Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
Австрійське міністерство внутрішніх справ винайшло для класифікації лояльності і вірності монархії такі ступені категорій: Ia, Ib, Ic; IIa, IIb, IIc; IIIa, IIIb, IIIc; IVa, IVb, IVc.
Ця римська четвірка в сукупності з літерою «a» означала «Зрадник, повісити»; з «b» — «Інтернувати»; з «c» — «Слідкувати і заарештувати».
В столику жандармського вахмістра зберігалися різні бланки і реєстри. Влада хотіла знати, що кожен громадянин про неї думає.
Вахмістр Фландерка не раз у розпуці заламував руки над паперами, які невблаганно прибували з кожною поштою. Як тільки бачив знайомі конверти з печаткою „Portofrei-dienstlich“ 1, — серце в нього завжди починало тріпотіти, і він уночі, передумуючи все, доходив висновку, що кінця війни не дочекається, що крайове жандармське командування забере в нього останні крихти розуму і він уже не зможе радіти з перемоги австрійської зброї, бо матиме в голові на одну клепку більш або менш. А окружне жандармське управління бомбардувало його запитаннями, чому він не відповідає на анкету за номером 72345/721a a, як виконують інструкцію під номером 88992/882 a, які практичні наслідки настанови під номером 123456/2292в/р тощо .
Найбільшого клопоту завдала йому інструкція, як залучити до співробітництва платних донощиків та інформаторів з місцевого населення. Нарешті, остаточно втративши надію завербувати когось із південних чеських сіл, де починається Блата 2, бо народ має там такі вперті голови, Фландерці спало на думку взяти на службу громадського пастуха, якого прозивали Пепіку-підстрибни.
1 Вільне від оплати, службове (нім.).
2 Села на півдні Чехії.
Це був кретин, природою і людьми скривджений каліка, який завжди на цей заклик підстрибував. Він за кілька золотих на рік та за якусь там страву пас громадську худобу. Вахмістр наказав його покликати і сказав йому:
— Знаєш, Пепіку, хто такий старий Прохазка?
— Ме-е.
— Не мекай, а запам’ятай. Так називають найяснішого цісаря. Ти знаєш, хто такий найясніший цісар?
— Це — найяшніший чішар.
— Добре, Пепіку! Запам’ятай. Ти ходиш обідати з хати в хату, і як десь там хто-небудь скаже, що найясніший цісар — тварюка або щось подібне, зараз прибіжи до мене і розкажи. Дістанеш від мене шістку 1, а коли хто-небудь скаже, що ми війни не виграємо, знову приходь до мене, розумієш? Розкажеш, хто це говорив, і знову в тебе нова шістка. Але коли я довідаюсь, що ти щось промовчав, буде тобі погано: заарештую і відвезу в Пісек. А тепер підстрибни!
1 Десять крейцерів. 1 крона мала 5 шісток.
Пепік підстрибнув, а вахмістр дав йому дві шістки і, вельми вдоволений собою, написав рапорт до окружного жандармського командування, що вже здобув інформатора.
На другий день до нього прийшов священик і таємниче повідомив: сьогодні вранці він зустрів за селом громадського пастуха Пепіка-підстрибни, і той йому похвалився: «Отче духовний, пан вахмістр учора казав, що найяшніший чішар тварюка, а ми тої війни не виграємо. Ме-е-е, гоп!»
Після дальшого розслідування і розмови із священиком вахмістр Фландерка наказав заарештувати громадського пастуха. Пізніше на Градчанах його засудили до дванадцяти років ув’язнення за державну зраду, його звинуватили в небезпечних і зрадницьких злодіяннях, в підбурюванні, образі його величності й кількох інших злочинах та провинах.
Пепіку-підстрибни поводився на суді, як на пасовиську або серед знайомих селян. На всі запитання мекав, як коза, а після вироку вигукнув: «Ме-е-е, гоп!» — і підстрибнув. За це дістав дисциплінарну кару — карцер з твердим ліжком і три дні на тиждень на хліб та воду. Від того часу жандармський вахмістр не мав інформатора і мусив задовольнитися тим, що сам собі такого видумав. Він подав по інстанції вигадане прізвище, підвищивши таким чином свій прибуток на 50 крон щомісяця, які й пропивав «У котику». Після десятого кухля його починала мучити свідомість службової провини. Пиво гіркло в роті, і в такі хвилини він завжди чув від сусідів одне й те ж речення: «Щось пан вахмістр сьогодні якийсь трохи смутний, немовби не в гуморі». Тоді він ішов додому, і, тільки-но за ним зачинялися двері, хтось обов’язково зауважував: «Напевне, наші знову десь у Сербії обкалялись, бо щось пан вахмістр сьогодні дуже мовчазний».
А вахмістр удома заповняв ще один з незліченних рапортів: «Настрої населення: Ia».
Пана вахмістра часто мучило безсоння. З дня на день він чекав ревізії і слідства. Вночі йому привиджувалась смертна кара, немов його ведуть на шибеницю і сам міністр оборони востаннє питає його під зашморгом: „Wachtmeister, wo ist die Antwort des Zirkulärs № 1789678/23792 X. Y. Z.?“ 1
Але тепер, напевно, йому доля всміхнулася. Здавалось, немов з усіх кутків жандармського поста до нього лине давнє мисливське привітання: «З щасливим полюванням». І жандармський вахмістр Фландерка не сумнівався, що начальник окружного жандармського управління поплескає його по плечу і скаже: „Ich gratuliere Ihnen, Herr Wachtmeister“ 2.
1 Вахмістре, де ж ваша відповідь на циркуляр за номером... (Нім.)
2 Поздоровляю, пане вахмістре (нім.).
Він малював собі в думках і інші приємні картини, що виникли в якомусь закутку його службового мозку: нагорода, швидке просування на вищий службовий щабель, оцінка його криміналістичних здібностей, які відкриють йому дорогу до дальшої кар’єри.
Вахмістр викликав сержанта і спитав його:
— Обід дістали?
— Принесли йому копченої свинини з капустою і кнедлі; а супу вже не було. Випив склянку чаю і хоче ще.
— Дати! — великодушно дозволив вахмістр. — А коли нап’ється чаю, приведіть до мене.
— Ну як? Обід до смаку? — запитав вахмістр, коли сержант за півгодини привів ситого і, як завжди, вдоволеного Швейка.
— Нічого, можна витримати, пане вахмістре, але треба було до того трохи більше капусти. Та що вдієш, я знаю, мене ж не чекали. М’ясо було добре прокопчене, певне, домашнього копчення, з домашньої свині. Чай з ромом також непогано мене підкріпив.
Вахмістр поглянув на Швейка і почав:
— Правда, що в Росії п’ють багато чаю? А ром там є?
— Ром є в цілому світі.
«Ти мені не викручуйся, — подумав вахмістр. — Треба було раніше думати, що говориш!» І, нахилившись до Швейка, фамільярно запитав:
— А дівчата в Росії гарненькі?
— Гарненьких дівчат найдете в цілому світі, пане вахмістре.
«Ох, і бісова печінка! — знову подумав вахмістр. — Ти, голубчику, хотів би якось вислизнути». І випалив, як з гармати двадцять четвертого калібру:
— Що ви збиралися робити в дев’яносто першому полку?
— Йти з ним на фронт.
Вахмістр вдоволено поглянув на Швейка і зауважив;
— Непогано. Це найкращий спосіб дістатися до Росії.
«Справді, дуже добре придумано», — сяяв вахмістр, спостерігаючи, яке враження справляють ці слова на Швейка. Але нічого, крім абсолютного спокою, в його очах прочитати не міг.
«Диви, навіть і бровою не поведе! — жахнувся в душі вахмістр. — Оце так виучка! Якби я був на його місці й мені хто таке сказав, та в мене жижки затрусилися б...»
— Уранці вас відвеземо в Пісек, — кинув немовби мимохіть. — Ви вже були колись у Пісеку?
— У тисяча дев’ятсот десятому році на цісарських маневрах.
Вахмістрів усміх після цієї відповіді став ще приємніший. Він усією душею відчував, що своєю системою запитань перевершив сам себе.
— Ви відбули маневри від початку до кінця?
— Звичайно, пане вахмістре, як вояк-піхотинець.
Швейк, як і раніше, дивився на вахмістра, а той з радощів дзиґою крутився на стільці. Він не міг уже втриматися, щоб і цього швидше не записати до рапорту. Покликав сержанта, аби той відвів Швейка, і доповнив свій рапорт:
«Його план був такий: прослизнувши до дев’яносто першого піхотного полку, він збирався зараз же проситися на фронт і при найближчій нагоді дістатися до Росії, бо зрозумів, що інший зворотний шлях, завдяки пильності наших органів безпеки, неможливий. В дев’яносто першому піхотному полку почував би себе вільно, і це цілком зрозуміло, бо, згідно з його признанням під натиском тривалого перехресного допиту, він іще в 1910 році брав участь як піхотинець у цісарських маневрах в околиці Пісека. З цього видно, що він неабиякий фахівець у своїй справі. Додаю також, що зібрані обвинувачення — це наслідок моєї системи перехресного допиту».
На дверях з’явився сержант:
— Пане вахмістре, він хоче до вбиральні.
— Bajonett auf! 1 — наказав вахмістр. — Або ні, приведіть його сюди.
1 Примкнути баґнет! (Нім.)
— Ви хочете до вбиральні? — ласкаво спитав вахмістр. — А чи не криється за цим щось більше? — І він утупив очі в Швейкове обличчя.
— Так, за цим справді криється «велика» потреба, — відповів Швейк.
— Глядіть мені, щоб не трапилось чогось іншого, — значуще повторив вахмістр, пристібуючи револьвер. — Я піду з вами. У мене добрий револьвер, — сказав він по дорозі Швейкові, — на сім куль, і стріляє дуже влучно.
Перед тим як вийти надвір, вахмістр, однак, покликав сержанта і тихенько сказав йому:
— Примкніть баґнет і, коли він увійде всередину, станьте позаду вбиральні, щоб він не підкопався попід ту яму з гноївкою...
Вбиральня була мала, така собі звичайна дерев’яна халабудка, яка зажурено стирчала посеред двору неподалік від купи гною.
Це, так би мовити, був уже старий ветеран, де відправляли фізіологічні потреби цілі покоління. Тепер тут сидів Швейк, однією рукою тримаючи за мотузку двері, тоді як ззаду крізь віконце просто йому в зад заглядав сержант, щоб він, чого доброго, не зробив підкопу.
А жандармський вахмістр утупив свої яструбині очі в двері й роздумував, у котру ж ногу стріляти в’язневі, коли б той спробував дременути.
Але двері спокійно відчинилися, і вдоволений Швейк, вийшовши, лагідно сказав вахмістрові:
— Чи не сидів я там надто довго? Можливо, я вас затримав?
— О ні, ніскільки, — відповів вахмістр, подумавши: «Які це делікатні, чемні люди. Він знає, що його жде, але фасон тримає. До останньої хвилини чемний. Чи спромігся б на таке наш брат, опинившись на його місці?»
Вахмістр сидів у вартівні біля Швейка на порожньому ліжку жандарма Рампи, який у цю ніч патрулював і мусив до ранку зробити обхід по селах. Але замість цього Рампа спокійнісінько сидів «У чорного коня» в Протівіні і грав з шевцями в «мар’яж», а під час перерви розводився про те, що Австрія цю війну виграє.
Вахмістр закурив, дав набити люльку і Швейкові. Сержант підкинув дров у грубку, і жандармський пост перетворився в найприємніше місце на земній кулі, в затишний куток, тепле гніздечко, де, коли спускаються зимові сутінки, так приємно погомоніти, поки не засвітили світла.
Проте всі мовчали. Вахмістр сидів, щось обмірковуючи, і нарешті висловився, звернувшись до сержанта:
— На мій погляд, вішати шпигунів неправильно. Людина, яка жертвує собою в ім’я обов’язку, в ім’я своєї, так би мовити, батьківщини, повинна бути страчена почесним способом — порохом і свинцем. Чи не так, пане сержанте?
— Безперечно. Такого треба тільки розстріляти, а не вішати, — погодився сержант. — Ось, наприклад, послали б і нас і сказали: «Маєте вислідити, скільки в росіян кулеметів у кулеметній роті». Звичайно, ми б перевдяглись і пішли, а за це мене вішати, мов якогось розбійника?
Сержант так розхвилювався, що аж схопився з місця і вигукнув:
— Я вимагаю, щоб мене розстріляли й поховали з військовими почестями.
— Але тут і на слизьке можна заїхати, — озвався Швейк, — якщо хлопець не в тім’я битий, то його, хоч лусни, ніколи не викриють.
— Викриють! — з притиском вигукнув вахмістр. — Якщо, звичайно, і вони не в тім’я биті і мають свій метод. Ви самі в цьому переконаєтесь. Переконаєтесь, — повторив він уже спокійнішим тоном, з приємною усмішкою, — в нас крутійством ніхто далеко не заїде, чи не так, пане сержанте?
Сержант на знак згоди кивнув головою і додав, що в деяких людей справа вже наперед програна, а вдаваний спокій допоможе їм, як кобилі заєць, бо вдаваний спокій найбільше їх викриває.
— Ви моєї школи, пане сержанте, — бундючне заявив вахмістр. — Спокій — мильна булька, але штучний спокій — це corpus delicti 1, — і, перейшовши на іншу тему, звернувся до сержанта: — Чого б нам замовити собі на вечерю?
1 Доказ злочину (лат.).
— А хіба пан вахмістр сьогодні не підуть до шинку?
Це питання поставило перед вахмістром нову складну проблему, яку треба було негайно розв’язати.
А що, коли шпигун, скориставшися з його відсутності, вночі втече? Сержант, правда, людина надійна, обережна, але в нього вже двоє волоцюг утекло. Насправді було так: одного разу взимку сержантові не хотілось тягтися з ними по морозу аж до Пісека, і він у полях біля Ражиць відпустив їх, а для проформи пальнув з карабіна в повітря.
— Пошлемо нашу бабу по вечерю, а пиво вона носитиме в дзбані, — розв’язав вахмістр важку проблему, — хай баба трохи пробігається.
І баба Пейзлерка, що прислуговувала їм, таки справді добре пробігалась.
Після вечері дорога між жандармським постом і шинком «Котик» не була порожньою й хвилини. Незліченні сліди великих важких чобіт баби Пейзлерки на тій лінії сполучення свідчили про те, що вахмістр повною мірою компенсував свою відсутність у «Котику».
А коли нарешті баба Пейзлерка з’явилася в шинку з дорученням, що пан вахмістр, мовляв, низько кланяється і веліли прислати їм пляшку контушівки, — цікавий трактирник не витримав.
— Хто там у них? — перепитала баба Пейзлерка. — Та якийсь підозрілий чоловік. Саме коли я виходила, обидва обнімали його за шию, а пан вахмістр гладили його по голівці й примовляли: «Золотенький ти мій хлопчику слов’янський, ти мій маленький шпигунчику!»
Далеко за північ, простягшись на своєму ліжку в повній формі, сержант хропів на всі заставки. Навпроти нього сидів вахмістр з рештками контушівки на дні пляшки і обіймав Швейка за шию, сльози котилися по його засмаглому обличчі, вуса позлипалися від наливки, і він тільки бубонів:
— Скажи, що в Росії нема такої доброї контушівки, скажи, щоб я міг спокійно заснути. Визнай це, не будь бабою.
— Нема.
Вахмістр звалився на Швейка.
— Ти мене порадував, признався. Так повинно й на допиті бути. Якщо винен — навіщо заперечувати.
Він підвівся і, заточуючись, попрямував з порожньою пляшкою до своєї кімнати, мимрячи:
— Коли б він не звернув на х-хибну до-дор-ро-гу, то все могло інакше с-скін-скін-читися.
Перше ніж звалитися в формі на ліжко, вахмістр витяг з письмового стола свій рапорт і спробував доповнити його ще таким матеріалом: «Ich muss noch dazu beizufügen, dass die russische Kontuszowka 1 на підставі § 56», — але зробив пляму, злизав її, дурнувато всміхаючись, звалився на ліжко й заснув мертвим сном.
1 Я повинен до цього додати, що російська контушівка... (Нім.)
Над ранок жандармський сержант, що спав на ліжку під стіною, почав голосно хропіти й виводити носом такі трелі, що Швейк прокинувся. Він підвівся, гарненько струсонув сержанта і знов уклався спати. Вже встало сонце, почали співати півні, коли прийшла баба Пейзлерка і розтопила грубу. Вона теж відсипалась після нічної біганини. Баба застала відчинені двері й усіх у глибокому сні. Гасова лампа у вартівні ще чадила. Стара Пейзлерка вдарила на сполох і стягла сержанта і Швейка з постелі. Сержантові вона сказала:
— Хоча б посоромились спати одягнені, як худоба. — А Швейка вилаяла, щоб він принаймні застібав штани, коли перед ним жінка.
Нарешті енергійно гримнула на розісланого сержанта й примусила його розбудити пана вахмістра, бо хіба, ж це порядок так довго хропти?
— Ну і в гарні ж руки ви попали, — буркотіла баба до Швейка, в той час як сержант будив вахмістра. — П’янюги, один гірший за другого. Пропили б і власного носа. Мені вже третій рік не платять за службу, а коли нагадую, вахмістр щоразу каже: «Губу на замок, бабо, як не хочете, щоб я вас посадив. Ми все знаємо: ваш син браконьєр і в панському лісі дрова краде». От і мучуся з ними вже четвертий рік. — Баба глибоко зітхнула і бурмотіла далі: — Головне, стережіться вахмістра, він у вічі — як лис, а поза очі — як біс. Так і шукає, щоб когось спіймати й посадити.
Вахмістра дуже важко було збудити. Сержант добре натрудився, поки переконав його, що вже ранок.
Нарешті він розплющив очі, протер їх і невиразно почав пригадувати вчорашній день. Раптом майнула страшна думка, яку він зразу ж висловив, непевно дивлячись на сержанта:
— Утік?!
— Та що ви, він чесна людина.
Сержант походив по кімнаті, поглянув у вікно, повернувся, відірвав клаптик газети на столі й почав м’яти пальцями паперову кульку. Видно, хотів щось сказати.
Вахмістр підозріло подивився на нього і, щоб остаточно з’ясувати, про що той думав, заговорив:
— — Я вам, пане сержанте, допоможу: певно, я знову вчора набешкетував.
Сержант з докором глянув на свого начальника,
— Коли б то ви знали, пане вахмістре, чого ви вчора наплели та що ви йому верзли. Нахилившись до вахмістра, він прошепотів йому на вухо:
— Ви його запевняли, що всі чехи і росіяни — одна слов’янська кров, що Микола Миколайович буде на другий тиждень у Пршерові, що Австрія не втримається, а він, коли його допитуватимуть, хай усе заперечує і плете, що на язик спливе. Йому, мовляв, тільки протриматися, доки його козаки звільнять, бо це все незабаром лусне. Все буде, як за гуситських воєн: селяни підуть з ціпами на Відень, найясніший цісар Вільгельм — тварюка. Потім ви йому обіцяли посилати до в’язниці гроші та їжу і багато всякої іншої всячини йому наговорили.
Сержант відійшов від вахмістра.
— Все це я пам’ятаю добре, бо спочатку навіть і не був під градусом, та потім уже, мабуть, нализався і далі нічого не пам’ятаю.
Вахмістр поглянув на сержанта.
— А я он що пам’ятаю, — заявив він, — ви казали, буцімто в нас проти Росії короткі руки, і навіть перед бабою вигукували: «Хай живе Росія!».
Сержант почав нервово ходити по кімнаті.
— Ви ревли, як бугай, — оповідав далі вахмістр, — а потім звалилися поперек ліжка і захропли.
Сержант став біля вікна і, тарабанячи в шибку, промовив:
— Ви також, пане вахмістре, перед тією бабою не затикали собі уст серветкою. Я пригадую, як ви їй сказали: «Запам’ятайте собі, бабо: кожен цісар і король дбає тільки про свою кишеню. Через це й такий дідок, як старий Прохазка, пустився воювати, хоч його вже навіть до вбиральні не можна пускати самого, щоб не запаскудив усього Шенбрунна».
— Я таке говорив?
— Так, пане вахмістре, це ви казали перед тим, як піти надвір блювати, а крім того, ви репетували: «Бабо, запхайте мені палець у горло».
— А ви теж гарно висловилися, — перебив його вахмістр. — Звідки ви викопали таку дурницю, що Микола Миколайович буде чеським королем?
— Цього я не пам’ятаю, — несміливо відповів сержант.
— Ще б пак, вам це пам’ятати! Ви ж були п’яні як чіп, очі в вас стали свинячі, а коли хотіли вийти надвір, то замість дверей полізли на грубу.
Обидва замовкли. Нарешті довгу мовчанку порушив вахмістр:
— Я вам завжди казав: алкоголь — це погибель. Ви пити не вмієте, а беретесь. А що було б, коли б він дав драла? Як би ми виправдались? Господи! Голова в мене аж тріщить!.. Я вам кажу, пане сержанте, — вів далі вахмістр, — саме тому, що він не втік, цілком ясно, який це небезпечний і хитрий тип. Коли провадитимуть слідство, він скаже, що вартівня була відчинена цілу ніч, ми обидва були п’яні і він міг тисячу раз утекти, коли б відчував якусь провину. Єдине щастя — такій людині не вірять, і коли ми під службовою присягою скажемо, що все це вигадка і нахабна брехня, то йому і святий бог не допоможе, а матиме він на шиї одним параграфом більше. Та й годі. Від цього йому не буде ні холодно, ні жарко. Якби тільки в мене так голова не боліла.
Запала тиша. За хвилину вахмістр звелів:
— Покличте сюди нашу бабу!
— Слухайте, бабусю, — звернувся вахмістр до Пейзлерки, суворо дивлячись їй в обличчя. — Дістаньте десь хрест із розп’яттям на підставці й принесіть його мерщій сюди.
У відповідь на запитливий погляд Пейзлерки вахмістр заверещав:
— Швидше, щоб одна нога тут, а друга там!
Він добув із столика дві свічки з слідами сургучу, яким він припечатував службові листи, і коли нарешті Пейзлерка притарабанилася з розп’яттям, вахмістр поставив між запаленими свічками край стола хрест і сказав поважно:
— Сідайте, бабусю.
Ні жива ні мертва Пейзлерка впала на канапу, з острахом глянула на вахмістра, свічки, хрест із розп’яттям. Вона вся похолола, було видно, як її руки на фартусі тремтять разом з колінами.
Вахмістр поважно пройшовся повз неї і, зупинившись навпроти, урочисто промовив:
— Учора ввечері ви були свідком дуже великої події, бабусю. Можливо, це не для вашого дурного розуму. Цей солдат, бабусю, — розвідник і шпигун.
— Ісус Марія! — верескнула Пейзлерка, — матір божа Скочицька!
— Тихо! Аби з нього щось витягти, ми мусили говорити різні речі. Ви ж чули, які дивні речі ми говорили?
— Це я, паночку, чула, — відізвалася Пейзлерка. Її голос тремтів.
— Але всі ці балачки велися тільки для того, щоб він мав до нас довір’я і признався. І нам це вдалося. Ми з нього витягли все. Одне слово, пришпилили голубчика.
Вахмістр на хвилину замовк, поправив ґнотики свічок і повів далі, пронизливо дивлячись на Пейзлерку:
— Ви, бабусю, були свідком і втаємничені в цю справу. Це державна таємниця, і ви не смієте нікому ані писнути. Навіть на смертнім одрі, інакше вас не можна буде поховати на кладовищі.
— Матінко божа, святий Йозефе, — заскиглила Пейзлерка. — Бодай би мені ноги покрутило, перше ніж я цей поріг переступила.
— Не скигліть, бабусю, встаньте, підійдіть до хреста, підніміть два пальці правої руки вгору. Будете присягати. Проказуйте за мною.
— Пейзлерка подріботіла до стола, причому не вгаваючи бідкалася:
— Пресвята діво Маріє Скочицька, за віщо мене в цю хату біда принесла?
А з розп’яття дивилося на неї змучене обличчя Христа, свічки чаділи, і все це здавалося Пейзлерці чимось страшним і неземним. Вона зовсім розгубилася, коліна в неї підламувалися, руки тремтіли.
Вона підняла вгору два пальці. Жандармський вахмістр урочисто, з притиском говорив, а вона повторювала:
— Присягаю богу всемогутньому і вам, пане вахмістре: про все, що я тут чула і бачила, нікому аж до своєї смерті не скажу ні слова, навіть коли б мене про це питали. Хай мені бог допоможе у цьому.
— Тепер поцілуйте хрест, — наказав вахмістр, коли вже Пейзлерка, голосно хлипаючи, проказала слова присяги й побожно перехрестилася.
— Добре, а тепер віднесіть хрест туди, де ви його позичили, і скажіть, що він потрібний був мені під час допиту.
Ошелешена Пейзлерка навшпиньки вийшла з хрестом із кімнати, і крізь вікно було видно, як вона, йдучи по дорозі, весь час оглядалася на жандармський пост, немов хотіла переконатися, що це був не сон, а вона справді хвилину тому зазнала чогось жахливого в своєму житті.
Вахмістр тим часом переписував свій рапорт, той рапорт, який він уночі доповнив чорнильн’ими плямами й злизав їх язиком разом з написаним, немов на папері було повидло.
Тепер він усе з початку до кінця переробив і раптом згадав ще про одну річ. Вахмістр наказав покликати Швейка і спитав його:
— Ви вмієте фотографувати?
— Вмію.
— А чому не носите з собою апарата?
— Бо не маю, — прозвучала ясна і щира відповідь.
— А якби ви мали апарат, то фотографували б? — спитав вахмістр.
— Якби в чорта грива, була б з нього кобила, — простодушно відповів Швейк і спокійно витримав допитливий погляд вахмістра, в якого саме так розболілася голова, що він не міг придумати жодного іншого запитання, крім такого:
— А важко фотографувати вокзали?
— Легше, ніж що інше, — відповів Швейк, — бо такі речі не рухаються. Вокзал завжди стоїть на одному місці, і йому не треба казати: «Всміхніться».
Отже, вахмістр міг доповнити свій рапорт так: „Zu dem Bericht № 2172, melde ich...“ 1
1 До повідомлення № 2172, доповідаю... (Нім.)
І він натхненно розписав:
«Під час перехресного допиту зізнався, між іншим, що вміє фотографувати і насамперед фотографує вокзали. Фотографічного апарата, щоправда, в нього не знайшли, але можна припустити, що він його десь приховав і з собою не носить, аби не привертати до себе уваги; про це свідчить і його власне признання, він, мовляв, фотографував би, коли б мав при собі апарат».
Вахмістр, у якого з учорашнього дня ще добряче гуло голові, все більше й більше заплутувався в своїй інформації про фотографування і писав далі:
«Одне певно, згідно з його власними признаннями, лише відсутність фотографічного апарата перешкодила йому фотографувати вокзальні будівлі і взагалі стратегічно важливі місця. Він, безперечно, був би це зробив, коли б той схований фотографічний апарат був при ньому. Але цього апарата немає, і тому при ньому не було знайдено ніяких фотографій».
— Вистачить, — сказав вахмістр і підписався. Дуже вдоволений зі свого твору, він з великою пихою перечитав усе сержантові.
— А що? Непогано, — сказав він. — Ось учіться, як треба писати беріхти 1. В них повинно бути все. Допит, пане добродію, — не така вже проста справа. Але найголовніше все викласти в беріхті так, щоб там, у вищих інстанціях, лише баньки витрішали. Приведіть цього нашого, треба з ним уже кінчати... Так ось, тепер, — поважно сказав вахмістр Швейкові, — пан сержант відпровадить вас до Пісека, в окружне жандармське управління. Згідно з приписами, ми повинні надіти вам кайдани. Однак, я думаю, ви порядна людина, і тому ми обійдемося без тих ланцюгів. Я переконаний, ви й дорогою не намагатиметесь тікати.
1 Донесення (нім.).
Вахмістр, явно зворушений виглядом добродушного Швейкового обличчя, додав:
— Не згадуйте мене лихим словом. Візьміть його, пане сержанте, ось вам і беріхт.
— Бувайте здорові, — м’яко сказав Швейк. — Дякую вам щиро, пане вахмістре, за все, що ви для мене зробили. Коли трапиться нагода, я напишу вам, а якби довелося ще колись побувати в цій околиці, неодмінно зайду до вас.
— Швейк із сержантом вийшли на шосе, і всі, хто йшов їм назустріч і бачив, як вони дружньо розмовляють, вважали, що це давні знайомі, які випадково зустрілися по дорозі і йдуть разом до міста, ну, скажімо, до костьолу.
— Я б ніколи й не подумав, — говорив Швейк, — що дорога до Будейовиць пов’язана з такими труднощами. Це нагадує мені випадок з різником Хаурою з Кобиліс. Одного разу вночі він опинився на Морані під пам’ятником Палацькому й ходив аж до ранку навколо нього, бо йому здавалося, що той мур не має кінця. Він уже не знав, що й робити. До ранку зовсім знесилився й почав кричати «рятуйте!». Прибігли поліцаї. Він спитав їх, як йому дістатися додому до Кобиліс, бо вже цілих п’ять годин іде попід якимось муром і мур цей не має кінця-краю. Поліцаї забрали його з собою, а він їм там у поліції геть усе потрощив.
Сержант промовчав, думаючи: «Що ти мені тут плетеш. Знову починаєш якусь байку про Будейовиці».
Проходячи повз ставок, Швейк з цікавістю спитав сержанта, чи крадуть у цій околиці рибу.
— Та тут злодюга на злодюзі, браконьєр на браконьєрі, — відповів сержант, — попереднього вахмістра хотіли втопити. Сторож біля ставка стріляє їм щетиною в сідниці, але це ні чорта не помагає. Вони підкладають у штани шмат бляхи.
Сержант згадав проґрес, про те, до чого люди дійшли і як одне одного ошукують. Він розвинув нову теорію, що війна — велике щастя для людства, бо в цих баталіях разом з порядними людьми повистрілюють різних гультяїв та негідників.
— І так уже забагато людей на світі, — заявив він розважно. — Людство до біса розплодилось, аж страх бере. Одне одному на голову лізуть,
Вони саме підходили до придорожнього шинку.
— Ну й дме чортів вітер, — сказав сержант. — Думаю, одна чарочка нам не зашкодить. Тільки не кажіть нікому, що я веду вас до Пісека, бо це службова таємниця.
Перед сержантом затанцювала інструкція центральних установ про підозрілих людей, які чимось впадають у вічі, та про обов’язок кожного жандармського поста: «Ізолювати таких осіб від місцевого населення і суворо дбати, щоб під час транспортування їх до вищих інстанцій не виникали зайві балачки».
— Ніхто не повинен знати, хто ви такий, — знову попередив він Швейка. — Стороннім немає ніякого діла до того, хто ви й що зробили. Не викликайте паніки. Бо паніка у воєнний час — справа погана. Хтось бовкне дурницю, і вже ціла лавина котиться по всій околиці, зрозуміли?
— Я не викликатиму паніки, — сказав Швейк і поводився так, як пообіцяв. Коли шинкар з ними розговорився Швейк зауважив: — Брат каже, що за годину будемо в Пісеку.
— А що, ваш брат у відпустці? — спитав цікавий шинкар У сержанта, який, не моргнувши, нахабно відповів:
— Сьогодні у нього відпустка кінчається.
— Ну й обдурили ми його, — посміхнувся сержант до Швейка, коли шинкар кудись відбіг, — головне, не викликати паніки. Час воєнний.
Перед тим як увійти до придорожнього шинку, сержант висловив думку, буцімто одна чарочка не пошкодить. Але це був зайвий оптимізм, бо він не врахував, скільки їх, тих чарочок, можна випити. Після дванадцятої чарки сержант рішуче проголосив, що комендант окружної жандармської дільниці до третьої години обідає, тому зовсім зайве з’являтися туди раніш, а до того ж зривається завірюха. Коли навіть і на четверту годину дістануться до Пісека, матимуть часу хоч відбавляй. До шостої теж не спізняться. Доведеться в темряві йти, по погоді видно. Та й взагалі, яка різниця, чи тепер вирушати, чи пізніше. Пісек так чи інакше не втече.
Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
