скоєні за допомогою ключів, що зробили самі злочинці. У районі, де жив А., таких справ виявилося п'ять. Але в жодному випадку потерпілі не могли вказати, кого вони підозрюють у крадіжці, нічого не дали й виїзди на місце подій. Найбільш цікавим слідчому видався лише один факт: усі потерпілі мали дітей віком від 16 до 18 років. Слідчий вирішив дізнатися у підлітків про їхніх знайомих, друзів, ворогів. Виявилося, що усі вони знали Г. і що він один був у всіх квартирах. На цій підставі слідчий висунув версію, що в пограбуванні всіх цих квартир брав участь Г.
♦ За часів республіки в Англії (1649—1660) захисники що річних виборів до парламенту обґрунтовували свої докази на прикладі змії, яка щорічно міняє шкіру. «Подивіться на наймудрішу із тварин — на змію, емблему вічності і міцності державного устрою; кожного року вона змінює шкіру і зі свіжими силами і оновленим життям виходить після кожної такої зміни. Британіє! Наслідуй змію. Оновлюй Палату Общин, твій державний покров, щорічними виборами. Тоді ти будеш жити в безпеці і закріпиш за своїми синами волю, яка залишиться непорушною до кінця сторіччя!»
♦ «Норма — це загальне правило (еталон, критерій) поведінки людей. Оскільки щодо норм права мова йде не про «нормативність» в розумінні нормальності, закономірності тих чи інших вчинків, відносин (що також досить суттєво і повинно постійно перебувати у полі зору науки), то саме по собі це правило, закріплене, припустимо, у законодавчому документі, тому і є «загальним», що являє собою відоме узагальнення. До того ж — такі узагальнення, увійшли в саму плоть позитивного права, його зміст, і, отже, стали об'єктивною реальністю.
Увага — узагальнення! Тобто підсумок розумової операції, в результаті якої із декількох, найчастіше — множини індивідуальних випадків, що стосуються поведінки людей, в думках усуваються їх особливі, індивідуальні ознаки, а з притаманних їм єдиних рис, що повторюються, створюється правило про належну чи дозволену поведінку. До того ж з розрахунком на майбутнє, на «назавжди», отже, з елементами прогнозування, передбачення і волею на те, що тільки так і має бути. І все це, скажу ще раз, входить у життя людей у реальній дійсності, фактами, що справді існують.
Припустимо, суддя за відсутності щодо цього якихось усталених звичаїв і законоположень прийняв, керуючись здоровим глуздом, разове індивідуальне рішення: «Речі, що їх отримав Ігор за угодою з Олегом, яку було укладено в березні цього року, є його власністю». Ситуація повторилася вже з іншими особами і в інший час. Згодом з новими учасниками ще раз. І ось формулюється правило: «будь-яка особа, що отримала за угодою майно, стає власником цього майна». Причому одразу треба внести новий узагальнюючий елемент (зазначити в узагальненому вигляді те, що в індивідуальному випадку просто малось на увазі: отримання майна «у порядку його відчуження»), оскільки майно може бути передане і у тимчасове користування, наприклад, в оренду. Так на основі ситуацій, що повторюються, робиться узагальнення, яке стає свого роду типовим рішенням, загальним правилом на теперішній і майбутній час — нормою і, отже, являє собою нормативне узагальнення, яке тепер діє і сприймається як незаперечний факт дійсності».
Аргументація у найбільш широкому розумінні слова — це процес обгрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.
Обгрунтування може здійснюватися різними способами:
♦ положення можуть бути обгрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо).Саме такий спосіб дуже часто застосовується у природничих науках;
♦ обгрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань(доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважно притаманний гуманітарним наукам.
У курсі логіки вивчається саме аргументація другого типу. Це означає, що предметом подальшого розгляду буде процес обгрунтування, обстоювання певного положення (твердження, гіпотези, концепції) на підставі використання інших положень.
У структурі аргументації такого типу відрізняють:
♦ тезу;
♦ аргументи;
♦ форму (схему).
Теза — це положення, яке необхідно обгрунтувати.
Аргументи — це твердження, за допомогою яких обгрунтовується теза.
Форма, або схема аргументації, — це спосіб, який застосовується для обгрунтування тези.
Аргументація за формою може бути:
♦ дедуктивною;
♦ недедуктивною (правдоподібною).
Дедуктивна аргументація — це аргументація, яка будується за схемами дедуктивних міркувань.
Дедуктивна аргументація, як правило, будується на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вам вдалося дедуктивно обгрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності, як і аргументи, з яких вона виводиться.
Дедуктивна аргументація є універсальною. її можна застосовувати під час обговорення різноманітних проблем у будь-якій аудиторії. Однак при цьому треба пам'ятати вислів Аристотеля: «Не слід вимагати від оратора наукових доведень, так само, як від математика не слід вимагати емоційного переконання».
Хоча дедуктивна аргументація є досить сильним способом переконання, однак застосовувати її слід цілеспрямовано. Спроба побідувати таку аргументацію в тій області або для такої аудиторії, де вона не є придатною, може привести лише до ілюзії переконання. Супротивник легко розкритикує подібне обгрунтування.
Недедуктивна (правдоподібна) аргументація — це аргументація, яка будується за схемами недедуктивних (правдоподібних) міркувань.
Характерною рисою правдоподібної аргументації є те, що теза тут завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність аргументів в такій аргументації ще не гарантує істинності тези, при детальнішому аналізі вона може виявитися хибною.
♦ Розглянемо таку аргументацію. «Усі сини спадкоємця є його нащадками; усі нащадки спадкоємця є спадкоємцями, які не можуть бути позбавлені спадку; отже, всі сини спадкоємця є його спадкоємцями, які не можуть бути позбавлені спадку».
Теза — «Усі сини спадкоємця є його спадкоємцями, які не можуть бути позбавлені спадку».
Аргументи — «Усі сини спадкоємця є його нащадками»; «Усі нащадки спадкоємця є його спадкоємцями, які не можуть бути позбавлені спадку».
Форма (схема) — дедуктивна аргументація.
Поняття «аргументація» тісно пов'язане з поняттям «суперечка». Саме в суперечках найчастіше застосовують різні види аргументацій.
Суперечка — це процес обміну протилежними думками.
Обов'язковими учасниками суперечки, а, отже, й аргументативного процесу, є:
♦ пропонент;
♦ опонент;
♦ аудиторія.
Пропонент — це той, хто висуває, обстоює певну тезу.
Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.
Опонент — це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент.
Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але можливою є ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.
Аудиторія — це колективний суб'єкт суперечки. Однак вона не є пасивною масою людей, це колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється.
Аудиторія є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі.
Можна виділити кілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути:
♦ дискусією;
♦ диспутом;
♦ полемікою;
♦ дебатами.
Дискусія (лат. сіізсиззіо — дослідження, розгляд) — це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні і порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання.
Дискусія вважається ефективним засобом переконання, тому що її учасники самі приходять до певного висновку.
Диспут (лат. йізриіаг — міркувати) — це публічна суперечка з приводу наукового або суспільно важливого питання.
Спочатку словом «диспут» позначали публічний захист наукового твору, який писали для отримання вченого ступеня.
Полеміка (грец. роїетісоз — ворожий, войовничий) — це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.
З цього визначення випливає суттєва різниця між полемікою, з одного боку, та дискусією і диспутом — з іншого.
Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно одержати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію.
Дебати (франц. йеЬаі — суперечка) — це суперечки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо.
Окрім наведеної вище, існують також інші класифікації суперечок. Так, залежно від мети, розрізняють такі види суперечок:
♦ суперечка заради істини;
♦ суперечка заради переконання;
♦ суперечка заради перемоги;
♦ суперечка заради суперечки.
Суперечка заради істини (діалектична суперечка) у чистому вигляді зустрічається рідко. У такій суперечці дуже старанно підбираються та аналізуються доводи тих, хто сперечається, ретельно оцінюються позиції та точки зору протилежних сторін, тобто, по суті, ведеться спільне дослідження істини. Такий спір можливий лише між компетентними, освіченими в даній проблемі людьми, які зацікавлені в її вирішенні. Як зазначав відомий філософ та логік СІ. Поварнін — цей вид суперечки «дає, окрім безперечної користі, істинну насолоду і задоволення і є насправді «розумовим бенкетом»}
Завданням суперечки може бути не тільки перевірка істинності якогось положення, а й переконання іншої людини. У цьому випадку говорять про суперечку заради переконання. Тут важливо зазначити два моменти. Людина може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро вірить у те, що є предметом переконання, або ж тому, що «так треба» з огляду на певні обставини, хоча вона сама насправді не поділяє думку, яку відстоює.
Метою суперечки також може бути не дослідження чи переконання, а перемога. У цьому випадку говорять про суперечку заради перемоги. Мотиви проведення такого спору можуть бути різними. Один вважає, що відстоює справедливість, інший — захищає суспільні інтереси, третій нав'язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як має бути, четвертому потрібно самоутвердження тощо. Головне завдання, що стоїть перед сперечальниками в цьому випадку, полягає у тому, щоб «узяти гору» над «супротивником» за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Таку суперечку іноді називають ще еристичною суперечкою.
Досить часто зустрічається такий вид спору, як суперечка заради суперечки. Це своєрідне «мистецтво для мистецтва», своєрідний «спорт». Для людей, які ведуть подібний спір, все одно про що, з ким і з якою метою сперечатися. Головне для них — перебувати в стані сперечання. «Такий «спортсмен», — пише СІ. Поварнін, — чаето не розбирає, заради чого потрібно сперечатися, а заради чого не потрібно. Радий сперечатися про все і з будь-ким, і чим парадоксальніша, чим важча думка, яку обстоюють, тим вона іноді для нього стає ще привабливішою».2
За кількістю осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань, виділяють три види спорів:
♦ суперечку-монолог (людина сперечається сама з собою, це так званий внутрішній спір);
♦ суперечку-діалог (сперечаються дві особи);
♦ суперечку-полілог (спір ведеться кількома особами).
У свою чергу суперечка-полілог може бути:
♦ масовою (усі присутні беруть участь в спорі);
♦ груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників).
І, нарешті, за способом ведення боротьби думок суперечки
поділяють на:
♦ усні;
♦ письмові.
Усна форма спору передбачає безпосереднє спілкування конкретних осіб. Такі суперечки, як правило, обмежені за часом і замкнені в просторі: проводяться на конференціях, засіданнях, заняттях тощо.
Письмова форма суперечки передбачає опосередковане спілкування учасників спору. Такі суперечки більш тривалі за часом, ніж усні.
Доказова аргументація — це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких уже встановлена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку — достовірне твердження.
Слід зазначити, що термін «доведення» у логіці й у праві має зовсім різні значення.
Якщо в логіці «доведення» — це процес встановлення істинності тези логічними засобами, то в процесуальному праві цей термін застосовується, принаймні, у двох основних значеннях:
♦ для позначення фактичних обставин, які фіксують суттєві характеристики кримінальної або цивільної справи (наприклад, погроза обвинуваченого на адресу потерпілого; сліди, які були залишені на місці вчинення злочину тощо);
♦ для позначення витоків інформації про фактичні обставини, що стосуються справи (наприклад, заяви свідків, письмові документи тощо).
Однак вимога обгрунтованості, доказовості висуваєтья також і до судочинства: судове рішення з кримінальної або цивільної справи вважатиметься правочинним, якщо воно отримало всебічне і об'єктивне обгрунтування в ході судового розгляду. Застосування з цією метою логічних доведень є в деяких випадках дуже ефективним засобом.
Іншим видом аргументації є недоказова аргументація.
Виділяють три види недоказової аргументації:
♦ Перший вид. істинність аргументів, зокрема, деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями, форма аргументації — дедуктивне міркування; теза — правдоподібне твердження.
* Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність уже встановлена; форма аргументації —недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібне твердження.
* Третій вид: аргументи не є достовірними твердженнями; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне)міркування; теза — правдоподібне твердження.
♦ З'ясуємо вид аргументації щодо перевиховування злочинців давньогрецького філософа Платона, який міркував приблизно так.
Накресліть. на піску коло. Воно не є досконалим і, звичайно, відрізняється від ідеального кола. Але ж так легко, дивлячись на нього, уявити собі ідеальне коло і побудувати щодо нього точну науку. Чому ж цей метод, який є досить простим, не застосувати також і до людського суспільства. Злочинцеві треба сказати, що він злочинець, і показати, що це дуже погано. Він одразу ж перестане бути злочинцем і на перший план вийде його ідеальна людська поведінка.
Це обгрунтування можна віднести до третього виду недоказової аргументації.
Його форма — недедуктивне (правдоподібне) міркування, а саме —аналогія предметів; аргументи не є достовірними твердженнями, а отже, і теза, що висувається, може мати також тільки правдоподібний характер.
Пряма і непряма аргументація
Пряма аргументація — це обгрунтування, спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обгрунт-вується аргументами.
Непряма аргументація — це обгрунтування, в якому істинність тези обгрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.
Непряма аргументація буває двох видів:
♦ апагопчна аргументація;
♦ розділова аргументація.
Апагогічна аргументація
Апагогічна аргументація — це обгрунтування тези шляхом встановлення хибності антитези на підставі виведення із антитези і наявних аргументів протиріччя.
Хід міркування у цьому випадку такий. Треба обгрунтувати деяку тезу (Т). Висувається твердження, яке є запереченням тези (не-Т). Воно називається антитезою. З аргументів та антитези виводять протиріччя, тобто два твердження, одне з яких є запереченням іншого. На підставі цього робиться висновок про хибність антитези й істинність тези.
Розділова аргументація
Розділова аргументація — це обгрунтування тези, яка є членом певної диз'юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкурую-*% них з тезою положень — членів цієї диз'юнкції.
На відміну від апагогічної аргументації, де тезі (Т) суперечить антитеза (не-Т), у розділовій аргументації тезі (Т) протиставляють декілька положень, кожне з яких, по-перше, претендує на роль тези і, по-друге, повністю або частково виключає інші припущення.
Хід міркування у випадку розділової аргументації такий. У процесі обгрунтування доводять безпідставність усіх членів диз'юнкції, окрім одного. Тим самим опосередковано стверджують істинність тези, тобто висловлювання, що залишилось.
Слід зазначити, що у розділовій аргументації істинність тези буде гарантована лише тоді, коли диз'юнктивне висловлювання, яким є один з аргументів, буде повним, тобто якщо у ньому будуть враховані всі можливості. У випадку розгляду лише деяких варіантів рішення, метод розділової аргументації не може забезпечити достовірність тези. Вона буде мати лише правдоподібний характер і потребувати подальшої перевірки.
Поряд з прийомами обгрунтування тези існують також прийоми, спрямовані на критику аргументації.
Критика — це обгрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше.
Структура будь-якої критики складається з:
♦ тези;
♦ аргументів;
♦ форми.
Теза — це положення, хибність або малий ступінь правдоподібності якого необхідно довести в процесі критики.
Аргументи — це твердження, за допомогою яких критикується теза.
Форма — це спосіб, який застосовується для критики тези. Окремим випадком критики є спростування.
Спростування — це встановлення хибності якогось положення з використанням логічних засобів і положень, істинність яких доведена заздалегідь.
Критика не може бути визнана спростуванням у трьох випадках:
1) якщо аргументи не є достовірними твердженнями;
2) якщо форма критики — правдоподібне міркування;
3) якщо має місце як перше, так і друге.
Розрізняють три види критики:
♦ критику тези;
♦ критику аргументів;
♦ критику демонстрації.
1. Критика тези
Критика тези — це вид критики, спрямований на обгрунтування безпідставності (хибності або малого ступеня правдоподібності) тези, яку висуває пропонент.
Розрізняють два види критики:
♦ пряму;
♦ непряму.
Пряма критика будується у формі обгрунтування, яке отримало назву «зведення до абсурду*.
Хід міркування у цьому випадку такий. Умовно припускають, що положення, яке висунув пропонент, є істинним. Далі з наявних аргументів і тези виводять усі можливі наслідки і проводять їх аналіз. Під час такого аналізу може з'ясуватися, що наслідки або (1) суперечать один одному, або (2) суперечать об'єктивним даним (фактам дійсності). На цих підставах доходять висновку про безпідставність тези, спираючись на правило: хибні наслідки завжди свідчать про хибний висновок.
Непряма критика будується за допомогою обгрунтування антитези.
Хід міркування у цьому випадку такий. Висувається твердження, яке є запереченням тези, тобто антитеза (не-Т). Далі обґрунтовують її істинність за допомогою аргументів критики. На підставі цього робиться висновок про хибність тези пропонента.
♦ Розглянемо приклад критики тези. Пропонент висунув тезу«Будь-яке вбивство вимагає засудження». Спробуємо її спростувати, використовуючи метод «зведення до абсурду».
Спочатку припустимо, що ця теза — істинна. Але тоді з неї випливає, що забій худоби та птиці також заслуговує на засудження. Отже, і поїдання їхнього м'яса треба засудити. Але це не відповідає дійсності: багато людей їдять м'ясні вироби й за це їх ніхто не засуджує. Все це свідчить про те, що теза «Будь-яке вбивство вимагає засудження» є хибною.
2. Критика аргументів
Критика аргументів — це вид критики, спрямований на обгрунтування безпідставності (хибності або малого ступеня правдоподібності) аргументів, які застосовує пропонент для обгрунтування тези.
Критика аргументів може полягати в тому, що пропонент недостатньо обгрунтував їх достовірність, дуже вільно узагальнив статистичні дані, результати соціологічних досліджень, опитувань населення тощо. Окрім того, опонент може висловити сумнів з приводу авторитетності експерта, на думку якого спирався пропонент у своїх аргументах. Ці та інші зауваження супротивник не може ігнорувати. Він повинен буде або підтвердити свої аргументи, ще раз їх обгрунтувавши, або відмовитися від них.
Сумніви, що виникають під час критики аргументів, переносяться також на тезу, яка саме з них і випливає. На підставі цього вона оцінюється як сумнівна або малоймовірна.
Якщо під час критики аргументів опонент зможе довести їхню хибність, тоді теза буде беззастережно вважатися необгрунтованою і потребувати нового підтвердження.
Слід зауважити, що хибність аргументів ще не означає хибності тези: теза може залишатися істинною, але бути необгрунтованою. Так, наприклад, іноді буває, що людина не може підібрати або сформулювати вагомі аргументи, щоб довести тезу, яку вона висуває. Але ця обставина не може змінити значення цієї тези, якщо насправді вона є істинною.
3. Критика демонстрації
Критика демонстрації — це вид критики, спрямований на обгрунтування безпідставності форми аргументації, яку застосовує пропонент.
У цьому випадку показують, що в міркуванні пропонента відсутній логічний зв'язок між аргументами і тезою.
Якщо теза не випливає із запропонованих аргументів, то початок і кінець аргументації виявляються нескоординованими. У такому випадку тезу слід вважати необгрунтованою і некоректно сформульованою.
Слід зазначити, що критика демонстрації, так само, як критика аргументів, тільки руйнує аргументацію, наведену пропонентом, але не встановлює хибності тези. У цьому випадку можна лише сказати, що теза не спирається на аргументи, між ними немає певного зв'язку.
Аргументуючи чи критикуючи, важливо дотримуватися певних правил, а також бути обізнаним з найтиповішими можливими помилками, що можуть зустрічатися в процесах аргументації та критики.
Відповідно до структури аргументації та критики розрізняють три види правил:
♦ правила щодо тези;
♦ правила щодо аргументів;
♦ правила щодо форми.
Дотримання цих правил допоможе уникнути власних помилок і віднайти помилки та хитрощі, які застосовує опонент.
Правила, помилки і хитрощі щодо тези
1. Теза повинна бути сформульована чітко й ясно.
Це правило виражає головну умову ефективності аргументації і критики.
Для того щоб з'ясувати якусь тезу, необхідно вирішити такі питання:
♦ По-перше, чи всі терміни, слова, словосполучення, що застосовуються в тезі, є зрозумілими (тобто чи можете ви дати їм чітке визначення).
♦♦♦ Так, наприклад, якщо необхідно аргументувати чи спростувати тезу «Приватизація землі в наш час необхідна», передусім слід з'ясувати, що означає термін «приватизація землі» і як розуміє його ваш опонент.
♦ По-друге, чи можете ви встановити відношення між поняттями, які складають тезу.
Іноді люди начебто розуміють поняття, що входять до тези, але для них важко встановити відношення між поняттями.
♦ По-третє, оскільки тезу формулюють у вигляді певного твердження, слід визначити його кількісну характеристику, тобто з'ясувати, про яку кількість предметів у ньому йдеться (тобто про всі предмети чи про їх частину: більшість чи меншість, або окремий предмет).
♦♦♦ Наприклад, хтось стверджує, що «люди — егоїсти». У цьому випадку ще не ясно, про всіх чи про деяких людей йдеться у висловлюванні. Такі тези важко відстоювати й не менш важко критикувати саме через їхню невизначеність.
$ По-четверте, важливе значення має вирішення питання про модальність тези: чи є вона достовірним або проблематичним висловлюванням; чи стан справ, що в ній описується, має місце в дійсності або він є тільки можливим; теза претендує на логічну або фактичну істинність тощо.
З першим правилом щодо тези пов'язані такі хитрощі:
♦ «Вимога надмірного уточнення тези», тобто вимога пояснення цілком очевидних речей і понять. Таке уточнення може призвести до нескінченної низки запитань і відповідей. Мета цих хитрощів — затягування часу.
♦ «Умисне нерозуміння тези». У цьому випадку опонент зміню є значення термінів, які застосовує в своїй тезі пропонент. Мета цих хитрощів — зміна смислу тези не на користь пропонента.
♦ «Необгрунтоване звинувачення в неясності». Суть такого «звинувачення» полягає у тому, що з тези висмикуються окремі терміни, фрази, смисл яких поза контекстом стає незрозумілим; на підставі цього висувають звинувачення в неясності та заплутаності всієї тези пропонента.
♦ «Нечітке формулювання тези». У цьому випадку пропонент навмисно формулює тезу нечітко, використовуючи, наприклад, невідомі опоненту вислови.
2. Теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики.
Це правило випливає з вимог закону тотожності. Порушення цього закону в процесі аргументації/критики призводить до помилки, яка отримала назву «підміна тези».
Підміна тези — це логічна помилка, яка має місце тоді, коли якесь положення висувається як теза, а аргументується або критикується зовсім інше положення, яке лише схоже на перше.
♦ Розглянемо такий приклад: «Хтось узявся довести, що 3 рази по 2 буде не 6, а 4. Для цього він узяв звичайний сірник і запросив присутніх уважно слідкувати за його міркуванням. «Переламавши сірник навпіл, — сказав він, — будемо мати один раз2. Зробивши те саме з однією з половинок, будемо мати другий раз 2. Нарешті, зробивши те саме з іншою половинкою, будемо мати третій раз 2. Отже, узявши три рази по два, ми
отримали чотири, а не шість, як зазвичай думають».
У міркуванні дивного математика була допущена помилка — «підміна тези». Замість того, щоб доводити твердження «3x2= 4», він доводив, що «якщо ціле поділити навпіл, а потім кожну половинку в свою чергу поділити навпіл, то в результаті отримаємо чотири частини».
Різновидами помилки «підміна тези» є також:
♦ «Підміна тези сильнішим твердженням». Твердження А є сильнішим, ніж твердження В тоді, коли твердження В випливає з твердження А, а не навпаки.
Щодо доведення ця помилка називається «хто багато доводить, той нічого не доводить».
♦ «Підміна тези слабшим твердженням». Твердження А є слабшим, ніж твердження В тоді, коли твердження А випливає з твердження В, а не навпаки.
Щодо спростування ця помилка називається «хто багато спростовує, той нічого не спростовує».
♦ «Підміна тези посиланням на особисті якості людини». У цьому випадку замість того, щоб обґрунтовувати або критикувати тезу, починають характеризувати людину, яка висунула цю тезу, або людину, про яку йдеться в тезі.
Так, дуже часто у суді адвокати замість того, щоб доводити невинність підсудного, обґрунтовують, що він є турботливим батьком, добрим чоловіком тощо.
♦ «Втрата тези». Ця помилка має місце тоді, коли в процесі суперечки навмисно «забувають початкову тезу», а іноді навіть тему розмови, і переходять до обговорення зовсім іншої тези.
З другим правилом щодо тези пов'язані такі хитрощі:
♦ «Послаблення тези аргументації». У цьому випадку су противник висуває положення, яке важко або неможливе довести. Потім він замінює його-на інше твердження, яке є слабкішим, ніж попереднє. Опонент, не розібравшись, намагається розкритикувати саме друге положення, але не може цього зробити. Тоді пропонент наводить заздалегідь розроблене його обгрунтування і бере гору, роблячи вигляд, що він довів перше положення.
♦ «Посилення тези критики». У цьому випадку пропонент висуває тезу, а опонент замінює її на сильніше твердження. Потім він показує, що друге положення обгрунтувати неможливо, більше того, він навіть може його розкритикувати. В результаті опонент стверджує, що спростував тезу пропонента.
♦ «Логічна диверсія». У цьому випадку пропонент/опонент навмисно переводить розмову або суперечку на іншу тему, з якою він добре обізнаний.
Правила, помилки і хитрощі щодо аргументів
1. Аргументи повинні бути сформульовані ясно й чітко.
Для того, щоб це правило виконувалося, необхідно:
♦ виявити всі аргументи, які передбачається застосовувати в процесі аргументації/критики. Якщо протягом суперечки пропонент чи опонент відмовляється від деяких аргументів, змінює їх, наводить нові, то про все це повинно бути заздалегідь домовлено;
♦ уточнити терміни, що входять до складу аргументів; з'ясувати поняття, які їм відповідають, і дати їх визначення;
♦ з'ясувати кількісну характеристику аргументів, тобто визначити, про що в них йдеться: про увесь клас предметів, його частину чи окремий предмет;
♦ визначити модальність аргументів: чи стверджуються в них можливі, необхідні, випадкові речі; чи йдеться в аргументах про знання, думку або переконання деякого суб'єкта; чи інформація, яка міститься в аргументах, описує стани справ, що були, будуть або є; чи норми, на які посилаються в аргументах, є обов'язковими, дозволеними або забороненими тощо;
♦ уточнити оціночні характеристики аргументів (чи є вони достовірними твердженнями, істинність яких уже встановлена, або тільки правдоподібними висловлюваннями, які потребують подальшої перевірки).
2. Аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю або частково обгрунтовані.
У випадках доведення і спростування це правило має такий вигляд: аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю обгрунтовані й істинність яких встановлена заздалегідь.
Порушення цього правила може призвести до помилки, яка називається «необгрунтований аргумент». Розрізняють декілька різновидів цієї помилки:
♦ «Хибний аргумент». Сутність цієї помилки полягає у використанні в процесі аргументації/критики хибного аргументу. Але про те, що аргумент є хибним, пропонент/опонент може й не знати. Аргумент може виявитися хибним якщо:
1) сукупність наведених аргументів виявилася суперечливою (наприклад, при некваліфікованому підході до обгрунтування рішення з цивільної справи або обвинувального вироку з кримінальної справи посилаються на суперечливі фактичні обставини: суперечливі свідчення свідків та обвинувачених, дані експертів, що не співпадають з фактами тощо);
2) аргумент є твердженням, що суперечить саме собі (наприклад, вислів Сократа <<Я знаю, що я нічого не знаю»);
3) в процесі аргументації/критики як аргумент використовують твердження про факт, оцінити який можна буде лише в майбутньому («через півроку ми отримаємо прибуток у 60відсотків», «зростання інфляції в майбутньому не відбудеться» тощо).
♦ «Брехливий аргумент». Помилка, яка полягає у використанні в процесі аргументації/критики аргументу, хибність якоговідома пропоненту/опоненту.
Причини такої помилки: використання як аргументу неіснуючого факту; посилання на подію, якої в дійсності не було; вказівка на неіснуючих свідків тощо.
Особливо небезпечною ця помилка є в судово-слідчій діяльності, оскільки хибні свідчення зацікавлених людей (свідків чи обвинуваченого), неправильно здійснене пізнавання особи, речей тощо можуть призвести до судових помилок — покарання невинного або виправдання злочинця.
♦ «Випередження основи». Як основний аргумент, за допомогою якого обґрунтовується теза, використовують твердження, істинність якого ще не доведена (посилаються на чутки, чиїсь думки або припущення). У дійсності достовірність таких доводів лише передбачається, але не встановлюється з необхідністю.
♦ «Підміна критики тези критикою аргументів». На
підставі факту спростування аргументів говорять про спростування тези. Проте очевидно, що спростування аргументів говорить лише про необґрунтованість тези, а не про її спростування.
Прийом підміни критики тези критикою аргументів дуже часто використовується в судовій практиці, коли, критикуючи аргументи обвинувачення, адвокат робить висновок про те, що обвинувачений взагалі не є винним.
3. Обгрунтування аргументів повинне проводитися незалежно від тези.
Порушення цього правила призводить до помилки «коло в обгрунтуванні».
«Коло в обгрунтуванні* — це помилка, в результаті якої тезу обгрунтовують за допомогою аргументів, які в свою чергу, обгрунтовуються цією самою тезою.
♦> Ця помилка наявна в такій аргументації: «Уніфіковані закони про шлюб — хороші закони, оскільки законодавство, що вносить єдність в норми щодо шлюбу, знижує кількість розлучень... А знижує воно кількість розлучень тому, що уніфіковане шлюбне законодавство стандартизує норми, які стосуються одруження» }
4. Аргументи повинні бути достатніми для обгрунтування тези.
Один аргумент майже ніколи не дає обгрунтування тези, його сила є дуже незначною. Але декілька аргументів, які взаємопов'язані між собою, здатні створити міцну основу для виведення тези.
Однак не слід наводити багато аргументів, це може призвести до логічної помилки, яка називається «надмірне обгрунтування».
«Надмірне обгрунтування* — це помилка, сутність якої полягає в тому, що людина непомітно для себе в азарті суперечки наводить хибні, необгрунтовані, суперечливі аргументи.
Аргументація чи критика в такому випадку завжди будуть непослідовними та надмірними. Слід пам'ятати, що кожний зайвий аргумент послаблює обгрунтування.
З правилами щодо аргументів пов'язані хитрощі, які досить часто зустрічаються в процесах аргументації/критики:
♦ «аргумент до особи». Супротивнику приписуються такі недоліки*; реальні або уявні, які зображують його в кумедному вигляді, критикують його' розумові здібності, підривають довіру до його міркувань.
Мета застосування «аргументу до особи» — відвернути увагу від змісту того, про що говорить супротивник, і представити його особу як предмет звинувачень та критики.
Навіть якщо зауваження щодо супротивника є слушними, цей прийом є некоректним, тому що змінює предмет суперечки;
♦ «аргумент до публіки». Замість обгрунтування тези, її істинності чи хибності об'єктивними аргументами, намагаються
спертися на думку, почуття, настрій слухачів, які присутні підчас спору. Скориставшись таким аргументом, людина звертається вже не до свого партнера по суперечці, а до інших учасників або навіть до аудиторії, намагаючись при цьому перетягнути на свій бік якомога більше людей, апелюючи не до їхнього розуму, а передусім до їхніх почуттів;
♦ «аргумент до мас». Людина намагається схилити на свій бік широке коло слухачів, використовуючи національні та расові забобони, неправдиві обіцянки, класові інтереси тощо. Найчастіше такі аргументи застосовуються у політичних диспутах. Іноді цей прийом називають ще демагогією;
♦ «аргумент до людини». На підтримку власної позиції людина наводить підстави, які висуваються супротивною стороною в спорі, або такі, що випливають з прийнятих нею аргументів.
«Аргумент до людини» буде некоректним лише в тому випадку, коли той, хто його використовує, не поділяє точку зору супротивника, а лише робить вигляд, ніби приєднується до загальної платформи;
♦ «аргумент до пихи». Розхвалювання супротивника з надією на те, що, зворушений компліментами, він подобрішає, розім'якне і стане поступливішим;
♦ «аргумент до авторитету». Людина з метою підтримки власної точки зору посилається на ідеї, імена, погляди людей, які є авторитетами для супротивника. Навіть якщо він не підтримує їх, «аргумент до авторитету» застосовується з огляду на те, що супротивник не насмілиться сперечатися з ними;
♦ «аргумент до освіченості». Посилання на неосвіченість, неінформованість супротивника у питаннях, що належать до суті суперечки, згадування таких фактів або теоретичних положень, які невідомі нікому із сперечальників і які вони не мають можливості перевірити. Ставка робиться на те, що супротивнику буде соромно зізнатися в необізнаності з певного питання;
♦ «аргумент до жалю». Збудження жалю та співчуття у супротивника, посилання на тяжкі обставини, скрутне становище тощо;
♦ «аргумент до фізичної сили». Погроза неприємними наслідками (зокрема, застосуванням насильства) або примус чи шантаж;
♦ «адвокатський аргумент». Сперечальник вважає своїм аргументом помилку (хибне твердження) супротивника. Наприклад,
прокурор неправильно кваліфікує злочин (він повинен бути кваліфікований за статтею, яка вимагає суворішого покарання), а адвокат з ним погоджується і видає думку прокурора за свою.
Перераховані вище аргументи у своїй більшості є некоректними прийомами захисту власної позиції. Однак якщо деякі з них можна зрозуміти і врешті-решт вибачити, то застосування інших у суперечках є неприпустимим: дії людини, що їх наводить, виправдати неможливо.
Правила, помилки і хитрощі щодо форми
Існує одне загальне правило щодо форми аргументації/критики: відношення між аргументами і тезою повинно бути принаймні відношенням підтвердження (у випадку доведення/ спростування це відношення повинне бути відношенням логічного слідування).
При порушенні цього правила виникає помилка «не підтверджує» (відносно доведення/спростування вона називається «не випливає»).
♦ Для прикладу наведемо міркування магістра Іонатануса з роману Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». Він намагається переконати Гаргантюа, щоб той повернув великі дзвони, які познімав з собору Богоматері: «...Ось я вам зараз доведу, навіщо нам наші великі дзвони! — говорить магістр. — Коли його високість дзвін, який на дзвіниці дзвонарює, дзвінкасто видзвонює, інші дзвонила, його чуючи, віддзвонюють найдзвінчистим дзвінацтвом! У Парижі є дзвони. Що і потрібно було довести».1
Для того, щоб уникнути цієї помилки, необхідно застосовувати знання з логікТі, які стосуються дедуктивних, індуктивних міркувань та міркувань за аналогією. Якщо аргументація чи критика будуть протікати згідно з правилами відповідних міркувань, то помилка «не підтверджує» навряд чи виникне. При цьому треба мати на увазі, що правильність чи неправильність деяких способів міркувань можна встановити без великих зусиль, безпосередньо в процесі спілкування з супротивником, а для аналізу інших складніших міркувань іноді доводиться застосовувати засоби символічної логіки. Чим більше людина займається дослідженням різних типів міркувань, підвищуючи свою логічну культуру мислення, тим легше вона розрізнить правильні й неправильні міркування в процесі суперечки
З помилкою «не підтверджує» пов'язані такі хитрощі:
♦ Супротивника збивають з пантелику набором фраз, які не мають смислу. Ставка робиться на те, що людина, сприймаючи промову, навіть якщо вона її не розуміє, буде думати, що за словами співрозмовника все одно щось криється. Особливо це вдається, коли супротивник розуміє свою неосвіченість у питанні, що розглядається, але соромиться в цьому зізнатися, і тому робить вигляд, що йому все зрозуміло.
Такій людині ставлять питання: «Вам усе зрозуміло?» На що вона, як правило, відповідає: «Так!» І, врешті-решт, супротивник стверджує, що теза доведена.
Застосування цього різновиду хитрощів не має сенсу лише в тому випадку, коли співрозмовник чітко розрізняє, що йому зрозуміло, а що — ні, і не соромиться в цьому зізнатися.
♦ Аргументацію будують за допомогою схем недедуктивних міркувань, однак у процесі суперечки намагаються переконати супротивника, що застосовується саме дедукція. У такому випадку тезу, яка має лише правдоподібний характер, видають за істинне твердження.
Правила щодо ведення суперечки в суді
Наприкінці цього розділу наведемо декілька порад щодо ведення суперечки в суді з книги видатного юриста П. Сергеіча «Мистецтво промови у суді».1
І. Доведення в суперечці
1. У всьому, що продумано, розрізняйте необхідне і корисне, неминуче і небезпечне. Необхідне треба розібрати до кінця, не залишаючи нічого недоведеного, пояснити до повної очевидності, розвивати, підсилювати, прикрашати, повторювати щоразу; про корисне достатньо згадати; небезпечне повинне бути виключене із промови, неминуче треба рішуче визнати і пояснити або зовсім не торкатися його.
2. Не забувайте різниці між аргументами, які стосуються суті суперечки, і аргументами, спрямованими на особу.
3. Бережіться так званих двогострих доказів. Усякий, хто виставляє подібні зауваження, тим самим повертає їх проти себе.
4. Із попереднього правила випливає інше: вмійте користуватися двогострими аргументами. Це правило особливо важливим є для обвинувача. Існують обставини, які неможливо пояснити тільки на свою користь і разом з цим не можна замовчати, бо вони занадто цікаві і захоплюючі.
5. Не доводьте очевидного.
6. Якщо ви знайшли яскравий доказ або сильне заперечення, не починайте з них і не висловлюйте їх без певної підготовки. Ви виграєте, якщо спочатку наведете кілька інших аргументів, хоча б і не таких рішучих, але все-таки вірних і переконливих, а наприкінці —найвигідніший довід.
7. Відкиньте всі попередні ненадійні докази. Тільки найпереконливіші докази повинні включатися в аргументацію, важлива якість, а не кількість. Майте на увазі, що кожний слабкий довід, привертаючи увагу, підриває довіру до усіх інших: один каліка зіпсує цілий стрій.
8. Доводячи і розвиваючи кожне окреме положення, не втрачайте головної думки й інших основних положень: користуйтесь будь-яким випадком, щоб показати те й інше.
9. Не втрачайте нагоди викласти сильний доказ у вигляді міркування: одне з двох, тобто дилеми.
10.Не бійтесь погоджуватися із супротивником, не чекаючи заперечення. Це підтвердить вашу принциповість в очах суддів; висновки, зроблені із засновків супротивника, удвічі цікавіші для слухачів; можна також погодитися з його положенням, щоб потім довести, що воно нічого у справі не доводить або доводить не те, чого хотів супротивник.
11.Якщо докази сильні, слід подавати їх окремо, детально розвиваючи кожен з них, якщо вони слабкі, необхідно зібрати їх докупи.
12.Намагайтеся якомога частіше підкріплювати один доказ іншим. Якщо в справі є пряме доведення, залишіть його на стороні і доведіть суперечливий факт побічними доказами; співставлення логічного виводу з прямими засвідченням факту є дуже сильним прийомом.
13.Не намагайтеся пояснювати те, чого самі не зовсім розумієте. Недосвідчені люди часто допускають цю помилку, немовби розраховуючи, що знайдуть пояснення, якщо будуть шукати його вголос. Супротивник буває щиро вдячним таким ораторам. Не слід забувати, що увага слухачів завжди зосереджується на найслабкішій частині міркувань того, хто говорить.
14.Не намагайтеся доводити більше, коли можна обмежитися меншим. Не треба ускладнювати собі завдання.
15.Не допускайте суперечностей у своїх доводах.
II. Спростування в суперечці
1. Не розділяйте узагальнені доводи супротивника.
2. Заперечуючи супротивнику, не висловлюйте особливої ретельності.
3. Не залишайте без заперечень сильні доводи супротивника. Але, заперечуючи, не слід розвивати їх або повторювати ті зауваження, які ці доводи підкріплювали.
4. Не доводьте, коли можна заперечити.
5. Відповідайте фактами на слова. *
6. Заперечуйте супротивнику його власними доводами.
7. Не сперечайтесь проти безсумнівних доказів і правильних думок супротивника.
8. Не спростовуйте неймовірного.
9. Користуйтеся фактами, які визнав супротивник.
10. Якщо захисник обійшов мовчанням неспростований доказ, звинувачу слід лише нагадати його присяжним і вказати, що його супротивник не знайшов пояснення, яке б усунуло його. Як правило, можна сказати, що обвинувач не повинен заперечувати; заперечення вже є визнанням сили захисту або слабкості обвинувачення; навпаки, спокійна відмова від заперечень є підтвердженням впевненості у своїй правоті.
* * *
Слід нагадати загальне правило будь-якої суперечки: щоб викривати неправильні міркування супротивника, необхідно усувати з них другорядні зауваження, і, відокремивши положення, які складають ланку логічного ланцюга, розташувати їх у вигляді одного чи кількох силогізмів: помилка тоді стане очевидною.
Логічний аналіз аргументації/критики в правових текстах
Кожний юрист повинен вміти обґрунтовувати свої думки, грамотно будувати власну аргументацію, вміти аналізувати аргументацію свого опонента і переконливо її критикувати. У практиці юридичної аргументації застосовуються усі розглянуті вище види логічного обгрунтування: доказова і недоказова, пряма і непряма аргументація.
* Те ж саме стосується критики. Юрист-професіонал повинен чітко розрізняти види критики, обирати серед них найефективніший для досягнення певних цілей і пам'ятати, що довести хибність тези супротивника можна лише за допомогою критики тези, в усіх інших випадках можна лише показати необґрунтованість його аргументації, однак зруйнувати її повністю не вдасться.
Як же проводити логічний аналіз аргументації / критики? Для цього необхідно:
1. З'ясувати всі аргументи і тезу аргументації/критики.
2. Визначити вид аргументації/критики.
3. Перевірити правильність наведеної аргументації/критики.
4. З'ясувати, які помилки допускаються, які хитрощі застосовуються.
♦ Розглянемо уривок із судової промови адвоката Андрієвського С.А. щодо братів Келеш, яких було звинувачено у підпалі з метою отримання страхової винагороди. Аргументація Андрієвського має такий вигляд.
«... 16 січня о 6 годині вечора тютюнова комірчина братів Келеш була зачинена і опечатана контролером Некрасовим. Опівночі всередині цієї комірчини з'явилися ознаки пожежі. Постає запитання, як же вона могла статися? Хто і як міг туди проникнути? Замок, ключ від якого був у контролера, виявився замкненим і неушкодженим. Печатка затримувала двері своїм липким складом і, отже, не була знята. Інших ходів до комірчини не існувало і прокладено не було. Правда, Бобров, домовласник, пропонує нам зупинитися на припущенні, що туди можна було проникнути через кватирку, а до кватирки на четвертий поверх дістатися сходами або водостоком. Але ж будемо міркувати у межах розумного і не станемо допускати казок. Драбини, що була б приставлена до стіни, ніхто не бачив, а для того, щоб лізти водостоком до четвертого поверху, треба бути мавпою або акробатом — привчитися до цього з дитинства, а брати Келеш — 40-літні люди — гнучкістю тіла не відзначаються. Нарешті, кватирка на четвертому поверсі замикається зсередини: якби її було залишено при зимовій холоднечі відкритою, то контролер Некрасов, замикаючи комірчину, помітив би це, та й усі вікна встигли б уже вкритися кригою. Крім того, кватирки робляться не у нижній частині вікна, а трошки вище, перегнутися через вікно жодний з Келешей не зміг би — треба було б його розбити, однак усі вікна при пожежі знайдені цілими. Отже, якщо не припускати казок, якщо не вірити, що хто-небудь з Келешів міг забратися комаром в щілину або залізти в комірчину через трубу, як відьма, — то треба буде визнати, що з тієї хвилини, як Некрасов зачинив комірчину, і до того часу, коли через шість годин в ній почалася пожежа, комірчина як і раніше, була зачиненою, — ніхто до неї не входив і не міг увійти...».1
З'ясуємо аргументи і тезу наведеної аргументації.
Аргументи:
1) У комірчину можна було проникнути або відкривши замок, або знявши двері, або пролізши через кватирку, або докомірчини ніхто не проникав.
2) Замка ніхто не відкривав.
3) Двері не знімали.
4) У кватирку брати Келеш пролізти не могли.
Теза:
У комірчину ніхто не проникав і не міг проникнути з того моменту, як Некрасов зачинив комірчину, і до того часу, як почалася пожежа.
Як бачимо, адвокат у цьому випадку застосовує непряму аргументацію, а саме — її розділовий вид. Однак при застосуванні такої аргументації обгрунтувати істинність тези можна лише тоді, коли перелічені всі можливості (у нашому випадку всі можливості проникнення до комірчини). Однак всередину приміщення можна було б, наприклад, проникнути через дах, можна було б за гроші запропонувати комусь залізти у кватирку, якщо вже брати Келеш за фізичним станом не могли цього зробити, нарешті, сам контролер Некрасов міг відкрити комірчину своїм ключем...
Це означає, що наведена аргументація побудована за схемою неправильного модусу розділово-категоричного міркування. Враховуючи це, можна зробити висновок, що теза цього блоку має лише правдоподібний характер. Адвокат не зміг довести її істинність. У цілому наведену аргументацію можна охарактеризувати як недоказову аргументацію другого виду.
У наведеній аргументації допущено логічну помилку «не підтверджую». Адвокат застосовує тут хитрощі, пов'язані з цією помилкою. Він будує аргументацію за схемою недедуктивного міркування, однак намагається видати цю схему за схему дедуктивного міркування для того, щоб показати необхідний зв'язок між наведеними аргументами і тезою, істинність якої він хоче довести.Основні терміни
♦ аргументація
♦ структура аргументації: аргументи, теза, форма (схема)
♦ суперечка
♦ учасники суперечки: пропонент, опонент, аудиторія
♦ види суперечок за формою: дискусія, диспут, полеміка, ебати
♦ види суперечок за метою: суперечка заради істини, суперечка заради переконання, суперечка заради перемоги, суперечка заради суперечки
♦ види суперечок за кількістю осіб: суперечка-монолог, суперечка-діалог, суперечка-полілог
♦ види суперечок за способом ведення: усна, письмова
♦ дедуктивна і недедуктивна аргументація
♦ доказова і недоказова аргументація
♦ пряма і непряма аргументація
♦ види непрямої аргументації: апагогічна, розділова
♦ критика
♦ структура критики: аргументи, теза, форма (схема)
♦ спростування
♦ види критики: критика тези, критика аргументів, критика форми
♦ правила щодо аргументації/критики
♦ помилки щодо аргументації/критики
♦ хитрощі щодо аргументації/критики
Ш Контрольні запитання і вправи Ш
1. Як можна визначити термін «аргументація»?
2. Яка структура аргументації?
3. Як співвідносяться поняття «суперечка» і «аргументація»?
4. Дайте визначення суперечки. Хто є її учасниками?
5. Які види суперечок ви знаєте?
6. Що таке пряма аргументація?
7. Що таке непряма аргументація? Які види непрямої аргументації ви знаєте?
8. Чи може бути:
♦ доказова аргументація — прямою;
4 ♦ апагогічна аргументація — недоказовою;
♦ розділова аргументація — прямою?
9. Як співвідносяться поняття «аргументація» і «критика»? Як можна визначити критику?
10. Яка структура критики?
11. Що таке спростування?
12. Чи може бути в аргументації і критиці одна й та сама теза? Якщо так, то за яких умов це може статися?
13. Чи можуть в аргументації й критиці застосовуватися одній ті самі аргументи?
14. Які види критики ви знаєте?
15. Що таке критика тези?
16. Чим відрізняється пряма критика тези від непрямої?
17. Що таке критика аргументів? Чи можна за її допомогою довести хибність тези супротивника?
18. Що таке критика форми (схеми)? Чи можна за її допомогою довести хибність тези супротивника?
19. Сформулюйте основні правила щодо тези.
20. Які помилки пов'язані з порушенням основних правил щодо тези?
21. Які хитрощі пов'язані з правилами щодо тези?
22. Сформулюйте основні правила щодо аргументів.
23. Які помилки пов'язані з порушеннями основних правил щодо аргументів?
24. Які хитрощі пов'язані з правилами щодо аргументів?
25. Сформулюйте основні правила щодо форми.
26. Які помилки пов'язані з порушенням правил щодо форми?
27. Які хитрощі пов'язані з правилами щодо форми?
28. Дайте логічний аналіз наведених аргументацій/критик.
♦ «В юридичній літературі була висловлена думка про те, що можна виділити групу таких процесуальних порушень, які ніколи не спричинять скасування рішення, оскільки вони не відображають на правильності вирішення справи, наприклад, порушення строк ії розгляду справи, правил про відкладання розгляду справи та інші З такою позицією навряд чи можна погодитися, оскільки будь-які процесуальне порушення, залежно від конкретної ситуації, впливаї на правильність постановленого рішення. Так, недотримання строк ії розгляду цивільних справ, наприклад, може призвести до того, щ хто-небудь з учасників процесу не зможе особисто брати участь справі і давати пояснення; за цей час можуть виникнути складнощі у використанні доказів тощо.
Отже, жодне процесуальне порушення не може розглядатися ї формальне. Кожне слід розглядати як процесуальне правопорушення яке тягне відповідальність у вигляді настання тих чи інших несприятливих наслідків. А тому зазначення в цивільному процесуальному законодавстві нового складу правопорушення — невиконання судом процесуальних норм про підготовку справи до судового розгляду — закономірне. У зв'язку з цим пропонується доповнити статтю 314 ЦПК України таким положенням: справу розглянуто без проведення її підготовки до судового розгляду».1
♦ «Переконаність у тому, що воля більшості з окремих питань визначає, що є справедливим, призводить до думки (яка нині широко визнається за самоочевидну), нібито більшість не може бути свавільною. Цей висновок здається логічним лише в тому випадку, якщо — згідно з існуючим тлумаченням демократії (і позитивістським правознавством як його основою) — критерієм справедливості визнається джерело, з якого походить те чи інше рішення, а не відповідність цього рішення схваленому народом правилу, а «свавільний» свавільно визначається як не зумовлений демократичною процедурою. Однак «свавільність» означає дії, зумовлені конкретною волею, не обмеженою загальним правилом, — незалежно від того, чия це воля: однієї людини чи більшості. Отже, не згода
більшості на ту чи іншу дію і навіть не її відповідність конституції, а лише готовність представницького органу піддати себе універсальному застосуванню правила, яке вимагає дії, можна вважати свідченням того, що його члени розглядають свої рішення як справедливі».2
♦ «Ми живемо за часів вимирання справедливості. Наші парламенти з легким серцем складають закони, що суперечать справедливості. Держави поводяться зі своїми підданими свавільно, ненамагаючись зберегти хоч би якийсь дух справедливості. Люди, що отрапляють під владу іншої нації, виявляють, що всі їхні наміри й ілі оголошені поза законом. Не існує більше жодної поваги до хнього природного права на свою батьківщину, місце проживання и власність, права заробляти собі на життя чи здобувати засоби снування й взагалі права на будь-що. Наша віра в справедливість зруйнована». (Альберт Швейцер)
♦ Виступаючи у справі Сапогова, відомий російський адвокат М.Г. Казарінов сказав: «У кожному злочині, що скоїла нормальна людина, ми можемо розрізнити: по-перше, достатній мотив, по-друге, внутрішню боротьбу людини, яка замислила злочин, з усім запасом його моральних сил; далі завжди наявне почуття самооборони, що рекомендує людині здійснити злочин найбільш безпечним для себе, найчастіше таємним способом. І, нарешті, можемо розрізнити з боку злочинця деяку розважність, деяку економію зла. Усякій людині притаманний жах перед злом і ніхто не стане вчиняти зло надмірно, а обмежиться злом необхідним. У справі, яка розглядається, я не бачу мотиву для вбивства, не можу вловити жодних ознак внутрішньої боротьби, або почуття самооборони. За моїм переконанням, Сапогов — суб'єкт із душевною хворобою, який стоїть на межі між злочином через пристрасть і злочином психічно ненормальним».1
♦ Виступаючи у справі Бартеньєва, відомий адвокат Ф.М. Плевако заявив про те, що підсудний не міг вчинити злочин через ревнощі. Цю тезу він доводив таким чином: «Ревнощі до генерала Паліцина або через Паліцина — ось перше припущення. Воно не витримує критики. Якщо б Вісновська цікавилася генералом і надавала перевагу йому, а не Бартеньєву, вона не заплуталася б у своїй історії... Якщо б Бартеньєв ревнував до генерала Паліцина і ненавидів його через залицяння до Вісновської, смерть могла загрожувати генералу, а не Вісновській... Відсутність мотиву з боку Бартеньєва доводять також і зовнішні дані: отруту і знаряддя вбивства везе той, кому вони потрібні для задуманої мети. Але ми не маємо жодного пристойного доказу, що їх приніс Бартеньєв. Навпаки, покоївка Вісновської бачила револьвер загорнутим у пакунок, коли Вісновська виходила з дому; вона ж визнала отруту, знайдену у кімнаті вбивства, як отруту, яку вона бачила в руках Вісновської».2
♦ «... V цій стграт ШМ£ С&педини: треба або визнати, що вона(Рибаковська) скоїла злочин із завчасно обдуманим наміром, треба визнати, що вона вчинила злочин з необережності; для припущення, що вона вчинила цей злочин за раптовим поривом, немає місця, тому що, як за свідченням Рибаковської, так і за свідченням Лейхфельда, бачимо, що між зарядженням пістолета і пострілом бувпевний проміжок часу... Для того, щоб припустити, що у Рибаковської був завчасно продуманий намір вчинити той злочин, у якому обвинувачується немає ніяких підстав. Визнання нею того, що вона зарядила пістолет, показує саме те, що вона не вважає цю обставину доказом, що викриває її у злочині. Це свідчить про те, що в цьому випадку вона говорить правду, хоч ця обставина за певних умов могла б бути обернена проти Рибаковської».1
♦ Виступаючи у справі братів Келеш відомий російський адвокат В.С. Андрієвський сказав: «На долю братів Келеш випало, панове присяжні засідателі, велике нещастя — бути під судом за тяжким обвинуваченням. Я говорю «нещастя», бо удар цей для них випадковий і абсолютно нічим не заслужений, в чому ви легко переконаєтесь, якщо спокійно віднесетеся до справи. Справа ця являє собою повчальний приклад того, що можуть скоїти плітки, недоброзичливість і сліпа людська підозріливість.
Тут виставлено проти братів Келеш обвинувачення у підпалі з корисливою метою, заради страхової премії. Кожне обвинувачення можна порівняти з вузлом, зав'язаним навколо підсудного. Але є вузли незворушні і вузли з фокусом. Якщо захист намагається розплутати правдиве обвинувачення, то ви завжди бачите і помічаєте, які він відчуває невправності, як у нього бігають руки і як вузол, незважаючи на усі зусилля, міцно тримається на підсудному. Інша справа, коли вузол з фокусом. Тоді треба тільки зловити таємний, замаскований кінчик або петельку, потягнути за них — і усі пута розмотуються самі собою — людина виходить з них повністю вільною.
Такий кінчик стирчить у цій справі достатньо явно — він навіть майже не замаскований — і я ухоплюся прямо за нього. Це питання: чи було це підпалення насправді? Це — історія самої пожежі. Якщо ви її прослідкуєте, то ви безумовно побачите, що тут пожежа могла відбутися тільки випадково, а потім уже — якщо не було ніякого злочину, то нічого й розмірковувати щодо винуватців».2
