Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
[12], аби в них помістилося чотириста мільярдів зернин?
- Ні, не знаю, - відповів моряк. - Знаю тільки, що я бовдур.
- Так-от, Пенкрофе, потрібно понад три мільйони буассо, кожен з яких уміщував би сто тридцять тисяч зерен.
- Тримільйонні.. - приголомшено скрикнув Пенкроф.
- Три мільйони.
- За чотири роки?
-Так, за чотири роки, - відповів Сайрес Сміт. - Або й за два, якщо на цих широтах, як я сподіваюся, збирати щороку по два врожаї.
Тут на його слова Пенкроф, за звичкою, міг відповісти лише гучним вигуком “слава!”.
- Отож, Герберте, - додав Сайрес Сміт, - твоя знахідка надзвичайно важлива. За наших умов, друзі, нам може знадобитися все, буквально все! Дуже вас прошу не забувати цього.
- Ні, пане Сайресе, ми не забудемо, - відповів Пенкроф. - І якщо мені попадеться тютюнове зернятко, яке дає по триста шістдесят тисяч таких самих зернят, запевняю: я не кину його на вітер! А тепер ви знаєте, що нам залишається зробити?
- Нам залишається посадити це зернятко в землю, - відповів Герберт.
- Авжеж, - погодився Гедеон Спілет. - І до того ж з усіма належними пересторогами, бо воно таїть у собі всі наші майбутні врожаї.
- Аби воно хоч проросло! - вигукнув моряк.
- Проросте, - відповів Сайрес Сміт.
Усе це трапилося в червні, на його двадцятий день. Спочатку виник намір посадити єдину дорогоцінну пшеничну зернину в горщику, та після тривалих міркувань усі вирішили більше покладатися на природу й довірити її ґрунту; того самого дня зернину посадили в землю. Зайве й казати, що колоністи вжили всіх можливих заходів, аби створити для неї якнайкращі умови для росту й розвитку.
Небо саме прояснилося, і колоністи, вийшовши з Гранітного палацу, піднялися на плоскогір’я. Там вони вибрали у затишку місце, куди ополудні сонце, мабуть, щедро лило світло й тепло. Землю очистили від каміння, старанно її скопали, розпушили, навіть перебрали руками, аби очистити від комах та черв’яків, потім додали перегною з сталого листя, домішавши до нього трохи вапна, обгородили це місце загорожею й нарешті посадили зернинку в землю.
Чи не здавалося колоністам, що вони закладають наріжний камінь майбутньої величної будівлі? Пенкрофові пригадався день, коли він із безліччю пересторог готувався запалити єдиного сірника. Але тепер справа була далеко важливіша. Ще б пак, наші невдахи-повітроплавці так чи інакше здобули б вогонь, проте жодна наймудріша й наймогутніша в світі людийа не поновила б для них пшеничної зернинки, якби раптом, на нещастя, вона загинула!
РОЗДІЛ XXI
Кілька градусів нижче нуля. - Дослідження болотистої південно-східної частини острова. - Лисиці. - Морський обрій. - Розмова про майбутнє Тихого океану. - Неперервна й невгамовна праця інфузорій. - Що станеться із Землею? - Полювання. - Качине болото.
Відтоді не минало жодного дня, щоб Пенкроф не відвідав їхнього, як він казав “пшеничного поля”. І бідні були комахи, що відважувалися опинитися поблизу! Пощади їм не було.
Наприкінці місяця, після нескінченних дощів, помітно похолодало, і 29 червня термометр Фаренгейта, безперечно, опустився б до позначки не більше ніж 29 градусів вище нуля (6,67° нижче нуля за Цельсієм).
Наступного дня, 30 червня, що відповідає 31 грудня в Північній півкулі, була п’ятниця. Наб зауважив, що рік кінчається нещасливим днем, на що Пенкроф відповів, що Новий рік випадає на суботу, тобто на щасливий день, а це переважує першу прикмету.
У всякому разі Новий рік почався з сильного морозу. У гирлі річки Вдячності громадилися крижини; незабаром замерзло й озеро.
Колоністи мусили кілька разів поповнювати запаси палива. Не чекаючи, поки замерзне річка, Пенкроф сплавив по ній кілька величезних плотів із дровами. Течія, наче невтомний двигун, використовувалася колоністами для транспортування дерева, аж поки крига зовсім скувала річку. До палива, що його так щедро дарував ліс, додали ще кілька візків вугілля, по яке довелося ходити до підніжжя відрогів гори Франкліна. Сильне тепло кам’яного вугілля по-справжньому оцінили в дні найбільших морозів, а на 4 липня температура впала до восьми градусів за Фаренгейтом (13° нижче нуля за Цельсієм). В їдальні склали другу грубку і гуртом займалися там своїми справами.
У зимовий холод Сайрес Сміт міг тільки привітати себе за те, що підвів до Гранітного палацу струмочок води з озера Гранта. Витікаючи з-під криги й плинучи колишнім водостоком, вона не замерзала й збиралася у невеличкій водоймі в кутку печери, за коморою, а надлишок її стікав через колодязь у море.
На той час стояла дуже суха погода, і колоністи, одягнувшись якнайтепліше, вирішили присвятити один день дослідженню південно-східної частини острова між річкою Вдячності й мисом Кігтя. То була простора болотиста місцевість, де мало водитися багато водоплавних птахів, що обіцяло добре полювання.
Відстань до боліт була миль вісім - дев’ять, та стільки ж на дорогу звідти до Гранітного палацу, тож експедиція мала забрати цілий день. А оскільки йшлося ще й про дослідження невідомої частини острова, в поході мусили взяти участь усі колоністи. Ось чому 5 липня вже 6 шостій ранку, ледве засіріло небо, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, озброївшись кийками, сильцями, луками й стрілами, прихопивши достатню кількість їжі й узявши з собою Топа, вийшли з Гранітного палацу; собака, вистрибуючи, біг попереду.
Вирішивши йти навпрошки, загін перетнув річку Вдячності, вкриту крижаними торосами.
- На жаль, крига не замінить справжнього моста, - слушно зауважив журналіст.
Тож будівництво “справжнього” моста внесли до плану майбутніх справ.
Колоністи вперше ступили на правий берег річки Вдячності й відважно йшли серед величних, укритих снігом хвойних дерев.
Та не встигли вони пройти й півмилі, як із густих лісових хащів вискочила й помчала геть ціла сім’я лісових звірів, наляканих гавканням Тона.
- Гляньте, ніби лисиці!.. - крикнув Герберт, дивлячись услід наполоханим звірам, котрі щодуху втікали у глиб лісу.
Він не помилився: то були лисиці, але дуже великі; до того ж вони гавкали, що дуже здивувало Топа, - він аж остовпів, а прудкі тварини тим часом зникли.
Собаці, що не знав природознавства, можна вибачити його здивування. Та якраз цей гавкіт і поміг визначити походження дивних лисиць - рудувато-сірих, з чорним хвостом, прикрашеним білою китицею на кінці. І Герберт, не вагаючись, оголосив їх справжню назву: “шакалові лисиці”. Вони часто зустрічаються в Чілі, на Мальвінських островах і у всіх краях Америки між тридцятою і сороковою паралелями. Герберт дуже жалкував, що Топові не пощастило спіймати жодного з хижаків.
- А їх їдять? - запитав Пенкроф, котрий розглядав острівну фауну тільки з одного погляду.
- Ні, - відповів Герберт. - До того ж зоологи досі не визначили, як влаштовані зіниці у цих лисиць, - чи бачать вони вночі так само добре, як і вдень, і чи варто їх віднести до породи власне собак.
Сайрес Сміт не втримався від усмішки, слухаючи хлопцеві міркування, що свідчили про його непересічний розум і глибину знань. Що ж до моряка, то, ледве довідавшись, що м’ясо шакалових лисиць не їстівне, він тієї ж хвилини втратив до них будь-який інтерес. Проте зауважив: коли поблизу Гранітного палацу вони влаштують пташник, треба буде вжити заходів проти можливих нападів цих чотириногих злодюг. Ніхто, звичайно, не заперечував.
Обігнувши мис Знахідки, колоністи побачили довгу смугу піщаного берега, омитого безмежним морем. Була восьма ранку. Чисту глибінь неба не затьмарювала жодна хмаринка, як часто трапляється, коли довго тривають морози. Проте Сайрес Сміт і його супутники, розігрівшись від швидкої ходи, майже не помічали пощипування морозу. Щоправда, день був безвітряний, а в тиху погоду набагато легше переносити навіть великі морози. Сліпуче, але холодне сонце якраз виринуло з океану, і його величезний диск завис над обрієм. Спокійна гладінь моря простягалася, як синя скатертина, і нагадувала яку-небудь затоку Середземномор’я погожої днини. Миль за чотири на південний схід чітко вимальовувались обриси мису Кіготь, вигнутого, мов турецький ятаган. Ліворуч на краю болота несподівано виринав вузький шпичак, що в промінні ранкового сонця здавався вогнистою рискою. Безумовно, в цій частині бухти Єдності, нічим, навіть піщаною косою, не відокремленої од відкритого моря, кораблі, гнані східними вітрами, не знайшли б собі жодного пристановища. Судячи зі спокійної, нічим не потривоженої поверхні моря, з рівного синього кольору його вод, ніде не заплямованих жовтуватим відтінком, і, нарешті, з цілковитої відсутності рифів, відчувалося, що морський берег там обривається кручею і зразу ж за ним починаються страшні океанські глибини. Позаду, на заході, на відстані чотирьох миль темніла смужка лісів Далекого Заходу. Картина розгорталася така, ніби колоністи опинилися на похмурих берегах якогось острова Антарктики, вкритого снігом і кригою. У цьому місці подорожні зупинилися, щоб поснідати. Розпалили вогнище з хмизу і висохлих водоростей, і Наб приготував сніданок із холодного м’яса та чаю Освего.
Колоністи їли, розглядаючись навколо. Ця частина острова Лінкольна здавалася зовсім безплідною й дуже різнилася від західного його краю. І журналіст задумливо зауважив, що коли б волею випадку вони після повітряної катастрофи опинилися саме тут, на східному березі, у них склалося б вельми невтішне враження про свої володіння.
- Я гадаю, нам не пощастило б навіть досягти цього берега, - відповів інженер. - Море тут дуже глибоке, і на ньому не помітно жодної скелі, на якій ми могли б знайти для себе прихисток. Поблизу Гранітного палацу є принаймні мілини, є острівець, це все ж таки збільшувало наші шанси на порятунок. А тут зовсім нічого - сама безодня!
- Досить дивно те, - додав Гедеон Спілет, - що на цьому порівняно невеликому острові таке розмаїття ґрунтів і рельєфів. За логікою, так буває тільки на материках із великою сушею. Складається враження, що багату на рослинність західну частину острова Лінкольна з родючими землями омиває тепла течія Мексиканської затоки, а північну й південно-східну - води Льодовитого океану.
- Ваша правда, дорогий Спілете, - мовив Сайрес Сміт. - У мене теж виникла така думка. І сам острів, і його обриси, і природа мене дуже дивують. Тут ніби зібрані зразки всіх краєвидів, які трапляються на материку, і я не здивувався б, довідавшись, що він був колись частиною материка.
- Що? Материк посеред Тихого океану? - вигукнув Пенкроф.
- А чому б і ні? - відповів йому Сайрес Сміт. - Чому Австралія, Нова Ірландія і все, що англійські географи називають Австралазією, не могло колись являти собою разом із теперішніми Тихоокеанськими архіпелагами, єдиний материк, що займав шосту частину земної суші, таку саму завбільшки, як Європа чи Азія або обидві Америки? Мене нітрохи не здивувало б припущення, що всі острови, які здіймаються нині над просторами Великого океану, не що інше, як гірські вершини поглинутого морською безоднею материка, що колись, у доісторичні часи, лежав над поверхнею вод.
- Як колись Атлантида, - додав Герберт.
- Так, синку... Якщо вона все ж таки існувала.
- І острів Лінкольна був частиною цього континенту? - запитав Пенкроф.
- Цілком імовірно, - відповів Сайрес Сміт. - І тоді стала б зрозумілою розмаїтість дарів природи, які ми тут зустрічаємо.
- І велику кількість тварин, що тут водяться, - додав Герберт.
- Авжеж, синку, - відповів йому інженер. - Ти мені подав ще один доказ на користь мого припущення. Адже, судячи з того, що ми бачили на нашому острові, тут дуже багато тварин, а найдавніше те, що тваринний світ вирізняється надзвичайною різноманітністю. Цьому є причина, і, на мою думку, вона полягає в тому, що острів Лінкольна колись міг бути частиною якогось великого материка, який мало-помалу занурився у води Тихого океану.
- Тоді одного чудового дня, - заперечив Пенкроф, якого, здається, не зовсім переконали інженерові міркування, - те, що лишилося від колишнього континенту, в свою чергу зникне також, і між Америкою та Азією не зостанеться ніякої суші?
- Так, - відповів Сайрес Сміт. - Але з’являться нові континенти, що їх тепер вибудовують мільярди мільярдів мікроскопічних створінь.
- Що ж то за такі будівельники?
- Коралові поліпи, - пояснив Сайрес Сміт. - Саме вони своєю тривалою невпинною працею спорудили острів Клермон-Тоннер, численні атоли і Коралові острови в Тихому океані. Сорок сім мільйонів поліпів важать один лише гран, та все ж, попри свої розміри, ці мікроскопічні створіння, поглинаючи морські солі й тверді частки води, виробляють вапняк, а з нього утворюються величезні підводні споруди, що не поступаються твердістю й міцністю навіть перед гранітом. За прадавніх часів, коли утворювалася Земля, природа використовувала вогонь, здіймаючи земну кору, але тепер вона переклала цю місію на мікроскопічних істот, бо сила вогню у надрах Землі значно спала, і про це, зокрема, переконливо свідчить безліч згаслих вулканів на її поверхні. І я переконаний, що через багато століть завдяки праці безлічі поколінь поліпових інфузорій Тихий океан може перетворитися на великий континент, який заселять нові покоління людей і в свою чергу принесуть туди цивілізацію.
- Довго чекати! - скептично зауважив Пенкроф.
- Природі нікуди квапитися, - відповів інженер.
- Але навіщо нові континенти? - запитав Герберт. - Як на мене, теперішній простір суші цілком достатній для людства. А природа нічого марно не робить.
- Справді, природа нічого марно не робить, - повів далі інженер. - Та ось як, на мою думку, можна пояснити, навіщо людству стануть потрібні в майбутньому нові материки, до того ж саме в тропічній зоні, де зустрічаються коралові острови. Принаймні, таке пояснення мені здається цілком припустимим...
- Ми слухаємо, пане Сайресе, - нетерпляче озвався Герберт.
- Мої міркування полягають ось у чому: більшість учених гадає, що колись на нашій планеті скінчиться життя, чи то пак, стануть неможливі тваринна й рослинна форми життя через надмірне охолодження земної кори. Не доходять згоди вони лише щодо причин цього охолодження. Одні гадають, що так станеться через мільйони років унаслідок охолодження Сонця; інші - через поступове згасання вогню, що палає в надрах нашої планети, для якої внутрішня температура має далеко більше значення, ніж багатьом здається. Особисто я дотримуюсь останньої гіпотези, виходячи з міркування, що Місяць - це охололе світило, на якому вже неможливе життя, хоча Сонце зігріває його так само, як і за сивої давнини. А охолов Місяць тому, що в його надрах остаточно згас вогонь, якому він зобов’язаний своїм виникненням, так само, як і всі інші тіла зоряного світу. Зрештою, хоч би якою була причина, колись наша. Земля охолоне, але охолодження відбуватиметься дуже повільно. І що ж тоді? А те, що зони помірного клімату у більш чи менш віддаленому майбутньому стануть так само непридатними для життя, як тепер полярні райони. Отож цілі народи і різні види тварин ринуть до широт, краще зігрітих сонцем. Відбуватиметься величезне переселення людства. Люди поступово покинуть Європу, Центральну Азію, Північну Америку так само, як Австралазію та частину Південної Америки. Слідом за людьми на південь переміститься і рослинність. До екватора відступить і флора, і фауна. Все життя переміститься в Центральну Америку та Екваторіальну Африку. Лапландці та їхні сусіди знайдуть звичні для них кліматичні умови узбережжя Льодовитого океану на берегах Середземномор’я. Хто нам доведе, що в ту епоху екваторіальні області не стануть затісними для людства, що там зможе оселитися й прохарчуватися населення всієї Землі? Тож чому б передбачливій природі не готувати вже тепер під екватором основу нового континенту і не доручити це будівництво кораловим поліпам? Я часто розмірковував про ці речі, друзі мої, і, не прикидаючись, вірю, що вигляд земної кулі з часом цілковито зміниться, що з підняттям нових материків деякі старі зануряться в море і що в майбутніх століттях нові Колумби попливуть відкривати острови Чімборасо, Гімалаї або Монблан, які залишаться над водою як рештки затопленої Америки, Азії або Європи. Зрештою і нові континенти стануть непридатними для життя, тепло розвіється, як тепло тіла, з якого вилетіла душа, і життя зникне на всій земній кулі якщо й не назавжди, то принаймні на певний період. Наш сфероїд, заснувши, здавалося б, мертвим сном, із часом, можливо, несподівано відродиться до життя за якихось нових, кращих умов! Проте все це, друзі мої, незбагненні для нас таємниці Творця всього сущого, а щодо праці коралових поліпів, то тут я, мабуть, надто захопився своїми здогадами про майбутнє Землі.
- Дорогий Сайресе, - відповів йому Гедеон Спілет, - викладена вами теорія для мене - пророцтво; воно колись напевне здійсниться.
- Про те тільки Бог відає, - задумливо сказав інженер.
- Все це чудово, все прекрасно, - озвався знову Пенкроф, котрий слухав інженерову розповідь, нашорошивши вуха, - та чи не могли б ви, пане Сайресе, пояснити мені: невже й острів Лінкольна збудували поліпи?
- Ні, - відповів Сайрес Сміт. - Він чисто вулканічного походження.
- І колись зникне?
- І таке може статися.
- Сподіваюсь, на той час нас уже тут не буде.
- Ні, не турбуйтеся, Пенкрофе, нас уже тут не буде, адже ми не маємо найменшого бажання тут помирати, і врешті-решт, нам, можливо, все ж таки пощастить розпрощатися з цим островом.
- А поки що, - додав Гедеон Спілет, - влаштовуймося на ньому ніби навіки. Ніколи нічого не треба робити наполовину.
На тому й закінчилася їхня розмова. Доївши сніданок, колоністи знову вирушили в дорогу і невдовзі підійшли до межі, за якою починалися болота.
То були таки болота, і розкинулися вони на величезному просторі, тягнучись аж до заокругленого виступу на південно-східному кінці острова, тобто тисяч на двадцять квадратних миль. Грузькі ґрунти складалися тут із глини й кремнезему, змішаних із численними рештками трав та болотних рослин. Тут росли очерети, болотний мох, осока, рогоза; подекуди поверхню болота укривав шар дерну завтовшки як грубий килим. Подекуди поблискували на сонці затягнуті кригою болотні озерця. Ніякі дощі, ніякі несподівані річкові повені не могли б отак затопити долину. Напрошувався природний висновок, що болота тут живляться підземними водами; та так воно й було. Треба було побоюватися, що в спеку над болотом витають отруйні випари, які викликають болотну лихоманку.
Над болотними травами, що росли на поверхні стоячих вод, літало безліч птахів. Знавці полювання на болотах і досвідчені стрільці не втратили б тут марно жодного набою. Дикі качки, шилохвости, чирки, кулики водилися великими зграями, і вся ця нелякана дичина вільно підпускала до себе людей.
Одним пострілом із дробовика, напевне, пощастило б поранити кілька десятків птахів - так близько сиділи вони одне біля одного. Проте колоністам довелося вдовольнитися своїми луками й стрілами. Наслідки їхнього полювання були, звичайно, далеко скромніші, зате тиха стріла мала ту перевагу, що не лякала птахів, а постріл із вогнепальної зброї розігнав би їх аж на край болота. Отож цього разу мисливці вдовольнилися дюжиною білих качок із коричневим пояском, зеленою шапочкою, пласким дзьобом і чорними крилами з білими та рудими цяточками - Герберт відразу пізнав у них казарок. Топ старанно і спритно допомагав ловити підстрелених птахів, на честь яких цю місцевість назвали Качиним болотом. Отож колоністам дісталося нове невичерпне джерело водоплавної дичини. Надалі треба тільки не лінуватися ходити туди, до того ж цілком можливо, що деякі породи цих птахів можна якщо й не зробити свійськими, то хоча б переселити на околиці гірського озера, де вони були б напохваті у колоністів.
Близько п’ятої вечора Сайрес Сміт і його супутники вирішили повертатися додому, до свого житла; вони йшли назад знову тим самим Качиним болотом, перейшли по кризі річку Вдячності і о восьмій вечора прибули в Гранітний палац.
РОЗДІЛ XXII
Пастки. - Лисиці. - Пекарі. - Шквали північно-західних вітрів. - Заметіль. - Кошикарі. - Люті морози. - Цукор із кленового соку. - Загадковий колодязь. - Заплановане дослідження. - Дробинка.
Міцні морози стояли до 15 серпня, проте не опускалися нижче згаданої температури за Фаренгейтом. У безвітряну тиху погоду колоністи перекосили їх досить легко, але як тільки здіймався вітер, погано вдягненим остров’янам ставало невесело. Пенкроф навіть уже нарікав, що на острові Лінкольна не знайшлося місця кільком сім’ям ведмедів замість лисиць чи тюленів, хутро яких, на його думку, лишало бажати кращого.
- Ведмеді, - казав він, - як правило, добре вдягнені. І я нічого так не хотів би, як позичити в них на зиму хоч одну їхню теплу шубу.
- Пенкрофе, - сміючись, відповідав йому Наб, - а що, коли вони не погодяться віддати тобі своєї шуби? Не такі вже вони щедрі добряги!
- А ми їх примусимо, Набе, ми їх примусимо! - незаперечним тоном заявляв Пенкроф.
Та ці могутні хижаки не водилися на острові, принаймні досі не потрапляли колоністам на очі.
І все ж таки Герберт, Пенкроф і журналіст заходилися ставити пастки на плоскогір’ї Широкий Обрій та на узліссі. На морякову думку, будь-яка здобич заслуговує шани, і чи гризуни попадуться в їхні пастки, чи хижаки, - усіх їх радо зустрінуть у Гранітному палаці.
До речі, пастки ті влаштовувалися надзвичайно просто: викопані в землі ями прикривали гілками й травою, а на .дно клали принаду, сильний запах якої міг привабити звірів, - ото й усього. Слід зауважити: ями копали не де завгодно, а там, де зустрічалося багато слідів, які свідчили, що ці місця часто відвідують четвероногі. Мисливці щодня ходили оглядати пастки і першого ж дня знайшли трьох лисиць, яких бачили напередодні на правому боці річки Вдячності.
- От тобі й маєш! Та в цьому краю тільки лисиці й водяться! - вигукнув Пенкроф із вельми заклопотаним виглядом, витягуючи з ями третю лисицю. - Вони ж ні на що не придатні!
- Чому, - заперечив Гедеон Спілет. - На щось та придатні!
- На що ж?
- Хоча б на принаду, аби ловити інших звірів! Журналіст мав слушність, і в пастки відтоді клали принаду з лисячого м’яса.
Моряк також наробив силець із волокон гібіску, і вони давали більше здобичі, ніж пастки-ями. Рідко минав день, щоб у них не опинився кролик із природного сажка. Отож весь час доводилося їсти кролятину, але завдяки Набовому вмінню готувати всілякі соуси колоністи аж ніяк не скаржилися на одноманітність.
Проте в середині серпня мисливці разів зо два витягли із пасток не лисиць, а набагато корисніших тварин. То були пекарі, що вже траплялися їм на північному боці острова. Пенкроф тепер не мав потреби питати, чи їстівне їхнє м’ясо. Це було видно й так: надто вони скидалися на американських або європейських свиней.
- Але це не домашні свині, - зауважив Герберт. - Попереджую тебе: будь із ними обережніший.
- Синку, - відповів моряк, схиляючись над ямою й витягуючи здобич за маленький відросток, що правив замість хвоста цьому представникові парнокопитних, - хай я краще думатиму, що це свині!
- Чому?
- Бо мені так хочеться!
- Ти так любиш свиней, Пенкрофе?
- Я люблю свинину, - відповів моряк, - а найбільше люблю свинячі ніжки, і якби у цього поросяти їх було не четверо, а восьмеро, я любив би його удвічі дужче!
Зловлені тварини належали до одного з чотирьох видів пекарі; то були таясу, їх можна пізнати за темною шкірою й відсутністю довгих іклів, якими озброєні їхні родичі. Ці пекарі, як правило, живуть стадами, і їх, напевне, водилося досить багато в лісистій частині острова. У всякому разі, вони були придатні до вживання від голови до ніг, а морякові нічого більшого від них і не треба було.
У середині серпня несподівано сталася різка зміна погоди: повіяв північно-західний вітер, мороз послабшав на кілька градусів, і вивари води, що накопичилися в повітрі, незабаром випали на землю снігом. Весь острів укрився білою пеленою і постав перед очима своїх жителів у зовсім новому вигляді. Сніг щедро падав кілька днів підряд, і його шар незабаром досяг двох футів.
Вітер дедалі дужчав, і з висоти Гранітного палацу колоністи чули, як гримить море, б’ючись хвилями в скелі. Подекуди, наштовхуючись на скелясті виступи, вітер починав крутитися стрімким вихором, здіймаючи вгору високі снігові стовпи, які нагадували водяні смерчі, що шалено мчать, ті небезпечні смерчі, по яких судна палять із гармат. Та все ж таки ураган наскакував на острів із північно-західного боку, тобто у тил Гранітному палацу, захищеному від його прямих ударів. Але серед страшної заметілі, що бушувала,ніби у полярному краю, ні Сайрес Сміт, ні його Друзі, попри їхнє бажання, не могли відважитись і носа висунути з печери й сиділи, зачинившись у ній, цілих п’ять днів, від 20 до 25 серпня. Вони чули виття бурі в лісі Жакамара, що напевне дуже постраждав від неї. Мабуть, там було вирвано з корінням безліч дерев, і Пенкроф утішав себе лише тим, що після цього їх не треба буде рубати.
- Вітер найнявся до нас у лісоруби, - казав він. - Хай трудиться.
Та де знайшлася б така сила, що завадила б йому робити своє діло!
Мешканці Гранітного палацу не мали слів, щоб висловити свою вдячність Небу за непохитний міцний притулок! Звичайно, Сайрес Сміт мав законне право на частку тієї вдячності, та, зрештою, сама природа створила для них цю простору затишну печеру, а він її тільки відкрив. Тут усі були в безпеці, недосяжні для шквалів бурі. Якби на плоскогір’ї Широкий Обрій остров’яни побудували хижку з цегли й дерева, вона не встояла б під натиском урагану. Що ж до Комина, то, судячи з гуркоту розбурханого моря, можна було здогадатися, що він став зовсім непридатний як житло, бо хвилі, перекочуючись через острівець Порятунку, певне, люто бились об його стіни. Зате тут, у Гранітному палаці, розміщеному в серці кам’яного масиву, проти якого безсилі і вода, й вітер, колоністам не загрожувала небезпека.
Під час кількох днів вимушеного ув’язнення вони не сиділи склавши руки. У коморі було вдосталь деревини, порізаної на дошки, і вони потроху майстрували нові меблі, обставляючи кімнати міцними і надійними столами й стільцями, адже дерева на них не шкодували. Їхнє рухоме майно не зовсім відповідало цій назві, бо занадто важко було його пересовувати, проте Наб і Пенкроф так пишалися ним, що не поміняли б і на витончені меблі роботи Буля.
Потім столяри стали кошикарями і досягай неабияких успіхів на ниві нового ремесла. На той час вони виявили на північному березі острова густі зарості верболозу й, зокрема, червоного гостролистого верболозу. Напередодні дощів Пенкроф і Герберт нарізали багато гілок цього корисного чагарннка, старанно очистили їх і тепер могли використати для нової справи. Перші кошики виявилися дуже незграбними, але завдяки спритності й кмітливості новояв-лених кошикарів, котрі радилися один з одним, пригадували різні форми кошиків, які їм доводилося бачити, змагалися, чий кошик краще вдасться, у їхньому господарстві незабаром з’явилося безліч кошиків різної форми й призначення. Наплели їх і для комори, і тепер Наб поскладав у них їстівні кореневища, кедрові горіхи й коріння драцени. Протягом останнього серпневого тижня погода ще раз різко змінилася. Знову трохи похолодало, але буря вляглася. Відразу по тому колоністи вийшли з печери. На берег насипало не менше ніж на два фути снігу, проте зверху він узявся твердою кіркою, і йти по ньому було неважко. Сайрес Сміт і його супутники піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій.
Як усе змінилося! Досі зелений ліс, особливо неподалік, де переважали хвойні дерева, вкрився одноманітною білою пеленою. Від вершини гори Франкліна й аж до узбережжя ліси, долини, озера, річка, морський берег - усе стало біле-біле. Вода в річці Вдячності текла під крижаним панциром, який за кожного припливу й відпливу з гуркотом ламався на окремі шматки. Над замерзлою поверхнею озера літало безліч птахів: качки і чирки, шилохвости і чистуни. Хмари птахів! Скелі, між якими з озера водоспадом лилася вода, настовбурчилися химерними шпичками крижин. Здавалося, вода виливається з велетенської страхітливої ринви, вирізьбленої якимось скульптором епохи Відродження у формі роззявленої пащі чудовиська. Що ж до шкоди, завданої ураганними вітрами лісам, то про неї ще не можна було судити, аж доки з них спаде біла снігова товща.
Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт, звичайно ж, не проминули нагоди відвідати пастки. Їх нелегко було, знайти під пеленою снігу. Троє мисливців мусили й самі стерегтися, аби не провалитися в одну з них, а вскочити в свою ж пастку було б і небезпечно, й принизливо. Проте їм пощастило уникнути такої халепи і розшукати пастки; принада лежала в еих иезачеплєна. Отож у ямах здобичі не знайшлося, але навколо лишилося багато слідів, а серед них і чіткі відбитки лап із гострими пазурами. Гєрберт запевнив, що то походили якісь хижаки з родини кошачих, тим самим підтвердивши інженерову думку, що на острові Лінкольна водяться небезпечні звірі..Безумовно, ті хижаки досі жили в густих лісах Далекого Заходу, але. гаані голодом, вони забрели й на плоскогір’я Широкий Обрій. А може, вони почули дух мешканців Гранітного палацу?
- І що ж то воно за такі хижаки з родини кошачих? - запитав Пенкроф.
- Тигри, - відповів Герберт.
- А я думав, ці тварини водяться тільки в теплих краях.
- У Новому Світі вони водяться на просторі від Мексики до аргентинських памп, - відповів підліток. - А позаяк острів Лінкольна перебуває приблизно на тій самій широті, що й басейн річки Ла-Плати, немає нічого дивного, що на ньому водяться тигри.
- Добре, гав не ловитимемо, - відповів Пенкроф.
Нарешті потеплішало, сніг потав, а дощі й зовсім змили його білу пелену. Хоча стояла негода, колоністи поповнювали запаси рослинної їжі: кедрових горіхів, коріння драцени та інших їстівних рослин, кленового соку, а м’ясо їм постачали кролі із відомого нам сажка, агуті та кенгуру. Задля цього вони мусили кілька разів ходити на полювання до лісу й там переконалися у великому буреломі після останнього урагану. Прихопивши возика, моряк із Набом навіть ходили по вугілля, аби припасти кілька тонн, і дорогою бачили, що димар печі для випалювання глиняного посуду дуже пошкоджено вітром, а його верхівку збито не менше ніж на шість футів.
Крім вугілля, до Гранітного палацу завезли ще й дров, сплавивши їх на кількох плотах скреслою річкою Вдячності. Могло статися, що знову вдарять морози.
Відвідавши також Комин, колоністи не могли не зрадіти, що не зоставалися в ньому, коли бушував ураган. Море залишило там незаперечні сліди свого вторгнення. Підняті бурею океанські хвилі, перекочуючись через острівець Порятунку, з дикою силою вривалися в кам’яний лабіринт і лишили по собі товстий шар піску й водоростей, що лежали купами долі й поналіплювалися на скелі. Поки Наб і Герберт із Пенкрофом полювали й поновлювали запаси палива, Сайрес Сміт і Гедеон Спінет наводили лад у Комині й виявили, що горно та плавильна піч, захищені насипаним на них піском, майже не постраждали.
Колоністи не даремно запасалися паливом, зима ще не закінчилась. Ми знаємо, що в Північній півкулі в лютому ще тріщать морози. Очевидно, те саме траплялося у Південній півкулі наприкінці серпня, що відповідає лютому в Північній Америці.
Напередодні 25 серпня після перемінної погоди з дощем і снігом повіяв південно-східний вітер і відразу по цьому вдарив сильний мороз. За інженеровою оцінкою, ртутний стовпчик термометра Фаренгейта опустився б на вісім градусів нижче нуля (22,22° морозу за Цельсієм), і цей лютий холод, що тривав кілька днів, ще важче було витримувати через різкий вітер. Колоністи мусили знову сховатися в Гранітному палаці й щільно позатуляти вікна й двері, зоставивши лише вузький отвір, крізь який могло б надходити свіже повітря; свічок палили дуже багато, і, аби заощадити їх, часто вдовольнялися відблисками вогню, що горів у грубці, а дров вони не шкодували. Кілька разів хтось із їхнього невеликого товариства спускався на берег моря, де щодня приплив нагромаджував цілі купи криги, та незабаром знову повертався до Гранітного палацу, не без труднощів піднімаючись нагору драбиною, за яку тримався задубілими руками. Від пронизливого холоду обмерзлі щаблі аж обпікали пальці.
Відгородившись через морози од цілого світу, мешканці Гранітного палацу мусили чимось заповнити вимушене дозвілля. І тоді Сайрес Сміт почав нову роботу, яку можна виконувати і при затулених вікнах.
Як нам відомо, замість цукру колоністи споживали солодкий кленовий сік, який добували, роблячи на стовбурах кленів глибокі надрізи. Сік той вони збирали в глиняні глеки й застосовували в різноманітних кулінарних рецептах, тим більше, що з часом він відстоявся і став густим, як сироп.
Але такий’ спосіб отримання цукру можна було вдосконалити, і якось Сайрес Сміт оголосив приятелям, що вони мають стати цукроварниками.
- Цукроварниками? - перепитав Пенкроф. - За такою роботою, здається, буває спекотно.
- Дуже спекотно! - відповів інженер.
- Тож саме на часі! - відгукнувся моряк.
Тільки нехай сам термін “цукроваріння” не викликає у вашій уяві великих заводів із складним обладнанням та безліччю робітників. Аж ніяк! Кристалізувати солодкий сироп можна було досить просто. Поставивши на вогонь у великих глиняних мисках, сироп піддали випаровуванню, і незабаром на поверхні рідини з’явилася піна. Коли рідина погустішала, Наб узявся її розмішувати дерев’яною кописткою, що мало прискорити випаровування і водночас не дати їй пригоріти.
Покипівши кілька годин на доброму вогні, який був на користь і цукроварам, і самій рідині, вона зрештою перетворилася на густий сирон. Його розлили у глиняні формочки, заздалегідь виготовлені у тій самій кухонній печі після того, як їм надали різноманітної форми. На другий день сироп затвердів, набувши форми цукрових голів і брусків. То був справжній цукор, трохи рудуватий, але майже прозорий і чудовий на смак.
Холод тривав до середини вересня, і бранці Гранітного палацу починали вже нудитись у своєму ув’язненні. Майже не минало дня, щоб вони не робили спроб вийти з печери, однак їхні прогулянки не могли бути тривалими. Отож і далі велася робота по влаштуванню житла. Працюючи, колоністи обмінювалися думками, спогадами, різними міркуваннями. Сайрес Сміт навчав товаришів багатьох речей, головним чином пояснюючи їм практичне застосування всіляких прикладних наук. Колоністи не мали ніякої бібліотеки, зате інженер був як ходяча енциклопедія, завжди готова до послуг товаришів, завжди розгорнена на потрібній для кожного з них сторінці, й до цього джерела, де знаходилася відповідь на будь-яке питання, вони зверталися вельми часто. Отак минав їхній час, і цих славних мужніх людей, здавалося, зовсім не лякало майбутнє.
Тим часом наближався кінець їхньому зимовому полону. А всі так нетерпляче чекали якщо не тепла, то хоча б кінця нестерпного холоду! Мали б вони теплий одяг, в якому не страшні ніякі морози, скільки походів вони здійснили б і до дюн, і на Качине болото! Тепер було легко підкрастися до дичини, і полювання напевне було б завжди багатим. Але Сайрес Сміт стежив, щоб ніхто з них не важив своїм здоров’ям - за будь-яких обставин йому потрібні були їхні умілі руки, - і товариші його слухалися.
Проте варто сказати, що найнетершшчіше серед них, крім ІІенкрофа, звичайно, переносив ув’язнення Топ. Їхньому вірному помічникові було надто тісно в Гранітному палаці. Він блукав із кімнати в кімнату і по-своєму, але дуже виразно давав зрозуміти, як йому набридло сидіти взаперті.
Сайрес Сміт помічав, підходячи до темного колодязя, який сполучався з морем і мав верхній отвір у кутку комори, що собака якось дивно гарчав. Він аж кружляв навколо того колодязя, прикритого дощаною лядою. Інколи він навіть намагався просунути лапи під ляду, ніби силкуючись підняти її. І гавкав тоді дуже дивно: люто й стривожено.
Інженер нерідко спостерігав за такою його поведінкою. Що ж ховалося в тій ямі? Що могло так хвилювати розумного пса? Колодязь виходив у море, в цьому не було сумніву. Можливо, всередині гранітного масиву він розгалужується на вузькі проходи? Можливо, сполучається з якоюсь іншою печерою, схованою в гранітних надрах? Чи час від часу не припливало якесь морське чудовисько передихнути в його глибині? Інженер не знав уже, що й думати, і мимоволі почав уявляти собі якісь нісенітниці. Звикнувши глибоко заглядати у світ науково поясненної дійсності, він не міг простити собі, що його уява поривається у царину надто загадкових і майже надприродних явищ. Але як тоді пояснити той факт, що Топ, розумний собака, який ніколи не вив на місяць, так уперто обнюхує ляду колодязя й нашорошено прислухається, якщо там немає нічого такого, що могло б викликати його занепокоєння? Топова поведінка цікавила й непокоїла Сайреса Сміта дужче, ніж він одважу-вався зізнатися самому собі.
У всякому разі, він поділився власними враженнями лише з Гедеоном Спілетом, вважаючи зайвим утаємничувати інших товаришів у мимовільні здогади, що їх викликають у нього, можливо, звичайні собачі дивацтва.
Нарешті морози спали. Пішли дощі упереміш із мокрим снігом чи градом, налітали бурі, але негода довго вже не тривала. Крига розтала, зійшов сніг; стали доступними й узбережжя океану, і береги річки Вдячності, й ліс. На превелику радість мешканців Гранітного палацу, повернулася весна, і незабаром колоністи стали проводити в своєму помешканні лише години сну та обідів.
У другій половині вересня колоністи багато часу присвячували полюванню, і тепер Пенкроф знову почав наполегливо вимагати вогнепальної зброї, нагадуючи, що Сайрес Сміт обіцяв її виготовити. Добре знаючи, що без спеціального обладнання майже неможливо виготовити хоч на що-небудь придатну рушницю, інженер ухилявся і відкладав виконання обіцяного надалі. При цьому він зауважував, що Герберт і Гедеон Спілет стали чудовими лучниками і приносили з полювання прекрасну четвероногу й пернату здобич: агуті, кенгуру, пекарі, голубів, дрохв, диких качок, чирків, отож можна ще почекати. Та впертий моряк і слухати нічого не хотів і не давав Сайресові Сміту спокою, домагаючись, щоб той виконав його бажання. А втім, і Гедеон Спілет підтримував Пенкрофа.
- Не виключено, пю на острові, - казав він, - водяться хижаки, і треба подумати, як із ними боротися і як винищити. Можливо, настане час, коли це етане для нас першою необхідністю.
Та на той час Сайреса Сміта найменше турбувало виготовлення вогнепальної зброї, зате дуже турбував брак нового одягу. Той одяг, який ще носили колоністи, пережив зиму, але міг не витримати до наступної зими. Будь-що треба було добути достатньо шкур хижаків та вовни травоїдних тварин, а раз на острові водилися гірські кози, треба було знайти спосіб приручити їх і розвести цілу отару для потреб колонії. За теплої пори року належало здійснити два основні плани: влаштувати обору для прирученої худоби і пташник для пернатих - одне слово, заснувати в якому-небудь куточку острова щось подібне до ферми.
Саме через це виникла доконечна потреба здійснити розвідку в ще не дослідженій частині острова Лінкольна, а саме у високих лісах, що розкинулися на правому боці річки Вдячності, від її гирла до кінця півострова Звивистого, та на всьому західному березі острова. Але в такий похід можна вирушати лише за стійкої погоди, яку належало почекати ще з місяць.
Колоністи нетерпляче ждали певного потепління, і тут трапилася подія, яка ще дужче підігріла їхнє бажання побачити всі свої володіння.
Сталося це 24 жовтня. Того дня, як завжди, Пенкроф вирушив перевірити пастки і поновити принаду, що робив дуже сумлінно. В одній із ям він виявив три вельми бажані для колоністів тварини: самку пекаті з двома поросятами.
Дуже радий, що здобув такі надзвичайні трофеї, моряк повернувся до Гранітного палацу і, як завжди, став невтримно хвалитися ними.
- Ну, пане Сайресе, сьогодні ми приготуємо чудовий обід! - вигукнув він. - І ви також, пане Спілете, добре ним поласуєте!
- Я не проти, - відповів журналіст, - а що ж ми їстимемо?
- Молочне порося.
- Молочне порося... Як послухати вас, Пенкрофе, то можна подумати, що ви принесли куріпок із трюфелями!
- Що? - вигукнув Пенкроф. - Чи не хочете ви сказати, що вам начхати на молочних поросят?
- Ні, чому ж, - відповів Гедеон Спілет без помітного захоплення. - Якщо тільки не зловживати ними...
- Гаразд, гаразд, пане журналісте, - обурився моряк зневажливим ставленням до своєї здобичі. - Зараз ви крутите носом, а сім місяців тому, коли приземлилися на острів, були б на сьомому небі, якби трапилася така дичина!..
- Що вдієш, - відповів журналіст. - Людина істота недосконала: її ніколи не вдовольниш.
- Хай там як, - повернувся до свого Пенкроф, - сподіваюся, Наб сьогодні покаже своє мистецтво. Погляньте на цих поросят! Та не більш як три місяці! Їхнє м’ясо ніжне, мов у перепеличок! Гей, Набе, йди-но сюди! Ходімо на кухню. Я сам простежу за їхнім приготуванням.
І моряк, пішовши попереду Наба на кухню, заходився куховарити.
Ніхто з колоністів не втручався в Пенкрофове чаклування. Разом із Набом він приготував чудовий обід: двох поросят, юшку з кенгуру, копчений окіст, кедрові горішки і пиво з відвару драцени, - все найкраще, що знайшлося в коморі. Та серед усіх страв найбільше смакувала ніжна печеня з молодесеньких пекарі.
О п’ятій у їдальню Гранітного палацу подали вечерю. На столі парувала юшка з кенгуру. Усі погодилися, що вона просто чудова.
Після юшки надійшла черга пекарі; Пенкроф зажадав сам порізати м’ясо і кожному вділив добрячий шматок.
Молочні поросята справді вдалися надзвичайно смачні, і Пенкроф жадібно вминав свою пайку, та несподівано в нього вирвалася гучна лайка.
- Що сталося? - заиитав Сайрес Сміт.
- Я... Я... Щойно зламав собі зуба! - відповів моряк.
- От тобі й маєш! У ваших пекарі виявилися камінці? - запитав Гедеон Спілет.
- Мабуть, так, - відповів Пенкроф, виймаючи з рота щось тверде, чим зламав кутнього зуба.
Але то був ніякий не камінець... То була свинцева дробинка.
Частина друга
ПОКИНУТИЙ
РОЗДІЛ І
Про дробинку. - Будівництво піроги. - Полювання. - На верхівці каурі. - Ніщо не свідчить про присутність людини. - Гербертова й Набова риболовля. - Перевернута черепаха. - Черепаха зникла. - Інженерове пояснення.
Минуло рівно сім місяців від того дня, як пасажирів аеростата викинуло на острів Лінкольна. Відтоді попри всі пошуки вони не виявили на острові жодної людської істоти, жодного разу не бачили нінайменшого диму, що свідчив би про присутність на ньому людини. Школи не знаходили жодної речі, зробленої людськими руками, яка означала б, що в далекі чи в недалекі часи тут побувала людина. Складалося враження: острів не лише не заселений, а на нього взагалі ніколи не ступала людська нога. І тепер усі спостереження й умовиводи розсипалися, як картковий будиночок, через дрібну металеву зернинку, знайдену в тілі невеликого гризуна!
Та й справді, дробинка вилетіла із цівки вогнепальної зброї, а хто ж, крім людини, міг скористатися такою зброєю?
Коли Пенкроф поклав свинцеву дробинку на стіл, його приголомшені товариші лише мовчки дивилися на неї. Несподівано вони яскраво уявили всі наслідки цього, на перший погляд, незначного випадку. Навіть якби перед їхнім зором постала якась надприродна сила, то й тоді вони не були б такі вражені.
Сайрес Сміт, не вагаючись, висловив деякі міркування з приводу цієї дивовижної і несподіваної знахідки. Він узяв свинцеву дробинку двома пальцями, подивився, на .неї з одного, потім з другого боку, помацав її і спитав Пенкрофа:
- Ви впевнені в тому, що пекарі, поранений цією дробинкою, мав не більше трьох місяців?
- Не більше, пане Сайресе, - відповів Пенкроф. - Коли я знайшов його в ямі, він смоктав свою матір.
- Таким чином, - сказав інженер, - це означає, що не більш як три місяці тому на острові Лінкольна хтось вистрілив із рушниці.
- І свинцева дробинка, - додав Гедеон Спілет, - вразила, але не смертельно, цю тваринку.
- У цьому немає сумніву, - погодився Сайрес Сміт. - І ось які висновки належить зробити з цієї пригоди: або на острові були люди до нашого прибуття, або ж вони з’явилися тут щонайбільше три місяці тому. Прибули вони з власної волі чи мимохіть, через повітряну катастрофу чи через корабельну аварію в морі? Все це ми зможемо з’ясувати лише згодом. І європейці вони чи малайці, вороги нам чи друзі - нам також поки що не розгадати, так само, як ми не можемо знати, чи зосталися вони ще на острові, чи вже покинули його. Але ці питання такі важливі для нас, що ми не можемо далі лишатися в невідомості.
- Ні! Сто разів ні! Тисячу разів ні! - вигукнув моряк, схоплюючись із-за столу. - На острові Лінкольна немає інших людей, крім нас! Хай йому чорт! Він надто малий, і якби на ньому хто-небудь жив, ми давно помітили б цих людей!
- Справді, було б дивним, якби тут хтось жив, і ми жодного разу з ним не зустрілися, - мовив Герберт.
- Але, - заперечив йому журналіст, - було б ще дивніше, якби пекарі народився з дробинкою в тілі!
- Якщо тільки вона не сиділа у Пенкрофа в зубі... - поважно озвався Наб.
- Ви думаєте, що кажете, Набе? - огризнувся Пенкроф. - То це я п’ять, а то й добрих шість місяців носив би в щелепі свинцеву дробину? Та й де б вона заховалася? - додав моряк, роззявляючи рота і показуючи два ряди з тридцяти двох чудових зубів. - Дивись добре, Набе, і якщо знайдеш бодай одного зуба з дуплом, я тобі дозволяю вирвати хоч півдесятка зубів!
- Набове припущення справді неприйнятне, - відповів Сайрес Сміт, котрий, незважаючи на глибоку задуму, не міг стримати усмішки. - Немає сумніву: на острові хтось стріляв із рушниці, і не більш як три місяці тому. Але, можливо, якісь люди, висадившись на берег, перебували на острові зовсім недовго або просто обійшли його, бо якби у той час, коли ми роздивлялися острів із гори Франкліна, на ньому жив іще хтось, крім нас, то або ми його побачили б, або він нас побачив би. Отож найімовірніше, що лише кілька тижнів тому зазнав аварії якийсь корабель і буря викинула його пасажирів на берег острова. Та хай там як, а ми повинні зупинитись поки що на такому припущенні.
- На мою думку, - сказав журналіст, - нам слід подвоїти обережність.
- Я також так вважаю, - підтримав його Сайрес Сміт. - На жаль, я побоююсь, чи не висадилися на острів малайські пірати.
- Пане Сайресе, - звернувся до нього моряк, - чи не краще було б спочатку збудувати човна, а вже потім вирушати у розвідку? Ми змогли б і піднятись на ньому вгору річкою, і, якщо треба, пройти понад усім узбережжям острова. Аби тільки не заскочили нас зненацька!
- Гарна думка, Пенкрофе, - відповів інженер, - але ми не можемо далі чекати. Швидше як за місяць човна не збудуєш...
- Великого човна не збудуєш, - заперечив моряк, - але поки що нам потрібний не такий човен, на якому можна виходити в море, а невеличкий човник, і щонайбільше днів за п’ять я беруся зробити пірогу - для нашої річки Вдячності вона підійде.
- За п’ять днів збудувати човна? - вигукнув Наб.
- Так, Набе, індійського човна.
- З дерева? - недовірливо перепитав негр.
- З дерева, - відповів Пенкроф. - Чи то пак, із кори. Повторюю, пане Сайресе, для цієї оборудки п’ять днів - і досить!
- Хай буде по-вашому. Якщо за п’ять днів - згоден, - відповів інженер.
- Але відтепер нам краще триматися насторожі! - зауважив Герберт.
- Незмінно насторожі, друзі мої, - відповів Сайрес Сміт, - і я проситиму вас обмежити походи на полювання околицями Гранітного палацу.
Вечеря закінчилася далеко не так весело, як на те сподівався Пенкроф.
Отже, на острові живуть або жили інші люди, крім колоністів. Після пригоди з дробинкою то був незаперечний факт, і таке відкриття не могло не викликати глибокого занепокоєння колоністів.
Перед сном Сайрес Сміт і Гедеон Спілет довго розмірковували про дробинку. Перед ними знову постало питання: чи не було тут раптом зв’язку між пригодою з дробинкою, незбагненним інженеровим урятуванням та іншими дивними подіями, що не раз уже усіх їх приголомшували? Проте, зваживши всі “за” і “проти” в цьому питанні, Сайрес Сміт під кінець мовив:
- Одне слово, чи хочете ви знати мою остаточну думку, дорогий Спілете?
- Звичайно, Сайресе.
- Так-от: хоч би як старанно ми дослідили острів, нам нічого не пощастить знайти.
З наступного ж дня Пенкроф узявся до роботи. Йшлося про будівництво не шлюпки із шпангоутами і обшивкою, а звичайнісінької плоскодонки, що якнайкраще підійшла б для плавання по річці Вдячності, особливо біля її витоків, де було мілко. Із зшитих між собою шматків кори мало вийти легке суденце, яке завдяки невеликим розмірам і малій вазі при необхідності можна переносити на руках. Пенкроф хотів зшити довгі смуги кори дерев’яними цвяхами і так щільно, що човен вийшов водонепроникний.
Для цього слід було відібрати дерева з гнучкою і міцною корою. Як на те, останній ураган, що лютував на острові, повалив кілька хвойних дерев, цілком придатних для побудови такого човна. Деякі сосни лежали долі, і лишалося тільки здерти з них кору, але інструменти у колоністів були такі недосконалі, що саме це й виявилося найскладнішим. Та зрештою впоралися і з цим ділом.
Поки, не марнуючи й хвилини, Пенкроф трудився під керівництвом інженера, Гедеон Спілет і Герберт, узявши на себе обов’язок постачати всіх харчами, також не сиділи склавши руки. Журналіст не міг намилуватися підлітком, який вправно стріляв з лука й метав списа. Герберт виявляв виняткову відвагу і витримку, поєднання яких можна назвати розумною сміливістю. Обидва товариші ио полюванню дотримувалися порад Сайреса Сміта і не відходили далі, як на дві милі від Гранітного палацу. Але навіть поблизу, скраю лісу, вони вбивали достатньо агуті, кенгуру, пекарі та всілякої іншої здобичі. І хоч після холодів звірі стали рідше потрапляти в пастки, кролячий сажок і далі давав значну кількість звірят, аби вдосталь нагодувати всіх поселенців острова Лінкольна.
Під час полювання з Гедеоном Спілетом Герберт часто заводив мову про свинцеву дробинку та про інженерові висновки з тієї пригоди, й одного дня, 26 жовтня, сказав журналістові:
- Пане Спілете, чи не дивує вас, що потерпілі, які зазнали корабельної аварії і висадилися на острові, досі не з’явилися на узбережжя поблизу Гранітного палацу?
- Дуже дивує, якщо вони ще на острові, - відповів журналіст. - Але зовсім не дивує, якщо їх уже тут немає!
- Гадаєте, вони покинули острів? - перепитав Герберт.
- Напевне покинули, синку, бо якби затрималися, а тим паче, якби й досі лишилися тут, щось та сталося б, що виказало б їхню присутність.
- Однак якщо ті люди покинули острів, то вони не зазнали корабельної аварії?
- Не обов’язково, Герберте, Принаймні вони могли, так би мовити, зазнати тимчасової аварії. Цілком можливо, що ураган викинув їх на острів, не розбивши судна, а коли вітер стишився, вони вийшли в море.
- Мушу зізнатися, - мовив Герберт, - що мені здається, ніби пан Сміт не тільки не хоче, а навіть побоюється зустріти якихось людей на нашому острові.
- Що правда, то правда, - відповів журналіст. - Він переконаний, що в тутешніх водах можуть плавати лише малайські пірати, а ті панове - люті злодії, і від них краще триматися чимдалі.
- Але ж може бути, - міркував далі Герберт, що рано чи пізно ми виявимо на острові їхні сліди, і тоді все з’ясується, чи не так, пане Спілете?
- Не заперечую, синку. Покинутий табір, погасле вогнище можуть навести нас на слід, і саме їх ми й шукатимемо під час наступної експедиції.
Того дня, коли відбувалася ця розмова, обоє мисливців ішли краєм лісу з красенями деревами поблизу річки Вдячності. Над їхніми головами здіймалися на двісті футів угору велетні серед хвойних дерев; тубільці Нової Зеландії називають їх “каурі”.
- Пане Спілете, - раптом звернувся до журналіста Герберт, - знаєте, що мені спало на думку? Якби я піднявся на верхівку одного із цих каурі, то міг би оглянути острів на дуже велику відстань.
- Непогана думка, - відповів журналіст. - Але як ти видерешся на верхівку такого велетня?
- І все ж таки я спробую, - сказав Герберт.
Спритний і меткий хлопець швидко виліз на нижні гілки, які росли так, що підніматися по них було досить легко, і за кілька хвилин опинився аж на верхівці каурі, котра здіймалася над морем заокруглених верхівок інших Дерев величезного лісу.
З височини зір сягав аж до південного краю острова, від мису Кіготь на південному сході до Зміїного мису на південному заході.. На північному заході здіймалася гора Франкліна, що затуляла собою добру чверть обрію.
Зі свого спостережного пункту Герберт міг бачити всю ту ще невідому частину острова, де могли сховатися або й ховалися люди, про присутність яких підозрювали острівні поселенці.
Підліток пильно вдивлявся і в ліс, і в море. На морі нічого не було видно. Жодного вітрила ні на обрії, ні поблизу берега. Щоправда, лісовий масив приховував узбережжя, і якби до самого берега причалив якийсь корабель, особливо корабель без рангоута, то Гербертові його просто не було б видно. Не міг він нічого розгледіти і в хащах лісів Далекого Заходу. На багато квадратних миль ліс утворював над землею щільний купол без єдиної прогалини, без єдиного просвіту. Неможливо було навіть простежити за руслом річки Вдячності і розгледіти те місце в горах, де вона брала початок. Можливо, десь на захід текли й інші струмки та річечки, але Герберт не міг цього стверджувати.
Та коли не видно жодної ознаки людського табору, то, може, десь в’ється хоч невеличкий димок, що свідчив би про присутність людини? Тож Герберт і далі пильно вдивлявся в навколишній простір. Повітря було чисте, прозоре, і на тлі неба за такої погоди вирізнявся б найменший димок. На якусь мить Гербертові здалося, ніби він помітив на заході тоненьку цівку диму, однак, придивившись уважніше, хлопець дійшов висновку, що помилився. А дивився він дуже пильно і зір мав чудовий... Ні, справді, нічого там не було.
Герберт зліз із дерева, й мисливці повернулися до Гранітного палацу.
Через день, 28 жовтня, знову трапилася пригода, якої ніхто не міг пояснити.
Миль за дві від Гранітного палацу Герберту й Набові пощастило натрапити на березі й піймати чудовий екземпляр черепахи - морської черепахи, панцир якої був поділений на квадратики з прекрасним мінливим зеленим полиском.
Герберт помітив її поміж скелями, коли вона пластувала до берега.
- Сюди, Набе, сюди! - крикнув він.
Прибігши, Наб захоплено вигукнув:
- Прекрасне створіння! Але як нам забрати її з собою?
- Дуже просто, Набе, - відповів Герберт. - Перевернемо черепаху на спину, і вона не зможе від нас утекти. Візьми свого кийка і роби так, як я.
Відчувши небезпеку, черепаха заховалася всередину панцира. Сховалося все - і голова, і лапи - перед мисливцями лежала ніби кам’яна брила.
Тоді Герберт і Наб підклали під неї кийки й не без натуги перевернули її на спину. Маючи футів три завдовжки, черепаха важила щонайменше чотириста фунтів.
- Добре! - вигукнув Наб. - Ото зрадіє наш друзяка Пенкроф!
Та й як було не зрадіти друзяці Пенкрофові - м’ясо черепах, що харчуються водоростями, аж солодке на смак. У цю мить із-під панцира виглянула сплюснута маленька голівка, що дуже розширювалася ближче до шиї через глибокі западини в скронях, схованих під шатром панцира.
- І що ж ми тепер робитимемо? - спитав Наб. - Не можемо ж ми тягти її до Гранітного палацу!
- Лишімо її тут, - відповів Герберт. - Сама вона перекинутися не зможе, а ми повернемося по неї, прихопивши візок.
- Домовились.
Та все ж задля перестороги, яку Наб вважав зайвою, Герберт попідкладав під черепашачий панцир великі камінці, що не дали б їй розхитуватися. Після цього мисливці пішли до Гранітного палацу, простуючи піщаним берегом, що широко оголився під час відпливу.
Аби здивувати Пенкрофа, Герберт нічого йому не сказав про “чудовий екземпляр черепахи”, перевернутої догори черевом на піщаному березі; через дві години Герберт і Наб повернулися з візком на те місце, де зоставили черепаху. Та “чудового екземпляра черепахи” там не було. Наб і Герберт перезирнулися, потім уважно подивилися навколо. Ні, вони не помилялися: черепаха лежала саме на цьому місці. Хлопець навіть знайшов камінці, що їх підкладав під панцир, а отже, був упевнений, що помилитися він не міг.
- От тобі й маєш! - розчаровано сказав Наб. - То ці тварюки спроможні ще й перевертатися?
- Виходить, так, - відповів неспроможний нічого збагнути Герберт, розглядаючи на піску камінці.
- Ото побиватиметься Пенкроф, коли довідається про все!
“А панові Сміту, мабуть, теж важко буде пояснити зникнення черепахи”, - подумав Герберт.
- Добре, - мовив Наб, котрому хотілося б приховати їхню невдалу пригоду. - Ми нікому нічого не скажемо.
- Навпаки, Набе, ми повинні про все розповісти, - заперечив Герберт.
І обидва, знову взявши марно притягнутого возика, повернулись додому.
Підійшовши до інженера і моряка, котрі в цей час разом майстрували човна, Герберт розповів їм про все, що сталося.
- Ну й розтелепи! - не стримав роздратування моряк. - Отак проґавити щонайменше п’ятдесят супів!
- Схаменися, Пенкрофе! - обурився Наб. - Ми не винні в тому, що втекла черепаха, - ми перевернули u на спину!
- То погано перевернули! - не здавався впертий моряк.
- Погано?! - вигукнув Герберт і розповів, що навіть попідкладав камінці під черепашачий панцир.
- Чудасія та й годі, - пирхнув Пенкроф.
- Пане Сайресе, - звернувся до інженера Герберт. - Я вважав, що перекинута на спину черепаха - надто коли вона великих розмірів, - не може сама стати на лапи, правда ж?
- Правда, синку, - відповів Сайрес Сміт.
- Тоді як це могло трапитися?..
- На якій відстані від моря ви залишили черепаху? - запитав інженер, припинивши роботу і обмірковуючи те, що сталося.
- Щонайбільше, футів за п’ятнадцять, - відповів Герберт.
- На ту пору був час відпливу?
- Так, пане Сайресе.
- Все ясно, - відповів інженер. - Те, чого черепаха не могла зробити, лежачи на піску, вона легко могла зробити у воді, очевидно, перевернувшися, коли її підхопив приплив, і спокійно попливши в море.
- Ми таки й справді шелепи! - вигукнув Наб.
- Саме це я й мав честь вам повідомити! - сказав Пенкроф.
Ніхто не засумнівався у поясненні Сайреса Сміта. Але чи був він сам переконаний у безперечності такого пояснення? Важко сказати.
РОЗДІЛ II
Перше випробування піроги. - Знайдені на березі речі. - Буксир. - Мис Знахідки. - Вміст ящика: знаряддя праці, зброя, прилади, одяг, книжки, різне начиння. - Чого бракує Пенкрофові. - Євангеліє. - Вірш із Священної Книги.
Двадцять дев’ятого жовтня легкий човен був готовий. Пенкроф дотримав обіцянки і за п’ять днів спорудив із кори щось на зразок піроги, корпус якої скріпив гнучкими прутами з крехімби. Лавка на кормі, друга лавка посередині, аби укріпити борти, спереду - третя лавка, по боках планшири для закріплення кочетів, двоє весел, стернове весло, - так було споряджено човна завдовжки дванадцять футів і вагою не більше двохсот фунтів. Щодо його спуску на воду не виникло жодних труднощів. Це було надзвичайно просто: легеньку пірогу перенесли на піщаний берег, поставили біля самого моря навпроти Гранітного палацу, приплив підняв його, і човен загойдався на поверхні води. Відразу вскочивши в нього, Пенкроф спробував керувати стерновим веслом і переконався, що пірога цілком придатна для здійснення його задумів.
- Слава! - гучно закричав моряк, не нехтуючи нагодою похвалитися власним успіхом. - На човні можна здійснити навіть подорож навколо...
- Світу? - підхопив Гедеон Спілет.
- Ні, острова, - відповів Пенкроф. - Кілька каменів для баласту, на ніс мачту й вітрило, яке нам коли-небудь змайструє пан Сайрес, і ми вирушимо в далеке плавання! То що, пане Сайресе, пане Спілете, Герберте і ти, Набе, невже ви не хочете випробувати наше нове судно? Хай йому чорт! Треба ж нам дізнатися, чи втримає воно всіх п’ятьох!
Справді, вони мусили здійснити цей дослід. Пенкроф одним помахом весла підвів човна вузькою затокою поміж скелями до піщаної коси, і друзі вирішили, що вони сьогодні ж випробують пірогу, пройдуть на ній понад берегом до першого скелястого мису в південній частині бухти.
Залазячи в човен, Наб вигукнув:
- Та в твоєму кораблі повно води, Пенкрофе!
- Дрібниці, Набе! - відповів моряк. - Дерево повинне набрякнути. Днів через два сюди й краплі не просочиться, і в нашому човні буде не більше води, ніж у шлунку п’яниці. Залазьте!
Отож усі сіли в човен, і Пенкроф повів його у відкрите море. Стояла чудова погода, море - тихе, наче поверхня невеличкого озерця, і пірога могла плисти ним так само, безпечно, як тихою течією річки Вдячності.
Наб сів за одне весло, Герберт - за друге, а Пенкроф став на кормі зі стерновим веслом.
Моряк перетнув затоку і обігяув південний кінець сусіднього острівця. З півдня віяв легенький бриз. Хвиль не було ні в протоці, ні у відкритому морі, а легеньких довгих брижів, що здіймалися на поверхні моря, важко навантажений човен майже не відчував. Колоністи відпливли десь на півмилі від берега і тепер могли бачити гору Франкліна у всій її величі.
Потім керований Пенкрофом човен зробив віраж, повернувся до гирла річки Вдячності й поплив понад берегом, що, вигинаючись, тягся до крайньої точки мису і затуляв від зору колоністів Качине болото.
Крайня точка перебувала миль за три від річки Вдячності, рахуючи не по прямій, а по береговій лінії. Колоністи вирішили добратися до краю мису і звідти побіжно оглянути все узбережжя до мису Кіготь.
Човен плив не більше ніж за два кабельтових від узбережжя, обминаючи підводні скелі, що поступово занурювалися глибше й глибше через приплив, який набирав сили. Кам’яний берег полого знижувався від гирла річки до краю мису. Дуже відрізняючись від кручі, якою обривалося плоскогір’я Широкий Обрій, він являв собою примхливе нагромадження суворих диких скель. Їх ніби висипала там могутньою рукою якась потужна надприродна сила. На всьому кам’яному гребені гранітного пасма завдовжки зо дві милі не росло жодної травинки, і воно вельми нагадувало голу руку велетня, котра стримить із зеленого рукава лісу. На двох веслах човен легко плив морем. Гедеон Спілет, тримаючи в одній руці записника, а в другій олівця, великими штрихами замальовував це дике узбережжя. Наб, Пенкроф і Герберт перемовлялися, розглядаючи ще невідому для них частку їхніх володінь, і в міру того, як пірога пливла на південь, обидва миси Щелеп мов переміщалися, іще тісніше замикаючи вхід до бухти Єдності.
Сайрес Сміт мовчки недовірливо вдивлявся в берег, ніби вивчав чужу далеку землю, сповнену глибоких таємниць. Пропливши так зо три чверті години, пірога підійшла майже до краю мису, і Пенкроф уже намірився обійти його, коли Герберт несподівано підвівся і, показуючи на якусь темну пляму, гукнув:
- Гляньте, що там видніється на березі? Всі подивилися у вказаний бік.
- Справді, там щось є, - промовив журналіст. - Ніби якісь засипані піском уламки.
- А-а-а, - вигукнув Пенкроф, - я бачу, що то!
- Що? - запитав Наб.
- Бочки, бочки, які можуть бути повними! - відповів моряк.
- До берега, Пенкрофе! - звелів Сайрес Сміт.
Кілька помахів веслами, і пірога пристала в бухточці, а її пасажири повискакували на пісок.
Пенкроф не помилився. На березі лежали дві бочки, присипані піском і міцно прив’язані до великого ящика; вони його підтримували на воді, поки їх не викинуло на острів.
- Невже поблизу острова зазнав аварії якийсь корабель? - запитав Герберт.
- Певно, так, - відповів Гедеон Спілет.
- Цікаво, що в тому ящику? - вигукнув Пенкроф із цілком природним нетерпінням. - Що ж у ящику? Він забитий, і нічим збити покришку! Може, спробувати каменем?..
І моряк, піднявши важку брилу, вже намірився щосили вдарити нею по стінці ящика, та раптом інженер зупинив його:
- Пенкрофе, чи не могли б ви вгамувати своє нетерпіння хоч на годину?
- Таж пане Сайресе, самі подумайте: може, в цьому ящику є все, чого нам бракує!
- Ми про все довідаємося, Пенкрофе, - мовив інженер, - але послухайтесь мене: не розбивайте ящика, він нам, може, ще знадобиться. Перевезімо його до Гранітного палацу: там і не ламаючи неважко відкрити. До того ж ящик добре наладнали для морської подорожі, і якщо він доплив сюди, то допливе й до гирла річки.
- Ваша правда, пане Сайресе, я не подумав, - відповів моряк. - Хіба все передбачиш?
Сайресова думка була вельми мудрою. Справді, в пірогу, мабуть, і не помістилися б усі речі, що лежали в напевне важкому ящику, бо до нього прив’язали аж дві порожні бочки. Тож краще було прибуксувати його непошкодженим до Гранітного палацу.
Але звідки взявся корабельний ящик? Це питання було Дуже важливим. Сайрес Сміт і його супутники уважно подивилися навкруги і пройшли кількасот кроків берегом.
Жодних уламків поблизу не виявилося. Вдивлялися вони і в море. Герберт із Набом піднялися на високу скелю, але обрій, як і досі, був пустельний. В морі не виднілось ні дрейфуючого корабля, ні неушкодженого вітрильника.
А проте не було сумніву: неподалік у морі сталася корабельна катастрофа. Можливо, їхня знахідка чимось пов’язана й з дробинкою? Можливо, якісь інші люди прибилися на берег з іншого боку острова? А може, вони й досі там? Поміркувавши, колоністи вирішили, що в будь-якому разі чужинці не були малайськими тратами, бо речі, викинуті морем, належали або американцям, або європейцям.
Тепер усі вони зібралися навколо ящика завдовжки п’ять футів і завширшки три фути. Він був зроблений з дубових дощок, старанно збитий і обшитий товстою шкірою, прибитою мідними цвяхами. Дві великі герметично закупорені й, судячи зі звуку, порожні бочки були прив’язані до ящика міцними мотузками, як легко встановив Пенкроф, морським вузлом. Ящик, здавалося, зберігся якнайкраще, та воно й не дивно: його викинуло море на пісок, а не на скелі. Уважно роздивившись його, колоністи дійшли висновку, що у воді він був недовго та й на березі лежить недавно. Вода ніби зовсім не проникла всередину, а отже, й речі мали залишатися неушкеджею.
Очевидно, ящик викинули за борт судна, яке зазнало аварії й мимохіть пливло до острова, викинули, сподіваючись, що ящик допливе до берега, де його знайдуть пізніше, тож пасажири судна потурбувалися забезпечити його плавучість поплавками з двох бочок.
- Ми візьмемо ящика на буксир, дотягнемо його до Гранітного палацу, - мовив інженер, - а там опишемо все, що є в ньому; потім, коли знайдемо на острові когось із уцілілих після можливої аварії, повернемо їм усі речі. Якщо ж нікого не знайдемо...
- Зоставимо їх собі! - вигукнув Пенкроф. - О Господи, та що ж там усередині?
Приплив потроху підбирався до ящика, й здавалося, що коли море досягне найвищого рівня, ящик знову вирветься з піску і попливе у відкритий океан. Колоністи відв’язали одну з мотузок, які зв’язували ящик з бочками, і прикріпили її до корми човна. Потім Пенкроф і Наб підкопали веслами пісок під ящиком, витягли його на плав, і незабаром після цього човен із вантажем на буксирі вийшов у море й став огинати мис, охрещений віднині мисом Знахідка. Ящик був важкий, і бочки ледве втримували його над водою. Не дивно, що моряк весь час побоювався, аби він не відв’язався й не пішов на дно. На щастя, його страхи не здійснилися, і через півтори години після відплиття - саме стільки часу знадобилося, щоб подолати три милі відстані, - човен пристав до берега поблизу Гранітного палацу.
Після цього пірогу й ящика з бочками витягли на пісок, а оскільки море починало знову відступати, то незабаром ящик із човном опинились на суші. Наб збігав додому по інструменти, щоб відкрити ящик, якомога менше його пошкодивши. Зробивши це, колоністи почали описувати знайдене майно. Пенкроф і не пробував приховати своє хвилювання.
Почав він із того, що відв’язав бочки; вони були в доброму стані й ще могли знадобитися, це зрозуміло без ніяких пояснень. Потім, узявши обценьки й повитягавши цвяхи, колоністи швидко зняли кришку.
Всередині вони виявили другий, цинковий, ящик, що, очевидно, мав за будь-яких обставин захистити речі від вогкості.
- Ти ба, - вигукнув Наб, - чи не консерви там усередині?
- Сподіваюся, ні, - відповів журналіст.
- О, якби там знайшовся... - стиха пробурмотів моряк.
- Що саме? - запитав Наб, почувши його слова.
- Та нічого!
Цинкову кришку розсікли посередині по всій ширині ящика, відігнули її до країв і мало-помалу стали діставати різноманітні предмети й складати їх на пісок. Побачивши кожен новий предмет, Пенкроф горлав “слава!”, Герберт плескав у долоні, а Наб танцював... як той негр. Знайшлися там і книжки, які викликали Гербертове захоплення, і кухонне начиння, що його готовий був розцілувати Наб.
Зрештою, колоністи мали всі підстави почувати себе щасливими: у ящику знайшлося різне знаряддя і зброя, прилади й одяг, а також книжки; ось точний список речей, що його Гедеон Спілет заніс у записник.
ЗНАРЯДЯ ПРАЦІ
3 ножі з кількома лезами.
2 сокири для лісоповалу.
2 теслярські сокири.
3 рубанки.
2 маленькі тесла.
1 двостороння сокира.
6 стамесок.
2 терпуги.
3 молотки.
3 великих свердла.
3 малих свердла.
10 мішків із цвяхами б шурупами.
3 пилки різних розмірів.
2 коробки голок.
ЗБРОЯ
2 кремінні рушниці.
2 пістонні рушниці.
2 карабіни центрального бою.
5 мисливських ножів.
4 абордажних шаблі.
2 барильця з порохом фунтів по двадцять п’ять у кожному.
12 коробок із капсулями.
ПРИЛАДИ
1 секстан.
1 бінокль.
1 далекоглядна труба.
1 готовальня.
1 кишеньковий компас.
1 термометр Фаренгейта.
1 барометр-анерощ.
1 коробка з фотографічним апаратом із додатковим об’єктивом, фотопластинками, хімічними речовинами для проявлення фотографій і т. ін.
ОДЯГ
2 дюжини сорочок із тканини, схожої на вовняну, але, напевне, виткану з рослинного волокна.
3 дюжини шкарпеток із тієї самої тканині.
КУХОННЕ НАЧИННЯ
1 чавунець.
6 мідних луджених каструль.
З чавунні сковорода.
10 алюмінієвих приборів. 2 чайники.
1 маленька переносна пічка. 6 столових ножів.
КНИЖКИ
1 Біблія із Старим та Новим Заповітом.
1 атлас.
2 словники полінезійських говірок.
1 енциклопедія природничих наук у шести томах.
3 пачки білого паперу.
2 конторські книги з білими аркушами.
- Треба визнати, - сказав журналіст, закінчивши опис майна, - що власник цього ящика - практична людина! Знаряддя праці, зброя, прилади, одяг, кухонне мачмння, книжки, - нічого тут не бракує! Таке враження, що він чекав корабельної катастрофи і заздалегідь до неї приготувався!
- Тут справді нічого не бракує, - замислено прошелотів Сайрес Сміт.
- І зовсім не викликає сумнівів те, - додав Герберт, - що ні корабель, який віз цього ящика, ні його власник не мали нічого спільного з малайськими піратами.
- Якщо тільки його власник не опинився у полоні в піратів... - зауважив Пенкроф.
- Навряд, - відповів журналіст. - Швидше всього, буря пошкодила поблизу острова американське або європейське судно і його команда, аби врятувати хоча б най-необхідніше, запакувала ящик і кинула його в море.
- Ви такої самої думки, пане Сайресе? - запитав Герберт.
- Авжеж, синку, - відповів інженер. - Могло й так статися. Можливо, в момент корабельної аварії або передбачаючи її, екіпаж зібрав у цей ящик різні предмети першої необхідності, щоб потім підібрати їх десь на березі острова...
- Навіть фотоапарат? - досить недовірливо запитав моряк.
- Що ж до фотоапарата, - відповів Єайрес Сміт, - то я не зовсім розумію потребу в ньому, і для нас, як і для будь-кого, хто зазнав корабельної катастрофи, було б краще, якби в ящик поклали більше різного одягу та бойових припасів!
- А чи немає на приладах, знарядді або книжках якоїсь позначки чи назви міста, завдяки яким ми довідалися б, звідки вони? - запитав Гедеон Спілет.
Слушна думка. Колоністи уважно передивилися кожну річ, особливо книжки, прилади й зброю. Та всупереч усталеним правилам ні на зброї, ні на приладах не виявилося жодної заводської марки, хоча вони були в такому чудовому стані, наче ними ще ніхто не користувався. Те саме виявилося й після огляду знарядь праці та інструментів; усе було зовсім нове, свідчачи про те, що речі бралися не навмання, аби лише вкинути їх у ящик, а відбиралися старанно й продумано. Про те саме свідчив і внутрішній цинковий ящик, який захищав речі від вогкості і не міг бути злютований у хвилини панічного поспіху.
Що ж до енциклопедії природничих наук і словників полінезійських говірок, надрукованих англійською мовою, то на жодній із книжок теж не було ні прізвища видавця, ні року видання.
Те ж саме стосувалося й англомовної Біблії, чудово виданої in-quarto
Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
