Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
обертавсь на вогненну білку,
дерся вгору по стовбуру на іскристих кігтях.
Сичала сита соснина. Падали печені яблука з яблунь.
Люди товклися лобами і що до чого не відали.
Кипіла вода в криниці. Шкварчали свині в повітках.
І чаділи у небо обвуглені ідоли.
Хто гасив, хто гасав. Кіявчали галки і круки.
По землі хтось качався, студив своє тіло травою.
Палахтіло волосся, пухирями бралися руки,
наче вжалені кропивою.
Хто виводив коня, хто тягав з річки мул у відрах,
хто хапався за меч, хто орудував ломом здоровим,
хто безтямно кричав, хто шукав свого скарбу попідрах.
А один сподаряка обкопував хату ровом.
Де відро? Де лопата?—
отака тарапата.
За макітри, кочерги!—
і на той світ без черги.
Той наткнувся на того, а інша упала,
той вогонь перескочив, як на Йвана Купала*
А той обкопує хлів, де треба іншому бігти
з водою.
Той кричить: не там! А той кричить: не тудою!
Ох же ж і насміялися вої княгині Ольги!
Нащо тих древлян і вбивати?—
самі себе перетопчуть.
Знай лови на льоту смажених гусей
з древлянського полум'я.
415
Але ще ж яку помсту надумала мудра Ольга!
Привели їй дочку деревлянського князя Мала.
Десь зняли те дівчатко на вже обгорілій драбині,
і вона ту князівну взяла собі у рабині.
І забрала у Київ оту нещасну Малушу,
щоб і рід той пощез,
щоб і спогад про нього вимер.
Але син її, княжич, полюбив ту рабиню —
як душу.
Народився в них хлопчик.
І це був князь Володимир.
А чого я це все згадала? Не Батия чомусь,
не Баторія.
Шелестіли дуби, і смарагдова тиша була.
У древлянському лісі на пні сиділа Історія.
А я шукала опеньки, на неї там набрела.
СКІФСЬКА ОДІССЕЯ
Поема-балада
14 л. В. Костенко
ПІЩАНЕ — сыто 39Я&Г0нкх>кого р-ну Черкас. обл.,
поблизу якого в заплаві р. Сулою (лівої притоки Дніпра)
1960—61 знайдено залишки яовда* рештки кістяка людини
та 15 античних бронзових посудин, оздоблених рельєфним
орнаментом. Цей унікальний комплекс датується
кін. 6 — поч. 5 ст. до н. є.
Знахідка з П. свідчить про торг, і культур, зв'язки
землеробського праслов'янського населення цієї
території з античними містами, що їх здійснювали
дніпровським водним шляхом.
Човен 8 П. експонується в Історичному музеї УРСР
в Києві; 14 бронзових позолочених посудин — у його
філіалі — Музеї історичних коштовностей УРСР,
1 лутерій — в археологічному відділі Переяслав-
Хмельницького історичного музею.
УРЕ, том 8, Київ, 1982, с 388.
Ріка Супій» і що там тої річечки?
Ох, недарма, на праведній воді
латаття жовте світиться,, як свічечки! —
то на чиїйсь біді, то на чиїйсь біді...
Ішли віки. Ріка собі міліла. .
Довкіл гашарствувався торф'яник-
Стара верба от старості зомліла,
забула, що сказав їй водяник.
Цвіла латаття. Плавали, качки.
Звичайна річка, як усі річки.
І корови ішли, до водопаде,
не зжали тайни річечки Супшо.
Аж поки човен видобула з дна
якась» машіша торфодобувна.
А тршвж далі» в торфі від корчами,
лежав екелет з коштовними речами.
Античний посуд, амфори, лутерії.
Соми, шзр накоетаатась» біжутерії.
Великий дзбан з Лфіною йадлвдою.
Відтак згробивея1 тої гречин баладою.
Але ж бо й справді, щоб таке утнути! —
Дніпро пройти, в Супог уткнути!
Яка бід» спіткала тут гречшга,
сама себе забула вже причина.
Чи, може, він з напасником боровся?
А чи на камінь човен напоровся?
Чи він ужив добрячого напою
та й сам схитнувся посеред Супою?
Чи необачно здумав прдпочить?
Ріка тече. Історія мовчить.
4*9
Але, слізьми заплакавши гіркими,
коли човна вантажив чоловік,—
чи ж думала тоді ота грекиня,
що він пливе уже в двадцятий вік?!
Він плив до Скіфів. Човен був надійний.
Товар путящий. Сам він не простак.
— Чого ревеш, нікуди я не дінусь,—
сказав той грек, мабуть, приблизно так.
І вже ніхто його не дочекався,
мов ухопив його який хапій.
Дніпром допливши, де тепер Черкаси,
він завернув у річечку Супій.
І п'ять віків, ще й десять літ по двісті
нема про нього чутки ані вісті!
І та печаль давно вже не скорбота.
І що тепер про себе розповість
античний грек, сучасник Геродота,
негоціант з ольвійських передмість?..
Він був живий, не древній, не міфічний —
з тих клопітних для Греції часів,
коли потенціал демографічний
на чорноморськім березі осів.
І, збудувавши Ольвію і Тіру,
Пантікапей, Німфей та Херсонес,
купці з Мілету, вихідці з Епіру
жили на скелях, ближче до небес.
Внизу ліпила мазанки злидота.
Чайки злітались вранці на лиман.
Грек не читав, можливо, Геродота,—
в ньому самому Геродот дрімав.
Він знав одне — що десь там за лиманом
тече ріка велика Борисфен.
Там край лежить неміряний, незнаний,
земля народів інших і племен.
Він бачив світ крізь дуже грецькі міфи,
охочий був почути щось нове.
420
Скіф і не скіф були для грека — скіфи.
Увесь той край він Скіфією зве.
І як для нас цікаві ті галактики,
звідкіль ніхто сигпал не передав,
так і йому — землі тієї клаптики,
де він іще нічого не продав.
І потім, справді, а чому б не взнати
якісь иові шляхи й координати?
Де браму неба зачиняють Ори?
Які заввишки ті Ріпейські гори?
І що за люди неври та гелони,
почім у них там бронзові кулони?
Та розім'яти веслами суглоби,
та походити босо по траві,
де проживають скіфи-землероби
і де кочують скіфи кочові.
Які на що у них там номінали?
І як вони там Дарія прогнали?
І що там за казкові емпіреї,
де царствує народ гіпербореї?
Де вічне літо і немає Лети,
ізвідки родом музика й поети,
бо там жила, на вроду еталонна,
богиня Літо, мати Аполлона.
Тож, взявши харчу торбу запасную,
до сліз жони завбачливо оглух.
«Я їду, отже, я існую»,—
так пояснив їй, що життя — це рух.
Бо в ті часи велике діло — посох.
У мандри йшов письменник і філософ.
То що вже говорити про купця?
Йому сидіти геть не до лиця.
Грек чув, що десь на північ від Гілеї
є вільний торг, де грекам привілеї.
Там на горі є місто, що до нього
купці пливуть аж з моря крижаного.
На ті базари і на ті привози
ще фінікійці шастали, пронози.
421
І грецький імпорт дуже там в ціпі.
То він туди й подався иа човні.
Йому ж казали греки:— Зупинися!
Не підбивай ще й інших горопах.
Нормальний грек торгує у Пониззі,
де царські скіфи царствують в степах.
А цей пливе. А з ним іще десяток
таких непоміркованих, як він.
Чи душу обпікає недосяжність?
Чи потребує серце перемін? .
Звичайно, є надморські торги, ближче.
Та тільки ж тут всесвітнє торговище.
Куди поткнешся із своїм товаром?
Тут фінікійських глечиків навалом.
Тож грек пливе на північ і на північ,
все вище й вище, в землі праслов'яп.
А ще ж ні карт, ні компаса, й скрізь Грінвіч
не пролягав іще меридіан.
Та це ж плавби не визначено строку.
Чи ошалів,, чи, може, з ким на спір?
Чи хоче він добратися, нівроку,
аж на край світу, до Ріпейських гір?
Ридає жінка в Ольвії, у гавані,—
чого ж гречин той довго так у плаванні?
В яких світах блукає той блукалець?
Чи укусила нутрія за палець?
Чи, може, з ким в дорозі не поладив?
Чи хто позаздрив на його Палладу?
Чи розгнівився скіфський Посейдон?—
бо як поїхав, так і по сей день.
І знав тільки місяць походющий,
де їде грек смаглявий і худющий.
Та на Олімпі знають, на вершині,
від самої хвилини відплиття,
три Мойри, три безжалісні богині,
що визначають все людське життя,
422
Та, що його дарує, безтурботна.
Та, що нряде* аж прядочка бринить,
і третя — Та, що вже невідворотна,
що переріже ножицями нить.
Тож грек пливе, на весла налягає.
Короткі ночі, спати не встигав.
А у човні ж усякої матерії,
вино, олія, амфори лутерії,
чорнофігурний лаковий бомбілій,
химери, ткані по тканині бМй.
А не була б же Греція Елладою —
у нього й дзбан з Афіною Па л да дою!
Блищить ріка, метляв вітер чуба,
і сонце світить гаряче.
А човен довбаний із дуба,
такий вовік не протече.
У цих краях торгуючи давно,
грек прорубав у Скіфію вікна.
У ті степи неміряні, небачені,
під небеса такої висотні
На що сармати розсобачені,
а й ті туди не важилися йти
Там степ і степ. І скіфи славнозвісні.
Вози у них міцні, шестиколісні.
Отари незліченні, табуни.
І дивна мова з голосом струни. ,
Він там бував, він дихав їхнім димом,
їв їхніх страв баранячу ропу.
Та тільки от — гречин не сходив з дива,
що в них домашне вогнище в степу.
Бо це ж тобі не дворики ольвійські,
жінки в сандалях і тварини свійські.
Тут вільний степ, і люди в ньому сущі,
на цілий степ стада свої пасущі»
Тут і ягнята, і жінки, і дітки
сидять у дощ під шкурами кибитки.
423
Який не є, усе ж таки зогріток.
А грек не звик би зроду до кибиток.
Йому аби за скелю зачепиться,
що аж за комір сиплються зірки,—
те голе місто, камінь, черепиця,
і ходять греки, чорні як граки.
Над ними в небі і Телець, і Овен.
А тут пасеться цілий Зодіак.
Що скіфу — кінь, то греку — човен.
Живе на скелі, то інакше ж як?
А цій землі нічого не забракло —
ні рік, ні моря, ні озер, ні трав.
Найперший скіф, молодший син Геракла,
собі роздольне царство вибирав.
А скіфський бог розщедрився до того —
із неба кинув плуга золотого.
А ще він кинув золоту сокиру —
як часом з ними хто не схоче миру.
А для гостей на саму видноту
бог кинув з неба чашу золоту.
Хоча, як інші книги погортай,
то перший цар був скіфський Таргітай.
І, як легенда каже прастара,—
він син Дажбога і дочки Дніпра.
При ньому також на вечірній пруг
упала чаша, топірець і плуг.
Окрім легенд, є дані наукові,
теорії, складніші теорем.
Наявні тут етруски загадкові
в генезі етрускоїдних племен.
Шари культур і древня топонімія
гіпотетично свідчать, що колись —
раніше, ніж прийти на Апенніни,—
вони у цих краях тут прижились.
424
їх різні вітки мали різні назви —
лелеги, тірсагети і пелазги.
А згодом тих, що у степах зостались,
назвали скити, бо вони скитались.
Ще й інші є гіпотези і версії —
що бог Папай був скіфам праотець,
що ніби скіфи — вихідці із Персії,
тут корінний лиш коник-стрибунець.
Що як прийшли із хмарами наопашки
у кіммерійське царство степове,
то так і йшли тисячоліття попаски,
життя вели номадне, кочове.
Лишилось тільки розвести руками
на всі степи аж по Великий Луг.
Якщо вони були кочівниками,—
навіщо ж їм потрібен був той плуг?
Хто каже — скіфи, хто їх зве — сколоти.
Хто каже що, залежно від мети.
А наше діло — все це прополоти,
аби хоч крихту істини знайти.
Спитати мудрих, зазирнути в Лету,
хто, що й коли казав про цей народ —-
Плутарх, Страбон і Гекатей з Мілету,
але найбільше, звісно, Геродот.
Побувши скрізь — од Фів до Чортомлика
і написавши кільканадцять книг,
вія так сказав, що Скіфія— велика,
але не всі там скіфи серед них.
Були номади — скіфи кочові.
Товар свій пасли десь там аж до Криму,
програвши на співучій тятиві
історію, тепер вже недозриму.
Жили як степ, обличчям до небес.
Узимку мерзли, кутались в бушлати,
425
А по Дніпру» де нині Дніпрогес,
жили вже царські скіфи — паралати.
Сам цар, і члени царської родини,
і скіфи царські — ті жили у Геррах.
Суміжно десь, в лісах* жили будини,
бобрів ловили в лісових озерах,
В сусідство їм вклинилися гелони,
що мали місто на дубових брамах,
сади, городи, стріхи із соломи
і дерев'яні статуї у храмах*
На північ — неври, де тепер Полісся*
Тоді вважав їх дехто чаклунами.
Віки ішли, народ не перевівся,
і врешті-решт вони зробились нами.
Були ще й інші там аборигени.
Це може буть віднесене до збігів,
але меланхолійні меланхлени
вдягали чорне,— там тепер Чернігів.
Де на хребтах смарагдові попони,
в сугір'ях — агафірси золоті,
нрад, котрий співав свої закони,
щоб не забути жодної статті.
Віддам фракійців — гети, зазбручани
і ті, що в придунайських ареалах
на ворога виходили з мечами,
а йшли із миром -— грали на цимбалах.
На півдні — таври, бавились розбовм.
Туди на схід, за Доном, савромати —
нащадки скіфо-амазонських воєн,—
таки вдалось тих фурій, уламати.
І далі там — де сіяли, де пасли,
народи із околичних безмеж —
сармати, фіссагети, арімпаси
і люди з бурштинових узбереж.
426
Оце такі у Скіфії сусіди.
Сама ж вона складалася із кого?
Жили нрекраснокіяні каллшідн
найближче десь до берега морського.
А вище там, 9а їхньою землею,
жили стрункі, смагляві алавоии.
Казковий ліс, урочище Гілею,
шукати в плавнях, певно, є резони.
Понад Дніпром жили все хлібороби,
що звав їх Геродот — борнсфеніти.
Були людьми не східної подоби,
лишили голос у віках дзвеніти.
Хліб на Побужжі сіяли на продаж,
тих скіфів називали орачами.
І далі теж була б цікава подорож —
там, де Волинь, Поділля, галичани.
Але чому на землях щих, де Київ,
іще до літописних лихоліть,
так наче нам хто чорну дірку виїв
у історичній нам'яті століть?
Що тут було, сам Геродот не знає,
Він тільки твердить, що за тих часів
кордон ішов від Дону до Дунаю,
від моря аж до прип'ятських лісів.
Чи все це разом — Скіфія і скіфи,
і кочові, й осілі, й паралати?
Крізь домисли, і вимисли, і міфи,
о, як її нелегко угадати!
Був Геродот в історії Монбланом,
Багато знав кривавих епопей.
Та Віслу явам ио-срецьки — Ервданом,
Святі Шляхи у нього — Ексамней.
Він тут бував — і в Геррах, і в Гілеї,
знав ріки — Герр, Тірас і Тапаїс.
І під свої античні пропілеї
все у своїй транскрипції приніс
427
Ішов у мандри у період літпій,
де на волах, де пішки, де човном.
Тоді був скіфський цар неповнолітній,
а він знайомий був з опікуном.
Знав городища, і степи, і плавні.
Чув цілий хор людських різноголось.
Та вище, де Дніпро не судноплавний,
і Геродоту буть не довелось.
Віки мовчать. Душа не б'є на сполох.
Порожніх слів намножилась лушпа.
І тільки час від часу археолог
якесь віконце в правду прокопа.
Наука вглиб, і праця титанічна.
Загадка, не розгадана здавен,—
чи це була експансія етнічна,
чи це союз споріднених племен?
Це люд місцевий чи це люди східні,*—
у цьому вчені теж неоднозгідні.
Та тільки хто б на чому не спинився,
яких припущень ми б не спорудили,—
коли цим горам Київ ще й не снився,
тут люди вже на мамонта ходили.
Коли в лісах ревли іще буй-тури,—
Дажбогу сонце приміряло німб,
і люди чорноліської культури
жили, співали, сіяли свій хліб.
Які б тут не були стовпотворіння,
хто б звідки не накочував сюди,
а люд був корінний тут, бо коріння
в такому грунті глибоко сидить.
Тут землі щедрі. Тут річок без ліку.
Всілякі руди в надрах залягли.
І через те отак тут споконвіку —
життя і смерть на відстані стріли.
Які тут не прокочувались орди!
Яка пройшла по землях цих біда!
428
Мечем і кров'ю писані кросворди
ніхто уже повік не розгада.
Немає дат, немає фактів голих,
усе дійшло у вимірах легенд.
Але в курганах скіфських — не монголи.
На пекторалі — теж не Орієнт.
Повірить можна в будь-яку легенду.
Теорій напридумувать за трьох.
Не можна брати істину в аренду
і сіяти на ній чортополох.
В цілому ж скіфи — воїни, мужі,
ходили в битви, а не в грабежі.
І хоч було в них війська не мільйон,
не переміг їх сам Зопіріон.
Хоча був ласий до таких земель,
щоб їх перетворити на колонії,
не той Пилип, що з конопель,
а той Філіпп, що з Македонії.
Персидський цар, скоривши Вавілон,
пішов на них — це був могутній Дарій,
Повівши військо степом напролом,
за тиждень був готовий на гербарій.
На цей раз скіфи одступали,
бо ворогів було як мли.
Ковтнули Дарія степами,
а потім вроздріб потовкли.
Були в бою несамовиті.
Носили панцирі і свити.
На литках поножі ольвійські,
шоломи часом іллірійські.
Варили бринзу. Ждали паші.
По сіль ходиЛи в той же Крим.
А хто з одної випив чаші,
той був навіки побратим.
429
Щоб з'ясувати справи всі ці дальні,
символіці належне віддамо.
Поглибивши контрасти соціальні,
їм з неба впало також і ярмо.
Хто мав худоби тисячу голів,
а хто плуганивсь парою волів.
Були й раби. Рабами торгували.
І серед них філософи бували.
Наприклад, Біон був Бористеніт,
котрий любив на площі гомоніть.
І він був раб, і батько був рабом,
і довелось нелегко їм обом.
В порту почавши із соління риби,
він був засновник жанру діатриби.
Втонули в часі імена митців,
і те ім'я, що мало буть крилатим.
Колись було сім грецьких мудреців —
з них Анахарс був скіфом, паралатом.
Про скіфів добре згадував Есхіл.
В Гомера є, що скіфи — справедливі.
В цьому краю царів і пастухів
суворі люди, горді і вродливі.
Любили степ, і волю, і пісні.
Приносили присягу при вогні.
Стріляли з лука, билися мечами.
Зі списа їли здимлений шашлик.
Недаром «скіф» колись і означало —
суворий, грізний воїн-степовик.
Послів приймали закордонних.
Царівен видавали за моря.
Також дочка царя Ассаргадона
була жоною скіфського царя.
Прибувши на тодішній бригантині,
в часи непримиренних ворожнеч,
430
вона йому, крім посагу у скрині,
везла од батька ассірійський меч.
Тому природно, що сусідній грек
не хтів би з ними розбивати глек.
Від цього мав прибутки немалі.
Торги були йому безперешкодні.
Бо амфори, прикопані в землі,
тримали довго вина прохолодні.
Він тут бував не рае уже й не два.
Базари знав — що де почім і скільки.
Вже навіть вивчив деякі слова —
як буде «хліб» і «здрастуйте» по-скіфськи.
Грек знав своє купецьке ремесло.
Міг одурити скіфа, не без того.
На древі рік, що в море проросло,
чув шурхіт листя срібно-золотого.
Але ж у них товарів тут завізно.
Все далі й далі гнав його зюйд-вест.
Він навіть бачив, як кував заліза
у скіфів царських велетень Гефест.
У них є все — пшениця, хутро, вовнаг
і риба, й мед, і добрі води рік.
Вторгує грек, і подорож чудовна,
і в про що розказувать весь вік.
Бо як, було, він вернеться додому,
та як накличе всіх на рибу з Дону,
та як розкаже про свої пригоди —
сусіди всі дивуються три годи.
Хоч, звісно, йшлось не про облогу Трої,
і він купець, а зовсім не герой.
Але якби так рясно на героя,
то вже б давно не вистачило Трой.
Його грекиня теж не Пенелопа
і не чекала воїна з боїв.
Не бачив він кикона і киклопа
і в лотофагів лотоса не їв.
431
Але він теж не так собі гречин,
хоч взяв за душу невідомо й чим.
Чи що пролежав два тисячоліття?
Чи що на міф давно вже неполіття?
Чи що не простий, а Ольвійський гістт.
хоч дещицю про скіфів розповість.
От грек пливе і просто з інтересу,
бувало, зійде, глипне в далину.
Вівтар жертовний богові Аресу
такий там скіфи возвели, що ну!
Бо ж бог Папай був мирний бог на світі.
Вогонь домашній берегла Табіті.
Також красуня їхня, Аргімпаса,
на вечорницях била в тулумбаса.
Пастуший бог полохав перепілку,
з очеретини вирізав сопілку.
А бог Арес був богом над богами,
бо світ кишів навколо ворогами.
Тож навезуть возів стонадцять хмизу,
ввіткнуть меча та як підпалять знизу! —
аж гуготить багаття до небес.
Непереможний скіфський бог Арес! —
що в тім вогні присутній був як знак —
короткий меч, священний акинак.
Колись до них жили тут кіммерійці,
ті, що про них писав іще Гомер,
а щонайперш згадали ассірійці
в клинописах ще хтозна-яких ер.
Це був народ такої сили й гарту,
що їх ніхто подужати не міг.
Трясли Ефес, ходили на Урарту,
від них погиб і цар лідійський — Гіг.
Але і їх довів чи це до стресу
вогонь жертовний богові Аресу.
432
От кіммерійці здумали прощатись,
наслухані про скіфську силу й лють.
Одні вважали: — Треба захищатись! —
А другі: — Ні, вони нас переб'ють.
Одні казали, що не ступить ворог,
що треба землю захищать свою.
А другі: — Ет, ну що земний цей порох?
Ми знайдем інший в іншому краю.
Відтак дві групи, не дійшовши згоди,
зробились між собою антиподи.
Та, зброю повихоплювавши з піхов,
самі себе так встигли перебить,
що як прийшли вже скіфи, то вже скіфам
було, по суті, нічого робить.
Це, може, правда, може, півлегенди,
що має присмак крові й полину.
Так що такі й подібні прецеденти
восходить ще в глибоку давнину.
Лише прапам'ять долітає звідти,
перемиває золотий пісок.
Багато міг би розказати вітер,
але у вітру голос пересох...
Є тільки чутка (може, це й химера),
і в кут зору (може, й слушний кут),—
що греки, начитавшися Гомера,
його кіммерів поселили тут.
Насправді ж тут, на узбережжях Лети,
не кіммерійці населяли край,
а перша людність тут була — таргети,
отож і пращур їхній — Таргітай.
Він внук Дніпра і не прийшов нізвідки.
Проговорись, історіє йіма!
Мав трьох синів, від них три скіфські вітки,—
одна запанувала над всіма.
А інші розселились до Дунаю.
Це був тоді фракійський ареал.
433
Десь в тнх краях, пізніше, у вигнанні
Овідій серед гетів зимував.
Шуміли там смерекові верхів'я,
і звіздарі вивчали біг планет.
Орфей, до речі, також був фракієць.
Можливо, даїк, але, можливо, й гет.
А грек пливе, а грек часу не гав,
і звідусіль на нього щось чигас.
А на гречинї макова сорочка,
ще й чорний пояс, срібна оторочка.
Одна дріада, як сорочку прала,
того гречина? на три тижні вкрала.
Були йому ще й гірші придибунки —
вовки, гієни, бійки і грабунки.
Було таке, що й згадувати страшно,
бо там у небі зоряно і нташно,
й кусаються, як люті упирі,
ще кіммерійські комарі.
Він також падав жертвою опінії,
що він лазутчик декотрих земель.
За ним в степах погналися ЕринІЇ,
натіпали із нього конопель.
Вже він вважав грекиню удовою,
волосся стало стовбула —
цариця з гострою бровою
на нього оком новела.
А вартові оружні, здоровецькі,
щось говорили не по-грецьки.
Ну, він, ту мову не вивчавши в книгах,
і так і сяк пояснював на мигах.
Але його там вислухали сухо.
Просив, благав — ніхто не довіря.
Аж раптом хтось сказав там щось на вухо
опікуну маленького царя.
434
Маленький цар підняв свої клейноди.
І грека відпустили без ушкоди.
Грек уклонився, дякуючи ґречно.
Сказав, що в жертву принесе бика.
А ще сказав, що хтів би доконечно
узнать ім'я свого рятівника.
Той усміхнувся і сказав ласкаво,
ще молодий, а вже був поліглот:
—- Мов ім'я нічого вам не скаже.
Я мандрівник. І звуся Геродот.
Такі пригоди з греком тим бували
від птаства, від людей і від вовків.
Чей тільки в торфу ще не добували,
добудуть через двадцять п'ять віків.
От бідний грек! І треба ж було греку
так наражать себе на небезпеку.
Сидів би грек у хаті й коло хати,
поміг би жінці діток колихати.
Вставав би грек удосвіта в тумані,
ловив бичків у Бузькому лимані.
А він пливе. Йому іще далеко.
Пливуть віки, а він пливе й собі.
Пливе й пливе,— А ти ким був, лелеко? -
питає грек лелеку на вербі.
Бо древнній грек хоч віку й молодого,
а знав, що світ складається із див,
що кожен в собою ненадовго,—
все хтось когось на щось перетворив.
Богиня Еос, скориставши владу,—
свого старого мужа на цикаду.
Сам Зевс — кохану, німфу чорноброву,
перетворив, пробачтеv на корову.
А т$ трава, що в пальцях розім'яти,
то буде пахощ дивний і терпкий,
то це ж Аїд перетворив на м'яту
свою кохану Менту. Отакий*
435
І кожен камінь був колись створінням.
І все живе і дихав. А он —
задушена покрученим корінням,
кричить верба, як жрець Лаокоон.
Природа вся була жива для грека,
він чув її, як землю чув Антей.
У наших предків був тотем — лелека.
Чи не тому і носить він дітей?
Якби лелека голосом озвався,
то грек, мабуть, не дуже б здивувався.
А у Дніпрі що риба, то білуга.
Зварити юшку манять острівки.
Велике Сонце над Великим Лугом.
Великий Сон Великої Ріки.
Пустельний простір, як душа без міфа.
Сопілку Пана уловляє слух.
Жона якогось царственного скіфа
зеленим шовком виткала цей луг...
Можливо, грека трохи дивували
суворих скіфів грізні ритуали.
Він, може, часом щось і не второпав,
а часом грек, бувало, й торопів.
У нього ж все — акрополь і некрополь,
а тут степи, — що неба, що степів!
Наприклад, їхній звичай похоронний.
Що б тут робив міфологічний дід?
Тут, може, треба декілька Харонів —
царя транспортувати на той світ.
Бо їде цар з рабами і скарбами,
царя везуть вози і шарабани.
Жертовна кров стікав з вівтаря,
ревуть бики, мекекають овечки.
І мертві слуги мертвого царя
тримають мертвих коней за вуздечки.
Страшне у скіфів дійство похоронне!
Ольвійський грек, бувало, похолоне
436
Спочатку возять мертвого царя,
щоб сорок днів усі за ним ридали.
Рабиня, як зацьковане звіря,
тремтить, чекає, що її придавлять.
Мужів найкращих пробирав дріж.
Отак живеш, стараешься, воюєш,—
обличчя дряпай, вухо собі ріж,
щоб кожен бачив, як ти пасіюеш.
Коли вмирає простий чоловік,
хіба ж затіють стільки камуфлету?
Меч, лук і стріли. Ратище під бік.
Конини шмат. Підстилка з очерету.
Царя ж везуть, одягнутого в плис,
у захололій капсулі із воску.
Селера і товчений кипарис
зробили з нього мумію заморську.
На всі димки далеких кочовищ,
де по степах отари, наче хмарки,
щоб вибігали люди з таборищ
і похиляли голови номархи.
І, склавши честь, нападавшися ниць,
відбувши всі печальні ефемери,
у золотих оздобах багряниць
везуть царя в країну царську — Герри.
За ним ідуть на той світ, бо він цар,
наплакавшись у ті сороковини,
коханка, кухар, навіть новинкар,
що буде й там розказувать новини.
...Лежить коня загнузданий кістяк.
Намисто спить з єгипетської пасти.
Заклякли слуги на своїх місцях,
і раб лежить, де довелося впасти.
Підземний світ; і тлін, і німота.
В жертовних чашах ритуальний трунок.
Та на цареві зброя золота,
і меч, і щит, і войовий рихтунок.
437
Хто був той цар, і що в житті він встиг —
застигло, як в дзеркалах золотих.
Ще й колісницю звалять в той Сезам.
Насиплють горб такої височизни,
що аж не тенькне бронзовий казан
од грандіозних відголосків тризни...
Таке у скіфів похоронне дійство.
На чому згодом виникне злодійство.
Якісь дядьки, кошлаті, з клумаками,
в гробницях будуть чиркать сірниками.
Повзти на пузі в чорній темноті,
з кісток зривати бляшки золоті.
От цар лежить з рабинею якою,
лежить-лежить, урвавсь йому терпець,—
хап 8а плече кістлявою рукою,
так тут тому грабіжнику й капець!
Аж потім вже подвижники і вчені
взялись вивчать кургани височенні.
От розкопають ями та кар'єри
та й доберуться в царські інтер'єри.
Та так ішли все далі, й далі, й далі.
Було всього — 8 щитом і на щиті.
Через сліпучу призму пекторалі
тепер для нас всі скіфи золоті.
Бо як вони свій епос не створили,
чи нам його не трапилось гортатьт—
то що Ж лишилось? Піднімати брили.
Історію по золоту читать.
Нема письмен — є дивне сяйво казки.
Лук золотий натягує стрілець.
Летить грифон. І золоті підпаски
підвечір доять золотих овець.
Землі піднявши вже котору тонну,
у глибині, де шум не доліта,
438
читаемо, як скіфу золотому
дає скрижаль богиня золота.
І кожна бляшка, панцир, окуття
і на прикрасах вирізьблені драми —
це панорами скіфського життя,
увічнені по золоту майстрами.
Мистецтво те було не в сповиточку.
Грифони вже ту лань не заклюють.
Два скіфи шиють золоту сорочку.
Два скіфи з чаши золотої п'ють,
Картина, прямо скажем, феєрична.
Могили древні — Химина й Товста.
Тут десь урвалась пам'ять історична.
Зате вона навіки золота.
І поки жінка з-під долоні зиркала,
траплялось греку як не те, то те.
Історія дивилася в два дзеркала —
античне грецьке й скіфське золоте.
Хто ж був майстрами скіфської епохи?
Хто їх створив, ті золоті скарби
з курганів Чортомлика і Солохи,
Чмиревої могили й Куль-Оби?
Хоч думка в, що твори ці античні,—
чи густо в греків схожого лиття?
Чому такі там скіфи автентичні?
Який це грек так знав би їх життя?
Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
ЗМІСТ
На попередню
|
|
