Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
дерева, люди, вулиці, мости...
Валізу віршів привезти з собою
8 цього притулку тиші и самоти.
98
*
Коли у тузі вічної розлуки
супутник людям голос подав»—
я думаю —
у точності науки
яке мистецтво і натхнення в!
Ані строфи сумнівної, ні слова,
ані одного зайвого рядка..,
А скільки в нас поезій випадкових
з нічого й ні для чого виникаї
Байдужих слів металу нетривкого,
думок затертих
і порожніх слів...
Зроби супутник із добра такого,-*
напевно,
вище носа б не злетів.
89
♦ *
Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень — безліч.
Тиші -»- анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона ірудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі...
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо: .
— А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям, пишним та барвистим,
не скаргами, |
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте,
що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епохі
100
22
Два чорні лебеді
календарного білого моря
випливають із ночі і знову кудись у ніч
лебедин і лебідка
лебедин і лебідка
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
потім випливуть знову
з багряної дельти світанку
віковічні абсурди кричать в пелюшках «кува!»
22-го березня 22-го вересня
22-го жовтня
22 22 (двадцять два)
чорні лебеді часу з якого вони Дунаю
де ночують вони і які вони зорі клюють
я нічого не знаю нічого нічого не знаю
буду я чи не буду через місяць вони припливуть
о які незворушні над морями вселюдської крові
випливають із ночі і знову кудись у ніч
а як глянути зблизька —-
дзьоби у них пурпурові
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
101
♦ *
Ми прилетіли вранці у Європу.
Блискучий лайнер випустив шасі.
І кинув міст сталеву антилопу
в ласо доріг,
тунелів
і таксі.
Все зарябіло, як газетні шпальти.
Бетон, гудрон і пляжна гіастораль.
Тісні двори, запечені в асфальти,
і вільний шлях, закутий в магістраль,
За день обличчя сірі, як трепанги.
Глухе двигтіння титанічних ступ.
Гігантське місто витискає штанги —
гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп! И
Мигтять в очах рекламні балагани,
світ закидав вудлища антен.
Шматка землі немає під ногами,
в яку б ще міг упертися Антей.
Пелюстки скронь — чавунні, як гантелі,
Гараж, віраж, транзистор, віадук!
...І ось вночі, в модерному готелі,
мене збудив якийсь космічний звук.
Я потяглась рукою по годинник.
Вже ледь світало. Ранок був сумний.
І де він взявся, звідки він тут виник,
такий незвичний,
дивний,
неземний?!
Це зойк світів? Чи надсвідома згадка?
Чи, може, сон прекрасний наяву?
...А то звичайний європейський дядько
косив у нас під вікнами траву.
\
\
І02
4i *
*
Блискоче ніч перлиною "Растреллі.
З гори збігає Боричів узвіз.
І солов'ї, пташині менестрелі,
всю ніч доводять яблуні до сліз.
Цвіте весна садами молодими,
шумлять вітри, як гості з іменин.
В таке цвітіння, князю Володимире!
тобі не важко бути кам'яним?
103
ШПИЛЬ ТУГИ
В підніжжі Туги — остраху ковток.
Вібрує трос, блищать на сонці дуги.
Прощай же, радосте, бо я беру квиток,
беру квиток на шпиль самої Тугиі
Там холодно. Там високо і сніг.
Там чорний Всесвіт наляга на плечі.
Там крижаної піфії триніг
куриться димом білої хуртечі.
Сліпучий магній снігових пустель,
хребтів баских затягнуті попруги.
Нема осель. Весела карусель —
червоно-жовті крісла, як папуги.
На стиках троси кидає у дріж,
висока даль читається складами.
Лечу над білим болем бездоріж,
над вовчими голодними слідами.
А врешті — синтез. Врешті — результат,
Отак злетіть без дріб'язку валізи
на верховину Туги серед Татр,
в гірських вітрів трагічні вокалізи.
Людина, я, всіх горестей мішень,
на самий шпиль дісталася,— і от я!
Десь чоловічок, схожий на женьшень,
сотає звук тірольського іодля.
Зимове сонце на плечі, мов глек.
Внизу далеко смужечка дороги.
Сніги і я. Над присмерком смерек —
усіх пежалей білі епілоги. *
104
ОТА САМА ГВГА
Ходила у чорній керсетці. Хромові чобіточки.
Голову носила високо. Ні посмішки, ні сльози.
А в її чорнобривцях сокотали щоліта квочки.
А на її перелазі вішались гарбузи.
А всі казали про неї: це ївга, це ота самаї
А що «та сама», до чого —
спробуй в дитинстві втям.
Сама — то це було видно. Гарна була, як сарна,
А решта, хто його знає, решта була життям.
А я ніколи не бачила, щоб хто заходив до двору
щоб хто спинив серед вулиці або до хати провів,
І ходила та ївга в куряві поговору,
в червоних і чорних маках вишиваних рукавів*
Ніхто не спитав ні в кого:
людоньки, що ж це коїться?
А ївга сіяла м'яту, та сама, сіяла кмин.
І в чорних сльозах стояла,
в солодких сльозах шовковиця,
і чорні сльози шовковиці капали через тин.
Але усе це минуло.
Скрипки на весіллях терликають.
Дівчата б'ють закаблуками.
Співають хлопці басами.
Тепер, слава Богу,
на ївгу пальцями не витикують.
Тепер їй восьмий десяток. Тепер вона не та сама*
105
ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД
По двійко лиж — і навпростець лісами,
в сніги, у сосни, в тишу —- без лижні.
Сполохать ніч дзвінкими голосами,
зайти у нетрі, збитися — аж ні!
То там, то там над соснами димочок,
і в крижаних бурульках бахроми
стоїть такий чудесний теремочок —
друбок бурштину в кружеві зими!
Там Пастернак, а там живе Чуковсышй,
а там живе Довженко, там Хікмет.
Все так реально, а мороз — чукотський,
а ми на лижах — і вперед, вперед!
Ще всі живі. Цитуємо поетів.
Ми ще студенти, нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
перелягли нам стежку до воріт.
Зметнеться вгору білочка-біженка.
Сипнеться снігом, як вишневий сад.
І ще вікно світилось у Довженка,
як ми тоді верталися назад.
Ще нас в житті чекало що завгодно.
Стояли сосни в білих кімоно.
І це було так просто і природно —
що у Довженка світиться вікно...
106
Умирають майстри, аалишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. її треба робить.
І приходять якісь безпардонні процози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинав собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.
Ш7
♦ *
Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. І блукають луни,
людьми забуті звечора в лісах.
Це — сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає 4
над берегами вічної ріки.
Світає світ в терновому галуззі.
Кладуть вітри смичок на тятиву.
Десь голос мій шукає моїх друзів,
і хтось чужий кричить мені: ау!
І знову тиша. Лиш блукають луни.
Крізь день, крізь мить,
крізь душу, крізь віки,
Сосновий ліс перебирає струни
над берегами вічної ріки.,,
108
У селі одному на Поділлі —
все життя, а й досі не знайшов в
дід Карпенко ходить щонеділі
у степу шукати бозна й що.
Бо якийсь там гетьман чи от&ман
закопав нечувані скарби —
біля груші дикої, отам он,
через довжин до тії верби.
Правда, груша двісті літ як всохла,
зарівняла й місце борона.
Та була могила там висока,
тільки ж там могийа не одна,
Десять кроків од тії могили,
тихі трави... гайворон кричить...
Сірий ідол, витесаний з брили,
от хто знав, але він мовчить.
Був тоді там, кажуть, кущик глоду,
Кущик є, та —- терен, а не глід.
І дурний в очах всього народу —
вже вкоторе! — йде додому дід.
І сміються люди вже у вічі:
, треба ж так от збутися ума,
щоб оце в двадцятому сторіччі
та шукати те, чого нема!
Смійтесь, люди. А діди зникають.
Сивий сон у вічність однесе...
6 скарби, допоки їх шукають.
ІІерестануть — от тоді вже все.
109
*
Майбутні злочинці іще в личинці.
Колишньому глоду вже не до плоду.
А десь в- Березівці чи в Чучинці
чучикає баба майбутнє народу.
Воно лежить у рожевій льолі,
йому на поріг прибита підкова:
Над ним схилилось обличчя Долі,—
її усмішка така загадкова!
Слова підлітають над гривою казки,
і серце відказує правду уму.
Не східні царі, не волхви, не підпаски; -
жоржини прийшли поклонитись йому.
І верби прийшли. І прийшло незабутнє.
І люда, й не люди, добро і зло.
Але майбутнє тому і майбутнє,
що м а є бути, що б не було!
Морями пшениці, у пахощах м'яти,
де літо стоїть, як мальований глек,-~
пливуть і пливуть колискові фрегати,
летять космонавти на крилах лелек...
на
Здається, часу і не гаю,
а не встигаю, не встигаю!
Щодня себе перемагаю,
від суєти застерігаю,
і знов до стрічки добігаю,
і знов себе перемагаю, •
і не встигати не встигаю,
і ні хвилиночки ж не гаю І
Ш
• *
Летять на землю груші, як з рогаток.
Б'в в тамбурини осені горіх.
Сади, омиті музикою згадок,
ковтають пил міжселищних доріг,
В старім гнізді танцюють лелечатка,
і, одірвавши ніжки від землі,
немов малі русалоньки, дівчатка
гойдаються в зеленому гіллі.
Ой доле, доле, що з людьми ти коїш?
Цим осокорам вже по двісті літ.
Із катапульти гойдалки такої ж
колись я звідси вилетіла в світ.
Ось я зійду з наждачного перону
у цей зелений, цей черлений вир.
Сидить просмолена ворона
в береті сонця набакир.
Стара дзвіниця й досі ловить ґави.
Танцює ціп на житньому току.
Ну що мені магнолії, агави?
Я поцілую мальву у щоку.
112
**
Після дощів смарагдова діброва,
на білій ріні річка говірка.
І смужка сонця тонко пурпурова
далекий обрій пензликом торка.
Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменить тепло.
І над стареньким комином лелека
після дощу просушує крило.
113
ІСПАНКА КАРМЕНСІТА
Студентські вечори... Танцюють чи не всі там
і чардаш, і мазурку, і танці всіх племен.
Приходила до вас іспанка Карменсіта.
Любила танцювати, на те ж вона й Кармен.
Найкращі кабальєро кружляли її в танці.
І кожен усміхався, і кожен щось нитав.
Усі її любили, і навіть наостанці
декан сивоголовий на плечах покатав.
А десь іржаві бомби рибальські рвали сіті.
А десь народ іспанський конав, як Прометей,
Було їй років вісім, іспанці Карменсіті.
Була вона вже діти іспанських тих дітей,
Така іще маленька, а мала кастаньєти.
Танцюй, танцюй, дитино! І ми танцюєм теж.
Нема вітчизни в тебе,
але у неї є ти!
А всі ці генерали,— ти їх переживеш!
Той час іще настане, ще та хвилина прийде.
Колись же вони щезнуть, всі скрині всіх Пандор.
Танцюй, танцюй, дитино!
Життя — страшна корида,
На сотню Мінотаврів — один тореадор.
Ще будеш і в Мадріді, ще будеш в Барселоні,
Іще тебе в Гранаду твій тато повезе.
Життя — це і усмішка, і сльози ці солоні.
І кров, і барикади, і музика БізеІ
114
**
Старої казки пісня лебедина,
нема-нема, а раптом запече.
Ішла людина, просто йшла людина,
закинувши шарманку за плече.
Гул» мости, двигтіли автостради,
машини мчали наче навмання.
І явори просили христа ради
хо* жменьку тиші у долоні дня.
І так щодня, щовечора, щоранку*
так щодуші! — мигтить у всі кінці.
А він ішов, насвистував. Шарманку
підтягував щораз на ремінці.
Стара гравюра, вицвіла картинка,
зворушливий чудний анахронізм.
Колись вона ще звалась «катеринка»,—
з якої казки він її приніс?
Крути шарманку, пожалій нас трохи.
У нас ще є і зорі он, і клен.
Великі вуха нашої епохи
нехай хоч мить побудуть без антен!
В його волоссі заблудився вітер.
Фонтаном бив асфальт, як риба-кит. ,
То, може, був звичайний реквізитор
і йшов на склад здавати реквізит.
А всі були вже трішечки поети,
і розпливались посмішки до вух,
і вечір сипав золоті монети
в його потертий сірий капелюх...
ш
**
Велосипед ночує на балконі,
наставив роги на туманне скло.
Сміються всі ретроспективні коні,
уздрівши ту пародію — сідло.
Сміється кожна квітка конюшини,
регоче пилом Сагайдачний шлях.
Сміються гори, доли, і вершини,
і всі підкови, згублені в полях,
Сміється хміль, повитий на балконі.
Сміється місяць, він іще поет.
А що із того, що сміються коні?
Нема тих коней. 6 велосипед,
116
ДОСВІД. АКАЦІЯ
Весна, дівчисько в ластовинні,
ще не ціловане в уста,
світанки жовті, аж левині,
хорал, проспіваний з листа
такими щиглями, канарками,
перепелиними капелками,
дзвенить лісними закамарками,
цвіте рясними закапелками!
Цвіте акація, акація —
на хмарі біла аплікація —
мого дитинства експлікація —
і просто так — цвіте акація!
Тепер дітей годуй не кетями.
— Дівча, а кинь-но і мені! —
Ряхтять акацій білі кетяги
в прудкій дитячій пелені.
Весна збивав шумовиння
у пелюсткове ескімо,—
а що ж ми винні, що ж ми винні,
що вже акацій не їмо?!
О, як їх їлося — як ласощі!
З росою, сонцем і стеблом.
Як смачно плямкалось, як лазилось
по верховіттях над селом!
О, як їх їлося, вминалося,
хрумтілося із мокрих жмень!
А щось таке в житті миналося,
миналося із дня у день...
Тепер куштую цвіт з галузки —»
струшу росу... зломлю стебло...
Дивлюсь, щоб там якої кузки,
якої кузки не було,
117
♦ *
Посмішки,
цвітіння людських облич —
червоні троянди пристрасті,
білий гнів ломикаменю,
колюча шипшина зневаги,
сині іриси втоми,—
мене морозить, коди я бачу посмішку пошляка
або лакизи.
Хлопавкою для мух
убивати б такі посмішки!
118
РОЗПУСНА ВДОВИЦЯ
(Фрагмент із поеми «Мандрівки серця»)
Вечір-мисливець
підстрелене сонце
несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари — скривавлені крила —
по травах,
по обрію,
по душі...
Уже сутенів.
Туман каламутно
клубочиться в синіх ярах...
В такі хвилини
мандрівникам смутно.
Здається далеким шлях.
І роси холодні.
І втома нестерпна.
І стежка в село не пряма.
І плечі від ноші найлегшої терпнуть.
І на ніч притулку нема.
Заводить в село степова дорога.
Ні краю їй, ні межі.
Над нею — тини, перелази, пороги.
Та все чужі і чужі.
Іде Мандрівник.
Іде, обминав...
І раптом спинився як стій.
У нього нічого свого немає.
Та він уже й сам не свій.
Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,
то й тут не спіткнеться, ачей...
Стоїть молодиця,
як тихе літо,
не зводить з нього очей.
119
А очі у неї — такі тривожні,
і голос бринить — як струна:
—* Скажи мені, хто ти,
чудний подорожній? —
питав зненацька вона.—
Ти здалеку йдеш,
ти, напевно, втомився,
ти ноги об камінь побив.
Зайшов би в хату,
води напився.
Зайшов би в хату,
спочив.
— Спасибі за ласку,
за слово гостинне.
Я й справді йду вже давно.
А жінка стелить лляну скатертину
і ставить на стіл вино.
А брови у неї — такі шовкові!
Вуста у неї — такі малинові!
Руки у неї — такі тендітні!
Очі у неї — такі привітні!
І вся вона — як жаринка, глянув - і обпікся.
Е-е-е,
поки не пізно,
пора прощатись.
А то тут можна навіки зостатись
Шапку узяв,
почав її м'яти:
— Що ж, на добраніч,
пора вирушати...
Пильно вона йому глянула в очі:
— Куди ж ти підеш супроти ночі?
— Куди завгодно, аби із двору,
Хіба не боїшся ти поговору?
— Сказати правду — вже де боюся,
Люди говорять, а я ямііоея.
120
Бо в тому правди нема і крихти.
Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовою,
та й попливла, як лист за водою.
Живу одна,
живу, як черниця.
А люди кажуть — розпусна вдовиця.
Кажуть, гуляю,
кажуть, чаклую,
кажуть, чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців з розуму зводжу.
Кажуть, любити щиро не можу,
Кажуть, горілку я п'ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Трохи до мене чорти не літають,.,
Все вони бачать!
Все вони знають!
Тільки не бачать мовї муки,
як в самотині ламаю руки.
Що ж ти притих?
Будеш спати на сіні.
Між нами будуть двері та сіни.
Та два пороги.
Та клямка й засув.
Щоб я й тебе не зачарувала часом.
І засміялася гірко, невесело.
Вийшла у клуню.
Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала,
білу подушку на сон підбивала...
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась —
пішпа до хати.
Грюкнули двері.
І зачинились.
...Зорі крізь щілини в клуню дивились
пбглядом тихим, далеким, глибоким:
«* Холодно в ночі усім одинокимі
121
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Ніч проминула.
Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось,—
встала вдова,
пирогів напекла,
Мандрівника до воріт провела.
До оболопі,
до шляху в поле.
Ще й уклонилась:
— Щасти тобі, доле!
А сусідки на неї дивилися,
і плювалися,
і хрестилися:
— Безсоромниця
і розпутниця,
вже й не криється, шалапутниця,
Бач, відплив від берега човник...
Що не ніч,
то новий полюбовник!
122
Люблю чернігівську дорогу ~
весною, влітку, восени.
Там досі моляться Стрибогу
високі в сонці ясени.
Дівчата ходять, мов княгині.
Цвітуть смарагдові луги.
Русявокосі Берегині
позолотили береги.
Там переходять шлях уповні,
Під осінь в кожному селі
немов димки димлять жертовні■=-
копають люди картоплі.
Бори стоять, такі соснові!
Ведмедів бачать уві снах.
Вінки цибулі бурштинові
там висять просто на тинах.
Від магістралі за два метри,
уся закутана в що в,
сидить бабуся, як Деметра,
у відрах моркву продав.
Шофер гальмує мимоволі,
стоять колеса в шелюзі,—*
несе хтось яблука в приполії
несе хтось груші в картузі.
І знову мчиш, як метеор ти.
І довго світяться в душі
оті розкішні натюрморти
уздовж доріг на спориші.,,
123
ЛІС
Вовтузяться в грунті гриби.
Цвітуть черемухи млосно.
Дубів золоті герби
горять під коронами сосен.
Біліють храми беріз.
То мудра і древня держава —
вкарбований профілем ліс
в черленого сонця кружала.
Тут кожен сам собі пан,
живе по своєму закону.
І сонце — найвищий Коран
І крона — найкраща корона
Століття — лише на розгін.
Звір'я — від мурашки до лева.
У сосен державний гімн:
«Ненавиджу дрова з древа!»
І тільки при людях, мабуть,
дерева тремтять від жаху,
бо кращих із них поведуть
ні за що ні про що на плаху.
Каліками — тими погребують.
Найкращих зрубають, повалять...
Задзвонять над ними погребно
білі дзвони конвалій.
І гірко в нічній глушині
запалять люльки серед моху
старі бородаті пні —
підданці царя Гороха.
124
щ
Ш *
*
В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе Г
Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А 8наю — ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.
І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю,
Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне,
свое,
неповториме.
Нехай це — витвір самоти,
нехай це — вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.
125
БІЛА СИМФОНІЯ
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу —
..біда симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий.
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:
— Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання.—
В такому віці людина
кохав завжди востаннє.
Бо то уже справа гідності —
життя, баї, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідності
мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка...
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана.
Я тільки сніг пам'ятаю,
отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу.
Шхуну, в льоди закуту...
А нам з тобою — до сміху!
А нам з тобою — не смутної
І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.
126
І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзав в кригу*
І це вже не декорація...
Біла симфонія снігу.
Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило...
Ти — моє перше кохання.
Останнє уже було.
**
Боюся екзальтованих подруг,
балакучих самітників,
лекторів, у яких лоби
перекреслені жировими складками,
і мислителів — оригінальних,
як вдруге відкритий біном.
Пробі!
Необов'язковими словами
вони мене обсипають, як пшоном.
Злітаються горобці-хвилини.
Клюють мене в тім'я, в мозок, в потилицю.
Дибають по спині.
Розчепіривши крила,
люто скубуться.
І, нарешті, кінчають, каналії,
фрагмент з гороб'ячої вакханалії.
Я поволі випростуюсь.
Але ще довго наді мною
літає гороб'ячий пух у пшоняному пилі.
А вночі мені сняться кошмари.
Ніби йду я иіт двома рядами огрядних лантухів,
і що не ткну пальцем у лантух —
з дірок сиплеться пшоно, пшоно, пшоно!
Уже по кісточки, по коліна, по плечі,
Уже немає чим дихати.
А вгорі на гілляці
сидить невмирущий Фенікс часу
і ронить сльози в сипучі піски пшона...
128
ВІДОЗВА
ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ
Ображати тебе не хочу я*
прошу тільки, щоб ти зрозумів —
не розстрілюй часу робочого
кулеметною чергою слів!
Поки ми собі на здоров'я
тут говорим про сотні тем,—
гине час, стікаючи кров'ю
не написаних нами поем.
5 Л. В. Костенко
129
ПАПОРОТЬ
Птиці зелені
у пізню пору
спати влетілись
на свіжий поруб.
Тихо спустились
на жовту глицю
птиці зелені,
зелені птиці.
Крилами били,
пера губили,
голови сизі
низько хилили.
Пні навкруги —
їхні родичі кровні.
Зрізи на пнях —
наче місяць у повні...
Птиці зелені!
Що ж вам ще треба?
Маєте місяць.
Маєте небо.
Та на зорі,
в золотаву пору,
птиці зелені
рвонулися вгору.
Тільки злетіть
не змогли, не зуміли:
тісно було,
переплутались крила.
130
ГРАНІТНІ РИБИ
Панув тшпа над морським простором —
вітри тамують подих...
Великі риби,
виплеснуті морем,
закам'яніли на гранітних сходах,
Знесилені подачками прибою, !
закам'яніли у страшній судомі.
Луска зробилась тьмяною, твердою.
Плавці лежать важкі і нерухомі.
Білів сіль на зябрах вугдуватих,
в гарячих шпарах сірого граніту.,.
Горілий дух асфальтів перем'ятих,
Духмяний сон магнолій перегрітих,
Зміїний шурхіт на вологих схилах.
Малої хвилі відчайдушний схлип...
Отут колись громадилися брили,
їх обриси нагадували риб.
Було у цьому
щось таке тривожне!
Було у цьому стільки гіркоти!..
Проходив мимо велетень-художник.
Проходив мимо, і не зміг пройти.
Узяв різець — і лінії поглибив.
Тесав граніт розпечений, твердий,
щоб знали люди,
як нестерпно рибам
над морем залишатись без води.
5*
131
ХУРТОВИНИ
Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели...
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
— Підкажи найлагідніше слово»
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! —•
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твое чоло,—
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело,
132
В дні, прожиті печальцо і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала домусь: — Люблю.—»
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим це образить тебе.
А буває — спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв...
6 для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було,
133
Слинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпрове клубочиться аадуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом —
по гарячому сліду-*
134
лист
На одному з малих полустанків я чекаю
поїзда зранку. Влаштувалась в кутку на лаві,
щоб мене не знайшли цікаві. Протяг має
в'їдливий присмак паровозного сизого диму,
і стоїть неумитий присмерк за розхитаними
дверима,
Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний
постійний шум...
Я поклала папір на коліно, я стривожені
вірші пишу. Наче прозу пишу — без розбивки
на рядків розмаїті пласти, щоб здавалось па
перший погляд, що пишу я звичайні листи.
Власне, це недалеко від правди.
Інша форма — той самий зміст. Адресовані
людям вірші — найщиріший у світі лист,
135
СМІХ
На вулиці — я чую крізь вікно —
сміється жінка штучним сміхом.
Мабуть, їй сумно, але жінка хоче,
щоб їй хотілося сміятись.
А я дивлюсь на ріки темних вулиць,
на голови веселих ліхтарів,
одягнені в малі кашкети з жерсті,
і на мов високе підвіконня
каштани білі квіти подають...
А я дивлюсь і думаю про вірші.
Коли їм сумно — хай вони сумують.
Хай тільки не сміються штучним сміхом,
бо щирі люди зачиняють вікна.
136
Якщо не можна вітер змалювати,
прозорий вітер яа ясному тлі,—
емалюй дуби, могутні і крислаті,
котрі од вітру гнуться до землі,
137
Страшні слова, коли води мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив,
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія ■*- це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
138
9 •
♦
Я в людей не проситиму сили,
я нічого в житті не просила,
як не просять гранітні схили,
щоб у спеку дощі їх зросили.
Я в людей попрошу тільки віри
в кожне слово, почуте від мене,
в кожний погляд очей моїх сірих,
в кожну ласку рук нестудених.
130
АЛЬТЕРНАТИВА
БАРИКАД
Вирлооке сонце
сідає на чорпу скелю.
З неба, гір і свободе собі вбудувала дім я.
Небосхил для людини —
якраз відповідна стеля,
Піднімеш думку — і не розіб'єш їй тім'я.
Майстрували нам стелю до млості, до одуру,
із найкращих ідей, з настановами згідно,
знявши мірку з пресованих бовдурів
і пружинно-спіральних негідників.
Спіральним зручно.
Високим не дуже.
Високим зроду таке не личило,
щоб те, за що ладен віддати душу,
Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
ЗМІСТ
На попередню
|
|
