Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Велич національної ідеї є зворотно-пропорційна дійсній величі даної нації за даної доби і має на меті надолужити її нестачу. / Володимир Державин

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр


— Як буде добиватися, то ти двері відхили. Вовк завжди хвостом наперед лізе, а ти його за хвіст дверима й припнеш.

— А тож — одізвався дід — припни, Петре, припни. Господарка — хвалити Господа, а поганого рябка на припоні не маємо.

Зійшов до землянки і Петренко, виславши в прохід вартових.

— І де вони у чорта взялися, саме на Різдво? — Клопотався хтось із кіннотчиків.

Дід підкинув до печі дров, щоб нагріти вихолоджену землянку.

— Ге-де взялися! Як будемо отут сало підсмажувати та запахи пускати — так не то тобі вовки з цілого світа збіжаться, а й льви із Галандії прибіжать.

— Отого б, діду, упіймати та коло хліва припняти — що? — одізвався хтось з круга.

— Припняти! Дурню один! Та ти знаєш, що таке лев? — Лев цілого бика на один лик ковтає. А тобою, от тільки перекусивби, як пес мухою.

Прийшов козак із стайні, сказав, що вперто добиваються до дверей. В одному місці дряпають землю над стайнею.

Петренко закомандував “атаку”. Чоловік двадцять, вискочивши із землянок, з гулюканням і свистами, відігнали вовків від стайні. Відскочивши дальше в корчі, сірі завели пекельний концерт.

Чорнота, лежачи на лежанці, приклав до рота руки й протяжне завив, як правдивий вовк. Ізскочивши раптово з лежанки, ляпнув себе рукою по чолі.

— Добра думка! Отамане! Наше вороняче крякання забагато хлопців у хатах знає. Можуть і ударники довідатися. Робимо нове гасло!

Приклав до уст руки:

— А-у-у-у-у!.. — Ну — ти! — кивнув до першого зкраю кіннотчика, — вий!

Козак приклав руки:

— А-у-у-у-у!

— Ну — ти!

— А-у-у-у-у!

Завив третій, десятий...

Одні вили краще, другі гірше, та з усіх “диригент” був незадоволений. Найгірше йшла наука мельничанинові Климові, що мав добрий тенор і співав колись у церковному хорі. Чорнота дратувався.

— Ну — ще раз!

— А-а-а-а-у!

— Та не “а-а-а-у!”, дурню чортів, — так улітку лінивий пес позіхає, а не вовк зимою виє! А-у-у-у-у!

— А-а-у-у!

— Зле!

— Щож ти, Климе, — встряв у науку дід, — у церкві “іже херувими” хіба так виводив, а дурного вовка не втнеш...

Клим відсапнув.

— У церкві, діду, що іншого. Там високо — розананс іде... А тут що? Руку підніс — і вже стеля, — немає де голосу розгулятися.

— А ти, сучий сину, хотів би у церкві вовком завити — щоб розананс попід купол гуляв!

— Не перешкаджайте, діду, — перебив Андрій, — ну ти... ти... ти...

— А-у-у-у! А-а-у-у-у!

— Не годиться! Ось слухайте добре, як треба вити! Розпахнув навстіж двері. Вовки завили і сольо, і гуртом. — Чуєте? Зрозумійте своїми дубовими головами, що вовк виє не того, що нічого йому робити! Мороз за хвіст тисне, жерти хочеться! Усе те в голос вкладає. Ну — Климе!

— А-а-у-у-у-!

— Щоб ти луснув! Та слухай же, дубино, як той виє!

Дід не втерпів.

— А ти б, Андрію, скочив та впіймав їм одного на дяка — може скоріше переймуть ніж від тебе.

Землянка вибухнула реготом. Андрій хвилювався.

— Ну чого іржиш один з другим! Діду! Будете перешкоджати — нажену до другої землянки. Ну, починаєм. Давай ти, Юрко.

Прикладаю до рота руки.

— А-у-у-у-у!

— Добре. Тільки жадности, жадности більше у голос вкладай! Бо ж так і дурний баран не повірить, що то голодний вовк виє. Ну — давай ти! Ти! А ну всі разом!

— А-у-у-у-у!

— Та перестаньте там вити, або хоч двері замкніть,— кричав вартовий з проходу,— ті чорти знову підлазять — думають, певно, що їх брати вже коні деруть!

Вовки знову наблизилися до стайні. Три пари світляків ляскали зубами у кільканадцяти кроках від вартових в проході.

Голод — не мама... Алеж бо й спати вже пора. Треба якось позбутися сірих “приятелів”. Дід розділив хмути соломи з “дідуха”, запалили сухі соснові гиляки з долівки і цілою землянкою пішли в наступ. Гнали сірих братчиків далеко в ліс, аж перестали “стягатися” і побігли геть.

Другого дня довідалися, що вовки підранок роздерли на хуторі пса і теличку. Дід запевняє, що цієї ночі знову прийдуть до нас в гостину. На всякий випадок Петренко сповістив другі табори, що як буде вночі стрілянина — то по вовках. Як би що іншого трапилося — то буде кинуто дві бомби.

“Ударники” вночі на Мельники не верталися — поїхали з Медведівки на Головківку. У Медведівці піймали двох хлопців із зброєю. Забрали до Кам'янки.

Андрій удень ходив по землянках і вчив хлопців вити.

Увечері сірі гості з'явилися коло табору скоріше, ніж ми їх сподівалися. Прийшли з іншого боку, від яру, і повивши з півгодини — полізли гурмою до стайні. Та цього разу вже їм не пощастило. Ранком шість вовчих шкір сушилося на морозі, розтягнуті на корчах. А коло затягнутого у яр вовчого стерва, застрілив Чорнота з Бугаєм другої ночі ще й три лиси.

Вовки до табору більше не приходили, хоч у лісі були й давали про себе знати на хуторах.

На третій день Різдва була солідна завирюха. Ранком хлопці з другої сотні почули сім револьверних стрілів недалеко Холодного Яру. Семен Чучупака пішов з козаками розвідати, що сталося. На лісовій доріжці, що вела на Мельничанські хутори, побачили тичню вовків, що жирували над трупом. Відігнали їх. По рештках одежі, роспізнали “незнайомого”, що приходив перед Різдвом купувати мед у Мельниках. Мав при собі мішок з бляшаними баньками і пачку різних грошей. Документи годі було перечитати, бо розкисли в крови. Біля розшарпаного “незнайомого” лежав наган з вистріляними набоями, були й запасові набої, що немав їх вже часу закласти. Один вовк був убитий стрілом просто в пащеку, пара, утікаючи, лишила за собою кровавий слід.

“Ударники” мали відважного розвідника, та відважними були й непрошені холодноярські “контр-розвідники”. Між банкнотами царськими, совітськими, українськими гривнями мав “незнайомий” нотатки на сірому папері, що в випадку притримання його повстанцями мали б удоводнити, що він звичайний собі спекулянт сіллю, цукром, медом...

Револьвер... Ну та ж і спекулянт міг мати зброю. А міг йому і пригодитися. Наприклад у лісі, при небажаній зустрічі з двома-трьома “бандитами”. Начальник групи чекістів та й сам “незнайомий”, що приїхав видно з ними із Києва, мали добрі помисли, але добре обраховані для боротьби з повстанцями в інших місцевостях, не пристосовані до особливих умов Холодного Яру. Роботу вовків відпишуть чекісти, звичайно, на наш рахунок. Ми б ще були не спішилися; подавали б якийсь час із Мельників через “незнайомих” до Кам'янки відомости, підтасовані в вигідному для нас характері, та... сірі не підлягали інструкціям Петренка.

Візити “незнайомих” до Мельників припинилися. Ударна група з'явилася ще раз і, поїздивши попід-лісом цілий день, більше не показувалася. Ліда побувала у Кам'янці й оповідала, що ударників там нема вже кілька днів, куди зникнули — ніхто не знає.

Наступного тижня морози тріснули. Коротка відлига помережила ліс, кинувши на білий килим снігу великі плями голої землі. Вовки з нашого ліса щезли, побігли десь у другий. Можна ходити по лісі не залишаючи сліду — стало спокійніше.

Одного ранку зв'язковий-мельничанин прийшов заклопотаний.

— Щось воно не теє. Хтось чужий у землянці в Холодному Яру вночі гостював.

Розгорнув клапоть паперу і висипав на килим сім недокурків-цигарок, у тутках лихого, совітського вже, виробу та кільканадцять недокурків у паперцях. Тютюн — “турецький”, фабричного краяння.

— Зайшов я ранком до землянки,— продовжував зв'язок,— треба — думаю — попіл з печі вибрати. Палив учора півдня, щоб стіни підсушити. Вигортаю, дивлюся — сірнички спалені, недокурки. Хто ж би — думаю — тут вночі курив, та ще й сліди у попіл позагрібав?! Як би наші — усіб одним сірником прикурили, та й цигарок “готових” у нас не чувати.

Ми і селяни курили тютюн місцевий, доморослий і доморобний, завивали його переважно у папір із книжок і старих газет. Виходило, що у землянці гостювали якісь “пани з міста” і то чимала була їх пачка. Сама напрошувалася думка — чекісти-ударники із Кам'янки! Походивши уночі по лісі, відпочивали в землянці. Може й дожидали, чи хто не надійде. Землянка, як місце побачень — відпадала.

Другого дня сталася подія, що змінила життя у нашій землянці. Кілька хлопців з дідом Гармашем звалили оподалік табору дерево і на місці порізали його, звичайно, під відповідною охороною, на дрова. Дід щиро попрацював собі, не зважаючи на вговорювання хлопців, і вернувся до землянки зблідлий, ослаблений. Лігши на лежанку, лежав з годину мовчки із зажмуреними очима. Потім підвівся й сумно повів поглядом по обличчях.

— Думав я, що до сотки бодай дотягну. Та, видно, Богові скоріше сподобався. Буду, дітки, вмирати.

— Та що ви? Що ви, діду?! От — втомилися трохи, відпочнете і все гаразд буде.

— Ге — втомився! Чого ж то раніше не втомлювався? Прийшла пора — та й втомився. Сядь коло мене, пане отамане,— поманив дід Петренка,— вислухай мою волю — синам перекажеш.

Дід довго говорив отаманові для синів про хатні й господарці справи, не забуваючи навіть дрібниць, потім знову ліг втомлений на лежанку. Щось нечутно шепотів зблідлими устами, може молитву, може щось пригадував. Лежав довго, вже й не шепочучи. Беру дідову руку і намацую живчик. Бився рідко й слабо, ледве помітно. Старе серце повільно виповідало службу. Дід глянув на мене і став важко підводитися. Помагаю йому. Обвів нас урочисто поглядом.

— Висповідатибся, Тайни Святі приняти, та не доживу вже, щоб увечері до села. Скажете синам, щоб мене коло старої, на тому місці, що я собі приготовив. А ви, дітки, хто живий буде, а України діжде — прийдіть до мене — молебен відправте. Думав, сам діжду — та Господня воля.

Дід важко відсапнув.

— Може скривдив кого, скверним словом обізвав. То не по злобі я... Простіть...

— Бог простить! — сумно загомоніла землянка.

— А тепер вийдіть, дітки, на часок — на самоті хочу Богові рахунок здати.

Виходячи з останіми, бачу, як дід, важко зсунувшись з лежанки, став на коліна, спертий грудьми і руками на край лежанки.

Як зайшли згодом до землянки, дід лежав мертвий на долівці. Серце замовкло підчас молитви.

Поклали діда на килим на лежанці, склали руки, засвітили в головах лойовий каганець. Клим на голос читав з пам'яти заупокійні молитви. Натиснулося козаків з других землянок. Холодноярці стояли понурі, пригноблено поглядаючи на те, що кілька годин назад було веселим жартівливим дідом Гармашем. У землянці повівала сумними крилами не звичайна, знайома, щодня близька і несподівана червона смерть в запалі боротьби, а довгими роками очікувана, невідклична, страшна біла смерть, що від неї нікого не вирятує ні відвага, ні гнучкість м'язів і мізків.

Вночі тіло діда відставили до сина у село. Тієїж ночі край ліса коло хуторів були вбиті три козаки другої сотні, що ходили вночі на хутір за харчами. Були вбиті в короткому бою кількома розривними кулями кожний, на обличчі одного виднівся слід собачих зубів.

Ходило за харчами вісім хлопців. П'ять утекло й оповіли, що сталося. Йшли на хутори двома групками: троє попереді — останні пару-десять кроків за ними. Як вийшли вже з ліса, а перша групка минала вже круглячок тернини на полі, вискочило із нього кількадесять чоловік з криком: “Стій! Руки до гори!” Хлопці почали стріляти і втікати до ліса. Трьох, що були ближче, вбили, останні вскочили у ліс і втекли. Разом із чекістами вискочив із засідки з гарчанням великий пес. Чекісти наздогін стріляли розривними кулями, що вибухали, вдаряючись до дерев.

Ударники засідають на нас понад-лісом, як на зайців. Хто зна, чи матроси мають потрібний досвід, але з ними лопатівці, що в лісовому житті орієнтуються добре.

Удень робимо “перевірку” по хуторах і лісничівках, чи не було ударників. Ні звечора, ні вночі, ні ранком — ніхто чекістів не бачив.

Наступної ночі згинув козак третьої сотні, що йшов з товаришем у зв'язок до Петренка. Галайда хотів сповістити, що до грушківської цукроварні приїхав повітовий продовольчий комісар під охороною кам'ямського караульного баталіона. Перевів контролю книг і магазинів, а на ранок замовлено підводи, щоб вивезти більшу кількість цукру. Грушківчани запитували через Галайду, чи випустити червоних з цукром, чи вночі напасти.

Почувши у лісі стрілянину й вибухи бомби і не діждавшись на сподіваний час повороту зв'язків, Галайда на власну руку передав грушківчанам, щоб червоних не зачіпали. Задиратися тепер з ними у самій Грушківці не булоб дуже мудро, тим більш, що село можна обстрілювати з гармат бронепотягів із залізниці.

А із посланими зв'язками сталося таке: — На доріжці в корчах, поблизу Кривенкового яру оточили їх несподівано чекісти, що лежали, притаївшись у корчах при дорожці. В перестрілці одного козака вбили, другий прорвався у корчі й побіг, переслідуваний псом, що давав поспішаючим за ним ударникам знати, куди біжить втікач. Козак відлякав пса бомбою і, щоб заплутати слід, зробив кілька великих “петель”, аж добрався перемучений до нашого табору.

Підсиливши на всякий випадок варту кулеметчиками з ручними кулеметами, нараджуємося, що робити із тим “фантом”. Груди пекло почуття ображеної гордости, що якихось дурних чотири десятки червоних башибузників “порядкує” у наших володіннях. Не було вже сумніву, що вони не приходять щоночі здалека: отаборилися десь у лісі, викопали землянку, удень сплять — вночі полюють. Запас харчів поповнюють вночі безпосередньо із Кам'янки. Алеж мусять мати воду.

Мельничани починають перебирати місця у лісах, де є кринички, та Петренко закомандував збірку. Відібравши сто хлопців, повів скорим кроком до грушківської дороги. Вже по дорозі ділиться зо мною своїм пляном. Якщо червоні мають свою “базу” потойбік грушківської дороги — то мусітимуть переходити її. Сповістимо Галайду й Чучупаку, щоб вели своїх людей до дороги і зробимо вздовж неї засідки. З тієї ділянки ліса, де ганялися за зв'язком, ударники ще не вспіли перейти дороги. Якщо не переходитимуть — значить таборюють поцейбіч.

Перейшовши дорогу, посилаємо міцні групки з наготовленими гранатами за другою і третьою сотнею. Робимо засідки вздовж одного боку, від манастиря, аж до повороту дороги на Грушківку. Лежимо зо дві години. Вже й перемерзли, вже й світало. На відтинку, обсадженому другою сотнею, вибухнула стрілянина і стихла. Прибіг зв'язок: проти групи, де був Семен Чучупака, вискочив на дорогу пес і, зачувши видно засідку, крутнув змісця назад. Стріляли по ньому навздогін, та не поцілили. З-поміж дерев, потойбік дороги, стрілили кілька разів розривними кулями. На сальву другої сотні з рушниць і кулеметів між дерева відповіді вже не було. Видно, стріляла розвідка ударників, що йшла із псом попереді групи.

Звичайно, зробили по дурному, що стріляли у пса. Треба було виждати, дати ініціятиву чекістам, а тим часом, тихо сповістити сусідні групи. Та — пропало. Зрештою, мерзнули не надармо: переконалися, що “сусіди” на день хочуть перейти в ту частину ліса — значить — там десь замешкали. Вже розвиднялося — може заженем ще їх десь в тісний куток.

Між деревами за дорогою несподівано знаходимо труп матроса, поціленого в голову випадковою кулею. Одягнений був у теплий і зручний шкіряний комплект на футрі. Мав коротку карабінку, револьвер, морський ніж, чотири бомби. Близько триста набоїв у набійницях — усі з чорними пасочками на гільзах: усі розривні, роблені ще для вжитку на фронтах світової війни й уживані там “на підставі” усіх заборон — усіх міжнародніх конвенцій і конференцій.

Забравши з чекіста все потрібне, викинули його труп на дорогу. Хай свої, як знайдуть, заберуть і не турбуються, що може попав живий в руки “бандитів”.

Обережно перешукуєм лавами кілька дільниць у лісі, та надаремно. Чекісти зникли.

Бугай, що замість пса “нюхав” сліди на мерзлій землі й галявках снігу, віднаходив і губив їх, мусів признати, що ударники вміють по лісі ходити, щоб противника із тропу збити. Певно лопатині бандюки водять.

Вернувшись до землянок, завалюємося спати. Треба зміняти день у ніч і навпаки. Вночі треба бути в поготівлі, бо пес може по слідах привести чекістів до землянок.

Підвечір землянка ожила. Поївши кулішу, Чорнота щось довго нараджувався в куті із Бугаєм, потім з Петренком.

Станувши на лежанці, Андрій зірвав із стіни один із новіших “гобеленів” і, розпанахавши його кинджалом на двоє, кинув півкилима Бугаєві. Розрізавши ще пополовині, обмотали собі чоботи і обв'язали шнурками.

— Тепліше буде початувати десь та й пес сліду не так скоро занюхає — пояснив Бугай.

Андрій стиснув мені руку.

— Бувай, брате! Прийдемо завтра увечері.

— Може й я з тобою...

— А на лихо ти мені здався! Тут за дівчину не передягнешся — треба вміти “слід нюхати”.

Чорнота із Бугаєм взяли запас гранат, набоїв, хліба з салом і пішли слідити червоних вовків, щоб проникнути в таємницю їхнього буття в нашому лісі.

Ніч минула спокійно. Ранком довідуємося, що ударна група побувала вночі у Мотриному манастирі. Не турбуючи черниць, що злякано стежили за ними із заслонених вікон, оглянули всі закутки у манастирі. Манастирському старому псові, що підняв було тривогу, вовк-розвідник по короткій боротьбі перекусив карк і заспокоїв навіки. Труп чекіста з дороги зник. Крім товаришів ніхто його забрати не міг.

Чорнота з Бугаєм прийшли підвечір. Розвідка вдалася наполовину. Ніч пересиділи на дубах, поблизу вбитого матроса. Видряпалися на них при допомозі бугаєвого аркана, що з ним не розлучався. Підранок чекісти надійшли лісом понад дорогою, де ми минулої ночі засідали і, обережно оглянувши ліс довкола, забрали вбитого товариша. Злізли з дерев і пішли назирцем за ними. Коло лісничівки на Буді кілька ударників відділилися і заскочили на лісничівку. Нікого не турбували, лише пустили на лісникового “рябка” свойого вовка, що скрутив йому карк, а тоді забрали із курника кілька курей і прилучилися до своїх.

Андрій з Бугаєм достежили групу аж до гористих корчів між урочищем Буда і Скарбовим Яром.

Там вже згубили їх слід. Простір зрубу у тій хвилястій місцевости досить великий, місце, щоб заховати землянку, добре, та й криничок лісових було там декілька. Для нас той кінець ліса був невигідний, бо межував з полями, що дальше прилягали до кам'янської дороги. Але ж чекістам власно цього й треба.

Наші розвідчики пролежали день на найвищому шпилі, пильно оглядаючи місцевість, чи не зів'ється десь над корчами димок із землянки, чи не покажеться де постать ударника по доріжці до кринички, або й так, по своїй потребі. Не зауважили нічого. На цю ніч мали досить практичний плян: якщо ударники забрали труп, хочуть певно відставити його вночі до Кам'янки; якщо взяли на лісничівці кури — значить запас харчів у них скінчився. Сьогодні звечора підуть полями до Кам'янки, під ранок вернуться із харчами. Вхопивши їх на око на полях, можна прослідити до криївки. Засідати на них край ліса нема сенсу, бо знищити всіх не вдасться. Хлопці відважні, можуть прорватися, втекти, все що завгодно. Краще вже вислідити криївку і напасти на неї серед дня, як спатимуть. Щоб лише була так положена, щоб можна було близько підсунутися, не зауваженими вартою і псом.

Попівночі Чорнота із Бугаєм знову пішли “нюхати”. Вернулися перед полуднем веселі й задоволені. Все вдалося найкраще. Пустили чекістів, що світанком вже верталися з клунками із Кам'янки, в корчі і по свіжих слідах йшли за ними, аж вгляділи в гущавині вартового, що над проходом до землянки годував пса кусками ковбаси й сушеної риби. Відплазувавши непоміченими, Андрій з Бугаєм вилізли на близький горб, розглянулися добре в місцевости й зо дві години приглядалися до місця, де в корчах ховалася землянка. Чекісти, певно, вірять, що ми не здогадуємося, що вони замешкали з нами на сусідству. Вартовий сидить лише один в ямі проходу, покладаючись цілком на очі й слух пса. Вітрець, що обдурить чуйність чотириногого розвідчика, повіває з доброго боку. Можна підійти ярком корчами під саму землянку й заатакувати вхід поки ще ударники вспіють вискочити на поверхню.

Нема що гаяти часу. Збірка. Побігли кінні зв'язки до Чучупаки й Галайди, щоб вели свої відділи на спіткання з нами у лісі за Будою.

Зібравшись на умовленому місці, розподіляєм ролі. Петренко відібрав п'ятдесят чоловік — “ударну групу”, що під його командою мала напасти на саму землянку. Кожний мав на поясі дві-три ручні гранати. Останні, під командою усіх трьох сотників, пішли, щоб здалека замкнути яри й виходи довкола землянки на випадок, якби чекістам таки вдалося прорватися.

З Чорнотою й Бугаєм попереді пішла наша група підкрадатися ярами-корчами до криївки чекістів. На завороті одного ярка Андрій обернувся і приклав до уст руку. Знак передався по ланцюжку козаків. Кроки стали нечутними. Бугай піднявся на схил і поліз рачки в корчі. За кілька довгих хвилин з'явився назад над схилом і дав знак рукою.

Спинаємося тихо на схил і рачкуємо за Бугаєм в другий яр. За одним із заворотів того яру, в порослому густими корчами заглибленні, ховався вже ворог. Як окреслив Чорнота ще давніше, можна підлізти непомітно на яких тридцять кроків до виходу землянки. Хіба пес відбіжить від вартового і зауважить скоріше. Щоб занюхав чи зачув здалека — трудніше, бо досить сильний вітрець повівав від пса коло входу в напрямку місця, що його Андрій вибрав для наближення й нападу.

Похилившись із стиснутою наготовленою зброєю, тягнем нечутно ногу за ногою, як вовки, що скрадалися до нашої стайні. Яр звертав управо. Бугай, за ним Андрій, тихо лягли на землю, де темний схил граничив із снігом, що лежав на дні яру і поплазували боком, не спускаючи очей з близенького “обрію”. Ліг Петренко, я, козаки... Повільно посуваємося між корчами, окружаючи заворот схилу. За заворотом схил яру заломився в котловинку, що починалася в кількох кроках над нашим ланцюжком. Голова нашої групи вже минула місце, де була землянка. Приглушуючи биття сердець, слухаєм, як висвистує якусь веселу арію вартовий коло входу. Станувши на поверхні, він міг бачити понад корчами і понад нами яр, але не міг побачити нас, що були у двадцятькілька кроків, під самим берегом котловини. Електричним током вдарило по наших нервах тихе тривожне гарчання пса. Петренко свиснув. Лава зірвалася й кількома скоками вискочила наверх. Вартовий між корчами підхопив до плеча карабінку й розривна куля розвернула груди Петруся, що з наготовленою гранатою біг до входу. Одержавши десять куль, вартовий впав у яму проходу. Вовк, грізно загарчавши, кинувся назустріч. Скочивши на груди Петренкові та діставши в леті прикладом штуцера по голові, упав приглушений. Бугай з криком: “Пса не чіпати!” — відштовхнув козака, що замірився було пристрілити чотироногого ворога, і закинувши “п'яному” ще від удару вовкові на шию свій аркан, замотав другий кінець на корч. В проході з'явилося кілька чекістів, що видно зірвалися зо сну. Привітані кулями — попадали назад. За ними полетіло в прохід пара гранат, та... вилетіли назад до нас, викинуті в час спритними й бувалими руками. За ними вилетіло з півдесятка ворожих бомб. Припадаєм до землі, жадібно хватаючи по дорозі гранати, що впали ближче і зловіще шипіли. Вхоплені гранати полетіли назад в прохід і там вже вибухнули. Одна, таки наша, що в свойому чотирисекундному “шипінні” робила вже третю туру — не долетіла, вибухнула в повітрі над проходом. Ті, що перелетіли за нас і вибухнули, скотившись нижче, не зробили нам шкоди.

Крики в землянці, що були добре чутні перед вибухом гранат, зглухли. Чекісти закрили вхід, уживаючи замість дверей грубої вовняної кошми, що її вживають кіргізи на будівлю юрт.

Чого не купити — для “добрих людей” не жалувати... Петренко подав команду і десяток гранат, прошипівши в руках два такти, щоб не було часу вже їх викидати, полетіли в чому проходу. Їх супроводила низка стрілів з ручного кулемета й рушниць, виміряних в горішню, видну нам, частину входу. Колективний вибух гранат зірвав не тільки кошму, а й дошку з землею над входом, відкриваючи простору діру. Із землянки вирвався панічний крик. В діру полетіли граната за гранатою, хлопці підбігши з боків, “забльокували” діру ще й стрілами. Чекісти в перших хвилинах відповідали стрілами, викинули кілька гранат, що їх, звичайно, з лету отримали назад, пробували вискочити на повехню.

По вибухах бомб увні землянки спротив заломався. На послідуючі вибухи оголомшена землянка відповіла вже лише невиразними криками й зойками. Із діри вирвалися клуби чорного диму, відблиски полумені. Щось горіло. Тріщали, здетоновані вибухами гранат, розривні кулі. Вкинувши, по щирости, зо три десятки бомб — припиняєм штурм. Живого голоса вже не чутно. Тріщать лише набої й валить дим із смородом нафти і кухні, де смажаться котлети. Роскидаємо покриття землянки, що як і наші була замаскована зверхи корчами. Накрита була негрубою верствою землі поверх дощок, принесених певно із Кам'янки. Стіни деревом обложені не були, не було й печі. Між пошарпаними трупами виднілися рештки двох примусів. Були й дві залізні плитки, що ними, як видно, “опалювали” землянку, нагріваючи їх на примусах. Роскидані пушки з консервами, шматки ковбаси, сухої риби, сала, роспорошені чай і цукор — вказували “систему” харчування. Велика банька нафти, розірвана й підпалена вибухом, викликала те полумя з димом. Чекісти погинули не тільки від наших гранат, а й від своїх, здетонованих вибухами наших.

Палаючу на трупах одіж пригасили землею. Кілька хлопців, закотивши рукави, полізли між вбитих... Викинули наверх зброю і уцілілі бойові припаси, викинули кілька ушкоджених рискалів, сокиру, попрострілювали непевні ще з зовнішнього вигляду трупи.

Беремося до закінчення роботи. Роскопавши схил, зарівняли із землею. Всадили відставлені корчі. Прикидали свіжо копані місця хмизом, нарубаним в корчах; потепліє — заростуть травою. Чи довідається коли київська Чека, куди поділися вислані нею матроси?! Чи відкриє коли хто спільну могилу нахабно-відважної “ударної групи”, що посміла не вшанувати звичаїв Холодноярського ліса?

Бугай із двома товаришами занявся тимчасом полоненим “вовком”. Пес дико гарчав і кидався на всі боки на свойому припоні, затягаючи сам на собі петлю. З трудом вдалося хлопцям обезвладити пса, взявши на шнури, прив'язані з двох боків до ошейника. Удвох потягнули його на натягнутих шнурках. Інші підштовхували ззаді рушницями. Гарчав і впирався, намагаючись вхопити когось зубами за ногу.

Вбитого Петруся віднесли відразу до Мотриного манастиря й поховали на манастирському цвинтарі по християнськи. Пішов Петрусь на побачення з жінкою, що за нею так нудьгував і журився.

Із псом, що міг бути для нас неоціненим товаришем, було досить клопоту. Зробили для нього буду-землянку коло стайні, бо не було й мови, щоб взяти із собою до землянки. Прив'язали на два зчеплені ланцюги з обродів. Цілу ніч вив і гриз ланцюг. Другого дня те саме. Їсти не хотів. Покусав кількох козаків, що хотіли освоїти його й частували кусками підсмаженого сала. Не звертав зовсім уваги, як хтось підходив до табору — не моє, мовляв, діло...

На четвертий день лежав ослаблений і гірко зідхав. На пятий — наш “чекіст” перепросився і почав їсти. До тижня — позволяв уже себе гласкати і мовчки виконував накази Бугая, що в “правах власности” на пса мав найбільше “акцій”. Лігши біля буди, “чекіст” уважно приглядався своїми мудрими очима, як козаки виводили із землянки коней. Зідхав, неначе пригадуючи собі щось давне із свойого собачо-довгого життя. Може фронт світової війни, німецьке військо, що було його першим господарем і учителем в нелегкому завданні допомагати двоногим звірям у їх боротьбі за існування. Може ту першу червону частину, що доп'явши в свої руки чотириногого борця за могутність німецької імперії, зробила його борцем червоного московського імперіялізму. Може намагався розв'язати своєю псячою логікою, чому люди стріляють і гатять бомбами одні в других — чи тому, що різний запах мають? Що став борцем за волю України — “вовк” певно не здогадувався, тим не менш вже насторожував вуха й тривожно гарчав, як підходив хтось з ліса до табору.

Соняшного ранку, як хлопці чистили і поїли на дворі коней, Чорнота зробив маленький “досвід”. Побратим добре володів німецькою мовою. Станувши осторонь за “чекістом”, викладав одно за одним німецькі псячі імена. Пес відривався час до часу від коней, обертався і поглядав на Андрія, але без особливого зацікавлення. Викликавши кількадесять “імен”, Андрій розвів руками й “занімечив” до “чекіста”.

— Або ти забув вже, як звали тебе, товаришу, або я... Почувши слово “камрад”, пес зірвався й здивовано уставився очима в Андрія. Перервавши речення, Андрій ще раз “камраднув”. “Чекіст” рванувся до нього і вперше голосно загавкав.

— Ага-а! То тебе “камрадом” звали! — німечив дальше Андрій.

— Мій любий камраде! Мій мудрий камраде! — пестив він “чекіста”.

Пес, станувши передніми лапами на груди побратима, радісно скавулів, намагався “поцілувати” в обличчя. У “вовкові” прокинувся приспалий німець.

Урочисто оголосили по землянках, що надане псові імя — “чекіст” — анулюється. Привертається йому давне імя “Камрад”.

Наніч брав добрий мороз. Забрали “Камрада” до землянки й спустили з ланцюга. Обнюхав уважно кожного зокрема, всі кути в землянці й ліг коло дверей. Та тільки зміна варти відхилила двері, шуснув поміж ногами й, втішено заскавулівши, зник в корчах.

Петренко громив на Бугая, що тому забагнулося возитися із чекістським псом. Краще було пристрелити відразу. Тепер побіжить до Кам'янки й ще, чого доброго, приведе колись червону частину.

Бугай “не здавався”.

— Не журіться, пане отамане! Що йому Кам’янка?! Те, що й потяг, яким із Києва приїхав. Побіг старих господарів відвідати. Побачить, що й сліду по них немає, тай прибіжить назад. Пес — не чоловік. Годі вимагати від нього, щоби отак — раз-два — того, кому служив — зрадив.

Перед північчю “Камрад” тихо заскріб у двері землянки. Чорнота встав і впустив його. Увійшов і, лігши коло ніг, винувато замахав хвостом. Андрій відшукав порізаний на обмотування ніг килим і постелив під стіною. “Камрад” покірно ліг і, поклавши голову на лапи, зідхнув.

Годинник продзеленчав три на дванадцяту. Стала одягатися зміна варти. Бугай натягнув на вуха лисячу шапку, рукавиці, взяв рушницю і поманив рукою “Камрада”, що пильно стежив очима за його рухами.

— “Камрад! “Кум гир”, брате, на варту! “Камрад” послушно встав і пішов за Бугаєм на стійку.

Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр

ЗМІСТ

1. Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
2. — Я Левадний. Ви мене знаєте, бо я з вами бився. Аж тепер я...
3. Друга справа — це необхідність переходу від явних форм бойової...
4. Петро Чучупака, Гриб і Солонько завели своїх коней до стайні —...
5. — У мене є документи, що я петлюрівець. Та я вже знаю, як з ними...
6. Випустивши з льоху арештованих і захопивши з шафи й бюрка предчека...
7. Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом...
8. На овиді темніла якась довга смуга. Беру напрям на неї....
9. Пройшовши кілометрів з десять лісом та полями, підійшли до кількох...
10. Отаман, Чорнота, Ільченко, Семен Чучупака, Левадний, Василенко і...
11. Одного дня після обіду сторожа зпід Грушківки привела до штабу...
12. По нараді курінні з сотниками одразу визначили тих, що підуть у...
13. Під час вечері член повстанкому Юхим Ільченко приніс отаманові...
14. Ця смілива “візита” колишнього “злодійського батька” із Чигирина...
15. Маючи такий солідний кулак повстанчих сил, мусимо поставити собі...
16. З маршем ми спізнилися і прийшли на край ліса, звідки видно було...
17. В гайку ще більш понуро. Вирвані трьох і шестицалевими гранатами...
18. Взагалі здобича була симпатична: чотири ручні кулемети, короткі...
19. Командир подякував за “запросини” і пояснив, що довго стояти тут...
20. Землянок у нашому таборі було викопано чотири для людей, на...
21. Новини у Хмари були ті самі що й у нас. Під Кримом бої. На Заході...
22. Якось я трішки захворіла, та не надавала цьому жадного значення....
23. — Як буде добиватися, то ти двері відхили. Вовк завжди хвостом...
24. По зліквідуванні “сусідів” дні й ночі збігали спокійно. Червоні не...
25. Катря вернулася опівночі. Зробила солідного гака полями. Дядько, у...
26. Катря вернулася підранок. Розмовляла з Махном — передавав, щоб...
27. На Черкащині вже не спішилися. Місцевість знайома, лісиста; в один...
28. — Співаєте та розмовляєте, хлопці, про Холодний Яр. Я за кордоном...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate