Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Жодна пристрасть у світі не може зрівнятися з непереборним бажанням правити чужий рукопис. / Герберт Джордж Уельс

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо


Це примусило мене замислитись над тим, як розкласти вогонь, щоб випалити мої горщики. Я не мав ніякого уявлення про печі для випалювання, якими користуються гончарі; не вмів поливати посуд оловом, хоч у мене й знайшлося б для цього трохи олова. Поставивши три великі череп'яні горщики й два чи три менші один в один, я обклав їх з усіх боків дровами та хмизом і запалив вогонь. В міру того, як дрова перегоряли, я підкидав нових, поки не побачив, що мої горщики прогартувались наскрізь і жоден із них не тріснув. Коли вони зробились світло-червоними, я залишив їх у вогні годин з п'ять чи шість, але несподівано побачив, що один із них почав топитись, хоч і був цілий. То розтопився від жару змішаний з глиною пісок, що перетворився б на скло, коли б я розпікав його далі. Я потроху зменшував вогонь, і червоний колір став [102] менш яскравим. Я сидів коло них цілу ніч, щоб не дати вогню погаснути надто швидко, і вранці я мав три дуже гарні череп'яні глечики й три горщики, випалені якнайкраще. В числі їх був горщик, политий розтопленим піском.

Ясна річ, що після цієї спроби мені не бракувало вже череп'яного посуду, але мушу признатись, що на вигляд він був не дуже добірний. Це не здивує нікого, бо я робив його таким самим способом, як діти роблять паски з грязі або як ліплять пироги жінки, що не вміють замісити тіста.

Гадаю, що жодна людина в світі не зазнавала таких радощів з приводу такої дрібниці, як зазнав я, коли побачив, що мені пощастило зробити цілком вогнетривалий череп'яний посуд. Я ледве діждався, поки мої горщики охолонуть, щоб налити в один із них води, поставити його знову на вогонь і зварити в ньому м'ясо. Усе вийшло гаразд: Я зварив собі з шматка козлятини дуже смачний суп, хоч у мене не було ні вівсяного борошна, ні інших приправ, що звичайно кладуться туди.

Далі мені треба було зробити кам'яну ступку, щоб молоти або, вірніше, товкти в ній зерно. Про таке вдосконалення, як млин, не було чого й думати, маючи лише дві руки. Я не знав, як зарадити собі в цій потребі. В обточуванні каменів я, як ї в інших ремеслах, не розумівся зовсім, а до того ж не мав потрібного інструменту. Дуже багато днів витратив я на те, щоб знайти підхожий камінь, тобто досить твердий і такого розміру, щоб у ньому можна було видовбати заглибину, але не знайшов такого. Правда, на острові були великі скелі, але від них не можна було ні відколоти, ні відламати потрібної мені брили. До того ж ці скелі були з досить крихкого пісковина; від важкого товкача камінь неодмінно почав би кришитись, і пісок засмічував би борошно. Витративши отак силу часу на марні розшуки, я відмовився від думки мати кам'яну ступку й вирішив узяти для ступки велику колоду з твердого дерева, яку мені скоро й пощастило знайти. Вибравши колоду такого розміру, що я ледве міг зсунути її з місця, я обтесав її сокирою, щоб надати їй потрібної форми, а тоді, з допомогою вогню, з великими труднощами випалин у ній заглибину, подібно до того, як бразільські індійці роблять човни. Закінчивши ступку, я витесав величезний важкий товкач із так званого залізного дерева. Все це приладдя я заховав до майбутнього збору зерна, [103] яке я твердо вирішив змолоти або, вірніше, перетовкти на борошно, щоб пекти з нього хліб.

Мені треба було ще зробити сито або решето, щоб просівати борошно від висівок та лушпиння, бо без! цього не можна було пекти хліб. Завдання було важке^ і я не знав, як до нього взятись. В мене не було ніякого матеріалу - ні серпанку, ні будь-якої рідкої тканини щоб просівати, через неї борошно. Від полотняної білизни в мене залишилось саме дрантя. Була козяча вовна, але я не вмів ні прясти, ні ткати, а коли б і< вмів, то все одно у мене не було ні прядки, ні верстата. На кілька місяців справа припинилась, і я не знав, що мені робити. Нарешті я згадав, що серед матроських речей, які я взяв з корабля, було кілька нашийних хусток з перкалю або мусліну. З цих хусток я й зробив собі три сита, правда, маленькі, але цілком придатні для роботи. їх вистачило мені на кілька років, а про те, як улаштувався я потім, буде сказано в своєму місці.

Тепер треба було подумати, як пекти хліб, коли я наготую борошна. Передусім у мене зовсім не було дріжджів, і, не маючи чим замінити їх, я перестав цим клопотатись. Збудувати піч було найважче. Проте я запобіг і цьому, виліпивши з глини кілька величезних круглих посудин, дуже широких, але мілких - приблизно два фути в діаметрі і не більше ніж дев'ять дюймів завглибшки. Цей посуд я теж добре випалив на вогні й сховав. Коли треба було пекти хліб, я дуже розпалив своє вогнище, викладене добре випаленими чотирикутними кахлями, які я теж зробив сам. Власне, я б не назвав їх чотирикутниками. Коли дрова перегоріли на жар, я розгріб його по всьому вогнищі і дав полежати деякий час, доки воно не розпеклось. Тоді я згріб весь жар набік, поставив свій хліб, покрив його глиняними тарелями, перекинутими догори дном, і завалив гарячим вугіллям. Мій хліб спікся, як у найкращій печі. Я навчився пекти коржики з рису та пудинги і став гарним пекарем. Пирогів я не робив тільки тому, що, крім козлятини й пташиного м'яса, їх не було чим начиняти.

Не слід дивуватись, що на всі ці роботи пішла більша частина третього року мого життя на острові, особливо коли зважити, що мені ще треба було збирати новий врожай і виконувати всяку господарську роботу. Хліб я зібрав своєчасно, переносив його додому і склав у великі коші, залишивши його в колосках, поки в мене [104] буде час перетерти їх руками, бо я не міг молотити, не маючи ні току, ні ціпа.

Проте разом із збільшенням мого запасу зерна у мене з'явилась потреба в більшому для нього приміщенні. Останній врожай дав мені бушелів двадцять ячменю і стільки ж, якщо не більше, рису, тому- для всього зерна не вистачало місця. Тепер я міг витрачати його на їжу скільки хотів, а це було дуже приємно, бо мої сухарі давно вже вийшли. Я вирішив розрахувати, скільки треба зерна на моє харчування протягом одного року, щоб сіяти лише раз на рік. Виявилось, що сорок бушелів рису та ячменю було більше, ніж я міг спожити за рік, тому я вирішив сіяти й надалі стільки, скільки посіяв цього року, гадаючи, що мені цього стане і на хліб, і на все інше.

Отак працюючи, я, звичайно, дуже часто згадував про землю, побачену мною з другого боку острова, і в мене весь час була таємна надія добратись до неї. Я гадав, що на континенті, як у кожній заселеній країні, я якось зміг би просунутись далі, а може, й добрати способу зовсім утекти з цих країв.

Але я весь цей час зовсім не думав про небезпеку, що загрожувала мені в тих обставинах, і про те, що я міг потрапити до рук дикунів, можливо, далеко гірших, ніж африканські тигри й леви. Я не думав про те, що, потрапивши їм до рук, я мав би один шанс проти тисячі, що не буду забитий, а може, й з'їдений. Бо я чув, що мешканці Карибського берега - людожери, а судячи з широти, на якій лежав мій острів, він не міг бути далеко від того берега. Проте, якби мешканці тієї землі і не були людожерами, вони все-таки могли вбити мене, як убивали багатьох європейців, що пробивались туди, навіть коли їх бувало десятеро й двадцятеро вкупі. Я ж був один і зовсім беззахисний; усе це я мусив зважити. Пізніше я зрозумів усю недоречність мого наміру, але тоді мене не страшили ніякі небезпеки. Я думав тільки про те, щоб добратись до того берега.

Тепер я пожалкував, що зі мною немає Ксурі та баркаса з трикутним парусом, під яким я проплив понад африканським берегом більше ніж тисячу миль. Але даремно було згадувати про них... Я вирішив піти подивитись на нашу корабельну шлюпку, яку під час шторму, коли ми зазнали аварії, викинуло далеко на берег за кілька миль від мого житла. Шлюпка лежала майже на тому ж самому місці, де вена була й раніше, [106] але прибій перекинув її догори дном на високий край піщаного берега; води коло неї не було. Якби я мав змогу полагодити й спустити на воду цю шлюпку, вона витримала б подорож морем і я досить легко добрався б до Бразилії. Але я мусив би передбачати, що перекинути й зрушити з місця цю шлюпку для мене таке саме надсильне завдання, як і зрушити з місця острів. Проте я вирішив зробити все, що було в моїх силах,- пішов у ліс, нарубав жердин для важелів та котків і перетягав їх до шлюпки, бо тішив себе думкою, що, коли мені вдасться перекинути шлюпку на дно, я полагоджу її і в мене вийде добрий човен, на якому можна спокійно пуститись у море.

Я не шкодував сил на цю марну роботу і витратив на неї три чи чотири тижні. Нарешті я переконався, що моїх малих сил не вистачить для того, щоб підняти таку вагу, і заходився підкопувати пісок з одного боку шлюпки, щоб вона впала й перекинулась сама. При цьому я то тут, то там підкладав під неї обрубки дерева, щоб вона впала саме туди, куди мені було треба.

Але закінчивши цю підготовчу роботу, я все-таки не мав сили ні зрушити шлюпку з місця, ні підвести під неї важелі, а тим більше - посунути її до води, і мусив відмовитись від свого наміру. Та коли я втратив надію на човен, моє бажання пуститись в океан не тільки не зменшилось, а, навпаки, збільшилось, дарма що перешкоди до цього здавались непереможними.

Нарешті я вирішив спробувати сам зробити човен, або, вірніше, пірогу, які роблять тубільці в тих краях майже без усякого знаряддя і без помічників, просто із стовбура величезного дерева. Мені здавалось, що це не лише можлива, а й легка справа, і думка про цю роботу захопила мене. Я згадав, що в мене багато більше можливостей виконати її, ніж у негрів або індійців. Я не зважив лише особливої, як порівняти з дикунами, незручності мого становища, а саме - браку робочих рук, щоб спустити пірогу на воду, а ця перешкода була далеко серйозніша, ніж брак знаряддя. Отже, якби я й знайшов у лісі підхоже товсте дерево і з великими труднощами зрубав його, якби я, з допомогою моїх інструментів, обтесав його зверху й надав йому форми човна, а потім видовбав або випалив його всередині, одно слово - зробив би з нього човен, то яка була б мені з того користь, коли я не зміг би спустити його на воду і був би змушений кинути його там, де знайшов? Певна річ, коли б я хоч трохи усвідомлював собі своє становище, починаючи робити пірогу, я неодмінно запитав би себе, як я спущу її на воду. Але всі мої думки були до такої міри охоплені гаданою подорожжю, що я зовсім не згадував про це, хоч було цілком ясно, пропливти в пірозі сорок п'ять миль морем - багато легше, ніж проволокти її землею сорок п'ять сажнів, які відокремлювали її від води.

Я взявся до цієї роботи як справжній дурень, і навряд чи в такі дурні пошивалась коли-небудь хоч трохи розумна людина. Мене тішила моя вигадка, і я не клопотав собі голови думкою, чи вистачить у мене сил упоратися з нею. Думка про потребу спустити пірогу на воду часто спадала мені в голову, але я проганяв її такою нерозумною відповіддю: спочатку зроблю пірогу, а тоді вже, ручуся, я знайду якийсь спосіб пересунути її до води.

Це було найбезглуздіше міркування, але моя повна жагучого бажання фантазія не давала мені спокою, і я взявся до роботи. Я зрубав здоровенний кедр, якого, гадаю, не було й у самого Соломона під час будування єрусалимського храму. Мій кедр був п'ять футів завтовшки і десять дюймів у діаметрі коло кореня, а на височині двадцяти двох футів - чотири фути одинадцять дюймів; далі стовбур ставав тонший і розгалужувався. Силу праці довелось покласти на те, щоб зрубати це дерево: двадцять днів я підрубував самий стовбур, а ще чотирнадцять днів обрубував сучки й відокремлював величезне розложисте верховіття. Цілий місяць я обробляв сокирою свою колоду, намагаючись надати їй форми човна, щоб вона могла прямо держатись на воді. Три місяці пішло на те, щоб видовбати її посередині, бо я обійшовся без вогню і працював тільки долітцем та молотком. Нарешті, завдяки впертій праці, я зробив чудову пірогу, що сміло могла підняти душ двадцять п'ять, тобто була досить велика для мене з усім моїм вантажем... Скінчивши цю роботу, я був у захваті від її наслідків. Ніколи в житті я не бачив такого великого човна з однієї деревини. Зате ж і відібрав він у мене часу та праці! Тепер треба було тільки спустити його на воду, і я певний, що, коли б це мені вдалось, я пустився б у найбожевільнішу і найбезнадійншіу з усіх подорожей, що будь-коли розпочинались.

Але всі мої спроби спустити його на воду були марні, хоч і коштували мені великих зусиль. До води було [107] не більше як сто ярдів, але перша перешкода полягала в тому, що звідти до берега було нагору. Щоб подолати це, я вирішив зняти зайву землю так, щоб зробити спуск. На цю роботу в мене пішла сила праці, але хто шкодує праці, коли бачить попереду визволення? Коли ця перешкода була усунена, повторилось те саме: я не міг зрушити з місця пірогу, як раніше не міг зрушити шлюпку. Тоді я виміряв відстань між пірогою та морем і вирішив викопати канал, бо, коли побачив, що не можу посунути пірогу до води, я хотів посунути воду до піроги. Я вже почав копати, але коли вирахував у думці, яким завглибшки та завширшки має бути той канал і за який приблизно час я можу закінчити цю роботу своїми двома руками, то виявилось, що на це треба було витратити не менше як десять або дванадцять років, бо берег тут був дуже високий і канал треба було поглибити принаймні на двадцять футів. Отже, на великий мій жаль, довелось відмовитись і від цієї спроби.

Це засмутило мене дуже, і тільки тепер, хоч і надто пізно, я зміркував, як нерозважливо братись до роботи, не розрахувавши точно, чого вона коштуватиме і чи вистачить сили довести її до кінця.

Серед такої праці настали четверті роковини мого життя на острові, і я провів цей день у молитві і з спокійною душею. Завдяки повсякчасному й ретельному читанню слова божого та милостивій допомозі божій, я почав ставитись до всього зовсім не так, як раніше. Мої погляди змінились: світ здавався мені тепер чимсь далеким і чужим: він не збуджував у мене ніяких надій, ніяких бажань. Мені не було чого робити в ньому, і не буде вже, мабуть, довіку. Я дивився на нього так, як ми, може, дивимось на нього з того світу, тобто, як на місце, де ми жили колись і звідки відійшли назавжди. Я міг би тепер сказати світові так, як праотець Авраам сказав багачеві: «Між тобою і мною лежить велика безодня».

І дійсно, я відійшов від усякої земної скверни: у мене не було ні плотських спокус, ні зваби для очей, ні життєвих гордощів. Мені не було чого бажати, бо я мав усе, чим можна було тішитись. Я був володар острова і, якщо хочете, міг вважати себе королем чи імператором усієї країни, якою я володів. У мене не було суперників, не було конкурентів, ніхто не сперечався зі мною за владу, і я ні з ким не поділяв її. Я міг би [108] навантажити зерном цілі кораблі, але це було мені непотрібно, і я сіяв саме стільки, скільки сам потребував. У мене була сила черепах, але я задовольнявся тим, що зрідка вбивав одну. У мене було стільки лісу, що я міг би збудувати цілий флот, і стільки винограду, що вином та родзинками можна було б навантажити всі кораблі цього флоту.

Проте я цінив тільки те, що було корисне для мене. Я був ситий і мав чим задовольнити всі свої потреби,- навіщо ж було мені все інше? Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з'їсти, мій хліб пропав би, а дичину довелося б викинути собаці або ж її поїли б черв'яки. Дерева, що я зрубав, лежали б на землі й гнили; я міг використовувати їх лише на паливо, а воно було мені потрібне тільки для готування їжі.

Одно слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що земні блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольняти наші потреби; і хоч скільки нагромадили б ми багатств, ми можемо втішатись ними тільки доти, доки можемо користуватися ними, але не більше. Найзажерливіший скнара вилікувався б від свого пороку, коли б він опинився на моєму місці, бо я мав без краю більше добра, ніж знав, куди дівати його. Я не мав чого бажати, коли не рахувати деяких речей, яких у мене не було,- правда, дрібних, але дуже мені потрібних. У мене, як я казав уже, було трохи грошей, золота і срібла - всього з тридцять шість фунтів стерлінгів. І що ж? Вони лежали як нікчемний, непридатний мотлох; мені не було на що їх витрачати, і я часто казав собі, що з радістю віддав би цілу жменю за кілька люльок для тютюну або за ручний млин, щоб молоти моє зерно. Та де там! Я віддав би всі ці гроші за шестипенсову пачку насіння ріпи та моркви з Англії, за жменьку гороху та бобів або за пляшку чорнила. А тепер ці гроші не давали мені ні користі, ні втіхи. Так і лежали вони у мене в шухляді й дощової пори брались цвіллю в печері. 1 коли б я мав повну шафу діамантів, вони так само не мали б для мене ніякої ціни, бо були мені зовсім не потрібні.

Тепер мені жилось далеко легше, ніж раніше - і з фізичного, і з морального боку. Коли я сідав їсти, мене часто сповняла глибока вдячність за щедрість божого провидіння, що послало мені трапезу в пустині. Я навчився більше бачити радісні, ніж сумні сторони свого [109] становища і більше пам'ятати про те, що в мене є, ніж про те, чого мені бракує. І це викликало в мене невимовну радість. Говорю це для тих нещасних людей, що ніколи нічим не бувають задоволені, не можуть спокійно втішатись благами, даними від бога, що завжди хочуть чогось такого, чого він їм не дав. Бо всі наші нарікання на те, чого нам бракує, виникають, здається мені, від недостатньої вдячності за те, що ми маємо. Я часто поринав в інші думки і, безперечно, так само поринав би в них кожен, хто зазнав би такого лиха, як я. Це було порівняння мого теперішнього становища з тим, якого я чекав спочатку; вірніше, з тим, що напевне судилося б мені, якби милосердне провидіння якимось дивом не розпорядилось, щоб корабель загинув ближче до берега і щоб я не тільки зміг добратись до нього, а й перевезти на берег те, що полегшило моє становище та розважило мене. Інакше я не мав би знаряддя для праці, зброї для оборони, пороху і дробу, щоб здобувати собі їжу.

Цілі години, а то й цілі дні, я в найяскравіших барвах уявляв собі, що я робив би, якби не врятував нічого з корабля, адже з їжі я мав би саму тільки рибу та черепах. Але перше ніж я знайшов черепаху, минуло багато часу, і я вмер би з голоду, а якби й не вмер, то жив би, як дикун. Коли б мені пощастило вбити козу або якогось птаха, я все-таки не зміг би оббілувати їх, попатрати й порізати. Я мусив би гризти їх зубами й роздирати нігтями, як дикий звір.

Такі думки примусили мене глибше відчути доброту провидіння й бути дуже вдячним йому за своє теперішнє становище з усіма його нестатками й злигоднями. Хай подумають про це всі ті, хто за лихої години любить говорити: «Чи є в кого таке горе, як у мене?» Хай вони подумають, як багато є на землі людей, нещасніших за них, і в скільки разів їхнє власне нещастя було б жахливішим, якби того захотіло провидіння.

Ще одно міркування допомагало мені втішати себе надіями. То було порівняння мого теперішнього становища з тим, яке я заслужив і якого мав підстави чекати від провидіння. Я жив жахливим життям, зовсім не знаючи ні бога, ні страху божого. Мої батьки дали мені добру освіту. Вони подбали й про те, щоб натхнути мені змалку страх божий та свідомість обов'язків, яких вимагали від мене природа й мета мого існування. [110] І що ж? Я дуже рано пустився в морські подорожі, а життя на морі більше, ніж усяке інше життя, вільне від страху божого, хоч там нещастя повсякчасно загрожує кожному. Коли я почав жити цим життям серед моряків, мене відвернули від невеличких релігійних уявлень, що в мене були, глузування моїх товаришів, запекла зневага до небезпеки, картини смерті, що стали для мене звичайними; довгий час я не мав нагоди розмовляти з ким-небудь таким, як і я, або слухати про що-небудь гарне й спрямоване до гарного.

Я був настільки позбавлений усього доброго і так мало знав про те, чим я був і чим я мусив бути, що радів тільки найразючішим випадкам мого врятування - утечі з Сале, порятункові у капітана португальського корабля, вдалому плантаторству в Бразилії, одержанню мого вантажу з Англії тощо. Я ніколи ні в думках, ні словами не дякував богові, В найскрутніші хвилини я ніколи не молився й не казав: «Господи, помилуй мене». І я вимовляв ім'я боже хіба що для присяги або для блюзнірства.

Як я вже згадував, протягом багатьох місяців на мене находили жахливі думки про моє грішне й запекле минуле; і коли я подивився навколо себе і розміркував, як надзвичайно піклувалось мною провидіння з того часу, як я прибув на це місце, і як милостиво ставився до мене бог, я побачив, що він покарав мене не тільки далеко менше, ніж заслуговувала моя поведінка, а ще й дбав про мене. Це дало мені надію, що моє каяття прийнято і що бог буде милосердним до мене надалі.

Міркуючи так, я став покірним волі божій і глибоко вдячним за те, що мав; я був живий, тому не повинен скаржитись, бо навіть не дістав заслуженої кари за свої гріхи; я втішався багатьма милостями, яких не мав підстави чекати тут, тому я мусив не лютувати на своє становище, а радіти і щодня дякувати богові за насущний хліб, даний мені за допомогою цілої низки чудес; мусив вважати, що харчувався я так само дивно, як пророк Ілля, коли ворони годували його. Навряд чи міг би я назвати інше місце в незалюдненій частині світу, куди мене могло б викинути з більшими для мене вигодами. Хоч тут я не мав людського товариства і дуже цим журився, зате не зустрічав ні хижих звірів, ні лютих вовків чи тигрів, які загрожували б моєму життю, ні отруйних тварин, які вздили б моєму здоров'ю, ні дикунів, які могли б убити і з'їсти мене. Одно слово, якщо, з одного боку, моє життя було сумне, то, з другого, я мусив дякувати за те, що я живу. Мені не бракувало нічого, щоб зробити своє життя цілком щасливим; треба було тільки пам'ятати, який добрий і милосердний до мене господь, що дбає про мене. Зваживши все це, я заспокоївся і перестав сумувати.

Я жив тут уже так давно, що багато речей, приставлених мною на берег для своїх потреб, були або зовсім спожиті, або вже кінчались.

Чорнила, як я вже казав, зосталось у мене дуже мало, я дедалі більше розводив його, поки воно не стало таким блідим, що на папері вже майже не лишалось слідів від нього. Поки воно було в мене, я коротко відзначав ті дні, на які припадали видатні події в моєму житті. Якось, розглядаючи ці записи, я помітив чудний збіг дат різних подій мого життя, і якби я був забобонний і відрізняв щасливі дні від нещасних, цей збіг зацікавив би мене не без підстави.

Передусім я спостеріг, що моя втеча від батька та друзів до Гулля, звідки я пустився в морську подорож, збігалася з датою того дня, коли я потрапив у полон до салеських піратів і був взятий в рабство. Далі, того самого дня, коли я лишився живий після аварії на Ярмутському рейді, я згодом вирвався з салеської неволі на баркасі. У роковини мого народження, тобто ЗО вересня, коли мені минуло двадцять шість років, я чудом урятувався від смерті, коли море викинуло мене на безлюдний острів. Таким чином гріховне й самотнє життя почалось для мене одного й того самого дня. Після чорнила в мене вийшов весь мій запас хліба; власне, не хліба, а сухарів, привезених мною з корабля. Я якомога ощаджував їх і більше ніж рік дозволяв собі з'їдати тільки по одному сухарю на день. І все ж таки перед тим, як я зібрав з свого поля стільки зерна, що міг витрачати його на їжу, я майже рік сидів без крихти хліба. Але й за це я повинен був дякувати богові, бо я міг залишитись і зовсім без хліба, а що я спромігся здобувати його, це теж було майже чудо.

Моя одежа дуже зносилась: із білизни в мене давно вже не залишилось нічого, крім клітчастих сорочок (їх було в мене дюжин з три), що я знайшов у скринях наших матросів і дуже беріг, бо на острові часто бувала така спека, що доводилось ходити в самій сорочці; не знаю, як я обійшовся б без них. У мене було ще [112] кілька грубих матроських шинелей. Всі вони добре збереглись, але я не міг насити їх через спеку. Щоправда, в такому жаркому кліматі зовсім не треба було вдягатись, але я не міг, я соромився ходити голим; я навіть не припускав такої думки, дарма що жив сам. Та була й інша причина, ще не дозволяла мені ходити голим. Коли на мені було що-небудь, я легше зносив спеку. Гаряче проміння тропічного сонця обпалювало мені шкіру аж до пухирів, а сорочка захищала її від сонця; крім того, повітря, надимаючи сорочку, охолоджувало мене. Так само не міг я призвичаїтись ходити під сонцем з непокритою головою. Кожного разу, як я виходив без капелюха, в мене починала страшенно боліти голова, а як тільки я надівав капелюх, біль відразу переставав.

Отже, мені треба було впорядкувати хоч те лахміття, яке залишилось у мене і яке я пишно називав своїм убранням. Передусім наді потрібна була куртка, бо всі мої куртки я зносив. Я вирішив переробити на куртки матроські шинелі, пре які я тільки що говорив, та інший свій одяг. Я заходився шити або, вірніше, псувати матерію, бо виробляв я з неї щось жахливе. Проте я примудрився якось зліпити дві чи три нові куртки, яких, гадав я, вистачить мені надовго. Але з моєї спроби пошити штани нічого не вийшло.

Я казав уже, що зберігав шкури всіх забитих мною тварин - чотириногих, звичайно. Кожну шкуру я просушував на сонці, розтягши її на жердинах. Через це вони здебільшого ставали такі цупкі, що навряд чи могли на щось придатись, але деякі з них були дуже гарні. Насамперед я зшив собі з них величезну шапку, хутром наверх, щоб краще захиститись від дощу. Шапка так мені вдалась, що я вирішив пошити собі з цього матеріалу цілий костюм, тобто куртку й штани. І те, й друге я зробив зовсім просторим, а штани - короткими, до колін, бо весь костюм був мені потрібний більше для прохолоди, ніж для тепла. Мушу сказати, що він був зроблений дуже погано: тесляр з мене був поганий, а кравець - ще гірший. Проте мій виріб став мені дуже в пригоді, особливе коли я виходив у дощ: уся вода стікала тоді по довгому хутру шапки й куртки, а я залишався зовсім сухим.

Після куртки й штанів я витратив силу часу та праці на те, щоб зробити зонтик, дуже мені потрібний. Я бачив, як роблять зонтики в Бразилії,- там через [113] спеку ніхто не ходить без зонтика. А на моєму острові спека була не менша, а може, й більша, ніж у Бразилії, бо він був ближче до екватора. Мені доводилось виходити в усяку погоду - і в дощ, і в спеку,- і зонтик був для мене дуже корисний. Я мав з ним багато клопоту; минуло багато часу, перш ніж мені вдалось зробити щось придатне для вжитку. Двічі чи тричі я псував свою роботу, поки не змайстрував зонтик собі до смаку. Найважче було зробити, щоб він розкривався й закривався. Спочатку я хотів зробити розкритий зонтик, але тоді довелося б завжди носити його над головою, а це було незручно. Нарешті, я переміг ці труднощі і укрив його козячими шкурами, хутром наверх, щоб дощ стікав з нього, як з похилого даху, Бід сонця він захищав так добре, що я міг виходити з дому навіть у найбільшу спеку і почував себе краще, ніж раніше в прохолодну погоду; коли він був мені непотрібний, я закривав його і ніс під пахвою.

Так, тихо й спокійно, жив я, цілком підкорившись волі божій і звірившись на провидіння. Від цього життя моє стало кращим, ніж воно було б у людському товаристві. Як тільки я починав жалкувати, що не чую людської розмови, я завжди запитував себе: хіба розмовляти з своїми власними думками і (гадаю, що я мав право казати так) з самим богом - не краще, ніж розважатися в найвеселішому людському товаристві? Не можу сказати, що протягом наступних п'яти років зо мною трапилось що-небудь незвичайне. Життя моє пливло тихо й мирно. Я жив на старому місці. Крім щорічних робіт - засіву, збирання ячменю та рису, збирання винограду (хліба я засівав саме стільки, щоб його вистачило на цілий рік, і стільки ж збирав винограду) і моїх щоденних прогулянок з рушницею, головною моєю працею було будування нового човна. Цього разу я не тільки зробив човна, але й спустив його на воду. Я вивів його до бухточки каналом на шість футів завширшки й чотири фути завглибшки, викопаним на протязі трохи не з півмилі. Перший мій човен чи то пірогу, як читач уже знає, я, не розрахувавши наперед, чи вистачить у мене сили спустити його на воду, зробив таким великим, що мусив кинути його на місці роботи, наче пам'ятку, що радила мені бути надалі розумнішим. Другий раз я зробив багато практичніше. Щоправда, я й тепер будував човна майже за милю від води, бо ближче не знайшов годящого дерева, [114] але тепер я принаймні добре погодив його розміри та вагу з своїми силами. Бачачи, що моя думка цього разу цілком здійснилась, я непохитно вирішив довести її до кінця. Майже два роки проморочився я з будуванням човна, але не жалкував за цим,- так-бо кортіло мені дістати нарешті змогу пуститись у морську подорож.

Але нова моя пірога не була придатна для мети, з якою я будував її. Вона була така маленька, що не можна було й думати перепливти нею сорок чи більше миль, що відокремлювали острів від terra firma (1). Отже, мені довелось відмовитись від цієї мрії. Але в мене зродився вже новий план - об'їхати навколо острова. Я побував якось на протилежному березі, про що розповів у своєму місці, і зроблені там відкриття так зацікавили мене, що мені ще тоді дуже захотілось оглянути все побережжя. А тепер, маючи човен, я тільки й думав про цю подорож.

(1) Суходіл (латин.).

Щоб здійснити свій план доладно й обачно, я зробив для човна маленьку щоглу й зшив відповідний парус із шматків корабельної парусини, якої в мене був чималий запас. Укріпивши щоглу й парус на човні, я спробував його хід й переконався, що парус вийшов непоганий. Після цього я зробив на кормі й на носі по маленькому ящику, щоб провізія, набої та інші речі, які я хотів взяти з собою, не підмокли від дощу або хвиль. Для рушниці я видовбав у середині човна вузький жолоб, а до жолоба, щоб не проходила вогкість, приробив покришку.

На кормі я прилаштував свій зонтик так, що він приходився над моєю головою й захищав мене від сонячного проміння, як тент. Я почав іноді робити маленькі прогулянки, але ніколи не виходив далеко у відкрите море і старався держатись ближче до бухточки. Нарешті нестримне бажання обстежити кордони мого маленького царства перемогло, і я зважився пуститись у цю подорож. Я поклав у човен запас провізії і всього, що було мені потрібно. Я взяв з собою два десятки буханців ячного хліба, або, вірніше, коржів, великий череп'яний горщик підсмаженого рису (це була моя звичайна страва), маленьку пляшку рому й половину козиної туші; взяв також пороху й дробу, щоб постріляти кіз, і дві шинелі з тих, що перевіз з корабля [115] у матроських скринях; одну, щоб підстелити, другу - щоб укриватись вночі.

Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

ЗМІСТ

1. Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо
2. У мене був сусід, португалець із Лісабона, але англієць з...
3. Аж ось на правому березі я побачив невеличку затоку й скерував до...
4. Насамперед, як я сказав, я зробив собі стіл та стілець,...
5. 16 червня. Знайшов на березі величезну черепаху. Це була...
6. Весь цей час я не додержував неділі. Спочатку в мене не було...
7. Це примусило мене замислитись над тим, як розкласти вогонь, щоб...
8. Шостого листопада, на шостому році мого царювання, або, коли...
9. Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до...
10. В такому настрої, я перебував з рік. Весь цей час я був такий...
11. Після цього я зійшов на корабель. Перше, що я там побачив, були...
12. Другого дня, вернувшись з ним до свого житла, я почав думати, куди...
13. - Ні, ні. П'ятниця сказав би там їм усім: живіть хороше, моліться...
14. Тут ми знову потрапили в безвихідь і не знали, що робити далі....
15. Поки діялось усе це, я відрядив П'ятницю та помічника капітана до...
16. Тільки-но закінчилась уся ця церемонія і я наказав віднести...
17. Отже, всі ми з нашим провідником 15 листопада виїхали з Памплони....

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate