Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
Ця смілива “візита” колишнього “злодійського батька” із Чигирина не на жарт роззлостила холодноярців. До цього часу Лопата виробляв що хотів у селах на приличну віддаль від Холодного Яру. Недобре, що наскок минувся йому безкарно, — може набрати охоти на повторення. Був це ворог зовсім відмінний від червоних москалів. Наближення тих — завжди буде спостережене. А “карателі” Лопати — це місцеві чигиринські хлопці, що самі партизанили проти німців, денікінців, а то й большевиків. Упіймавшись на крадежах та грабунках, вони втекли від самосуду селян на службу до червоних; боролися з повстанцями, одержавши в нагороду право “легальних” грабунків і насильств. Вони, так само як і холодноярці, знали добре лісові та польові доріжки, так само вміли уночі непомітно прокрадатися ними. У Мельники вскочили польовою доріжкою з боку Худоліївки, вискочили на Головківку, а між тим — ні в одному ні в другому селі не були. Сама варта не могла нічого зробити, хоч і стріляла. Затримайся загін у селі 10-15 хвилин — доля його булаб припечатана... Та Лопата був за старий “лис”. Знав це добре, хоч безперечно знав і те, що головні сили за Чигирином.
Не затримуючись у Медведівці, йдемо до Мельників. Попереджені вже мельничани висипали назустріч. Семен Чучупака неохоче оповідає про напад. Жертв у селі нема; легко ранена лише одна дитина кулею крізь вікно, та згоріла у хліві корова і кілька овець. Та самий факт видно дошкулює мельничанському отаманові.
Удвох із Петренком ідемо відвідати старого Чучупаку. Зустрічаємо його коло воріт.
— Що, батьку, знову пошивати треба? — привитавшись, киває Петренко на згоріле покриття.
— А кат його бери з пошиттям, — не напошиваєшся... Накрию землею — не горітиме.
Підвечір прийшов до штабу молодший Деркач, що залишався з булавною сотнею у лісі. Вислухуємо новини, принесені розвідчиками до Холодного Яру під час нашої відсутности. Дивізія “ВНУС”, яка загрожувала Холодному Яру з боку Бобринської - Жаботина, цими днями зняла свої частини із нашого напрямку і кинула їх під Черкаси. У Млієві, Тетієві, Мошнах, Городищі, у селах понад Россю і дальше в напрямку Канева вибухнуло широке повстання.
За цей короткий час положення різко змінилося. Небезпеку плянового оточення Холодного Яру червоними розвіяли повстання на Херсонщині та Черкащині. Ворожі частини, що були у селах над Дніпром й “оточували” нас із цього боку самі опинилися в положенні оточених і поспішили визбиратися в напрямку Черкас. До Кам'янки прибуло два бронепотяги, які невідомо чого стоять там, замість у Бобринській чи Знам'янці. Можливо, червоні пронюхали про наш відложений замір напасти на Кам'янку. Хоч із цього боку не чутно було повстань, та не був він для нас небезпечним. Від Кам'янки й залізниці відділяли нас гористі й яристі ліси, у яких ми жартуючи можемо прийняти бій з уп'ятеро сильнішим ворогом.
3-й курінь, штаб бригади і кулеметна сотня стали табором у лісі. Останні розмістилися в селі і хуторах. У штабі йшла дискусія над тим, що робити дальше? Постановили виждати подій.
Два дні перед тим пішла у розвідку в напрямку Знам'янки Ліда. Наступного дня вернулася. Принесла свіжі большевицькі газети. Було в них багато крику про налагодження праці транспорту, хлібозаготівлі, повідомлення про “вибухи ентузіязму” серед робітників і селян, а слідом за ними заклики уряду і компартії, щоб “трудящі” зібрали всі свої сили для боротьби з зовнішним ворогом, щоб чуйно стежили за “класовим ворогом” і внутрішньою “контр-революцією”, яка підносить голову і намагається відібрати “пролєтар'ятові” його завоювання. Повідомлення про перемоги на фронті були якісь туманні, без подрібнішого зазначування місцевостей. Серед них була замітка, що хоробра конниця Будьонного стримала наступ білополяків.
Наш чоловік, службовець телеграфу на ст. Знам'янка, передав Лідою, що переїжджаючі з фронту червоноармійці оповідали йому, що на польському фронті червона армія цими днями дістала в лоб і панічне відступає; із телеграм, які йдуть з фронту і Києва через Знам'янку, годі щось довідатися, бо всі надавані шифром, в той час як недавно ще, звідомлення про перемоги надавалися звичайно. Вдалося йому перехопити телеграму із Олександрії до Києва. Якийсь командир дивізії телеграфував, що на частини, з якими він спішився згідно з наказом на фронт, напали численні відділи повстанців і розбили їх. В руки “бандитів” попала артилерія і потяг з автами, із яких три панцирні. Вагон з канцелярією штабу теж захопили “бандити”, так що він позбавлений навіть можливости зашифрувати свою телеграму, бо оперативних шифрів в Олександрії нема. Добрався з розбитками до міста і не знає що дальше робити. Залізничне і телеграфічне сполучення по лінії на Кременчук, звідки йшли ешалони його групи, перерване. Просив допомогти, щоб відібрати у “бандитів” захоплене і здавити повстання, що загрожує важливим залізничим вузлам.
Виходило, що “степовики” дали червоним таки солідного прочухана.
Постоявши на місці зо три дні, вирушаємо за залізницю, у такому-ж приблизно складі, що й на Чигирин. Із Івангорода наспіла відомість, що у той район прийшов відділ большевицької піхоти силою коло тисячі чоловік і “господарює” в селах. Здирає розвйорстку та вишукує “бандитів”. Квашині люди, що походили із тих сіл, нервувалися, турбуючись за своїх близьких.
Бригада виступила із Мельників з таким розрахунком, щоб захопити вночі Олександрівку, очистити відновлену “госбазу” від потрібних нам річей і тоді вже перейти за залізницю. Напад на містечко, як і попереднього разу, вдався нам без великих труднощів, з тією різницею, що крім міліції та “караульників” довелося мати діло з сотнею піхоти, яка стояла гарнізоном в Олександрівні. Замкнувшись в казармі, та сотня звела з нами бій крізь вікна поверху. А що ми не мали часу довго бавитися з нею, то набравши на підводи у “госбазі” солі, мила, а щонайважніше — сірників, покинули її і пішли до “Чоти”.
Днювали у лісі коло Діденків. Кваша тим часом налагодив розвідку.
Поспавши трохи, йдемо гуртом оглядати знайомі місця недавніх лісових стоянок.
В “Городку” напотикаємося на досить немилий образ: за верхнім валом висіло вкружок на деревах дев'ять голих, досить вже несвіжих, трупів — переважно жидів. Поміж ними висіла дошка із написом: “Пролетарі всіх країн єднайтеся!” “Продовольчо-заготовча комісія. Обслідувавши Єлисаветградський повіт — виїхала на обслідування пекла... ...вересня 1920 року”.
Дід Шевченко та Отаманенко ломлять голову над тим, чия це могла бути робота.
Порішили, що якогось бродячого партизанського відділу, який доставив сюди “комісію” із Херсонщини. Місцеві хлопці трупи добре заховали би, щоб не стягнути кари на свої села, як би їх червоні найшли.
Бугай, що брав участь з Квашею в ліквідації загону Вечека і закопуванні трупів у лісі — як раз в цих околицях — пропонує перейтися глянути “чи чекісти часом не повилазили”.
Дві, добре зарівняні й замасковані “могили”, що їх міг відшукати хіба тільки такий лісовий “слідопит” як Бугай, були в порядку. Вів нас корчами до третьої, що мала бути нам по дорозі. Нагло станув і скинув з плеча карабін.
— Що за чорт? — зашепотів до нас, — чи чекісти воскресли, чи у відвідини хтось до них прийшов?
Прислухаємося. З поміж корчів ледве чутно долітали якісь дивні звуки: не то стони, не то голосні зідхання.
— Дикі кабани! — безапеляційно опреділив дід — старий мисливий.
— Піду наперед сам — гляну, — одізвався Бугай і зник в корчах.
— Ходіть! — донісся за пару хвилин його голос із корчів. Наближаємося і бачимо “гідне богів” видовище. Могила чекістів була розвернена, а в заглибленні на трупах, з обмащеними запеченою кров'ю мордами, лежали... звичайні діденківські свині... Вигляд верхніх трупів говорив, що дві величезні свині та три підсвинки, використавши своє право свобідного ходження по лісі за поживою, лакомилися ними вже не перший день.
Поминувши засади свиноїдної етики, це було недобре, бо натрапивши на розриту могилу, большевики, по спідних необ'їджених трупах могли розв'язати загадку знищення загону чекістів. Виганяємо кольбами свиней із заглублення і женемо їх на Діденки. Та роля свинопасів нам не удається. Противні сотворіння утекли нам по дорозі і прибули на хутір раніше від нас, обмивши, видно, десь в мочарах рила.
Отаманенко послав козаків із рискалями, щоб закопали “комісію” та чекістів, а знайоме вже свиням місце прикидали ще й грубою верствою хмизу. Діденко — власник свинячих канібалів — довідавшись про їх вчинок, клянеться, що зажене їх до своїх родичів у село, щоб ті віддали їх на развйорстку, — хай комісари їдять.
Із розвідчиків першою вернулася Тіна. Оповіла, що червоний відділ стоїть у Бовтишці, та не знати чи вже застанемо. Готовився пополудні до вимаршу. Червоноарійці оповідали, що прийшов наказ спішити під Шполу, де вибухнуло повстання.
Не дожидаючи темноти, поспішаєм до Бовтишки, щоб не випустити червоних, та спізнюємося на пару годин. Пробуєм нічним маршем догнати відділ, та він, вигнавши собі у селах по дорозі підводи, далеко випередив нас.
В наступні ночі робимо кілька рейдів, ліквідуючи в селах місцеву “совєтскую власть”.
На поворотній дорозі до Холодного Яру ліквідуєм волосний ревком у Трилісах. Воєнкома Козаченка, про якого я згадував, там уже не було. Хтось із хлопців видно зрадив його. Як переходили будьоновці, розстріляли “воєнкома” і кількох “червоноармійців” із зформованого ним загону.
У Мельниках дожидав уже на нас зв'язок від отамана степової повстанчої дивізії Блакитного. Дивізія, об'єднавши в собі декілька повстанчих відділів та партизанських загонів, іде в напрямку Холодного Яру, відбиваючись від насідаючих на неї із Півдня червоних частин. Має в складі коло п'ятнадцять тисяч бойовиків, частинно озброєних списами, косами, штилями. Має чотири гармати з невеликим запасом набоїв. Відбиті у большевиків авта змушена була закопати із-за відсутности бензини.
Другого вечера, наша розвідка із Кам'янки донесла, що туди прибула школа червоних командирів із Києва, 300-320 курсантів, добре вишколених і озброєних.
Із розмов червоноармійців кам'янського гарнізону між собою наші розвідчики винесли вражіння, що на завтра готовиться наступ на Холодний Яр. Очікують прибуття карательного загону Лопати, який оперує в селах потойбіч залізниці.
Наші люди пильно стежать за ворожими частинами і про якийсь рух своєчасно дадуть нам знати.
Тієїж ночі розвідниця, що вернулася із-за Жаботина, принесла новинку, яку передали їй люди із під Бобринської.
На станції Бобринська висіли з потягів червоні частини, в кількости до півтори тисячі чоловік, і вирушили пішим порядком в нашому напрямку. Кінноти мають не більше п'ятидесяти чоловік. У складі тих частин — самі москалі. Підчас постою в одному селі, червоні командири розпитували селян, що то таке Холодний Яр? Місто таке, чи село? Очевидно йдуть до нас “в гості”. Під Лубенцями або Зам'ятницею можна сподіватися їх вже пополудні. А що це частина нова в наших околицях, то можна сподіватися маршу її через Жаботин просто на ліс і Мотрин манастир. Для нас це булоби вигідним, бо для бою в лісі ми мали всі переваги. До того, частина нашої бригади, яка вийшла би назустріч цьому противникові, могла би тримати беспосередній зв'язок із сотнями, що будуть відбивати з другого боку ліса сподіваний наступ червоних із Кам'янки. Можна було ще сподіватися ворога із за Тясмину, з Правобережжя, хоч червоні частини на Черкащині були по вуха заняті своїми повстанцями. Попівночі розсилаємо в різних напрямках розвідчиків, які-б освітлювали нам посунення ворога.
Після “мобілізації” штаб Холодного Яру постарався про розширення праці агентурної розвідки і це виходило нам на добре. Ми мали довільну кількість ідейно відданих справі розвідчиків і розвідчиць, які потребували грошей лише на видатки в подорожі (і то не завжди), та чулибися глибоко ображеними, колиб їм запропонували винагородження за їх небезпечну роботу. Кожний із них розумів, що, наражаючися на небезпеку, цим самим відвертає її від рідного села, хати, своєї родини. Всі наші розвідчики й розвідчиці мали в ближчих і дальших селах тай в містах рідню, знайомих, своїх по настроях людей, які їм допомагали, переховували, давали підводи, щоби вони вчас поспіли до штабу з відомостями про ворога. Навіть молодші, національно свідомі черниці Мотриного манастиря, що ходили досить далеко збирати датки на манастир, були для нас добровільними розвідчицями.
Цілком протилежно стояла справа з розвідкою у ворога. Коли Чека або штаб якої червоної частини і знаходив чоловіка, що ідейно чи за гроші брався розвідати наше положення і сили, то для такого розвідчика було “контр-розвідкою” все населення наших околиць. Чужий чоловік в селі відразу-ж зауважувався.
Поповнювання бригади відбувалося переважно групами людей з однієї місцевости, що один одного знали, а одиночних “новобранців” приймалося обережно.
Червоні частини, особливо прибуваючі з Московщини, мусіли оперувати “напомацки”.
Тієї ночі сотні у Мельниках, Медведівці, Лубенцях були приведені в бойовий порядок. 2-ий курінь був розташований на стикові Мельників і Медведівки. 1-ий і 3-ий, маючи в складі понад півтори тисячі бойовиків, виступили вночі до манастиря. За ліс, в напрямку Жаботина і Кам'янки, були вислані кінні стежі.
Години коло 9 ранку ми мали вже відомости, що курсанти, загін Лопати, караульна рота, міліція, чота воєнкомату — разом до шестисот чоловік при чотирьох станкових і шести ручних кулеметах — готовляться до вимаршу із Кам'янки, тобто могли вже вирушити, поки зв'язок до нас добрався.
Перший курінь, з наказу Деркача, виступив на край ліса коло Грушківки.
Розположивши сотні, курінний Петренко, сотник 1 сотні Василенко і я, стали на пункті, з якого видно було кам'янську дорогу. Минуло добрих півтори години, поки на обрії з'явилася ворожа колона.
На полях під лісом затрималася і стояла на місці досить довго. Перед нею крутилися на конях чотири верхівці, очевидно командири. Через далековид пізнаю в одному із них “карателя” Лопату, що вимахуючи у бік ліса руками, як видно інформував останніх про місцевість і можливу зустріч з нами.
Ще підчас нічної наради в штабі само собою висунулося припущення, що Кам'янка має завдання задемонструвати, щоби відтягти в цей бік всі наші сили, а тим самим дати можливість частинам, що наближалися від Бобринської, заняти Лубенці, Мельники і Медведівку.
Петренко дав наказ Василенкові, щоби той, балками і селом, непомітно перевів першу сотню і заховався з нею в порослій корчами балці. Ми виступимо із лісу і зав'яжемо з червоними бій на полях. Це відразу відтягне увагу ворога і облекшить Василенкові його завдання. Тоді ми почнем відступати з таким розрахунком, щоби підвести вороже крило або тил під удар першої сотні. Вся 1 сотня, почавши від сотника, складалася із старих вояків, була міцно здисциплінованою, добре озброєною, мала в складі понад 250 чоловік. Щоби Василенко не поспішив з виступом, курінний попередив його, щоби він не вступав в бій, поки не отримає наказу. З позицій, що їх ми проектували заняти на полях, зв'язок добіжить до нього балкою і городами вчас. Розходилося про те, що Петренко хотів зорієнтуватися підчас бою, чи краще 1-й сотні вдарити на крило ворога, чи перепустити його і залишитися у тилу, коли червоні лави, переслідуючи нас, підуть до ліса.
2 і 3 сотня, розвинувшись в лави ще у лісі, рушили в напрямку ворожої колони, яка ще стояла на місці.
Зауваживши нас, червоні заметушились і теж почали розсипатися в лаву.
Хвилин за двадцять на полях точився вже бій. Курсанти стріляли добре і за короткий час ми мали одного вбитого і трьох ранених. Наші три “максіми” і один “кольт” били виключно по лаві курсантів, що виділялася червоними околицями кашкетів і стройністю ладу. Підчас кількох коротких наступів курсанти мали значні страти, але охоти наступати ще не тратили. Останні части ворожої лави відставали від них. Маневруючи наступами і відходами то одного, то другого крила, Петренко привів лінію фронту до потрібного нам напрямку. Від Василенка прибіг зв'язок з донесенням, що він зняв вже положення згідно з наказом.
В цей час, з невидної звідтіль залізниці, відкрив гарматний вогонь бронепотяг. Вогонь той видко ніким не направлявся і непоправлявся, бо гранати і шрапнелі розривалися в різних місцях, що нічого спільного з боєм не мали.
Петренко передав по лаві наказ, щоби сотні поступово зменшували стрілянину, роблячи вражіння, що забракло набоїв. Через кілька хвилин передав наказ відступати, зпочатку лівому крилові, потім - правому. Курсанти були проти нашого правого крила, ближче до ліса.
Побачивши, що ми відступаємо, останні ворожі частини “бадьоро” рушили вперед.
Петренко каже мені послати зв'язок до Василенка з наказом вдарити на праве крило ворога з флангу, коли воно порівняється з балкою. Караульники, міліція, карателі — кинуться утікати до курсантів і нароблять паніки. Це можна добре використати.
Тимчасом курсанти таки добре натиснули на наше праве крило, примусивши його до відступу дещо поспішнішого від “тактичного”.
Лава їх доходила вже до ліса, коли ліве крило ворога порівнялося з балкою, де була захована 1 сотня.
Ідучи з Петренком на правому крилі 2 сотні, нетерпляче очікуєм виступу першої сотні. Та... ворожа лава проминула вже балку, а Василенко не давав про себе знати. Нарешті минув і вигідний мент, коли 1 сотня могла вдарити зтилу. Червоні наближалися за нами до ліса, а про першу сотню ні слуху, ні духу. Курсанти були вже у лісі. Підчас відступу ми мали ще двох вбитих і кілька ранених. Відпочивши на краю ліса і підпустивши ворожу лаву досить близько, Петренко з другою сотнею кидається в атаку на праве крило ворога. Відразу збите, воно стало в безпорядку відступати, утікаючи ближче до курсантів. Зпантеличені тим курсанти теж почали відступати. Всі ворожі частини, збившись в купу, відступили понад лісом і відійшли на місце, з якого розпочали наступ. Постоявши там недовго, рушили в напрямку Кам'янки.
До Василенка побіг другий зв'язок довідатися, що з 1 сотнею.
За якийсь час прийшла вся перша сотня, що не зробила ні одного пострілу.
Виявилося, що зв'язок, який біг до Василенка з наказом, був по дорозі вбитий випадковою кулею.
Василенко сам бачив увесь перебіг бою, але був занадто... дисциплінований, щоби розпочати щось з власної ініціятиви. На цім тлі між ним і Петренком прийшло до “гострої розмови”.
Третя сотня підчас контр-наступу, відбила у курсантів кулемета і захопила підстріленого в ногу командира. Від нього довідуємося, що курсанти напрявляються на врангелівський фронт і мають наказ затриматися найдовше на два дні в Кам'янці для ліквідації “банди в Холодному Яру”.
Підраховуючи страти, зауважуєм, що нема діда Ониська Осауленка, який був на правому крилі у третій сотні. Сусіди діда по лаві останній раз бачили його, як входили, відступаючи, у ліс коло хати побережника. Дід у лаві все жартував та переконував необстріляних молодиків, щоб не кланялися незнайомим кулям. У лісі вже ніхто його не бачив.
Кілька козаків пішли на розшук і за кільканадцять хвилин принесли мертвого діда. Мав розірвані гранатою груди й живіт.
З козаками прийшов побережник, у якого позичили старе рядно, та оповів про смерть діда, що її випадково бачив, виглядаючи із льоху, куди заховався з родиною підчас бою.
Дідові куля перебила ногу, як він перескакував через пліт на город лісничівки. Рушниця впала потойбіч плоту. Пробував було повзти, та мав перебиту кість і не зміг. Обернувся убік наближаючихся курсантів, виняв із торби та розклав перед собою свої гранати. Як червоні наблизилися, почав частувати їх через пліт “гусячими яйцями”. Вбивши і ранивши кількох, запалив запальник останньої гранати і поклав її під себе...
Забравши із собою своїх вбитих і ранених та залишивши стежі, вертаємося до манастиря, де готовився обід.
Годин за дві кінна розвідка донесла, що червоні частини, що їх ми дожидали з другого боку, наближаються вже до Лубенець.
Деркач передав до лубенського отамана Пономаренка, щоби всі озброєні, захопивши із собою родини помітніших повстанців, виступили з села до ліса.
Постановлено перепустити червоних через Лубенці без бою і дати їм можливість наблизитися до Мельників і вступити в бій з 2 курінем та мельничанськими сотнями. 3-й курінь вирушив на край ліса під Лубенцями. 1-ий курінь і штаб бригади залишилися в манастирі.
За якийсь час розвідка донесла, що червоні вступили в село і розташувалися там на відпочинок.
Ще за годину-півтори від третього куреня прискакав зв'язок із запискою від Кваші. Большевики палять Лубенці. Пономаренка з його хлопцями не можна стримати — хочуть наступати. Що робити?
Деркач, Грицаєнко, Отаманенко, Петренко і я, сівши на коней, скачемо на край ліса. Над Лубенцями хмари чорного диму. Горіла хата Пономаренка, сотника Вішневецького і ще кільканадцять хат. Разом з отаманом 3-го куреня радимося що робити. Деркач настоює на свойому, що треба дати ворогові змогу вирушити на Мельники і тоді оточити його.
В цей час під'їхав до нас Чорнота з селянином, що прискакав верхи із Лубенець.
Червоні, запаливши кільканадцять хат і то якраз видатніших повстанців, розстріляли батька і жінку одного із тих, що були в лісі та, пограбувавши трохи село, вирушили в напрямку моста через Тясмин. Шукали за родинами Пономаренка і Вішневецького. Кілька селян захопили із собою. Хтось мусів зрадити ворогові все, що діялося в селі та поінформувати його в ситуації12.
Довідавшись нарешті, що таке Холодний Яр, червоні, очевидно, покинули замір ліквідації його наявними силами і хочуть вимкнути за Тясмин.
Деркач посилає верхівця до Мамая, щоби той з 2 курінем і медведівчанами ішов на переріз ворогові до моста, а сам з 3 курінем вирушив услід за червоними. Та вони виграли час. Медведівські cтежі зауважили наближення противника. Та поки надіспіло підкріплення, колона вже перейшла через міст. Вив'язалася коротка перестрілка через річку, після якої червоні відійшли за кучугуру і пішли дальше по черкаській дорозі. Наніч затрималися в одному із сіл, кілометрах у 8-10.
Бригада і села провели ту ніч в поготівлі. Рано до штабу зголосилося двох із п'яти селян, що їх червоні захопили були із Лубенець, як заложників. Оповіли, що всіх їх увечері сильно побили у червоному штабі, вимагаючи відомостей скільки є озброєних, а головне скільки “петлюровскіх салдат” в Холодному Яру. Потім замкнули пов'язаних до льоху під будинком колишньої кооперативи. По півночі, як змінилася варта, стійковий червоноармієць відімкнув двері і розговорився з ними. Оповів, що він сам “хахол”, колоніст з-над Волги, в червоній армії служить по мобилізації і хоче дезертерувати. По дорозі із Бобринської до Лубенець умовився в одному селі з селянином, що той прийме його і за поміч у роботі перетримає, поки большевизм завалиться. Він чув, як командир говорив, що їх рано розстріляють. Отож він сам постарався, щоби попасти на стійку до льоху. Розв'яже їм руки, віддасть рушницю і втече разом з ними. За те вони мають дати йому, взамін військового, відповідний цивільний одяг і вивести на дорогу до того села. Та треба залишити якийсь слід, що навів би червоних на думку, що на льох був зроблений напад і його захопили із собою ті, що напали, бо інакше можуть тяжко потерпіти його батьки. Колодку по виході всіх замкнули і потім зкрутили люфою рушниці. Червоноармійського кашкета один із побитих селян змочив своєю кровю і кинув на східцях до льоху. В будинку тому ніхто не мешкав і вони ушестерьох щасливо вибралися із села й добралися до Лубенець. Вдячні тому червоноармійцеві за вирятуване життя, селяни прийшли до штабу за дозволом, щоби він залишився у них в Лубенцях.
Отаман дав розпорядження начальникові штабу, щоби той видав бувшому червоноармійцеві двісті тисяч совітських рублів, дав відповідні чужі документи, але із обережности — най він йде собі до села, у якому мав замір залишитися. Не можна бути певним, що червоні не підстроїли нарочито цієї історії, щоби вкинути між нас свого розвідчика. Грицаєнко поїхав верхи до Лубенець і вернувшись оповів, що хлопець зробив на нього добре вражіння. Дезертир оповідає, що частини ті вирушили із Самари на врангелівський фронт. В Бобринській дістали наказ висісти. Вчора мали наступати із Лубенець на Холодний Яр, та підчас відпочинку командир зібрав частину і вичитав із аркушу паперу, кого треба спалити, кого арештувати, а потім приспішив з вимаршем до мосту. Говорили, що командир одержав відомості, що у лісі зібралася величезна банда, з якою зачіпатися небезпечно. Червоноармійця відвезли лубенчани до бажаного села. Підвечір із Кам'янки надіспіла звістка, що курсанти всіли до ешалону і від'їхали на фронт.
На другий день одержали відомости, що Степова повстанча дивізія наближається вже до Чигирина. Отаманенко і Чорнота з кінною сотнею виїхали назустріч. Перший курінь одержав наказ перейти до Медведівки, куди перейшов штаб бригади.
Пополудні вся Медведівка заповнилася колонами степовиків. Штаб отамана Блакитного примістився у вищій початковій школі. Постать отамана степовиків, що прибув до школи в супроводі штабу на конях, виглядала імпонуюче. Середних літ кремезний чоловік, із помітною військовою виправою, одягнений в простеньке убрання військового крою, але з “цивільного” темносірого матеріялу. Мав на собі лише револьвер, далековид і пляншета з мапою.
Познайомившись із штабом, їдемо з Петренком оглядати степовиків, що складалися із кількох об'єднаних загонів. Найбільш сподобався нам загін Чорного Ворона: триста чоловік виключно на конях і тачанках з кулеметами. Коні під верхівцями і в тачанках — “змії”! Ситі, вичищені, з позаплітаними в гриви коліровими стяжками. Масти переважно вороної. Козаки майже всі в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало махновсько-партизанським духом. Зрештою він складався переважно із хлопців, що “пройшли школу” Махна, лише будучи свідомими українськими повстанцями, відсіялися від чорних прапорів.
Добрий вигляд мала батарея із трьох кінногірських гармат, що пригадала декому з нас наших “алмазовців”. Лише набоїв мала обмаль. Гармат дивізія мала більше, та змушена була позалишувати із-за браку набоїв.
Добрий бойовий вигляд мав 1-ий полк дивізії, невеликий відділ кулеметів на тачанках і поодинокі сотні в різних частинах дивізії.
Натомість запасовий полк, що мав у складі до чотирьох тисяч чоловік, не мав ні одної рушниці. Хто дістав собі рушницю — переходив до дієвих частин. Зброю заступали ковальської роботи списи, коси, прив'язані вздовж держака, деревляні штилі — гострі на кінцях дрючки, що ними на Херсонщині подають снопи, були й залізні вила та гостро відточені рискалі. Таке саме узброєння мала половина загону отамана Штиля, деякі сотні 2-го полку і останніх частин. Із близько 15.000 складу дивізії, таку “домашнього зразку” зброю, мало що-найменш 6.000 чоловік. З півтори тисячі мали рушниці-обрізи”, тобто зброю, придатну лише для бою на близьку віддаль і то непевну.
Кінноти було мало, і за винятком верхівців Чорного Ворона та невеличкого кінного загону Кобчика, кіннота мала вигляд не потішаючий.
Чорноліський полковник Хмара, що своїми трьомастами шабель міг значно підсилити склад кінноти, приєднатися до дивізії відмовився, хоч під час маршу її до Холодного Яру зв'язувався з нею і допомагав відбиватися від червоних. Мотивував своє становище тим, що приєднання до дивізії лише зв'яже йому руки, а користі від такого зведення до купи повстанчих сил він не бачить. Зазначив, що приєднається лише в тому разі, коли все об'єднання піде на Захід, щоби пробитися через фронт і прилучитися до української армії.
Оглянувши степовиків, вертаємося до свойого штабу. На одній із тачанок Чорного Ворона зауважую знайоме звідкись обличчя. Ті блискучі чорні очі й копицю кучерявого волосся я рішуче десь вже бачив. Глянувши на мене, “знайомий” зскочив із тачанки з простягнутою рукою.
— Здоров “контр-революція”! Що, не розстріляли — утік?
Сердешно стискаю руку колишньому сусідові в одиночному корпусі елісаветградської тюрми — Гордієнкові, який своєю “фільозофією” та утечею серед білого дня додав мені віри у те, що й я втечу.
— Тут, братику, ще один єлісаветський смертник є — Житкевич — не знав його у Чека? Утік у місті, як на допит десь водили. А я думав ти не втечеш — занадто морда у тебе була квасна та пригноблена... Оповідай, як було.
Утішений несподіваною зустріччю, забираю Гордієнка до хати знайомого селянина і там оповідаємо один одному свої пригоди.
Підвечір в школі відбулася нарада всіх штабів, на якій командування всіма частинами, в тому числі і нашою бригадою, було віддане в руки Блакитного.
Штаб Степової дивізії теж мав відомости про заломання червоного фронту на Заході і його відворот з під Варшави та з Галичини. На врангелівському фронті справи червоних теж не блискучі. Більше половини червоних частин, що оперували на Херсонщині проти дивізії, одержали наказ негайно вирушити на фронт.
Підчас обговорювання дальшого пляну операцій, на нараді виникнула суперечка. В той час, як більшість з Блакитним і Деркачем стояли на тому, що приєднавши змобілізовану до 5-6 тисяч Холодноярську бригаду, група перейде в Черкаський повіт, що був обхоплений під цей час повстаннями, а тоді вже буде видно, що робити дальше, Чорний Ворон, старшина Блакитного — Житкевич і ми удвох із Чорнотою поставили руба питання, щоби дальша ціль існування нашого об'єднання була вирішена відразу.
Вся Україна, під цей час, уявляє із себе безліч дрібненьких “фронтів” повстанців з червоними. Большевики змушені тримати на цих “фронтах” в розпорошеному стані більше війська як на польському та врангелівському. Та завдяки цій розпорошености повстанчих акцій повстанці не мають рішаючого впливу на події.
Найбільшою вадою українського повстанця є те, що він прив'язаний до рідної “стріхи” і воліє крутитися коло неї, аж поки його розстріляють.
Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
ЗМІСТ
На попередню
|
|
