Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
зсі наші кроси крізь тунелі проса
і всі наскоки на сусідський мак.
Він нам дивився просто в самі душі,
і, як Батий очоливши орду,
з розбійним свистом разом з нами груші
колись обніс у власному саду.
Він був, як ми, блакитний від ожини.
І через те ми дуже з ним дружили.
Уже й сусіди дивувались: чом це
він цілий день вовтузиться з дітьми?
Такі ж дівчата виросли, як сонце,
там рушників тих вишито до тьми!
Тут що не двір, то квітне по Наталці.
І кожна хоче у кіно й на танці.
Наталки шепотіли до Катрусь:
— Він, може, мае в городі котрусь?
893
А він, мабуть, і в городі не мав її.
І не кажіть, що це інфантилізм.
І не шукайте в цьому аномалії,—
то, може, бзгв розумний фаталізм.
Він, може, просто не казав нікому,
він, може, мав якесь передчуття,—
якийсь космічний холод, на якому
затріпотить обірване життя!
В ті вечори задумані, чудові
на золотих околицях села
він, може, глянув у обличчя долі,
а доля, може, очі одвела.
І він спитав:— Чого ж ти їх одводиш? —
Bona сказала: — Холодно. Зима.
Поглянь у поле,— ти вже там не ходиш.
В майбутнє глянц— тебе вже там нема.
І він ходив у цих полях востаннє.
Він залишав себе на цій землі.
Ще рік, ще два, і вже його не стане.
А ми — майбутнє. Ми іще малі.
Ми ще ростем. Ми виростем. Ми будем.
Ми ще ніким не взяті на приціл.
І ми його ніколи не забудем,
бо діти в цьому схожі на митців,
...А може, 6 ні, і все було простіше,
і не такий він був оригінал,
а просто хлопець вільно й не престижно
своє дитинство в полі доганяв.
Чи, може, вій щось інше мав на оці,—
а може, він був Корчак, Песталоцці?
А маж?, я подробиці забула,
щось більше знав невирубанвй сад.
А можвг—- красень, велетень, Микула,—
він просто ще соромився дівчат?
Хто знає, що там в серці відбувалось
і на які він сумніви терпів.
Ж
А може, йому танго не давалось?
А може, він од вальсу торопів?
Чи це пручалась дідова порода,—
мовляв, гопак, ото було раніш!
Музики вдарять, хромових не шкода,
і тілу жарко, й для душі тривніш.
А це тупцюють дрібно та борзенько,
ну, що ти скажеш, пропада народ.
Хіба Нечай, Богун чи Морозенко
оце б такий човгикали фокстрот?
А може, й справді Катря угадала
і вже якась його залободала.
А може, у двадцятому сторіччі
йому не вистачало Беатріче?
Не знаю. Очі в загадок бездонні.
Це з тих рівнянь, де всі вже невідомі.
В кожному разі він кидав свої конспекти
і йшов з нами до річки.
Високий був і гарний.
Звали його Миколою.
Зараз там перед школою
стоїть гранітний. Дуже на нього схожий.
А він похований невідомо де.
Навіть юні слідопити
не знайшли його сліду на землі.
Тільки фото прилетіли у вирій,
як маленькі сірі гуси.
І на їхніх глянцевих крилах —
крихітні-крихітні ми.
Кучеряві, як папуасики,
ми, Телесики, ми, Івасики,
сидимо на тих крилах,
як чортенята болотяні,
а посередині Микола.
395
Мати гукає нас. Ще не осінь.
А фото вже знялися та й полетіли.
І скрізь на звороті він надписав нам:
«На спомин!»
...У срібній тиші урочистих пауз —
магічний рух з-під темних запинал —
старий фотограф, містечковий Фауст,
хвилини діловито зупиняв.
Цих фото теж у мене є з півдюжини,
«На спомин» теж надписані усім.
А що за спомин, тямили не дуже ми,
бо нам було ще років щось по сім.
Росли ми в дощ, не слухали ще лекцій,
для нас «учора» вже було «давно»,
і неповторний смуток ретроспекцій
було ще нам осмислить не дано.
Це нам було все 'дно, що по-латині.
Ми ще і сліз не вміли тамувать.
Аж мати дивувалася:
— Дитині
на спомин фото раптом дарувать?!
...Вже час кував смертельні медальйони.
Ще кілька років... місяців... годин...
І хто він був? Його було мільйони.
Мені ж він був однісінький-один.
Він нам робив і човник, і рогатку.
У поле брав і жито молотить.
Та все писав: «На спомин». Не «На згадку».
Бо згадка що? Зітхнеш — і одлетить.
А спомин — це таке щось неповторне,
таке щось невимовне і сумне,
що коли він крилом своїм огорне,
то це уже ніколи не мине.
Це цілий світ, якийсь інакший вимір,
який ніколи нас не полиша.
396
А може, спомин — це далекий вирій,
де вже посмертно гріється душа?..
То де ж вона зігріється вже зараз?!
До кого ж вона крильми припаде?
Ярину вб'ють, Наталка вийде заміж,
Катруся десь в Ельзасі пропаде.
І мати вмруть, і батька вже не стане*
І хата буде інша на горі.
І хто тепер ті фото вже дістане,
кому вони на світі дорогі?
Верба усохне, і спиляють грушу,
Зелене море зроблять із Дніпра.
Ще брат живий, та він глухий на душу*
Є братова, але вона стара.
Є обеліски, плити, і колони,
і урочисті квіти роковин.
І хто ми є? Усі усім мільйони.
А хтось комусь однісінький-один.
Тому ми люди. І життя навколо.
Тому б людство. Нація. Сім'я.
Нема на світі в тебе вже нікого.
Але у тебе є на світі я.
Прилетіли твої фото у вирій —
не за тридев'ять земель,
а за тридев'ять років.
Очі у тебе дивні —
кольору повільної грозової хмари.
Іду я полем, наче вдвох з тобою.
Оглядаються на мене тополі:
з ким це я розмовляю?
Дорогу жінка переходить з повним.
Поклала вишня ліктик на тину.
Тебе немає. Але є мій спомин.
Я не згадаю, ні, я с п о м' я н у.
397
І спом'яну, і пояЛгну.
І ще раз війни прокляну.
Твій вирійг тут. Тут сонце тобі гріє.
Тут наше небо зорятяи густе.
Миколо, здрастуй Ось тобг надгріб'я.
Крізь плити строф безсмертник проросте.
ПАНСІОНАТ «ФОРЕЛЬ»
(До питання про нервову систему)
В салоні пансіонату
зловили «Апассіонату»,
порпалися в ефірі,
шукали джаз.
Хлопчики розбещені,
молодички розпещені
вбивали час.
Сивий професор втупився в одну точку,
Анемічна дама нудьгувала в куточку,
Хмари над лісом пливуть перисті.
Флегматики вдумливо грають в покер.
Підтоптані пари, хакі непаристі,
як Януси, дивляться в різні боки.
Усі бережуть огрядні фігурки.
Усі ковтають якісь пігулки. -
І з ранку до ночі та сама тема:
нервова система, нервова система!
Цвітуть гладіолуси, матіоли.
Нема емоцій, -6 моціони.
І тільки одна чорнокоса жінка
між цих болящих звучить дисонансом.
Вона промениться банальним здоров'ям,
смаглявим, гарячим, віишневим рум'янцем!
І там, де втомились дебелі дебіли,
вона до автобуса легко добігла.
Ні моціонів, ані режиму.
Вона в Карпатах збирає ожину.
Волосся у зливу струсив по плащу —
і викрутять з нього швхмари дощу.
Сміється ма найвищому регістрі.
Вживав парфуми «Індійський сандал»*
399
А чоловіки ходять і роздувають ніздрі.
Чужі чоловіки. Справді, скандал.
І, може, лише анемічна дама
не гострить кігті на неї в куточку,
бо то вже — Єва того Адама,
котрий вже дивиться в одну точку.
Отож їй дама і пояснила:
вона цим курортом буквально снила.
Неврастенія.
Роблять уколи.
Вона сюди не приїде ніколи.
Уколи не тонізують.
Сусіди тероризують.
— І потім ці грози, постійні грози!
Вночі гаркотять, а у мене неврози.
І потім, що це за акварелі?
Дають салаку замість форелі.
І потім, ця молодь, ця музика. Жах.
І потім — машини гудуть в гаражах.
Вам добре, у вас не розхитані нерви.
У вас є щось від богині Мінерви.
А тут все втрачено, все зужито,
і стільки всього в житті пережито!
Постійні струси, постійні стреси,
погані праси, немає преси.
Така вона стомлена, анемічна,
гіпопотамо-гіпотонічна.
Волосся фарбоване під мімозу,
обличчя в стані анабіозу.
І з ранку до ночі та ж сама тема:
нервова система, нервова система!
Старесенький лікар, чаклун санаторний,
підсилений курс призначає, повторний.
І слухав меццо, сопрано й фальцети,
і пише рецепти, і пише рецепти...
А ця спокійна, монументальна.
Такій, мабуть, пасувала б тога.
400
Тугі завитки смоляного волосся —
як барельеф ассірійського бога.
Ввійшла в кабінет, як ніхто ще не входив,
така квітуча, струнка на подив,
така весела, така чорноброва!
—- Та я,— каже,— що, я практично здорова.
Яке там серце, яка голова?
На що мені скаржитись?
Я — жива!
Мене не вбив ні снаряд, ні куля.
З моєї шкіри не зробили ридикюля.
Волосся мов не пішло в промисловість.
Хороші діти. Спокійна совість.
Люблю свою працю. Щаслива в родині.
Чого ще треба сучасній людині?
А лікар оглянув її по формі.
Сестричка зробила аналіз крові.
Нервова система — нічого, в нормі.
І серце міцне, і легені здорові.
Буває ж такий щасливий феномен!
Поміряв їй пульс.
І, як штамп на конверті,
майнув на руці татуйований номер —
компостер Дахау, табору смерті.
ЦИГАНСЬКА МУЗА
До поезії треба сходитись1
як до великого вогнища.
Папуша
Плювалдся циганки, сміялися а Папуші,—
ну, що це за циганка? Як виродок в сім'ї.
Це ж скільки душ дітей,
і душі всі як душі.
А ця — неначе змалку зурочено її.
«Папуша» — значить «лялька».
Спиняються мужчини.
Красунечки такої іще не бачив світ.
Така розкішна лялька з печальними очима,
танцює, і ворожить, і.м учить алфавіт!
Під школою стояла. Питала у дівчаток,
смаглявими руками допавши букваря:
оце велике слово,— а де його початок?
Для чого букві хвостик? Як пишеться зоря?
Циганки як циганки, меткі на заробітки.
Обдурить, заморочить, до нитки обдере.
А ця собі одна, сидить біля кибитки.
Бував, поворожить — і грошей не бере.
Пройшли усе Поділля. Намети і монети.
Добралися до Польщі. Циганки — ну і ну!
Ото десь по містечку як пройдуть, мов комети,—
там щезне кріль, там курка, там глечик на тину,
Худющі францісканці хрестились дрібно-дрібно,
Папуша вкрала книжку. У Кракові. В купця.
Циганки покрутили: воно тобі потрібно?
Купець був грошовитий. Вже б краще гаманця.
А іншим разом знову. Прийшли у Закопане.
Хапали всіх за фалди: постій, поворожу.
Й Папуша ворожила. А потім каже: — Пане,
даси мені паперу? Я ще й не те скажу.
Красивий-інтересний, і добрий, і хороший.
Сто років будеш жити, і діток буде п'ять.—
Вернулася у табір. Вітчим їй каже: — Грошей.—
А діти — кільканадцять.— голісінькі стоять.
402
Хотів її нрибити. Вже й замахнувся... Де там!
Із табору тікала... і знов прийшла до них...
За що циганський Бог їх покарав поетом? —
здається, так їх звуть, людей отих чудних.
Навчилась десь писати. Папір ховає в шматті.
Нанизує слова, як бублики на шнур.
Циганська дітвора, сунделики кучматі,
тягають той папір циганам на розкур.
Неписаний закон циганського народу —
віків не ворушити, бо буде каламуть.
Вітчизни в них нема, тому й поетів зроду
немає, но було і не повинно буть.
Кибиток кочових ребристі халабуди.
Старого вожака гартоване лице.
Циганську маяту виносити на люди?!
Будь проклятий навік, хто зважився на це!
Сережками трясти, співати гарно — й досить.
Панка приворожити, здурить когось —
не гріх.
А літери писать — тебе ніхто не просить.
Поезія? Народ?!
Ти що — проти своїх?!
Ми плем'я. Ми горох. Ми котимось по ісвіту.
Там пригорща. Там жменя. А кореня — ніде.
Що з того, що той цар прославив Суламіту?
А де тепер той цар і Суламіта де?
Хапай своє життя, звірятко повногруде!
Розкручуй карусель цвітастих спідничок!
Минулого нема. Майбутнього не буде.
£ скрипка, є життя. І ти на ній — смичок.
Зіграй свою печаль, свою жагучу душу.
Пройди по цій землі і слід свій замети.
А там, а там, а там!..
Труснем циганську грушу —
та й буде урожай, ще сто таких, як ти.
Папуша тютюну, розкурено, та й годі.
Розвіялось в степах, такий солодкий дим.
Циганська доля там, у зоряній колоді,
і цим, і тільки цим народ твій невредим.
403
Л ти нам — письмена. Премудрість алфавіту*
Ще, може, нам і плуг, нажити мозолі?
Ми плем'я. Ми горох. Ми котимось по світу.
І тісно буде нам на клаптику землі.
Ще, може, й заснувать яку-небудь державу?
Який Циганоград, і зрошувать сади?
Атрамент свій розлий. Закинь перо, хай ржавів
Забудь ті письмена, накличеш нам біди.
Спитай старих циган, покритих сивиною,—
без букви і письма ніхто іще не вмер.
Якби у нас тюрма, якби ми йшли війною,—
тоді б пам треба був і Флавій, і Гомер.
А так ми вільні, ми —
ну, добре, конокради.
Неграмотні? — нехай. Розбещені? —напів.
Зате у нас нема відступництва і зради.
Від чого відступать? — від сонця, від степів?
ley нас ліси. Пісні в старовинні,—
старе вино душі! Навіщо нам скрижаль?
І що кому до нас? Кому і що ми винні?
Ми — протяг золотий в історії держав.
Ми — мідний листопад, гортанний
клекіт болю,
з'явились, як приснились,
і слід по нас прочах.
А грамота?
Хіба
ми не читаєм долю
по лініях руки, по зорях, по очах?
Чи ми кого в житі неправедно карали?
Чи, може, наш народ кого зі світу зжив?
От тільки і всього: у людства курку вкрали.
Чи, може, який циган в поліції служив?
Знялися і пішли. У нас нема адреси.
І цвинтарів нема. Ми вітер. Ми туман.
Закинь своє перо. Як чорта, бійся преси.
Ще прийдуть нас вивчать, та й буде нам
капкан.
404
В будинки заженуть, в оті бетонні мушлі.
Вростати у верстати, артіль і ремесло.
Ти хочеш, щоб зів'яли в неволі наші душі?
Щоб вогнище циганське мохами заросло?!.
Благослови шляхи. Колеса і колеса...
Далеких польських міст манливі міражі.
Найперша у житті циганська поетеса!
Забудь оті міста. Вони тобі чужі.
Друкуй свою печаль колесами по багнах.
Пиши свое життя зигзагом по соші.
Ходи собі, гадай по Гальшках і Палагнах,
і хай ніхто не знає, що робиться в душі.
В чаду свого шатра, де кублиться злидота,
плоди своїх дітей, замотуй в піджаки.
Иа подвиги такі не треба Геродота.
Та вже тобі й самій писати не з руки.
Одплакали скрипки, одбубоніли бубни.
Три дні тебе, три ночі вітчим твій пропивав.
Закінчилось весілля. Пішли циганські будні,
барвисті, наче клапті строкатих укривал.
Роздмухуй свої дрова. Вари свою квасолю.
І хай ніхто не знає, що робиться в душі.
Чаруй мужчин прохожих циганською красою,
а потім чоловіку викладуй бариші.
Ти виросла у лісі. Душа осипле хвою.
Під сонцем електричним життя не для циган.
Прийшов твій наречений із півнем під пахвою,
і сам він був як півень, красивий галаган.
Виходила за нього, сліпа була від щастя.
Звав лялечкою, скрипкою, найкращою з папуш.
А потім взяв за руки, аж хруснули зап'ястя:
— Оце роби що хочеш, а звичаїв не руш!
Сичать вологі дрова в осінньому багатті.
Напився циган з горя, налютувався: ух!
Ага, таки піймалась,— знайшов папір у шматті.
Тепер сидить, похмурий, розкурює цибух.
Якби ж він знав, якби ж він!..
Той вірш був про кохання.
405
Про небо, про кибитки,— якби ж він хоч спитав!
Той вірш був як свобода. Той вірш був як
зітхання,
А він його чобітьми у попелі топтав.
А сам же як на скрипці виводить свою тугу,
як припаде щокою!.. Всі плачуть навкруги.
Од Німана до Вїсли, од Бога і до Бугу
то — наче хвиля пристрасті ударить в береги!
А це — незрозуміле. Не кінь і не підкова.
Згорілого паперу метелики сухі...
Якби ж він знав, якби ж він!
Що то — циганська мова.
Затуркана, убога, вона ж як грім в строфі!
Мовчить. Кошлатий. Чорний. Білки, як білі
блюдця,
Паперу ж того трохи, а він і той одняв.
Стоїть навколо рейвах. Старі циганки б'ються.
Кульгавий сивий циган їх пужалном розняв.
Латають свое дрантя. їдять свого квасолю.
Хропуть, і ремиґають, і прагнуть насолод.
І що їм всім до того, що корчишся ти з болю?
Щоб так страждать за нього, чи вартий цей
народ?!
Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.
І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі.
Для нього і живуть, за нього і вмирають,
ох, не тому, що він — найкращий на землі!
...Кибиток кочових ребристі халабуди.
Пронизлива печаль... Віки. Віки. Віки.
Поезія? Народ? Це видумали люди.
Це в'яже до землі. А ми — кочівники.
Циганкам — ворожить,
циганам — коні красти,
сережками трясти під стогони гітар.
І раз циганка ти, ще проклянеш не pas ти
оцей свій навісний, оцей свій зайвий дар!
Вони тобі його иікрли не пробачать.
Самі уже не знають, куди тебе дівать,—
406
чи з табору прогнать, щоб вже тебе
не бачить,
чи в табір завернуть, щоб знову зацькувать?
Іди, іди від них. Бо тут змарнуєш душу.
Он бачиш, польських міст далекі міражі.
А цим, хіба їм що? Труснуть циганську грушу.
Забудь оцих людей. Вони тобі чужі.
Прийди у ті міста. Хай не питають звідки.
Хіба не видно и так? Із пекла. Із біди.
Завернуть, доженуть, прив'яжуть до кибитки,—
а ти рвонись. Рвонися! І вирвешся. І йди.
...І вирвалась. Прийшла.
І по війні, в руїнах,
дала їй Польща дах. Притулок їй дала.
І після тих лісів і пнів отих зміїних
зігрілася душа, розмерзлась, ожила.
І цілі стоси книг, і скільки хоч паперу,
і не циганський кінь по імені Пегас,
і стомлене перо, не звикле до гіпербол,
в чаклунських нетрях слів ламалося не раз.
Десь подруги твої, Земфіри й Маріули,
вечірній сизий брук спідницями метуть.
Пиши. Пити. Пиши. Про тебе вже забули.
Тут твій робочий стіл. Душа твоя не тут.
Найперша у житті циганська поетеса!
Живе, як Гесіод. Труди і дні... і дні...
І снились їй вночі забрьохані колесат
кибитки і вогні... вогні... вогні... вогні...
І снився їй народ, такий до болю милий!
І зорі, і вітри, і чорний-чорний ліс.
Ох, як її там ждуть, аж руки заломили
тонесенькі сестрички із племені беріз!
А тиша там яка! — вавки навшпиньки ходять.
Під соснами шатро стоїть, як боровик.
І ласують малі — що в лісі познаходять,
і рижики печуть над жаром, як шашлик.
407
А ночі а туман, а музика вогниста!
В дукатах, у намисті оголене плече!
0 Господи, які там дукати і намисто?
В подертому наметі за шиворот тече.
1 крутяться колеса скоріше та й скоріше,
на коліях дороги підтрушують возок.
Ліси уже посивіли, як брови у старійшин.
Останні очі квітів торкає морозок...
А тут тобі так тепло! І ліс уже не сниться.
Звичайна собі жінка. Додому поспіша.
І раптом зойкне пам'ять:
«А де ж моя спідниця
зі всіх квіток на світі?» * — аж зайдеться душа.
І де ж моя свобода, де ночі мої, грози?!
Як гарно жити в лісі: а сонця, а трави! —
«Збирати чорні ягоди, немов циганські
сльози»,—
«складала свої вірші Папуша з голови».
І Тувім їй писав: «Хай пані пише, пише!
У пані в талант, в відчуття краси!»
А пані ту печаль ніяк не приколише,
а пані знов і знов вертається в ліси...
— Народе, дай долоню, я буду ворожити!
Що жде тебе, народе? Куди тобі брести?
Та бідні ж ви, цигани, і як вам далі жити?
Вже ж ніде у Європі багаття розвести!
Ви будете осілі. І, може, це чудово.
Одні вважають: треба, а другі — що біда.
Одне я тільки знаю: що вам потрібне слово.
Ви будете без слова стоячі, як вода.
І мружаться цигани: — Як чорта, бійся преси.
Хто водиться з чужими, той циганом не в.
Однімуть нашу волю, прикрутять до прогресу.
Оце хоч кров з-під нігтів,— тримайся за своє!
Прости, прости їм, Боже! Вони брели
віками,
* Тут і далі слова, взяті у лапки,—цитати з віршів
Папуші.
408
трагічно несвідомі своєї темноти.
І тільки час розсудить цей біль
недоторканний,
цей кров'ю обкипілий діалог правоти.
— Що ж, можете карати... і можете добити...
Замовкну, перестану, та й буду вам німа.
То хай всі так і думають, що ми лиш ворожбити,
ні гордості, ні пам'яті,— нічого в нас нема?!
А хто ж розкаже людям про ті криваві сльози
у тих лісах волинських, де пам'ять аж
кричить,—
коли ми йшли в безвихідь, у голод, у морози,
тікаючи од звіра, що звався геноцид?!
А смерть, як у біноклі, дивилась в кулемети.
А діточки кричали і падали, малі.
Коли ми своїх мертвих ховали у замети,
бо ніяк було, ніяк дістатись до землі!..
А хто ж розкаже людям всю правду про дорогу,
як їде собі циган, та й цьвох собі, та й цьвох.
А ту його кибитку, ту царствено убогу,
везе одненький коник, бо другий десь подох.
А тут — король назустріч. Карета — як
скарбниця.
Під почтом королівським здригається земля.
А циган йому каже: — Егей, посторонися!
Крім сонця наді мною, немає короля!
І хто ж до нас озветься великими словами,
як той, що в Бессарабії прийшов до нас колись?
Пройшли великі грози у нас над головами.
У музику циганки по світу розбрелись...
Сумні птахи померлих, кричать у лісі сови.
«На вогнищах циганських вже виросли гриби».
Одне я тільки знаю: що нам потрібне Слово.
Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби.
«Сміється моє серце і плаче, ніби вітер»,—
пером Папуша водить, а букви — хто куди.
409
Як важко їй ішсати! Нема в латинці літер
для кольору печалі і голосу води.
Сніги паперу білі. А букви — наче проліски.
Чи зійдуть? Чи проб'ються? Такі іще холоди.
Але виходить книжка. В перекладі.
По-польськи.
Із кольором печалі і голосом води.
І в ту ж ніч під вікном циганські ржали коні.
І брязнули шибки, і двері піддались.
Сусідські бабусі молились при іконі.
Одна з них сатану теж бачила колись.
Оце і весь твій сон — поезія, кибитки...
Розтоптані папери пожбурені на брук.
Поскаржитись кому? Бабусь покликать
в свідки?
Щоб серця не клював оцей циганський крук!
Сказати на весь світ:
— Надежу до народу,
котрий мене прирік на біль, на німоту!
Люблю його пісні, його печаль і вроду.
Ненавиджу його безмірну темноту!
Сказати на весь світ... А може, хтось на світі
і розум, і знання циганам роздає.
Принаймні там, в лісах, в циганському лахмітті,
ще хоч свобода є, яка вже там, а є.
...І снились їй ліси, і снилась їй свобода.
І тисячі долонь при тисячах свічок.
І лінії яшггж циганського народу —
яв лінії доріг і лінії річок.
І знову, знову, знов оті циганські круки.
І місяць молодий, тремтливий, як лоша.
Циганська Муза —- викручені руки,
циганське слово — вийнята душа!..
О племгя кочове! Ти згадуєш Папушу?
Ту сонячну печаль високого чола.
Якби циганський Бог заглянув їй у душу,—
вона ж і в смертний час його не прокляла!
410
ДРЕВЛЯНСЬКИЙ ТРИПТИХ
I
Отут жиля древляни і древлянки.
Віки минули, як єдиний схлип.
Медове сонце вигріли дундянки
у жовтих лапах сутозлотих лип.
Ліси в лісах.
Утоплена дорога
лошоче баки мертвих яворів.
Слов'янські борті з профілем Стрибога
стоять в густому павітті дворів.
Замшілих сосон таємничі капища.
Димлять росою срібні спориші.
Ідуть волхви у стуманілих каптурах.
Ліси правічні, госпіталь душі!
Не хочу я в рай, і не заздрю я Крезові.
Заб'юся в глухий оцей кут.
Тут сосни соснові, берези березові,
і люди людяні тут.
Зелені коси русальних Великоднів
верби порозвішували на сонці»
У криницях вибухають відра* склепані з
половинок бомби.
А поза тим — тиша. І я добуваю з неї істину.
Приватний атом — істина розщеплена.
У ці ліси, в це небо голубе,
за два ікси історії зачеплена,
на сто віків розмотую себе.
Тут вітер мені до серця прикладе древдянські
тузканочки.
Тут вранці закукурікають тесові такі
кружганочки.
Хай прадідам згадається легенько,—
пасуться коней вільні табуни,
і вічністю розпороті легенда
несуть на іклах дикі кабани.
Тут вечір пахне емалевою гумвго,
щоб дик не вліз у картоплянки рай.
411
Щаслива я. І ні про що не думаю.
І мозок мій здивований украй.
Що я сміюсь. Що говорю дурниці.
Що чую голос вимерлих племен.
Що у сучасність ґонти і драниці
не закидають вудлища антен.
Що тут нема транзисторної музики,
лише пташки щебечуть лісові
і маслючків брунатні карапузики
з дощами в шахи грають у траві.
Цікава білка струшує лушпинки,
несуть моріжки, що у кого є.
Я входжу в ліс — трава стає навшпиньки,
кошлатий морок лапу подає.
Люблю хати древлянського Полісся,
ті старовинні рублені хати —
кремезні, довгі, сірі од сльоти,
де кущ туману, як бузок, розрісся.
Де літо маки стеле килимами,
дитя в городі ходить коло мами.
І на верстатах різьблених воріт
тче лабіринти вулиць живопліт.
Печаль моя — ріка без переправи,
на тому боці спогади живуть.
Хати древлянські — трохи пароплави,
що по зелених пагорбах пливуть...
Але, не дай Бог, іскорка десь бликне!
Дахи тесові, дерево, сушник.
Переморгнуться відблисками вікна,
і двір о двір черкнеться, мов сірник.
І як гасити полум'я несите,
в такій біді на кого уповать,
хто має воду відрами носити,
хто має чим те полум'я збивать?!
Тому — як герб,
як знак нагрудний хати,
неодривний настінний календар,—
портрет відра, драбини чи лопати,
щоб кожен знав, з чим -бігти на пожар.
412
Тут я живу. Світаю дні за днями.
Мовчу. Дивлюсь. Записую пісні.
Синета-ліс з обвугленими пнями
в сутемряві пугутькае мені.
Лляний дідок пряде усмішку вусами,
цвіте ромен кружчатими обрусами,
і поки не горгуснули громи,—
сплять оксамитно у корчах соми.
Вночі в садах тут світять груші бери.
А молодик зійшов — оторопів,
бо, перш ніж виплисти під місяцем на берег,
русалки дивляться в дзеркальних коропів...
II
А де ті дерева, що роздерли князя Ігоря?
Такий же князь був плохенький,
в колінцях йому скрипіло.
А вони ж його як схопили, аж кості в кольчузі
хруснули.
>Чи ці, чи не ці дерева, а десь на оцьому ж місці.
Та я ж вдихаю повітря, яке болить його криком.
Які ж вони дикі, древляни,—
вони ж його били граблями!
Та в нього ж був ревматизм і грижа,
та він же не чув на одне вухо,
та він же був чоловік тонкої п'ясті,—
а вони його взяли та й роздерли!
Та вони ж вдесятьох крутили одну корбу,—
нагинали дуби, як буйволам роги.
Прив'язали князя за руки й за ноги.
Таж ті дуби могли роздерти контейнер!
Та з того ж князя кров'ю заморосило!..
А чого ж він прийшов у вільну древлянську
землю?
І яким це він правом брав із древлян данину?
Та він же їх так примучив, що сил не було терпіти!
Набрав і хутра, і меду,— аж коні йому втяжіли.
Чого ж він ще повернувся, правцем би його
поставило!
Казали ж йому: — Навіщо
ти знов ідеш до нас, князю?
413
Годі, відай же честі, ти нічого в нас не забувся.—
Ну, та він же був глухий на одне вухо,
а другим чув тільки те, що йому хотілось.
Ну, то нахилили два дерева,
та й прив'язали його до вершечків.
Ну, то й роздерли, так йому й треба.
Але ж була у нього жона Ольга.
Та так побивалася за своїм мужем!
І синочок маленький, сиротою лишився, княжич.
То що ж вона мала робити, то вона їм помстилася.
Ціле літо держала в облозі.
А що не могла їх взяти силою, то надумала
взяти хитрістю.
Та й послала сказати, що відступить від їхнього міста,
Тільки й візьме данини —
по три голуби з кожного двору.
Ну, та ще там по три горобчики,
це ж така вже легка данина!
А вони, клаповухі, розпустили гемби та й повірили.
А вона роздала тих птахів своїм ратникам,
а вони їм до лап прив'язали ганчірочки з сіркою.
Підпалили — та й гайда,
та й летіть додому, у гнізда.
Ой, горіли ж древляни, аж гуготіло!
Ото щоб знали, як роздирати князя.
Отак помстилася мудра княгиня Ольга.
Але що ж воно винне, оте древлянське немовляточко,
що згоріло в лозовій колисці?
І ота бабуня — рятуйточки! — що за димом у
двері не втрапила?
І ота дівочка, що горіла на ній сорочка,
а вона бігла, а сорочка ще більше горіла,
а вони її повалили, княжі месники,
та й заходились гасити...
І оті бджоли, що розтопилась вощина,
і їх заливало гарячим медом.
І ота вагітна молодиця, що впала,
і поперек їй перебило кроквою.
І коні, коні,
що сахнулися тяжко у стайнях!
І той голуб, що приніс своїй голубці
у лапах полум'я...
414
Ill
А було це увечері, як земля древлянська вже спала.
Пахло смаленим пір'ям, од вогню одбивалися крильми.
А воно ж горобець — кричати з болю не вміє,
то й летить у гніздо,
щоб йому горобчиха на лапи подула.
А древляни хропуть, обнявши своїх древлянок.
Сплять лошата і мальви, корови, і бджоли, і оси.
Коли пес як завиє! То один у спідніх — на ґанок.
А вже земля деревлянська рве на собі вогненні коси!
А вже язик пурпуровий у миснику лиже тарілку.
А вже оранжеве небо у чорно-ятряних віхтях.
Вогонь зміївся між пнями,
Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / Вибране
ЗМІСТ
На попередню
|
|
