Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
Київ
Видавництво художньої літератури „Дніпро"
1989
ББК 84Ук7-5
К72
Книжка віршів та поем відомої української поетеси містить твори, опубліковані впродовж останніх десятиліть, поезії з книг «Зоряний інтеграл» (1963) та «Княжа гора» (1972), які свого часу не побачили світу, а також найновіші вірші, що склали розділ «Інкрустації».
Редактор М. Н, Москаленко
Склад, художнє оформлення, вірші, позначені у змісті *
ISBN 5-308-00376-9
Видавництво «Дніпро»
КРІЗЬ РОКИ І ПЕЧАЛІ
♦
І засміялась провесінь: —- Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.
За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.
Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!
І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..
♦
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.
А поки що — ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!
Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
— Григорій Савич! — тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божественних пісень?
Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з'їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!
...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам'янів.— Біда,— каже Григорій Савич.—
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.
...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: — Жива із кам'яним!
— Диви, дива! — дивується трава.—
Він кам'яний, а з ним іде жива!
І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було.
5
Та їх давно вже хтось би зупинив І
...Тим часом ми проходим серед нив.
Ніхто не смів зупинити нас.
...Тим часом ми проходимо крізь час.
Він твердо ставить кам'яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг,, дебати і дебюти.
Ми в тому, що нас не може бути.
s\
І
**
•
Страшний калейдоскоп:
в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.
Розбився корабель. Горять Гллапагоси.
І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.
Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада.
Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить:
«Не стріляй!і»
Не знав вже казок Шехерезада.
Над Рейном не співає Лореляй.
Летить комета. Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя, острахом не стерті.
Благословенна кожна мить життя
на цих всесвітніх косовицях смерті!
*
Відмикаю світанок скрипичним ключем.
Чорна ніч інкрустована ніжністю.
Горизонт піднімав багряним плечем
день —
як нотну сторінку вічності.
Що сьогодні?
Який веселий фрагмент
із моєї шаленої долі?
Усміхається правда очима легенд
і свобода — очима неволі.
Любов неповторна —
моя валторна.
Шляхи прощальні —
перша скрипка печалі.
А в сірі будні
буду бити, як в бубни.
Дуже мені легко. Дуже мені трудно.
Еволюція гусячих пер.
Філософій забрьоханий німб.
Слово —прізвище думки тепер,
а частіше — її псевдонім.
Так чого ж я шукаю і чим я жива?!
Велемовний світ, велелюдний.
Ви поезія, вірші?
Чи тільки слова?
У майбутнього слух абсолютний*
8
* «
Криши,
ламай,
трощи стереотипні
Вони кричать, пручаються,— ламай!
Хоч давня звичка з профілем Ксафишш
благає, плаче, просить: «Не займай!»
Відкинь її в м'яку дрімоту спалень.
Вона тобі нелюба. Ти болиш.
Гори. Щезай в пожежах самоспалень,
в гірких руїнах власних попелищ!
Обвуглюйся. З дияволом грай в теніс,
Згори на попіл в думах і літах.
Хай вилітає не той самий фенікс,
а зовсім інший, неймовірний птахі
11
**
♦
Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучав вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімав, де яка іконка.
І непомітно вийме вас — із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.
12
ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ
І все на світі треба пережити.
І кожен фініш — це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
і за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях.
Хай меле млин свою одвічну дерть
Застряло серце, мов осколок, в грудях.
Нічого, все це вилікує смерть.
f Хай буде все небачене побачено.
Хай буде все пробачене пробачено.
Хай буде вік прожито як належить.
На жаль, від нас нічого не залежить.
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити.
І за минулим плакати не варт.
Отак, як є. А може бути й гірше.
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще,—
не будь рабом і смійся, як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях.
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок, в грудях.
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено.
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить,—
принаймні вік прожити як належить.
13
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
14
**
Затінок» сутінок» день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може, це я* або хто» або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче» а може,, він жде —
кроки почулись» чи скрипнула! хвіртка.
Може» він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди». що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може» це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах»
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах і легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...
15
ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА
Заслання, самота, солдатчина. Нічого.
Нічого — Оренбург. Нічого — Косарал.
Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.
Нічого, якось жив і якось не вмирав.
Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі —
після таких років такої самоти! —
овацію таку йому зробили друзі! —
коли він увійшов.
І він не зміг іти.
Він прихилився раптом до колони.
Сльоза чомусь набігла до повік.
Бо, знаєте... із каторги в салони...
не зразу усміхнеться чоловік...
16
**
Я вранці голос горлиці люблю.
Скрипучі гальма першого трамваю
я забуваю, зовсім забуваю.
Я вранці голос горлиці люблю.,
и, може, це ввижається мені
той несказанний камертон природи,
де зорі ясні і де тихі води? —
Я вранці голос горлиці люблю!
Я скучила за дивним зойком слова.
Мого народу гілочка тернова.
Гарячий лоб до шибки притулю.
Я вранці голос горлиці люблю...
17
♦ ♦
Гроза проходила десь поруч. Була то блискавка,
то грім.
Дорога йшла кудись на Оаруч и лісах і травах
до колін.
Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.
Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі.
Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі
перегрів.
А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.
Гроза погримувала грізно* були ми з нею тет-а-тет.
Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет.
18
СТАРИЙ ГОДИННИКАР
Ще пароплавчики чаділи, наче праски,
ще ми шукали крем'яхи в піску,—
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.
Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.
Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і на роялі гномик там сидів.
Були там сови і якісь личини.
Коти робили хижий променад.
Трельяж дивився срібними очима
на все, що не хотіло проминать.
А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючи в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро,
і поціляв у гвинтики й зубці.
Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом,—
в руках крутив манюньке коліща.
Куди він плив? Немов стояче озеро,
за ним тьмянів у сутінках трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: «Приляж!»
У мерехтінні маятників мідних,
округлені, як очі камбали,
дзиґарики замовників безслідних
на підвіконні цокали, ішли.
19
Він дарував нам шкельця та брелоки.
Ми ще тоді не знали ні про що.
Був тридцять сьомий. Він вслухався: кроки.
Якийсь замовник знову не прийшов.
Старенька жінка вносила соломки
і, вся залита сяйвом золотим,
чогось палила у печі іконки,
поцілувавши кожну перед тим.
Мені стояло в пам'яті роками,
як ми тоді не відали про те,
чого старий тремтячими руками
ловив секунди крильце золоте.
Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади, і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.
І як хисткий підсвічник на роялі,
де вже у свічці догоряє гніт,
він був для нас вже майже нереальний
отой старезний загадковий дід.
Чогось від так дивився і дивився,
він міг дивитись і годину, й дві.
Коли один годинничок розбився,
він лиш погладив нас по голові.
Ми розминались в часі і у цросторі.
Йому було, мабуть, уже віки.
І набалдашник на старому костурі
уже забув тепло його руки.
І дощ, і сніг, і віхола, і вітер.
Високовольтна лінія Голгоф.
На біле поле гайвороння літер
впаде як хмари, цілі хмари строф.
Нове століття вже на видноколі,
і час новітню створює красу.
А ритми мчать— як вершники у полі.
А рима віршам запліта косу.
І в епіцентрі логіки і стресу,
де все змішалось — рідне і чуже,
цінув розум вигуки прогресу,
душа скарби прадавні стереже.
21
**
Я хочу на озеро Світязь,
в туман таємничих лісів.
Воно мені виникло звідкись,
у нього сто сот голосів.
Воно мені світить і світить,
таке воно в світі одне.
— Я Світязь, я Світязь, я СвітязьІ
Невже ти не чуєш мене? J
І голосом дивним, похмурим,
як давній надтріснутий давім:
— Батурин, Батурин, Батурин! —
лунає мені навздогін,
Я річку побачила раптом.
Питаю: — А хто ж ти така?
— Я Альта, я Альта, я Альта! —
тонесенько плаче ріка.
22
ЦАВЕТ ТА НЁМ!
Сільві КАПУТ1КЯН
Згоріли їхні селища, пропали їхні мули.
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку.
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.
А вітер, вітер, вітер!..
Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в'язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.
І десь, в якійсь пустелі, з'їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку,— буквар їм на умі!
Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить — турецький ятаган.
А вітер, вітер, вітер!..
Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.
І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилипи,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.
В пісках пустили корінь — а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
23
А скрізь по всій пустелі
тоненькі стебла літер,
як трави, проростають в палючому піску,
їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена.
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!» — як кажуть, прощаючись, вірмени,
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені,
КАЗОЧКА
ПРО ТРЬОХ ВЕЛЕТНІВ
У чистім полі, в полі на роздоллі,
де колосочки проти сонця жмуряться,
Вернигора, Вернивода й Вернидуб —
три велетні —
зібралися та й журяться.
— Ми велетні, ми велетні, ми велетні.
Ми телепні, ми телепні, ми телепні!
І сила ж в, і серце не мізерне,
і сто віків ні вмерти, ні заснути,—
все вернем, вернем, вернем, вернем!
А вже пора було й перевернути.
25
# *
*
В маєтку гетьмана Івана Сулима,
в сучасному селі, що зветься Сулимівка,
до кінських грив припадееі грудьми,
промчали хлопці — загула бруківка —
і тільки гриви... курява... і свист...
лунких копит оддаленілий цокіт...
і ми... і степ... і жовтий падолист...
і цих дворів передвечірній клопіт...
І як за сонцем повертав сонях,
так довго вслід чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях.»
В маєтку гетьмана... Івана Сулими...
26
Шалені темпи. Час не наша власність.
Фантастика — не мріяв f Жголь Верп.
Кипить у нас в артеріях сутасність.
Нас із металу виклепав модерн.
Душа належить людству і епохам.
Чому ж її так раптом потрясли
осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,
і руки матері, що яблука внесли??
27
**
Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підпіма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок в. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив'язані до слова,
от просто так — пливуть собі л пливуть.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і мов.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже в.
28
ТРИ ПРИНЦЕСИ
Немов чарівні декорації —
жасмин, троянди і бузок.
Кузини мамині, три грації,
як три принцеси із казок.
Які ж були вони вродливі,
три Лади-Либеді тоді!
І трішки-трішкц вередливі,
і дуже-дуже молоді.
До них у гості ми приходили,
вони жили через город.
О тихий сад мойого подиву,
де сливи звалися ренклод!
Де шпак літає,
сойка лїтуе,
принцеси ходять серед клумб.
А їх давно вже переслідує
страшний безжалісний чаклун.
Він поселився в домі їхньому,
під зорепадом жолудів.
Колись я ввечері приїхала
і чула, як він шарудів.
В тому годиннику з зозулькою
він причаївся у кутку.
Вона з віконечка вигулькує,
ніяк не вимовить:
«Ку-ку!»
Над тою гиркою деркучою
вже й не ворушиться вона,
бо хтось підкручує, підкручує
залізні вуса чаклуна...
Стоять садів квітучі повені.
А я зайти туди боюсь.
Там три принцеси зачакловані
у сивих зморщених бабусь.
29
**
Мені завжди здавалося, що у Греції
навіть статуї теплі.
А сьогодні передавали, що у Греції випав сніг.
Муза історії Кліо, мабуть, одморозила душу.
4
Бідні священні бики бога Геліоса,
де ж їм тепер пастися —
на ракетній базі?!
і
ЗО
*
Мій перший вірш написаний в окапі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа —
через Дніпро — водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
Де дві сім'ї тулились кілька діб.
О, иерший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа? І
Це вже було ні зайчиком, ні вовкам,
кривавий світ, обвуглена зоря! —
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря,—
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав — осипалась стіна.
М
ПАСТОРАЛЬ XX СТОРІЧЧЯ
Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.
А степам
і
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горою стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
— Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте — мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.
32
Юдоль плачу, земля моя, планета,
блакитна зірка* Ъ часу на плаву,
мій білий світ, міцні твої тенета,—
страждаю, мучусь, гину, а живу!
Страждаю, мучусь, і живу, і гиу,
благословляю біль твоїх тенет.
Цю грудочку тепла — у Всесвіті — людину!
І Всесвіт цей — акваріум планет.
2 Л. В. Костенко 33
доля
Наснився мені чудернацький базар:
під небом, у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі — як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш*
А хто — і за мільйони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто — золотом золотим.
А дехто — вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась*
Я глянула їй в обличчя смутне,
душею покликала очі.
— Ти все одно не візьмеш мене,—
сказала вона неохоче.
— А може, візьму?
— Ти собі затям,—
сказала вона суворо.—
За мене треба платити життям,
а я принесу тобі горе.
— То хто ж ти така?
Як твое ім'я?
Чи варта такої плати?
— Поезія — рідна сестра моя.
Правда людська — наша мати.
34
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
Л Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться —
у мене жодних претензій нема:
до Долі — мобї обраниці*
Ті, що народжуються раз на століття,
умерти можуть кожен день.
Кулі примхливі, як дівчата,—
вибирають найкращих.
Підлість послідовна, як геометрія,—
вибирає найчесніших.
В'язниці гостинні, як могили,—
вибирають неприборканих.
Криваві жоржини ростуть над шляхом
у вічність.
Тріпочуть під вітром короткі обривки життя.
І тільки подвиг людського духу
доточить їх до безсмертя.
36
НБЗНЯТИЙ КАДР
НЕЗІГРАНОЇ РОЛІ
Іванові МИКОЛАЙЧУКУ,
Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйонц,—
чекало все! !
Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур'ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки — як бліци репортера,
проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера,—
він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран — твоя домівка,
два виміри, і третій — в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв'ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп'ї траву.
87
**
Не треба думати мізерно.
Безсмертя в ще де-не-де.
Хтось перевіяний, як верно,
у грунт поезії впаде.
І
Митцю не треба нагород,
його судьба нагородила.
Коли в людини в народ,
тоді вона уже людина.
Ж
УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО
Цад шляхом, при долині, біля старого граба,
де біда-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки<
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба — це коли в онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами,
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин...
39
НА СПИЛЯНОМУ ОСОКОРІ
Ішов дід з містечка, через гору, у свій присілок,
з трьома буханками хліба ішов у Маковщину.
Найкоротша стежка туди — проз цвинтар.
Сів дід на спиляному осокорі, думав.
Запалив цигарку —- що це ж йому вісімдесят год.
Закашлявся — а зимою ж буде слизько.
Натрусив попелу на коліна — уже й осокір спиляли*
Оніно його хата, а тут охітніше.
Бо у хаті ж анікогісінько,
а тут і жінка, й сусіди.
Дзвенять у відрах крижані кружальця*
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.
їй сняться хмари і липневі грози,
чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози*
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде..*
41
♦ ♦
Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші бур тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.
Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.
Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.
Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим,
42
♦ *
На конвертики хат
літо клеїть віконця, як марки.
Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю, я теж пролітаю там.
Опускаюсь на землю,
на сизий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін.
Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песим.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.
43
**
*
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені!
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.
І раптом,— БожеІ — після того чаду
і тарапати, рівної нулю,—
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів,—
за небо вип'ю і за дві сосни!
44
АКВАРЕЛІ ДИТИНСТВА
Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті береги
лежать, на кігті похиливши
зелену гриву шелюги,
В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим,
Суха, порепана дорога
повзе, як спраглий крокодил*
В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, моше, грж.
А я чекаю пароплава
із-за трипільської гори.
Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,
бо за терпінням в Трипілля,
а за Черніговом — Черніг.
Черніг страшний, він дуже чорний.
Як звечоріє на Дніпрі,
Черніг сідав в чорний човен
і ставить чорні ятері.
І ті корчі, і те коріння, розмите повінню 8 весни,
! волотаве ввечоріння
в зелених кучерях сосни.
І ті роки, що так промчали,
і пароплав той, і гора...
Це вже невидимі причали
в глибокій пам'яті Дніпра.
45
ПЕЛЮСТКИ
СТАРОВИННОГО РОМАНСУ
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.
Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов'ї,
своє гніздо щодня звивають будні1
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й не сучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.
4G
МУЗЯКИ
Ішли музики із мсілдя.
Цимбали, бубон і скрипаль.
Місток вузенький над дотічкомі
З якої тут ступить ноги?
іТут як не ступиш, то не втрапиш,
Іще цимбали й скрипку втратиш,:
Двигтить місточок у дві дошки,
'— Не бійтесь, куме, іще трошки!
Гукніть сусідам і родині,
що ми уже посередині!
Та вдарте в бубон з тої прикрості.
Де страшно так, то тра навприсядки.
47
СУВИД
Ми завжди проїжджаєм це село.
Ім'я у нього праслов'янське — Сувид.
Тут навіть хмари особливо сунуть —
сутемна синь на бронзове чоло.
І хоч Стрибог на поїзд пересів,
і вже дахи струсились од соломи,—
тут, за щитом смарагдових лісів,
моїх жар-птиць блакитні космодроми.
Я забуваю сумніви і сум.
Я воду п'ю у Сувиді з криниці.
В країні сосен, сувидських красунь,
зі мною грають в піжмурки суниці.
Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі.
Учора він прикинувся сосною.
То коней напував у Десні,
а то як грім гуркоче за Десною.
І хто він — Сувид?
Може, бог лісів,
що десь пішов у нетрі й буреломи?
Він, може, чув лупи голосів
і хоче теж вгадати собі, хто ми?
Спасибі вам, двори і явори,
що ви лице дали його розгледіть —
у тиші вод, у борознах кори;
у хмарі, що як профіль і як лебідь.
Здригнувся лось. Регоче 5раконьер.
— Який там Сувид? — каже.— Все нормально,
Він міф. Він мох. Він сутінь цих озер*
Його ніде на світі вже немає.
48
Неправда, 6І Бо хто у небесах
на дощ поверне місяця рогами?
Хт© після тебе пройде по лісах,
вогонь притопче босими ногами?
Не може бути, щоб його — ніде.
Без нього людям суєтно і сумно.
І я гукаю: — Су-ви-де!..
— ...виде?
— Ви де?.. Ви де?,*— відгукується Сувид.
♦
Мене ізмалку люблять всі дерева,
і розумів бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кршпталева,
мені сказала: «Здрастуй!» — крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову*
Я з ними теж мовчанням говорю*
50
* ♦
в.ц.
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
51
О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожить несуетно і дзвінко.
Взискуй терпіння витримати все.
А справжня слава — це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.,
62
**
Ще назва б, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблиски скупі.
І той у небі зморений далека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів...
53
Ластівки тікають із Європи.
Що поробиш? Скрегіт, регіт, рев.
Чад, бензин, вібрації, галопи,—
птиці мертві падають з дерев.
Може, десь є лотоси і гінкго,
тихі ріки і рожева даль —
у краю неляканих фламінго,
де росте доламаний мигдаль.
Може, там є птицям привілеї..*
А гніздо ліпити, ластівки,—
все одно вам, із якого глею,—
з Рейну, зНілу чи з Угрюм-ріки?
Ну, а потім,— я люблю вас змалку.
А іще — спасибі вам за все.
Тільки хто ж це королеві Марку
золотинку в дзьобі принесе?!
54
♦ *
Прощай, морська корово із Командорських островів!
Чудовисько, релікт, створіння ластогруде*
Десь бачили тебе, останню із корів.
Ти вимерла як вид. Тебе уже не буде.
Десь бачили тебе. Ти вийшла із води
екологічним зойком океану.
Останній дивогляд морської череди! —
жив тисячу століть, а я вже не застану,
Корівонько, що їла, що нила?
Медузами цвіли твої альпійські луки.
Коли на глибині ти царствено пливла,
всі мертві кораблі дивилися крізь люки.
Сиділа б собі там і паслася на дні.
Десь, може б, набрела втонулу Атлантиду,
Там цар морський Нептун живе у курені,
пасе морських корів зникаючого виду»
Чи нафта розпливлась, чи, може, це казки,—
на Командорах, кажуть, серед літа
з морської піни вийшла на піски
коров'яча остання Афродіта.
Прощай. І не журись, що піна — як мазут.
Ще місце є у тій «Червоній книзі».
Ще ходить по землі останній вільний зубр,
твої брати моржі ще гріються на кризі!
55
**
Чоловіче мій, запрягай коняі
Це не кінь, а змій,— миготить стерня.
Доберемся за три годиночки
за стонадцять верст до родиночки.
Чуєш, роде мій, мій ріднесенький,
хоч би вийшов хто хоч однесенький!
Що ж це двері всі позамикані?
Чи приїхали ж ми некликані?
Ой ти ж роде мій, роде, родонькуі
Чом бур'ян пішов по городоньку?
Роботящий мій з діда-прадідаї
Двір занедбаний, Боже праведний!
Дев'ять день душа ще пручається,
а тепер вже десь призвичаїться.
Ту морквиночку, тую ж квітоньку
не прополеш із того світоньку*.,
Люди згадують. Ми навідались.
От ми, родоньку, й перевідались.
56
Чомусь пам'ятаю, що річка звалася Леглич.
Було в ній каміння — як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клуні, звався лелечич«
А те запахуще — любидра, канупер і кмин.
Чомусь пам'ятаю — вночі ревли бегемоти.
Виходили з річки і дуже чомусь ревли.
І падали груші, і звались вони бергамоти.
Воли ремиґали, і звались вони — воли.
Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,
І пирхали важко рудими ніздрями злив.
комусь пам'ятаю, як плив між камінням шуліка,
убитий шуліка чомусь між камінням плив...
67
Коли вже люди облягайся спати,
коля вже місяць внлузнувся з хмар,
коли спартанка Киева, не С парти,
лиш я світила вікнами в бульвар,—
тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,
де зіп'ялася вежа на котурн,
мені хтось душу тихо взяв за плечі —
заговорив таопенівський ноктюрн.
А то були якісь магічні пальці.
Вони німіли на якомусь «фа».
І прислухались...
І боялись фальші.
Так, як боїться і моя строфа.
Вони вертались, мучились, питали.
Вони відклали славу на колись.
Вони ту фальш роздерли, розтоптали,
і аж збіліли, так вони сплелись.
Ніхто не знав. Цього й не треба знати,
як десь ламає пальці віртуоз...
Щасливий той, хто ще не вміє грати.
Він сам собі Шопен і Берліоз.
5S
Ще вчора була я висока, як вежа.
Здається, ще трохи — дістану зеніт.
І раптом, як вибух,— обвал і пожежа.
Розтрощений камінь — уже не граніт*
Руйновшце віри, і розпач, і розпачі
Під попелом смутку похований шлях,
Зажурені друзі сахнулися врозтіч.
Посіяне слово не сходить в полях.
На те й погорільці,— будуємо хатку*
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище уміння — почати спочатку
життя, розуміння, дорогу, себе.
88
♦ *
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.
А в сні далекому, туманному,
не похиляючи траву —
Дюймовочка в листочку капустяному,—
я у життя із вічності пливу.
60
*
Пишіть листи і надсилайте вчасно,
коли їх ждуть далекі адресати,
коли є час, коли немає часу,
і коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ауі — і все, крізь роки і печалі.
61
Готичні смереки над банями буків,
гаркаві громи над країною крон.
Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,
і сплю, прочитавши собі Оріон.
А вранці повстану. Обуренням серця,
веселим азартом очей і ума.
На вікнах розсиплеться сонячне скерцо
і рух засміється над скрипом гальма,
Обридли відьомські шабаші фікцій
і ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.
Свободи предтеча —
розхристана втеча
з мудрованих дум
у мандруючий дим.
Дзвенить ручаїв стрімголова малеча
блакитною кров'ю камінних глибин.
Світанки мої у смарагдовій ворсі
над кумканням всіх ропухатих дрібниць
готика самотності,
готика суворості,
рубінові розсипища суниць...
Отут я стою під замисленим небом
на чорних вітрах світових веремій,
і в сутичці вічній святого з ганебним
світлішає розум зацькований мій.
Болять дисонанси. Сумують симфонії.
Пручаються ноти в розпечений залп.
Будую мовчання, як зал філармонії.
Колонний
безсонний
смерековий зал.
62
**
Ой, із загір'я сонечко, 8 аагір'я,
із-за далеких марев і морів.
Щоранку йде в холонучі сузір'я
одвічний дим одвічних димарів.
Чабанська ватра тлів коло заватри,
на довгій палі шелестить стіжок,
і бурелом громіздко, мов гекзаметри,
лежить у лісі поперек стежок.
Співав ліс захриплими басами,
веде за повід стежечку худу.
І це вже, певно, зветься небесами,
бо я уже над хмарами іду.
Тут, в небі, тихо. Ані шум потічка,
ні вітру шум, ні пташка лісова.
І тільки десь Іванова Марічка
із того світу кличе його: —- Йва-a-aU
63
Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, -
XX вік! — ай досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла,
64
*
Пливли ми ввечері лиманом*
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
уже Туреччина була.
Співали пісню ми про Байду
і про турецького царя,
як Байда стрілами глобально
царя у голову ціля.
А хтось виводив тонко-тонко,
гули замріяні баси.
В туман, лиман, у річку Конку
впадали наші голоси.
І так нам вільно, так повільно,
таке роздолля степове! —
що так ніхто і не помітив,
що човен далі не пливе І
Чи, мо*, наскочили на камінь?
чи, мо\ бензину вже не є?
Підводне царство з павуками
нам зрушить з місця не дав.
А ми ж про це не мали й гадки.
Сміється Байда з далини:
— Що, доспівалися, нащадки?
Зіпхніться перше з мілини.
З Л. В. Костенко
65
Вже почалось, мабуть, майбутнє,
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм .взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на стоврзаців у.собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джокоцди,
вона ніколи не мине.
Любіть травшщу, і тваринку*
і сонце завтрашнього дня,
вечірню з попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності вникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце ізуста.
Ш
**
Іду & донях,.Нікого і вдде».
Півнеба захід — золоха червове*
Я йду,, і одуд, стежкою іда,,
моїх долів маленький чичероне*
Де бджола носять сонячний пилок
і муравель над здобиччю міркує—
деда я зшш дистанцію на крок,
від перепурхне й далі чимчикує,
Я чую смутку пальці крижані.
Розріссь цвинтар» Груша постаріла*
Мабуть, людину десь аа чужіші
отак би жодна, пташка не зустріла»
Ьагагдегжеобіоду;
ЙДЕВДШ УДВОК ПІД ВвЧІр НО СТЄЖИНІі
А вінг мені. дудутсав: ду-ду*
А дааш яр Ь дагиі у ожині
67,
СЛАЙДИ
У нашому саду була розкішна флора,—
жоржини й кропива, любисток і ревень.
І прадід мій ходив, як привид Ельсінора,
і сойка у кущах пищала цілий день.
Була в тому саду смородина й порічки.
Малина розрослась, як дикий чагарник,
Індустріальний подих п'ятирічки
до нас у сад тоді ще не проник.
Ще півники цвіли. Ще яблуня родила.
В городі ще стояв локальний, свій, туман.
Бабуся той город так-сяк обгородила,
а потім щовесни білила той паркан.
А потім в паркані хтось виламав штахету,
ліхтариками груш вчарований між віт.
В ту дірку в паркані відкрився світ поету —
великий, і складний, і незбагненний світ.
Прорубане вікно — з укропу у Європу.
В Європі вже був млин, двигучий, паровий.
І прадід мій ходив, як Ной після потопу,
А я собі, мала, б»ула — як херувим.
Я пурхала в саду, розгойдувала квітку.
Полохала в гнізді пташину боязку.
А вранці крізь бузок дивилася на тітку,
котра була чомусь — як свіжий кущ бузку.
Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба.
У закутку душі хай буде трохи сад.
Вже дожились — забули колір неба,
воно буває кольору досад.
Хай буде сад, і дерево крислате,
і кіт-воркіт, і ще багато див.
Доросла пам'ять — то уже не слайди.
Тоді вже доля гляне в об'єктив.
68
Навіщо ж декламація? Все значно
і важче, і складніше. І бува,
така пласка глупота однозначна
себе ховав за гучні слова.
Здається, що ж тут, невелика п&сода —
так-сяк той вірш на пафосі стулить.
Але поет природний, як природа.
Од фальші в нього слово заболить.
69
ЛЬВІВСЬКІ ГОЛУБИ
Тінь чорна стрімко падав униз «•'
то білий «шуб так злітав вдару*.
Проспект пташиний, сонячний карниз
вінчає строгі лінії собору.
Строкаті ритми вулиць і юрби,
дахів похилих старовинні плечі
Над містом розмовляють голуби-
Про що, не знаю. Про цікаві речі,
Про той сббор. Про людство. Про війну.
Про білий світ, про небо з далиною.
А може, він голубці каже: — Ну,
як я літав, ти скучила за мною?
ДО
т ф
Я виросла у Київській Венеції.
Цвішиг у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалася* причали і привозя»
Світилися кіоски, мов кістяки.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як веселої
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах.
І на- човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школ»,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами.
• балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів... острів Тугорханів...
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев'яної Венеції.
7ї
В 9
*
У Корчуватому, під Киевом,
рік сорок другий, ожеледь, зима.
Рябенький цуцик п'ятами накивує.
Знічев'я німець зброю підніма.
І цілиться. Бо холодно і нудно
йому стоять, арійцю, на посту.
А навкруги безсмертно і безлюдно,
бо всі обходять німця за версту*
Лишає мить у пам'яті естампи.
Ворона небо скинула крильми.
Вже скільки снігу і подій розтануло
там після тої давньої зими!
Вже там цвіли і квіти незліченні,
вже там і трасу вивели в дугу.
...А все той німець цілиться знічев'я.
...А все той песик скімлить на снігу.
72
Колись давно, в сумних біженських мандрах,
коли дитям я ледве вже брела,
старі хатки в солом'яних скафандрах
стояли в чорних кратерах села,
Дроти бриніли арфою Ерделі.
Гострила вухо темрява у шклі. ,
Як тяжко стукать у чужі оселі,
бездомним бувши на своїй землі!
.Чужі оселі... Темний отвір хати.
Ласкавий блиск жіночої коси.
А потім довго будуть затихати
десь на печі дитячі голоси.
Уже сидиш зі жменькою насіння.
Уже привітно блима каганець.
Уже в такому запашному сіні
в твій сон запрігся коник-стрибунець!
І ніч глуха. І пес надворі виє.
І світ кривавий, матінко свята!
Чужа бабуся ковдрою укриє,
свое розкаже, ваше розпита.
І ні копійки ж, бо не візьме зроду,
бо що ви, люди, на чужій біді?!.
А може, то в душі свого народу
я прихилила голову тоді?
73
СМЕРТЕЛЬНИЙ ПАДЕГРАС
Земля кружляв у космічнім вальсі*
Вітри галактик — вічні скриналії
Гармонія* крізь тугу дисонансів
проносить ритм® танцю по землі.
І серцю в грудях тісно, тісно, тісної
Смички пиляють задубілий сум.
Зненацька м'язи вибухнуть, первісно,
ударить кров, як електричний струм.
І не паркет,, зачовяанзга до глянцю*,
не долівки,, налиплі до чобіт,—
вже вся шшиета —п'єдестал для танцю,
двхнаодяшь вальси з голубих орбіт.
Гримите високий гонор полонеза,
і лихом б'в об землю' перегашс,
лезгинка чвр®а< срібні гострить леза
і граціозно ходить па-де-грас.
Шпурляв канкан мережки парижанок.
Шмагав аркан по сивих постолах.
І відчайдушний танець між ножами
шотландки танцювали на столах.
Велике діло — танець між ножами!
Танцюй собі, лиш пальчика не вріж.
Доріг війни смутні подорожани,
ми знали інший — танець бездоріж.
Десь труп коня вмерзав в сизу осінь.
І смерть впритул до мене підступа.
А я іду. А я роблю наосліп
на міннім полі обережні па.
74
Півкроку вбік — і все це піде прахом.
1 цілий всесвіт вміститься в сльозу.
Дрімотні міни — круглі черепахи —•
в землі шорсткій ворушаться, повзуть.
О піруети вимушених танців! .
Хто йшов по полю мінному хоч раз,
той мимохіть їжа паркетних гаянцях
пригадує смертельний падеграс.
« «
Одкам'янійте, статуї античні,
одкам'янійте і кричіть на гвалт!
В Лос-Анжелесі пальми синтетичні
уже вростають коренем в асфальт.
Там смог навис, і сонце тяжко грів,
потік машин тісніший череди,
і алігатор міста — алергія —-
виходить із асфальтів, як з води.
Дерева вже тримаються за стіни,
вони ідуть із міста ледь живі.
Невже колись і їх уже не стане,
ні коника в реліктовій траві?
Сухі гілки — це вже вінок терновий.
Останній клен світ за очі забіг.
Залишиться єдиний лист кленовий —
бетонний лист — розв'язкою доріг.
іси мої, гаї мої священнії
ребудьте нам вовіки незнищеннії
S
76
* 4i
Мені відкрилась істина печальна:
2£иття зникав, як ріка Почайна.
Дерез віки, а то й через роки,
ріка вже стане спогадом ріки»
І тільки верби знатимуть втарі:
Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі*
77
Ти знов прийшла, моя печальна музо.
Не бійся, я не покладаю рук.
Пливе над світом осінь, як медуза,
і мокре листя: падає наг брук.
А ти прийшла в легесеньких сандаликах,
твій плащик ледь прип'ятий на плечі.
О, як га йшла в таку негоду, здалеку,
така одна-однісінька вночі І
Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?
Яким вікам світилася вві млі?
І по якій несповідимій карті
знаходиш ти поетів на землі?
Ти їм диктуєш долю, а не вірші.
Твоє чоло шляхетне і ясне.
Поети ж б і кращі, й щасливіші.
Спасибі, що ти вибрала мене.
78
« *
Чи й справді необхідно,
щоб жінка була мужня?
Спасибі вам, спаснбі за цей пріоритет.
Поетам всіх віків була потрібна Муза,
А жінці хто потрібен, якщо вона — поет?
Хіба дві жінки — ми — подужаєм цю зграю
проблем і протиріч, що жалять кожну ігагь?
Я в неї на очах, розтерзала, вмираю,-*
що ж їй робити, бідній? — лиш руки заломить.
І хто нам допоможе? Єдиний у трьох лицях?
Кому я кину квітку, прекрасну, як зор«о?
Ми з Музою — ми дві — дві жінка — да ваш лицар?1
Ось Муза продиктує, а я його створю*
19
АПОЛОГІЯ ЛИЦАРСТВА
Там, за віками, за гірким туманом,
де трубить вічність у Роландів ріг,
любов була єдиним талісманом,
а талісман ще звався — оберіг.
Було життя осяяне красою,
любов і честь цінились над життя.
І що там смерть з великою косою? —
мужчина, лицар, сонячне дитя!
В моїх садах мелодії Провансу,
і жінка, жінка, жінка всіх віків! —•
за неї лицар гинув без авансу,
вона чекала цокоту підків.
В монастирях, фортецях і столицях,
з глухих палаців, схожих на тюрму,
якщо він лицар,—
о, якщо він лицар! —
вона троянду кидала йому.
Гриміли вальси, пурхали амури,
давили будні, смикала сім'я,—
жіноча туга билася об мури:
де лицар мій, молитва де моя?!
І хоч в'яжіть, хоч плітку або клітку,
хоч бозна-хто розкаже бозна-де,
якщо він лицар — жінка кине квітку,
на все життя очима проведе,
80
♦ *
Будь щедрою, хай плаче твое листя,
роздай плоди і знову зацвітай.
Хай попліткув наволоч тілиста,
Що в душа? — у неї не питай.
Як в, то в. Нема — то нікотрої*
Віки надбали мудрості, не я. *
Кассандра плаче на руїнах Трої.
В руїнах Трої гріється змія,
81
• І»
♦
Не треба класти руку на ддвче.
ЦеЁ рух доречний, може,, тільки в танці,
Довіра — звір полоханий, зтвча.
Він любить тиу наморозь дистанцій.
Він любить час. Хдшлиди. Дии Роки.
Він дивний явір, він любить навіть муку,
Він любить навіть відстань і розлуку,
Але не любить на плечі руки*
У цих садах, в сонатах солов'їв,
він чує тихі кроки браконьєра,
Він пастки жде від погляду, від слів,
і цей спектакль йому вже не прем'єра.
Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться,
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.
fSut
Отдаг, жг зроду, натаєш зг тжиу,
усіх міщан ощирені лаї
ивнавидять вг меті нте> скажену силу,
ненавиджу я слабкості свої.
f енйнйЕія їх? Я зіткана з печалі.
Для ближніх знято тиеячі свэтин.
Жішвж шртжптвяж, як Почаїв,
стоїть душа перед усім святим.
ДОяюгеат* і жаглять міріади версій.
Ну, що ж, нехай. Я сияьвга, навіта з»&.
ЯРзіеггетабжіетБ — це одна з диверсій.
А я ще в диверсантах не була.
53
ПРИЧМЕЛЕНІ ГНОМИКИ
В пивничці на лото сиділи п'яні гномики.
Вони кричали: — Хто
поруйнував нам домики?
Вони горлали: — Ми
всіх наб'ємо, налупимо! ~*
Хтось усміхався: — Хми,—
і розглядав крізь лупу їх.
Вони гукали: — Бой!
Іще вина, три порції.—
Зітхнула мишка: — Ой,
велика річ пропорції
•
84
**
Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
ви добру зав'язь все-таки дали.
І то нічого, що чигали круки, \
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
/ душа не створить бутафорський плід.
85
4» *
+
І місячну сонату уже створив Бехздаев.
І тінь місяцехода вже зорям не чужа.
А місяць все такий же: і .молодик, і певен,
і серпик, і рогали і місяць, як діжа.
А місяць все такий же, шя — місяць,
.місяченько,
як вчора, позавчора і хтозна ще коли!
І добре, що лад нами він висить височенько,
а то Ь уже й на ньому болото розвели.
Ходили б там по ньому п'янички петельгузі.
Питали б його зорі, чого він не блищить.
Стоїть над нами Всесвіт у зоряній кольчузі,
і повен місяць сходить над нами, ніби пщт,
вв
МАРКОВА СКРИПКА
Сумління — річ тендітна і марка. «*>
Вяш»декані•&иміямй жилу кеазкрае.
Миргога щр£ G вкриша у Мярка.
Де хтось би плакав, а Марко заграє.
Грай, Марку, грай! Веселу, не яку*
Куди ж ти, Марку, дінешся? Ти — вічний.
На кожне лихо маєм по Марку:
Марко Пекельний і Марко Стоїчний.
Міркуєш, Марку: так то воно так.
А все не так, і ти міркуєш марно.
Закінчив польку, починай гопак,—
грай, Марку, грай, бо дуже граєш гарно!
Воно, звичайно, що там говорить.
Отож-бо й є, нема чого балакать.
А що поробиш, хай воно згорить,
сміятись краще все-таки, ніж плакать.
Та й те сказати, як його, гай-гай!
Воно й спочити — щастя недолуге.
Смеркав — грай. Розвиднюється — грай.
Бо світ великий,— як не те, то друге.
Бо що було, а що і загуло.
Біда біду, як кажуть, перебуде.
Не може ж буть, щоб якось не було,
вже як не є, а якось воно буде,
Ти, Марку, грай. Ти знай собі одне,
що що кому коли не заманеться,—
біда мине, і щастя теж мине,—
те, що ти граєш, тільки зостанеться,
87
Що доля нелегка,— в цім користь і своя е.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяв,
88
*
Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза — як вихопила ніж!
Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму,
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі привітні,
схрестилися вночі із небом на шаблях.
Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було мов життя — як ночі горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось і як мені страждалосьі
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя — це те, що відбулось?
Є9
J*
Бунде меть якогось потрясіння:
побачиш евіт, як вперш» у житті*
Звичайна хмара, сірі» і осіння,
пропише рантом барви золоті
Стоїш, як стогін, ввдхклетниям ваакв*
Душа пршрге всесвітом ofesL
Крагавть рілля* 3 облич спадают* доскя»
df всього світить суть уеіх речей.
І до віків благенька иришшеодгіе»
переростав и сжито вотуме.
Прямим вроламом пам'яті * бежавшего
уже am звідти ягадувді себе*
99
Heed* ніколи не бу* мільйон.
Не кожен з «их ёуъ васновяиком.
Розбійником був Франсуа Вшон,
а Гете, Вожьфганг, сановником.
Буяй серед них дипломата, куш&
сангвініки і холерний.
Були різночинці, яврди, ченці,
лунатики і венерики.
Хто коми вживав, хто писав без коЯ<
Блондином був чи брюнетом.
Героєм,
співцем,
мудрецем,
диваком»
Але жоден поет не був непоетом.
т
Дощ полив, і день такий полив'яний,
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив'яний,
блискавки визбирує в траві.
Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви, і порожній шлях..
Ген корів розсипана квасолька
доганяє хмари у полях,
«В
*
Яка різниця —- хто куди пішов?
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія — це свято, як любов.
О, то не в розмовка побутова!
І то не в дзвінкий асортимент
метафор, слів,— на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.
93
ЗОНЬКА
В.Ц.
Маленький хлопчик пас верблюда.
То був життя його прелюд.
Верблюд довірливий, як люди. *
І терпеливий — як верблюд.
Було це дєсб там, біля Таври,.
в степах, де гнеться ковила»
де обрій піниться отарою»—
колега коника й вола,
горбате диво, привид Азії,
сумирний жовтий страхолюд,
з якоїсь придбаний оказії,—
іде під вербами верблюд!
Собаче кодло сполошиться,
тікає кішка на вербу.
Нахарапуджена лошиця,
рвонувши, виверне гарбу.
А він іде, не ображається.
Скубне травинку на гарбі.
А він іде — як увижається
степам, і людям, і собі...
В степу верблюдові роздолля,
він каже хлопчику: диви,
така скупа на щастя доля
послала стільки нам трави!
А хлопчик згорнеться калачиком,
уткнеться в шерсть йому стару.
Малює сон веселим квачиком
і Самарканд, і Бухару.
Степ половецький половіє,
трава аж срібна від роси,
94
Коли душа посоловів,
тоді уже не до краси.
Гуляв вітер. Чорні круки
сидять на плечах скіфських баб*
І вечір грів сині руки
над жовтим вогашцем ісутабаб.
,..А часам вийде вовк в урспшщ,
очима обрії мацне.
Верблюд високий -» не доскочили
Верблюд силеашьй—аш хшщші
Тож вовк вада на хижі лапи,
У нього план свій в голові.
Вповзе на череві у злаки,
скавчить» качнеться в траві,
Та так гаскавд, такоблешо
хребет лукавий вигина.
І так верблюду інтересно ~
де що в трава аа ©чмаиа?
Тварина добра, неледача,
ще й голову нахилить вниз.
Цікавість в хиба його вдатаі,
тому і вевн йог© загриз.
Степи, <стеіщ, стерня та роси.
Веселка в літа на брові.
Маленький хлопчик став дорослим.
...А вовк качається в траві*
МАТИ
Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.
Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
і мала мрію гарну і чудну.
У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював,—
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі «■
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш —
хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.
Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала:
— Перестань, бо вижену.
У тебе,— каже,— небо, як сіряк.
Якийсь художник у роки голодні
вробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.
У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
96
Вона сказала: — Ні, ви не зумієте.
Злізайте,— каже.— Небо не таке,
Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так — то не знайшлося маляра.
Все якось так — то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки,—
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки.,,
4 Л, В. Костенко
* ♦
Заворожили ворони світанок —
не сходить сонце — тільки кар та кар.
Розбившися грудьми об полустанок,
в траві лежить березовий Ікар. 1
Пливе перон за сизими шибками.
Туман... Шлагбаум... Тиша... Переїзд...
Дерева, як закидані шапками,
стоять у гронах ще порожніх гнізд.
Пройти уранці вулицями тиші.
Знайти готелик. Скинути пальто.
І де я, хто я,— полустанків тисячі,—
хоч день, хоч два не знатиме ніхто.
І тільки шум далекого прибою —
Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
ЗМІСТ
На попередню
|
|
