Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
лише ази! — ні грана досконалості,
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страишонавігацш JIteW1
Тяжкий бтае: Тепер ігогфнф стрів -
усі митці, художнжж йпоет,
Всі генії.
Нздвдчга іщтш
кладуть шедеври усваш щедроті..
То«г звгошізгав а* ъшстещш лиш яаиу. -
був Мікеланджвяо Бушаррэти
**
тЧи врікся ЕалізгвоТкйлей?
Щось люди-гам"«алакаянтіро тггому,
Проте, тцо рятувався-він. 'Але й
не певна я,.%о:нел1була:лритому.
О, не етивожте/лгодид-йоготірахі
"Чи знали зи, до посуду охочі,—
лкщо зівглавіть арікси на словах,
нкї тодПіїули усього очі?,,
8*
227
**
*
Хлопчичок прийшов із Шарлевілю.
О Парижу, це малий Рембо.
Не доводь його до божевілля,
постарайся вберегти або
хоч принаймні пожалій, щоб вижив.
Грубіян? Пробач, переросте.
Він не може звикнуть до принижень,
може, він скажений через те.
Він нестерпний? Дами і добродії!
Етику порушив, етикет?
Не доводьте дійсність до пародії,
вам нічого, але ж він поеті
Серед вас, чужих і бородатих,
може, йому снився Лангедок.
Я насмілюсь тільки нагадати,
що йому ж сімнадцятий годок!
Сни у нього ще не чорно-білі,
серце ще обурене на цвіль!
Хлопчичок прийшов із Шарлевілю»
Мученик вернувся в Шарлевіль*
«28
ДІАЛОГ
У ПАРИЗЬКОМУ САЛОНІ
Десь був Дега.
Де? Га?
Дега. Художник. Дивак. Самітник.
І те сказати: суспільство — смітник.
Між іншим, ви себе в ньому почуваєте незле.
Але...
Що — але?
Ви теж себе в цьому почуваєте незле.
Ми — про Дега.
Йому пога —
но! З таким іронічним розумом
він може зробити дивертисмент із власної муки.
— То для ближніх. Декорум.
Щоб не бути живим докором.
— Ближнім що? Постачай сенсації.
Ні,— засудять. На смерть. Без касації.
— Але ж він і так все одно що помер.
Мистецтво робить гігантські кроки,
а він не виставляє картин три роки!
Ось, у Салоні, висить всіляка лузга.
А де — Дега? Я вас питаю — де Дега?
— Він десь один. Десь на відлюдді.
У нього творча криза.
— Що?.. У нього творча криза?!
— Так, у нього творча криза.
Він написав геніальних танечниць.
— То у нього творча криза
чи він написав геніальних танечниць?
— У нього дуже творча криза.
Він уже викинув танечниць.
Він уже пише безконечність.
— Чому ж він не виставляє свої картини?
— Щоб писали статті кретини?
— Але ж бувають і люди в Салоні!
І в слави ж голос — як у сирен.
— Для лаврів сучасйості треба чавунні скроні.
І потім — його відхилив професор N.
— Професор N? Це ж нежить мистецтва, нежитьі
229
— На жаль, від нього усе залежить.
І взагалі у нас в Академії
Дега бояться, як епідемії.
— Він що, заважав чиїйсь кар'єрі?
— Немає Моцарта— нГхтсг не Сальері;
— З таким талантом
міг би стати Атлантом!
— У нас немає неба.
— Хай підпирав спвят
— НИЗЬКО ЗГИШМЄ&
Брудна гнщперт» щ>гова$шг
— Тим часом мистецтво кишить епігонами!
— Кратер вщух. Погасли критерії.
Бунтарство перенесение кафетерії*
А він... Він — лев. Пішов у пустелю
Він має небо. Ми маєм стелю.
— Він класик?
— Иї.
— Модерніст?
— А хтозна.
— Реаліст? Ромаяряше?*Х*г0 ж вів, га?
— Кров у мігетецтва- сьогодні неиозва,
А він окремо. Він — Дета;
КОНЦБРТ ЛІСТА
Я вперше в Киші. Це місто «
пре«р*сне, як усмішка долі.
Але тут мер не знає Ліста.
Я буду грати на Подолі.
Ну, що ж, я згоден. Все готово.
Я їх презирством покараю.
Це зветься площа Контрактова.
Вони торгують. Я їм граю»
Які зачовгані антракти!
Панки долонь тут не шкодують.
Вони підписують контракти,
а потім шумно аплодують.
Я знаю: їде з Відня шулер.
О, так, рулетки тут хороші.
Йому байдуже —
Ліст чи Шуберт,
Йому хоч Моцарт —
аби гроші.
Я задихаюсь, я вмираю.
Товар лицем, лице — товаром.
Я й те, що виграю, програю.
Я запущу в них гонораром!
Я грав уже й перед царями,
я й перед цими граю щедро,
аж склади скла і порцеляни
задеренчать їм од крещендо.
Ці торгаші і їхні кралі!
Ці фіжми, фраки у кареті.
О болю мій, я бачу в залі
одне обличчя, друге, трете!
О люди, хто ви? Хто ви? Хто ви?!
Ви є? Ви тут? Я вас не втратив?!
231
Це зветься площа Контрактова,
а ви прийшли не для контрактів.
Я граю вам, а не тій решті.
І я кажу: «Спасибі долі!» —
в Парижі, в Римі, в Будапешті.
І тут так само. На Подолі.
ТІНЬ МАРИ
Вночі скрипів і осипався клен.
А вдень був бій. Було не до пленера.
Пахке безсоння пальцями Мадлен
діткнуло спраглих вуст Аполлінори»
І розпашілий з тих нічних видінь,
він слав листи, безтямні, гарячкові,
...І тінь Марії, тінь Марії, тінь
знов стала на шляху його любові.
Ти зрозумій, Маріє, я твій друг.
Ти ж вбила все, що мало освятитись.
Той пень печалі так вже перетрух,
що навіть може дружбою світитись.
Я співчуваю:
все тобі не так.
Мистецтво швах і чоловік не витязь.
Мені простіше.
Я між двох атак
встигаю випить рому, поголитись.
І написать листівку до Мадлен.
Тут ми, тут трупи, знаєш, аромати.
А ще вночі буває часом клен.
Коли, звичайно, не гарчать гармати.
Чого ти хочеш? Знову бути милою?
Так, як тоді? Париж, троянди, спека...
У тебе вдача — хай бог милує.
І я щасливий, що тебе вже спекався.
Кошмар тих літ, букет моєї дурості,
пір'їночка оскубаної мрії!
Мене б спитали: ще раз хочеш юності?
Будь ласка, прошу. Тільки без Марії.
Чого прийшла? Така тендітна пані.
І взагалі — перейдемо на ви.
Ти ж там живеш, здається, десь в Іспанії*
Хіба ж я що кажу тобі? Живи.
Затінюй очі капелюшком з крисами,
233
луде звіря із траурними рисами.
А пам'ять? Годі. Аутодафе.
Тут не Париж. Це фронт, а не кафе.
Було. Минуло. Говорити всоте?
Люблю Мадлен, далеку і святу.
Ти пам'ятаєш,, повіоть в *у Гьоте —
лежиш з цією,ууявлявш ту,
...Ти планвш, Марів? Ти дуже;до неї заздра?
Тебе пече те ім.7я,#і листи, тіаіршшШіКлен?
Даремно, Марк. Бо він збайдужіє вавтра.
Ьнавітьдіншо не стане ота всесильна Мадлен.
«Згадається Анна. Майне Бланшет, Женев'єва.
Обпалить жагою блискуча зрадлива Лу.
Адам був цнотливий: в раю була тільки бва.
А тут їх стонадцять. 1 всі згорять на волу.
Розколеться череп, і стане на вірші скупо.
Якусь там клепку виб'є снаряд в умі.
Обруч — як на діжку. Щоб мислі трималися купи,
він буде ходити в якійсь чудернацькій чалмЬ
'Зажуриться.ТІі пари, аніпаросхі.
Мігрень душі.., Написаногне все...
І перша ластівка непроханої старості
в острішшя брів сивиночку внесе.
г Дивак, бешкетник, чудо в решеті,
о, як притихне, як притихне він!
Аж поки зійде над життям, нарешті,
руда, як сонце, дівчинаТКаклін.
Це теж любов, душа, як на дотації.
Затишний дім, не все ж і кабаре.
Було життя як вірш без пунктуації,
а смерть поставить крапку і тире.
І знов один/Заплатять гробокопам.
Розійдуться. Ні віршів, ні видінь.
І.над останнім у житті окопом —
лиш тінь Мари, тінь Марії, тінь...
£34
ДОПІК ПЕЧАЛС
Етель і Ліліан:—ім'я не для старой
Етель і Ліліан... Етель it Ліліан...
Летить той дивний-Редзь, летать,,як астероїд,
крізь київські дощі} крізь лондонський туман.
Безбарвна висота хитав хмарочоси,
стонадцятий балконі— колиску самота.
Нью-йоркські вечори роятвся, наче оси,
над трупами річок, запалих під*моста.
Етель і Ліліан... Труну звезуть на ліфті.
Етель і Ліліан*.. Ношми у&іеред;,
Ніхто, ніхто, ніхто! Ніхто на цішм світів
Хіба що нвкролог...у закутку raseu...
Закуталася в плед. Шкода, нема> каміна,
Із Біблії шамшитіг апостол Іоанш
І раптом ввійде Ґедзь* Гстянв'наїноліна:
— Ти впізнаєш мене, Етель і Ліліан?1
Я молодість твоя; Яв часі* і простори
Я серця твого-сищ у шрамах твоїх ра«.—-
Ніхто, ніхто, ніхто!,, Тремтшгеручга нвг наетурі«
— Невже це чгнг, Етель? Етель k Ліліан?! —
Ця усмішка гірка*, закушена да крові.
Цей чорний катафалн в нелондонський туман.
Як молодість моя, як дзвони малинові —
Етель і Ліліан,.. Етель і. Ліліан...
233Г
АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК
Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам'ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.
Там, на землі, щось падало, цвіло,
було рожеве, синє і зелене.
Мені вітри позичили крило,
я бачив землю за віки від мене.
Я натомився жити без душі.
Нема на чому записати строфи.
Усі арапи — предки й гармаші —
кричать в мені зігрітися хоч трохи.
Я сам не знаю, скільки тут пробув.
Не хочу я ні вічності, ні слави.
В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург,
Вдягтися в тіло і напитись кави.
Там, на столі, лежить моє перо.
Воно лежить, воно давно не пише.
Я хочу вірші написати про —
про те, як вітер гілочку колише.
Я хочу встати вранці, на зорі.
Любити жінку, ждать листа з Одеси.
Я хочу волі, волі!.. А царі?
Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на меті,
а я дивлюсь у вічі пістолету...
В безсмерті холодно. І холодно в житті,
О Боже мій! Де дітися поету?!
236
КНЯЖА ГОРА
По довгій неволі хотів тут віку дожити,
на Княжій горі, над коханим своїм Дніпром,
Вже так натомився за краєм своїм тужити,
що вірші, здавалось, ридають уже під пером.
Ходив по горі і дихав на повні груди.
Оце вже я дома?! — аж віри очам не йму.
І княжого міста прадавні дивні споруди
уламками фресок з землі усміхались йому.
Як батьків гостинець, як хліб солодкий від зайця,
як радісне диво найперших дитячих снів,—
хитались у відрах лозові свіжі кружальця,
шуміли дуби, і стременами вітер дзвенів.
Гора моя Княжа, далеко із тебе видно.
Смарагдовий айсберг по самі груди в Дніпрі!
Заходило сонце, і паслося панське бидло,
і паслося бидло на тій, на Княжій горі.
Сльоза закипає. Душа посварилася з Богом.
А небо, а простір, а це під горою село!
І так же тут любо! Дніпро під самим порогом.
І тільки порога... порога чомусь не було.
А вже за плечима хтось приставу пише цидулку*
Крізь решето сіють піщаний берег стрижі.
Земля ж моя рідна! Нема на тобі притулку.
Поети твої — і ті вже тобі чужі.
Отут, на руїнах княжого міста Родні,
над берегом чистим моєї святої ріки,
на славі минулій стою у безславнім сьогодні,
з минулої слави дивлюсь у прийдешні віки.
завтра поїду. І, може, усе це — востаннє.
ей берег... цей вітер... ці люди привітні в сел!**
*
237
І вже з Петербурга буду пити листами
той спогад, ту мрію — жити на рідній землі!
І друзі там є. І «Слепую» писав я, і «Тризну».
А вірші ридають. ОтакЛ життя цромине.
Будь прокдяіісВЄІг хто віднявшу мене вітчизну!
Але у вітчизни_ніхіо не одніме мене.
« m
Кобзар співав в, пустелі .Коеадалу
у казематах батюшки-цада.
Кайдани, шаленіючи, бряжчали,
щоб заглушити пісню Кобзарй,
А пісня наростала у засланні».
А пісня грати розбивала вщент..
Правдивій пісні лередзвін кайданів
то тільки звичний акомпа&вмент.
239
ПАМ'ЯТНИК
І. М. СОШЕНКУ
Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,
що десь сьогодні, вчора чи торік
\ мер проїздом, сивий і недужий,
якийсь старий самотній чоловік.
Тяглась розбита корсунська сошейка.
Гула церковця хором неземним.
Лежить Іван Максимович Сошенко,
і всі на світі плачуть не за ним.
А Рось кипіла в кам'яному ложі,
між голих віт кричало вороння.
І дві вербички стали на сторожі,
щоб ту могилу час не зарівняв.
І два віки зійшлися на пораду.
І Літній Сад приснився тій вербі.
Хоч би яка скульптура з того Саду
прийшла сюди постояти в журбі!.
Лежи, Іване. Світ вже був немилий.
В дорозі вмерти — теж не до ладу.
Тут Рось тобі камінчиків намила,
з них добрі люди пам'ятник складуть.
Бо що ж громадськість? Всі, але не кожний.
Ще поки хтось їй совість розгойда.
А Рось — це річка. їй не треба коштів.
То чисте діло — камінь і вода.
Баби святили яблука на Спаса.
Підпаски з поля гнали череду.
У школах діти вчили про Тараса,
про вашу зустріч в Літньому Саду.
Асфальтом бралась корсунська сошейка.
На цвинтар наступав автовокзал.
—- А цю не руште, тут лежить Сошепко,—
хтось на твою могилу показав.
240
От і стоїть надгробок непримітний.
Уже тут сквер, давно вже ні хреста.
Чи і в житті ти був такий самітний,
як ця твоя посмертна самота?!
Ти в цей асфальт печально так вклинився.
Де твій народ? То в черзі, то в юрбі.
А хтось постояв, хтось і поклонився.
Оце і є наш пам'ятник тобі?
IMA .СУМАК
Було на світі плем'я — інки.
Буїю aft-світі л— і шема*.
ааіноіяхзївбилжчкрддкома,
Кого ул&вд№»даріздвд,
кого утоплено в крові.
І тільки храми, древні храми
стоять по груди в кропиві.
І тільки вітер, вітер, вітер...
І тільки сонце, сонце, сон...
над нерозгаданістю літер
на скелі дикій, як бізон.
І місто, вгвинчене в могили,
гібрид валторни і кота,
напнеться нервами тугими
на звук священного щита.
Удар. І ще раз. Бевхне глухо
в кубло чужинців і заброд.
Асфальтами залите вухо
не знає імені: Народ.
Нащадки вбивць і товстосуми,
священних рік повзучий пляж...
Ти де взялася, Іма Су мак?!
В оцей блюзнірський камуфляж
як проросли твої молитви,
той клекіт древнього жерця?
Чи плем'я, знищене для битви,
помстилось голосом співця? ~
Щоб він сопрано, меццо, басом
усіх немислимих октав
ячав, метався диким барсом
і нот ні в кого не питав!
Йому під силу велич опер,
врочистий грім чужих молитв.
А він, могутній, чинить опір,
співає те, що кров велить!
Співає гімни смертна жінка.
А в ній — чи знає і сама? —
безсмертно тужить плем'я — інки.
Те плем'я, котрого нема*
242
АЛЕЯ ТИШІ
Вогненний свгг оранжу і карміну.
Гуаш і смальта. Барви на меду.
Я настутглю васворад, як тат міну.
І похитнусь..." І всегагаиріду.
Алея Тивпгі/Миотзггмончали.
Все перекрвсств'трауршгтсортеж.
А осокори нас не помічали.
ВониттслглиЛ мовтали-теж.
Ось камінь той. Ьоеьта* сама лава.
А осінь хвора,* розлклаея* жовч.
Мені потрї&весжюоа -неотагва.
Гримучий світе, ти хоч тут помовч!
Ручай загряєсрібву джоотоміїо...
в згасагагаі 7левітадавсяких яоткеж...
Я, може/я0бь«»*е©ітгзрозумію.
Алея Тиші,Ч*к*же'тй!*Азгегж—
ну що із того, що йому із того,
в яке ебезюгуздог уітайбає суті!
Алея'Тишге «вжеУТол&тго,
а летошотнгш *Тоотвт€ЯЮвженесуть.
А за життя,юякчюттосіржпйі
Здригався мозок, загнаний, як лось.
А штттяЪшъвшхщтв «а/тижні
щоої/тодуші* Еаоалчу Ьтевтелоеі»!
А вжеіїбличпгшїііудре/зїкперрамент.
Спочатку »та:кгуеіоінатеІтлю,
замучити богами і боргами,
гачком в'яэгклышматяггаГ'Иетлю.
Замотлоиигга сере—аж-конатиме.
Компонувати тебе не?т€бе.
В сільських церконцяхкваияти анафему —
як грдфа чорт за бороду скубе.
Спочатку*так: терзати, роэтжнати.
Щоб знав. Щбб'знов.ЩФб слухався. Щоб звиі
А пйтімсе —хвятиш/*вке*йотати.
Письмовий етіл,*перо> гчереви к.
.Той дуб. Той граб. Та бричка, що у стайні.
ТЕ*и*чорт.ЛВбй гргіф.іТега таперу жмут.
Та станція/Тілоїзд.Чостаяш
його слота:
?Ттати...оженуть..:»
*243
ГІЛОЧКА ПЕЧАЛІ
НА МОГИЛУ ПАСТЕРНАКА
Паркан тут щільний, наче почерк,
коли паперу вже в обріз.
Стоїть казковий теремочок
у білих привидах беріз.
А тиша! — Нестеров, Саврасов.
Ні трас, ні диму, ні машин.
Перелилася на терасу
молочна піна черемшин.
Милуюсь обрисами хмарок,
Плекаю свій маленький сад.
Живу. Звірію від помарок,
як і півсотні літ назад.
В печалі обріїв пастельних,
прорвавши славі сто тенет,—
я не відлюдник, не пустельник,
я просто-напросто поет.
В землі копаюсь — діло чисте*
Я ж не самотній тут, як вовк.
У мене гарне товариство —
Шекспір, і Лєрмонтов, і Блок*
Ота в печі моїй жарина,
і пам'ять — досвіду вдова.
Давно повісилась Марина,
але мені вона жива.
Це вже навіки. Це той вимір -
поверх бар'єрів і епох.
Приходить зрідка Володимир,
А що, посидимо удвох.
Що, громовержцю? Що, Юпітере?
Насперечалися ущерть.
Тепер у нас вже є арбітри —
моє життя і твоя смерть.
244
Мій розпач давній, затужавів.
Ну, я за вами, що було б?
Мій спір із часом, із державою
не вирішить і куля в лоб.
Хай краще вб'ють мене опричники.
Ліси,.. Ліси... Ліси... Ліси...
Лише далеких електричок
передвечірні голоси.
Лужечок з травами нежатими*
Останні промені навскіс.
І цвинтарик, де я лежатиму,
обнявши корені беріз...
БАЛАДА ПРО ДИМ
Пам'яті австрійської письменниці
Інге&орг БАХМАЛ
У центрі міста* в людному будинку,
такий-то поверх, скількись там годин,
знайшли якусь обвуглену блондинку,
і то тому, що вже дошкулив дим;
О третій.ночі— або і-в-чотири —
вона згоріла, а ніхто не йде1.
То дим подумав і з її квартири
пішов по сходах кликати людей.
Він проникав у двері, у шпаринки,
він заглядав у вікна, де чиї.
Він їм казав: хвилина, півхвилинки! —
ще, може б, якось винесли її!
Він був кошмарний, як з Агати Крісті,
блакитним шлейфом в спальні заповзав,
Він їх будив, він лоскотав їм ніздрі.
— Просніться, люди! — так він їм казав,
А люди спали. Людям снились жахи.
Хтось щось палив. їм снилася війна.
А дим казав: — Вона вже грала в шахи
сама з собою. Виграла слона.
А дим казав: — Та це ж не при потопі!
Де ж подівались людські голоси?
В такій перенаселеній Європі,
в такі цивілізовані часи!
Вона ж металась в тій модерній хаті,
там плавив скло вогонь по стелажах!
Вона ж згоріла у тому багатті
із власних віршів, це хіба не жах?!
Мікро-Содом, зашторена Гоморра,
просніться, люди, чуєте, біда!
246
Гули вже сходи маршем Чорномора,
стелився дим, як сива борода.
Вже дим, *нкп*о,— вінгя&щввся, звивався.
Уже пластмаса танула, як лід.
І вриештнршТїХтось-дерший здивувався,
на сходи вийшов глянути .іфоліт.
Чи Друст, Марсель, був більше одинокий
в слоновій, башті,-схожій на ладдю?!
...І от вам,.люди, жменька.мого.пвделу.
Спасибі за компанію. Адью.
СКРИПКА СТРАДІВАРІ
Дивились так, дивилися крізь лупу,
якісь робили досліди тривалі.
І як в таку мізерну шкаралупу
вмістився геній скрипки Страдіварі?
Це ще коли, в якому ще столітті,
а от неперевершена й донині!
Чому тепер так мало їх на світі?
У чому, власне, чудо Пагніні?
Сиділи вчені шведської столиці,
шукали ключ до тої таємниці.
Вивчали скрипку, всю, до міліметра.
Вона лежала злякана і мертва.
Аналіз, синтез, колби і реторти,
алегро, скерцо, модерато, форте,—
немав таємниць під зодіаком:
вона покрита особливим лаком!
Хімічний склад. П'ять формул на бумазі.
Оце і вся вам скрипка Страдіварі.
І можна їх купить в універмазі,
і можна їх продати на базарі.
І можна в руки брати їх без остраху
і грати легко, як на мандоліні.
І косяками підуть тоді Ойстрахи,
ура! — серійний випуск Паганіні.
І кожен зможе наламати пальці.
Я мрію про суспільство, де б усі —«
ви чули Дебюссі на балалайці? —
авжеж, общедоступний Дебюссі.
Демократично. Звично. Зрозуміло.
Щоб як взялося, то вже зразу вміло.
Приємно. Зручно. В синтетичній тарі,
Дається в руки кожному нездарі.
Пручайся, скрипко Страдіварі!
Пручайся, скрипко Страдіварі!..
248
Учора в дощ зайшов до мене Блок.
Волосся мокре, на щоках росинки.
Блідий од смутку, тихий од думок,
близький до сліз, реальний до ворсинки*
Постояв трохи, слів не говорив,
поусміхався дивними очима.
І ніч у зламах врубелівських крил
стояла довго в нього за плечима...
849
FINITA LA TRAGEDIA
Вмирав актор. Він був смертельно хворий.
Він був согарий. І це була ве роль.
Відждотой голос, нале грецькі хори.
Вмирав акт£>р,»ліекспірівсьнАЙ король.
Його іміяірозгубявяа афіша
уже несла,>іж ввноровий, дзвш.
Яказаяі западала явищ,
коли наведеш ще біявлябсяівіб!
Його в театр привозила дружина.
Стояла там, припавши до куліс.
А він ще грав. І ми за ним тужили,
і вже його не бачили від сліз.
Він грав не так. Але не міг не грати.
Іще раз. Ще! Востаннє... І згасав.
Додому він вертався умирати,
але в мистецтві він ще воскресав.
А поруч грали молоді, високі.
Зривали голос, морщили чоло.
Але це так, це все іще масовка.
і серед них Його ще не було.
А Він вмирав. Вмирала з ним епоха.
її уже не викличеш на «біс».
Остання дія... Кладовище. Похорон,
В безсмертя також повні очі сліз.
2280
ЛЮБОВ НАНСЕНА)
Я кохаю Вас, Єво, Не виходwe за мене заміж,
Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені.
Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.
Добре зважте на все, і вранці.скажете: ні.
Світла мрія про Вас співав мені, як сирена.
Прив'яжуся до щогли і вуха воском заллю.
Розумію, це щастя. Але щастя — воно не для мене»
Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю.
Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду.
Корабель попливе, я не вдержу його в берегах,
«Фрам» — це значить «Вперед».
Ви залишитесь, Єво, позаду.
Бо до серця підступить
вічний пошук у вічних снігах.
Тиждень буде все добре.
Цілуватиму Ваше обличчя.
Може, навіть не тиждень, а цілі роки минуть.
Будем дуже щасливі...
Але потім воно покличе.
Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть?
Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір?
Не зіткнуться в мені два начала — Ви і воно?
Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий.
Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно.
Ваші теплі долоні і мої відморожені руки..,
Як вуста одірву від такої сумної руки?
Чи зуміємо жити — від розлуки і знов до розлуки?
А якщо доведеться чекати мене роки?
«Фрам» застряне в льодах...
А якщо не вернуся я звідти?
Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?!
Ви, така молода! Ви, що любите сонце і квіти!..
— Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя.
251
Все, що є найсвятіше, в мені називається —
Нансен.
Хай співав сирена, вона перед нами в боргах.
Я сама розіб'ю об «Фрамові» груди шампанське,
як покличе Тебе
вічний пошук у вічних снігах.
Моя Пісне Пісень!
Вічний саде мій без листопаду!
Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія.
Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду.
«Фрам» — це значить «Вперед».
А на обрії буду я.
♦ і»
Високий норвежець, фіорди чистого розуму —
«Вікторія», «Пан», «Містерії» — це форма була чи зміст?
Після якого фатального роздуму
Ви пішли на такий компроміс?
Вам фашизм усміхнувся?
Показав свої ікла і мускули?
Рятували перо? Заморочила Вас чума?
Яка різниця — Ви добровільно чи мусили?
Великий або дволикий. Середини тут нема.
Великий або дволикий.
І дихає вже на ладан
талант Ваш, втиснутий Вами
в личину, йому чужу.
Лише чіпкохвостий нездара
чіплявсь за кожну владу
і висить вниз головою, як мавпа руда сапажу.
А Ви — Ви ж милістю Божою!
Вас люди читали в захваті.
Осяяла Ваші книги північна якась чистота.
І як же з такою музою,
на інші музи не схожою,
прийняти фашизм і визнати...
Чи й муза уже не та?
І як Вам в новій цій ролі?
Бо щось Вас давно не видно.
Чи вже по рідному місту Ви ходите тільки вночі?
Щодня приносить поштарка страшні якісь бандеролі —
вертають Вам Ваші книги з усіх країн читачі.
Ви ставите вище комір.
А всі ідуть звідусюди.
Чи це Вам так тільки здається?
Це осінь так шелестить,
253
Пробачте їм, пане Гамсун. Вас надто любили люди,
А Ви їх так ошукали, вони не зможуть простить.
Ви вранці хочете саду, якогось душевного миру.
Лежить під кущем «Вікторія». На сходах валяється «Пат;
Все дуже просто і ясно.. Люди проходили мимо
* L кидали Ваші книги щюсто через паркан.
Вже й пес не гарчить.
І осінь
захрипла шерехом криги.
І садівник оббиває .об, дерево чорні грабаїі.
А люди проходять, проходять, і просто кидають книги.
Так просто, як,у могщу кидають грудки .землі,
РУіШ
Жанну д'Арк спалили в Руані,
Шевдішсбда<2«бв, Руане!» «
це останні її слова.
...А світ чадить. А світ уже не бїлийг.
А ти така, хоч прикладай до ран.
Голубко ЗКанно, дух неоз лобі лий,—
«Руан, Руан! Шкода тебе, Руан!»
Руан, Руан.- Така висока вежа.
Красиве місто, що і говорить..
Руан, Руан, на площі ж не пожежа,—
людину палять, бачиш, яіг горить?'
Ти бачиш, тиі Ти ніздрі роздуваєш,
ти товпишся, ти в захваті закляк:
як мучиться!., і корчиться!., буває ж...
і стогне, стогне!..— а ти ж думав як?к
Це боляче. Це тяжко. Це смертельно:
Для цеї муки тіло заслабе.
Ну, кат — це кат, вогонь розвів ретельно.
А хто, Руане, хто примушував тебе?!
А втім, чого ж. Все так, на кожнім кроці.
Останнє в світі враження Христа:
як той жовнір змочив ту губку в оцті
і ткнув її розп'ятому в уста.
Вітаю вас. Оплакую вас; люди*
Горю вогнем у вашу темноту.
Спасибі вам за наклепи й огуди,
за галас ваш і вашу німоту;
Не вирвуся. Прикручена, прикута.
Обвуглююсь у пекло вогняне.
А все-таки горять зі мною й пута,
що до стовпа прив'язують мене.
Прощайте, люди. Кланяйтесь горилам.
Згорю, одмучусь і воскресну я.
Та тільки буде пахнути горілим,
Руан, Руан, твое, Руан, ім'я!
255
...І натовпом розтерзана Гіпатія,
і Галілей, осміяний не раз,
якась звичайна людяна симпатія,
а не канони поєднали нас.
1 просто сум. І просто вечоріє.
Ти розплітаєш мислі і косу.
А ти, Склодовська, змучена Маріє,
бувало й так, що не бувало й су?
Ти схуд, Джордано. Одіспався б трохи.
Ти ж був дитя, вони вважали — тигр.
Ти все віддав для людства, для епохи.
Чи ти хоч, хлопче, налюбитись встиг?
А ти, Домбровський, ти почав курити?
Ти так і вмер, Тарасе, в самоті?
Тебе ще різні викличуть спірити.
Пошли їх к чорту, бо це саме ті.
Це ті. Ті самі. Саме ті, которі
тебе вбивали. В тому весь і сміх —
перпетуум мобіле історії:
мої убивці — правнуки твоїх.
Худенький Гус... Вони його зв'язали.
їм не відсохли руки по плече.
А ти — блюзнір, подвижнику Везалій?
Тобі досадно? Це тебе пече?
А ти забудь. Страждати — некрасиво.
Будь оптимістом, он як наш Тарас.
Десь міцно спали прогресивні сили,
не врятували жодного із вас,
256
КЛИМЕНА
Орел впинався кігтями в рамено,
клював печінку... Але не про те я.
А як тоді жилось тобі, Климено,
нещасна, вірна жінко Прометея?
Ой, можна жити в пущі і в пустелі
І можна харчуватися корою.
Але коли підходила до скелі
і бачила,., як він... спливає кров'ю!
І як та кров по каменю рудому
стікає вниз і капає, червона...
Ковтала сльози і брела додому
чучикати свого Девкаліона.
Тужити, ждати, жити як в пустелі.
Чекать, що хтось у спину засміється:
— Це та, що в неї чоловік на скелі!
Він, кажуть, злодій. Щось украв, здається,
9 Л. В. Костенко
257
Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.
Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.
В країні древньої Колхіди, де п'ється радісне вино.
Ляж вважала, що це — міфи. А я ж вважала, це — давної
В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Оофокл.
її показують туристам, туристи дивляться- в бінокль.
Тут берегів амфітеатр», і море міниться од барв.
О Прометею! Варто?!
— Варто! —
так він сказав мені з-за хмар.
2В8
ЛЕТЮЧІ КАІВДЯШ
*
Стеля і стеля
А де ж висота?
Що за поет
як піввіку лякався?
Звикли до правди мої вуста
Нащо їм чорне вино лукавства?
Ми — атомні заложники прогресу
Вже в нас нема ні лісу
ні небес
Так і живем
од стресу і до стресу
Абетку смерті маємо «■*
АЕС
Куди йдемо?
Який лишаем слід?
Хто пам'ять змив як дощик акварельку?
Все менше рук
що вміють сіять хліб
Все більше рук
що тягнуть все у пельку
Життя серед людей —
це та ж кімната сміху
Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
ЗМІСТ
На попередню
|
|
