Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
думку твою підгинало й калічило.
Висока думка в'юнитись не вмів.
Впиралась чолом у погашені гасла,
крізь товщу стелі росла в надію
і, як свіча, без повітря гасла.
Боліла правдою. Плакала віршами.
Чистими ранами революції зяяла.
Училась мовчати. На бантині вішалась.
Або йшла милуватись північним сяйвом.
Морозами бита, муштрована покиддю,
виходила сива з тих академій.
На довгих столах вимирала покотом
від різних редакторських епідемій.
А люди питають:
— Де геніальні повісті?
Де думка епохи, весела й печальна? —
Поїхала у закритому поїзді.
Похована на цвинтарі мовчання,
142
Слухайте, ви, що ідеї розплямкали,
чиїми руками ту стелю роблено,—
воскресла думка, встав над уламками,
живою водою правди покроплена!
Золото мистецтва з переляком сплавити,
добути з брехні — ненадійна алхімія.
Єдина стеля мистецтва -«
правда.
Піднімеш поезію — і не резіб'бш їй тім'я»
Біле — біле — біле поле.
Чорний гомін.
Вороння.
Посідало та й замріялось
про убитого коня.
Скаче кінь, копитом цокав,
тонко вухами пряде...
Ще ви, чорні, передохнете»
поки кінь цей упаде!
144
АЛЬТЕРНАТИВА БАРИКАД
На історичних перекатах
в чаду чиєїсь маячні
люди
завжди
на барикадах,
знають про це чи ні.
Барикади цегли — проти бездомності.
Барикади поезії — проти бездумності,
Барикади совісті — проти берій.
На барикадах — не до фанаберій.
А комунари — як комунари.
Кому лафет,
а кому і нари.
Мужність не дається напрокат,
Не бува барокко барикад.
Фуркне з купідонів потеруха,
коли свисне куля біля вуха.
Так що відійдіть, будь ласка,
хто боїться бути збитим, наче в кеглі.
Смерть — це ще не поразка.
В переможних боях
теж бувають полеглі.
Злазьте з барикад, герої до першої скрути.
І припиніть міщанські тари-бари.
На барикадах мають право бути
повстанці,
вороги
і санітари.
145
Є вірші — квіти.
Вірші — дуби.
Є іграшки вірші,
6 рано.
Є повелителі і раби.
І вірші в « каторжани.
Крізь мури в'яашвдь*
по тернах лихоліть. —
вдутьг ідуть
по етану століть..,
143
МІС ІСТИНА
Красива жінка — істина відносна.
Найперша міс на конкурсі оман.
Порадниця духовним альбіносам,
коли вчиняють вірші чи роман.
У неї сукня £ правди перешита,
і мозок є, завбільшки яла .горіх.
І ВеЛЬМИ ЗруЧНО З НЄЮ СОГрІШИТИ ваш
вона ж сама і відпускає гріх.
Вселенська шльондра* вміє дівувати*
Під ліхтарем тупцюючи старим,
ще й святістю потрафить здивувати.
Воістину, велике діло гримі
З часів прапрадіда Гомера
аж до сьогоднішнього дня
немає кращого гримера,
ніж добросовісна брехня,
Підновлює затаскану весталку,
що продавалась біля різних ватр,
Давно пора подати у відставку,
Не ті часи. Не той театр,
147
Життя — як вокзал.
Хтось приїжджав,
хтось від'їжджав.
Поцілунки і рани,
клунки і чемодани,
слова і фрази —
все разом.
Хто їде в м'якому.
Хто — у плацкартному,
Хто — в комбінованому*
Хто — в заґратованому*
Квадрати — грати,
залізні рамки,—
можна зорями
грати в дамки.
А дехто — зайцем.
Зупинки.
Аварії.
Перон.
Гучномовці.
Зали чекання.
Карти.
Вагони — парії.
Вагони — службовці.
Вагони — аристократи*
Люстра —
електрична сестра орхідей*
Черга. Буфет. Каси.
А не можна так, щоб для всіх людей •*-&
вагони першого класу?
148
ГОЛУБА ДИСТАНЦІЯ
Не ламайте меблів, не впадайте в транси.
Голуба дистанція — вічна перегонка.
Дуже, певно, сердились диліжанси,
як на світ з'явилася перша конка.
Гоп, мої вибоїни,
гоп, мої милі,
та й немає транспорту
над коняку в милі!
Голуба дистанція — вічна перегонка.
А по силі й віддаль, а по честі й почесть.
А ще більше гнівалась, певно, конка,
як в дорогу вирушив перший поїзд.
Гоп, мої копита,
гоц, мої колеса,
ні чорта не вийде
з вашого прогреса!
Поїзд —в хлопець добрий, поїзд -» роботяга.
В голові, щоправда, в нього дим і кіпоть.
А як ляже сажа, а як свисне тяга —
мов на того поїзда нападав пипоть.
Голова у поїзда -— як у шмаровоза.
Гоп, котел і топка,
тамбур, тарарам!
Ох, як вони сердились, чорні паровози,
як міняли голови поїздам!
149
КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ
Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкругв,—
людина може вдаритись в апатію.
Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і иа ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники г штанги.
Спортивна форма — гарне відчуття,
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачав талію.
Спасибі й вам, що ви не м'якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —*
то в результаті сутичок із вами.
Отож хвала вамі
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте;
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.
'\
150
• *
І скаже світ:
— Ти крихта у мені.
Ти світлий біль в тяжкому урагані.
Твоя любов — на грані маячні
і віра — у наївності на грані.
Що можеш ти, розгублене дитя,
зробити для вселюдського прогресу?
— Я можу тільки кинути життя
історії кривавій під колеса.
Хоч знаю: все це їй не первина.
Аде колись нап'ється ж до переситуї
Захоче винити не крові, а вина
ва щастя людства,
эа здоров'я всесвіту!
151
ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ
(Уривки з поеми)
II
Зелений став жабами жебонів.
Стрибали сизі коники у гречку.
І жовтими зіницями вогнів
світилося моє сліпе містечко.
Моє глухе, воно тепер гуло.
Любило цеглу, як дитина — кубик.
І лепетало радісне «алло»
у погримушки телефонних трубок.
Був лоб у хлопця — сонячний зеніт.
І розум думку рухав, наче лопать.
Філософи пояснювали світ.
Такі ось хлопці світ цей перероблять,
Хто їх вважає простими людьми?
Який це скульптор душу їм принизив,
наставив їх суцільними штаньми
над незугарним клечанням карнизів?
З яких жінок — бува, чи не своїх? —
він брав натуру для отих баберій,
що на фасадах стали, як на сміх,
на литки осідаючи дебелі.
Вони дійшли — від плуга до ракет.
А він в житах мистецтва підпадьомкав.
Зробив своєї ницості портрет
для іронічно вдумливих потомків.
Потомки розберуться. їм видніш
крізь кришталево-об'єктивну призму —
хто був митцем, а хто ховав фетиш
простацтва за щитом соцреалізму.
Простацтво — це іще не простота.
Шукання форми — це іще не поза.
152
Лиш фанатичний пошук дороста
до простоти митця і віртуоза.
Скінчився вік робочого тягла.
Уже немає репаних чухонців.
Цим простим хлопцям розум пройняла
енергія розплавленого сонця.
-•— Спадковість?
— Совість.
— Мрія?
— Інститут.
— Любов?
— Життя.
— Зненависть?
— Трутні.
— Минуле?
— Труд.
— Позаминуле?
— Труд.
З таким минулим — можна і в майбутнє!
Якби я робила горельєфи пам'яті
або скульптури з бронзи, 8 порцеляни,
то в мене був би ось такий музей.
Оце його батьки.
Селяни.
Мати. Каріатида з божої глини.
Підпирає перетрухлі балки своєї хати.
Стріха осіла їй на стомлені плечі,
солома стирчить між зашкарублими пальцямиї
і ластівка звила гніздо на грудях.
Батько. Старий Атлант. З могутнього кореня.
Шліфований і покорчений тяжкою працею.
Мати тримає на собі хату, батько тримає
на собі світ.
Отак би я створила їх обох.
Сумні у нас селянські пантеони.
Бо першим скульптором був Бог.
А ми вже тільки епігони.
153
А це — фігурка із моєї згадки:
хлоп'я угору цілиться з рогатки.
Чого-чого, а вороння над Україною
завжди було досить.
А ось -* вузенька кладка в три жердини.
Двоє хлопчаків буцаються посеред кладки,
А ось і я. Дівча скида сандалики.
Біжить до річки, щось гукає здалеку.
Між іншим, так я навчилася плавати:
не встигла злякатись — і попливла.
А ще й таку я вирізьблю картину:
зі всіх дворів збігається рідня.
Дівча несе врятовану дитину,
зіщулену, як мокре пташеня.
За ними слідом хлипає хлоп'я:
— Він перший поліз битися, не яі
Барельєф. Простоволосі, обезумілі,
біжать три матері, вдарені вітром у груди.
Різьба по каменю. Згорьована прамати»
Двоє загинули в тридцять третьому,
двоє в тридцять сьомому. Ще троє
лишилось
для наступної війни.
Відігріває на грудях останнє пташеня
свого роду,
І ось ця зустріч, через двадцять літ!
Тепер вже він трима на собі світ.
Він молодий, він красень, він Атлант.
Він держить небо над своєю батьківщиною.
Могутній стовбур шиї оповили дві гілочки
дитячих рук. Гарна жінка, прихилена
вітром любові до його плеча.
Благословенна будь же ти, хвилино,
коли почула я дитячий крик.
І попливла, і витягла дитину,
і виріс з неї гарний чоловік!
Б'є північ.
Гіпсова маска місяця
висить на чорній стіні ночі.
154
Підклавши руки під гвлову,
до рагосу дивлюся в склепіння евещї дуть
Там сходить сонце, слово і люди:..
V
Згадую сповідальню в старовинному костьолі
у Кракові.
Кабіни з темного дерева. Різьблені, під горіх»
Між ними таке віконце,
таємниче віконце з ґратками.
Крізь ґратки людина ксьондзові розповідала гріх.
Каялась, просила не карати,
шепотіла у мушлю вуха:
— Шу-шу-шу,
ша-ша-ша...
А я не хочу пошепки.
А я не хочу крізь грати f
Не маю гріхів потаємних,
відкрита моя душа.
Не потрою прощення.
Мені потрібна порада.
Дай руку мені, Людино, це буде наш форум духа.
І я тобі, як на сповіді, скажу тільки чисту правду.
Отак — із душі у душу,
а не просто у мушлю вуха.
Я ще маю ілюзії. Я не люблю зневіри.
Але ніяк не збагну астрономічного закона:
чому
час від часу
над сузір'ям Ліри
з'являється голова Дракона?
Ось і зараз, виткнулась знову.
Поворушила вухами і зникла.
Я хочу сказати
t серцем вистраждане словом
поки вона не вищирила ікла.
Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов'язкою на рукавг —»
умирає мати поезії мого народу!
155
Все називається Україною —
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман 8 булавою,
І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.
Сім'я вже ж вольна і нова.
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б і вмерла вже не раз,
та все питає, і на смертнім ложі,—
а де ж те Слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?!
Не свистіть на мене, дядьку міліціонере!
Я ж не пішоход, що переходить в неположеному місці.
Я просто хочу, щоб до наступної ери
з кожного сьогоднішнього злочину
не виросло завтрашніх двісті.
Ні остраху,
ні тіні компромісу.
На кожен виклик, совісте, іди!
В історичних льохах
відстояться вина істин,
гірко вибродять кров'ю
правди пекучі меди.
VII
Плюс мінус життя.
Таблиця розмноження.
Квадратний корінь із мрій романтика.
Два пишем, три помічаєм.
Розношена
щоденна
проста
математика.
Душа підіймається до вищої.
Душа обчислює суму площ:
156
минуле — майбутнє — живі і знищені «*
правда — поезія *— атомний дощ.
Дракон —* Атлант — телефон •«= калина «
віра — вірус — мільярди =» нулі...
Життя оперує безконечно малими.
Ми всі поодинці — також малі.
Але з усмішки,
8 ПОТИСКУ рук,
8 брехні, убитої наповал,
історія — найскладніша з наук «*
обчислює ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ.
І8 найдрібніших зоряних крихті
Вища математика віку:
З СУМИ БЕЗКОНЕЧНО МАЛИХ
ВИНИКАЄ БЕЗКОНЕЧНО ВЕЛИКЕ.
157
ЛІТО 1963-го РОКУ
Мельхіорове дію,
день ясний, а не мій,
від цензурного Літ'а,
від міських анемій.
Сонце радісно пряжить,
сонце — як ананас.
Все проміння на пляжників,
и всі шишки на нас,
Що ви ськали у слові?
В слові ж тільки сонця.
Демагогій ослові
підкидають сінця.
Він жує, ремигае.
Він од гніву кипить.
Він нас пере-магае
аргументом копит.
Пережовує книги.
Я піду на Подол.
Я ж у віршах Вернигора,
а вже п'ю валідол.
Сяду в тиш пароплава,
щоб подалі відплив
з вулканічної лави
постанов — інвектив.
А вже яблунька вищенька,
а вже віття рясне.
Медсестра моя, вишенька,
приголубить мене.
Незбагненна це тонкість:
кожен критик буй-тур.
Оголошено конкурс —
сотий тур кон'юнктур,
ж
Поспішайте писати,
щоб і влад, і впопад*
6 вакантні посади:
поет-автомат.
Вкинуть в тебе монету,
от і булькай, годи.
Літо, браття поети.
Не хватає води.
МИМОВІЛЬНИЙ ПАРАФРАЗ
Поет, не дорожи любовію народной,
бо не народ дав тобі чини.
Кому потрібен дар твій благородний?
На всякий случай оду сочини.
Пиши про честь і совість, а при етом
вмочи свое перо у каламуть.
Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.
Тобі за ето ордена дадуть,
160
БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє.
Леся УКРАЇНКА
Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив'яний світанок...
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.
Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.
Слова росли із грунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров'ю предків тяжко пурпурова.
А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови —
сім тучних, але більше тощих.
Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово!
Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
Безсмертна мово! Ти смієшся гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень —
не з твоєї величі!
Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими —
6 Л. В. Костенію
161
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Киева до Колими.
З усіх трибун — аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол — той же шовінізм.
Як ти зжилася з тугою чаїного!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий...
Колн ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою]
«Заворожи мені, волхве!
Заворожи мені, волхву,..»
Сидить по мавпі на зорях, на місяцях.
Респектабельні пілігрими
в комфортабельних «Волгах»
«ходять» по шевченківських місцях.
Вербують верби у монографії.
Вивчають біо- і гео-графію.
Полюють в полі на три тополі,,.
А цікаво, багато б із них потрафили
пройти шляхами його долі?
Давайте чесно,
не кнопки ж ми й не педалі.
Що писав би Шевченко
в тридцять третьому,
в тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши в Косаралі,
побував би ще й на Соловках.
Загартований, заґратований,
прикиданий землею, снігами, кременем,
досі був би
pea
білі
тований.
Хоч посмертно, зате — своевременно.
Звісило з трибуни блазенський ковпак
забрехуще слово.
Було так, було так, було так, було так...
А може, було інакше?
«Чуєш, батьку?
Чую, синку!..»
Пропадали ж люди ні за гріш,
6*
163
Передсмертно лаявся Косинка.
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту промерзлу землю!
Мовчимо.
Пнемося у багет.
Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?!
Що ж, авторучка — це не шабля з піхов.
Ворожа кров не бризне з-під пера.
І лив дощ. І гетьман не приїхав.
Неслушний час. І все-таки пора.
Пора, пора!
Живеться, яц на Етні.
Ганьбу віків лиш магма відпере.
Це лиш слова. Зате вони безсмертні.
Вгамуйте лють. їх куля не бере.
165
♦ *
Співучі обрисн роденівськоі Музи,
недоторканна мармурова плоть,
той вигин рук,
важкий туман волосся,
тонке одухотворене лице.
Такою ти з'являлася, о Музо,
натхненним опівнічникам-поетам.
А ми...
А ми!
Оглянься —*
за плечем
стоїть твоя категорична Муза.
Того не можна. І того не слід.
Пласка як дошка. Голос — наче блямба.
Маслакувато затуливши світ,
танцює ритуальні танці штампа.
Сама собі насвистує в свисток.
Сама собі цензура і жюрі.
І клаца кастаньетами кісток,
і ритми вибива на кобурі.
Хароша штука, ета кобура.
Всі добровільно підуть до вольєри.
Хрущов — ура! І не Хрущов — ура!
А головне — да здравствует кар'єра!
166
♦ *
О мастаки пристосувати крок!
Де треба — рачки,
де зручніше — плазом.
Посеред ребер, серця білих крокв,
фатальна опечатка протоплазми.
Ваш звичний спорт — тупий шахсей-вахсей
і самоїдства дика галабурда.
Напозичались у сірка очей
і набули ганьби, як атрибута,
Тупої ремигайлівки воли!
Вам залигали душу недоріку.
Ви калабані страху розвели
на всіх духовних магістралях віку.
Що може душу сколихнуть рабу?
Січкарня душ, омріяна епохо!
Мистецтво взяте на скабу.
Митці поволі обростають мохом.
167
**.
*
Десь-не-десь, в якомусь царстві,
дзвони били по лицарству,
дзвони били й перестали,
бур'яном позаростали,
повмирали дзвонарі,
залишились комарі.
Комарі на скрипку грають,
комарівни завмирають.
І нема на світі рівні
комаровій комарівні.
Почорніли ліхтарі —
все обсіли комарі 1
Ні пройти, ані проїхать —
сіра віхола, як віхоть.
Ні вікна, ані зорі,—
комарюють комарі.
Гарні, добрі, сірі, мрійні.
Тільки дуже малярійні.
168
ЧЕРВОНІ КРАПЛІ ГЛОДУ
Блюстителі, халтура — ваше хоббі.
Ви, фабриканти вір і недовір,
зробити вам би по духовній пробі —
вас забракує кожен ювелір.
Номенклатурні дурні, бюрократи,
пласкі мурмила в квадратурі рам!
Ваш інтелект не зважать на карати,
а щонайбільше просто на сто грам.
Поету важко. Він шукає істин.
Ми — джини в закоркованих пляшках.
А ви, хто ви, які ж ви комуністи?
Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!
Ви вже його сточили, як хробаччя.
Поезія для ваших топок — торф.
Оце щоб ваші методи побачив,—
від заздрощів би луснув Бенкендорф.
Нелегко нам. Криваві краплі глоду
крізь наші вірші виступлять колись...
Не говоріть від імені народу,—
розперетричі ви йому впеклись!
169
РАЙСЬКА ЕЛЕГІЯ
Зажурилася Єва,
і Адам заклопотаний ходить,
і посивілі хмари висмикує Бог з бороди.
Щось у цьому раю вже нічого не родить,
вже нічого не родить,
тільки родять запрети! плоди.
Бог трясе кулаками:
та що ж це настало за врем'я?!
Кинеш оком з небес, а запретні плоди оніно!
Єва сушить узвар, Єва робить із них варення,
засипав у бутлі, і вже шумує виної
Бог їй каже: о жінко!
Ти ж тільки слабке створіння.
Ти забула, що я унатурив тебе із ребра?
Не скузуйся зі мною, бо із того варіння,
бо із того варіння не буде тобі добра.
А вона йому каже:
— На ге ж воно, Господи, й літо,
щоб плоди достигали. І що ж ти створив за світ?
Ще ж немає ні людства, ні преси, ні головліта,
а цензура вже в, і є заборонений плід!
Бог тоді до А дама:
— Ти приборкай свою половину,
бо ж, анахтемська віра, отак розпустилася, ич!
— Я б їй, Боже, зварив незапретну якусь картоплину,
так збутвіло ж усе, і не родить в раю анігич.
І підкрався тоді
до Адама Змій-Іскуситель,
підтягнув портупею та й муркоче ласо, мов кіт:
— Тут же є гнилички, тебе ж хоче спасти Спаситель.
Ну зірви, ну скуштуй хоч один незапретний плід!
Безпринципний Адам,
хоч боявся божої довбні,
170
а сказав, потонувши по самі вуха в гріху:
— Коли ж, Боже, плоди
незапретні—
такі невоздобні,
і червиві такі, що тільки й сказати: тьху І
«-» Так за те ж, що ви їли
плоди запретного древа,
покараю вас тяжко і безсмертія вам не дам!
Чимчикує із раю репресована бва..,
І трюхикає вслід «поражонний в правах»1 Адам...
**
*
День за днем, вони вже звуться — дати.
Густо смутків чорного литва.
Дні мої, а чим же вас згадати,
всі мої зацьковані слова.
Люди мої, рідна моя рідність!
Щось мені так сумно, аж лякаюсь.
Щось приходжу я в невідповідність,
і чомусь, злочинниця, не каюсь.
Хтось там галасує, голосує.
Хтось танцює ритуальний танець.
Час «— він мудрий, фікції скасує,
а, між іншим, я таки зостанусь.
172
♦ ♦
Поезія згубила камертон.
Хтось диригує ліктями й коліном.
Задеренчав і тон, і обертон,
і перша скрипка пахне нафталіном.
Поезія згубила камертон.
Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.
У правди заболіла голова
од часнику, політики й гудрону.
Із правдою розлучені слова
кудись біжать по сірому перону.
Відходять вірші, наче поїзди.
Гримлять на рейках бутафорські строфи.
Але куди? Куди вони, куди?!
Поезія на грані катастрофи.
І чи зупиним, чи наздоженем?
Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...
Але ж вони в майбутнє порожнем!
Як ми у вічі глянемо нащадкам?!
173
**
*
Карташинський лиман... Карташинський лиман...
Незастояие люстро свободи.
Тільки де ж те обличчя, що лнчило вам,
щоб дивитись на себе в ці води?!
Затули свої очі долонями сліз.
Занімій, наче знаки наскельиі.
Ми, нащадки героїв, співців і гульвіс,—
ми тепер такі безшабельні!
Ми, володарі стецу й баских табунів,
на місцях оцих заповітних
для вцілілої сарни і двох кабанів
спромоглися вробить заповідник.
Мені горло болить од печалі здах слів
з не моїми горбами покори.
Ти мілієш, лимане... Ти зовсім амілів...
В баговинні глухнуть мотори.
Твою славу щури розтягли по світах,
і немає у тебе Гомера.
Лиш застогне вночі недострелений птах
від заблуканих куль браконьєра.
174
Великі поети не вміють писати віршів.
Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.
Графоманові краще. Графоман вирішив
написати —
і написав.
Про що завгодно.
Коли завгодно.
Скільки завгодно.
І завжди всуе.
Головне, що не антинародно,
Народ засилосує.
А геніальні поети — такі бездарнії
Виходять з ночей аж чорні, як шахтарі з забою.
А ті клаптенята паперу — то смертельні плацдарми
самотньої битви з державами,
а часом,
з самим собою.
175
БАЛАДА МОЇХ НОЧЕЙ
Коли земля в холодну ніч загилена
і вітер в зорях тягне горяка,—
у полі, між козацькими могилами,
мій Дон Кіхот шукав вітряка.
А той вітряк давно вхопили вхопини.
Пірнає в хмару місяць-дармовис.
І ніч глуха, і поле перекопане,
і в порожнечу поціляє спис.
А все довкола мертве, зачакловане,
і злий чаклун глузує поблизу.
Мої думки печальні, наче клоуни,
що, сміючись, розмазують сльозу.
Куди ведеш мене, моя гордине?
В яких вершин позаторішній сніг?
Ти суньголов. Ти скрізь напропадиме.
Чи ти вже зовсім розуму одбіг?! —
Мій Дон Кіхоте, лицарю, чого-бо ти
бредеш один по цій гіркій стезі?
Утюпкавсь кінь, і каші просять чоботи,
і вже вина немає в бордюзі.
Ти, Дон Кіхоте, може, біснуватий?
Що в тебе є? Печаль і далина.
Тобі не досить —- просто існувати?
Ти хочеш побороти чаклуна?!
Он смерть твоя лулукає совою.
Розвісять сміх над пущами сичі.
А чи коли доточить хто собою
твої незрячі подвиги вночі?
А ноги довгі, ноги, не котурни.
Б'ють по литках терни і бур'яни.
Стугнить земля. Ідуть великі юрми.
Ти думав — люди, глянув — барани!
Ти їм на поміч, лицар-недотепа.
Ти їх рятуєш, а вони у крик.
Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе.
Не заважай іти їм на шашлик.
Гудуть стовпи гавайською гітарою.
Двобій душі й рогатого рагу...
176
Ох, лицарю, не зв'язуйся з отарою —
вона тебе затопче в пилюгу!
Не встигнеш людям передати й досвіду.
Лиш блискавки напишуть від руки,
як ти загинув, Дон Кіхоте, вдосвіта,
шукаючи грукучі вітряки.
Замгліє степ козацькими могилами.
Минав час, єдиний секундант.
Стоїть вітряк з опущеними крилами.
Стриножений пасеться Росінант...
У ярамі людській небагато дій:
дитинстте, юність, молодість і старість.
Роби що хоч, ридай або радій.
Неси свій хрест. Все інше — позосталість.
Настане час — і піде все в архів.
Уламки долі винесе на сушу.
Життя — спокута не своїх гріхів.
Життя — це оббирання з реп'яхів,
що пазурами уп'ялися в душу.
Кричи, благай -=» епоха як глуха.
Поет припав до папиних пантофель.
Страшний суфлер підказує: ха-ха!
Мені не смішно. Я ж не Мефістофель.
178
Затишно дітям в пазусі казок.
Отак би й слухав про царя Садта&а
або про те, як весела козак
обманював турецького султана».
Про карих коней з нояуменем грив
про чаклуна, що все на світі може.
І хто б там що кому не говорив*
а згине зло і правда переможе!
Той у Яги царівну відбере,
той кам'янисте йоле переоре.
Кощій Безсмертний непремшна вмре,,
і всі безглуздя, разум перебореи
Лише борись, а щастя не втече.
Не схаменешся — півжиття позаду.
І день, і нічг і тисячі ночей.,.
Спасибі вам за цю Шехерезаду.,
179
ТІНЬ СІЗІФА
В корчах і в кручах умирають міфи
Чугайстер щез. Покаялись нявки.
І тільки ми, подряпані Сізіфи,
тябричим вгору камінь-рюкзаки.
Руді стежки роз'їдені дощами.
З крутих плаїв зриваємся, йдемо.
У сьоме небо вийдемо з гущавин,
задавлені гранітними трюмо.
Цей мисник днів — мальовані тарелі,
ця тінь Сізіфа — потойбічний гість,
в столицях меду, в райдугах форелі,
у гіркоті покинутих обійсть.
Ми — гості бджіл. Посидим на бенкетах,
у кріслах пнів, на покуті проваль,—
Попович Женя, Мефістофель в кедах,
і мавки в шортах. І моя печаль.
І тінь Сізіфа, тінь тії печалі,
горбата тінь, трагічна тінь сторіч.
Лілові хмари іван-чаю
пливуть над прірвами у ніч...
Тут буде твердо душу відіспати.
Сидить Сізіф і журиться, біда.
І п'є за нас шампанські водоспади
потік гірський, веселий тамада.
Я знаю, важко. У твоєму віці.
Либонь, я знаю, що й подумав ти:
«Вже краще йти до Бога пасти вівці,
ніж на Вкраїні камінь цей тягти».
Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески.
Для глядачів тут сцена закрута,
де чорний беркут з крилами наопашки
хребет землі до сонця поверта.
А ми йдемо, де швидше, де поволі,
Йдемо угору, і нема доріг.
І тінь Сізіфа, тінь моєї долі...
1 камінь в прірву котиться з-під ніг...
180
Син білявого дня і чорнявої ночі,
вечір-мулат підійшов до порога.
Слухай, мулате, бачиш ті ночви,—
нехай це буде стара пірога.
Давай попливемо у ніч коротку
назад по ріці незворотнього часу.
Тепер із черепа роблять коробку,
колись хоч робили із черепа чашу.
Давай попливемо у те, що минулось.
Насняться нам сагайдак і стріли.
Так захотілося, так заманулось,
щоб печепіги нас перестріли.
Тінь Святослава майне під зірками,
хвиля лине через край піроги.
Білої блискавки чорні аркани
кидав небо в дніпровські пороги.
А ми пливемо й пливемо без упину.
Що нас чекав у ніч заворожену?
Вже так до ножа ми звикли у спину,
що в чесній битві ми переможемо!
Давай попливем і ніде не причалимо,
давай побудемо трохи окремо.
Хіба ж кого-небудь ми опечалимо
тим, що пливемо
там, де пливемо?
Іде епоха моя головата
кудись від етики до синтетики.
Ближчий мені старий Гайявата,
ніж всі досягнення кібернетики.
Хай нам флояри гудуть очеретові,
хай нам Уїтмен махав беретом...
Ти думаєш, вірші потрібні поетові?
Поетові треба бути поетом.
18J
Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
ЗМІСТ
На попередню
|
|
