Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
У писарів теж блищали пики, від санітарів віяло блаженством, а поруч цієї божої благодаті лежали неприбрані рештки останніх боїв: розкидані обойми, порожні бляшанки з-під консервів, клапті російських, австрійських і німецьких мундирів, частини розбитих повозів, закривавлені довгі смуги марлевих пов’язок і вата.
В старій сосні біля колишнього вокзалу, від якого залишилася тільки купа руїн, застрягла невибухла граната. Всюди валялися осколки снарядів, а десь поблизу, очевидно, були солдатські могили, бо страшенно тягло трупним смородом.
А оскільки тут проходили й розташовувалися табором війська, всюди було видно купки людських екскрементів міжнародного походження — представників усіх народів Астрії, Німеччини і Росії. Екскременти солдатів усіх національностей і віровизнань лежали поруч або мирно нашаровувалися один на одного без жодних суперечок та бійок.
Напівзруйнована водогінна вежа, дерев’яна будка залізничного сторожа і взагалі все, що мало якісь стіни, було продірявлене кулями, як решето. Враження від радостей війни доповнювалося стовпами диму, що підіймався над пагорбами, немовби там горіло ціле село або відбувались великі воєнні операції. А насправді там палили холерні і дизентерійні бараки, на превелику радість панам, які брали участь в обладнанні цього лазарету під протекторатом ерцгерцоґині Марії і крали та напихали собі кишені, виставляючи фальшиві рахунки за побудову неіснуючих холерних і дизентерійних бараків.
Тепер одна група бараків розплачувалась за всі інші, а в смороді підпалених сінників підносилося до неба все злодійство ерцгерцоґського протекторатства.
За вокзалом на скелі німці з рейху встигли поставити пам’ятник полеглим бранденбуржцям з написом „Den Helden von Lupkapass“ 1, з великим німецьким одноголовим орлом, вилитим з бронзи, причому на п’єдесталі було зазначено, що цей орел зроблений з російських гармат, здобутих при звільненні Карпат німецькими полками.
1 Героям Лупківського перевалу (нім.).
В такій дивній і ще не звичній атмосфері батальйон відпочивав по обіді у вагонах, а капітан Саґнер з батальйонним ад’ютантом ніяк не могли умовитися за допомогою шифрованих телеграм з базою бригади, куди далі має прямувати батальйон. Депеші були настільки невиразні, що з них можна було тільки зрозуміти, нібито ешелонові зовсім не належало їхати на Лупківський перевал, а треба було рухатись зовсім в іншому напрямі від Нового Міста під Шятором, бо в телеграмах згадувалися міста Чоп — Унгвар 1 — Кіш-Березна — Ужок.
Через десять хвилин виявилося, що там у бригаді штабний офіцер — якийсь бовдур: надсилає шифроване запитання, чи це говорить восьмий маршбатальйон сімдесят п’ятого полку (військовий шифр Г-3). Бригадного бовдура дуже здивувала відповідь, що йдеться про сьомий маршовий батальйон дев’яносто першого полку, який запитує, хто дав наказ їхати через Мукачів по воєнній залізниці на Стрий, тоді як їхній маршрут через Лупківський перевал на Санок до Галичини.
1 Угорська назва Ужгорода.
Бовдур страшенно дивується, що йому телеграфують із Лупківського перевалу, і посилає шифровку: «Маршрут не змінений, на Лупківський перевал — Санок, до дальших наказів».
Після повернення капітана Саґнера в штабному вагоні розгортаються дебати про безладдя і чути певні натяки, мовляв, коли б не було німців з рейху, уся східна військова група була б як без голови.
Поручник Дуб намагається захистити безладдя австрійського штабу і патякає про те, що ця територія була спустошена недавніми боями і залізничну колію не можна було належно впорядкувати.
Всі офіцери дивляться на нього співчутливо, немовби хочуть сказати: «Цей пан не винен, що він такий придуркуватий». Не зустрівши заперечень, поручник Дуб розбазікався про надзвичайне враження, яке на нього справила ця зруйнована війною країна. Це, мовляв, свідчить про силу залізного кулака нашої армії. Йому знову ніхто не відповів, і він повторив: «Так, немає жодного сумніву: росіяни тут відступали в цілковитій паніці».
Капітан Саґнер вирішує, що, коли вони сидітимуть в окопах і ситуація буде найнебезпечніша, він при першій нагоді пошле поручника Дуба як командира розвідки за Дротяні загородження для рекогносцировки ворожих позицій, і, виглядаючи разом з надпоручником Лукашем з вікна вагона, шепоче йому:
— І понаносив дідько сюди на нашу голову всяку цивільну шушваль. Чим освіченіший, тим дурніший.
Здається, поручник Дуб ніколи не замовкне. Він розповідає офіцерам усе, що читав у газетах про карпатські бої й про боротьбу за карпатські перевали під час австрійсько-німецького наступу на Сані.
Оповідає про це так, немов він не тільки брав участь у тих боях, але навіть особисто керував усіма операціями.
Особливо відворотні були його висловлювання такого, приміром, змісту: «Потім ми пішли на Буковське, щоб закріпити за собою лінію Буковське — Динув, підтримуючи зв’язок з бардейовською групою біля Великої Полянки, де ми розбили Самарську дивізію ворога».
Надпоручник Лукаш уже не міг витримати й зауважив на адресу поручника Дуба: «Про що ти, мабуть, говорив ще перед війною зі своїм окружним начальником».
Поручник Дуб недобре зиркнув на надпоручника Лукаша і вийшов з вагона.
Військовий ешелон стояв на насипі, а в долині, за кілька метрів, під укосом, лежали різні речі, що їх кинули, відступаючи, російські солдати, які, очевидно, бігли цим ровом. Тут були заржавілі чайники, горщики, патронташі, і всюди валялись мотки колючого дроту і закривавлені смужки марлевих бинтів та вата. В одному місці над ровом стояла група солдатів, і поручник Дуб одразу ж помітив серед них Швейка, який щось розповідав.
Він пішов туди.
— Що тут сталося? — почувся суворий голос поручника Дуба, який зупинився прямо перед Швейком.
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк за всіх, — ми дивимося.
— Куди ви дивитесь? — гримнув поручник Дуб.
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, ми дивимося вниз, у рів.
— А хто вам дозволив?
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, це бажання нашого пана полковника Шредера з Брука. Коли ми від’їздили на фронт, він у своїй прощальній промові сказав, щоб ми, коли будемо проходити місця бойовищ, . звертали увагу на те, як розгортався бій, щоб мати якусь користь для себе. І ось тут, пане лейтенанте, в цьому кюветі, ми бачимо, скільки речей доводиться кидати воякові, коли він тікає. Ми бачимо, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, як це нерозумно, коли солдат тягне за собою всілякі непотрібні причандали. Це його тільки зайве обтяжує, і він передчасно втомлюється. Коли він тягне на собі такий тягар, йому важко воювати.
У поручника Дуба раптом блиснула надія, що ось нарешті він зможе спровадити Швейка під воєнно-польовий суд за антимілітаристичну, протидержавну пропаганду, і тому він швидко спитав:
— Отже, ви гадаєте, що солдат повинен кидати патрони або баґнет, щоб вони валялися десь у вирві, як онде там?
— О ні, ні в якому разі, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк, приємно посміхаючись. — Будьте ласкаві поглянути туди вниз, на той кинутий нічний горщик.
І справді, під насипом на купі черепків нахабно валявся горщик з пооббиваною емаллю і роз’їдений іржею. Всі ці речі, вже не придатні для домашнього господарства, складав тут начальник вокзалу, напевно, як матеріал для дискусій археологів майбутніх сторіч, які надибавши на цю купу, зовсім отетеріють, а діти в школах будуть вивчати вік емальованих нічних горщиків.
Поручник Дуб задивився на цю річ, і йому залишалося тільки констатувати, що це справді один з отих інвалідів, які свою юність провели під ліжком.
На всіх це справило величезне враження, а що поручник Дуб мовчав, то знову заговорив Швейк:
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, одного разу ось із таким горщиком трапилася сміховинна пригода на Подебрадському курорті. Про це оповідали у нас у шинку на Виноградах. Саме тоді в Подебрадах почав виходити журнальчик «Незалежність», його видавав подебрадський аптекар. А редактором зробили такого собі Ладіслава Гаєка з Домажлиць. Той пан аптекар, щоб не збрехати, був великий дивак. Він збирав старі горщики та інші дрібні речі й зібрав просто-таки цілий музей. Одного разу той Гаєк Домажлицький запросив у гості до Подебрадського курорту свого приятеля, що також писав до газет. Ну, вони обидва добре нажлуктилися, бо цілий тиждень не бачились. І той йому обіцяв, що за частування напише «філітон» до «Незалежності», тобто до цього незалежного журналу, від якого він залежав. І написав «філітон» про одного колекціонера, який у піску на березі Лаби знайшов старий емальований нічний горщик і, гадаючи, що це шолом святого Вацлава, наробив з ним такого галасу, що подивитися на той шолом прибув єпископ Брініх з Градця з процесією і з корогвами. Подебрадський аптекар вирішив, що це натяк на нього, і подав на Гаєка в суд.
Поручник Дуб з насолодою скинув би Швейка туди вниз, але опанував себе і загорлав на всіх:
— Годі вам гав ловити! Ви мене ще не знаєте, але горе вам, якщо мене пізнаєте. А ви, Швейку, залишіться тут, — погрозливо сказав Дуб, коли Швейк намірився з іншими йти до вагона.
Вони залишилися віч-на-віч. Поручник Дуб обмірковував, що б йому такого страшного сказати, але Швейк випередив його:
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, добре, якби така погода протрималася. Вдень не дуже гаряче, а вночі теж вельми приємно, так що це найзручніша пора воювати.
Поручник Дуб видобув револьвер і спитав:
— Знаєш, що це таке?
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, знаю. Пан обер-лейтенант Лукаш має якраз такий самий.
— Так ти, голодранцю, запам’ятай, — поважно із гідністю сказав поручник Дуб, засовуючи назад револьвер, — що з тобою могло б трапитися щось дуже неприємне, коли б ти вів далі свою пропаганду.
Поручник Дуб обернувся і пішов, повторюючи про себе: «Це я йому дуже добре сказав: пропаганду. Так, пропаганду!»
Раніш ніж улізти до свого вагона, Швейк ще хвилину прогулювався, буркочучи собі під ніс:
— Куди ж мені його зарахувати?
І чим далі, тим ясніше в свідомості Швейка виникала назва «півпердун».
У військовому лексиконі слово «пердун» віддавна дуже охоче вживалося, і цією почесною назвою нарікали головним чином полковників або літніх капітанів і майорів. Це було вищим ступенем уживаного назвиська «паршивий дідок». Без цього епітета слово «дідок» було ласкавою назвою старого полковника або майора, який багато горлав, але любив вояків і боронив їх у суперечках з іншими полками, особливо коли йшлося про чужі патрулі, які витягали його солдатів з шиночків, якщо вони не мали дозволу швендяти о цій порі поза казармами. «Дідок» піклувався про своїх солдатів: обід, наприклад, мусив бути добрий. Проте він неодмінно мав якогось коника: причепиться до чогось, і нема на нього впину. Тому його й називали «дідком».
Та коли «дідок» безпричинно присікувався і до солдатів, і до старшин, придумував для них нічні військові вправи й усякі подібні речі, його називали «паршивим дідком». З «паршивого дідка» як вищий ступінь злобної причепливості та ідіотизму розвинулося слово «пердун». Це слово втілювало в собі все. Але між цивільним «пердуном» і військовим «пердуном» була велика різниця. Перший, цивільний, — теж начальник, і його в установах повсюди так називають і кур’єри, і дрібні службовці. Це філістер-бюрократ, який присікується до того, що, скажімо, чорнило не зовсім висушене промокашкою, то ще щось інше. Це взагалі тип пришелепуватого дурня в людському суспільстві, баран, який удає з себе дуже мудрого, хизується, буцімто все розуміє, все може пояснити і до того ж на всіх ображається.
Хто був у армії, той, звичайно, розуміє, яка різниця між таким цивільним типом і «пердуном» у мундирі. Тут це слово означало «дідка», який був справді «паршивим», ліз усюди, як оса, а проте пасував перед кожною перешкодою, солдатів не любив і марно з ними боровся. Не вмів здобути собі авторитету, який мав «дідок» і навіть «паршивий дідок».
У деяких гарнізонах, як, наприклад, у Тріденті, замість «пердун» говорили «наш старий смердюх».
У всіх випадках ішлося про літню особу, і коли Швейк подумки назвав поручника Дуба «півпердуном», то він вивів це зовсім логічно, бо й за віком, і за чином, і взагалі за всіма іншими прикметами поручникові Дубові до «пердуна» бракувало п’ятдесяти процентів.
Повертаючися з цими думками до свого вагона, Швейк зустрів денщика Кунерта з опухлим обличчям. Він бубонів щось незрозуміле, ніби щойно налетів на пана поручника Дуба, який з доброго дива натовк йому морду, бо, мовляв, він пересвідчився на фактах, що Кунерт підтримує зв’язок із Швейком.
— У такому випадку, — спокійно сказав Швейк,: — підемо подавати рапорт. Австрійський солдат повинен зносити ляпаси лише в певних випадках, але той твій пан перейшов усі межі, як говорив старий Євгеній Савойський: «Від цього до цього». Тепер ти повинен іти з рапортом, а якщо не підеш, то я тобі також наб’ю морду, щоб ти знав, що таке дисципліна в армії. В Карлінських казармах був свого часу один лейтенант, на прізвище Гауснер. Він мав денщика і теж лупив його по пиці, та ще й ногами копав. Одного разу він цьому денщикові так набив пику, що той зовсім від цього отетерів і пішов з рапортом. А під час рапорту все переплутав і заявив, нібито його били ногами. Ну, його пан довів, що він бреше, бо в той день він його не копав, а лише набив йому пику. І, безумовно, цього злощасного денщика за брехливу скаргу замкнули на три тижні. Але це справи не міняє, — вів далі Швейк. — Це зовсім так, як нам завжди казав студент медик Гоубічка. Він говорив, що однаково, кого різатимуть у моргу, чи людину, яка повісилася, чи людину, яка отруїлася. Я йду з тобою. Кілька ляпасів на війні мають велике значення.
Кунерт до краю замакітрився й дозволив Швейкові завести себе до штабного вагона.
Поручник Дуб, вихилившись з вікна, вереснув:
— А вам, голото, чого тут треба?
— Тримай себе достойно, — напучував Швейк Куверта, підштовхуючи його до вагона. В коридорі з’явився надпоручник Лукаш, а за ним капітан Саґнер.
Надпоручник Лукаш, який уже пережив стільки неприємностей через Швейка, дуже здивувався, бо обличчя Швейка втратило свою добродушність і не мало знайомого всім безтурботного виразу. Скоріше навпаки, воно показувало, що сталися нові неприємні події.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк, — ідеться про рапорт.
— Тільки не дурій знову, Швейку, з мене вже досить.
— Прошу пробачити, — сказав Швейк, — я ординарець нашої роти, а ви, насмілюсь доповісти, зволите бути командиром одинадцятої роти. Я знаю, що це, може, й дивно, але я знаю також, що пан лейтенант Дуб підлягає вам.
— Ви, Швейку, зовсім здуріли, — перебив його надпоручник Лукаш. — Ви п’яний і краще зробите, коли підете геть звідси! Розумієш ти, дурню, ідіоте.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк, підштовхуючи вперед Кунерта, — це зовсім так само, як одного разу в Празі випробовували захисні рами, щоб нікого не переїхало трамваєм. Для цього сам пан винахідник своїм життям пожертвував, а потім місто мусило платити його вдові відшкодування.
Капітан Саґнер, не знаючи, що сказати, притакував, хитаючи при цьому головою, а надпоручник Лукаш робив розпачливу міну.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, всі справи повинні розв’язуватися при рапорті, — невблаганно вів далі Швейк. — Ви ще в Бруку мені казали, пане обер-лейтенанте, що коли я вже став ротним ординарцем, то в мене, крім наказів, є і інші обов’язки. Я, як ви казали, повинен інформувати про все, що діється в роті. На основі цього розпорядження насмілюсь доповісти вам, пане обер-лейтенанте, що пан лейтенант Дуб ані за цапову душу надавав по пиці своєму денщикові. Я про це, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, можливо б, і не говорив, та коли вже пан лейтенант Дуб підлягає вам, то я вирішив, що повинен про це рапортувати.
— Дивна справа, — сказав капітав Саґнер. — Чому ви, Швейку, весь час підштовхуєте до нас цього Кунерта?
— Насмілюсь доповісти, пане батальйонний командире, про все треба рапортувати. Він дурний, йому пан лейтенант Дуб натовк пику, а він сам не наважується йти з рапортом. Звольте, пане капітане, поглянути, як під ним жижки тремтять. Він ні живий ні мертвий, через те що мусить іти з рапортом. Коли б не я, він би ніколи й не наважився іти з рапортом, як той Куделя з Битоухова, що під час дійсної служби доти збирався на рапорт, аж поки його перевели у флот, де він дослужився до корнета, але на якомусь острові на Тихому океані його оголосили дезертиром. Потім він там оженився і мав навіть бесіду з мандрівником Гавласою, що ніяк не міг відрізнити його від тубільців. Це взагалі дуже сумно, коли хтось мусить через якісь там кілька ідіотських ляпасів іти з рапортом. Він узагалі не хотів сюди йти, казав, що не піде. Він стільки дістав тих ляпасів, що вже й не знає, про котрий з них ідеться. Він сам ніколи б не прийшов сюди і взагалі не хотів іти з рапортом. Він дозволить лупцювати себе й надалі. Насмілюсь доповісти, пане капітане, подивіться на нього. Він з переляку весь обробився. Але з другого боку, він повинен був негайно поскаржитися, бо дістав два рази по зубах, однак він не наважився, бо знав, що краще бути, як писав один поет, «скромною фіалкою». Адже він служить у пана лейтенанта Дуба.
Підштовхуючи Кунерта поперед себе, Швейк сказав йому:
— Та не тремти ж, як та осика.
Капітан Саґнер спитав Кунерта, як була справа.
Але Кунерт, увесь трясучись, попрохав, щоб про все запитали пана лейтенанта. Взагалі пан лейтенант Дуб по пиці його не бив.
Іуда Кунерт, не перестаючи тремтіти, заявив навіть, що Швейк усе вигадав.
Цій смутній події поклав край сам поручник Дуб, який раптово з’явився і загорлав на Кунерта:
— Ти, певно, хочеш дістати ще кілька ляпасів?
Отже, справа була зовсім ясна, і капітан Саґнер прямо заявив поручникові Дубові:
— Кунерт від сьогодні прикріплюється до батальйонної кухні, а щодо нового денщика, то звернися до фельдфебеля-рахівника Ванека.
Поручник Дуб козирнув і, виходячи, лише кинув Швейкові:
— Закладаюся, що вас не мине зашморг.
Коли Дуб вийшов, Швейк зворушливо і по-дружньому звернувся до надпоручника Лукаша:
— У Мніховому Градищі був теж такий самий пан. Він таке саме сказав іншому панові, а той йому відповів: «Зустрінемося під шибеницею».
— Ну й йолоп же ви, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, — але не смійте за своєю звичкою відповідати мені: «Насмілюсь доповісти, я справді йолоп».
— Frappante! 1 — вигукнув капітан Саґнер, вихиляючись із вікна. Він радий був би цю ж мить сховатися назад, але не встиг, бо кара божа вже звершилася: під вікном стояв поручник Дуб.
1 Ну й диво! (Франц.)
Поручник Дуб висловив свій жаль з того приводу, що капітан Саґнер пішов, не вислухавши його думок відносно наступу на Східному фронті.
— Щоб зрозуміти як слід цей колосальний наступ, — вигукнув поручник Дуб до вікна, — ми повинні уявити собі, як розгортався наступ у кінці квітня. Ми мусили прорвати російський фронт і вибрали для цього прориву найвигідніше місце між Карпатами й Віслою.
— Я з тобою про це не сперечаюся, — сухо відповів капітан Саґнер і відійшов від вікна.
Коли за півгодини поїзд знову рушив далі на Санок, капітан Саґнер простягся на лаві і вдав, що спить, щоб поручник Дуб не присікувався до нього зі своїми висновками щодо наступу.
У вагоні, де їхав Швейк, бракувало Балоуна. Він випросив дозвіл витерти хлібом казан, у якому варили гуляш, і тому їхав сьогодні в вагоні, де везли польові кухні, в дуже незручній позі; тільки-но поїзд рушив, Балоун влетів головою в казан, звідки тільки ноги його стирчали.
Але незабаром він пристосувався до нового становища, і з казана знову чулося таке плямкання, немовби їжак полював на тарганів, а трохи пізніше почувся благальний голос Балоуна:
— Прошу вас, братики, заради бога святого, киньте мені сюди ще шматок хліба, тут багато підливи.
Ця ідилія тривала до найближчої станції, куди одинадцята рота приїхала з казаном, начищеним до блиску.
— Хай вам бог віддячить, друзі, — сердечно дякував Балоун. — Відколи я в армії, це вперше мені всміхнулося щастя.
Йому й справді пощастило. На Лупківському перевалі Балоун дістав подвійну порцію гуляшу. Крім того, надпоручник Лукаш, дуже вдоволений, що Балоун приніс із офіцерської кухні недоторкнутий обід, залишив йому аж половину. Балоун тепер був зовсім щасливий. Він мотиляв ногами, звісивши їх з вагона, і раптом уся військова служба здалася йому чимсь теплим, родинним.
Ротний кухар почав його дурити, мовляв, у Саноку їм зварять вечерю і ще один обід у рахунок тих вечер і обідів, яких солдати не діставали протягом усієї подорожі. Балоун лише притакував головою і шепотів:
— Побачите, друзі, господь бог нас не покине. Всі весело сміялися, а кухар, сидячи на польовій кухні, заспівав:
Жупайдія, жупайдас,
Не покине господь нас:
Хоч і кине у багно,
Та не дасть піти на дно,
І з лісів густих, аж страх,
Випровадить нас на шлях.
Жупайдія, жупайдас,
Не покине господь нас!
Минули станцію Щавне, і в видолинках знову почали з’являтися невеликі військові кладовища. З поїзда було видно камінний хрест з безголовим Ісусом Христом, який позбувся голови під час бомбардування залізничної колії.
Поїзд набирав швидкість і мчав униз долиною до Санока. Обабіч до самого обрію тяглися численні зруйновані села.
Біля Кулашної внизу, в річці, лежав розбитий поїзд Червоного Хреста.
Балоун витріщив очі, його особливо вразили розкидані внизу частини паровоза. Димар угруз у залізничний насип і стирчав звідти, наче дуло «двадцятьвісімки».
Це видовище привернуло увагу всього вагона, де їхав Швейк. Більш за всіх розхвилювався кухар Юрайда:
— Та невже ж вільно стріляти по вагонах Червоного Хреста?
— Не вільно, але буває, — відповів Швейк. — Прицілилися добре, а потім кожен зможе відбрехатися, що це було вночі і червоного хреста не помітили. Та взагалі на світі багато чого не вільно робити, але ж роблять. Головне, спробувати зробити те, чого не можна робити. Під час імператорських маневрів під Пісеком прийшов наказ, що в поході забороняється зв’язувати вояків «козлом». Але наш капітан додумався, як це все ж таки зробити, бо справді наказ був ні в тин ні в ворота. Адже кожному зрозуміло, що зв’язаний «козлом» вояк не зможе марширувати. І він, не порушуючи цього наказу, розумно його обійшов, він попросту розпорядився зв’язаних «козлом» солдатів кидати на обозні вози. Таким чином вони марширували далі. Або, наприклад, такий випадок, що стався на нашій вулиці п’ять чи шість років тому. В одному будинку на другому поверсі мешкав такий собі пан Карлік, а на третьому — студент консерваторії Мікеш, дуже порядна людина. Він страх як любив жінок і почав, між іншим, бігати за донькою цього пана Карліка, що мав транспортну контору, кондитерську, а також десь у Моравії палітурну майстерню під чужим прізвищем. Коли пан Карлік довідався, що студент із консерваторії бігає за його донькою, він завітав до нього на квартиру і сказав: «Ви, сякий-такий голодранцю, і мріяти не смійте, щоб одружитися з моєю дочкою. Я за вас її не віддам». — «Гаразд, — відповів йому пан Мікеш, — ні, так ні, що ж мені робити, не вішатися ж?» За два місяці знов приходить до нього пан Карлік разом із жінкою, і обоє в один голос репетують: «Негіднику, ви збезчестили нашу доньку!» — «Звичайно, — відповів він, — я, вельможна пані, дозволив собі її зіпсувати». Тоді пан Карлік почав на нього кричати, що було вже зовсім не до речі. Він, мовляв, його попереджував, що не дозволить такому лайдакові одружуватись з його донькою, але той йому відповів, мовляв, правильно, він її не візьме, а про те, що він може з нею робити, тоді не було й мови. Про це тоді й не говорили, а щодо одруження, то він слова дотримує, хай не турбуються, він її не візьме, в нього твердий характер, а не такий, куди вітер віє. Він, мовляв, завжди дотримує слова і коли вже щось сказав, то це для нього закон. А якщо його будуть переслідувати, то він анітрішечки не боїться, бо в нього совість чиста. Ще небіжка мамуня на смертельній постелі заклинала його, щоб ніколи в житті не смів брехати, і він, мовляв, їй пообіцяв і навіть дав на це руку, а така присяга непорушна. В його родині, каже, взагалі ніхто ніколи не брехав, він і в школі завжди мав найкращі оцінки з поведінки. Так ото бачите на цьому прикладі: хоч дечого не вільно робити, але все ж таки можна. Шляхи можуть бути різні, але всі хай прагнуть до єдиної мети.
— Любі друзі, — сказав однорічник, що старанно записував свої враження. — В усьому поганому є щось і добре. Цей висаджений у повітря, напівспалений і скинутий з насипу поїзд Червоного Хреста збагатить у майбутньому славну історію нашого батальйону новим геройським подвигом. Уявляю собі, що десь приблизно шістнадцятого вересня, як я вже собі намітив, з кожної роти нашого батальйону зголоситься кілька простих солдатів під командою капрала пустити в повітря ворожий бронепоїзд, який нас обстрілює і перешкоджає переходу через ріку. Вони, переодягнені в селянський одяг, сумлінно виконали своє завдання. Що я бачу! — вигукнув однорічник, заглядаючи в свій зошит. — Як сюди потрапив наш пан Ванек? Слухайте, пане фельдфебелю, — звернувся він до Ванека, — який чудовий розділ в історії батальйону присвячується вам. Ви вже, здається, один раз там фігурували, але це буде набагато краще і яскравіше. — Однорічник почав читати патетичним голосом. — «Геройська смерть фельдфебеля-рахівника Ванека. Здійснити відважний подвиг — висадити ворожий бронепоїзд — зголосився також і фельдфебель-рахівник Ванек, переодягнений, як і інші, в селянський одяг. Вибух його оглушив, а коли він опритомнів, то побачив себе в оточенні ворогів, які негайно відпровадили його до штабу своєї дивізії. Дивлячись смерті просто у вічі, Ванек відмовився давати будь-які відомості про розташування і сили нашої армії. Через те що він був переодягнений, його засудили як шпигуна до шибениці, але, враховуючи його високий чин, цю кару замінили розстрілом. Страта відбулася тут же, біля цвинтарного муру. Відважний фельдфебель-рахівник Ванек попрохав, щоб йому не зав’язували очей. Коли його спитали, чи має він якесь бажання, відповів: «Передайте через парламентера моєму батальйонові останні вітання, передайте: я вмираю, переконаний, що наш батальйон і далі буде йти шляхами перемоги. А ще перекажіть панові капітану Саґнерові, що, згідно з останнім наказом по бригаді, денна порція консервів збільшується на дві з половиною банки на одного солдата». Так помер наш фельдфебель-рахівник Ванек, викликавши своїм останнім реченням панічний переполох у ворога, який думав, що, перешкоджаючи нам перейти річку, він відріже нас від бази постачання і тим заподіє нам швидку смерть від голоду, а разом з тим і деморалізацію в наших лавах. Про спокій, з яким він дивився смерті у вічі, свідчить той факт, що Ванек перед стратою грав з ворожими штабними офіцерами в карти. «Мій виграш передайте Російському Червоному Хресту», — сказав він, стоячи перед дулами ґвинтівок. Це благородство і великодушність зворушили військових до сліз».
— Пробачте, пане Ванеку, — вів далі однорічник, — що я дозволив собі розпоряджатися вашими виграними грішми. Я спочатку думав цю суму віддати Австрійському Червоному Хресту, але, зрештою, з позицій гуманності це не має значення, головне, аби гроші потрапили до якоїсь добродійної установи.
— Наш небіжчик, — сказав Швейк, — міг би віддати ці гроші «юшковому закладу» міста Праги, але так, мабуть, навіть краще, бо тоді пан міський голова на них купив би собі ліверної ковбаси на сніданок.
— Ну й що ж, крадуть усюди, — сказав телефоніст Ходоунський.
— Найбільше крадуть у Червоному Хресті, — злісно сказав кухар Юрайда. — Я мав у Бруку знайомого кухаря, що варив у лазареті для сестер-жалібниць. То він мені розповідав, як завідувачка лазарету і старші еестри відсилали додому цілі ящики малаги та шоколаду. Злодія завжди робить добра нагода. Це самовизначення людини. Кожна людина протягом нескінченного життя переживає численні метаморфози й раз у житті, в певний період своєї діяльності на цьому світі, мусить зробитися злодієм. Особисто я вже пережив один такий період...
Кухар-окультист Юрайда витяг зі свого заплічного мішка пляшку коньяку.
— Бачите, — сказав він, відкорковуючи пляшку, — ось вам безперечний доказ мого твердження. Я взяв що пляшку перед від’їздом з офіцерської кухні. Це коньяк найкращої марки, і його мали використати для цукрової глазурі на лінцькі торти. Але йому долею було призначено, щоб я його вкрав, так як і мені було призначено зробитися злодієм.
— А воно було б непогано, — обізвався Швейк, — коли б і нам було призначено зробитися вашими співучасниками; принаймні в мене таке передчуття.
І це передчуття таки справдилося. Пляшка переходила від уст до уст, незважаючи на протест фельдфебеля-рахівника Ванека, який переконував, що коньяк треба справедливо поділити і пити з казанків, бо на одну пляшку припадає п’ятеро людей, тобто непарне число, і може легко статися, що хтось вип’є з пляшки на один ковток більше, ніж інші. Швейк підтримав його:
— Це правда, і якщо пан Ванек хоче мати парне число, хай вийде з товариства, щоб не було жодних неприємностей і суперечок.
Тоді Ванек відмовився від цього проекту і подав інший, великодушний: пити за таким порядком, щоб Юрайді припало ковтнути двічі. Але це викликало бурю протесту, бо Ванек уже раз хильнув, покуштувавши коньяк, коли відкорковував пляшку.
Нарешті було прийнято проект однорічника: пити за алфавітом. Він обґрунтував свій проект тим, що прізвище людини також призначене їй долею.
Пляшку докінчив Ходоунський, який ішов перший в алфавіті. Він загрозливо слідкував за Ванеком, який вираховував, що коли він останній, то матиме на один ковток більше 1. Це була груба математична помилка, бо в пляшці був 21 ковток.
Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
