Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
1 Х (Ch) — одна з перших літер у чеському алфавіті. В (V) — одна з останніх.
Потім грали в «звичайного цвіка» з трьох карт: виявилося, що однорічник, узявши козиря, щоразу цитував повчальні уривки зі святого письма. Так, узявши козирного валета, він промовляв:
— Господи, залиши мені цього валета і на цей рік. Хай обкопаю я його і угною, і принесе він мені плоди земнії.
Коли йому закинули, що він наважився тягнути навіть вісімку, він заволав громовим голосом:
— Хіба котра жінка, що має десять драхм, а згубить одну драхму, не світить світильника і не вимітає храму? Вона шукає її уперто, аж поки не знайде. А знайшовши, скликає друзів і сусідів, кажучи: радійте зі мною, бо я взяла вісімку, а прикупила козирного короля з тузом; так давайте сюди ці карти. Ви всі програли.
Однорічникові Мареку таки справді йшла карта до рук. Тоді як інші били один одного козирями, Марек усі їхні козирі весь час побивав найвищим козирем, так що його партнери один за одним програвали, а він брав ставку за ставкою, волаючи до переможених:
— І землетруси великії будуть у різних місцях, і голод, і чума, і чуда з неба великії.
Нарешті карти обридли, і вони кинули грати після того, як телефоніст Ходоунський програв свою платню за півроку вперед. Він був страшно пригнічений цим, а однорічник домагався від нього розписки в тому, що фельдфебель-рахівник Ванек повинен видати платню Ходоунського йому, Мареку.
— Ти Ходоунський, не бійся, — підбадьорював нещасного Швейк. — Якщо ти народився в щасливу годину, то поляжеш у першому ж бою, і Марек лише підітреться твоєю розпискою. Підпиши.
Цей натяк зачепив Ходоунського, і він сказав упевнено:
— Мене не вб’ють, бо я телефоніст, а телефоністи завжди сидять у бліндажі, а дроти натягають і шукають пошкодження тільки після бою.
Однорічник зазначив, що. навпаки, саме телефоністам завжди загрожує найбільша небезпека, бо ворожа артилерія уїдається головним чином на телефоністів. Ніякий бліндаж не захистить телефоністів від небезпеки: якби вони навіть закопалися на десять метрів під землю, то ворожа артилерія і там їх знайде. Телефоністи буцімто тануть, як сніг навесні. Про це свідчить той факт, що, коли він покидав Брук, там саме розпочали двадцять восьмі курси для телефоністів.
Ходоунський зажурено дивився перед себе. Він ледве не плакав. Це примусило Швейка мовити йому кілька втішних слів:
— Нічого не скажеш, здорово ти пошився у дурні. Ходоунський ласкаво відповів:
— Киш, тітусю!
Однорічник поглянув на літеру «Х» у своїх нотатках з історії батальйону.
— Ходоунський, гм... Ходоунський? Ага, ось і він: «Телефоніст Ходоунський засипаний під час вибуху міни. Він телефонує із своєї могили до штабу: «Вмираю. Вітаю наш батальйон з перемогою».
— Цього з тебе вистачить? — спитав Швейк. — Чи, може, хочеш чимось доповнити? А пам’ятаєш того телефоніста з «Титаніка», який, коли вже пароплав ішов на дно, безнастанно телефонував униз до затопленої кухні, коли вже даватимуть обід?
— Я нічого не маю проти, — сказав однорічник. — Як хочете, передсмертні слова Ходоунського можна доповнити. Він на завершення вигукує в телефон: «Вітайте від мене нашу «залізну бригаду!»
4. MARSCHIEREN! MARSCH! 1
Коли приїхали до Санока, то виявилося, що в вагоні, де містилася польова кухня одинадцятої маршової роти і де, наївшись донесхочу, кректав Балоун, мали рацію, коли говорили, що буде вечеря і солдатам навіть видадуть хліб за всі голодні дні. Виявилось також, що саме в Саноку перебуває штаб «залізної бригади», до якої, згідно зі своєю метрикою, належав батальйон дев’яносто першого полку.
1 Кроком руш! (Нім.)
Якщо взяти до уваги, що залізничний зв’язок із Львовом і далі на північ аж ген до Великих Мостів не був перерваний, залишалось незрозумілим, чому штаб східної дільниці фронту склав таку диспозицію, за якою «залізна бригада» концентрувала маршові батальйони за сто п’ятдесят кілометрів від лінії фронту, яка в той час проходила від міста Броди до річки Буг і вздовж неї на північ, аж до Сокаля.
Це надзвичайно цікаве стратегічне питання було розв’язане дуже простим способом, коли в Саноку капітан Саґнер пішов до штабу бригади доповісти про прибуття маршового батальйону.
Черговим офіцером був ад’ютант бригади капітан Тайрле.
— Я дуже дивуюсь, — сказав капітан Тайрле, — що ви не дістали точних відомостей. Маршрут цілком певний. Про графік свого пересування ви повинні були, звичайно, сповістити заздалегідь. Всупереч диспозиції генерального штабу, ваш батальйон прибув на два дні раніше.
Капітан Саґнер зашарівся, але йому й на думку не спало повторити всі ті шифровані телеграми, які він діставав протягом усієї дороги.
— Ви мене дивуєте, — сказав ад’ютант Тайрле.
— Я гадаю, — встиг вимовити капітан Саґнер, — що всі ми, офіцери, між собою на «ти».
— Хай так, — сказав капітан Тайрле. — Скажи мені, ти кадровий чи цивільний? Кадровий? Це інша музика... Тепер не розбереш. Туди проїхало вже стільки тих ідіотських лейтенантів запасу! Коли ми відступали від Ліманової і Красніка, всі ці «теж лейтенанти» зовсім дуріли, ледь побачивши козачий патруль. Ми в штабі не дуже полюбляємо цих паразитів. Якийсь цивільний йолоп, витримавши «інтеліґентку», вступає до кадрового складу або ще цивільним складе офіцерський іспит, і надалі залишаючись собі на цивільній службі, а на випадок війни з нього вийде не лейтенант, а засранець.
Капітан Тайрле плюнув і дружньо поплескав капітана Саґнера по плечу:
— Ви тут затримаєтесь, мабуть, днів на два. Я вам усе покажу. Ну й потанцюємо ж! Тут є гарненькі дівчатка „Engelhuren“ 1, між ними й дочка одного генерала, в минулому жриця лесбійського кохання. Ми всі переодягнемося в жіночий одяг, тоді побачиш, які вона штучки викидає. На вигляд така сухоребра, що й не подумав би нічого. Але свою справу, колего, знає. Це, брате, таке стерво! А зрештою, сам побачиш!.. Пардон! — зніяковіло перепросив він. — Знову мушу ригати. Це вже сьогодні втретє.
1 «Ангельські хвойди» (нім.).
Щоб довести капітанові, як тут весело живеться, він, повернувшись, пояснив, що це наслідки вчорашнього бенкету, в якому брали участь і офіцери саперної частини.
З командиром цієї частини, який також був у чині капітана, Саґнер незабаром познайомився: до канцелярії саме влетів довгань в офіцерській формі з трьома золотими зірочками і, немов запаморочений, не помічаючи присутності незнайомого капітана, фамільярно звернувся до Тайрле:
— Що поробляєш, порося? Ну й дав ти вчора нашій графині.
Він умостився в кріслі й, хльоскаючи себе стеком по литках, реготав на все горло.
— Коли згадаю, як ти наблював їй на живіт, не можу втриматися від сміху!
— Так, — прицмокнув від задоволення Тайрле, — вчора було дуже весело.
Тільки тепер він здогадався познайомити капітана Саґнера з новим офіцером. Усі троє вийшли з канцелярії штабу бригади надвір і попрямували до кав’ярні, в яку нещодавно терміново перетворилася колишня пивничка.
Коли вони проходили через канцелярію, капітан Тайрле взяв у командира саперної частини стек і вдарив ним по жовтому столі, навколо якого за цією командою виструнчилося у фронт дванадцять військових писарів. Це були одягнені в парадну форму черевані, прихильники спокійної, безпечної роботи в тилу армії. Бажаючи похизуватися перед Саґнером і другим капітаном, капітан Тайрле звернувся до дванадцяти товстих апостолів ухиляння від фронту з такими словами:
— Не думайте собі, що я вас тримаю для відгодівлі. Свині! Менше жерти і пиячити — більше бігати. Зараз побачите ще один номер, — заявив Тайрле своїм супутникам.
Він знову ударив стеком об стіл і спитав у дванадцятьох:
— Коли ви, поросята, луснете?
Всі дванадцять відповіли в унісон:
— Коли накажете, пане капітане!
Сміючись із власного ідіотизму, капітан Тайрле вийшов з канцелярії.
Коли вони втрьох сиділи вже в кав’ярні, Тайрле замовив пляшку горобинівки й наказав покликати вільних у цей час дівчат. Виявилося, що ця кав’ярня, власне, не що інше, як дім розпусти. Жодна з дівчат не була вільна, і капітан Тайрле страшенно розсердився. Він брутально вилаяв у передпокої «мадам» і кричав:
— Хто зараз у панночки Елли?
Довідавшись, що вона там з якимось поручником, він розходився ще більше.
У панночки Елли гостював пан поручник Дуб. Після того, як маршбатальйон розмістився в призначеному для нього будинку гімназії, поручник Дуб скликав усіх своїх солдатів і в довгій промові попередив їх, що росіяни, відступаючи, всюди відкривали борделі й залишали в них персонал, заражений венеричними хворобами, спеціально для того, щоб завдати таким чином австрійській армії великих втрат. Тому він остерігав солдатів від відвідування таких закладів і обіцяв особисто обійти ці доми й перевірити, чи не порушив хто його наказу. Оскільки вони вже в прифронтовій смузі, кожен, кого він там зловить, потрапить до рук польового суду.
Поручник Дуб справді пішов особисто переконатися, чи не порушив хто його наказу, і, мабуть, тому вихідним пунктом своєї ревізії обрав канапу в Еллиній кімнатці на другому поверсі так званої «міської кав’ярні» і дуже мило розважався на цій канапі.
Тим часом капітан Саґнер повернувся до свого батальйону. Тайрлеве товариство розійшлося; самого капітана викликали в бригаду, бо бригадний командир уже понад годину розшукував свого ад’ютанта.
З дивізії надійшли нові накази, і виникла необхідність остаточно визначити маршрут прибулого дев’яносто першого полку, тому що, згідно з новою диспозицією, по первісному маршруту мав вирушити маршовий батальйон сто другого полку.
Все було дуже заплутане.
Росіяни відступали з північно-східної Галичини дуже поквапливо, так що деякі австрійські частини зовсім перемішалися. В окремих місцях у розташування австрійських військ клином врізались частини німецької армії. Цей хаос ще збільшували нові маршові батальйони і інші військові частини, що прибували на фронт. Те ж саме відбувалося й у прифронтовій смузі, яка й надалі вважалася тилом, як, наприклад, Санок, куди несподівано прибули резерви німецької Ганноверської дивізії під командуванням полковника з таким огидним поглядом, що командир бригади зовсім розгубився. Бо полковник резерву Ганноверської дивізії пред’явив диспозицію свого штабу, за якою його солдатів належало розмістити в гімназії, де щойно розквартирувався батальйон дев’яносто першого полку. А для розміщення свого штабу він домагався звільнення будинку Краківського банку, в якому розташувався штаб бригади.
Бригадний командир зв’язався безпосередньо з дивізією і докладно змалював ситуацію, а потім з дивізією говорив ганноверець, лихий на очі. Внаслідок цих переговорів бригада дістала наказ: «Бригаді виступити з міста о шостій годині ввечері й рухатись у напрямку Турова-Вольська — Лісковець — Стара Сіль — Самбір, де чекати дальших розпоряджень. Разом з нею виступити й маршовому батальйонові дев’яносто першого полку, який забезпечує прикриття. Виступ війська за схемою, виробленою бригадним командиром: авангард виходить о пів на шосту на Турову; між південним і північним фланговими прикриттями відстань три з половиною кілометри. Ар’єргард виступає в чверть на сьому».
З цієї причини в гімназії зчинилася метушня. Мала відбутися нарада офіцерів батальйону, але бракувало поручника Дуба. Швейк дістав наказ розшукати його.
— Сподіваюся, — сказав йому надпоручник Лукаш, — ви легко його знайдете, адже між вами завжди якісь чвари.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я прошу дати мені письмовий наказ із роти. І саме тому, що між нами завжди якісь чвари.
Поки надпоручник Лукаш писав на аркушику із свого блокнота наказ, щоб поручник Дуб негайно з’явився до гімназії на нараду, Швейк запевняв його:
— Так, пане обер-лейтенанте, ви, як завжди, можете не турбуватися. Я його знайду. Солдатам заборонено ходити до борделів, отже, він напевно буде в одному з них. Йому ж необхідно переконатися, що ніхто з його взводу не хоче потрапити під польовий суд, яким він звичайно загрожує. Він сам оголосив солдатам свого взводу, що перевірить усі борделі й що вони його взнають з поганого боку. А втім, я знаю, де він. Ондечки там, якраз напроти, в отій кав’ярні. Всі наші солдати слідкували, куди він насамперед піде.
«Об’єднане місце розваг і міська кав’ярня», тобто установа, про яку згадував Швейк, була поділена на дві частини. Хто не бажав проходити через кав’ярню, йшов чорним ходом, де на сонці вигрівалась літня пані, яка зверталась до солдатів по-німецькому, по-польському, по-угорському приблизно з таким привітанням: «Заходьте, заходьте, солдатику, тут у нас гарні дівчатка».
Коли солдатик заходив, вона відводила його до якоїсь ніби приймальні й кликала одну з панночок, яка зараз же прибігала в самій сорочці, насамперед вимагала гроші, і, поки солдатик відчіпляв баґнет, гроші тут-таки на місці забирала «мадам».
Офіцери проходили через кав’ярню. Ця дорога була небезпечніша, бо вона вела через задні кімнати, де містилися панночки, призначені для офіцерства. Тут красунь наряджали в мережані сорочечки, тут пили з гостями вино та лікери. Але в цих приміщеннях «мадам» більше нічого не дозволяла. Все інше відбувалося нагорі, в кімнатах.
В одному такому раю на канапі, повній блощиць, валявся в самих підштанках поручник Дуб. Панночка Елла розповідала йому вигадану, як не звичайно в таких випадках буває, трагедію свого життя: її батько був фабрикант, а вона вчителька гімназії в Пешті. І ось через нещасливе кохання пішла по цій стежці. Зовсім близько від поручника Дуба, на відстані простягнутої руки, на маленькому столику стояла пляшка горобинівки й чарки. Пляшка була наполовину спорожнена, Елла і поручник Дуб уже самі не знали, що верзуть, і з того ясно випливало, що поручникові Дубу треба дуже небагато, щоб упитися. З його слів було видно, що він усе переплутав і вважає Еллу за свого денщика Кунерта. Він так і звертався до неї, погрожуючи за звичкою вигаданому Кунертові: «Кунерте, Кунерте, ти, бестіє, ще мене взнаєш з поганого боку».
Швейк мав пройти крізь ті самі процедури, як і всі інші солдатики, які ходили через чорний хід, але він чемно вирвався з рук якоїсь напівголої дівчини. На її лемент прибігла польська «мадам» і нахабно брехала Швейкові у вічі: мовляв, ніякого поручника серед гостей немає.
— Не дуже-то кричіть на мене, вельможна пані, — чемно попрохав Швейк, солодко всміхаючись. — А то як мазну вас по пиці, аж ноги задерете. Одного разу в нас на Платнержській вулиці змолотили одну «мадаму» так, що й не знала, на якому вона світі. Там один хлопець шукав свого батька, якогось Вондрачка, торговця пневматичними шинами. Прізвище цієї «мадам» було Кржованова. Коли її відволодали й у приміщенні швидкої допомоги спитали, як її прізвище, вона сказала щось на букву «X». А як ваше прізвище шановна?
Достойна матрона зчинила страшенний галас, коли Швейк, відштовхнувши її, з поважним виглядом пішов по дерев’яних сходах на другий поверх.
Унизу з’явився сам власник дому розпусти, якийсь збіднілий польський шляхтич. Він побіг за Швейком на сходи і почав його тягти за рукав, горлаючи по-німецькому, що солдатам нагору ходити заборонено, бо там лише для панів офіцерів, а для солдатів — унизу.
— Я прийшов сюди в інтересах цілої армії, шукаю одного пана поручника, без якого армія не може вирушити на фронт, — пояснив йому Швейк. А коли присікування господаря набрало агресивного характеру, Швейк скинув його зі сходів униз і почав оглядати горішні кімнати. Всі вони були порожні, і лише на самому кінці галереї одна кімната була зачинена. Коли Швейк постукав, натиснув на клямку і трохи прочинив двері, пролунав писклявий голос Елли: „Besetzt!“ 1 — а слідом за ним низький голос поручника Дуба, який, можливо, бачив себе в своїй кімнаті в таборі: „Herein!“ 2
1 Зайнято! (Нім.)
2 Увійдіть! (Нім.)
Швейк увійшов, наблизився до канапи і, віддаючи поручникові Дубові аркушик з блокнота, доповів, скоса поглядаючи на розкидану в кутку постелі офіцерську форму:
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, ви, згідно з наказом, який я вам передаю, маєте одягтися і з’явитися до наших казарм у гімназію. Там у нас має відбутися велика військова нарада.
Поручник Дуб витріщив на нього каламутні маленькі очиці, але усвідомив, що він не такий уже п’яний, щоб не впізнати Швейка. Йому відразу ж спало на думку, що Швейка, певне, посилають йому на рапорт, і тому сказав:
— Я зараз із тобою, Швейку, розквитаюся. Побачищно, що буде з тобою... Кунерте, — звернувся він до Елли. — Налий мені ще одну!
Він випив і, подерши письмовий наказ, розреготався:
— Це — письмове виправдання? У нас ніякі такі довідки не мають значення. Ми — на — війні, а не — в школі. Отже — тебе — зловили — в борделі? Підійди — до мене — Швейку — ближче, я дам тобі — кілька — ляпасів. У якому році — Філіпп Македонський — розбив — римлян? Так ти — не знаєш? Ти — жеребець!
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — невблаганно говорив далі Швейк, — це найсуворіший наказ по бригаді, щоб пани офіцери вдяглись і йшли на батальйонну нараду. Адже ми вирушаємо, і зараз буде вирішуватись питання, яка рота піде в авангарді, яка у фланговому прикритті і яка в ар’єргарді. Це зараз вирішуватимуть, і, на мою думку, пане лейтенанте, без вас такі справи не можуть обійтися.
Ця дипломатична промова трохи привела до тями поручника Дуба. Він збагнув, що перебуває не в казармах, але з обережності спитав:
— А де це я?
— Ви зволите перебувати в борделі, пане лейтенанте. Шляхи господні недовідомі!
Поручник Дуб тяжко зітхнув, зліз із канапи й почав шукати свій мундир. Швейк йому допомагав. Коли Дуб нарешті одягся, вони вийшли надвір, але Швейк одразу ж повернувся і, не звертаючи уваги на Еллу, яка зовсім хибно зрозуміла його повернення і через те своє нещасливе кохання знову полізла на канапу, швиденько допив нахильці горобинівку й почимчикував за поручником.
На вулиці поручникові Дубу знов ударило в голову, бо було дуже спекотно. Він безладно почав розводити теревені. Розповідав Швейкові про те, що має вдома поштову марку з Гельголанда і що одразу ж після одержання атестата зрілості вони пішли грати в більярд і не вклонилися класному наставникові. До кожного речення додавав:
— Сподіваюсь, ви мене добре розумієте.
— Звичайно, я вас повністю розумію, — стверджував Швейк, — ви говорите точнісінько так, як будейовицький бляхар Покорний. Той, коли його люди питали: «Ви купалися цього року в Мальші?» — відповідав: «Не купався, але зате цього року добре вродять сливи». А коли його питали: «Ви вже їли в цьому році гриби?» — він відповідав: «Не їв, але той новий марокканський султан, кажуть, дуже пристойна людина!»
Поручник Дуб зупинився і висловив ще одне своє переконання.
— Марокканський султан? Це померкла зірка, — втер піт із чола і, дивлячися затуманеними очима на Швейка, забурмотів: — Я навіть узимку так не пітнів. Ви з цим погоджуєтесь? Розумієте мене?
— Розумію, пане лейтенанте. У нас до шинку «Під чашею» ходив один старий панисько, якийсь відставний радник з крайового комітету. Він те ж саме говорив. Він завжди запевняв, що не розуміє різниці між температурою влітку і взимку. Йому, мовляв, дуже дивно, як люди цього досі не збагнули.
В брамі гімназії Швейк покинув поручника Дуба, і той що називається сторч і боком пішов по сходах угору до вчительської, де відбувалася військова нарада, і зразу доповів капітанові Саґнерові, що він п’яний як чіп. Усю нараду просидів з похиленою головою, а під час дебатів інколи схоплювався з місця й вигукував:
— Ваша думка правильна, панове, але я п’яний як дим.
Коли вже план диспозиції було розроблено і встановлено, що рота надпоручника Лукаша має йти в авангарді, поручник Дуб раптово тіпнувся, підвівся й сказав:
— Ніколи не забуду, панове, нашого класного наставника. Слава йому! Слава, слава, слава йому!
Надпоручник Лукаш вирішив, що найкраще буде наказати денщикові Кунерту покласти поручника Дуба в сусідньому фізичному кабінеті, біля дверей якого стояв вартовий, щоб ніхто не докрав уже напіврозкраденої колекції мінералів. На це кожного разу бригада звертала увагу всіх нових маршових частин.
Це розпорядження було віддане, відколи один з гонведських батальйонів, розташований у гімназії, почав грабувати кабінет. Особливо сподобалась гонведам колекція мінералів — строкатих кристалів і колчеданів, — які вони напхали до своїх заплічних мішків.
На військовому кладовищі на одному з білих хрестів є напис: «Ласло Гаргань». Там спить вічним сном гонвед, який під час грабування гімназійних колекцій випив увесь денатурат з посудини, де були заспиртовані різні плазуни.
Світова війна винищувала людське покоління навіть настоянкою з гадів.
Коли вже всі розійшлися, надпоручник Лукаш наказав покликати денщика Кунерта, який відвів і поклав на канапу поручника Дуба.
Поручник Дуб раптом став поводитись як дитина: взяв Кунерта за руку, довго роздивлявся його долоню, запевняючи, що відгадає з неї ім’я його майбутньої дружини.
— Як ваше прізвище? Витягніть з нагрудної кишені мого мундира блокнот і олівець. Отже, ваше прізвище Кунерт; приходьте сюди за чверть години, а я залишу вам картку з прізвищем вашої майбутньої дружини.
Ледве сказавши це, він захріп, але несподівано прокинувся і почав щось черкати в своєму блокноті. Написав, вирвав списані аркуші, кинув їх додолу і, багатозначно приклавши палець до вуст, повстяним язиком пробелькотів:
— Ще ні, але за чверть години. Найкраще буде шукати папірець із зав’язаними очима.
Кунерт — це було таке боже теля — справді прийшов за чверть години, а коли розгорнув папірець, прочитав карлюки поручника Дуба: «Прізвище вашої майбутньої дружини — пані Кунертова».
Коли Кунерт за хвилину показав папірець Швейкові, той порадив йому добре сховати цей папірець, бо, мовляв, такі документи від панів офіцерів треба шанувати. Раніше на військовій службі ніколи такого не бувало, щоб офіцер листувався із своїм денщиком і в листах називав його паном.
* * *
Коли вже все було готове до виступу, згідно з даними диспозиції, бригадний генерал, якого так мило випхав з приміщення ганноверський полковник, наказав зібрати весь батальйон, вишикував його, як звичайно, в каре і виголосив до нього промову. Цей чоловік узагалі дуже любив виголошувати промови й молов, що йому тільки слина на язик приносила, а коли вже не мав про що говорити, згадував про польову пошту.
— Солдати, — гримів він, звертаючись до вишикуваних у каре вояків. — Ми тепер наближаємось до ворожого фронту, від якого нас відділяє лише кілька днів пішого переходу. Дотепер, під час походу, ви, солдати, не мали можливості сповістити нашим близьким, яких ви залишили, свої адреси, щоб наші рідні знали, куди вам написати, потішити вас листами від ваших дорогих покинутих...
Він ніяк не міг видряпатися з цього речення і без кінця повторював: «Любі, далекі, дорогі близькі — кохані покинуті», тощо, аж нарешті видерся з цього зачарованого кола могутнім вигуком:
— Для цього й існують на фронті польові пошти!
Його дальша промова справляла таке враження, немовби всі люди в сірих мундирах з великою радістю дали б себе вбити заради того, що на фронті влаштовано польові пошти. І якщо снаряд відірве комусь обидві ноги, то смерть стане для нього раєм, коли він згадає, що його польова пошта має номер сімдесят два і, можливо, там лежить лист із дому від далеких і дорогих з посилкою, в якій буде шматок сала, копчене м’ясо і домашні сухарі.
Після цієї промови, коли бригадний оркестр заграв державний гімн і на честь імператора пролунало: «Хай живе!» — поодинокі групи людської худоби, призначеної на заріз десь там за Бугом, рушили одна за одною у похід, згідно з одержаним наказом.
Одинадцята рота виступила о пів на шосту на Турову-Вольську. Швейк брів позаду із штабом роти й санітарним відділом, ,а надпоручник Лукаш об’їжджав усю колону, щохвилини повертаючись назад поглянути, що діється в санітарному відділі, де на підводі під брезентом везли в незнане майбутнє поручника Дуба на нові геройські подвиги, а також щоб скоротити собі дорогу розмовою із Швейком, який терпляче ніс свій заплічний мішок і ґвинтівку, розповідаючи фельдфебелю Ванекові про те, як свого часу приємно було марширувати на маневрах біля Вельке Мезіржичі.
— Місцевість там була, ну, просто на диво подібна до цієї, однак ми йшли не в такому бойовому порядку, бо тоді ми навіть і не знали, що це таке запасні консерви, а якщо наш взвод коли-небудь і одержував консерви, то ми на найближчому ж нічлігу їх пожирали, а замість них у мішки напихали цеглу. В одному селі з’явилася інспекція, перевірила наші мішки й геть повикидала всі цеглини. Їх було стільки, що якийсь чолов’яга потім збудував собі з них будиночок.
За хвилину Швейк карбованим кроком марширував поруч надпоручника Лукаша і розповідав про польову пошту.
— Гарна була промова, нічого не скажеш. Воно, безперечно, кожному військовому дуже приємно одержати хорошого листа з дому. Але я, коли свого часу служив у війську в Будейовицях, дістав до казарми лише один лист; я його й досі бережу.
Швейк витяг із брудного шкіряного гаманця заяложеного листа і, тримаючи крок з надпоручниковим конем, який ішов легким клусом, почав читати:
— «Ти підлий негідник, розбійник і мерзотник! Пан капрал Кржиж приїхав до Праги у відпустку, я з ним танцювала «У Коцанів», і він мені розповів, як ти витанцьовуєш у Будейовицях у ресторані «Зелена жаба» з якоюсь дурною шльондрою і що ти мене вже зовсім покинув. Щоб ти знав, я пишу цього листа у вбиральні на дошці біля діри, і між нами все кінчено. Твоя колишня Божена.
Щоб не забути, цей капрал добре вміє те, що треба, а також можеш бути певний, що він тобі дасть добре прикурити, я його про це просила. І ще, аби не забути, коли ти прийдеш у відпустку, то мене вже між живими не знайдеш».
Зрозуміло, — проказував Швейк, підтюпуючи поруч з кобилою, — коли я приїхав у відпустку, вона була між живими, та ще між якими живими! Я її знайшов знов «У Коцанів». Там коло неї впадали двоє солдатів з іншого полку, а один з них був такий жвавий, що привселюдно запхав їй руку під корсет, немов хотів, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, витягти звідти пилок її невинності, як пише Венцеслава Лужицька, або як сказала одного разу, розплакавшись, молода дівчина років шістнадцяти на уроках танцю одному гімназистові, коли він ущипнув її за плече: «Ви, пане, стерли пилок моєї невинності». Всі, звичайно, зареготали, а її мамуня, що за нею наглядала, відвела її в коридор у «Бесіді» І аж ногами затупотіла на ту свою дурну Каську. Я, пане обер-лейтенанте, дійшов такого висновку, що все ж таки сільські дівчата куди щиріші, ніж оті заморені міські дівульки, які ходять на всякі там уроки танців. Коли ми свого часу стояли табором у Мнішеку, я ходив танцювати до «Старого Кніна». Там і познайомився з такою собі Карлою Векловою, але я їй не дуже подобався. Якось у неділю ввечері пішов я з нею до ставка. Сіли ми на греблі й сидимо. Коли сонце стало заходити, я її спитав, чи любить вона мене. А навколо, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, рай земний: повітря тепле, птахи співають, — а вона зареготала, як сатана, і відповіла: «Я тебе так люблю, як кострицю в сідниці. Ти ж йолоп». А я справді був йолопом, та ще й яким! Я, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, доти, гуляючи з нею по полях між високим збіжжям, де нас не бачила й жива душа, жодного разу навіть і не сів, а лише звертав її увагу на божу благодать і, як послідущий бовдур, пояснював сільській дівчині, що це жито, а це пшениця, а он там овес.
І, немов у відгук на слова Швейка про овес, десь із передніх рядів вітер доніс уже стихаючі голоси солдатів, що влад співали пісню, з якою чеські полки йшли проливати кров за Австрію під Сольферіно:
А як темна ніч прийшла,
Вівсик вискочив з мішка,
Жупайдія, жупайдас,
Нам усяка дівка дасть!
Решта зараз же підхопили:
Дасть, дасть, як не дати,
Чом би їй не дати
Поцілунок гарний, хвацький
На палкі уста солдатські.
Жупайдія, жупайдас,
Нам усяка дівка дасть!
Дасть, дасть, як не дати,
Чом би їй не дати?
Потім німці заспівали цю саму пісню по-німецькому. Це була дуже давня військова пісня, яку в час наполеонівських воєн співали солдати всіма мовами. Тепер вона бадьоро лунала на запорошеному шляху до Турової-Вольської по галицькій рівнині, де обабіч шляху аж ген на південь до зелених пагорків поле було стоптане і знівечене кінськими копитами та підошвами тисяч і тисяч важких солдатських чобіт.
— Одного разу на маневрах біля Пісека ми так само витоптали поле, — промовив Швейк, роздивляючись навколо, — З нами тоді був один ерцгерцоґ. Це, мабуть, був дуже справедливий пан, бо, коли він із своїм штабом гнав верхи з стратегічних міркувань по хлібах, його ад’ютант тут же на місці оцінював заподіяну ними шкоду. Один селянин, на прізвище Піха, зовсім не зрадів від цих відвідин і не прийняв від державної скарбниці вісімнадцять крон відшкодування за стоптані п’ять гонів поля. Він, пане обер-лейтенанте, хотів судитися й дістав за це вісімнадцять місяців. Я гадаю, пане обер-лейтенанте, він, власне, повинен був радіти, що хтось із цісарського роду відвідав його на його ж власній землі. Інший, свідоміший селянин убрав би всіх своїх дочок у білі сукенки, як на хресний хід, дав би їм у руки букетики, розставив би їх на полі й кожній наказав би вітати достойного пана, як це роблять у Індії, де піддані якогось володаря кидалися під ноги слону, аби він їх роздавив.
— Що це ви патякаєте, Швейку? — загукав до нього з коня надпоручник Лукаш.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я маю на увазі слона, що ніс на своєму хребті того володаря, про якого я читав.
Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
