Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
То ж не була вузесенька стежина.
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина,
що не подав ніхто йому води.
Спішили верхи. їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж йому той хрест!
Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік.
А тут же йде, ну, добре, не Месія,—
людина просто, просто чоловік!
Юрма гуде, і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! —
хрущали під ногами черепи.
Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.
І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає, як він хоче пить.
І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений, ідучий з поля Симон,
що йшов додому, в протилежний бік.
Коли ж звершилась вся ця чорна справа,
і люди вже розходилися ті,—
364
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.
Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник,— він таки живе.
365
**
*
foyc 'Христос "рази'тятЪут «е жз.
Там, на Голгофі, це було уперше.
Умер од смерті, може,— від образ,
і за життям не пожалів, умерши.
А потім розп'яли на полотні,
у мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп'яли його в мені,
і розп'яли на цілім білім світі.
І тіло з'їли, кров'ю запили.
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
і не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі земля обітована?
Казарми в Гефсіманському саду,
і всі народи — як розкрита рана...
366
ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ...
Петро — не Юда Він любив Учителя.
І вуст він зроду був би не отверз.
...Коли вели Ісуса до мучителя,.
була сльота. Петро апостол змерз.
А тут раби і слуги архирейські
такий вогонь великий розвели?
Петро подумав:
— Я лише погріюсь,
бо хтезна, ч» ще прішдеяьея кояюь
Bter шдшйї№ до нищее і бундючних-,
і руки грйг при їхнвему1 вогні.
Слуга спитав: — Ти також його учень? —
Була сльота. Сказан аноєтаж — Ш,
Він так сказав, £ таш його* облишив.
Раби і слуги» підкидали хмиз.
Месію били. В груди. І в обличчя.
Вогонь горів.. Петро дивився вниз.
Коли ж Ісуса повели, одмучилвг
і розп'яли в такій височині',
слуга спитав: — Ти був між йога учнями? —
Горів вогонь. Петро промовив: — Ні.
Від» руки грів і зневажав Палата,
Вт своему сврці плакав і екорбів.
Але вожшь продовжував палати»
І він сидів, як раб серед рабів.
Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме
святе учвнн5Г у майбутні дні?
Слуга снавав: — Я ж бачн» тебе з тим»! «•
І втрете вівр тоді відрікся; — Щ
Ну, Петре,,як? Зігрів свої долоні?
Урятувався? Догоряє* хмиз..,
Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.
Зате інакше: головою вниз.
367
ПЛЕМ'Я ТОДА
Біда, коли є цитруси і кава,
коли в землі є золото,— біда!
Біда, коли земля така ласкава,
коли така правічна й молода.
Тоді її пригорнуть і обнімуть.
Тоді її розгорнуть і однімуть...
N
О пестощі Ост-Індської компанії!
Залиште їм хоч казку, хоч струпу!
Вже їх земля — копалини й копальні,
залізні кігті шахт у глибину.
Уже нема квітучої долини.
Не чути в передгір'ях череда.
Лиш чорний ієрогліф бадилини
щось шелестить до мертвої води.
Дівчат красивих тягнуть у гареми.
Страх і покора множать недорік.
На скелях клинописні теореми
вже не вчитає жоден чоловік.
Вже все іде у стерлінгах і в центах,
і плем'я тода — це вже не народ,
і безтурботна молодь без акценту
вже розмовляє мовою заброд.
Уже своєї слухати не хоче.
Здається, все. Здається, вже кінець.
„.Що він співає, що він там бурмоче,
цей передсмертно посивілий жрець?
Він прихилився в храмі до одвірка,
у тому храмі, де погас вогонь.
Стоїть над ним одна-єдина зірка,
пливе молитва в човнику долонь.
368
Останній жрець печального народу
бурмоче гімни, складеш колись.
Він пояснив би тодам мову тода,
але ж вони вже віри відреклись!
І юнаки, верткі від мімікрії,
вже перепгаті на новий фасон,—
хто зна од чого очі щось мокріють,
і сниться їм якийсь забутий сон...
ПАМ'ЯТІ ПЕРШИХ
РУМУНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ
Ввійшли у мистецтво з громом—
am дооі- в душах відл$доо&.
Спалились, як ня. жертовнику,—
не ждали собі нагород.
Створили для тебе мистецтво, вишневогуба РумуніеІ
Умерли теж відповідно — у тюрмах і від сухот.
Давно це було, Румуніє,
коли ти була під боярами,
і геній твоєї нації ходив іще в личаках,
коли на гірських пасовиськах
мистецтво ячало флоярами
і скрипка — дитя печалі — ридала в твоїх руках.
І ситі масні ретрогради,
такі між собою приязні,
як ті торгаші біблійні, що разом пропхалися в храм,
тримали твоє мистецтво,
як горизонт на прив'язі,
писали якісь картини —
картини, дешевші від рам*
І раптом — з'явились художники!
Неждано так і так грізно.
Художники божою милістю, всім серцем своїм і нутром,
А що — визнання? Дрібниці.
Воно приходить запізно,
коли вже нічого не треба, коли вже земля пером.
Вони прийшли, як відплата.
Веселі, бездомні й голодні.
Свою неприкаяну долю пили з найгіркіших чаш.
Картин їх за грубі мільйони
музей не віддасть сьогодні.
Якби їм тоді хоч лея — купити кармін чи гуаш!
В країні тупої влади,
в країні вина й оксамиту,
«
370
під свист і цькування невігласів,
під вітру холодне виття,
за той проїзд в недозволене
платили високе мито —
єдину від Бога власність —
«свае надрояш*© життя.
За той проїзд в недозвеяене,
за віру «вою, ва вірність,
за те, що натхненквш нвнзлан прославили свій народ!
Дивлюся на них і думая»:
ще що вже — закономірність,
щоб так умирали художники —
у тюрмах і від сухот?!
СКРИПАЛІ З МАРАМОРЕША
Щосуботи, по роботі,
не сидиться паруботі.
Вісімнадцяте століття,
захід сонця — медовар.
Сходять хлопці у долину,
мнуть зубами бадилину,
на крисанях чорні пера
і наопашки кептар.
Буде грім до понеділка,
землю витопчуть до глянцю.
Кожен має свою дівку,
кожен хоче свого танцю.
Щоб не скоїлося бучі,
темперамент — Каліфорнія! —
скрипалі смички співучі
натирають каніфоллю.
Б'ють підборами дівчата,
чобітки, як на ресорах.
А з якого ж їм почати,
як замовлено штук сорок?
— Мокеняска!
— Унгуряска!
— Тропотіта!
— Инвертіта!
— Арделяна!
— Хацегана!
— Калабряза!
— Жок!
— Хейдея!
В зуби вдарив,
скрипку брязнув.
Ой, де я?!
В хлопців щелепи, як жорна.
Під рум'янцем ходять жовна.
372
Чорні очі, мов скажені,
в жовтім пасі — три кишені.
Сходить місяць, як діжа,
а в кишенях — три ножа:
один плаче,
другий сміється,
третій крові хоче.
Ріжте, бийте, Бога радиі
, Але хто ж вам буде грати?!
Ну, пішов скрипаль до раю.
З скрипалем буває різне.
Та якщо він добре грав,
то навіщо ж його різать?
І між іншим, не музика,
а перекупка з тандити
той скрипаль, котрий потрафить
всім одразу догодити.
...Думу думали арбітри.
Браги випили три літри.
Вісімнадцяте століття,
вісім кухлів на столі.
Скрипалі хіба ж не знають?
Що потрібно людям, грають.
Хай же грають на помості —
на три сажні від землі!
Будуть танці, будуть різні.
Буде чутно й за три сажні.
А хто хоче їх зарізать,
то для того недосяжні!
373
ТІНЬ ЮЭРОЛЕШГ ЯДВІГИГ
Вчора я ночувала у кімнаті короля Фердинанда.
Ліжко під балдахіном, золота бахрома.
Цілу ніч купідони несли зі стелі гірлянди.
Чомусь було, дуже сумно, чому — не знаю сама.
Давила бархатна тиша. Чаїлися тіні в портьєрі.
Зима за вікном завалиста, і; так* натопили піч,
що тихо вночі скрипіли вузькі'старовинні двері,
розсохлось горіхове дерево,
і стіни скрипіли всю ніч.
Казали, ті дивні двері ведуть-у горішні покої.
Жила там колись Ядвіга, щаслива із королев.
Вночі спускалась по сходах,
торкала дгорі рукою,—
король до ніг королеви лягав,
як приборканий? лев,
Які там трони й корони-, було/ тут лише кохання.
Якщо за коня — півцарста,
то щаж тоді за любов?!
Скрипіла невидимі двері, ь чулося тихе зітхання,
літали ліпні купідони, і тайнами дихав альков.
Ця дивна музика сходів...
Ця тиша барви індіго...
Не спалось мені, не спалось!
Хтось плакав... І тіяь на склі.
Чого ти ходиш, Ядвіго?
Король твій помер, Ядвіго!
Лише на всьому, на всьому —
герби його й вензелі.
Ця ніч мені буде надовго —
як рицарська давня балада.
Зима. Стародавній замок.
Печаль королівських лип.
Усе минуло, Ядвіго. І царство минуло, і влада.
Одне лишилось, Ядвіго.
Оцей твій жіночий схлип,
374
лаэдчж*
І ШУМ, І KffcKK, І РІВНІ іГОЛОСИ»
і глиб лісів, жорстока і похмура.
Свенельдичу, не йди у ті лівші.
Там п'яний князь яелкхв на буй-тура.
Ти ще ж не воїн. Ти іще юнак.
Ти ще не тямиш у державних справах.
Ти ще не знаєш правих і неправих.
Все, може, так, а може, все іаак.
Ти ж додивись, оси ж добре додивись,—
що то за князь і що то за боярин.
Тая як не буй-тур, ме сокіл і «не рись,
ти ж оленятко сонячних галявин,
Не стій між інияш. Ночі голубі.
Ненависть пильна, і сиріла безлика.
Якби ти мав хоч вброю при собі.,
а так загинуть — мудрість невелика.
Твій кінь деебе до батька принесе.
Паде на дім жалоба і зажура.
Свенельдичуі <Свеішдьдачу-у-уК. І — все.
І п'яний князь уисшйвав буй-тура.
* Старовянне місто, засноване серед лісів і назва
"шак даа честь Люта, генна Свекельда, якого, за пере*
зами, убив древдядоьгаш княаь Олег.
Ш
з
ЧАДРА МАРУСІ БОГУСЛАВКИ
Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.
Татари сплять, сьогодні в них байрам.
Високий дуб, по-українськи — нелинь.
Святе письмо, по-їхньому — Коран.
Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,
що я жива, що в мене муж паша.
А я — Маруся. Я — із Богуслава.
У мене б непродана душа.
О, як він любить, як він мене палить!
Як він мене цілує уночі!
Каблучки нанизав по дві на кожен палець.
Браслети на руках, на шиї дукачі.
І я ходжу, володарка темниці.
Скриплять у тиші двері за дверми.
Блищать очима слуги темнолиці,
мені у ноги стелять килими.
Ох, килими, барвисті килимочки!
Фонтан, кальян і сльози на зорі.
Носила я і плахту, і віночки,—
ну, як мені, чи гарно у чадрі?
І меч, і правда — цноти не жіночі.
Люблю чадру — і чорна, і густа.
Коли татарам брешуть мої очі,
ніхто не бачить, як тремтять вуста.
Мого лиця не видно під чадрою.
Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.
А то б я їм здавалася чудною,—
чого я зблідла і куди іду.
Чого дивлюся в море, у тумани.
Чого, як тінь, блукаю уночі.
...Бряжчать мені невільницькі кайдани.
А я шукаю сховані ключі*
376
КНЯЗЬ ВАСИЛЬКО
...І коли повалили його на долівку,
він усе зрозумів. Що пручатися марна річ.
Що тепер він почне останню свою мандрівку
у свою непроглядну, свою закривавлену ніч.
Але він ще пручався. Пручалися, власне, м'язи.
І впиналось мотуззя в набряклі садна плечей.
Але все було марно. Він повалений був і зв'язаний.
Він дивився у вічі. І вони почали з очей.
Навалились на груди, і князь на мить задихнувся.
Двоє сіли на дошку, нагнітили її, важку.
В ката руки тряслися, він зразу не зміг, промахнувся.
Перш ніж вийняти очі, поранив князю щоку.
Потім князя везли. Навіть сіна підклали під плечі.
Щоб не дуже трясло. Бо творящий добро блажен.
Потім краяли хліб, розмовляли про різні речі.
Перерізали навіть вірьовки йому ножем.
Бо навіщо знущатись? Вони ж не які-небудь вбивці.
І зробили лиш те, що звелів Святополк і Давид.
І один з них — вівчар. Двоє конюхів. Добрі мисливці.
І страшний був у князя його закривавлений вид.
В чому винен? А хтозна. їм нічого про це невідомо.
Знає все Святополк, на те ж він сидить угорі.
Ну, а це — князь не їхній. Лиш знають, що їхав додому
і заїхав у Київ. Молився в монастирі.
І покликаний був розділити з князями трапезу.
І слузі не повірив, що хочуть його схопить.
Ну, а що було далі, що між тими князями трапилось,
це вже діло не їхнє. Звеліли його осліпить.
То вони й осліпили. Тепер везуть куди треба.
Святополку видніше — куди, кого і чому.
Не убитий на смерть, не поламані в нього ребра.
Навіть ось розв'язали, щоб легше було йому.
377
Co куди ж він втече? Його зловлять тепер повсюди.
Та й навколо ж ліси, які он столітні бори.
Там же звірі в лісах, а тут усе ж таки люди.
Що ж, він піде, сліпий, чзібмацувать**а?м стовбури?
Завезем до попа. Бач, он щерясвахтоїаьгяаігорбочку.
Попадя заридала, посадила йогоша ослін.
І омила лице, і змінила'йомукоронку.
І сказала: — Убивці!..— І Фнерше отямивсжвін.
І сказав їм: — Навіщо ви зняли еоронку>кри»азу? —
І сказав: — Перед Богом *я хотів би.сташя у.ній.—
Попадя постелила рядеоейомуталаву.
І задумався місяць на сорочці (йово жішаш.
Князь Васждодео васнув. А шоаа ще дери ньому сиділа.
І одному не спалось, і він їйісказавіїоді;
— А 'ПРИЧОМУ Т35Т>МИ?
:Ми —, лиш свідки кривавою діла.
Це я можу сказати а хоч би й на Страшному Суді.
ГОРИСЛАВАРОГЛІДА
Ой Боже,ж мій, як він же тебе, кипув,
княгинечку,чпостарілу; від, сліз,,
навіщо ж він привіз тебе у, Київ*
із Полоцька, іапопелу привіз?!.
Вже там жива хіба ляше зозуля,
нема кому вже й накувати, літ.
А він хотів, щоб ти.його роззула,.
та ще й щоб руки не були, як лід.
Десь, кажуть,,в страшна.богиня.— Мойра.
Життя/людська — як,зойк на,болотах.
Вже б <краще він пустив тебе да моря
на тих повільних смертницьких платах.
На берег, вийшли, б люди тогабічні,,
і мовчки-мовчки,бачили б вони,,
що це пливе князь Полоцький, у вічність,
а з ним Рогніда і його сини..
А ти жива.І жах тебе прониже;
тебе цілує той, хто їх убив»,
О найстрашніше із усіх принижень!
О найдивніпье з найдивніших див!,
В його обіймах, ти була и щаслива»
Ти вже й змирилась,?— ти йому жона.
Ти вже й. смієшся»,тільки пам'ять сива.
Ти вже й кохана,.тільки не одна,.
У нього сто таких на Берестові,,,
і кожна з них заходиться плачем,,—
бо князь розлюбить* то уже любові
ні слізьми не .повернеш,,ні мечем..
Важкі,,як осінь, шати золотій
В черниці підеш, полоцька княжна.
Приїде. Анна* та*,із5 Візантії,.
на берег зійде царотвена жона,
Порфирородна візантійська ґава,
в душі якої.можна заблудить.,
Княгинечка, Рогнідат Горислава...
Ото не. треба ворога любить!
379
ЧУМАЦЬКИЙ ВІЗ
У Крим далекий виряджали сина.
Волів купляли, ярма і занози.
На оболоні мати голосила
і виливала на чумарку сльози.
Гули степи. Воли жували жито.
Печаті ратиць відміряли дні.
Туди ішли — як оживало літо.
Назад брели по мертвенній стерні.
Топили серце чумаки у кварті.
І, розхитавши гопаком корчму,
везли в степах, просмолені, чубаті,
важчезну сіль, тараню і чуму.
Вона цвіла єгипетським намистом,
турецьким капцем в'язла до стопи
і гайворонням, ніби чорним листом,
із неба облітала на степи.
Пограбувавши золоті хороми,
вітри в гаях ділили бариші.
Росла у тілі передсмертна втома,
передпісенна туга — у душі.
Полудрабок здригався під рукою.
Гойдалось небо, і пливло, пливло.
І, захлинувшись тугою терпкою,
лягав чумак пилюці на крило.
Виймали хлопці із ярма занози.
Шапки знімали, випрягши волів.
Вогонь в'їдався в чорні ребра воза,
прив'язані за дишель до землі.
1 далі йшли. Вертались не умнозі.
Хто озирнувся, той душею стерп.
Стоїть могила свіжа при дорозі.
Будяк. Стерня. Пустоширокий степ.
А прийде ніч — болить душа словами.
І обступає морок звідусіль.
А той вже там, у них над головами,
додому їде, розсипає сіль...
380
ЛЮБОВ ПОТЬОМКІНА
Болить життя. А справи дуже древні.
Раби — як риби, замерзає кров.
Де були «потьомкінські деревні»,
там була й потьомкінська любов.
Як любив він ту Єкатерину!
Як міняв усмішки й парики!
Виникали різні райські крипи,
як по мановєнію руки.
Очі сині, очі сині, очі сонні! —
від которих млосно баранів,
на його тавричеській персоні
залишали більма орденів.
Січ розбита, край той перекраяний,
груди в лентах — цілий Млечний Путь,
Хочете, пожалста, пів-У крайни
подарую вам на незабудь.
Як він був закоханий в царицю,
як життя їй присвятив своє!
Навіть нам Лук'янівську в'язницю
збудував у формі букви «Е».
Це ж не те, що там якесь там мракобісся.
Це ж в ім'я свободи! А тепер —
ти пиши їм, Катько, ти не бійся.
Хай тебе привєтствуе Вольтер!
381
КОЛЬОРОВІ ЗДИПП
Давно,
іще втшіотсот якомусь році,
ну, цебто більш тт три вида' тому,
коли-носили пшатигще при боці
і розважали стратами юрму,
коли відьом палили при народі,
коли наук ненаяще ладом,—
кажу, давно, кажу, у 5Вишогроді
підсудна Анна стала пред судом.
Було тій Анні, моше, десяты рочків.
її привів розлючений'тзуйд.
Багряне листа, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт
'було на стіл покладене, мк доказ,
і шаруділо тихо насукні.
©сінне сонце, йблуко-ведоквас,
стояло втозшх кяенаху вікні.
І той сусід сказавггодіуиші:
— Панонехудді! Ш підривів.
Вона чробила»..тсоз№орові чмиші
З ОЦИХ ОСЬ ЯСОВТИХ І Т5УХИЖ ЛИСТКІВ.
Ото складе листочок до листочка,
два рвзи:хукне— так і побіжать.
"*У мене діти, в мене синч дочки,
у них цяцьки так я*ужмом і лежать.
!Вони були "нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!
Тоді суддя в судейській чорній мантії
сказав:
— Життя — це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.
Скажіть суду: вона із димаря
'382
Чи вам ті миші згризли сухаря,
а чи прогризли у підлозі нірку?
Сусід сказав,, що*миші ті якраз
такої шкоди не чинили зроду,
що в господарстві*на«& все;гараа,щ
а йдеться швидшегпр&г модальну шкедде
Суддя спитав: —Вови?.на вас гарчага?
— Та,— каже,— ні. Але вони яскраві.—
Два рази хуішур<пжсар>на печать1
Сиділа тихо дівчинка на лаві.
Булсірийтдвнь. І сірий, булсуоід;
ІіОІрийстіл. І.сірі»булИіД0вріі
І раптомннвкнв кольоровіїй кіт*.
Залив чорнилом вирок на папері.
СТАРА ЦЕРКОВПЯ
В ЛЕМЕШАХ
Історія стоїть біля дороги
та й дивиться, хто їде по сопгі.
Йде череда, туман взяла на роги.
А он село, що зветься Лемеші.
Десь там жила Наталка Розумиха,
Грицькова жінка, гарна й молода.
Як ще,був жив, набралася з ним лиха,
такий він був п'яндига й гуляйда.
Але й козак! Просмолений, як човен.
Жагучо любий до безтями рук.
Як він умер, весь світ, сльозами повен,
в дощах стояв по самий Базавлук!
Вона ж його ні словом не вкорила.
Ходила до могили припадать.
А двох синів, Олексу та Кирила
в капелу царську мусила віддать.
Коля ж сини доскочили пошани,
приїхала вона у Лемеші.
Мов янголи, співали клирошани
за упокій козацької душі —
в тій церкві, що Наталка спорудила
на тому місці, де Грицьковий гріб.
А двох сцнів, Олексу та Кирила,
у тій же церкві висповідав піп.
Один був мужем вінчаним цариці,
сподобивсь другий навіть булави.
Вона молилась: — Грицю, чуєш, Грицю!
Хоча б на мить устань та оживи!
Та подивися на свою Наталку,
що за твої одмолені гріхи
384
яку он долю виспівали змалку
підпаски наші, наші пастухи!
Вони ж гусей тут пасли в конюшині,
вони ж тут руки дряпали в шипшині,
вони ж на цьому вигоні росли.
А ті ж то гуси, гуси-лебедята,
та й узяли підпасків на крилята,
та й у хороми царські занесли!..
Лампадка тьмяно блимала в кіоті,
стояла в церкві дивна тишина.
Блищали скрізь оправи щирозлоті,
і озиралась Лотова жона.
Чекали слуги десь аж біля брами.
Наталія молилась гаряче.
І синя стрічка царської статс-дами
текла, як річка, їй через плече.
Вона молилась: — Встань та подивися,
що я вже стала свахою Петра.
Що грошей в нас тепер хоч подавися,
невістка в мене царського ребра.
Тепер уже й не плачу я ночами.
Невістка гарна, що там говорить.
Вже як вони, хоч тайно, обвінчались,
то це ж таки уже не фаворит.
Буваю на балах і на прийомах,
бо я графиня, а Олекса граф.
Він при дворі, а я уже при йому,
спокійно хай покоїться твій прах!.,
З колін звелась графиня Розумовська*
зашарудів широкий кринолін.
Чи то спіткнулась, чи на плитах коваько,
чи на дзвіниці хилитнувся дзвін,—
і задвигтіла церква-кам'яниця,
і хрест на церкві також хилитавсь,
і хилиталась паперть і дзвіниця...
Мабуть, Грицько в землі перевертавсь.
Л» В. Костенко
385
ХРАМИ
Мій дід Михайло був храмостроїтель*
Возводив храми себто цілий вік.
Він був чернець, з дияволом воїтель,
печерник, боговгодний чоловік.
Він був самітник. Дуже був суворий.
Між Богом — чортом душу не двоїв.
І досі поминають у соборах:
храмостроїтель Михаїл.
Жив у землі, мовчущий не во здобі.
Труждався сам, нікого не наймав.
Він працював до поту на возлоб'ї
і грошей зроду шеляга не мав.
Ті тридцять срібних теж були грошима.
Це гріх. Це сльози діви Міріам.
Він був святий. Він жив непогрішимо*
І не за гроші будував свій храм.
Різьбив вівтар, збивав тесові паперті,
клав палець свічки тиші на вуста,
де з малювань, тонких» як листя папороті,
світився лик розп'ятого Христа.
Він ставляв хори, амфори й амвони.
В єпархію по ладан дибуляв.
А щоб кращіше бамбидяли дзвони,
шпіальтеру до міді добавляв.
Він баню зводив, не зійшовши з місця.
Він бляху в ромби краяв, мов сатин,
коли стояв над келією місяць,
блідий, як німб, загублений святим.
Тягав каміння — мурувати брами.
Стругав божник... За північ не куняв...
( І так, у мислях збудувавши храми,
торгующих із храму виганяв.
Люблю легенди нашої родини,
писати можна тисячу поем.
Коли були ще баба молодими,
вони були веселі, як Хуррем.
Вони в житті не сердилися й разу.
І діти гарні, й любий чоловік.
Але як що вважали за образу,—
тоді мовчали страшно і навік.
Що б не було там, будень чи неділя,
не вдаючись ні в який монолог,
вони ішли в мовчання, як в підпілля,
вони буквально замикались в льох.
Вони не те щоб просто так мовчали,—
вони себе з живущих виключали,
вони робились білі, як стіна.
Вони все розуміли, вибачали,
але мовчали, тяжко так мовчали,
неначе в них вселився сатана.
Усіх трясло з того переполоху»
щезали всі, хто вельми їм допік.
— Та мамочко, та вийдіть з льоху! —
в душник благали діти й чоловік.
Вони мовчали, як у бастіоні,
Вони благань не мали на меті,
непереможно безборонні
в своїй великій німоті.
Коли ж вони відходили потроху
і вже од серця зовсім одлягло,
вони капусту вносили із льоху,
і більш про це вже мови не було.
387
ВЕСЕЛИЙ ПРИВИД ПРАБАБИ
Рідна моя прабабо,
а я ж не знаю, де Ваша й могила.
Хрести порубали на дрова,
не гнівайтесь на людей,— війна.
А було ж, на проводи
як обвішають той хрест рушниками,
то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.
Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою*
Ви, кажуть, були з благородних,
пудрували своє лице.
Було Вам 110 років, а Ви були молодою.
Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це-
Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те щоб осліпли,
а так,— Ви просто не бачили
деяких прикрих речей.
І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,
стояла на півобличчя темна вода очей.
Коси було дуже багато.
Ви грали на ній, як на арфі,
Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.
І Ви казали до діда — а дід човгикав до хаті —
а що Ви йому казали, то Ви не чули й самі.
Той дід був простого роду.
Він був мужицького роду.
Йому рушники вишивали дві Ганьки і п'ять Варвар.
Той дід був поїхав до міста — продавати городину.
Той дід був як Вас побачив,
той дід був пропив товар!
Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.
То що ж йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.
Та так Вас привіз до батька та й каже:
«Ось моя виручка»,
А батько його гарапником та й у солдати віддав.
388
Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.
Знайшлася у Вас Марієчка, морочливий індивід.
Вдягав мундур миколаївський —
парубком був чубатим.
Знімав мундур миколаївський —
оце тобі маєш, дід!
То Ви перегодом осліпли.
І лихо Вас не укоськало,
Вам був уже рік сто перший,
чи Ви й не знали, котрий,
як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.
Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.
Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.
От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.
Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.
Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.
Але Ви таки вставали, хоч як було через силу,
сідали косу чесати, немов ішли до вінця.
Кивали пальцем онуці і тихо її просили:
— Подивися на мене у дзеркало.
Цей гребінь мені до лиця?
389
ЧИГИРИНСЬКИЙ КОЛОДЯЗЬ
Козацька тверджа, давній Чигирине,
уламок слави серед цих полів!
Усе святе, усе неповториме,
усе чекає невимовних слів...
Тут занеклася кров мого народу
і одридалн волю кобзарі.
Брати мої, а де ж ви брали воду
в цьому камінні, на такій горі?
Коли в облогу брами всі зачинено
і догорають головешки веж,—
нили в» Тясмнн здалеку очима
чи, може, просто кам'яніли теж?
Цей шпиль гори і трави, що зів'яли,
руїн і скель розпечений полин...
То як же ви на смерть отут стояли?і
Стоять на смерть — це ж треба буть живим!
А он же, бачиш: в камені криниця,
мале відерце в дзьобі журавля.
Гори цієї дивна таємниця —
оця пробита в камені криниця,
коли рятунку ждать нізвідкіля!
Як ви пробили цей суцільний камінь?
Як добулись до того джерела?
Ломами? Кайлом? Голими руками?
Чи вам сама земля допомогла?
Навчи мене, навчи, о Чигирине!
Колодязь твій глибокий, не змілів.
Усе святе, усе неповториме,
усе чекає невимовних слів...
ЗЄО
Стара фортеця з косими бійницями —
камінний череп рицарських часів —
тут феодали з бронзовими лицями
жили, укриті шкурами лісів.
Вона стоїть» розкопками роз'ятрена,
уся в провалах потаємних брам,
дощами змита, викришена ядрами,
не раз, де два узята на таран.
Монгольських стріл розлога траєкторія,
сумної кобзи болісна струна,
мечі, шоломи,— добре, це історія,
А ця побита кулями стіна,—
Чий сон, чий син одстрілювався, падав?
Чиє життя урвалось — і нема!
І тільки верб зеленим водоспадом
стара фортеця пам'ять обніма.
Цвіте спориш. І квіти пурпурові.
Ідуть віки. Бджола збирає мед.
О, скільки тут було пролито крові
за всі віки на кожен міліметр!
Хто славен був, хто, може, і забутий.
Земля Вітчизни, квітни і живи!
І ось він в чому, подвигом добутий
квадратний корінь квітів і трави.
391
На старих фотографіях всі молоді.
За роками людина сама себе кличе.
У зіницях печалі, як в чорній воді,
відбиваються люди, дерева, обличчя.
І стонадцятий сніг ті поля притрусив,
і уже прилетять не ті самі лелеки.
Біля каси такий незворушний касир,
зафіксовану мить вибивав, мов чеки.
Білі, білі обличчя у чорній воді,
неповторні обличчя навік зостаються.
На старих фотографіях всі молоді.
На старих фотографіях мертві сміються.
392
ФОТО У ДАЛЁКИЙ ВИРІЙ
Він приїздив щоліта на канікули.
У нього були дивні очі —
кольору повільної грозової хмари.
Дівчата переглядали свій гардероб
і починали носити прюнелеві туфельки.
А ми з Володькою стрибали з шовковиці,
мчали йому назустріч.
Він кидав свої конспекти
і йшов з нами у поле,
Ми з ним облазили всі кручі і всі байраки.
Ґрунтознавство осипалося під ногами,
орнітологія каркала на тополях.
Такий великий і такий дорослий,
він з нами чесно поділяв, однак,
Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
ЗМІСТ
На попередню
|
|
