Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
— Дайте мені вже спокій з тим капітаном Саґнером, — сказав надпоручник Лукаш. — Я все це прекрасно знаю. І не думайте собі, що коли знову почнеться атака або бій, то ви знову випадково одержуватимете десь у полковому обозі ром і вино для роти. Мене попередили, що ви страшенно п’єте. Досить лише глянути на ваш червоний ніс, і відразу ясно, хто перед тобою.
— Це все з Карпат, пане обер-лейтенанте. У нас не було іншого виходу, їжу нам нагору приносили холодну, окопи були під снігом, розкладати вогонь заборонялось, тільки ромом і трималися. А якби не я, вийшло б так, як в інших ротах, де не було й цього нещасного рому і люди померзли. Зате у нас від рому в усіх почервоніли носи. Але це знов-таки мало і свою невигоду, бо від батальйону прийшов наказ посилати у розвідку лише солдатів з червоними носами.
— Тепер зима нібито минула, — багатозначно кинув надпоручник.
— Ром, пане обер-лейтенанте, на фронті — найнеобхідніша річ у кожну пору року, так само як і вино. Він підтримує, так би мовити, добрий настрій. За півказанка вина і чверть літра рому люди битимуться з ким завгодно. Яка це тварюка знову гупає у двері, не може прочитати на дверях: „Nicht Klopfen!“ 2 Herein! 3
1 Ротну харчову книгу (нім.).
2 Не стукати! (Нім.)
3 Увійдіть! (Нім.)
Надпоручник Лукаш обернувся на стільці й помітив, Що двері повільно й тихо відчиняються. І так само тихо, козиряючи ще в дверях, до канцелярії одинадцятої роти ввійшов бравий вояк Швейк. Він, мабуть, козиряв ще тоді, коли стукав у двері, роздивляючись напис: „Nicht klopfen!“
Це козиряння дуже гармоніювало з його цілком спокійним, безтурботним обличчям. Швейк був схожий на грецького бога злодійства, вбраного в скромний мундир австрійського піхотинця.
Надпоручник Лукаш на мить примружився під поглядом бравого вояка Швейка, який своїми очима обіймав його і цілував.
Мабуть, з таким замилуванням дивився блудний і знову знайдений син на свого батька, коли той на його честь смажив на рожні барана.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я знову тут, — ще з порога промовив Швейк так щиро і невимушено, що надпоручник Лукаш відразу опам’ятався.
Відколи полковник Шредер його повідомив, що знову посилає йому на шию Швейка, надпоручник Лукаш кожного дня в душі віддаляв від себе цю зустріч. Кожного ранку говорив: «Сьогодні він ще не прийде, певно, там знову щось утнув, і вони його ще трохи потримають».
Але всім цим комбінаціям Швейк поклав кінець своїм милим і простим прибуттям.
Швейк глянув спочатку на фельдфебеля Ванека і, звернувшись до нього, з приємним усміхом подав папери, які витяг з кишені шинелі.
— Насмілюсь доповісти, пане фельдфебелю, маю наказ передати вам свої папери, які мені видали в полковій канцелярії. Це стосується моєї платні й зарахування мене на постачання.
Швейк так вільно, по-панібратському поводився в канцелярії одинадцятої маршової роти, немов був найкращим приятелем Ванека. Той реаґував на це просто:
— Покладіть на стіл.
— Пане фельдфебелю, залишіть нас, будь ласка, зі Швейком сам на сам, — сказав, зітхнувши, надпоручник Лукаш.
Ванек вийшов і зупинився за дверима підслухувати, про що ті обидва говоритимуть. Спочатку не чув нічого, бо Швейк і надпоручник Лукаш мовчали. Вони довго дивились один на одного. Лукаш так, немов збирався Швейка загіпнотизувати, або як півник, що зупинився навпроти курки, готовий на неї кинутись. Швейк, як завжди, дивився теплим, ніжним поглядом на надпоручника Лукаша, наче хотів йому сказати: «Ми знову разом, моя душечко. Тепер уже нас ніщо не роз’єднає, голубчику ти мій».
Надпоручник довго не озивався, і Швейкові очі заговорили жалісно і ніжно: «Та скажи вже щось, мій золотенький, висловись».
Надпоручник Лукаш порушив цю неприємну мовчанку словами, в які намагався вкласти якнайбільше іронії:
— Щиро вітаю вас, Швейку, і дякую за відвідини. Такі милі гості.
Але не втримався, і лють за все минуле вилилася в такий грізний удар кулаком об стіл, аж підскочив каламар і вихлюпнулося чорнило на відомість про платню. Водночас надпоручник Лукаш схопився з місця, став упритул до Швейка і заверещав:
— Тварюко! — Потім почав нервово бігати по вузькій канцелярії, щоразу спльовуючи перед Швейком.
— Насмілююсь доповісти, пане надпоручнику, — сказав Швейк, бачачи, що Лукаш не перестає ходити і люто шпурляє в куток пожмакані папірці, по які щоразу підбігає до столу, — я того листа, згідно з наказом, віддав. Я розшукав пані Каконі і повинен сказати, що це дуже гарна жіночка; правда, я її бачив тільки тоді, коли вона плакала...
Надпоручник Лукаш сів на ліжко фельдфебеля і охриплим голосом вигукнув:
— Швейку, коли вже цьому буде край?
Швейк немов недочув.
— Потім у мене там сталася невеличка неприємність, але я все взяв на себе. Ніде правди діти, вони не повірили, що я листуюся з тією пані, то я, аби затерти всі сліди, того листа на допиті проковтнув. Потім я зовсім випадково, інакше я цього не можу собі пояснити, встряв у невеличку і зовсім незначну бієчку. Але і з неї щасливо виплутався. Вони визнали мою невинність, надіслали мене на полковий рапорт і в дивізійному суді припинили слідство. В полковій канцелярії я був кілька хвилин, поки не прийшов пан полковник. Той мене трохи вилаяв і сказав, що я негайно повинен, пане надпоручнику, зголоситися до вас як ординарець. Крім того, наказав передати, щоб ви зараз же прийшли до нього в справах маршової роти. Відтоді вже минуло півгодини, але пан полковник не знав, що мене потягнуть до полкової канцелярії і я сидітиму там понад чверть години, бо мені за весь цей час затримали платню, яку я мав одержати в полку, а не в роті, бо ж я був у списку полкових арештантів. Взагалі в них там усе так перемішалося й поплуталось, що від цього просто можна здуріти...
Надпоручник Лукаш, коли почув, що вже півгодини тому мав бути у полковника Шредера, почав швидко одягатись, а Швейкові сказав:
— Знову ви мені удружили, Швейку!
Він промовив це таким розпачливим, сповненим відчаю голосом, що Швейк спробував його заспокоїти дружнім словом, коли той вибігав з кімнати:
— Та пан полковник почекає, йому ж однаково нічого робити.
За хвилину після того, як вийшов надпоручник, до канцелярії зайшов фельдфебель Ванек.
Швейк сидів у кріслі й підкидав вугілля до маленької залізної грубки, ні на хвилину не причиняючи дверцят. Грубка курилась і смерділа, а Швейк бавився собі далі, не зважаючи на Ванека. Той з хвилину спостерігав за Швейком, потім ударив ногою по дверцятах і сказав Швейкові, чи не поволік би він звідси свого вовчого хвоста.
— Пане фельдфебелю, — з гідністю відповів Швейк, — дозволю собі заявити, що я свого вовчого хвоста поволокти звідси з табору взагалі не можу, хоч би як я й хотів цього, бо я підкоряюся вищому наказові. Я тут, щоб ви знали, ординарцем, — додав він бундючно. — Пан полковник Шредер призначив мене сюди, в одинадцяту маршову роту, до пана обер-лейтенанта Лукаша, в якого я був раніше денщиком, та завдяки моїй вродженій інтеліґентності мене підвищили в ординарці. Ми з паном обер-лейтенантом уже давні знайомі. А яка ваша професія в цивільному житті, пане рахівник?
Фельдфебеля Ванека так спантеличив панібратський, фамільярний тон бравого вояка Швейка, що, незважаючи на всю свою гідність, якою дуже охоче хизувався перед солдатами роти, відповів, наче був підлеглим Швейка:
— У мене вдома аптекарський магазин. Я Ванек з Кралуп.
— Я теж учився аптекарській справі, — сказав Швейк, — у одного пана Кокошки в Петршині в Празі. Він був страшний дивак, і коли я якось у пивниці випадково запалив бочку з бензином і той бензин геть вигорів, то він мене вигнав, а спілка не хотіла мене приймати в члени. Отак я через дурну бочку бензину не міг довчитися. А ви виготовляли коли-небудь зілля для корів?
Ванек похитав головою.
— А в нас виготовляли зілля для корів із посвяченими образками. Наш хазяїн Кокошка був дуже побожною людиною й раз вичитав, що святий Пелегрін допомагає коровам, коли їх обідме. Він зразу ж десь на Сміхові замовив на двісті золотих образки святого Пелегріна і дав посвятити їх в Емаузький монастир. Потім ми вкладали ці образки в пакуночки з нашим зіллям для корів. Корові це зілля замішували теплою водою, давали пити з цеберки й ще читали нещасній худобі молитовку до святого Пелегріна, яку склав наш прикажчик пан Тавхен, бо коли ці образки зі святим Пелегріном були вже готові, то на другому боці треба було надрукувати ще щось побожне. Отож наш старий Кокошка покликав увечері пана Тавхена й наказав йому до ранку скласти до цього образочка якусь коротеньку молитву. Щоб завтра, коли він о десятій годині прийде до крамниці, все було готове і могло піти до друкарні, бо, мовляв, корови на цю молитовку вже чекають. Якщо складе гарно, матиме золотого в кишені, а як ні — за два тижні може вимітатися з роботи. Пан Тавхен цілу ніч пітнів, зовсім не виспаний прийшов уранці відчиняти крамницю, а вірша — чортма. Навіть забув, як той святий по цілющому зіллі називається. Тоді його витяг з біди наш слуга Фердінанд. Той усе вмів. Коли ми на горищі сушили для чаю ромашку, він завжди роззувався й залазив у зілля, пояснюючи нам, ніби від цього перестають пітніти ноги. Ловив голубів на горищі і, крім того, вмів, коли треба, відчиняти конторку з грішми. Він учив нас усякому шахрайству з товаром. Я ще малим хлопчиною натаскав з крамниці додому таку аптечку, якої не мали навіть «У милосердних». Ось цей Фердінанд і допоміг панові Тавхену, він сказав лише: «Давайте-но сюди, пане Тавхен, ми зараз глянемо», — і пан Тавхен зараз же послав по пиво для нього. Поки я те пиво приніс, наш слуга Фердінанд уже наполовину впорався з тією справою і прочитав:
З неба ясного спішу,
Вістку радісну несу:
У Кокошки є коріння
На худоб’яче терпіння, —
Радісна пора прийшла
Для корови і вола.
Потім, коли вже випив пиво і добре смикнув гіркої настойки, справа пішла як по маслу, й за мить він дуже гарно закінчив:
О святий наш Пелегріне,
Дай нам корінь чудодійний,
І за той святий дарунок
Два гульдени за пакунок
Ми дамо з кишені радо,
Щоб пило все наше стадо,
Щоб усе було здорове:
Волики, бики, корови, —
Дай, святий наш Пелегріне,
Хай худоба в нас не гине!
Потім, коли прийшов пан Кокошка, пан Тавхен пішов з ним до контори й, повернувшись, показав не один золотий, як було обіцяно, а два. Він хотів з паном Фердінандом поділитися порівну. Але слугою Фердінандом, коли він побачив два золоті, оволодів дух мамони. Ні, говорить, або все, або нічого. То пан Тавхен і не дав йому нічого, а залишив обидва золоті собі. Мене він відвів набік, ляснув по потилиці й пообіцяв ще сто таких потиличників, якщо де-небудь наважуся сказати, ніби це не він складав і не він ті вірші писав. А коли Фердінанд піде скаржитися до нашого старого, я мушу сказати, що слуга Фердінанд брехун. Я мусив у цьому присягнутися перед якоюсь пляшкою з естрагоновим оцтом. Тоді наш слуга почав мститися на цілющому зіллі для корів, яке ми вимішували у великих ящиках на горищі, а він, де тільки знаходив, змітав мишачий послід і додавав його до цього зілля. Потім збирав по вулицях кінські кізяки, сушив їх удома, товк у ступі й кидав до коров’ячого зілля з образом святого Пелегрїна.
Але й цього йому було мало. Він мочився в ті ящики, а потім усе перемішував. Врешті те зілля, щоб не збрехати, мало такий вигляд, як каша з рисом.
Задзвонив телефон. Фельдфебель Ванек підскочив до телефонної трубки і злісно її кинув:
— Мушу йти до полкової канцелярії. Щось дуже несподівано, це мені не подобається.
Швейк знову залишився сам.
За хвилину телефон задеренчав знову.
Швейк почав розмовляти:
— Ванек? Він пішов до канцелярії. Хто біля телефону? Ординарець одинадцятої роти. А хто говорить? Ординарець дванадцятої маршової? Сервус, колего! Як мене звуть? Швейк. А тебе Браун? Ти часом не родич того Брауна, капелюшника з Побережної вулиці в Карліні? Кажеш, ні? Не знаєш такого?.. Я його також не знаю. Я тільки одного разу їхав трамваєм якраз повз цю крамницю, і мені його вивіска впала в око. Що нового? Мені нічого не відомо. Коли їдемо? Про від’їзд я ще ні з ким не говорив. А куди ж ми маємо їхати?
— Ти, розтелепо, з маршовою ротою на фронт.
— Про це я ще нічого не знаю.
— Ну й ординарець з тебе! Як з телячого хвоста сито, А не знаєш випадково, чи твій лейтенант...
— В мене обер-лейтенант...
— Це байдуже, отже, твій обер-лейтенант пішов на нараду до полковника?
— Він його туди покликав.
— Ось бачиш, і наш туди пішов, і з тринадцятої маршової теж. Щойно я говорив по телефону з їхнім ординарцем. Щось мені цей поспіх не подобається. А музиканти пакуються, ти не знаєш?
— Я ні про що не знаю.
— Не корч дурня. Ти ж, певне, чув, що ваш фельдфебель-рахівник дістав уже накладну на вагони? Скільки у вас людей?
— Не знаю.
— Ти, дурню, боїшся, що я тебе з’їм. (Чути, як той, що біля телефону, говорить убік: «Візьми, Франтеку, другу трубку, почуєш, якого пришелепуватого ординарця мають в одинадцятій маршовій»). Алло, ти заснув там, чи що? То відповідай, коли тебе колега питає. Отже, тобі ще нічого не відомо? Не вибріхуйся. А ваш рахівник хіба нічого не казав, що одержите консерви? Ти з ним про такі речі не балакав“? Цур тобі, який же ти йолоп. Кажеш, це нібито не твоє діло? (Чути сміх). Чи не стукнули тебе в дитинстві по голівці жорном? Ну, гаразд. Як щось довідаєшся, протелефонуй нам до дванадцятої маршової. Ти, придуркуватенький. А, власне, звідки ти?
— З Праги.
— То повинен би більше клепок у голові мати... Ага, Ще одне: коли пішов ваш рахівник до канцелярії?
— Тільки-но його покликали.
— От бач, а раніше ти цього не міг сказати? Заціпило? І наш пішов хвилинку тому. Це вже напевно щось заварюється. Ти не балакав з обозом?
— Ні.
— Господи Ісусе Христе, а ще кажеш, ніби ти з Праги. Ти ні про що не дбаєш. Де ти гасаєш цілими днями?
— Я тільки годину тому прийшов з дивізійного суду.
— А, так би й сказав, приятелю! Якщо так, то я сьогодні ж прийду поглянути на тебе. Дай відбій.
Швейк збирався закурити люльку, та знову задзвонив телефон. «Поцілуйте мене десь з вашим телефоном, — подумав Швейк. — Буду з вами забавлятися».
Але телефон дзеленчав, і так настирливо, що Швейкові врешті урвався терпець. Він узяв трубку і заверещав у телефон:
— Алло, хто там? Тут ординарець Швейк з одинадцятої маршової роти.
Швейк упізнав голос надпоручника Лукаша:
— Що ви там усі в біса робите? Де Ванек, покличте зараз Ванека до телефону.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, телефон щойно задзвонив.
— Слухайте, Швейку, в мене нема часу з вами бавитися, телефонні розмови на військовій службі — це не базікання по телефону, коли когось запрошують на обід. Телефонні розмови повинні бути ясні й короткі. У телефонних розмовах не повинно бути того «насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте». Отже, Швейку, питаю вас, там під рукою Ванек? Хай зараз підійде до телефону.
— Немає його під рукою, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте. Тільки-но, може, якоїсь чверть години, з нашої канцелярії викликали його до полкової канцелярії.
— Хай-но прийду, я з вами тоді, Швейку, розквитаюсь. Будете ви говорити коротко чи ні? Тепер слухайте уважно, що я вам скажу, чуєте виразно? Щоб ви потім не викручувалися, ніби в телефоні хрипіло. Негайно, як тільки повісите трубку...
Перерва. Новий дзвінок. Швейк бере трубку, і його засипає град лайок:
— Ви, тварюко, халамиднику, гультяю! Що це ви робите, чому вриваєте розмову?
— Таж ви зволили сказати, щоб я повісив трубку.
— Швейку, за годину я буду вдома. Не порадієте... Отже, зараз зберіться, йдіть до барака, знайдіть там будь-якого командира взводу, може, Фукса, і скажіть йому, хай зараз візьме десять чоловік і йде з ними на склад одержувати консерви. Повторіть, що він має зробити?
— Іти з десятьма людьми на склад одержувати консерви для роти.
— Слава тобі господи, хоч раз обійшлося без глупства. Я тим часом протелефоную Ванекові до полкової канцелярії, щоб теж пішов на склад і прийняв консерви. Якщо він тим часом прийде до барака, хай усе покине й бігом до складу. А тепер повісьте трубку.
Швейк довго шукав не тільки взводного Фукса, але й інших старшин. Вони були в кухні, обгризали м’ясо з кісток і з приємністю поглядали на прив’язаного Балоуна, який, хоч і твердо стояв ногами на землі, бо над ним змилосердилися, все ж таки мав такий вигляд, що на нього цікаво було подивитися. Один з кухарів приніс і застромив йому в зуби кістку з м’ясом, і зв’язаний бородатий велетень Балоун, не маючи можливості маніпулювати руками, обережно пересував кістку в роті, обертаючи її за допомогою зубів і ясен, причому обгризав м’ясо з виглядом лісовика.
— Хто тут з вас взводний Фукс? — запитав Швейк, коли врешті розшукав їх.
Взводний Фукс і бровою не повів, коли побачив, що його питає якийсь рядовий піхотинець.
— Гей! — гукнув Швейк. — Ще довго я буду розпитувати? Де той взводний Фукс?
Взводний Фукс виступив наперед і з почуттям власної гідності почав лаятися на всі заставки. Він, мовляв, не просто взводний, а пан взводний, і не вільно говорити: «Де той взводний?» — а тільки: «Насмілюся доповісти, де тут пан взводний?» В його взводі, коли хтось промине «насмілюсь доповісти», ту ж мить дістає по пиці.
— Не дуже розмахуйтеся, — сказав розважно Швейк. — Зараз же зберіться, йдіть до барака, візьміть там десять людей і бігом з ними на склад. Одержуватимете консерви.
Взводного Фукса це так приголомшило, що він спромігся лише сказати:
— Що таке?
— Ніяких «що таке», — відповів Швейк. — Я ординарець одинадцятої маршової роти і хвилину тому говорив по телефону з паном обер-лейтенантом Лукашем, і той сказав: «Бігом з десятьма людьми до складу». Якщо, пане взводний Фукс, не підете, я зараз же вернуся до телефону. Пан обер-лейтенант бажає, щоб ішли тільки ви. Та взагалі про це зайве говорити. «Телефонна розмова, — каже пан надпоручник Лукаш, — повинна бути коротка і ясна!» Коли сказали: «Піде взводний Фукс», — то він повинен іти! Наказ — це вам не телефонне базікання, ніби ми когось запрошуємо на обід. В армії, особливо під час війни, кожне спізнення — це злочин. Якщо взводний Фукс, коли ви його про це повідомите, негайно не піде, то зараз же повідомте мене по телефону. А я вже йому такої заграю, що аж пір’я з нього полетить». Го-го! Ви пана обер-лейтенанта ще не знаєте! — Швейк переможно глянув на старшин, яких його промова справді здивувала і приголомшила.
Взводний Фукс щось невиразно пробурмотів собі під ніс і швидко пішов геть, а Швейк гукнув йому вслід:
— Отже, я можу доповісти панові обер-лейтенантові, що все в порядку?
— Зараз із десятьма солдатами буду біля складу, — відгукнувся від барака взводний Фукс і, не сказавши вже ні слова, віддалився від старшин, які були так само ошелешені, як і взводний Фукс.
— Вже починається, — сказав маленький капрал Блажек. — Будемо пакуватися.
Швейк, повернувшись до канцелярії одинадцятої маршової роти, знову не мав часу запалити люльку, бо задзвонив телефон (котрий уже раз сьогодні), і зі Швейком знову заговорив надпоручник Лукаш:
— Де ви, Швейку, бігаєте? Я дзвоню вже втретє, але ніхто не відповідає.
— Я бігав за вашим дорученням, пане обер-лейтенанте.
— Ну, то пішли?
— Авжеж, пішли. Але не знаю, чи вони вже там. Може, мені ще раз туди збігати?
— Значить, ви знайшли взводного Фукса?
— Знайшов, пане обер-лейтенанте. Він спочатку визвірився на мене: «Що таке?» — і аж коли я йому розтлумачив, що телефонні розмови повинні бути короткі й ясні...
— Швейку, не бавтеся. Ванек ще не повернувся? — Не повернувся, пане обер-лейтенанте.
— Не горлайте так у телефон. Не знаєте, де б міг бути той проклятий Ванек?
— Не знаю, пане обер-лейтенанте, де б міг бути той проклятий Ванек.
— Був у полковій канцелярії, та кудись пішов. Думаю, він, мабуть, у буфеті. Отже, ви, Швейку, йдіть за ним і скажіть, хай зараз же йде на склад. І ще одне. Цю ж мить розшукайте капрала Блажека й скажіть, щоб негайно відв’язав того Балоуна. І Балоуна пошліть до мене. Повісьте трубку.
Швейк і справді не гаяв часу. Знайшовши капрала Блажека, передав йому наказ надпоручника відв’язати Балоуна. Капрал Блажек забурчав:
— Коли скрутно доводиться, хвости підібгують.
Швейк пішов подивитися, як будуть відв’язувати Балоуна, потім провів його — адже це було по дорозі до солдатського буфету, де він сподівався знайти фельдфебеля Ванека.
Балоун дивився на Швейка, як на свого рятівника, і обіцяв ділитися з ним кожною посилкою, яку тільки дістане з дому.
— У нас тепер будуть колоти свиню, — меланхолійно говорив Балоун. — Ти яку любиш шпиговану ковбасу — з кров’ю чи без крові? Тільки скажи, — все дістанеш. Я сьогодні ввечері напишу додому. Моя свиня десь уже під сто п’ятдесят кіло. Голова в неї, як у бульдога, такі свині найкращі, дуже добра порода, вона себе не осоромить, сала дають не менше, як на вісім пальців. Коли я був удома, то завжди сам робив ліверні ковбаси і так напихався фаршем, що мало не лускав. Торішня свиня важила сто шістдесят кіло. Ото, бра, була свиня, — захоплено сказав він, міцно стискаючи Швейкові руку, коли вони розходилися. — Я її вигодовував лише на самій картоплі, аж сам дивувався, як вона гарно жиріє. А шинку я маринував у розсолі. Хочеш вір, хочеш ні, а коли б тобі подали кусень такої печені з маринаду, та Ще з картопляними кнедлями, посиланими шкварками, та ще й з капустою, то б і язика проковтнув. А як після Цього пивце п’ється, трясця його матері! І подумати лишень, усе це у нас війна відібрала.
Бородатий Балоун важко зітхнув і пустився до полкової канцелярії, а Швейк попрямував по алеї старих лип до солдатського буфету.
Фельдфебель Ванек тим часом сидів у буфеті й оповідав якомусь знайомому штабс-фельдфебелю, скільки можна було перед війною заробити на емалевих і цементних фарбах.
Штабс-фельдфебель уже набрався, як свиня. Перед полуднем з-під Пардубиць приїхав якийсь хазяїн, у якого в таборі був син. Він тицьнув фельдфебелеві доброго хабара і аж до полудня частував його десь унизу в місті.
Тепер фельдфебель сидів у розпачі від того, що йому вже ніщо не смакує, і зовсім не тямив, що говорить. На розмову про емалеві фарби абсолютно не реаґував. Витав у своїх власних уявленнях і чомусь белькотів, що повинен би бути приміський поїзд з Тршебоні до Пелгржимова і назад.
Коли Швейк увійшов, Ванек марно намагався розтлумачити в цифрах штабс-фельдфебелеві, скільки можна було заробити на одному кілограмі фарби для будівель, на що штабс-фельдфебель відповів без ладу і складу:
— А повертаючись, умер, і зоставив тільки листи. — Побачивши Швейка, він сплутав його, мабуть, з якоюсь не симпатичною йому людиною, і почав лаяти Швейка: він, мовляв, чревовіщатель.
Швейк підійшов до Ванека. Той теж був добре під мухою, але дуже приємний і милий.
— Пане фельдфебелю, — доповів йому Швейк, — вам треба піти зараз на склад, там уже чекає взводний Фукс із десятьма солдатами, — одержите консерви. І негайно, бігом назад. Пан обер-лейтенант телефонував уже двічі.
Ванек вибухнув сміхом.
— Та що я, з глузду з’їхав, серденько? Та я б сам себе мусив вилаяти, мій ангеле! На все досить часу, не горить, золотко моє. Коли пан обер-лейтенант вирядить стільки маршових рот, як я, отоді він зможе про щось говорити і не буде нікого даремно турбувати своїм «бігом марш!». Таж я вже дістав у полковій канцелярії наказ, що їдемо завтра, щоб усі збиралися і йшли зараз одержувати зі складу все потрібне на дорогу. А що я зробив? Пішов спокійненько сюди на чверточку винця. Сидиться мені тут дуже гарно, і плювати мені на все з високого дерева. Консерви залишаться консервами, видача — видачею. Я краще знаю склад, ніж пан обер-лейтенант, і мені відомо, про що на таких нарадах панів офіцерів у пана полковника говориться. То наш пан полковник уявляє собі тільки в своїй фантазії, ніби на складі є якісь консерви. Їх не було ніколи, а склад нашого полку діставав їх у міру потреби в бригаді або позичав у інших полках. Тільки одному Бенешівському полкові ми винні понад триста бляшанок консервів. Хи-хи! Хай собі балакають на нарадах що їм заманеться. Дивіться, які швидкі! Таж їм каптенармус — якщо туди прийдуть — сам скаже, що вони подуріли, адже жодна маршова рота ще не дістала на дорогу консервів. Чи не правда, стара картопле? — звернувся він до штабсфельдфебеля. Але той або засинав, або в нього вже починалася біла гарячка. Отож він відповів:
— Вона йшла й тримала над собою розкриту парасолю.
— Найкраще зробите, — провадив фельдфебель Ванек, — коли махнете на все рукою. Якщо сьогодні в полковій канцелярії сказали, що завтра їдемо, то в це не повинна вірити навіть мала дитина. Хіба ми можемо їхати без вагонів? При мені ж телефонували на вокзал. Там нема жодного вільного вагона. Саме так було і з останньою маршовою ротою. Ми тоді два дні стояли на вокзалі й чекали, аби хтось над нами змилувався і прислав поїзд. А до того ж ми не знали, куди поїдемо. Навіть сам полковник цього не знав. І хоч ми тоді проїхали вже всю Угорщину, ніхто не мав уявлення, куди нас далі повезуть: чи на Сербію, чи на Росію. З кожної станції безпосередньо розмовляли із штабом дивізії. А ми були лише така собі латка. От і пришили нас нарешті під Дуклю, там нас розмолотили, і ми поїхали знову формуватися. Тільки не бігти поперед батька в пекло. Все з часом з’ясується. Поспіємо з козами на торг. Jawohl, nochamol 1.
Вино тут сьогодні надзвичайно добре, — говорив далГ Ванек, навіть не слухаючи, що курликає собі під ніс штабний фельдфебель: „Glauben Sie mir, ich habe bisher wenig von meinem Leben gehabt. Ich wundere mich über diese Frage“ 2.
1 Так і не інакше (нім. діал.).
2 Повірте мені, я дотепер так мало користався життям. Мене дивує це запитання (нім.).
— Чого б я даремно морочив, собі голову від’їздом маршбатальйону? То тільки у першій маршовій, з якою я їхав, усе було за дві години в. повному порядку... А інші маршові нашого тодішнього маршового батальйону готувалися до дороги цілі два дні. Але в нас ротним командиром і був лейтенант Пршеносіл, хлопець — любо глянути. От він і каже: «Ви, хлопці, не поспішайте», — і все йшло як по писаному. Лише за дві години перед відходом поїзда ми почали збиратися. І ви, Швейку, зробите добре, коли теж сядете...
— Не можу, — відповів з героїчним самозреченням бравий вояк Швейк, — мушу бути в канцелярії, ану ж хтось телефонуватиме.
— Ну, йдіть собі, моє золотко, але запам’ятайте на все життя, що це негарно з вашого боку і що справжній ординарець ніколи не повинен бути там, де він потрібний. Не треба бути таким надто ревним. Справді, немає нічого огиднішого від такого ординарця, котрий думає, що без нього й вода не освятиться, і бігає як ошпарений.
Але Швейк уже був за дверима і поспішав до канцелярії своєї маршової роти.
Ванек залишився на самоті, бо аж ніяк не можна було сказати, що штабний фельдфебель міг підтримати йому компанію.
Той зовсім замкнувся в собі і, гладячи чвертку вина, плів без жодного зв’язку по-чеському й по-німецькому:
— Багато разів я проходив тим селом, а мені й не снилося, що вона є на світі. In einem halben Jahre habe ich meine Staatsprüfung hinter mir und meinen Doktor gemacht 1. Зробився з мене старий каліка, дякую вам, Люсі. Erscheinen sie in schön ausgestatteten Bänden 2, — може, є ще хтось поміж вами, хто це все пам’ятає...
Фельдфебель-рахівник з нудьги барабанив якийсь марш, але нудився недовго, бо відчинилися двері, ввійшов кухар Юрайда з офіцерської кухні й гепнувся в крісло.
1 За півроку я складу державний іспит і дістану ступінь доктора (нім.).
2 Вони всі виходять у гарно оформлених томах (нім.).
— Ми сьогодні, — пробурмотів він, — дістали наказ іти по коньяк на дорогу. А тому, що наш плетений бутель був ще з ромом, то довелось його випорожняти. Ну й накоїли ж ми собі. Всі, хто працює на кухні, на ногах не тримаються. Я, готуючи обід, помилився на кілька порцій, пан полковник прийшов пізно, і для нього не вистачило. Тепер для нього там готують омлет. Луснути можна зо сміху!
— Оце так авантюра, — додав Ванек, якому сп’яну завжди дуже подобалися пишномовні слова.
Кухар Юрайда пустився в філософські міркування, це відповідало його колишній професії, бо він видавав перед війною окультний журнал і бібліотеку «Загадки життя і смерті». В армії він сховався до офіцерської полкової кухні, й не раз у нього підгоряла печеня, коли він заглиблювався в читання перекладу староіндійських сутр «Прагна параміте» («Одкровення мудрості»).
Полковник Шредер любив його, як своєрідну полкову рідкість, бо яка ж офіцерська кухня могла ще почванитися кухарем-окультистом, що, зазираючи в загадки життя і смерті, вмів би приємно здивувати всіх такою доброю печенею на сметані або ж таким рагу, що під Комаровом смертельно поранений поручник Дуфек без перерви кликав Юрайду.
Юрайда, який ледь-ледь тримався в кріслі й від якого відгонило на цілу милю ромом, несподівано сказав:
— Коли для пана полковника сьогодні не вистачило порції й він побачив тільки тушену картоплю, він запав у стан такі. Ви знаєте, що це таке гакі? Це стан голодних духів. І тоді я сказав йому: «Чи ви маєте, пане полковнику, досить сили, щоб знести той фатальний факт, що для вас не вистачило телячих нирок? У кармі 1 вирішено, щоб ви, пане полковнику, дістали сьогодні на вечерю казковий омлет з посіченою тушеною телячою печінкою».
1 Карма — термін староіндійської філософії, фатальна залежність від попередніх вчинків.
Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
