Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
— А й правда, чого доброго попруть нас у ті гори, — розхвилювався Батцер. — Наш полк уже був і у Сербії, і в Карпатах. Я вже досить натягався з чемоданами пана капітана по горах, двічі вже, як припекло, губив їх, — раз у Сербії, другий раз у Карпатах. Може, таке мене чекає й утретє на італійському кордоні, а що тамтешній харч... — Він плюнув і присунувся ближче до Матушича. — Знаєш, у нас в Кашперських горах роблять такі малесенькі кнедлі із сирої картоплі. Їх варять, потім ще вмочають у яйце, гарненько посипають тертими сухариками, а потім смажать на салі.
Останнє слово він промовив якимось таємниче-урочистим голосом.
— Але найліпше за все кнедлики з кислою капустою, — додав він меланхолійно, — куди до них тим дурним макаронам.
На цьому й тут закінчилася розмова про Італію...
Поїзд стояв на вокзалі вже понад дві години, і тому в решті вагонів усі в один голос твердили, що його, мабуть, заберуть і пошлють в Італію. Про це свідчили й інші факти. З ешелоном робили дуже дивні речі. Усіх солдатів знову повиганяли з вагонів, з’явилася санітарна інспекція з дезинфекційною командою і старанно покропила всі вагони лізолом, що було сприйнято з великим невдоволенням, надто в тих вагонах, де везли запаси хліба.
Але наказ є наказ. Санітарна комісія наказала зробити дезинфекцію по всіх вагонах ешелону номер 728 і тому спокійнісінько покропила лізолом гори хліба й мішки з рисом. Уже з цього було видно, що діється щось незвичайне.
Потім усіх загнали до вагонів, а за півгодини знову вигнали, бо ешелон прийшов інспектувати якийсь старенький генерал. Швейкові зараз спало на думку відповідне назвисько для старого пана. Стоячи позаду шеренги, він прошепотів фельдфебелеві Ванекові: «Ото здихляк».
А старий генерал у супроводі капітана Саґнера пройшовся перед шеренгою і, зупинившись біля одного молодого солдата, щоб якось підбадьорити всіх, запитав, звідки він, скільки йому років і чи має годинник. Хоч солдат і мав один годинник, але він сподівався дістати від старого пана ще один, і тому відповів, що годинника в нього немає. На це старенький здихляк-генерал придуркувато всміхнувся, так само як, бувало, робив цісар Франц-йосиф, коли звертався до бурґомістрів, і сказав: «Це добре, це добре!» — потім зробив честь капралові, що стояв поблизу, спитавши, чи здорова його жінка.
— Насмілюсь доповісти, — гаркнув капрал, — я нежонатий.
На що генерал, прихильно усміхаючись, також сказав своє:
— Це добре, це добре.
Потім здитинілий генерал попросив капітана Саґнера продемонструвати, як солдати здвоюють шеренги. За хвилину вже лунало: «Перший-другий, перший-другий, перший-другий!»
Це генерал-здихляк дуже любив. Він навіть удома ставив перед себе двох денщиків, а ті мусили самі рахувати: «Перший-другий...»
Таких генералів Австрія мала силу-силенну.
Коли огляд щасливо скінчився, генерал не пошкодував похвал для капітана Саґнера, а солдатам дозволили погуляти на території вокзалу, бо прийшло повідомлення, що ешелон рушить тільки за три години. Солдати, прогулюючись по перону, лупали на всі боки очима і ловили гав. На вокзалі було чимало людей, і то тут, то там декому з вояків щастило вижебрати сигарету.
Це було яскравим доказом того, як ущухло захоплення, що на початку війни виливалося в гучне вітання ешелонів на вокзалах: тепер солдатам доводилось жебрати.
До капітана Саґнера прийшла делегація від Товариства для вітання героїв у складі двох страшенно змучених дам. Вони передали подарунок для ешелону, а саме: двадцять коробочок ароматних таблеток для відсвіжування рота — реклама однієї будапештської фабрики цукерок. Таблетки були гарно вкладені в бляшаночки, на кришках яких був намальований угорський гонвед, що тиснув руку австрійському ополченцеві, а над ними осяйна корона святого Стефана. Навколо йшов напис по-німецькому й по-угорському: „Für Keiser, Gott und Vaterland“ 1.
Фабрика цукерок була така вірнопіддана, що на перше місце поставила імператора, а вже за ним господа бога.
Кожна коробочка містила вісімдесят таблеток, так що на трьох вояків припадало приблизно п’ять. Крім цього, замучені дами принесли великий пакунок надрукованих листівок з двома молитвами, що їх склав будапештський архієпископ Геза із Сатмар-Будафала. Молитви, повні найстрашніших прокльонів на адресу всіх ворогів, були написані німецькою і угорською мовами так пристрасно, Що на кінці їм бракувало лише міцного угорського: „Baszom a Kristusmarjät“ 2.
1 За імператора, бога і батьківщину! (Нім.)
2 Груба, непристойна угорська лайка.
На думку шановного архієпископа, добрий господь бог повинен був посікти росіян, англійців, сербів, французів і японців на капусту і зробити з них гуляш з перцем. Велелюбний господь бог повинен був купатися в крові ворогів і вирізати їх усіх, як це колись зробив жорстокий Ірод з немовлятами.
Преосвященний архієпископ будапештський вжив у своїх молитвах, наприклад, такі милі вирази: «Хай бог благословить ваші баґнети, щоб вони глибоко вп’ялися в животи ваших ворогів. Хай найсправедливіший бог спрямовує артилерійський вогонь на голови ворожих штабів. Дай, милосердний боже, щоб усі вороги захлинулися в своїй крові з ран, які ви їм завдасте». Тому треба ще раз відзначити, що в кінці тих молитовок бракувало тільки „Baszom a Kristusmarját“.
Передавши все це, дами висловили капітанові Саґнеру своє жагуче бажання бути присутніми, коли роздаватимуть подарунки. Одна з них навіть наважилася попросити дозволу виголосити промову до солдатів, яких вона називала не інакше як „Unsere braven Feldgrauen“ 1.
1 Наші браві сірі польові шинелі (нім.).
Обидві були дуже ображені, коли капітан Саґнер відхилив їхнє прохання. Тим часом гостинці помандрували до вагона, в якому містився склад. Шановні дами пройшли рядами солдатів, а одна з них не знехтувала нагодою поплескати по щоці бородатого солдата Шимека з Будейовиць. Шимек, не знаючи нічого про достойну місію цих дам, по-своєму розтлумачив таке поводження і після їхнього відходу промовив до своїх товаришів:
— Ну й нахабні ж, шльондри. Бодай ця мавпа була хоч з фасаду гарна, а то чистісінько чорногуз: ніжки — немов ті тички, сама як з хреста знята, і вона ще, стара кочерга, до солдатів залицяється.
На вокзалі була метушня. Події з італійцями викликали тут справжню паніку, два ешелони з артилерією було затримано і направлено до Штірії. Був тут також ешелон боснійців. З невідомих причин він стояв вже два дні, всіма забутий. Боснійці вже два дні не діставали нічого з кухні й ходили жебрати хліб у Новий Пешт. Навколо тільки й чути було схвильовані розмови кинутих напризволяще боснійців. Вони розлючено жестикулювали й безнастанно лаялися.
Незабаром маршовий батальйон дев’яносто першого полку знову зігнали докупи, і солдати позалазили в свої вагони. Однак за хвилину батальйонний ординарець Матушич повернувся з вокзальної комендатури із звісткою, що поїдуть аж за три години. Тому щойно зібраних солдатів знову випустили з вагонів.
Перед самим відходом поїзда до штабного вагона вскочив дуже схвильований поручник Дуб і почав домагатися, щоб капітан Саґнер негайно наказав заарештувати Швейка.
Поручник Дуб, давній відомий донощик у місті, де він учителював, дуже радо пускався в розмови з вояками, намагаючись збагнути, що солдати думають, і водночас шукаючи нагоди повчити їх і пояснити, чому й за що вони воюють.
Під час свого обходу він побачив за вокзальною будівлею біля ліхтаря Швейка. Той стояв і зацікавлено розглядав плакат якоїсь добродійної воєнної лотереї. На плакаті наочно було показано, як австрійський солдат баґнетом пришпилює до муру сторопілого бородатого козака.
Поручник Дуб поплескав Швейка по плечу й спитав, як це йому подобається.
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк, — це дурне. Я вже бачив багато дурних плакатів, але такої нісенітниці мені ще не доводилося бачити.
— А що вам тут не подобається? — запитав поручник Дуб.
— Мені, пане лейтенанте, не подобається, як той вояк поводиться з довіреною йому зброєю. Таж він може зламати баґнет об мур, а потім це взагалі зовсім ні до чого, і його можуть покарати, бо росіянин підняв руки вгору і піддається: його взято в полон, а з полоненими треба добре поводитися. Кажіть що хочете, а вони також люди.
Тут поручник Дуб вирішив витягти із Швейка якомога більше і спитав:
— Так значить, вам шкода цього росіянина, правда?
— Мені, пане лейтенанте, шкода обох. Росіянина тому, що його прохромили, нашого — бо його за це заарештують. Він, пане лейтенанте, поламає баґнет, адже мур кам’яний, а сталь — вона крихка. У нас, пане лейтенанте, ще до війни, коли я відбував військову службу, був у роті один лейтенант. Навіть наш старший фельдфебель, що служив за юшку, не вмів так гарно висловлюватися, як той пан лейтенант. На учбовому плацу він нам, було, каже: «Коли почуєш «Habacht», мусиш вибалушувати баньки, як той кіт, що кладе в січку». Але взагалі він був непогана людина. Раз на різдво він зовсім одурів: купив для роти цілий віз кокосових горіхів. Відтоді я вже знаю, які баґнети крихкі. Половина роти поламала на тих горіхах баґнети, і наш полковник наказав усю роту посадити під арешт. Три місяці ми не сміли й кроку з казарми ступити, а пан лейтенант мав домашній арешт...
Поручник Дуб люто поглянув у безтурботне обличчя бравого вояка Швейка і злісно спитав:
— Ви мене знаєте?
— Знаю, пане лейтенанте.
Поручник Дуб витріщив очі й затупцював на місці:
— А я вам кажу, що ви мене ще не знаєте. Швейк так само безтурботно, спокійно, немовби рапортуючи, знову повторив:
— Я вас знаю, пане лейтенанте. Ви, насмілюсь доповісти, з нашого маршового батальйону.
— Ви мене не знаєте! — лементував поручник Дуб. — Ви, можливо, знаєте мене з доброго боку, але чекайте, ви мене тепер упізнаєте й з поганого боку, і не думайте собі, що я такий хороший, як здаюся, я кожного примушу заплакати. Отже, знаєте тепер мене чи ні?
— Знаю, пане лейтенанте.
— А я вам востаннє кажу, що ви мене не знаєте! Осел! Маєте братів?
— Так точно, пане лейтенанте, маю одного.
Поручник Дуб оскаженів, дивлячись на спокійне, безтурботне Швейкове обличчя, і, втративши самовладання, вигукнув:
— Ваш брат, мабуть, така сама тварюка, як і ви. Ким він був?
— Учителем гімназії, пане лейтенанте. Він також був на військовій службі і склав екзамен на офіцера.
Поручник Дуб глянув на Швейка, немовби збираючись його проколоти наскрізь. Швейк з гідністю витримав розлючений погляд поручника Дуба, і незабаром їхня розмова закінчилася словом «Abtreten!».
Кожен пішов своєю дорогою, і кожен думав про своє. Поручник Дуб думав, як він розповість про все капітанові й той накаже заарештувати Швейка. А Швейк зробив такий висновок: він уже бачив багато пришелепуватих офіцерів, але цей поручник Дуб справді неабияке дурило.
Поручник Дуб, який саме сьогодні вирішив, що йому належить виховувати солдатів, знайшов за вокзалом нові жертви. Це були двоє солдатів з того ж дев’яносто першого полку, але з іншої роти. Вони каліченою німецькою мовою змовлялися в пітьмі з двома повіями, їх цілі табуни швендяли навколо вокзалу. Швейк уже здалека зовсім виразно почув різкий голос поручника Дуба:
— Ви мене знаєте?! А я вам кажу, що ви мене не знаєте... Але постривайте, ви ще мене пізнаєте... Можливо, ви мене знаєте з доброго боку!.. А я вам кажу, ви мене ще пізнаєте з поганого боку!.. Я вас примушу заплакати, осли! Маєте братів? Це, певно, такі ж самі тварюки, як і ви!.. Ким були? В обозі... Ну, добре... Пам’ятайте, що ви солдати... Ви чехи?.. А знаєте, що Палацький сказав, що коли б не було Австрії, то ми б мусили її створити...
Але загалом обхід поручника Дуба не мав добрих наслідків. Він, здається, затримав ще три групи солдатів, однак його виховні зусилля «примусити заплакати» зазнали повного краху. Це був матеріал, який везли на фронт. В очах кожного солдата зокрема поручник Дуб читав, що всі вони думають про нього дуже погано. Це вразило його пиху, і тому він перед відходом поїзда домагався від капітана Саґнера заарештувати Швейка. Обґрунтовуючи необхідність ізоляції бравого вояка Швейка, він зазначав підозріло нахабну його поведінку, причому щирі відповіді Швейка на останнє запитання назвав злосливими натяками. Якщо так, мовляв, триватиме далі, то офіцерський корпус утратить будь-яку повагу в очах солдатів, у чому, певне, ніхто з панів офіцерів не сумнівається. Він сам ще перед війною говорив з паном окружним начальником, що кожний начальник повинен підтримувати свій авторитет. Пан окружний начальник був також цієї думки.
Особливо тепер, на війні, що більше наближаємося до ворога, то більше треба, щоб солдати мали страх якийсь. Отож він і домагається, щоб Швейка дисциплінарно покарали.
Капітан Саґнер, як кожий кадровий офіцер, ненавидів офіцерів запасу з різних цивільних професій і звернув увагу поручника Дуба на те, що такі заяви можуть мати місце тільки в формі рапортів, а не здійснюватися базарним способом, немовби тут торгуються за картоплю. Щодо самого Швейка, то перша інстанція, якій він підлягає, є пан надпоручник Лукаш. Такі справи вирішуються тільки по інстанції. Від роти справа надходить до батальйону, і це, очевидно, пану поручникові відомо. Якщо Швейк справді щось накоїв, то спочатку він мусить піти на ротний рапорт, а на випадок апеляції — на батальйонний рапорт. Але якщо пан надпоручник Лукаш не заперечує і вважає розповідь пана поручника Дуба за офіційну заяву про необхідність покарання, то він, Саґнер, нічого не має проти того, щоб Швейка затримати й допитати.
Надпоручник Лукаш не заперечував, але зауважив, що із Швейкових розповідей йому добре відомо, що Швейків брат справді був учителем у гімназії і офіцером запасу.
Поручник Дуб завагався і сказав, що він мав на увазі покарання лише в ширшому розумінні цього слова і що, можливо, той Швейк просто не вміє правильно висловлювати свою думку, а тому його відповіді справляють враження нахабства, злоби й неповаги до начальства. Крім того, весь вигляд Швейка свідчить про його недоумкуватість.
Таким чином, над головою Швейка пролетіла грізна буря, але грім не вдарив.
У вагоні, де була канцелярія і батальйонний склад, фельдфебель-рахівник маршового батальйону Баутанцель дуже милостиво видав двом батальйонним писарчукам по пригорщі ароматних таблеток з тих коробочок, які мали поділити між солдатами батальйону. У цьому не було нічого дивного: з усім, що призначалося для солдатів, у батальйонній канцелярії робили такі самі шахрайські махінації, як і з цими нещасними таблетками.
Під час війни це стало загальним явищем: якщо десь інспекційна ревізія й не виявила крадіжок, то кожного фельдфебеля-рахівника у всіляких канцеляріях підозрювали, ніби він також порушує кошториси, але з допомогою махінацій уміє ховати кінці в воду. Оскільки нічого ліпшого, що можна було б украсти, не було, писарчуки запихалися солдатськими цукерками, аби насолодитися бодай хоч цією поганню, а Баутанцель нарікав на важкі обставини, які склалися в цій дорозі:
— Я вже відкалатав з маршовими батальйонами два походи, але такої нужденної дороги, як ця, ми ще не мали. Таж тоді, господи, до прибуття в Пряшів у нас були гори всього, чого тільки душа забажає. Я сховав десять тисяч «мемфісок», два круги швейцарського сиру, триста бляшанок консервів. І коли ми вирушили на Бардейов у окопи, а росіяни від Мушіни відтяли зв’язок з Пряшевом, закипіла торгівля — дай боже здоров’я. З усього, що я мав, десяту частину віддав, аби замилити очі маршбатальйонові, мовляв, це я заощадив, а решту продав у обозі. Був у нас тоді майор Сойка — свиня, яких світ не бачив. Особливим геройством він не вирізнявся, а здебільшого вештався у нас біля обозу, бо там, угорі, свистіли кулі і рвалася шрапнель. Приходив до нас ніби для того, щоб переконатися, чи добре варять для солдатів батальйону, і, звичайно, з’являвся внизу завжди якраз тоді, коли надходили відомості, що росіяни знову щось готують. Сам увесь тремтить, мусив спочатку на кухні хильнути рому й лише тоді починати перевірку польових кухонь, що стояли навколо обозу, бо вгору на позиції не можна було проїхати і обід носили туди вночі. У таких умовах про якусь офіцерську кухню шкода було й говорити. Єдину дорогу, яка ще вільно зв’язувала нас із тилом, тримали німці з рейху. Вони затримували все, що нам надсилали з тилу кращого, і зжирали самі, а для нас уже нічого не залишалося. Ми всі в обозі були без офіцерського майна. За весь той час мені вдалося заощадити для нашої канцелярії тільки одне-однісіньке порося. Я дав його закоптити, а щоб майор Сойка цього не пронюхав, ми сховали порося в артилеристів на відстані години дороги від нас, де я мав одного знайомого фейерверкера.
Так ось той майор, прийшовши до нас, почав, як завжди, куштувати в кухні юшку. Щоправда, м’ясо варилося рідко, лише коли щастило здобути з великими труднощами свиней або худючих корів десь на околицях. До того ж нам ще й пруссаки створювали велику конкуренцію, бо, реквізуючи, платили вдвічі більше, ніж ми, за худобу. Поки ми стояли під Бардейовом, я на закупівлі худоби заощадив щось понад тисячу двісті крон, бо найчастіше замість грошей ми давали квитанції з гербовою батальйонною печаткою. Особливо в останні дні, коли Довідалися, що росіяни вже на сході від нас у Радвані, а на заході — в Подоліні. Нема гірше працювати з таким народом, як тамтешній: ні читати, ні писати не вміють, а підписуються трьома хрестиками. Наше інтендантство дуже добре про це знало, так що, коли ми посилали туди по гроші, я не міг додавати як виправдувальні! документи фальшиві квитанції, ніби я виплатив їм гроші. Такі речі можна було робити тільки там, де народ освіченіший і вміє підписуватись. А потім, як я вже сказав, пруссаки платили більше, ніж ми, й платили готівкою. Отож, коли ми кудись приходили, люди на нас дивилися, як на грабіжників. До того ж інтендантство видало наказ, що квитанції, підписані хрестиками, передаються польовим ревізорам. А цих жевжиків з контролю у нас було повно. Приходить такий «контролер», нажереться у нас, нап’ється, а на другий день на нас і заявить. Той майор Сойка безнастанно нишпорив по наших кухнях і, їй-богу, хоч вірте, хоч ні, одного разу витяг з казана м’ясо, призначене всій роті. Почав із свинячої голови, й заявив, що вона недоварена, і звелів її ще якусь хвилину поварити. Правду кажучи, м’яса тоді варилося небагато. На цілу роту припадало приблизно дванадцять колишніх справжніх порцій м’яса, але він все це ум’яв, потім покуштував юшку і зчинив галас, мовляв, це вода, і що це за порядки, коли юшка з м’яса, а м’яса нема. Наказав заправити її маслом і кинути туди мої власні макарони, які я заощадив за весь останній час. Але мене не так це обурило, як те, що на заправку ляпнуло два кіло вершкового масла, яке я заощадив ще тоді, коли працювала офіцерська кухня. Я тримав його на поличці під ліжком. Він побачив та як заверещить: «Чиє це масло?» Я йому тоді й сказав, що, згідно з розкладкою в останньому наказі по дивізії, на кожного солдата припадає додатково п’ятнадцять грамів масла або двадцять один грам смальцю. Але оскільки жирів на таку кількість людей не вистачає, то ми тримаємо залишки масла, аж поки набереться стільки, що можна буде поліпшити харчування солдатів установленою кількістю жиру. Майор Сойка дуже розсердився і почав кричати, що я, мабуть, чекаю, коли прийдуть росіяни і заберуть останні два кіло масла: «Щоб мені зараз же кинули це масло в юшку, якщо вже юшка без м’яса!» Отак я і втратив увесь свій запас. Цей майор, вірте мені, коли з’являвся, завжди приносив мені нещастя. В нього незабаром виробився такий нюх, що він умів одразу ж винишпорити всі мої запаси. Одного разу я на солдатах заощадив волову печінку. Ми хотіли її стушкувати для себе. Раптом він поліз під ліжко й витяг її звідти, та ще й розкричався на мене. А я йому пояснюю, що цю печінку треба закопати, бо ще зранку один коваль з артилерії, який закінчив ветеринарні курси, встановив її непридатність. Майор узяв з собою одного солдата з обозу, і вони почали на горі під скелями варити в казанках ту печінку, І це, так би мовити, вирішило його долю. Росіяни помітили вогонь і як бабахнули по майорові та його казанку з вісімнадцятки. Потім ми ходили туди подивитися, що від них залишилося, але ніхто не міг розрізнити, де на скелях валяється волова печінка, а де печінка пана майора...
* * *
Потім знову прийшла звістка, що ешелон вирушить аж за чотири години. Бо, як говорили, шлях на Гатван геть забитий поїздами з пораненими. Поширилася чутка, буцімто на вокзалі біля Егера санітарний поїзд із хворими й пораненими зіткнувся з ешелоном, який віз артилерію. З Будапешта туди вже ніби послали поїзд на допомогу.
За хвилину вже працювала фантазія всього батальйону. Патякали про двісті забитих і поранених, про те, що ця катастрофа влаштована навмисне, щоб приховати шахрайства з постачанням для хворих. Це стало поштовхом для гострої критики поганого постачання батальйону та злодійства в канцеляріях і на складах.
Більшість була тієї думки, що батальйонний фельдфебель-рахівник Баутанцель ділиться всім з офіцерами.
У штабному вагоні капітан Саґнер повідомив, що, згідно з маршрутом, вони вже, власне, повинні бути на галицькому кордоні. В Егері, мовляв, вони мали дістати для батальйону на три дні хліб і консерви, але до Егера їхати ще десять годин. Крім того, в зв’язку з наступом, за Львовом скупчилося стільки поїздів з пораненими, Що, згідно з телеграмою, жодного буханця хліба ані бляшанки консервів дістати неможливо. Саґнер одержав наказ: замість хліба й консервів виплатити солдатам по 6 крон 72 гелери. Ці гроші вони отримають при видачі платні за дев’ять днів, якщо, звичайно, капітан Саґнер доти дістане гроші з бригади. В касі є тільки щось із 12 000 крон.
— Але ж це свинство з боку полку, — сказав надпоручник Лукаш, — пустити нас, як жебраків, по світу.
Прапорщик Вольф і надпоручник Коларж почали шепотітися про те, що полковник Шредер за останні три тижні надіслав на свій особистий рахунок у Віденський банк 16000 крон.
Надпоручник Коларж потім розповідав, як заощаджують гроші. Вкраде хтось у полку 6000 крон і запхає їх до власної кишені, а по всіх кухнях цілком логічно дається наказ — скоротити порцію гороху на солдата на З грами в день. За місяць це дає 90 грамів на людину, а в кожній ротній кухні заощаджується гороху понад 16 кілограмів. Ну, а в звіті кухар мусить показати, що весь горох витрачено.
Надпоручник Коларж у загальних рисах розповів Вольфові про інші випадки, які він спостерігав. Такими фактами була переповнена діяльність усієї військової адміністрації, починаючи від фельдфебеля-рахівника в якійсь нещасній роті і кінчаючи хом’яком у генеральських еполетах, який робив собі запаси на післявоєнну зиму.
Війна вимагала відваги й у крадіжках. Інтенданти дивились один на одного з любов’ю, немовби хотіли сказати: «Ми єдине тіло і єдина душа, крадемо, друже, шахруємо, брате, але нічого не вдієш, проти течії не попливеш. Якщо ти не візьмеш — візьме інший та ще й скаже про тебе, що ти не крадеш, бо вже накрався по самі вуха».
До вагона ввійшов якийсь пан з червоно-золотими лампасами. Це знову був один з тих генералів, що їздили по всіх залізницях як інспектори.
— Сідайте, панове, — ввічливо запросив він, радіючи, що знову наскочив на якийсь ешелон, навіть гадки не маючи про його перебування тут.
Капітан Саґнер хотів відрапортувати, але генерал тільки махнув рукою.
— У вашому ешелоні непорядок, у вашому ешелоні не сплять. У вашому ешелоні вже повинні спати. В ешелонах, коли вони стоять на вокзалі, належить лягати спати о дев’ятій годині, так, як і в казармах.
Генерал говорив лаконічно:
— Перед дев’ятою годиною треба повести людей у сортири за вокзалом, а потім — спати, бо інакше солдати вночі запаскудять колію. Розумієте, пане капітане? Повторіть! Або не повторюйте, а зробіть так, як я бажаю. Засурмити тривогу, вигнати людей до сортирів, засурмити вечірню зорю і спати. Перевіряти, хто не спить. Карати! Отак. Це все? Вечерю роздавати о шостій годині.
Потім заговорив про давноминулі справи, про те, чого ніколи не було, а якщо було, то, так би мовити, за рогом у тридев’ятому царстві. Одне слово, він стояв тут, як примара з царства четвертого виміру.
— Вечерю роздавати о шостій годині, — провадив генерал, поглядаючи на годинник, який показував десять хвилин на дванадцяту ночі. — Um halb neune Alarm, Latrinenscheissen, dann schlafen gehen 1. На вечерю о шостій годині — гуляш з картоплею замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру.
Потім він віддав наказ — перевірити бойову готовність. Отож капітан Саґнер знову наказав засурмити тривогу, а інспекційний генерал, спостерігаючи, як шикується батальйон, проходжувався з офіцерами і безугавно повторював одне й те ж, немов усі були якісь ідіоти й неспроможні були відразу його зрозуміти. При цьому він не зводив очей зі стрілки годинника:
— Also, sehen Sie, um halb neune scheissen, und nach einer halben Stunde schlafen. Das genügt vollkommen 2.
1 О пів на дев’яту — тривога, випорожнюватись і спати (нім.).
2 Отже, зволите бачити, о пів на дев’яту випорожнюватись, а за півгодини спати. Більшого не вимагається (нім.).
У цю перехідну пору солдати звичайно випорожнюються рідким. Найголовніше, підкреслюю, це — сон. Сон надає сили для дальших походів. Поки люди в поїзді — вони мусять відпочивати. Якщо у вагонах не досить місця, то солдати сплять позмінно. Одна третина солдатів у вагонах зручно вмощується і спить від дев’ятої години до півночі, а решта стоять і дивляться на них. Потім ті, що виспалися, звільняють місце другій третині, яка спить від півночі до третьої години ранку. Третя зміна спить від третьої до шостої, потім підйом, уся команда йде вмиватися. Коли рушили, — з вагонів не ви-ска-ку-ва-ти! Поставити патрулі, щоб солдати під час руху не ви-стрибу-ва-ли. Якщо солдатові зломить ногу ворог... — генерал поклепав себе по нозі, — це дуже похвальна річ, але покалічити себе, зістрибуючи з вагонів на повному ходу, — це гідне кари.
Отже, це ваш батальйон? — звернувся він до капітана Саґнера, розглядаючи заспані обличчя вояків, з яких дехто не міг утриматися і, вирваний зі сну, позіхав на свіжому нічному повітрі. — Це, пане капітане, батальйон роззяв. Солдати вже о дев’ятій мусять спати.
Генерал зупинився перед одинадцятою ротою, де на лівому фланзі стояв Швейк і позіхав так, немов збирався проковтнути весь світ. При цьому він манірно прикривав рукою рот, і з-під руки долинало таке мукання, що надпоручник Лукаш тремтів, як би генерал не звернув на це уваги. Йому спало на думку, що Швейк позіхає навмисне.
А генерал, немовби відгадавши побоювання Лукаша, обернувся до Швейка і підійшов до нього:
— Böhm oder Deutscher? 1
— Böhm, melde gehorsam, Herr Generalmajor 2.
— Добже, — сказав генерал, що був поляком і вмів трохи по-чеському. — Ти ревеш, як корова до сіна. Мовчи, заткни пельку, не мукай. Ти був у сортирі?
— Ще не був, насмілюсь доповісти, пане генерал-майоре.
— Чому ж ти не пішов з іншими менжами? 3
1 Чех чи німець? (Нім.)
2 Чех, насмілюсь доповісти, пане генерал-майоре (нім.).
3 Чоловіками (пол.).
— Насмілюсь доповісти, пане генерал-майоре, на маневрах біля Пісека пан полковник Вахтль казав нам, коли солдати під час відпочинку побігли в жито, що солдат повинен думати не тільки про сортир, а й про геройські вчинки. А врешті, насмілюсь доповісти, що б ми, власне, там робили? Нам нема чого з себе видушувати. Згідно з маршрутом, ми повинні були вже на кількох станціях одержати вечерю — і нічого не одержали. З порожнім шлунком у вбиральню не пхайся.
Швейк, пояснюючи простими словами пану генералові загальну ситуацію, дивився на нього так довірливо, що генерал відчув потребу всіляко допомогти їм. Коли вже дається наказ іти у відхідок організованим строєм, то цей наказ повинен бути також і внутрішньо, фізіологічно обґрунтований.
— Пошліть їх спати до вагонів, — наказав генерал капітанові Саґнеру. — Як могло статися, що вони не дістали вечері? Всі ешелони, які проїжджають цією станцією, повинні діставати вечерю. Тут харчувальний пункт. Інакше не може бути, бо є певний план.
Генерал промовив це дуже впевнено, і це означало: оскільки вже одинадцята година ночі, а вечеря мала бути о шостій годині, як він уже раніше зазначив, то не лишається нічого іншого, як затримати поїзд на всю ніч і ще на день, аж до шостої години вечора, щоб люди дістали гуляш із картоплею.
— Немає нічого гіршого, — сказав генерал надзвичайно серйозно, — як, транспортуючи війська, забувати про їхнє харчування. Мій обов’язок — з’ясувати в канцелярії вокзальної комендатури, як це, власне, могло статися. Бо, панове, іноді винні тут і самі командири ешелонів. При ревізії станції Суботіште на південнобоснійській лінії я встановив, що шість ешелонів не дістали вечері, бо командири ешелонів забули вчасно потурбуватися про це. Шість разів на станції варили гуляш із картоплею, але ніхто його не вимагав. І цей гуляш виливали на одну купу. Це, панове, була гора картоплі з гуляшем, а на три станції далі солдати з ешелонів, які проїхали повз купу гуляшу, жебрали на вокзалі шматок хліба. Тут, як бачите, була винна не військова адміністрація! — Генерал рвучко махнув рукою. — Командири ешелонів не виконали своїх обов’язків! Ходімо до канцелярії!
Офіцери йшли за ним і думали, чому це всі генерали такі дурні.
В комендатурі виявилося, що справді про гуляш ніхто нічого не знає. Правда, сьогодні його мали варити для всіх ешелонів, які приїздитимуть, але пізніше надійшов наказ: замість гуляшу нарахувати кожній частині військ по сімдесят два гелери на кожного солдата, — так що кожний ешелон дістане на свій рахунок цю суму, яку він одержить від інтендантства додатково при видачі солдатської платні. Щодо хліба, то на станції Ватіан солдати дістануть по півбуханця.
Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
