Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
Надпоручник Лукаш мимохіть посміхнувся з цього «ранг», а Швейк повів далі:
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, той наш полковник був на зріст удвічі менший за вас, носив бакенбарди, як князь Лобковіц, одне слово, скидався на мавпу. А коли, було, рознервується, — стрибає вище свого зросту. Ми прозвали його «гумовим дідком». Це сталося саме перед котримсь першим травня. Ми були тоді в повній готовності. Напередодні ввечері він звернувся до нас на подвір’ї з великою промовою й сказав: «Завтра ми всі залишимося в казармах і ані кроку звідти не ступимо, щоб з найвищого наказу, в разі потреби, перестріляти всю ту соціалістичну банду. Тому той, хто спізниться і повернеться в казарми не сьогодні, а тільки наступного дня, зрадник батьківщини, бо такий п’яниця, як почнеться стрілянина, не вцілить жодної людини, а ще, трясця його матері, почне бахкати в повітря». Отже, той однорічник Желєзний повернувся до казарми і каже: «Гумовий дідок» і справді подав непогану ідею. Адже справді: якщо завтра нікого до казарми не пустять, то найкраще зовсім не приходити», — і він, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, так і зробив, як склянку вина випив. Ну, а полковник Флідлер, дай йому боже царство небесне, був така потвора паскудна, що на другий день нишпорив по Празі й шукав, хто з нашого полку відважився вилізти з казарми. Десь біля Прашної брани щасливо напоровся на Желєзного і тут же накинувся на нього: «Я топі там, я тепе профчу. Я топі це тфічі осолотчу!» Словом, наговорив йому сім мішків гречаної вовни і поволік за собою до казарм, а дорогою городив усілякі прикрі речі, погрожував йому і раз по раз питав, як його прізвище. «Шелєсний, Шелєсний, ти програф, я ратий, що тепе піймати, я топі показати den ersten Mai 1.
1 Перше травня (нім.).
Ти пути моїм, я тепе самкнути, файн самкнути!» А Желєзному вже було байдуже. Коли вони проходили через Поржичі біля Розваржіла, Желєзний скочив до якоїсь брами і зник з полковникових очей, позбавивши «гумового дідка» приємності посадити його до тюрми. Цей номер так розлютив полковника, що той зі злості забув прізвище своєї жертви і, повернувшись до казарми, аж підстрибував до стелі, добре хоч стеля була низька. Черговий по батальйону дивувався, чому це дідок раптом заговорив каліченою чеською мовою: «Мідяний самкнýти, Мідяний не самкнути. Олоф’яний самкнути, Цинковий самкнути!», І тут почалися дідусеві страждання. Він став мучити людей день у день, допитуючись, чи вже зловили Мідяного, Олов’яного і Цинкового. Нарешті наказав вишикувати увесь полк, але історія Желєзного була вже всім добре відома, і хтось перевів його до лазарету, бо він, мовляв, зубний технік.
Аж раз одному з нашого полку пощастило проштрикнути в шинку «У Буцеків» драгуна, який мостився до його дівчини. Вишикували нас у каре. Тут уже мусили бути всі, навіть хворі. Хто вже зовсім на ладан дихав, тих підтримували під руки. Отож не було іншої ради, мусив і Желєзний вийти разом з іншими на подвір’я. Там нам і прочитали полковий наказ приблизно такого змісту, що драгуни, мовляв, також солдати і проштрикувати їх забороняється, бо вони наші бойові соратники. Якийсь однорічник перекладав наказ, а полковник дивився на всі боки, як тигр. Спершу пройшовся перед фронтом, потім посунув до задніх рядів, обійшов каре й раптом упізнав Желєзного, бо той був хлопець як дуб, тому, пане обер-лейтенанте, це було дуже кумедно, коли той куций дідок волік його на середину. Однорічник одразу ж замовк, а наш полковник почав вистрибувати перед Желєзним, як роз’юшений собака навколо кобили, та гавкати: «Ти фіт мене не фисмикнутися. Ти фіт мене не йти, нікуди не фтекти. Ти тепер снову говорити, що ти Шелєсний, а я фсе говорити Мідяний, Цинкофий, Олов’яний, а він Шелєсний, а він, цей шибеник, Шелєсний, я тебе нафчу Олоф’яний, Цинковий, Мідяний. Ти, тфарюко, ти, свиня, ти Шелєсний!» Потім уліпив йому місяць арешту. Але раптом за два тижні в нього розболілися зуби, і тут він згадав, що Желєзний — зубний технік. Наказав привести його з гауптвахти до лазарету і звелів рвати зуб. Желєзний смикав йому той зуб з півгодини так, що дідка, мабуть, разів зо три відливали водою, зате дідок притих і простив Желєзному чотирнадцять днів, які тому залишалося відсидіти. Це завжди так буває, пане обер-лейтенанте, коли начальник забуде прізвище свого підлеглого. А підлеглий ніколи не сміє забувати прізвища свого начальника, як нам, бувало, казав цей самий пан полковник. Ми, мовляв, навіть за багато років не забудемо, що колись був у нас полковник Флідлер. Чи не була це трохи задовга історія, пане обер-лейтенанте?
— Знаєте, Швейку, — відповів надпоручник Лукаш, — що більше я вас слухаю, то більше переконуюсь, що ви взагалі не маєте ніякої пошани до своїх начальників. Солдат іще й через багато років повинен про своїх начальників говорити тільки добре.
Було видно, що надпоручника Лукаша це починало бавити.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — наче виправдовуючись, перебив його Швейк, — таж той пан полковник Флідлер уже давно на тому світі, але якщо ви, пане обер-лейтенанте, бажаєте, то я буду його тільки хвалити. Він, пане обер-лейтенанте, був справжній ангел для вояків. Такий добрий, просто викапаний святий Мартін, що роздавав гусей бідним і голодним. Він ділився своїм офіцерським обідом з першим зустрічним вояком, а коли нам усім уже набридли кнедлі з повидлом, дав наказ приготувати на обід тушковану картоплю із свинячим м’ясом. А під час маневрів ставав такий добрий, немов сім баб над ним пошептало. Коли ми прийшли до Нижніх Краловиць, він звелів нам випити все пиво в нижньокраловицькій броварні за його рахунок, а на свої іменини або день народження наказував для цілого полку готувати зайців у сметані й кнедлики з булок. Він був такий набожний, що одного разу, пане обер-лейтенанте...
Надпоручник Лукаш лагідно смикнув Швейка за вухо і сказав дружнім тоном:
— Ну-ну, йди вже, потворо, годі вже.
— Zum Befehl, Herr Oberleutnant! 1
1 Слухаю, пане обер-лейтенанте! (Нім.)
Швейк пішов до свого вагона. В той час біля одного з вагонів батальйонного ешелону, де були замкнені телефонні прилади й дроти, відбулася така сцена. Там, за наказом капітана Саґнера, стояв на посту солдат, бо все мало бути, як на фронті. Отже, зважаючи на цінність вантажу, обабіч вагонів розставили пости й дали їм „Feldruf“ i „Losung“ 1.
Цього дня пароль був „Kappe“2, а відзив — «Гатван». Вартовий, що стояв біля телефонної апаратури, був поляк з Коломиї, який не знати чому потрапив до дев’яносто першого полку.
Зрозуміло, він не мав ніякого уявлення, що таке «Kappe“, але, маючи якісь здібності до мнемотехніки, все ж таки запам’ятав, що слово починається з літери «k». Коли черговий по батальйону поручник Дуб, наближаючись до вагона, спитав у вартового пароль, той упевнено відповів: „Kaffee“ 3. Це, звичайно, була дуже природна річ, бо поляк з Коломиї ще й досі згадував ранішню й вечірню каву в брукському таборі.
Вартовий ще кілька разів прокричав „Kaffee“, а поручник Дуб мовчки йшов просто на нього. Тоді солдат, пам’ятаючи про свою присягу і про те, що він на посту, грізно вигукнув: „Halt!“ А коли поручник Дуб ступив до нього ще два кроки й знову спитав пароль, поляк націлився на нього з ґвинтівки і, не знаючи німецької мови, загорлав мішаною польсько-німецькою мовою: «Бенжє шайсн, бенжє шайсн!» 4
Поручник Дуб зрозумів і почав задкувати, вигукуючи: „Wachkommandant, Wachkommandant!“ 5
1 Пароль і відзив (нім.),
2 Шапка (нім.).
3 Кава (нім.).
4 «Буду стріляти!» (schiessen) — солдат сказав каліченою німецькою мовою.
5 Караульний командир! (Нім.)
З’явився взводний Єлінек, що ставив поляка на варту, і спитав пароль, потім те ж саме зробив поручник Дуб, але поляк з Коломиї на всі запитання розпачливо викрикував на весь вокзал: „Kaffee! Kaffee!“ З усіх ешелонів почали вистрибувати з казанками солдати. Зчинилася тривога, яка скінчилася тим, що обеззброєного чесного солдата відвели до арештантського вагона.
Але поручник Дуб мав певну підозру щодо Швейка. Він бачив, як той з казанком перший вилазив з вагона, і Дуб міг присягнутись усіма святими, що чув, як Швейк вигукнув: «Вилазь із казанками! Вилазь із казанками!»
Десь опівночі поїзд рушив на Ладовці — Требішов, де вранці його привітав союз ветеранів, переплутавши цей маршовий батальйон з маршбатальйоном чотирнадцятого гонведського угорського полку, який проїхав станцію ще вночі. Ветерани, видно, добре набрались і своїм ревом: „Istem áld meg a királyt!“ 1 — розбудили весь ешелон. Кілька свідоміших солдатів висунулися з вагонів і відповіли їм: «Поцілуйте нас у зад! Eljén!» 2 Тоді ветерани ревнули так, аж у вокзальному будинку задзвеніли шибки: «Eljén! Eljén a tizenegyedik regiment!» 3.
1 Боже, храни короля! (Угор.)
2 Слава! (Угор.)
3 Слава! Хай живе чотирнадцятий полк! (Угор.)
За п’ять хвилин поїзд рушив далі на Гуменне. Тепер виразно було видно сліди боїв, які йшли під час наступу росіян на долину Тиси. Обабіч тяглися примітивні окопи, де-не-де було видно спалені хутори і біля них нашвидку збудовані хижки, а це означало, що господарі знову повернулися додому.
Опівдні прибули на станцію Гуменне. На вокзалі, де теж було видно сліди боїв, почали готуватися до обіду, а солдати тим часом мали змогу на власні очі переконатися, як власті після відступу росіян поводилися з місцевим населенням, близьким мовою і релігією до росіян.
На пероні стояла група арештованих русинів, оточена угорськими жандармами. Там було кілька православних, учителів і селян з різних околиць. Руки їм скрутили мотузками і позв’язували парами. У багатьох були розбиті носи, а голови в ґулях. Це їх так розмалювали жандарми під час арешту.
Трохи далі бавився угорський жандарм. Він прив’язав священикові до лівої руки шнур і, тримаючи другий кінець у руці, примушував нещасного танцювати чардаш, загрожуючи прикладом; причому так шарпав за той шнур, що священик заривався носом у землю. Він не міг підвестися, бо мав зв’язані за спиною руки, і робив розпачливі спроби перевернутися на спину, щоб якось підвестися з землі. Жандарм з цього так щиро сміявся, аж сльози в нього текли з очей. Коли священик нарешті підводився, він шарпав за мотуз, і бідолаха знову орав носом землю. Цю розвагу припинив жандармський офіцер, який наказав, поки прибуде поїзд, відвести арештованих за вокзал до порожнього сарая, щоб ніхто не бачив, як їх б’ють.
Цей епізод обговорювали в штабному вагоні, і треба сказати, що більшість засуджувала таку жорстокість. Прапорщик Краус висловив думку, що коли вони справді зрадники, то їх треба повісити, а не знущатися з них. Поручник Дуб, навпаки, цілком схвалював такі сцени. Він зараз же пов’язав це з сараєвським замахом і пояснював, нібито угорські жандарми на станції Гуменне мстять за смерть ерцгерцоґа Франца-Фердінанда і його дружини. Щоб якось обґрунтувати свої слова, він послався на журнал «Чотирилисник», який видавав Шімачек. Мовляв, ще перед війною, в липневому номері журналу писалося, що цей замах, цей безпрецедентний сараєвський злочин надовго залишить у людських серцях незагоєну рану, тим болючішу, що цим злочином позбавлено життя не лише представника виконавчої державної влади, але й його вірної і коханої дружини. Вбивством цих двох людей було зруйновано щасливе і гідне наслідування родинне життя, а їх усіма обожнювані діти залишилися сиротами.
— Мабуть, жандарми в Гуменному теж передплачували Шімачків «Чотирилисник» і читали ту зворушливу статтю, — пробурмотів під ніс надпоручник Лукаш. Взагалі йому раптом усе стало таке бридке, огидне, що він відчув потребу напитися й розвіяти свою меланхолію. Він вийшов з вагона й пішов шукати Швейка.
— Слухайте, Швейку, — звернувся до нього, — ви не знаєте, де б роздобути пляшку коньяку? Мені якось недобре.
— Це, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, від зміни клімату. Можливо, на полі бою вам стане ще гірше. Чим більше людина віддаляється від своєї основної військової бази, тим марудніше їй стає. Страшницький садівник, Иозеф Календа, також одного разу віддалився від рідного дому. Йшов він зі Страшниць на Виногради й по дорозі заглянув у шинок «На зупинці». Спочатку все йшло добре, але як тільки він прийшов на Корунну вулицю під водогін, то почав атакувати підряд усі шинки по Корунній аж до самого костьолу святої Людмили. Тут йому світ уже став як позичений. Але він не дав себе залякати, бо напередодні ввечері в Страшницях у шинку «Біля реміза» побився об заклад з одним водієм трамвая, що за три тижні зробить пішки подорож навколо світу. І от він щораз більше й більше віддалявся від свого дому, аж поки присурганився до «Чорної броварні» на Карловій площі. Звідтіля він пішов на Малу Страну до пивнички біля костьолу святого Фоми, далі заглянув до ресторану «У Монтагів», потім посунув ще вище до шинку «Брабантський король», зупинився у «Чудовому краєвиді», а звідти почвалав до пивної біля Страговського монастиря. Але тут уже зміна клімату перестала йому йти на здоров’я, хоч землі хапайся. Нарешті він доплентався до Лоретанської площі, і там його охопила така туга за батьківщиною, що він шелеп на землю і давай качатися по тротуару та лементувати: «Люди добрі, далі я вже ані кроку. Начхати мені, — вибачайте на слові, пане обер-лейтенанте, — на цю подорож навколо світу». Але якщо ви бажаєте, пане обер-лейтенанте, то я вам якийсь коньяк роздобуду, тільки боюся, щоб ви без мене не поїхали.
Надпоручник Лукаш запевнив його, що раніше як ,за дві години поїзд не рушить і що коньяк у пляшках продають з-під поли відразу за вокзалом. Капітан Саґнер ніби посилав Матушича, і той йому вже приніс за п’ятнадцять крон пляшку зовсім пристойного коньяку. Він дав Швейкові п’ятнадцять крон і наказав нікому не казати, що це для надпоручника Лукаша або що це він його посилав, бо, власне, ця справа заборонена.
— Будьте певні, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк. — Все буде гаразд. Я дуже люблю все заборонене і завжди вплутуюсь до чогось забороненого, хоч і сам потім не знаю, як це сталося. Одного разу в Карлінських казармах нам заборонили...
— Kehrt euch — marschieren — marsch! 1 — перебив його надпоручник Лукаш.
1 Кругом, кроком руш! (Нім.)
Швейк пішов на вокзал, повторюючи по дорозі всі завдання своєї експедиції: коньяк повинен бути добрий, отже, він його спочатку мусить покуштувати. Але коньяк — справа заборонена, тому треба бути обережним.
Тільки-но він завернув за перон, як знову натрапив на поручника Дуба.
— Ти чого тут вештаєшся? — запитав той Швейка. — Знаєш мене?
— Насмілюсь доповісти, — козирнув Швейк, — мені б не хотілося пізнати вас з гіршого боку.
Поручника Дуба вжахнула ця відповідь, але Швейк стояв спокійно і, не віднімаючи руки від козирка, вів далі:
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я хочу вас пізнати лише з доброго боку, щоб ви мене не довели до плачу, як ви нещодавно говорили.
У поручника Дуба від такого нечуваного нахабства запаморочилася голова, він був такий обурений, що спромігся лише люто вигукнути:
— Забирайся геть, падлюко, ми з тобою ще поговоримо!
Швейк відійшов за перон, а поручник Дуб, опам’ятавшись, задріботів за ним назирці. За вокзалом, зараз же біля шляху, стояв ряд кошиків, перевернутих догори дном, а на них зверху стояли пласкі корзинки з усілякими невинними на вигляд ласощами, немов ці солодкі речі були призначені для шкільної молоді десь на прогулянці. Там лежали тягучки, трубочки з вафлів, купа кислих карамельок. Де-не-де в корзинках притулилися скибочки чорного хліба з кружальцями ковбаси, безсумнівно, кінського походження. Але під кошиками були приховані різні спиртні напої: пляшки коньяку, рому, горобинівки та інших лікерів і горілок.
За придорожнім рівчаком стояла ятка, і власне тут, у ятці, й відбувалася вся торгівля недозволеними напоями.
Солдати спершу вмовлялися біля кошиків, а пейсатий єврей витягав з-під невинного на вигляд кошика пляшку горілки і ніс її під лапсердаком до дерев’яної ятки, де солдат непомітно ховав її кудись у штани або за пазуху.
Отже, туди й націлився Швейк, а поручник Дуб від вокзалу стежив за ним з наполегливістю справжнього детектива.
Швейк зупинився біля першого кошика. Спочатку він узяв цукерки, заплатив і поклав їх у кишеню. Пейсатий пан прошепотів йому:
— Schnaps hab’ich auch, gnädiger Herr Soldat 1.
1 Маю також горілку, ласкавий пане солдате (нім.).
Переговори швидко закінчилися, Швейк увійшов до ятки, але гроші заплатив тільки тоді, коли пан з пейсами відкоркував пляшку, а Швейк трохи хильнув. Коньяк йому сподобався, і, застромивши пляшку за пазуху, він рушив на вокзал.
— Ти де був, гультяю? — перетяв йому дорогу поручник Дуб.
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я ходив купувати цукерки. — Швейк засунув руку в кишеню і витяг жменю брудних, запорошених цукерок. — Якщо пан лейтенант не погребують... я їх уже куштував, непогані. Такі приємні, немов повидло, пане лейтенанте.
Під мундиром окреслювались округлі контури пляшки.
Поручник Дуб поклепав Швейкові по грудях:
— Що ти несеш, мерзотнику? Покажи! Швейк витяг пляшку з жовтуватою рідиною і цілком виразною етикеткою «Cognac» 1.
1 «Коньяк».
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк сміливо, — я у порожню пляшку з-під коньяку напомпував трохи питної води. В мене від того вчорашнього гуляшу страшна спрага. Тільки вода там, у тій криниці, як бачите, пане лейтенанте, трохи жовта. Певне, з залізом. Така вода дуже корисна для здоров’я.
— Коли ти, Швейку, вже так хочеш пити, — промовив поручник Дуб з диявольською посмішкою, бажаючи якнайдовше затягти сцену, яка, на його думку, мала завершитися цілковитою поразкою Швейка, — то напийся, але добре напийся. Випий усе одним махом.
Поручник Дуб уявляв собі наперед, як Швейк зробить кілька ковтків і більше не зможе і як він, поручник Дуб, переможно скаже: «Подай і мені пляшку, трохи нап’юся, бо я теж маю спрагу». І як цей негідник Швейк у грізну для нього хвилину скривить свою пику. Потім він подасть рапорт і так далі.
Швейк відіткнув пляшку, приклав її до уст, і напій ковток за ковтком зник у його горлянці. Поручник Дуб скам’янів. Швейк на його очах, не зморгнувши оком, усе випив, а порожню пляшку кинув по той бік шляху в ставок, сплюнув і сказав, немовби випив скляночку мінеральної води:
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, ця вода справді мала присмак заліза. В Камику над Влтавою один шинкар робив для своїх клієнтів залізну воду дуже просто: кидав до криниці старі підкови.
— Я тобі покажу старі підкови! Ходім, покажеш мені криницю, звідки ти взяв цю воду!
— Це недалеко звідси, пане лейтенанте, відразу ж за тією дерев’яною яткою.
— Іди вперед, халамиднику, я подивлюся, як ти тримаєш крок!
«Це справді неймовірно, — подумав поручник Дуб. — З вигляду цього негідника нічого не впізнаєш».
Швейк ішов, здавшись на волю божу, але щось йому підказувало, що там мусить бути якась криниця. Отже, він зовсім не здивувався, коли справді опинився біля неї. До того ж і помпа була ціла. Вони підійшли до криниці. Швейк почав качати, і з помпи потекла жовтувата рідина.
— Ось і залізна вода, пане лейтенанте, — заявив він з тріумфом.
До них підійшов наляканий чоловік з пейсами, і Швейк наказав йому по-німецькому принести склянку, бо пан лейтенант хочуть пити.
Поручник Дуб так отетерів, що зопалу випив цілу склянку води, після якої в нього в роті лишився присмак кінської сечі і гною. Зовсім ошелешений, він дав пейсатому євреєві за ту склянку води п’ять крон і гримнув на Швейка:
— Ти чого вилупив очі, забирайся додому.
За п’ять хвилин Швейк з’явився в штабному вагоні у надпоручника Лукаша, на мигах виманив його з вагона і надворі проінформував:
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, за п’ять, щонайбільше за десять хвилин я буду п’яний як чіп і спатиму в своєму вагоні. Я б вас просив, щоб ви мене принаймні три години, пане обер-лейтенанте, не кликали й не давали жодних розпоряджень, поки я не просплюся. Все як слід, але мене зловив пан лейтенант Дуб, я йому сказав, що це вода, і мусив на його очах видудлити цілу пляшку коньяку, аби довести, що то справді вода. Все гаразд, я нічого не зрадив, як ви бажали, і був обережний, але тепер, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я відчуваю, як мені відбирає ноги. Звичайно, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я звичний пити, бо з паном фельдкуратом Кацом...
— Згинь, бестіє! — вигукнув надпоручник Лукаш, але без усякого гніву, зате поручник Дуб став йому ще на п’ятдесят процентів ненависніший, ніж раніше.
Швейк обережно вліз до свого вагона і, вмощуючись на своїй шинелі, звернувся до фельдфебеля-рахівника й до інших:
— Якось один упився й просив, щоб його не будили...
Сказавши це, повалився набік і захропів.
Алкогольні випари, які він видихав, незабаром сповнили весь вагон так, що кухар-окультист Юрайда, втягуючи ніздрями повітря, заявив:
— Що за дідько! Тут коньяком тхне.
Біля складаного стола сидів однорічник Марек, який після всіх злигоднів досяг нарешті звання батальйонного історіографа. Тепер він про запас комбінував геройські вчинки батальйону, і було видно, що цей погляд у майбутнє приносить йому радість.
Фельдфебель-рахівник Ванек зацікавлено спостерігав, як однорічник невтомно пише і при цьому регоче, аж за живіт береться. Він підвівся і нахилився до однорічника, а той почав йому пояснювати:
— Дуже весело писати історію батальйону про запас. Головне — розгортати події систематично. У всьому мусить бути система.
— Систематична система, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванек, досить скептично посміхаючись.
— Так, — сказав недбало однорічник, — систематизована систематична система написання історії батальйону. Насамперед, ми не можемо відразу здобути велику перемогу. Це все мусить іти поволі, згідно з певним планом. Наш батальйон не може виграти з одного маху світову війну... Nihil nisi bene 1.
1 Нічого, крім доброго (лат.).
Найголовніше для кожного сумлінного історика, такого, як я, — скласти заздалегідь план наших перемог. Наприклад, я тут змальовую, як наш батальйон — це, можливо, станеться за два місяці — майже перейде російські кордони, міцно укріплені, скажімо, донськими полками ворога, в той час коли кілька ворожих дивізій обходять наші окопи. На перший погляд здається, що наш батальйон ось-ось загине і нас розмолотять у друзки або посічуть на капусту. Аж раптом капітан Саґнер дає такий наказ по нашому батальйону: «Бог не хоче, щоб ми тут загинули, дивіться, куди я буду тікати, то й ви за мною». І наш батальйон драпоне світ за очі. Але ворожа дивізія, яка нас уже обійшла, бачить, що ми, власне, женемося за нею. Вона в страшній паніці починає тікати і без жодного пострілу попадає до рук резервів нашої армії. Отже, саме цим епізодом і почнеться вся історія нашого батальйону. З незначної події, кажучи по-пророчому, пане Ванеку, розвинуться дуже важливі наслідки. Наш батальйон іде від перемоги до перемоги. Буде дуже цікаво, як він нападе на сонного ворога, до чого, звичайно, потрібно мати стиль «Ілюстрованого воєнного кореспондента», який виходив у Вілемека за російсько-японської війни. Наш батальйон нападе на табір поснулих ворогів. Кожен наш вояк намітить собі одного ворога і з усієї сили всадить йому баґнет у груди. Майстерно нагострений баґнет іде як у масло, лише тут і там тріскає ребро, лише де-не-де сонні вороги здригаються всім тілом, на мить вибалушують перелякані, здивовані, але вже зовсім невидющі очі, харчать і дриґають ногами. У ворогів на устах виступає кривава піна. На цьому справа скінчиться, і перемога буде на нашому боці. Або ще краще. Це буде приблизно так місяців за три. Наш батальйон візьме в полон російського царя, але про це, пане Ванеку, розповімо трохи пізніше. Тим часом я мушу наготовити про запас невеличкі епізоди. Вони мають свідчити про безприкладне геройство. Треба буде придумати зовсім нові воєнні терміни, один я вже вигадав. Писатиму про саможертовну рішучість нашого війська, нашпигованого осколками гранат. Вибухом ворожої міни одному з наших взводних, скажімо, дванадцятої або тринадцятої роти, відірве голову.
— A propos, — сказав однорічник, ляснувши себе по лобі, — я мало не забув, пане фельдфебелю, або, по-цивільному кажучи, пане Ванеку. Ви повинні приставити мені список усіх унтер-офіцерів. Назвіть мені якого-небудь фельдфебеля з дванадцятої роти. Гоуска? Добре. Отже, Гоусці міною відірве голову. Голова відлетить, але тіло ступить іще кілька кроків, націлиться і зіб’є ворожий літак. Зрозуміло, що ці перемоги мусять бути відсвятковані в родинному колі у Шенбрунні. Австрія має дуже багато батальйонів, але тільки задля нашого Цісарський дім улаштує невелике інтимне свято. Як бачите, з моїх записів я уявляю собі це так: насамперед, ерцгерцоґська родина Марії-Валерії переселиться заради Цього з Вальзее до Шенбрунна. Потім, свято матиме чисто інтимний характер і відбуватиметься в залі біля цісарської спальні, яка буде освітлена білими свічками, бо, як відомо, при цісарському дворі не люблять електричних лампочок через можливе коротке замикання. Воно нашого старенького монарха дуже лякає. О шостій годині вечора почнеться свято на честь і славу нашого батальйону. На цю пору приведуть онуків його величності до зали, яка, власне, належить до покоїв небіжки імператриці. Тепер питання, хто буде присутній, крім цісарської сім’ї. Там мусить бути й буде присутній генерал-ад’ютант імператора граф Паар. А що на таких родинних і інтимних бенкетах часом комусь робиться погано, — я не хочу цим сказати, що граф Паар блюватиме з перепою, — бажано, щоб там був присутній лейб-лікар, придворний радник доктор Керцель. Заради порядку, щоб чого доброго придворні лакеї не дозволили собі якихось непристойних витівок по відношенню до придворних дам, присутніх на бенкеті, з’явиться обер-гофмейстер барон Ледерер, камергер граф Белегарде і старша фрейліна графиня Бомбелль, яка грає між придворними дамами ту ж саму роль, що і «мадам» в борделі «У Шугів». Коли зійдеться високодостойне панство, про це повідомлять імператора, а він з’явиться в супроводі своїх онуків, сяде за стіл і виголосить тост на честь нашого маршбатальйону. Після нього візьме слово ерцгерцоґиня Марія-Валерія і з особливою вдячністю згадає насамперед про вас, пане фельдфебелю. Звичайно, згідно з моїми записами, наш батальйон зазнає важких, болючих втрат, бо батальйон без загиблих у бою — це не батальйон. Треба буде ще підготувати нову статтю про наших загиблих. Історію батальйону не можна складати лише на основі сухих фактів про перемоги, яких я вже наперед накреслив понад сорок дві. Ви, наприклад, пане Ванеку, поляжете біля невеликої річки, а ось Балоун, який так дивно на нас витріщає очі, загине зовсім іншою смертю, не від кулі, не від шрапнелі, не від гранати. На нього з ворожого літака накинуть лассо і задушать саме в ту хвилину, коли він жертиме обід свого обер-лейтенанта Лукаша.
Балоун відступив, розпачливо змахнув руками і пригнічено докинув:
— А що ж я вдію, коли я вже такий народився. Коли я ще був на військовій службі, то тричі приходив по обід до кухні, аж поки мене не замкнули. Якось я тричі підряд дістав реберце, а потім через нього відсидів цілий місяць. Дійся воля божа!
— Не бійтеся, Балоуне, — потішав його однорічник. — В історії батальйону не буде згадки про те, що ви загинули по дорозі з офіцерської кухні до окопів саме в ту мить, як допалися до чужого обіду. Ви ввійдете в історію разом з усіма солдатами нашого батальйону, що загинули за славу нашої монархії, як, наприклад, фельдфебель-рахівник Ванек.
— А яку смерть ви мені призначаєте, Мареку?
— Не дуже поспішайте, пане фельдфебелю. Так швидко це не робиться.
Однорічник замислився:
— Ви з Кралуп, коли не помиляюся? Отже, пишіть додому до Кралуп, що ви зникнете безвісти, але пишіть якось так, обережно. Чи, може, ви бажаєте бути тяжкопораненим і лежати за дротяними загорожами? Уявіть собі, лежите ви гарненько з переламаною ногою цілий день. Вночі ворог прожектором освітлює наші позиції і помічає вас; гадаючи, що ви розвідник, починає гатити по вас гранатами та шрапнеллю. Ви зробили величезну послугу нашому війську, бо ворог витратив на вас одного стільки боєприпасів, що їх вистачило б на цілий батальйон. І після всіх тих вибухів тлінні останки ваші вільно пливуть над землею, розрізаючи своїм обертальним рухом повітря. Вони співають пісню великої перемоги. Коротше, кожен свого дочекається і кожен з нашого батальйону відзначиться, так що славні сторінки нашої історії будуть насичені перемогами. Хоч я б і не хотів перебирати міру, але нема іншої ради. Все це треба зробити сумлінно і заздалегідь, щоб і по нас залишилася якась пам’ятка. Бо десь так у вересні з нашого батальйону не залишиться вже нічого, крім славних сторінок історії. Вони промовлятимуть до серця всіх австрійців і незаперечно доведуть, що всі ті, хто вже не побачить свого дому, боролися відважно, як леви. І знаєте, пане Ванеку, я вже склав кінець цього некролога. «Честь і слава полеглим у бою! Їхня любов до монархії — найсвятіша любов, бо вона завершилася смертю. Хай кожен вимовляє їхні імена, як, наприклад, ім’я Ванек, з пошаною. А ті, що найболючіше відчули втрату батьків родини, хай з гордістю витруть сльози, бо полеглі в бою були герої нашого батальйону».
Телефоніст Ходоунський і кухар Юрайда з великою цікавістю прислухалися до промови однорічника про майбутню історію батальйону.
Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
