Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш АРХЕ
- А чоловік?
- Та він общє олігофрен! Він со мной на дурці лежав. Я в наркологіческому, а він в отому, де псіхи. Та ше й сват мій по мусорникам лазиць. Я йому кажу: «Тату, та не чіпайте то, не беріть до хати. Бог ведь знає, які люди то перед тобою мали». Ну, так то ж разні енергії нехороші, інфекції... Ну так?
Терезка загіпнотизовано кивнула. Антон непомітно щипнув її за литку, але Терезка не реагувала. Вона відчувала, як переживання жінки щосекунди стають їй ближчими... і ближчими.
- А часто Ви тут гуляєте?
- Шовечора. Відколи куриць начала. Ше як з мая. Терезка порснула сміхом.
- А шо ти смієшся? - спитала жінка, докурюючи сиґарету. Терезка тільки щойно зрозуміла, що вся увага жінки дивним чином зосередилася на ній. - Я дурна! Мене на дурку забирали.
по
ні
- А з чим? З алкоголізмом? - спитала Терезка. Власний голос здався незмірно далеким.
- Три рази з алкагалізмом, а сім раз із нервовим сривом. Я плакала... не могла перестати плакати, рідних не узнавала. Спала дуже багато. Зривалася, втікала з хати, нікого не помнила.
Терезка відчула, як її накриває повільна хвиля таких причандалів, наче вона самотужки втулила руру дуру.
Тереза повністю ототожнилась із жінкою. До її середини, до того найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили важкезний рояль.
Терезка недовірливо перепитала:
- Скільки, кажете, Ви мали нервових зривів? СІМ?!! ~ Да, я мала сім нервових сривів!
Слова, мов блискавки, проскочили всередину, і вона відчула, як
(тр і с к а й)
тонка струна обірвалася, і ґранд-рояль зі свистом полетів униз. її ликнула така легкість, що Терезка заверещала
(прори в а й с я)
(пррррори ва й с я, СУКО)
Лоскочуча легкість виявилася чистим пухнастим божевіллям, вздовж котрого вона пролетіла на шаленій швидкості. Прийшло просте знання - не думання, а пізнання:
Я ПЕРЕЖИЛА СІМ НЕРВОВИХ ЗРИВІВ, ОДИН ЗА ОДНИМ, ІЯ ЗАЛИШИЛАСЯ ПРИ ЗДОРОВОМУ ГЛУЗДІ! Я ПЕРЕЖИЛА ЇХ І НЕ ЗБОЖЕВОЛІЛА! Я НЕ ЗБОЖЕВОЛІЛА! О БОЖЕ, Я НЕ БОЖЕВІЛЬНА! НЕ БОЖЕВІЛЬНА!!!
Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, перед очима потемніло
112
Остання територія
Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.
Красиво дуже - з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвіницями. Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з операційних швів знімають марлеві пов'язки.
Вітер несе бинти за горизонт.
Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила спідницю й озирнулася в пошуках Антона.
Скидалося на те, що в чагарнику вона валялася одна.
Погляд вхопився за дві купки недопалків - білих і рудих. В її голові відразу ж зародилася історія стосовно походження купок. Сиділи собі хлопець і дівчина, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, бо «Треба, Настюха, побаза-рити». Він - бикуватий і самозакоханий, вона - блядовита, але...
Терезка завмерла. Десь уже вона це чула... Ні, вона ніби ледь задрімала, та вчасно спохопилася. «Цікаво - сама вигадала, а ледь не купилася!»
Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі (у всякому випадку - попередньому світі), виявлялося правдою в сусідньому.
З нею була жінка. Божевільна. Номад.
- Кинув мене, гад. - сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос був далеко-далеко...
Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На душі було так дивно, як ніколи.
Дивно-дивно.
Ну просто ШАЛЕНО дивно. (Так дивуються курчата, коли вилуплюються з колумбового яйця.)
Під ногами зблиснула копійка.
Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Ну хто ще міг загубити монету, крім їхньої знайомої пані «Прилуки-будь особливим»?
113
?*?
Знову тілом пробігся легкий струм і злегка задежа-в'ючило. Жінка прохопилася, що вона з тридцять дев'ятого. А виглядала років десь на п'ятдесят, не більше. Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася після фіаско московської Олімпіади.
Божевільна. Номад.
Номад.
Адже я колись користалася з їхніх послуг. І не раз.
Всі ми це робили. У дитинстві. Декотрі з нас погубилися. Пам'ятаєте?
На кілька подихів вона справді повірила, нібито божевільна Марія на прізвисько Плоскогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав'ю - це загадки з дитинства.
Оглядовий майданчик заповнила групка туристів - жодних видимих ознак номадизму. Терезка відчула, як повертається тривіальність, а разом з нею - і затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.
Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?!!), не полишала.
«Можливо, саме так це й виглядає? Ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац! - і ти вже не тут, а хрінзнаде. І все-то ніби й таке саме, але відчуття ж інші...»
«Хитро, - подумала вона. - До біса хитро задумано. Вірити, не вірячи. Те, що я люблю. Врешті-решт, це завжди гра з самим собою.»
Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попрямувала в напрямку вулиці Коптської, щоб зорієнтуватися, як іти додому. Зупинила її явна мішанина букв у назві вулиці.
Замість
вул. БЕРАНЖЕ чомусь писало:
вул. НАБЕРЕЖНА
114
Кілька вдихів і видихів вона вчитувалася в напис. Стільки ж часу дивилася на руки з невідступною думкою: ЦЕ ЯКАСЬ ГРА! Ні, вона не спала, принаймні, наразі ознак сну (окрім неправильної назви вулиці) виявити не вдалося. Всередині шлунка щось смикнулося. Терезка витягла адресу.
Стара будівля світила сірим небом, що проглядало крізь почорнілі від пожежі вікна й діри в даху. На масивних, перекошених дверях білим коректором хтось написав:
ОСТАННЯ ТЕРИТОРІЯ
«Будинок собі як будинок, абсолютно такий же, як і на Беранже, - шепотів голос, котрий заспокоював сам себе. - Тільки чого мені так дивно? Ніби я сплю, хоч і розумію, що спати я ну ніяк не можу, справді, не можу ж я спати і думати, що я не можу спати... це однозначно ДУЖЕ ХИМЕРНА ГРА».
Відчинити двері - раз плюнути.
В обличчя їй війнуло потойбічним штином гнилизни, а перед очима відкрився зелено-чорний коридор, завалений найнеможливішим непотребом. Цей шлам здавався настільки строкатим, наскільки взагалі можуть перебувати в асоціативному дисонансі предмети, і їй доводилося по-секундно щипати себе за стегно, щоб не згубити нитки реальності. Очі різало від неправильної побудови перспективи. Холодний сморід уперся прямо у лице. Перед нею проскочив далекий спогад із попереднього життя - важкі, наповнені темною сирістю підвали-коридори - й тамті образи дивною римою пронеслися гладдю її пам'яті. Ось перед нею коридори-канали, тунелі-коридори, коридори-мости, вогкі, сирі, мокрі, похилі, підтоплені водою штольні, де лежать поруч набряклі мерці-матраци і розкислі гофровані пласти картону, сплавлені в єдиний організм всепроникними еманаціями плісняви, надтріснуті дзвони, покорощені неймовірними ландшафтами тьмяної іржі, розпухлі чорні ноти, проламані кларнети, насправді ж не кларнети, а ніжки табуретів, і не ноти, виявляється, а
115
жмакані куски шпалер, заримовані з уламками коричневого скла, Гумові скати, позеленені мідною плівкою ритуальні обрізки труб і нудотна пухка піна на поверхні води, обкінчані цвіллю порножурнали, розбухлі двері, розпливчаті кабалістичні петрогліфи на стінах, сліпі холодні хробаки, викопні ребра калориферів, кавальці розтрощеного кахлю, сахари розпорошеної штукатурки, внут рішніМонголії смороду, тібетиімлиі ґо ндв анипітьмигт д і т п
НЕ В IP Ю Я НЕ вір ю
не спати! швидко звернувши наліво,
(«Я виділа, але не помічала! Трішечки, але таки виділа! Виділа без архе!»)
Терезка вийшла на сходи. Скриплячими лабіринтами прострочені у безодню висоти будинку забивали памороки. Здалося, за секунду десь із схованих на піддашші кімнат долине п'янке воркотіння.
Лопотіння крил. Свист зі сну.
Терезка вибігла, задираючи голову до світла на піддашші, затупотіла гвинтом стоптаного дерева, скрипучого дерева сходів і небезпечних перил, від яких іде обертом голова, минаючи за поверхом поверх, поки не вибігла на піддашшя.
Зі сходової клітини вона потрапила у простору кімнату. Зал, який відкрився її зору, ситився пронизливим вітром. Розлючено шелестіли вітрила подертого целофану (колись ним були забиті вікна). Терезка розгледілась і обімліла.
Стіни до останньої п'яді були вкриті вугільним графіті, анахронічними реверансами ностальгуючим сімдесятим - закинутим будівлям, сигаретам, сумнівній компанії та клею «Момент» замість уроків
садистичні сцени несподіваної
жорстокості розсмаковані безіменними художниками дефекації й еякуляції одностатеві coiti та felatio грубо та впевнено
116
прописані фалоси дефлоративно стирчали із анусів постатей з ерегованими прутнями і розбухлими яйцями
ма стурб аційні акти при м і ти в і стськ о наївні дитдомівсько-збочені геть зовсім безсоромні вливалися в сороміцькі хореографічні Гравюри танка пизди і хуя демонстративно вульгарне майстерно прочеркнуте вуглиною зображення роззявленої закривавленої манди з якої вилазить зубата лиса диня з дикими розкосими очима
Під малюнком пологів розпливалася пляма чогось рудого - наче художник володів такою силою, що таки примусив стіну вичавити із себе потвору.
«Шо за маячня? Куди мене занесло?» - торкнуло її зісередини, і Терезка поспіхом пересікла Галерею, рухаючись до сусідньої кімнати. Ступила в порожній простір лускатих стін і здутої штукатурки й відчула, як стислося її відчуття присутності - до меж єдиної кімнати, наче поза кімнатою не існувало нічого, а отже все, зібране тут, уміщало цілий світ.
Перед очима полискували спалахи денного світла - воно лилося з потоком повітря крізь пропалене вікно, крізь діру у проламаній стелі. Звук... характерний звук.
Терезка переступила поріг кімнати, зкожним кроком відчуваючи, як сповільнюється її сприйняття - немов перед розфокусованим поглядом пролітає гальмуюче метро.
Біле світло дежав'ю спалахнуло люмінісцентним молоком.
«Але це ж очевидно! Я сто разів тут була!» - подумала Терезка, і ця думка останньою втонула у леткій тиші сили.
Кімната була такою СВІТЛОЮ, такою ЧИСТОЮ, такою СВІЖОЮ в порівнянні з попереднім залом садогомо-ґрафіті, що Терезка відразу ж подумала: -«Тут живе магія».
117
Сильний порив вітру спинив її, змусивши повільно-повільно підняти руку для захисту очей. Вона виразно чула тріпотіння целофану, і вона
побачила, що знаходиться серед Відчуття, заповненого шиплячими вібруючими лініями, вона придивляється і зі здивуванням бачить себе серед простору, затягнутого сяючими шнурками, на яких сушиться білизна. Білі простирадла, величезні клапті сяючої тканини, важкої від вологи, з білизни скрапує вода, вітер змушує їх тріпотіти, хлопає і плескає ними, як прапорами, і це наче зграя біло-срібних птахів, біло-срібних ворон тріпоче довкола неї, голова йде обертом, скрізь вітер полоще полотнища, Терезка губиться і
ой, я, здається, задрімала, - подумала Терезка, і видіння білосніжних, мокрих прапорів-підодіяльників тане, залишається тільки запах свіжості, такий притаманний цьому моменту. З підводною повільністю Терезка поправила волосся і в передчутті ЧОГОСЬ облизала вуста. Глянула скоса на стіну. На плечі мокрим кожухом навалилося розуміння очевидного й самозрозумілого факту.
Біля неї, на стіні цієї безлюдної келії сили, була написана остаточна Істина Світу, і цей напис був як НОСТАЛЬГІЯ
Живіт занімів. Матку викручувало важільцями. Чула, як по ногах стікає теплий менструм.
Вона хоче глянути за вікно, за вікно, хочу подивитися за вікно, але щось всередині не радило, не рекомендувало, чорт забирай Я ЗАБОРОНЯЮ тобі дивитися ти чуєш? Я ЗАБОРОНЯЮ, та Терезка все менше й менше дослухалася до нього.
Балансуючи на вістрі паніки, вона втупилась у білий прямокутник світла. Вслухалася у свист вітру і пластикове шелестіння.
На підвіконні сиділа велика ворона. Вона роздувалася, химерно ворушила крильми і намагалася злетіти. При цьому чувся звук, наче шарудить целофан. Терезка відчувала, що якась сила утримує птаху на місці.
118
Терезка відвернула погляд до напису, але очі боялися. Вони збігли вниз і пробували не дивитися ні на лякаючу ворону, ні на письмена. Щоб паніка не захопила її, Терезка волею підіймала погляд міліметр за міліметром, виколюючи зором гострі тріщини стіни, тектонічні розлами штукатурки, все вище і вище до літер.
На стіні писало
(пластикове шелестіння крил)
Истина ошеломляющая;
она настолько невероятна,
что мы каждую секунду предаем ее
ради жизни во лжи
Терезка кліпнула.
Пластикове шелестіння пакета.
Вона пробіглася фразою ще раз, але не змогла проникнути всередину змісту. Раптом затихло все,
(шелестіння)
і Терезка знайшла відповідник фрази у світі ідей. Відчула, як усесвіт звуків заповнився всепоглинаючим шелестом целофану на вітрі. Оглушливим шелестом целофану, який линув з воронячого пір'я.
Вона прочитала вислів іще раз.
Вітер подув сильніше і вирвав ворону з полону. Очі поміняли фокус, і Терезка збагнула, що "ворона" - то простий кульок на сміття. На підвіконні кімнати хтось притиснув цеглиною чорний целофан, що голосно тріпотів на вітрі.
Пластикове шелестіння крил.
ПЛАСТИКОВЕ ШЕЛЕСТІННЯ ПАКЕТА
Зіниці її розчахнулися, неначе пара чорнильних краплин у крижаній воді.
Тріскотливе заламування поліетиленових фактур на вітрі.
Вигинання довжелезних, повільних ланцюгів макромолекул полімера.
ПЛАСТИКОВЕ Ш ЕЛЕС ТІН Н Я •
119
ПАКЕТА
її очі розтулилися, і до них дуже спокійно, кінематографічно-спокійно влилося оглушливе, осліплюючо-оглушливеро з го р т а н н я спір а л і
і
и
и
? коли Терезка з'являється на вапнякові, я вдаю, буцім дивлюся за грозовий горизонт; намагаюся надати своєму обличчю вигляду висічености з каменю - такий собі Кен-Орлині-Яйця. Поруч, обіпершися на лопати, стоять маестро та Менделєєв. Маестро курить «ПРИМУ рабочую». Дмитро Іванович глибокодумно мне пальцями грудку землі і жує вуса.
- Прийшла, - відзначає маестро і натягує плетеного ґольфа на носа. При черговому пориві вітру він намагається сховатися ще й за піднятий комір шкірянки (фасон: чорний раднарком). Менделєєв морщиться.
Терезка озирається. За спиною - темне ніщо горизонту. Попереду - рубці могил і перспектива дерев'яних тичок у безконечність. На кожному патику, встромленому в землю, похитується по дохлій вороні.
Як на мене, це - круто.
Найбільше мені тут подобається земля: попіл торішнього моху пересипаний бірюзовими мушельками степових слимачків. Крізь попіл прорізається молоденька травичка. Вона така яскраво-зелена, що кортить пустити сльозу. Так мило. Довкола нас вапняк, і це тішить. Хвала Аллаху, чорноземи теж іноді виходять з моди.
- Бери лопату і давай копай! Малолетка, блін, - кидає маестро із прихистку натягнутого на вуха ґольфа. Я не витримую і починаю реготати. Менделєєв гмикає і дивиться за обрій.
- Тобі ше вчитися і вчитися, а ти чим занімаєсся? Розпиваєш лікьоро-водочні іздєлія у підозрілих компаніях! - маестро уважно дивиться Терезі на спину, примружує очі й рече:
- І взагалі, дитино... Знаєш, піди до лікаря, провірся: у тебе нирки хворі. В мене це, знаєш, від бабки... Даа-а-а... вона така женщіна була: раз гляне на людину і зразу скаже, де в кого яка болячка. Да-аа-а, це в мене від неї, стопудово.
Терезка здивовано глипає спершу собі на пупа і щойно потім - на серйозне обличчя маестро.
- Шо, чесно? - питає вона. - А знаєш, може бути... так-так, мені навіть на медогляді казали. Так шо ти правий.
Я вже ледь не пускаю по ногах зі сміху. Сам до себе маестро мовить:
- Будда прав, Будда лев, а посрєдінє Будда тіґр... Ми тут, карочє, товариство йобнутих буддистів, - пояснює він і, кумедно кривлячись, поправляє пальцем окуляри. Я стежу за маестровою пантомімою - той виставляє ногу вперед у позі відчайдушного радянського стиляги і шморгає носом:
- Хочеш - приєднуйся. Терезка хмурить чоло.
- А можна?
В судомах сміху я валюся на мох. До вух долинає гомеричний регіт Менделєєва.
- Це шо? Все так і є? - дивується та малеча, видно, потроху розуміючи, що до чого.
На хвилю ми не на жарт замислюємось.
- Саме так все і є, - підтверджує нарешті Менделєєв. - Але все так не буде.
Тут не витримує і починає реготати маестро
? Терезка сидить із маестром на свіжій могилці, курить не в тягу -«Приму робочу», посекундно спльовуючи з язика дрібки тютюну, і запитує в нас дивовижними запитаннями.
- То чим ви тут займаєтеся? Це що, чистилисько?
120
121
- Більше. Сказав би - сад. А ми - садівники.
- Які ше садівники?
- Ну, ми таяк би і гробарі, але, з другої сторони, тіпа і деміурги. Це Дерешеве визначення, - він киває на мене. - Художнікі від'ємного.
- О, це завдяки Єшкілєву, - шаріюся, вдаючи скромного, я.
Терезка заливається усмішкою, наче пригадала раптом якусь презабавну інвалізію (чи то пак, проклубацію). А я здивовано починаю розуміти, що просто причарований її присутністю. Від Терезки линуть м'які хвилі абрикосового млоску, які наказують мені стати перед нею на коліна і з рук нагодувати це дитя митою малиною. Шкода, але тут немає малини - я помив би її і нагодував. Правду кажуть: учителям не можна закохуватися в учнів, а писакам - у персонажів.
- Та нівроку... А ти, значить, Дереш? Той, що з Б. тусується?
- Ну та, - стенаю плечима, показуючи, що для мене з Б. тусуватися - все одно, що газету читати.
- А мені Антон казав: тебе не існує... Між іншим, на хріна ти мене так із тою запискою спричандалив?
Я прикидую, як ефектно прозвучить сказане, і випалюю:
- Бо я тебе вигадав!
- Оце, блін, загробний епатаж, - підкидає дрівець маестро.
Терезка розуміюче киває. Дмитро уважно дивиться на її міміку (а це щось направду варте уваги). Маестро ховає посмішку.
- Ага, - відповідає вона і призамислюється. Здається, вона відчуває, що ми від неї щось приховуємо. - Ага. То мене не існує?
Не хочеться її розчаровувати, та я відчуваю потребу сказати всю правду:
- Ні! Ти, на жаль, ще існуєш. Але вже зовсім-зовсім... гм... покрадьки. Я би сказав навіть: -«у лапках»-. У
свідомості котрогось із нас. Точніше, ми всі - одна свідомість, але яка не хоче цього визнати. Та про це дивись нижче.
Вітер. Тут вітряно.
- А шо нам скаже гаспадін Мандалєєв? - питає маестро, плескає Дмитра Івановича по спині й шморгає носом.
Менделєєв гмикає і обсмоктує пшеничні вуса нижньою
губою.
- Ти, Терезко, напевне, вже все зрозуміла. Ні? Весь світ - це підказка-єралаш до Істини. Тобто, істину як таку неможливо пізнати словесно, але словами на неї можна натякнути. Ніби як побудувати з певних фраз якесь умовне коло, а потім мовчки зазирнути всередину. І ми тут для того, щоби натякати одне одному на можливу природу розгадки.
- Ми як чотири стихії... - я загадково натякаю невідомо на що і дивлюся на компанію.
- І дванадцять місяців, - саркастично додає маестро. - Скажи, Дереш, а ти по гороскопу часом не Баран?
Дмитро Іванович продовжує:
- Можна зараз розглядати себе як чотири асоціативні начала, за якими відкриваються чотири упроявлення комбінаторної безконечності. Ми кілька слів на устах у Бога. Чотири літери івриту.
- І ми - це земля, вода, вогонь, повітря?
- Ага, он Мандалєєв, - «зємля-воздух»...
- Чисто асоціативно - так, - погоджується з маестро Менделєєв. - Бо найефемерніше, як-от асоціації, виявилось найфундаментальнішим. Все це зводиться до двох горизонтів руху асоціацій.
- І до боротьби двох естетик, - знову пхаюся я. Терезка уважно вислуховує наші версії і відважує, як
ковзанами по обличчю:
- Та ну... це Reality TV. Знаєте?.. Гра така. Шоу для естетів! Одна з умов - забути, що це гра. Приблизно так:
122
123
ТРИ!
ДВА! !
ОДИН! II
ви в шоу
- Із самим собою, - зловтішно додає маестро. - Метафізичний онанізм.
Терезка розуміюче киває.
- Власне! Але це - тільки один зі способів розуміння. Ага! І ми - це наочні приклади чотирьох шляхів сходження до кінця?
- Ну так. Але ми - це комбінаторна гра, набір асоціацій вічності. Поєднання абсурдних, непоєднуваних елементів, які виглядають природними і логічними тільки тому й тоді, коли розташовані на достатній відстані один від одного. Наше усвідомлення - тільки жбурляння асоціативного ланцюга з відром уваги у криницю безмежного, - завершую я. Тю, «криниця безмежного». Як низько!
- І, в кінцевому результаті, світ - це нитки комбінацій присутності, такий собі міцелій Будди.
- Гаразд. А от скажи-но мені, будь-ласка, о наймуд-ріший серед просвітлених, якого хріна ти ще ТУТ? І чого, незважаючи на таке добре розуміння, ти ше не ТАМ?
- Та бо того, шо я ще говорю. Всякий вєрбаліз відділяє мене і тебе від Присутності. Логічним мисленням цього не схопиш. Раціо тут не в силах сказати нічого, крім як мляво зіслатися на Канта і компанію. А ти - ти допоможеш котромусь Із нас проникнути ТУДИ. Так само як і хтось може допомогти й тобі. Ми повинні знайти цю резонуючу відмінність у наших способах мислення - наскільки я розумію, в кожному зараз рівно по четвертині, так би мовити, -«істини»-?
Маестро знизує плечима.
- Цілком возможно, але лічно я б щітав це так: контролірована квадрофренія з розщеплєнієм особистості. С резонансом на вищі світи. Мощьно, скажи?
Ми з Дмитром закивали. Терезка, сплюнувши черговий клаптик січеного тютюну, впевнено доєдналася.
- Тільки не чотирьох, а п'яти! - я знову вчасно схаменувся. - Не забувайте про Читача! Гра закінчується в першу чергу тоді, коли згадує про Своє існування Читач. Це, так би мовити, хід зназовні. Бог із машини.
- Ага. Сматрю в Кнігу, віжу фігу...
- Ми не спроможні вловити момент, коли прокидається Читач, але можемо прокинутися самотужки, якщо змусимо Текст вичерпати себе. Перевести його в потойбічну вертикаль
? слухайте, - пожвавлюється Терезка. - А могили - це до чого?
- Це ми типчиків різних закопуємо. Поки тебе не було, майже всіх закопали. Ми з Дерешом приходимо, а вони тут усі обіймаються: китайоси-неґритоси різні, всі такі веселі, такі щасливі, шо аж йой. Діти різні бігають, мамів своїх упізнають... Ягнята з левами разом ходили, мечі з лемешами... Одним словом, заєбісь.
- Та-а-а, спочатку було класно...
- А ми взяли і всіх закопали.
- Тому нас так мало?
- Але вони б нам тільки заважали, повір мені, - продовжує маестро. - Подумай сама: постійно тільки то й роблять, шо якусь хуйню пиздять. Мене, приміром, навіть Діаволом обзивали. Сатаною. І за шо, спрашується? Ет, погані люди. Так шо решту будеш робити ти. Поки всього не закопаємо, ТАМ не опинимося. Хіба... Хіба би ти змогла сама. Тоді ми захоронимо тебе. Усікла?
- Ага! Це така техніка - закопування! І весь цей ваш Могильник - він також немовби в остаточній уяві? В уяві уяви, так би мовити? І ми тут саме на грозовому вітряному полі, серед патиків із дохлими воронами тільки тому, що комусь із нас такі асоціації естетично прийнятніші за яблуневий сад у травні?
Маестро здивовано гмикає.
- Талант! - хвалить він. - Але ти вкидуєшся, шо це кладбіщє - воно как-би безособове? І будь-яких емоцио-
124
125
нально-нєґатівних резонансів немає тому, що ми їх всіх уже закопали, да? Просто кайф, як од красіво нарисованої картіни.
- Звичайно. Ми привносимо від'ємність у своє сприйняття і просто спостерігаємо зміну краси.
- Нам залишається тільки переглядати свої колишні асоціації, «попередні життя», кажучи дуже умовно. - озивається Менделєєв. - Ми вже не раз опинялися тут і вище - аж до самого кінця. Але щоразу повертаємося, бо завжди існує тільки зараз. Завжди залишаються певні належно непоціновані естетичні грані присутнього. Але тут, знову ж таки, ідуть інтерпретації, властиві чотирьом знакам, уможливленнями котрих є ми. На іншому рівні це можна вважати порівнянням двох енергій - зауваж, не кажу протилежних.
- Або Автора і Тексту, - вкотре нагадую про себе я і кажу з глибокодумністю: - Коли світ завмирає у паузі, Бог вставляє в друкарську машинку чистий аркуш.
Терезка розуміюче киває.
- Або як це робив мій знайомий, Антон. Шукав істину в геометричних командах, поки не зрозумів, що тлумачення команди - це команда тлумачення.
- Цілком вірно. Ще один класичний приклад: СЛОВО. Воно значить тільки саме себе - я є той, хто я є. Дзеркало, задивлене у власну глибину. Головне - зрозуміти, згадати, що ти як дзеркало дивишся в саме себе. І що ти означаєш не щось інше, а сама себе. Дурниці, скажете?
- Зовсім ні. Адже на початку є Слово. Воно тотожне Самому Собі й означає тільки Саме Себе. Графічний знак - Я Є. Воно самоусвідомлюється. У певний момент, можливо, момент вселенської нудьги, Воно розуміє: якщо Воно усвідомлює Себе, значить, є хтось, хто усвідомлює, і є хтось, кого усвідомлюють. Я Є ТОЙ, чи просто Я &. Маємо Ціле і те, що Його розділяє. ІДЕЯ РОЗДІЛЕННЯ.
Воно розуміє, що усвідомлює тільки саме себе, оскільки, незважаючи на розділеність, Воно все ж таки все, що тільки
може бути. Я Є ТОЙ, ХТО Я Є. Знак, незважаючи на розділення графіки, залишається Знаком. Я Є. Розуміння того, що означаюче й означуване тотожні у своєму проявленні, у Слові.
- Але ж, - зауважує маестро. - Є місця, де спочатку було СЛОВО, а є й такі, де спочатку СЛОВА не було... На те вона й безмежність
? а я от тієї фішки зі стихіями не зрозуміла... - по якійсь паузі знову озивається Терезка.
- Це визначається твоїм способом сприйняття. Такого ну дуже глибинного. Люди вогню бачать світ як язики полум'я, як відблиски на скелі... От Платон - він, наприклад, був Вогонь. Ну, і так далі: водяні люди сприймають світ мокрими мазками, повітряні - аерозольним зависом, земляні - як статичні струни натягу. Ну, ти вкинулася? Стихія, що стоїть за людиною, пронизує її силою свого притягання. Я як Вогонь не можу пояснити тобі, істоті Води, як ти бачиш світ. Коли мені вдасться побачити світ як одночасне поєднання чотирьох знаків стихій, мене тут не стане.
- А де тебе стане?
- Now. Here, - я киваю за темний горизонт. - Now here19
? а от коли я зайшла в ту світлу кімнату, таку свіжу, там на стіні була написана якась фраза... У вас теж були схожі причандали?
- Ну та. Це, так би мовити, місця направленої інтерпретації. Наперед визначено не що, але як ти це бачитимеш. Тамта кімната - місце, де Першознак безпосередньо торкається поверхні твого сприйняття. Це як відбиток пальця Бога - коли ти бачиш Його, ти не можеш продовжувати переконувати себе, буцім бачиш просто чорнильну пляму.
19 now і here - зараз і тут; nowhere - ніде.
126
127
- Але якшо ти баран, то тобі й Бог - шо хот-дог. Терезка переварює інформацію. її лице розгладжується,
і вона продовжує мою думку:
- Та тут можна копнути і глибше!.. Якщо слова - це раціо, а розуміння слів - те, інше, ВЕЛИКЕ НЕЛІНІЙНЕ, то можна сказати, що такі місця - точки дотику плюс- і мінус-безконечності...
- Саме так! Парадокс - це нелінійна форма паліндрома. Ну, як прозоре дзеркало. З одного боку в нього вдивляємося ми, а з протилежного до нього припав Бог
? нате краще яблучка поїжте, - маестро простягає нам по яблукові.
Терезка гризе і думає невідомо що, Менделєєв натирає рукавом своє яблуко до блиску.
- Досить солодкі, як на мене. А де, ти скажи, ябка дістав? Маестро невизначено махає головою.
- Там лежали... Назбирав. Там їх узагалі цілий сад. Ніштяковий садочок...
- І вужака отакенний повзає! - підтримую я. - А винце, яке ви там з Дімичем замутили, воно як?
- Ах, вінчгкі - і маестро витягає з-за пазухи пляшку портвейну. - Казав я тобі, Дімка: істіна завісіт от полноты налітого стакана. А ти, дурний, впирався... Вчитися тобі ше і вчитися.
Він закидає голову і могутніми ковтками споловинює вміст. Ми по черзі робимо кілька ковтків (кислячок - мабуть, ще не перебродило). Терезка, до якої пляшка доходить в останню чергу, глипає на етикетку.
- Портвейн -«Адонаі полусладко?
Маестро киває головою і, щоб Терезка не побачила його посмішки, відводить погляд убік.
- Ти краще розкажи Терезі, - він робить черговий ковток і дивиться на Дімича. - Розкажи, як ти дойшов до того, шо з ненормальними на цвинтарі людей закопуєш. А ми собі винцем побалуємось. Дай прикурю.
- Зараз, - намагається зосередитися Дмитро Іванович. -Я приготував тобі красивий посил. Спеціально для Терезки від гаспадіна Менделєєва.
128
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ДМИТРО МЕНДЄЛЄЄВ І КЛУБ ГАЛОГЕНІВ
Мальчік нікагда не плакал
і не прабежал тисячю кіламєтрав
Голландець Шульц
Я - хімік.
Коли ідея просякає тебе до останнього волоконця, неначе кров - учорашні бинти, неможливо жити по-іншому. Це кажу я - одвічний заручник ковалентності, фаворит реторт і реактивів, той, хто завжди вбачатиме в небі глобули четвертинної структури білків, у розташуванні дохлих мух між вікнами - нільс-борівську модель атома сірки, а у пацифіці - не символ миру, а тільки проекцію молекули метану. Суцільний вогонь окислення переслідує мене нічним пітнінням; успішний синтез приносить затяжний оргазм. У всіх прутнях світу я ніколи не згублю відкритого профілю молекули ацетилену, а в кільцях і перстенях до останнього свого подиху приречений упізнавати бездоганні, мов еритроцити Крішни, карбоциклічні ядра бензолу.
Я - хімік.
Гадаю, тепер це звучить переконливіше?
Я почув npQ Клуб галогенів відразу по зимових канікулах. Був сильний мороз, мінус двадцять, може, мінус тридцять. Вечірнє сонце багрянило наші лиця, і ми з Андрієм блукали засніженим Високим Замком, час від часу прикладаючись до пляшки сухого ординарного.
133
ЗМІСТ
На попередню
|
|
