Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
І жодного разу — вдруге.
Скільки років кохаю,
а закохуюсь в тебе щодня,
312
ЕПІЛОГ
Я, підданка своїх обов'язків,
я, васал свому королю,
я люблю тебе тихо, боязко,
я прощально тебе люблю.
Не жалкуй за мною. Я мічена.
Мене кожне лихо згребе.
На прощання, тобою засвічена,
подарую тобі себе.
Це б лишитись. Але не можу я.
Нареченою нарече й
заколисує, заворожує
чорнобрив'я таких ночей.
А в моєму краю ойчистому
б'ють гармати, свистить картеч.
Я не жінка. Найкращі лицарі
наді мною зломили меч.
Мені легко, що вже аж трудно.
Мені страшно: забуду пароль.
Мене кличе суворо і трубно
мін обов'язок, мій король.
Не кажи, що не маю рації,
і докорами не карай.
Я в любові — як в еміграції.
Відпусти мене в рідний край.
313
І ЗНОВУ ПРОЛОГ
Маю день, маю мвтьт
маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє, проміняла його на біду.
Голубими дощами
сто раз над тобою заплачу,
Гіацинтовим сонцем
сто раз над тобою зійду.
Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.
Ця любов була схожа
на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю.
Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим чуттям нередщасть.
А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.
На пожежах печалі а пам'ять свою обпалю.
Якби тв знав, як солодко, нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю І
su
*
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
jpe ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй па спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
дірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
£а що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
315
**
*
Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання.
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік •—
ця тривога, ця ніжність,
незатьмарений рай без вигнання,
заворожене щастя,—' чи буває таке навік?
Що з осяянь своїх ми щодня непомітно втрачаєм?
Як сахається розум! Втомилась душа від шулік.
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік.
. 316
♦ ♦
Місто, премісто, прамісто моє!
Стійбище людське з асфальту й бетону.
Як там не буде, а все-таки є
той силует у вікні золотому!
Ось я проходжу, і ось я пройду.
Може, й навік, але справа не в тому —
тільки б не танув, як тінь на льоду,
той силует у вікні золотому!
Скільки душа прориває тенет!
З моря і суші — додому, додому!
Там, де у мене є той силует,
той силует у вікні золотому!
317
ОСІННІ КАРНАВАЛИ
♦ *
Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.
І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,
перемотує літо на чорні котушки тополь,
шив голим полям нескінченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощі... І навіщо мені ця печаль?
Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?
Я прощаюся з літом. І воно мені каже: «Прощай!»
І хитав над шляхом порожні гнізда грачині,
320
*
Осінній день, осінній день, осінній!
0 синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! — та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем. *
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій,
1 плаче коник серед трав — нема мелодій,
ІПс. Костенко
321
Самі на себе дивляться ліси,
розгублені од власної краси.
Немов пройшов незримий Левітан ™
то там торкнув їх пензликом, то там.
Осінній вітер одгуяяв, затих.
Стоїть берізонька — як в іскрах золотих,
Э22
9 *
♦
Красива осінь вишивав клени
червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить:— Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить:— Дай нам тої Бтіхи!
Сади прекрасні, роси — як вино.
Ворони п'ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно,
ай
*
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це таїГ йриродно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина —
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика, і час,
і Ваша скрізь присутність невловима,
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
324
♦ *
*
Ті журавлі, і їх прощальні сурми...
Тих відлітань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба,
Сумна арфістко — рученьки вербові! -
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.
325
**
На цямру монастирської кринички
схилила осінь грона горобин.
Сюди кояись приходили чернички,
блакитну воду брали із глибин.
Мені приснились їхні силуети.
Сама печаль, і профіль — як зима.
Чудний народ — художники й поети,
усе їм сниться те, чого нема.
Усе їм сниться те, чого й не буде.
І кожен з них і мудрий, і дитя.
По срібній линві тої амплітуди
проходять дивні видива буття.
І цілий світ, і ось така дрібничка —
димок туману в пригорщах долин,
і кухлик той, і та в яру криничка,
і обважнілі грона горобин..,
т
**
Марнували літечко, марнували.
А тепер осінні вже карнавали.
Душа задивиться в туман і марить обрисами літа.
Чи, може, це приснилось нам
купання в річці Геракліта?
327
Несе Полісся в кошиках гриби.
За болотами причаїлись Охи.
І спорить тиша голосом гарби
із реактивним гуркотом епохи.
Село сосновий виверне кожух
і йде назустріч, як весільна теща.
Осінніх вогнищ кинутий цибух
мале дитя в долоньки переплеще.
Правічну думу думають ліси,
вгрузають в мох столітні дідугани.
Переметнеться засць навскоси —
горить асфальт у нього під ногами.
Лункі октави дальніх голосів
запише обрій у вечірній простір.
І молодик над смужкою лісів
поставить позолочений апостроф.
328
Вдень ще літо, а надвечір — осінь.
В склепі ночі похорон тепла.
Вийдуть в ранок яблуні, як лосі,
розсохаті роги дибала.
Пийте воду, поки ще ласкава.
Лосі, лосі, жумрайте траву.
Так думки печаль прополоскала,
що, як сад під зливою, живу. -
Ой, живу, впівголосу, впівсили.
Відкладаю щастя — на коли?
Скільки цвіту з мене обтрусили...
Скільки яблук з мене продали!..
329*
**
*
Розвиднилось траві — унаяж такі роси!
Ще, може, буде трішки не зими.
В лісах блукають згорблені колосн —
дерева, неприкаяні, як мя.
їм сумно, як і нам. Ніде немає літа.
Од холоду в ногах носиніли дуби.
Лиш там, де лось лежав, земля була зігріта,—
тихесенько ростуть здивовані гриби.
330
листо
НАД
почервоніли яблука-циганки
високе небо проворонив дах
і вогнища мов кинуті цигарки
щоночі дотлівають по садах
сади стоять обдмзгхані вітрамц
листки летять киваючи гіллю
і хто тут я статист цієї драми
згрібаю їх згрібаю і палю
вони горять нічого не питають
німим городам руку золотять
минуло літо от і облітають
а облетіли от і шелестять
т
ОСІНЬ ДИКУНСЬКА
Кошлатий вітер-голодранець
в полях розхристує туман,
танцює юродивий танець,
б'є в бубон сонця, як шаман,
І, настовбурчивши окраси —
зап'ястя, пера, пояси —
гудуть зелені папуаси,
лисніють литками ліси.
Тупцюють з вивертом і свистом,
трясуть глицевий тамбурин
і вигинають мускулисто
янтарні спини стовбурів.
Сосновим потом пахне пряно.
Гугнявить бубон в жовтий рев.
Дрижать скелети дерев'яні
іноплемінників-дерев.
Бредуть приречено — ні скарги -
високі бранці край доріг...
І аадають багряні скальпи
шаману сивому до ніг.
332
ОСІНЬ ЖАГУЧА
Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить. А вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серці літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!
333
ОСІНЬ УБОГА
Прошкандибала осінь по стерні,
ввіткнула в степ цурупалля, як милиці.
Летів козак на білому коні,
гукнув їй:
— Тітко, чей же, натомилися?
Хутчій давайте руку, підвезу.
Аж до якого двору вам під'їхати? —
Заморосило осінь у сльозу:
— Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди.
Все роздала, червінці й дукачі.
Чужі курчата розклювали просо,
Убога торба — хмара на плечі,
іду в полях, голодна, гола й боса,
А вже цвяхами колеться стерня,
і крутить хуга біле перевесло.
Ти краще злазь, козаче, із коня,
копай могилу, поки не підмерзло.
Вкопай тепла земного.
Поклади
на тихі груди снігову намітку.
А в головах у мене посади
жовтогаряче сонце, як нагідку.
984
**
Рожеві сосни... Арфа вечорова».
Але прислухайсь: ми тут не одні.
Он гномики заготовляють дрова
в смарагдовій вечірній тишинЬ
Малесенькі Гаруни аль-Рашидн *
в чарівних капцях, глянеш — і нема*
Лежить дорога, золотом прошита*.»
Іде з небес березова зима,,»
335
*
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: -г- Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива,
336 «
Вже в стільниках стерні немає меду сонця*
І дика груша журиться: одна.
Лиш клаптики червоного суконця
шляхам лишає сіра далина.
Проходить осінь, посмішка землиста.
Скляніють очі неба і води.
Суху розмову полум'я із листям
до ночі сумно слухають сади...
337
Фанерні журавлі не полетять у вирій*
Хіба що оживуть... але коли, коли?
Над ними ключ летить, і щось у небі квилить:
а ми ж вас, ми ж вас, ми —
а ми вас кли-ка-ли!
І дощик моросить. Гніздо прибите криво.
І струшується ліс над трасою вві млі.
Де небо? Де земля? І як підняти крила?
Фанерні журавлі,,, фанерні журавлі,,.
368
* »
Стряптмзи осені,
і дріж святого Вітта,
і самотканий дощ, і сонця лиш на чверть,
І вже дотлів цвітастий ситець літа,
оцим полям набираний на смерть..
Душа полів, ти пам'ятаєш стерні? <
Оцю печаль, покинутість оцю?
Останній пензель літньої майстерні *■*
тополя зронить краплю багрецю.
Змарніє день, зіщуляться берези,
замре коріння в сизій мерзлоті...
Убоге поле, ми з тобою Крези,
десь наше зерно -- гори золоті.
333
Осінній сад ще яблучка глядить,
листочок-два гойдав на гілляках.
І цілу ніч щось тихо шарудить,
і чорні вікна стигнуть в переляках.
Між стовбурами пробігав тінь»..
А у світанків очі променисті.
Те білий кінь,
то білий-білий кінь
шукав літо у сухому листі.
340
*
На оболонях верби у болоньях,
туман, туман — нейлонові плащі.
А коло хати пелехатий сонях
пасе траву в блакитному дощі.
У верховіттях вітер колобродить,
сумує стежка дичками внатрус.
А угорі про таїнства природи
задумався мислитель-чорногуз.
Мені так добре, стіни такі отчі,
такий у серці невимовний щем!
І тільки чую — набрякають очі,
як хмари, перегущені дощем...
341
4
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому- на згадку залишав осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав:— Чого ж ти не прийшла
у іншу нору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
0 цій порі, об іншій і довіку.
1 я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і в усі мої права.
Уже й вникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...
342
*
Чатує вітер на останнє листя
старого дуба, що своїм корінням
тримає схили урвяща~.
А знизу,
по гнинищах,
по збляклих травах
вповзає дим циганського багаття
і чутно — перегукуються люди
за сірою гіркою пеленою.
Строката хустка — жовте і багряне —
з плечей лісів упала їм під ноги.
І вся природа схожа на циганку —
вродливу,
темнооку,
напівголу,
в червоному намисті з горобини,
з горіховими бубнами в руках...
Ш
*
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
344
Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!
Він ждав мене і думав про розлуку.
Вже листопад підкрався з-за дубів
і гай знімає золоту перуку.
Синіє день, як пізні капусти.
Приходив дощ, а потім було зимно.
Біднесенький мій ліс! — він крила опустив.
Нема грибів, хоч би який мізинок.
Біднесенький мій ліс, хіба уже пора?
А може, ти ще в осені побудеш?
Завернеш птиць сріблястого пера,
одягнеш листя і звірят побудиш.
Про що, про що скрипить твоя сосна?
Зронило сонце бурштинову краплю.
І десь хихоче химородь лісна,
що я ж до тебе по снігах не втраплю.
Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан.
Дорога буде — ні туди, ні звідти.
І наче склом затовчений туман,
упала перша паморозь па віти...
345
*
Старі дуби, спасибі вам за осінь,
за відлітання радості і птицы
Ще, певно, я затуркана не зовсім,
що чую шурхіт княжих багряниць.
Моя княгине! Ти ідеш вмирати,
піднявши вгору стомлене лице.
Я плачу й можу сліз не витирати»
Старі дуби, спасибі вам за це.
т
ДУША ТИСЯЧОЛІТЬ
ШУКАЄ СЕБЕ В СЛОВІ
ПРАЩУР
Коли ридали сосни янтарем
і динозаври ніжились в щириці,
коли ще жив у пралісі пралев,
коли у небі глибали праптиці,
коли льоди зсувалися із гір
і ще була не ящірка, а ящір,—
який він був, мій особистий пращур,
неандерталець, вертикальний звір?
А він же був, той дикий, той праперший,
котрий жарину виглядів од хвищ,
на стійбища людинячі приперши
ведмедя із пралютих сукровищ.
Йому іще кохання і не снилось.
Він знав ще, може, тільки букву «р-р-р».
Душа іще нічим не осінилась,
і розум був іще кошлатий... Бр-р!
Сліпого духу зарості дрімучі,
печерна тінь у потолоччі трав,
він що себе питаннями не мучив,
не каявся, не сіяв, не орав.
У груди сарні вскіплював стрілу
і твердо спав, упоравши ведмедя.
І наче Богу, кланявся дуплу,
де срібні липи чаділи від меду.
Вія з лапи їв. Криваве м'ясо плямкав.
Та в ніч, коли зацвів гіркий мигдаль,
погладив раптом рябомизу самку
і перший в світі винайшов печаль.
34а
♦ *
*
Погасли кострища стоянок.
У землю пішли племена.
Забрали в холодні кургани
сокири, мечі й письмена.
Стьмяніли браслети і гребені,
розпались намиста разки,
що їх одягали древні
смагляві юні жінки.
І келихи срібні, і чаші,
що йшли по кругу колись,
покрилися порохом часу
і холодом тліну взялись...
Та, може, мені здалося —
а час не все переміг.
На чашах тепло збереглося
тих вуст, що торкалися їх.
І В Пута ТЯЖКІ КЛИНОПИС!ІJ
закована з давніх-давен,
в степу оживає пісня
давно занімілих племен,
349
РАНА ВЕДМЕДЯ
Ще не було ні пензля, ні мольберта
і не писались мудрі письмена.
Була природа гола і одверта,
жили в печерах дикі племена.
Іще тих сосен не торкався іній,
іще землі й не снились лемеші.
Іще тривожна досконалість ліній
не хвилювала дикої душі.
Ще не було ні анта, ні венеда.
Але під вечір, на розливі рік,
старий валун був схожий на ведмедя —
і зупинився дикий чоловік.
Йому ще жодна муза не сприяла.
Ще й не світало в сутінках сердець.
Ще розум спав,— прокинулась уява.
І це був перший — первісний! — митець.
Не знаю, де та фарба була брана,
з яких молюсків пурпур той розцвів.
Стоїть ведмідь, на грудях в нього рана.
Тому ведмедю тисячі віків.
Глухих лісів німі аборигени,
людського духу навіть не ази,
вже як не в — спасибі вам за гени.
Хай грають далі в довгої лози,
АЙ>
Біля стоянка первісних людей,
котра охороняється законом,—
палеоліт, печерна цитадель —
була між нами річка Рубіконом —
ми зупинялись табором до ранку.
Легкий туман із річки вибрідав. ,
З трави дививсь на скатерть-самобранку
промитих шин штампований удав.
Мужчини, руки од мазуту вимивши,
ковтали в пресі де яка стаття,
оскільки людство допливло наввимашки
до значно вищих форм свого буття.
В степу вже літо розмовляло з вереснем
і всі віки жили вже без адрес —
по той бік річки все було ще первісне,
по цей бік річки все уже прогрес.
Було до них рукою нам подати,
і їм — лиш річку перейти убрід.
Над ними пролітає птеродактиль,
прогуркотівши, наче вертоліт.
І, поки ми тут ставимо палатки
і в казаночку булькає вода —«
душа якогось первісного предка,
можливо, нас з-за брили спогляда.
От він заліг та й думає бровами, , * ,
бо сенс у слово ще не вмів убгать:
— Мільйони літ між мною і між вами,
але який солодкцй дим багать!
351
СКІФСЬКА БАБА
Ти, скіфська баба, кам'яна незграба,
стоїш в степах... Курай і бугила...
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
та це — минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла — коні, гаківниці, стріли,
врадецькі хани з профілем шулік...
Та це забудь. Усе це застаріле.
Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітріли коси й руки.
Скришились плечі,— може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам'яні онуки.
Ти розумієш, бабо? Кам'яні!
Ото — літак, а не якась дараба.
Це все — прогрес. А ти стара як світ...
Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється» ухопившись за живіт.
352
...І вийшов Колумб на берег Америки вранці.
Ступив на траву не відомої досі землі.
І вийшли з вігвамів наївні стрункі індіанці,
вітали його і крутили на пальцях брилі.
Жінки танцювали. Гримів над селищем бубон.
На шиї пришельцям вдягли запахущі вінки.
Такий був ласкавий чужинець з русявим чубом!
Браслети дзвеніли. Всю ніч танцювали жінки.
Багаття горіло. І плавали в морі медузи.
Вітри вигравали в тростині дзвінкий ритурнель.
Розтуленим ротом сміявся Бог Кукурудзи,
на чорних пательнях стрибала срібна форель.
Плоди бурштинові вантажили в довгу дорогу,
і гімни священні співали, лицем догори.
На щастя чужинцям дали амулети в дорогу,
щоб тій каравелі сприяли добрі вітри.
Під ноги чужинцям гостинно сипали квіти.
На палки з бамбука спирали мудрість борід.
А діти смагляві,
ще поки що вільні діти,
довірливо й довго махали Колумбові вслід...
12 Л. В. Костенко
353
по-лицю-дощ
Великий воїн знищених племен,
в Америці в минулому столітті,
мав найдщшіше із усіх імен,.
він. мав, ім'я н«ду<ване у світі;
ПагДищогДощ, Па-Лицкь-Дощ*
ПогЛиада-Дрщ!
Чи, не tqm#v що в нетрях він, схдщдося
і від: дощу мабуть, не захищався*—
ПЬгДшр&Ддец; По-ЛищагДощ,.
ПогЛицю-Д ощ!..
Не Вовчий. Плащ; не. Бик і не Ведмідь*
не Зуб Мустанга,, на. Перо Орлину—
він, мав, імїя сумне і старовинае,,
його лацо тверде було як мідь»
Він був ви£шшй* гордий L красивий*
із племені,.іштре наганяло зради.
Тоді це илем'я називали «сіу»,
на мові злості щось близьке до, «гади».
Він анав про це> і не повів бровою*
Горіли джунглі, вилягав бамбук.
Його вуста були тугі, як лук,
натягнутий дзвінкою тятивою.
І ті орлині пера на чолі,
той знак звитяг його над ворогами...
Але було вже рідної землі —
ото лиш та, що зараз під ногами.
А завтра, завтра!.. Сивіє волосся.
Чужинські кроки б'ють у груди площ.
Та що,ви? Ні. Сльоза?! Це вам здалося*
По-Лицю-Дощ... По-Лицю-Дощ...
По-Лицю-Дощ...
дай
ПРИТЧА ПРФ МКУ
Давно колись була ріка Діяла.
І цар персидський яа імення Кір.
І лотоси біліли, мов піали.
І берег грав вогнями, як факір.
То царське військ© йшло ва переправу.
Священний кінь ъ медогляду втдаув.
І-Кір порушив проти шеї справу,
Судив ту річку. І таясе утаув:
Він присудив, щ&б ве було Дшлж,
Він смертний вирок їй оголосив.
Звелів прорита у пісках каивли,
Зрубав дерева йгряви покосив.
Одвів т води у са боки ТБущї.
Віка-умерла. Не €уяо ріки.
Пройшло по нійчрє війсвко, як ш)4Е>уші.
Пройшло те війтако,.. І •пройшли вши...
Шскв пустель зясииаетпканазш.
ЭДка *в руслф вврнрмгоя «ввчв.
'Щаря шмає. 'Є ріка Діаяа.
Шьштт Кіра. А Діала'Є.
Б55
ТУНГУСЬКИЙ БОГ
Я ж тебе вистругав, боже,
з такого смаглявого дерева!
Я ж вороною пір'їнкою вуса тобі малював!
Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!
Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!
Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!
Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!
Я ж тобі в ніздрі сережку!
Щоб ти не світив мені пупом,
я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!
Я ж тобі — зуб акули! Я ж тобі — роги марала!
Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!
Землі мої віднято... Діти мої повмирали...
Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?
Зорі мої кедрові кров'ю моєю нагусли.
Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.
Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,
то ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!
Я ж був ладен валятись в тебе тут під ногами,
а ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!
Може, клячать даремно люди перед богами?
Може, іноді треба бити своїх богів?
Може, іноді варто кидати їх у полум'я?
Де ж мої землі... і діти... і найсолодша жона?
Я ж тобі губи мазав кров'ю найкращого оленя!
А ти мені так віддячив?!
Так на ж тобі, на тобі, на!І1
.356
ОБРАЖЕНИЙ ТОРКВЕМАДА
Я інквізитор. Ну, і що із того?
Чи то такі вже злочини страшні?
Я не хвалюся. Віку золотого,
звичайно ж, не було і при мені.
Ну, катував. Ну, навертав до лона.
Палив багаття вищі голови.
Я їх убив, ну, може, півмільйона.
Ану згадайте — скільки вбили ви?
357
НАРИІШ АСТИНЬ
Приймає цар посдів державних.
Вже здивував, чим тільки міг.
Драглиста євнухи дрижали.
наказів, прагнули. ПарІЕ
охороняли алебарди.
В короні сяяла чоло-.
Були раби, служшвді, барди,
лише царкщі не було,
І цар, доточений пихою,
володар титулів шести,
звелів з усмішкою лихою
царицю Астинь привести.
Бо скрізь є золота сипкого,
лакиз, вельмож, візирів — тьма.
Але цариці — ні у кого
такої іншої нема!
Євнухи дріботіли,
халатами тріпотіли,
наказ той ледве пролопотіли.
Назад брели, як при подагрі.
Один від страху аж ячить:
— Мовчить цариця, государю.
Стоїть цариця і мовчить!
Цар настовбурчив брови чорні:
— Я вас, нездари, розжену!
Скажіть у витонченій формі •—
я жду її, свою жону.
Євнухи бігли, себе переплигуючи.
Назад приплентали, як на налигачі.
Плішинами об килим вдарили,
не знають, як його й почать:
— Мовчать цариця, государю.
Стоять цариця і... і мовчать!
3S&
Цар побілів:— Я вас в темницю!
Я вас у мурах заморю!
Як сміє хтось, хоч би й цариця,
чинити всупереч царю?]
£вщхк яідташцеи,-євнухи риссю,
&внухй гримнули иа .царицю:
— Наказ всесильного і мудрого!
Хто тут шхжів наоборіт?!
...Світились плечі,перламутрово,
ЛеТІЛИ бр&ВМ ДА Т£>Й СШТ.
Лиш усміхнудасьлгубигревдяні:
— Велінь царя не визнаю.
Бо, через євнухів передані,
втрачають царстаеність свшо!
359
МІСТО УР
...І жив народ. І звався віц шумери.
Все пережив, і війни, й землетрус.
І древні воїни, що вмерли,
держали кубки біля вуст.
У тій долині, що аж ген де
пісками плавить небосхил,
царі, поети і легенди
лягли в шість ярусів могил.
Отак помалу і помалу
вони ішли у забуття.
А з міста Ур, з міського валу
шумери сипали сміття.
Все вище й вище, вище й вище.
смітник тотальний виростав.
А що було там кладовище,
то вже ніхто й не пам'ятав.
В долині Тигра і Євфрата,
котру заносить жовтий мул,
поблякне слава Герострата
перед твоєю, місто Ур!
Бо то ж вогонь, то діло чисте.
В руках людини — то життя.
А ги, пихате і речисте,
по груди вгрузло у сміття.
Навалом сипавши непотріб,
засипав, сам не знав коли,
мечі, шоломи, арфи, котрі
твоею славою були!
Чи стали люди твої ниці,
чи вже якась на них мана,
що ти засипав ті гробниці,
що ти забув ті письмена?!
360
Які врятують тебе гуси,
о найнещасніший народ,
що, переживши такі струси,
не пережив своїх глупот?!
...Ідуть роки. Ідуть століття.
Хтось щось руйнує. Хтось і створює.
А місто Ур всипає сміття,
зсипає сміття на свою історію.
ЮНЬ КАЛІГУЯИ
Який заков? Феміда дврекліпае.
Центуріон — кентаврові рідня»
Коли із Риму від'їжджав Кадігула,
він замість себе залишав коня.
Стояв той о гир в перах і в попоні,
стрункі раби одмахували мух.
Сенатори, запрагнувши супоні,
цоштиво нашорошували слух.
Кінь бив копитом в римському сенаті,
у чорних шорах ніздрями дрижав.
І в тиші, од захоплень шелеснатій,
усі вставали, коли кінь іржав.
Ішли повз нього ритуальним кроком,
когось топтали, кидали груддя.
А він стояв, косив кривавим оком,
цей кінь-мислитель, зверхник і суддя.
І що цікаво, не вели до стайні.
Ішли в той бруд, як бджоли в резеду.
Вони були на диво одностайні,
вони любили віжки і вузду!
Журились потай і вживали трунки,
у пишних одах прославляли хлів.
І мантії звисали, як натрумники,
під лаврами заплішених голів.
Коли ж тиран не вдержався на троні
й на повен зріст простягся у труні,
вони кричали: «Коні — незаконні!
А де той кінь? Вся справа у коні!»
А хвора правда так і не оклигала.
v Стратенці йшли небриті, як стерня...
Він був розумний вбивця, той Калігула.
Він знав, кому поставити коня,
36*
Був Ірод, і була Іродїада.
І Саломея, дочечка, була.
І їй сказали, то вона і рада,
і голову на блюді подала.
Так цар звелів, і так сказала ненька.
Так говорив і той кошлатий жрець.
Вона й пішла, раденька, що дурненька,
у той страпшип розгнузданий танець.
Царівночко! Танцюєш віртуозно.
Створіннячко! В такому забутті.
Як ставиш ти грайливо й граціозно
на білий мармур ніжки золоті!
...І голову, в тих кучерях по плечі,
їм подала, від крові аж хмільна.
А що була то голова Предтечі,—
то що у цьому тямила вона?
363
БРЕЙГЕЛЬ.
«ШЛЯХ НА ГОЛГОФУ»
Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
ЗМІСТ
На попередню
|
|
