Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Краще в пеклі вікувати, ніж дати зайдам панувати. / Степан Горлач

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо


Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

© D.Defoe, Robinson Crusoe

© Переклад ?

Джерело: Д.Дефо. Робінзон Крузо. К.: Котигорошко, 1993. 248 с. - С.: 5-6. [Текст чомусь не поділений на розділи]

Сканування і коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004

http://ae-lib.org.ua/texts/defoe__robinson_crusoe__ua.htm

Народився я 1632 року в місті Йорку в заможній сім'ї чужоземного походження. Батько мій, на прізвище Крейцнер, був родом із Бремена й оселився спочатку в Гуллі. Торгівлею він набув великого достатку і, покинувши торгувати, переїхав до Йорка. Там він одружився з моєю матір'ю, родичів якої звали Робінзон - родина, дуже поважана в тій місцевості. Тому-то мене перше звали Робінзон Крейцнер, але, через звичайне для Англії нівечення іншомовних слів, нас звуть тепер - та ми й самі так звемо себе й пишемо наше прізвище - Крузо; так саме завжди звали мене й мої знайомі.

У мене було два старші брати. Один був підполковником англійського піхотного полку у Фландрії, яким раніше командував славетний полковник Локгарт; він загинув у битві з іспанцями під Дюнкерком. Що сталося з другим моїм братом, про це я знаю не більше, ніж мій батько або мати знали про мою долю.

Через те що я був третім сином і не був навчений ніякого ремесла, моя голова дуже рано почала наповнюватись безладними думками. Батько мій, на той час дуже старий, дав мені достатню освіту - яку взагалі могли дати домашнє виховання та міська школа - й призначив мене вивчати право. Мене, проте, могло задовольнити лише ремесло моряка, і мій нахил до нього так міцно опирався батьковій волі, навіть його наказам, та проханням і умовлянням матері та друзів, що, здавалося, в цьому нахилі було щось фатальне, що штовхало мене до злиденного життя, яке судилося мені.

Мій батько, розумна й поважна людина, здогадувався про мої витівки й серйозно та переконливо розраджував мене. Одного ранку він покликав мене до своєї кімнати, до якої прикувала його подагра, і почав палко дорікати мені з цього приводу. Він спитав, які інші причини, крім простого нахилу до мандрів, спонукають мене покинути батьківський дім і рідну країну, де я легко вийшов би в люди і пильністю та працею збільшив би свій достаток і жив би в багатстві та дозвіллі.

Він сказав, що вітчизну кидають у гонитві за пригодами або ті, кому нема чого втрачати, або честолюбці [9] , що прагнуть ще збільшити свої багатства та вславитись, беручись до справ, які виходять поза межі буденного існування. Та всі ці речі або надто високі, або надто низькі для мене. Моє ж місце - середина, і саме те, що можна назвати вищим ступенем середнього стану; як він переконався з свого довгочасного досвіду, це найкраще становище в світі й найбільше підходить до людського щастя. Воно не знає злиднів та нестатків, тяжкої праці та страждань нижчих верств людства, не збаламучене пихою, розкошами, гонором та заздрощами вищих верств. Наскільки приємне таке життя, сказав він, я можу бачити вже з того, що всі, хто живе в інших умовах, заздрять йому. Часто самі королі скаржаться на гірку долю народжених для великих справді жалкують, що доля не поставила їх між двома крайностями - злиднями та величчю. А розумна людина ставить таке життя за зразок правдивого щастя, коли благає не давати їй ні бідності, ні багатства.

Він умовляв мене зважити це, бо, казав він, я завжди бачитиму, що всі лиха розподілені між вищими та нижчими верствами суспільства. А середній стан має найменше горя і не переживає таких злигоднів, як вища та нижча частина людства. Навіть тілесних та духовних недуг, як природного наслідку свого побуту, вони позбавлені більше, ніж ті, у кого хвороби є наслідок пороків, розкошів та надміру, з одного боку, і важкої праці, нестатків, поганого або недостатнього харчування - з другого. Середній стан призначений для всяких радощів та чеснот. Мир і достаток завжди до послуг цього стану. Поміркованість, стриманість, спокій, здоров'я, товариство, різні приємні розваги та втіхи - благословення, властиве цьому середньому станові. Люди середнього стану тихо й рівно проходять свою життєву путь і спокійно сходять з неї, не обтяжуючи себе ні фізичною, ні розумовою працею; не продаються в рабство ради шматка хліба; не мучать себе шуканнями виходу з скрутного становища, яке позбавляє душу спокою, а тіло - відпочинку; не сохнуть від заздрості й не згоряють на таємному вогні честолюбства. Серед сприятливих умов тихо прямують вони життєвою дорогою, свідомо заживаючи солодощів життя без домішки гіркоти, почуваючи себе щасливими і щоденним досвідом навчаючись пізнавати це дедалі глибше.

Після цього він наполегливо, але дуже лагідно почав просити мене облишити дитячі вигадки й не кидатись [10] в обійми нещасть, від яких, здавалось, мене мало оборонити становище моєї родини в світі. Мені не треба працювати ради шматка хліба; батько подбав би про мене й вивів би мене на той шлях, який він тільки що радив мені обрати. А коли б я не знайшов собі щастя й долі в світі, то це було б моє безталання чи моя необачність. Він казав також, що, застерігаючи мене від кроку, який, на його думку, не принесе мені нічого, крім шкоди, він виконує свій обов'язок і знімає з себе всяку відповідальність. Одне слово, батько обіцяв зробити мені багато чого хорошого, коли б я залишився дома і жив, як він мені радив, і сказав, що не докладе рук до моєї недолі, заохочуючи мене до від'їзду. Кінчаючи, він нагадав мені, як приклад, про мого старшого брата, якого він теж ревно вмовляв не брати участі в Нідерландській війні, але не міг нічого вдіяти - юнацькі бажання підбурили брата втекти до армії, де його й убили. І хоч, сказав батько, він ніколи не перестане молитись за мене, а проте рішуче заявляє, що коли я зроблю цей безумний крок, бог не благословить мене. В майбутньому у мене буде досить дозвілля поміркувати над тим, як я знехтував його пораду, але тоді, можливо, не буде нікого, хто допоміг би мені виправити помилку.

Я помітив, що під час останньої частини його промови, справді пророчої (хоч, я гадаю, мій батько й сам цього не знав), рясні сльози текли у старого по обличчю, особливо коли він згадав про мого вбитого брата. А коли він казав, що для мене настане час каяття, але не буде кому допомогти мені, батько від хвилювання увірвав мову й пояснив, що його серце повне вщерть і що він не може сказати мені більше нічого.

Ці слова глибоко зворушили мене, як зворушили б кожного, і я вирішив не думати більше про від'їзд до чужих країв, а залишитися дома, як бажав того мій батько. Та ба! Незабаром усе це розвіялось, як дим, і, щоб уникнути зайвих і настирливих умовлянь мого батька, я через кілька тижнів після цього вирішив утекти від нього зовсім. Однак я не квапився так, як підказував мені перший запал, а вибрав час, коли моя мати, здавалось, була в кращому, ніж звичайно, настрої, і сказав їй, що мене так охопило бажання побачити світ, що я ніколи не зможу взятись як слід до роботи й довести її до кінця. Хай краще батько відпустить мене з доброї волі, а не примушує обійтись без його дозволу. Адже мені тепер вісімнадцять років. Пізно вже починати [11] вчитись якогось ремесла або робитись писарем у нотаря. Я певний, що коли б я й зробив це, то ніколи не зміг би прослужити до кінця й утік би від свого патрона в море. А коли мати умовить батька відпустити мене в далеку подорож і та подорож мені не сподобається., то, вернувшись додому, я більше вже нікуди не поїду і подвійним старанням надолужу змарнований час. Моє прохання дуже розгнівало матір. Вона сказала, що даремно розмовляти про це з батьком, що він дуже добре знає, що саме корисне для мене, і не дасть згоди ні на що, шкідливе для мене. Сама ж вона дивувалась, як міг я думати про такі речі після розмови з батьком, що, як їй відомо, так доброзичливо й лагідно поводився зі мною. Зрештою, мовляв, коли я хочу занапастити себе, то ніщо мені не допоможе. Але я можу бути певний, що ніколи не дістану їхньої згоди на це. Вона зовсім не хоче сприяти моїй загибелі, і я ніколи не зможу сказати, що моя мати потурала мені в тому, чому батько опирався.

Хоч моя мати й відмовилась клопотатись про мене перед батьком, проте, як я довідався пізніше, вона переказала йому всю нашу розмову, і батько, дуже стурбований, зітхнувши, сказав їй: «Хлопець міг би бути щасливий, залишившись на батьківщині, а коли він подасться до чужих країв, то буде найжалюгіднішою, найнещаснішою істотою, яка будь-коли народжувалась на світ. Ні, я не можу погодитись на це». Тільки приблизно через рік після цього вирвався я на волю, дарма що весь час уперто не зважав на всі пропозиції взятись до якої-небудь праці й часто докоряв батькові та матері за їхнє рішуче заперечення мого відомого їм природного нахилу. Аж ось, бувши одного разу в Гуллі, куди я заїхав випадково, на цей раз без думки про втечу, я зустрівся з одним приятелем, що збирався пливти до Лондона на кораблі свого батька, і той почав умовляти мене поїхати з ним, користуючись звичайною у моряків принадою,- він казав, що подорож нічого мені не коштуватиме. Отже, не спитавшись ні в батька, ні в матері, не повідомивши їх жодним словом і лишивши їх самих довідуватись про мій вчинок, не попросивши ні батьківського, ні божого благословення, не зваживши ні обставин, ні наслідків, я, в недобрий час, 1 вересня 1651 року, сів на корабель мого приятеля, що прямував до Лондона. Ніколи, мабуть, поневіряння молодих шукачів пригод не починались [12] так рано й не тривали так довго, як мої. Не встиг корабель вийти з гирла Гамбера, як подув вітер і на морі знялись страшні хвилі. Я ніколи перед цим не бував на морі, а тому моє тіло невимовно знесилилось і душа жахнулась. Я почав тепер серйозно замислюватись над тим, що робив, і над тим, як справедливо карало мене небо за те, що я так негарно покинув батьківський дім, порушивши свої обов'язки. Всі добрі поради моїх старих, сльози батька та благання матері постали в моїй пам'яті, і сумління, що тоді ще не зачерствіло так, як згодом, суворо докоряло мені за нехтування батьківськими порадами і за порушення моїх обов'язків перед богом та батьком.

Тим часом вітер дедалі міцнішав і хвиля знялась дуже висока, хоч і не така, як я багато разів бачив пізніше чи побачив за кілька днів; але й цієї було досить для молодого моряка, зовсім не обізнаного з бурями. Від кожної хвилі я ждав, що вона поглине нас, і кожного разу, коли корабель падав униз - у вир чи в порожнечу,- я вже не сподівався виринути. В цій агонії я багато разів вирішав і присягався, що, коли бог цього разу врятує мені життя і нога моя знову ступить на суходіл, я негайно повернусь до батька і ніколи, поки живий, не сяду знову на корабель. Я присягався завжди слухати його і ніколи більше не наражатись на такі пригоди. Лише тепер я зрозумів, як справедливо хвалив мій батько середній стан; як вигідно прожив він своє життя, не знавши ні бур на морі, ні турбот на березі. Одне слово, я вирішив вернутись додому, як справжній розкаяний блудний син.

Ці розсудливі й тверезі думки снувалися в моїй голові весь час, поки лютувала буря, і трохи після того. Але другого дня вітер почав ущухати, хвилювання вгамувалось, і я став поволі звикати до моря. Весь цей день, проте, у мене був дуже серйозний настрій, та я ще й не зовсім одужав від морської хвороби; але наприкінці дня розгодинилось, вітер стих, і впав тихий, чарівний вечір. Сонце сіло при ясному небі; так само зійшло воно й другого дня, і ясне море, при цілковитому або майже цілковитому безвітрі, все залите сонячним сяйвом, являло собою чудове видовище, якого я ніколи ще не бачив.

Я добре виспався вночі, і моя морська недуга пройшла. Я був веселий і здивовано поглядав на море,, яке, ще тільки вчора люте та страшне, так скоро могло вгамуватись [13] і прибрати такого чудового вигляду. Під цей час, немов навмисне, щоб зруйнувати мої добрі наміри, до мене підійшов мій приятель, що підбив мене їхати разом з ним, і, поплескавши мене по плечу, сказав:

- Ну що, Боб, як ти себе почуваєш? Закладаюсь, що ти перелякався вчора, коли подув вітрець.

- Ти звеш це вітрець? - сказав я.- Адже то була страшна буря.

- Буря? Ото дурень! - відповів він.- Ти звеш це бурею? Дай нам добре судно та більше простору, і ми такого шквалу й не помітимо. Ти ще не звик до моря, Боб. Ходім зваримо собі пуншу й забудемо про все. Бачиш, яка чарівна година?

Щоб скоротити цю сумну частину мого оповідання, скажу просто, що далі все пішло, як звичайно буває в моряків: пунш зварили, я захмелів і в чаду тієї ночі потопив усе своє каяття, всі гіркі міркування над минулим та всі добрі плани на майбутнє. Одно слово, як тільки море заспокоїлось і після бурі настала тиша, як тільки вгамувались мої розбурхані почуття, як тільки минув страх бути поглинутим хвилями і думки потекли старим річищем, так я відразу забув усі присяги, всі обіцянки, що давав собі під час небезпеки. Щоправда, часом находив на мене роздум і серйозні думки починали вертатись назад, але я гнав їх геть від себе, боровся з ними, як з нападом хвороби, бо я вважав це за хворобу і за допомогою пияцтва та веселого товариства переборов їх. Через п'ять чи шість днів я здобув над своєю совістю таку перемогу, якої тільки може бажати собі юнак, що зважився не звертати на неї ніякої уваги. Але я мав зазнати ще одного тяжкого іспиту. Провидіння, як і завжди в таких випадках, хотіло відібрати в мене останнє виправдання; і справді, якщо цього разу я не зрозумів, що це воно врятувало мене, то дальша пригода була така знаменна, що й найзапекліший негідник із нашого екіпажу побачив би в ній і загрозу, і ласку божу разом.

На шостий день після нашого виходу в море ми прийшли на Ярмутський рейд. Вітер після шторму був весь час супротивний і слабкий, і тому ми посувались дуже повільно. Тут ми були змушені кинути якір і простояли при противному, а саме південно-західному вітрі сім або вісім днів; а протягом цього часу до цього рейду, де судна звичайно чекають ходового вітру, щоб увійти в Темзу, пройшло з Ньюкасла багато кораблів.

Ми, проте, не стояли б так довго й піднялися б у ріку з припливом, якби вітер не був такий свіжий і днів через чотири або п'ять не подув ще міцніше. А втім, Ярмутський рейд вважався такою ж надійною стоянкою, як і гавань, якорі й канати у нас були добрі, отож наші люди зовсім не зважали на небезпеку й коротали своє дозвілля між відпочинком та розвагами, як це звичайно буває на морі. Але восьмого дня зранку вітер посвіжішав, і ми використали всі робочі руки, щоб прибрати стеньги та закріпити все потрібне, аби судно могло триматись на рейді. Опівдні знялась велика хвиля і корабель почало так хитати, що кілька разів він зачерпнув боком води, прийняв на себе кілька хвиль і раз або два ми думали, що нас зірвало з якоря. Тоді капітан наказав кинути запасний якір, і таким чином ми держалися проти вітру на двох якорях, попустивши канати до кінця.

Тим часом знявся страшний вітер. Тепер я вже бачив жах та дивування навіть на обличчях моряків. Кілька разів сам каштан, проходячи повз мене, півголосом бурмотів: «Господи, зглянься на нас! Ми всі загинемо! Ми пропали!» Проте він пильно доглядав свого корабля. Переполох спершу приголомшив мене: я нерухомо лежав у своїй каюті внизу і тому не можу описати свого настрою. Мені важко було вернутись до попередніх покаянних думок після того, як я так рішуче й одверто відкинув їх. Мені здавалось, що жах смерті минувся назавжди і що ця буря закінчиться нічим, як і перша. Коли ж сам капітан, проходячи повз мене, як я тільки що сказав, пробурмотів, що всі ми загинемо, я страшенно перелякався. Я вийшов із своєї каюти на палубу. Ніколи не бачив я такої лиховісної картини: по морю ходили величезні вали з гору заввишки і що три або чотири хвилини перекидались на нас. Коли я спромігся роздивитись краще, я не побачив навколо себе нічого, крім жаху. На двох важко навантажених кораблях, що стояли поблизу, обрубали всі щогли. Хтось із наших матросів крикнув, що корабель, який стояв за півмилі від нас, пішов на дно. Ще два судна зірвало з якорів і винесло з рейду в море на волю вітрів, бо на жодному з них уже не було щогл. Легкі судна трималися краще, бо були рухливіші, але двоє чи троє з них теж понесло в море, і вони промчали повз нас з одним лише кормовим парусом.

Надвечір помічник капітана й боцман підступили до [15] капітана з проханням дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітанові дуже не хотілось робити цього, але боцман почав доводити, що, коли фок-щоглу залишити, судно потоне, і він погодився. Коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла ослабла й почала так хитати судно, що довелось зрубати і її і тим зовсім очистити палубу.

Легко уявити собі, що я тоді переживав, бувши ще новаком у морській справі і так перелякавшись перед тим невеличкого хвилювання. Та коли б по такому довгому часі я зміг переповісти свої тодішні думки, я сказав би, що мої попередні лиховісні призвістки і те, що я знову вернувся до своїх первісних проклятих химер, жахало мене вдесятеро більше, ніж сама смерть. Це, та ще страх перед бурею, доводило мене до такого стану, що описати його не можна ніякими словами. Але найгірше було ще попереду. Буря лютувала й далі так, що, за словами самих моряків, їм ніколи не траплялось бачити нічого подібного. Судно в нас було міцне, але перевантажене, і тому глибоко сиділо у воді й дуже гойдалось, а моряки щохвилини кричали, що ми осідаємо у воду. Деякий час це було моє щастя, що я не знав значення слова «осідати», аж поки не спитав про це. Шторм був скажений, і я побачив те, що можна бачити нечасто - капітан, боцман і ще декілька чоловік, вразливіших від інших, молились, щохвилини чекаючи загибелі корабля. Серед ночі, на додаток до всіх наших страждань, один із матросів, спустившись у трюм подивитись, чи все гаразд, крикнув, що з'явилась теча, а другий сповістив, що в трюмі води на чотири фути. Всіх покликали до помпи. Коли я почув цей заклик, мені здалося, що серце моє спинилось, і я впав горілиць на ліжко, на якому сидів у каюті. Проте матроси розштовхали мене, говорячи, що досі я був ні до чого, а тепер можу працювати, як і всі. Я підвівся, підійшов до помпи й щиро взявся до праці. Тим часом кілька вантажних суден, не змігши встояти проти вітру, знялися з якорів і вийшли в море. Помітивши їх, коли вони проходили мимо нас, капітан наказав дати гарматний постріл, як сигнал небезпеки. Не зрозумівши значення того пострілу, я подумав, що судно наше розбилось або взагалі сталося щось жахливе. Одно слово, я перелякався так, що зомлів. Але в той час кожен дбав лише про власне життя, ніхто не звернув на мене уваги і не поцікавився дізнатись, що сталось зо мною. Інший матрос став на моє місце й відштовхнув мене ногою, гадаючи, [16] що я мертвий. Минуло чимало часу, поки я прийшов до пам'яті.

Ми працювали далі, а вода в трюмі все піднімалась. Видно було, що корабель потоне, і хоч шторм починав потроху вщухати, все ж не було надії, що судно зможе продержатись на воді, поки ми ввійдемо в гавань, і капітан стріляв із гармати, сигналізуючи про лихо. Легке судно, що стояло спереду нас, зважилось допомогти нам, спустивши шлюпку. З великою небезпекою для себе шлюпка наблизилась до нас, але ні ми не могли сісти в неї, ні вона - пристати до борту нашого корабля, хоч люди й гребли щосили, рискуючи своїм життям для нашого порятунку. Наші люди кинули їм канат з буєм, попустивши його на велику довжину. Після багатьох марних зусиль їм пощастило впіймати кінець каната. Ми притягли їх під корму і всі до одного спустились до них у шлюпку. Годі було й думати про те, щоб добратись до їх судна. Всі згодились пливти за вітром і тільки гребли, щоб наблизитись до берега. Наш капітан обіцяв заплатити за шлюпку її власникові, коли б вона розбилась об берег. Отже, почасти за вітром, почасти гребучи, ми прямували на північ, у напрямі до Вінтертон-Несса.

Не минуло й чверть години, як ми відпливли від нашого корабля, а він почав уже поринати у воду; тоді я вперше зрозумів, що означає, коли корабель «осідає». Мушу признатись, що, почувши крики матросів про загибель судна, я майже не мав сили глянути на нього, бо з того моменту, як спустився, або, краще сказати, коли мене кинули в шлюпку, моє серце ніби завмерло від думок про лихі пригоди, що чекали мене.

Поки люди напружено гребли, скеровуючи шлюпку до берега, ми могли бачити (бо щоразу, як шлюпку підкидало хвилею, нам видно було берег), що там бігало багато людей, готуючись допомогти нам, коли ми підійдемо ближче. Та ми посувались повільно й досягли землі, тільки пройшовши Вінтертонський маяк, де коло Кромера берег повертає на захід і де його виступи трохи стримували силу вітру. Тут ми пристали і не без великих труднощів, але всі непошкоджені вибрались на берег і пішли пішки до Ярмута, де до нас поставились дуже співчутливо, як до людей, що зазнали лиха. Місто дало нам добре приміщення, а приватні особи - купці та судновласники - дали нам досить грошей, щоб доїхати до Лондона або до Гулля, куди хто хотів. [17]

Якби мені спало тоді на думку вернутись до Гулля й до батьківського дому, я був би щасливий, а мій батько, подібно до того як це розповідається в євангельській притчі, заколов би для мене годоване теля, бо, почувши, що корабель, з яким я виїхав, потонув на Ярмутському рейді, він тільки через довгий час довідався, що я не загинув.

Та моя лиха доля штовхала мене вперед з настирливістю, якій не можна було опиратись; і хоч не раз я чув тверезий голос розуму, що кликав мене повернутись додому, мені не вистачало сили на це. Я не знаю, як це назвати, і не буду запевняти, що якесь таємне веління штовхає нас назустріч нашій власній загибелі, навіть коли ми бачимо її перед собою і йдемо до неї з розплющеними очима. Сама лише моя нещаслива доля, від якої я не мав сили втекти, примусила мене опиратися тихим умовлянням мого розсудку і знехтувати дві явні перестороги, послані мені під час першої спроби.

Син власника нашого корабля, мій приятель, що раніше допоміг мені загартуватись, був тепер уже не такий відважний, як я. Уперше заговорив він зі мною в Ярмуті через два або три дні, бо в місті нас улаштували на окремих квартирах. Я побачив, що тон його змінився. В дуже похмурому настрої, хитаючи головою, спитав він мене, як я почуваю себе. Пояснивши своєму батькові, хто я такий, він розповів, що я пустився в цю подорож на спробу, маючи намір поїхати далі. Батько його звернувся до мене стурбованим тоном:

- Вам, юначе, ніколи більше не слід пускатися в море. Ви повинні зважити на те, що спіткало вас, як на певну й наочну ознаку того, що з вас ніколи не буде моряка.

- Чому, сер? - відказав я.- Хіба ви теж ніколи більше не вийдете в море?

- Це інша річ,- відповів він.- Це мій фах і, виходить, мій обов'язок, а ви пустилися в море на спробу. Отже, небо дало вам покуштувати того, чого ви повинні чекати, якщо будете стояти на своєму. Може, все це сталося з нами через вас, як на фарсійському кораблі через йону. Будь ласка,- казав він далі,- скажіть, хто ви і що саме заохотило вас пуститись у море?

Тоді я розказав йому дещо про себе. Ледве я скінчив, як він страшенно схвилювався: [18]

- Чим я завинив,- скрикнув він,- що ця покинута богом людина потрапила на мій корабель? Навіть за тисячу фунтів не погоджусь я ступити з вами на одно судно. . .

Звичайно, все це було сказано спересердя и під впливом недавньої втрати, але в своєму гніві він зайшов далі, ніж мав на те право. Пізніше еін говорив зо мною дуже серйозно, умовляв вернутись до батька й не спокушати провидіння собі на загибель. Він казав, що я мушу бачити в цьому перст божий.

- А якщо, юначе,- скінчив він,- ви не вернетесь, то, вірте, куди б ви не поїхали, скрізь вас будуть переслідувати нещастя та невдачі, аж поки не здійсняться слова вашого батька.

Незабаром ми розлучились; я не міг добрати йому відповіді, не бачив його більше, а куди він поїхав - не знаю. Щодо мене, то, маючи в кишені трохи грошей, я подався до Лондона суходолом. І там, і дорогою я часто змагався з собою і вагався, не знаючи, який спосіб життя обрати - чи вернутись додому, а чи пуститися знову в море.

Щодо повороту додому, то сором заглушав найповажніші доводи мого розуму; мені зараз же уявлялось, як з мене сміятимуться всі наші сусіди і як мені соромно буде глянути у вічі не лише батькам, а й чужим людям. Потім я часто спостерігав, яка непослідовна й нерозумна людська природа, особливо замолоду. Вона відкидає міркування, якими треба було б керуватись. Люди соромляться не гріха, а каяття; соромляться не вчинків, за які їх справедливо можна назвати безумцями, а соромляться виправлень, які, власне, тільки й дають право вважати їх за розумних людей.

В такому стані перебував я якийсь час, не знаючи, до чого взятись та як мені жити далі. Мені не хотілось і думати про поворот додому; і поки я вагався, спогади про лихо, що я перетерпів, згладжувались. Разом з ними слабшав і так слабкий голос розсудку, що спонукав мене вернутись до батька. Нарешті я зовсім забув про це і почав мріяти про нову подорож.

Та ж сама згубна сила, що підбурила мене втекти з батьківського дому, що натхнула в мене безглузду й необмірковану жадобу багатства, так міцно втокмачила мені в голову ці мрії, що я був глухий до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до батьківської заборони; [19] та ж сама сила, кажу я, яка б вона не була, штовхнула мене до берегів Африки, або, як кажуть наші моряки, «в рейс до Гвінеї».

Великим моїм нещастям було те, що в усіх цих пригодах я не наймався на судно матросом: Мені, щоправда, довелося б тоді працювати трохи важче, ніж звичайно, але разом з тим я навчився б обов'язків моряка і за деякий час міг би зробитись штурманом або помічником капітана, коли не самим капітаном; але така вже була моя доля - вибирати найгірше. Так зробив я й тепер, бо, маючи завжди в кишені гроші, а на плечах пристойне вбрання, я входив на судно як джентльмен і тому не мав там ніяких обов'язків і нічого не вчився.

З перших же кроків мені пощастило потрапити в Лондоні в гарне товариство, а це не часто трапляється з такими розбещеними юнаками, яким я був, бо диявол ніколи не пропускає нагоди наставити їм якомога раніше свою пастку. Та не так було зо мною. Я відразу познайомився з капітаном одного судна, яке недавно ходило до берегів Гвінеї; а що капітанові пощастило, то він вирішив вирядитись туди знову. Він полюбив моє товариство, бо я був тоді досить приємним розмовником. Дізнавшись, що я мрію побачити світ, він запропонував мені поїхати разом з ним, сказавши, що це мені нічого не коштуватиме і що я буду його застільним товаришем, а коли повезу туди що-небудь з собою, то всі гроші, які я вторгую, будуть мої і я ще матиму з того добрий зиск.

Я пристав на цю пропозицію і, дуже заприятелювавши з цим капітаном, людиною чесною та щирою, пустився з ним у подорож, взявши з собою невеликий вантаж, на якому, завдяки некорисливості мого друга капітана, заробив чимало грошей Я повіз на сорок фунтів стерлінгів різних іграшок та дрібничок, яких мені порадив накупити капітан. Ці сорок фунтів я зібрав з допомогою своїх родичів, полистувавшнся з ними; вони, напевне, і умовили мого батька, або, певніше, мою матір, дати мені цю невеличку суму для моєї першої спроби.

Це була єдина, на мій погляд, вдала подорож, і то завдяки некорисливості й чесності мого друга капітана, під чиїм керівництвом я, крім того, набув чимало знань із математики та з правил навігації, навчився вести корабельний журнал, робити спостереження і взагалі [20]довідався про багато такого, що конче потрібно знати морякові. Йому було приємно вчити мене, а мені- вчитись. Одно слово, за час цієї подорожі я зробився моряком і купцем: за свій крам я вторгував п'ять фунтів дев'ять унцій золотого піску, а за нього, вернувшись до Лондона, одержав майже триста фунтів стерлінгів. Це сповнило мене честолюбними мріями, які згодом остаточно занапастили мене.

А втім, і під час цієї подорожі мені випало чимало невдач, а головне, я через надто жаркий клімат весь час хворів на жорстоку морську пропасницю, властиву тропікам, бо побережжя, де ми найбільше торгували, лежить між екватором і п'ятнадцятим градусом північної широти.

Тепер я став справжнім гвінейським купцем, а оскільки мій друг капітан, вернувшись додому, на велике моє нещастя помер, то я вирішив знову вирядитись у таку саму подорож і сів на те ж саме судно, яким командував тепер помічник померлого капітана. Це була найнещасніша подорож, яку будь-коли відбувала людина. Правда, я взяв з собою менше ніж сто фунтів стерлінгів із набутого мною капіталу, віддавши двісті фунтів на схов удові мого покійного друга. Вона розпорядилась ними дуже сумлінно, але під час цієї мандрівки мене спіткало страшне лихо. По-перше, якось удосвіта на наш корабель, що йшов саме на Канарські острови або, певніше, між Канарськими островами та африканським континентом, несподівано напав турецький корсар із Сале. Він погнався за нами під усіма парусами. Ми, щоб урятуватись, у свою чергу поставили стільки парусів, скільки могли витримати наші реї та щогли, але бачачи, що розбійник наздоганяє і за кілька годин неминуче наздожене нас, приготувались до бою. Корабель наш мав дванадцять, а корсар вісімнадцять гармат. Коло третьої години дня він наздогнав нас, але помилково, замість підійти з корми, підійшов з борту. Ми навели на нього вісім гармат і дали залп. Тоді він відійшов далі, відповівши на наш вогонь не тільки гарматними, а й рушничними пострілами щось із двох сот стрільців, яких він мав на борту. У нас нікого не зачепило, і всі наші люди залишилися в лавах. Він приготувався до нового нападу, а ми до нової оборони. Підійшовши до нас, цього разу з другого борту, він узяв нас на абордаж. Чоловік з шістдесят вдерлося до нас на палубу і передусім почали різати та рубати паруси [2!] й снасті. Ми зустріли їх рушничним вогнем, списами та ручними гранатами і двічі звільняли від них нашу палубу. Проте наш корабель на той час був уже негодящий, троє з наших людей були забиті, а восьмеро поранені. Щоб скоротити цю сумну частину мого оповідання, я відразу ж скажу, що нас примусили здатись і, як бранців, відвезли до Сале, морського порту, що належить маврам.

Повелися зо мною не так жахливо, як я сподівався спершу. Мене не відвели, як решту наших людей, у глиб країни до двору султана, бо капітан розбійницького корабля взяв мене як свою власну здобич невільником,- адже я був молодий, спритний і міг добре працювати. Ця дивна зміна долі, що обернула мене з купця на злиденного раба, просто розчавила мене, і я згадав батьківське пророкування про те, який я буду нещасний і як нікому буде полегшити моє становище. Пророкування це, гадав я, здійснилось якраз тепер, коли саме небо покарало мене і я безповоротно загинув. Ах! мої нещастя тоді тільки починались, як це буде видно з дальшого оповідання.

Мій новий господар чи пан узяв мене до свого дому, і я сподівався, що, виходячи знову в море, він забере й мене. Я вірив, що рано чи пізно його піймає якийсь іспанський чи португальський корабель і я знову вернусь на волю. Та мої надії скоро розвіялись: відпливши, він лишив мене доглядати його невеликий садок і робити всяку чорну роботу, яка завжди припадає рабам; а коли він вернувся із свого плавання додому, то наказав мені ночувати в каюті й доглядати судно.

Там я думав тільки про втечу й вигадував спроби здійснити її, але не добрав жодної, яка б давала мені хоч маленьку надію на успіх. Бо мені ні на кого було звіритись і я не знав нікого, хто б зміг утекти зі мною, бо там не було жодного англійця, ірландця або шотландця, так що за два роки, хоч я й часто тішився мріями про волю, я не знайшов ніякої слушної нагоди здійснити їх.

Тільки після двох років трапилась незвичайна нагода, що знову примусила мене подумати про спробу вирватись на волю. Якось мій пан сидів удома довше, ніж звичайно, і, як я чув, через брак грошей не посилав нікуди свого судна. Такої пори він звичайно раз або двічі на тиждень, а гарної погоди й частіше, брав корабельний човен і виїздив на рейд рибалити. Для таких [22] поїздок він брав гребцями мене та молодого мавра, і ми розважали його, як уміли. Я показав себе таким вправним у рибальстві, що він часто посилав мене разом з одним своїм родичем, дорослим мавром, та хлопчиком Мареском, як вони звали його, наловити риби на обід.

Одного тихого ранку, коли ми вийшли по рибу, знявся такий густий туман, що ми втратили берег з очей, хоч від нас до нього не було й півтори милі. Ми гребли навмання, веслували весь день і наступну ніч, а коли настав райок, виявилось, що ми випливли в чисте море, замість підійти до берега, від якого тепер були не менше як за шість миль. Нарешті, ми добулись-таки додому, хоч і не без труднощів та небезпеки, бо вранці знявся досить свіжий вітер, і добре виголодавшись.

Навчений цією пригодою, наш господар вирішив бути надалі обачнішим і, маючи в себе баркас з нашого англійського корабля, заявив, що ніколи більше не виїде рибалити без компаса та припасу. Корабельному тесляреві, теж невільникові-англійцеві, він наказав збудувати в середній частині баркаса, так, як на баржі, невеличку рубку, або каюту. Ззаду неї залишалось місце для одного моряка, який керуватиме стерном і орудуватиме гротом, а попереду - місце для одного або двох, щоб ставити та згортати решту парусів, з яких клівер приходився над дахом каюти. Вона була низенька та дуже затишна, і в ній можна було спати господареві та одному або двом невільникам і поставити стіл та кілька скриньок для пляшок з напоями, для хліба, рису та кави.

Ми часто ходили рибалити на цьому баркасі, а що я був наймоторнішим рибалкою, то господар ніколи не виїздив без мене. Трапилось, що він якось зібрався покататися та порибалити на цьому баркасі з двома-трьома поважними маврами. В цю поїздку він збирався дуже старанно і ще звечора відіслав на баркас багато більше припасу, ніж звичайно. Він наказав мені взяти три рушниці з порохом та дробом, що були в нього на кораблі, бо вони мали намір не тільки порибалити, а и пополювати.

Я зробив усе, як він наказував, і другого ранку чекав на чисто вимитому баркасі, з піднятими вимпелами та прапором, готовому для прийому гостей. Невдовзі господар прийшов сам і сказав, що його гості відмовились [23] їхати, бо якісь справи несподівано стали їм на перешкоді. Мені, маврові та хлопчикові він звелів, як звичайно, вийти в море, щоб наловити риби на вечерю йому та друзям і зараз же привезти її додому. Я по слухався.

В ту хвилину в моїй голові знову промайнула моя давнішня думка про визволення... Тепер я мав маленьке судно і, як тільки господар пішов, почав готуватись - проте не рибалити, а податись в мандри, хоч не тільки не знав, а навіть і не думав, куди прямувати. Всяка путь була добра для мене, аби тільки нею можна було втекти.

Спершу я мусив переконати мавра, що нам треба запастись їжею, бо ми не в праві розраховувати на хазяйський хліб. Той згодився й приніс на баркас великий кошик з сухарями і три глечики прісної води. Я знав, де стоїть у господаря скринька з пляшками (захопленими, як це було видно з етикеток, на якомусь англійському кораблі) і, поки мавр порався на березі, переправив їх на баркас і поставив у шафку, так ніби вони ще раніше були приготовлені для господаря. Я приніс також велику грудку воску - фунтів п'ятдесят вагою, мішок прядива, сокиру, пилку та молоток. Все це згодом стало нам у великій пригоді, особливо віск, з якого ми робили свічки. Я вигадав ще одну штуку, на яку з сердечної простоти впіймався мавр. Ім'я його було Ізмаїл, а звали його Малі чи Молі. Я сказав йому:

- Молі, на баркасі у нас є рушниці нашого господаря: чи не міг би ти роздобути трохи пороху та дробу? Може, ми підстрелили б кілька алькамі (птиця, подібна до наших куликів), я знаю, що господар тримає порох та дріб на кораблі.

- Гаразд, я принесу,- відповів він і приніс велику шкіряну торбу з порохом фунтів на півтора, якщо не більше, другу - з дробом, фунтів п'ять чи шість завважки; він приніс також і куль - і все це склав у баркас. Крім того, у господаревій каюті я знайшов ще трохи пороху, який я пересипав в одну з великих пляшок, що були в скриньці, переливши з неї перед тим рештки вина в іншу пляшку. Призапасши отак усе потрібне для подорожі, ми вийшли з гавані рибалити. У сторожовій вежі біля входу до гавані знали, хто ми, і не звернули на нас уваги. Відійшовши від берега не далі, як на милю, ми згорнули парус і почали рибалити. Вітер дув північно-східний, що зовсім не відповідало моїм бажанням, [24] бо, якби він дув з півдня, я напевне міг би допливти до берегів Іспанії або принаймні досягти Кадікса. Проте, вирішив я, звідки б не дув вітер, мені треба втекти з цього жахливого місця, здавшись на ласку долі. Порибаливши деякий час і нічого не піймавши - коли в мене бралась риба, я не витягав вудки, щоб мавр нічого не бачив,- я сказав йому:

- Тут нічого не вийде. Хазяїн буде сердитись. Нам треба відійти далі.

Не підозріваючи підступу з мого боку, він не заперечував і, бувши на носі баркаса, поставив паруси. Я був коло стерна й скеровував баркас далі у відкрите море, а коли він відійшов ще милі на три, зупинив його, ніби для того, щоб рибалити. Тоді, передавши стерно хлопчикові, я підійшов до мавра ззаду, нахилився, раптом схопив його за поперек і викинув за борт. Він зараз же виринув, бо плавав мов корок, і вкрик почав благати забрати його на баркас, обіцяючи поїхати зі мною хоч на край світу. Він плив так швидко, що скоро наздогнав би мене, бо вітру майже зовсім не було. Тоді я пішов у каюту й, принісши одну з рушниць, націлився в нього й сказав, що не зроблю йому ніякої шкоди, коли він дасть мені спокій.

- Ти,- сказав я,- добре плаваєш; на морі тихо, пливи собі до берега, я тебе не чіпатиму. А коли ти підпливеш до баркаса, я прострелю тобі голову, бо непохитно вирішив повернути собі волю.

Тоді він повернув до берега і, напевне, бувши чудовим плавцем, щасливо добрався до суходолу.

Я міг би втопити хлопчика, а мавра взяти з собою, але покластись на мавра не можна було ні в якому разі. Коли він відплив, я обернувся до хлопчика, якого звали Ксурі, й сказав йому:

- Ксурі, якщо ти будеш держатись мене, я зроблю з тебе значну людину, а коли ти не погладиш свого обличчя на знак вірності мені (тобто не присягнешся бородою Магомета та його батька), то я й тебе кину в море.

Хлопчик усміхнувся, дивлячись мені просто в вічі, й відповів так щиро, що я не міг йому не повірити. Він заприсягнувся не зраджувати мене і їхати зі мною хоч на край світу.

Поки мавр не зник з моїх очей, я прямував у відкрите море, часом проти вітру, щоб про нас думали, ніби ми йдемо до Гібралтарської протоки (як, очевидно, [25] подумала б кожна розумна людина). Хто ж бо справді міг припустити, що ми попливемо на південь, до тих варварських берегів, де цілі юрби негрів на своїх човнах оточили і вбили б нас, де, як тільки ми ступили б на землю, нас пожерли б хижі звірі або ще безжальніші дикі істоти в образі людському?

Але, як тільки почало смеркати, я змінив курс і став керувати на південь, ухиляючись трохи на схід, щоб не дуже віддалятись від берега. Завдяки досить свіжому вітрові й спокійному морю ми йшли так добре, що другого дня о третій годині, коли вперше перед нами показалась земля, опинились не менше як за півтораста миль на південь від Сале, далеко за кордонами володінь марокканського султана й усіх інших тамтешніх володарів, бо ми не бачили жодної людини.

Я набрався такого страху у маврів і так боявся знову потрапити їм до рук, що не хотів ні спинятись, ні приставати до берега, ні кидати якір. Вітер був сприятливий п'ять днів, після чого змінився й подув на південь. За моїми міркуваннями, якщо за нами й гнались, то, не здогнавши до цього часу, мусили відмовитись від погони Отже, я зважився підійти до берега й кинув якір у гирлі якоїсь маленької річки. Що це була за річка, де саме вона протікає, в якій країні, у якого племені й під якою широтою - я не знав. Я не бачив і не хотів бачити людей; мені треба було тільки добути прісної води. Ми ввійшли в бухту надвечір і вирішили смерком добутись уплав де берега й оглянути місцевість. Та як тільки стемніло, ми почули з берега такі жахливі звуки, такий шалений рев, гавкання та виття диких звірів, що бідний хлопчик мало не вмер від страху й почав благати мене не сходити на берег, доки не розвидниться.

- Гаразд, Ксурі,- відповів я йому,- але вдень ми, може, побачимо людей, від яких нам доведеться ще гірше, ніж від левів.

- А ми стріляй рушниця,-сказав він, сміючись,- вони тікай.

Такої англійської мови Ксурі навчився, розмовляючи з невільниками-англійцями. Я був радий, що бачу хлопчика веселим і, щоб підтримати в ньому бадьорість, дав йому склянку вина з хазяйської скриньки. Його порада, зрештою, була непогана, і я погодився. Ми кинули якір і простояли всю ніч тихо. Кажу «тихо» тому, що ми зовсім не спали, бо години через дві-три після того, як ми кинули якір, на березі з'явились величезні [26] тварини (ми не знали, як вони звуться) різних порід. Вони підходили до самої води, кидалися в неї, плескались і бурхались, бажаючи, як видно, відсвіжитись, і при тому так гидко верещали, ревли та вили, як я не чув ніколи.

Ксурі був страшенно переляканий, так само, як і я, але обидва ми ще більше перелякались, коли почули, що одно з цих страховищ пливе до нашого баркаса. Ми не бачили його, але з того, як воно відсапувалось та пирхало, могли зробити висновок, що це була люта тварина величезного розміру. Ксурі твердив, що це лев. Можливо, так воно й було; бідний хлопчик кричав, щоб ми підняли якір і пливли звідси.

- Ні, Ксурі,- сказав я,- ми тільки попустимо наш канат з буєм і відійдемо далі в море. Вони не зможуть погнатись туди за нами.

Тільки-но я сказав це, як побачив невідомого звіра на відстані довжини двох весел від баркаса, і це, сказати правду, вразило мене. Я зразу ж кинувся в каюту і, принісши рушницю, вистрелив у нього, після чого звір повернув назад і поплив до берега.

Не можна описати, який страшенний рев тг! виття розляглось на березі й далі на суходолі, після того як пролунав мій постріл. Мені це дало деяку підставу гадати, що ці тварини ніколи раніше не чули такого звуку. Я переконався, що нам нема чого й думати висідати на берег уночі, а чи можна буде висісти вдень -це було вже інше питання. Потрапити до рук дикунів було так само погано, як і потрапити в пазури левів або тигрів; принаймні небезпека від цього була для нас не менша.

Так чи так, тут чи в іншому місці, а нам треба було зійти на берег по воду, бо у нас на баркасі її не було вже ні пінти. А коли й де висідати - було нове питання. Ксурі сказав, що, коли я пущу його з глеком на берег, він знайде воду й принесе мені. Я спитав його, чому піде він, а не я, і чому б йому не лишитись у баркасі. Хлопчик відповів з такою щирістю, що я полюбив його назавжди. Він сказав:

- Якщо прийдуть дикуни, вони з'їдять мене, а ви зостанетесь.

- Гаразд, Ксурі,- відповів я,- ми підемо разом, а коли прийдуть дикуни, ми вб'ємо їх, вони не з'їдять ні тебе, ні мене.

Я дав хлопчикові поїсти сухарів і випити ковток вина [27] з уже згаданої хазяйської скриньки. Потім ми підтягли баркас до берега й перейшли туди вбрід, узявши з собою тільки зброю та два глечики для води.

Я не хотів дуже віддалятись від берега, щоб не спускати баркаса з очей, боячись, щоб річкою, за водою, не спустились до нас у своїх човнах дикуни,- і хлопчик, помітивши низинку приблизно за милю від берега, подався туди з глечиком. Раптом я побачив, що він біжить назад. Я подумав, що за ним женеться дикун або що він перелякався якогось хижака, і кинувся йому на допомогу; але, підбігши ближче, побачив, що на плечах у нього щось висить. Це він забив звірка, подібного до нашого зайця, але не такого на колір і з довшими ногами. Ми зраділи цьому, бо його м'ясо було дуже смачне. Та ще радіснішою була звістка про те, що Ксурі знайшов прісну воду й не бачив дикунів.

Пізніше виявилось, що нам зовсім не треба було так клопотатись про воду: в тій же самій річці, де ми стояли, тільки трохи вище, вода під час відпливу була зовсім прісна, бо приплив заходив у річку не дуже далеко. Отже, набравши наші глечики, ми влаштували бенкет з забитого зайця й приготувались їхати далі, не знайшовши в цій місцевості ніяких слідів людини.

Я був уже в цих краях, і мені було відомо, що Канарські острови та острови Зеленого Мису лежать недалеко від суходолу. Але, не маючи приладів для спостережень, я не міг визначити, на якій широті ми перебуваємо, і не знав точно, або, вірніше, не міг згадати, на якій широті лежать ці острови. Я не знав, де їх шукати і коли саме повернути у відкрите море, щоб попрямувати до них; інакше я легко знайшов би котрийсь із островів. Я сподівався, що, пливучи попід берегом, я добудуся до тієї частини країни, де англійці провадять торгівлю, зустріну яке-небудь з їх торговельних суден і воно забере нас обох.

За моїми розрахунками, місце, де ми стояли, мусило лежати між володіннями марокканського султана та країною негрів, пустинною й заселеною лише дикими звірами. Боячись маврів, негри покинули її і пересунулись далі на південь, а маври не збирались оселятись тут через неродючість грунту. Але найпевніше, що й ті, і другі покинули її через безліч тигрів, левів, леопардів та інших хижаків, що водились там. Отже, маври використовують цей край лише для полювання, на яке вибираються цілими арміями в дві або три тисячі чоловік. Не дивно ж, що на протязі майже ста миль ми бачили вдень лише пустинну, безлюдну місцевість, а вночі не чули нічого, крім гавкання та реву диких звірів.

Раз чи два вдень мені здалось, ніби я бачу Тенеріфський пік, найвищу верховину гори Тенеріф на Канарських островах. Я намірявся вийти в море, надіючись добратись до неї; але, коли я це спробував двічі, супротивний вітер і надто високі для мого судна хвилі примусили мене повернути назад, і я вирішив додержуватись свого попереднього плану й пливти понад берегом.

Покинувши це місце, я ще кілька разів мусив приставати до берега, щоб набрати води. Якось ранком ми кинули якір під захистом досить високого горбка й чекали повного припливу, що вже починався, щоб підійти ще ближче до берега; Ксурі, зіркіший від мене, гукнув стиха, що для нас краще буде відійти від берега. «Он там, край горбка,-сказав він,- лежить жахливе страхіття й міцно спить». Я глянув, куди він показував, і справді побачив страхіття. То був величезний лев, який лежав на схилі берега в тіні горба, що нависав над ним.

- Ксурі,- сказав я,- іди на берег і убий його. Хлопчик перелякано глянув на мене й сказав:

- Щоб я вбий? Та він ковтай одним ротом.

Він хотів сказати: одним ковтком. Я нічого не відповів йому й наказав лише не рухатись. Взявши найбільшу рушницю, майже такого ж калібру, як мушкет, я зарядив її двома шматками свинцю й чималою кількістю пороху; в другу я заклав дві великі кулі, а в третю (у нас було три рушниці) - п'ять менших. Взявши першу рушницю й націливши звірові в голову, я вистрелив, але він лежав, прикривши морду лапою, тому заряд влучив йому в лапу, перебивши кістку над коліном. Рикаючи, звір схопився, та, почувши біль у перебитій лапі, відразу ж упав, а тоді знову підвівся на трьох лапах і видав такий жахливий рев, якого я не чув зроду. Трохи здивований тим, що не влучив йому в голову, я негайно взяв другу рушницю і, хоч звір почав був шкандибати геть від берега, знову вистрелив і влучив йому в голову; з приємністю побачив я, що лев упав і, стиха ревучи, лежить, змагаючись з смертю. Тут Ксурі розпалився й став просити, щоб я пустив його на берег.

- Гаразд, іди,- згодився я.

Хлопчик стрибнув у воду і, взявши невелику рушницю [29] в одну руку, поплив, працюючи другою, до берега. Наблизившись до звіра, він приставив дуло рушниці йому до вуха, вистрелив ще раз і таким чином забив його остаточно.

То була гарна дичина, але неїстівна, і я дуже жалкував, що ми марно витратили три заряди на тварину, яка була нам ні до чого. Ксурі ж, сказавши, що хоче дечим покористуватися з неї, вернувся на баркас і попросив у мене сокиру.

- Навіщо, Ксурі? - спитав я.

- Мій рубай йому голова,- відповів той.

Проте відрубати голову Ксурі не зміг, а відрубав лише лапу й приніс її з собою; то була величезна лапа.

Мені спало на думку, що лев'яча шкура, так чи так, може здатись нам, і я вирішив оббілувати хижака, якщо зможу. Ми з Ксурі пішли на роботу. Ксурі в цій справі був спритніший від мене, бо я не знав добре, як до неї взятись. Ця робота відібрала у нас цілий день, але нарешті шкура була знята. Ми розтягли її на даху нашої каюти; днів за два сонце просушило її, і згодом вона правила мені за постіль.

Після цієї зупинки ми десять чи дванадцять днів прямували на південь, ощаджуючи наші припаси, що дуже помітно зменшувались, і сходили на берег лише дістати прісної води. Я мав намір добратись до ріки Гамбії або Сенегала, тобто до будь-якого пункту недалеко від Зеленого Мису, де можна було зустріти європейське судно. Я знав, що, не стрінувши його, я не спроможусь визначити, якого курсу мені держатись, і мені доведеться або розшукувати острови, або загинути тут серед негрів. Я знав, що всі європейські судна, пливучи до берегів Гвінеї, Бразилії або Ост-Індії, проходять мимо Зеленого Мису або мимо островів. Одно слово, я рискував усією своєю долею: я мусив зустріти яке-небудь судно або ж загинути.

Здійснюючи цей намір протягом майже десяти днів, я спостеріг, що це побережжя заселене. В двох чи трьох місцях, пропливаючи мимо, ми бачили людей, що стояли на березі й дивились на нас. Ми могли помітити також, що вони були зовсім чорні й голі. Одного разу я хотів був висісти до них на берег, але Ксурі, мій найкращий порадник, сказав мені: «Не ходіть, не ходіть!» Проте я почав справляти баркас ближче до берега, щоб можна було розмовляти з ними, і побачив, що вони побігли [30] берегом слідом за мною. Зброя, як а повірив була тільки в одного з них, що мав у руках довгу, тонку палицю, яку Ксурі назвав списом і сказав, що дикуни кидають його дуже далеко й дуже влучно. Отже, я тримався якомога далі й розмрвляв з ними жестами, показуючи, головним чином, що нам потрібна їжа. Вони, з свого боку, почали показувати, щоб я зупинив баркас, і тоді вони принесуть мені їжу. Як тільки я спустив парус і ліг у дрейф, як двоє чорношкірих побігли кудись, і менше як за півгодини принесли два шматки в'яленого м'яса й трохи якогось зерна, що росте в їхній місцевості. Ми не знали, що це було за м'ясо і яке зерно, але згодилися все це прийняти. Та тут виникло нове питання - як забрати до себе ці речі. Я боявся висідати на берег до дикунів, а вони не менше боялися нас. Нарешті вони найшли вихід, безпечний для обох сторін, бо принесли все на берег, поклали на землю і, відійшовши набік, стояли так, поки ми не перенесли все на баркас, а тоді знову вернулись на те ж саме місце.

Ми жестами подякували їм, бо не мали чим заплатити. Але тієї ж хвилини сталась пригода, що дала нам змогу зробити їм велику послугу. Не встигли ми відійти від берега, як з гір вибігли два величезні звірі і, женучись один за одним (як нам здавалось), кинулись до берега. Чи був то самець, що переслідував самку, чи вони грались одне з одним, а чи гризлись - цього ми не могли розібрати, як не могли б і сказати, чи то було звичайне в тих краях явище, а чи виняткове. Мабуть, останнє правдивіше; бо, по-перше, хижі звірі рідко показуються вдень, а по-друге, ми помітили, що люди на березі, а надто жінки, страшенно перелякались. Тільки чоловік, що мав у руці спис або дротик, залишився на місці, решта ж пустилася навтіки. Проте звірі бігли до моря, не виявляючи бажання напасти на негрів. Вони кинулись у воду й почали плавати, ніби прибігли сюди розважитись. Нарешті один із них підплив До баркаса ближче, ніж я сподівався, але я був готовий до цього - поспіхом зарядив рушницю й наказав Ксурі зарядити дві інші. Ледве підплив він на рушничний постріл, як я вистрелив і влучив йому в самісіньку голову. Тієї ж хвилини звір пірнув у воду, але незабаром знову з'явився на поверхні й почав то поринати, то виринати, ніби змагаючись з смертю, як воно справді и було. Він поплив до берега, але від смертельної рани та боротьби з водою здох саме перед тим, як вибратись на сухе.

Не можна висловити, як здивувались бідні тубільці, почувши звук і побачивши вогонь пострілу з моєї рушниці. Дехто з них мало не вмер з переляку й упав на землю, наче мертвий. Але побачивши, що звір занурився у воду, а я роблю знаки підійти ближче, вони підбадьорились і ввійшли у воду, щоб витягти звіра. Я знайшов його по плямах крові на воді і, зашморгнувши його вірьовкою, перекинув кінець її неграм, а ті витягли його на берег. Виявилось, що це леопард рідкої породи, з плямистою шкурою надзвичайної краси. Негри шанобливо підняли вгору руки, не розуміючи, чим я забив його.

Другий звір, переляканий звуком та вогнем пострілу, вихопився на берег і побіг прямо в гори, звідки обидва вони з'явились. Здаля я не міг розглядіти, що то був за звір. Помітивши, що неграм кортить покуштувати м'яса цього звіра, я захотів зробити так, ніби вони дістали його від мене в подарунок. Я знаками показав їм, що вони можуть узяти труп, і вони щиро подякували мені. Вони негайно стали до роботи і без ножів, орудуючи тільки загостреними шматочками дерева, оббілували мертвого звіра так швидко й спритно, як ми не зробили б цього й ножем. Негри запропонували мені м'яса, але я відмовився, показуючи, що дарую його їм, і знаками попросив собі тільки шкуру, яку вони залюбки віддали мені. Крім того, вони принесли мені ще багато провізії, і я взяв її, хоч і не знав, що це була за їжа. Далі я жестами попросив у них води: простягши один із наших глечиків, я перекинув його догори дном, показуючи, що він порожній і що його треба наповнити. Вони відразу ж крикнули щось своїм: прийшли дві жінки й принесли величезну посудину із глини, випаленої, певне, на сонці. Посудину вони поставили, як і перше, на землю, а я послав Ксурі на берег з моїми глечиками, і він наповнив усі три водою. Жінки були зовсім голі, як і чоловіки.

Маючи тепер запас коріння, зерна та води, я покинув гостинних негрів і протягом ще одинадцяти днів плив у тому самому напрямі, не наближаючись до берега поки миль за дванадцять-п'ятнадцять спереду не побачив вузької смуги землі, що виступала далеко в море Море було тихе, я держався далеко від берега, щоб до братися до мису. Нарешті, обминаючи його, я виразне [32] побачив миль за шість від берега з боку моря другу смугу землі і майже з цілковитою певністю вирішив, що перша смуга був Зелений Мис, а друга - острови Зеленого Мису. Але до нк було дуже далеко, і я не знав, що робити, бо розумів, що, коли мене настигне свіжий вітер, я, мабуть, не допливу ні до Мису, ні до островів.

Замислившись над цим питанням, я зійшов у каюту й сів. Коло стерна тим часом залишався Ксурі. Раптом він скрикнув: «Хазяїне, хазяїне! Корабель! Паруси!» Дурний хлопець до смерті перелякався, уявивши собі, що це, певне, один із кораблів нашого господаря, посланий наздогнати нас. Та я знав, що ми втекли далеко від них і що з цього боку небезпека нам не загрожує. Вибігши з каюти, я відразу ж не тільки побачив корабель, але й розібрав, що це було португальське судно, яке, мабуть, прямувало до берегів Гвінеї за неграми. Однак, придивившись уважніше та переконавшись, що судно йде в іншому напрямі й не збирається наближатись до берега, я поставив паруси й повернув у відкрите море, вирішивши зробити все, аби тільки знестися з ним.

На жаль, я скоро побачив, що навіть під усіма парусами не встигну підійти до нього і він промине нас раніше, ніж я спроможусь просигналізувати йому. Проте я розгорнув усі паруси й почав був уже втрачати надію наздогнати корабель, коли, побачивши мене, здається, в підзорну трубу, там подумали, що це європейський човен з якогось розбитого судна, і згорнули частину парусів, щоб дати мені змогу наблизитись. Це підбадьорило мене, і, маючи на баркасі прапор нашого колишнього господаря, я почав махати ним на знак нещастя і вистрелив із рушниці. Мені сказали потім, що бачили тільки дим від пострілу, але самого пострілу не чули. Корабель ліг у дрейф і чекав на мене. Приблизно за три години я причалив до нього.

Мене спитали, хто я, португальською, іспанською та французькою мовами, але я не розумів жодної з них. Нарешті зо мною заговорив шотландський матрос. Я відповів йому, що я англієць і втік із рабства від салеських маврів. Тоді мене запросили на корабель і дуже ласкаво прийняли там з усім моїм добром.

Кожний зрозуміє, як я невимовно зрадів, бо вважав, що визволився з мого злиденного й майже безнадійного становища. Я відразу ж запропонував капітанові [33] все своє добро в нагороду за моє визволення, але він великодушно відмовився, сказавши, що нічого не візьме і віддасть мені все в цілості, коли ми припливемо в Бразилію.

- Я врятував вам життя,- сказав він,- і хотів би тільки, щоб і мені його колись так само врятували; бо таке і зо мною завжди може трапитись. Крім того, ми ж завеземо вас у Бразилію, а це не близько від вашої батьківщини; ви загинули б там з голоду, якби я забрав у вас ваше добро. Для чого ж тоді я вас рятував? Ні, ні,- додав він,- я довезу вас, сеньйоре інглесе (пане англійцю), до Бразилії безплатно, а цих речей вам стане там на прожиток і на переїзд додому.

Бувши милосердним до мене в своїх обіцянках, він був ще й дуже сумлінним у виконанні їх. Він заборонив матросам торкатись мого добра, взяв його під свій догляд, і дав мені точний опис його, щоб я міг одержати назад усі свої речі, не виключаючи й трьох глечиків.

Щодо мого баркаса, то капітан, дуже вподобавши його, сказав, що хоче купити його для корабля, і запитав, скільки я візьму за нього. Я відповів, що він поводився зі мною так великодушно, що я ні в якому разі не буду призначати ціни за баркас і цілком покладусь на нього. Тоді він сказав, що дасть писане зобов'язання сплатити мені в Бразилії вісімдесят «вісьмериків»(1), а коли, по приїзді туди, мені запропонують більше, то й він дасть більше. Крім того, він запропонував мені шістдесят «вісьмериків» за Ксурі. Я не хотів брати цих грошей не тому, що боявся віддати Ксурі капітанові, а тому, що мені шкода було продавати волю бідолашного хлопця, що так віддано допомагав мені здобути свою волю. Коли я виклав усі ці міркування капітанові, він визнав їх справедливість, але порадив не відмовлятись від угоди, кажучи, що видасть хлопчикові зобов'язання відпустити його на волю через десять років, якщо той прийме християнську віру. Ксурі сказав, що він сам хоче перейти до нього, і я віддав його капітанові.

(1) Вісьмерик - так називалась іспанська срібна монета вартістю у вісім реалів (грошова одиниця, що теж була в обігу в Бразілії).

Ми доїхали до Бразилії щасливо і після двадцятидвохденного плавання увійшли в бухту Тодос-лос-Сантос, чи то бухту Всіх Святих. Отже, я ще раз урятувався [34] з найжалюгіднішого становища, в яке будь-коли може потрапити людина. Тепер мені треба було подумати, що робити далі.

Я ніколи не забуду, як великодушно повівся зі мною капітан. Він не захотів нічого взяти з мене за проїзд, дав мені двадцять дукатів за леопардову шкуру й сорок за лев'ячу, що були в мене на баркасі, і наказав вернути мені геть усе, що було мого на кораблі. Він купив у мене все, що я згодився продати, в тому числі й скриньку з пляшками, дві з моїх рушниць та частину воску, решту якого я витратив на свічки. Одно слово, за весь свій вантаж я вторгував двісті двадцять «вісьмериків» і з цим капіталом зійшов на берег Бразилії. Невдовзі капітан увів мене в дім такої ж гарної і чесної людини, як і він сам. То був власник, як вони кажуть «engenho», тобто цукрової плантації з цукроварнею. Я прожив у нього досить довго, завдяки чому познайомився з культурою цукрової тростини та виробництвом цукру. Бачивши, як гарно живеться плантаторам і як швидко вони багатіють, я вирішив поклопотатись про дозвіл оселитись тут остаточно й самому зробитись плантатором. Разом з тим я намагався добрати способу одержати з Лондона гроші, які там переховувались для мене. Коли мені пощастило дістати документи про бразильське підданство, я на всі свої гроші купив ділянку необробленої землі й почав складати план своєї майбутньої плантації та садиби, погоджуючи його з розміром капіталу, який я мав одержати з Англії.

Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

ЗМІСТ

1. Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо
2. У мене був сусід, португалець із Лісабона, але англієць з...
3. Аж ось на правому березі я побачив невеличку затоку й скерував до...
4. Насамперед, як я сказав, я зробив собі стіл та стілець,...
5. 16 червня. Знайшов на березі величезну черепаху. Це була...
6. Весь цей час я не додержував неділі. Спочатку в мене не було...
7. Це примусило мене замислитись над тим, як розкласти вогонь, щоб...
8. Шостого листопада, на шостому році мого царювання, або, коли...
9. Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до...
10. В такому настрої, я перебував з рік. Весь цей час я був такий...
11. Після цього я зійшов на корабель. Перше, що я там побачив, були...
12. Другого дня, вернувшись з ним до свого житла, я почав думати, куди...
13. - Ні, ні. П'ятниця сказав би там їм усім: живіть хороше, моліться...
14. Тут ми знову потрапили в безвихідь і не знали, що робити далі....
15. Поки діялось усе це, я відрядив П'ятницю та помічника капітана до...
16. Тільки-но закінчилась уся ця церемонія і я наказав віднести...
17. Отже, всі ми з нашим провідником 15 листопада виїхали з Памплони....

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate