Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
[18].
Айртон зостався самотній на острові, та йому не бракувало ні зерна, ні різноманітних знарядь. Він, злочинець, міг оселитися у хижці, збудованій капітаном Грантом. Життя його було забезпечене, і йому лишалося тільки згадувати на дозвіллі про свої злочини й каятися.
І він, панове, покаявся, совість не давала йому спокою; він почувався таким нещасним! Айртон сказав собі, що коли люди приїдуть, аби забрати його з острівця, він має бути гідним такої милості. Скільки вистраждав той бідолаха! Скільки працював, сподіваючись очиститися працею! Скільки часу провів у молитвах, надіючись, що молитва переродить його!
Так минуло років два-три; змучений самотністю Айртон, що видивився всі очі, чекаючи корабля і питаючи себе, чи довго ще доведеться йому спокутувати провину, неймовірно страждав. А яка ж бо важка самотність для людини, що божеволіє з горя і сорому! Та, очевидно, Небо ще не досить покарало нещасного, бо він помічав, що мало-помалу втрачає глузд! Він не міг би сказати вам, коли все це сталося, - через два, через три чи через чотири роки, але зрештою вигнанець утратив будь-яку подобу людини - таким ви його і знайшли!
Я, панове, не маю потреби пояснювати, що Айртон, або Вен Джойс, і я - одна особа!
Наприкінці розповіді Сайрес Сміт і його товариші не витримали і підвелися. Важко переказати, як вона їх схвилювала! Розгорнута перед ними картина невтішного ґоря і нестерпних страждань розчулила їх до глибини душі.
- Айртоне, - сказав Сайрес Сміт, - ви були запеклим злочинцем, але Небо напевно побачило, що стражданням і каяттям ви спокутували свої злочини! Вас прощено, Айртоне! Чи не хотіли б ви стати тепер нашим товаришем?
Айртон позадкував.
- Ось вам моя рука! - промовив інженер.
Айртон кинувся до Сайреса Сміта і потис йому руку; з очей у нього скотилися дві великі сльози.
- Хочете жити з нами? - запитав інженер.
- Пане Сміте, дозвольте мені ще трохи... дозвольте мені пожити самому в тому будиночку!
- Як хочете, Айртоне, - відповів інженер.
Айртон уже хотів іти, коли Сайрес Сміт звернувся до нього з останнім запитанням:
- Скажіть мені, друже, ще одне: якщо ви так хочете лишатись на самоті, навіщо ви кинули в море записку, яка допомогла нам знайти вас?
- Записку? - перепитав Айртон, здавалось, не розуміючи, про що йдеться.
- Так, покладену в пляшку записку, яку ми знайшли у морі і в якій було вказано точні координати острова Табор!
Айртон провів рукою по лобі. Потім, подумавши, відповів:
- Я ніколи не кидав у море ніяких записок!
- Ніколи? - вигукнув Пенкроф.
- Ніколи!
І Айртон, уклонившись, вийшов.
РОЗДІЛ XVIII
Розмова. - Сайрес Сміт і Гедеон Спілет. - Інженерова ідея. - Телеграф. - Дроти. - Батарея. - Абетка. - Літо. - Процвітання колонії. - Фотокартка. - Білі пташки. - Два роки на острові Лінкольна.
- Бідолаха! - сказав Герберт, повертаючись до урочистої зали після марної спроби догнати Айртона, що спустився мотузкою підйомника і зник у темряві.
- Він повернеться, - мовив Сайрес Сміт.
- Пане Сміте! - вигукнув Пенкроф. - Що все це означає? Як це так? Виходить, записку кинув у море не Айртон? Хто ж тоді це зробив?
Пенкрофове запитання було надзвичайно доречним.
- Він сам кинув записку, - відповів Наб. - Тільки бідолаха був уже тоді несповна розуму і тому не запам’ятав...
- Авжеж, Набе, - притакнув Герберт. - Він зробив це несвідомо.
- Іншого пояснення й бути не може, - аж надто охоче погодився інженер. - Зрозуміло також, завдяки чому Айртон міг точно назвати розташування острова: попередні події цілком пояснюють це.
- Проте, - заперечив Пенкроф, - якщо він кинув записку в море до свого здичавіння, тобто сім-вісім років тому, то як сталося, що вона зовсім не намокла?
- Це тільки доводить, що Айртон утратив розум значно пізніше, ніж він сам думає.
- Так, це єдине, що можна припустити, - сказав Пенкроф. - Інакше ця історія була б зовсім непоясненна.
- Атож, непоясненна, - буркнув інженер, якому ніби хотілося уникнути цієї розмови.
- Але чи правда те, що розповів Айртон? - запитав Пенкроф.
- Так, - відповів журналіст. - Усе, що він нам розповів, - чистісінька правда. Я чудово пам’ятаю, що в газетах було вміщено саме такий звіт про рятувальну експедицію Гленарвана і про її успішне завершення.
- Не сумнівайтеся, Пенкрофе, - запевнив Сайрес Сміт. - Айртон сказав правду, жорстоку правду. Коли люди такі нещадні до себе, вони завжди кажуть правду.
Наступного дня, 21 грудня, обійшовши берег, колоністи піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій, але Айртона там не знайшли. Очевидно, він іще напередодні вирушив до хатини в загоні, й вони вирішили не мозолити йому очей, сподіваючись, що час краще загоїть рани, яких не вилікувала дружня увага.
Герберт, Пенкроф і Наб узялися до своєї звичної роботи. Того ж дня інженер і Гедеон Спілет повернулися до майстерні в Комині.
- Знаєте, дорогий Сайресе, - мовив журналіст, - ваше вчорашнє пояснення пригоди з пляшкою аж ніяк не задовольнило мене! Як можна робити припущення, ніби той бідолаха написав записку і кинув її в море, а в нього не зосталося про це й сліду в пам’яті?
- Та я й не думав, що то він кинув записку, дорогий Спілете.
- Як, ви досі вважаєте...
- Нічого я не вважаю... Я нічого не знаю! - відповів Сайрес Сміт, перебиваючи журналіста. - З мене досить того, що я занотував і цю пригоду до списку тих таємничих подій, яких ніяк не можу пояснити!
- Справді, Сайресе, незбагненні події! Ваше врятування,ящик, викинутий на піщаний берег, пригоди Топа й нарешті ота пляшка... Чи знайдемо ми коли-небудь ключ до розгадки всіх цих таємниць?
- Так! - рішуче сказав інженер. - Знайдемо, навіть якби довелося перекопати весь острів аж до надр!
- Може, з часом якась випадковість допоможе нам розгадати цю таємницю?
- Якась випадковість, Спілете? Я так само мало вірю у випадковість, як і в дива на білому світі. Усі ті незбагненні події мають якусь причину, і я розгадаю її! А поки що працюймо й спостерігаймо!
Настав січень. Починався 1867 рік. У розпалі були літні роботи. Герберт і Гедеон Спілет, відвідавши загін для худоби, переконалися, що Айртон оселився в спорудженій для нього хатині. Він турботливо доглядав довірене йому велике стадо кіз та муфлонів і звільнив колоністів від стомливої необхідності що два або що три дні ходити до загону. Проте вони вирішили все ж таки досить часто навідуватися сюди, щоб не лишати Айртона довго на самоті.
Перебування Айртона у цій частині острова, яка викликала в інженера й Гедеона Спілета певні підозри, було корисним іще й тому, що він наглядав за околицями і в разі чого повідомив би про все, що там трапилося б.
Могла статися й така пригода, про яку слід було негайно повідомити інженера. Не кажучи про все, що пов’язане з таємницями острова Лінкольна, на обрії міг з’явитися корабель, могла статися аварія на західному узбережжі, могли, зрештою, висадитись пірати і таке інше.
Тому Сайрес Сміт вирішив налагодити швидкий зв’язок із Гранітним палацом.
Десятого січня він поділився з колоністами своїми міркуваннями з цього приводу.
- Все це так, пане Сайресе, - зауважив Пенкроф, - але як це зробити? Чи не думаєте ви провести телеграф?
- Саме так, - відповів інженер.
- Електричний? - здивувався Герберт.
- Електричний, - відповів Сайрес Сміт. - Ми маємо все необхідне, щоб виготовити батареї; важче буде зробити залізний дріт, але, гадаю, з допомогою волочильні ми й цьому дамо раду.
- Еге-е-е, після цього, - сказав моряк, - я не втрачаю надії незабаром покататися по острову на поїзді!
Колоністи відразу взялися до діла, почавши з найскладнішого - виготовлення дротів, бо якби тут їх спіткала невдача, все інше - батареї та обладнання - було б непотрібне.
Як відомо, залізо на острові Лінкольна було найвищої якості, а отже, мало добре витягуватися.
Сайрес Сміт почав із того, що зробив волочильню - стальну дошку з отворами різного діаметра, проходячи крізь які, залізний прут щораз тоншає, аж доки сягає необхідної товщини. Максимально, як кажуть металурги, загартувавши стальну волочильню, інженер нерухомо закріпив її на глибоко вкопаних у землю стовпах, неподалік від водоспаду, силу якого він знову хотів використати.
Йому спало на думку переобладнати тимчасово зупинену сукновальню на волочильню і примусити вал, який обертала сила води, протягувати дріт, намотуючи його на себе.
Цей процес був досить складний і клопіткий. Тонкі штаби м’якого заліза, загострені з одного кінця терпугом, вставлялися в найбільші отвори волочильні й протягувалися, намотуючись на вал сукновальні. Намотана на вал стрічка завдовжки від двох до тридцяти футів розмотувалася і знову протягувалася, але цього разу крізь отвір меншого діаметра. Кінець кінцем інженер одержав достатню кількість дротин завдовжки від сорока до п’ятдесяти футів; їх легко було з’єднати і протягти на п’ятимильну відстань, що відокремлювала Гранітний палац від загону для худоби.
На цю роботу пішло лише кілька днів; до того ж, переконавшись, що машина працює добре, Сайрес Сміт залишив коло неї друзів, а сам заходився виготовляти батареї.
Тепер ішлося про виготовлення батарей постійного струму. Як відомо, у сучасних батареях елементи складаються із штучного графіту, цинку й міді. Міді інженер не мав, - попри всі пошуки, він не виявив навіть найменших ознак цього металу на острові Лінкольна; доводилось обходитися без неї. Штучний графіт одержують на газових заводах після того, як із кам’яного вугілля в ретортах виділиться увесь водень; аби добути такий графіт, довелося б установити спеціальні прилади, що було надто складним завданням. А цинк вони мали, читачі пам’ятають: у ящик, знайдений на мисі Знахідка, було вкладено другий, цинковий, і кращого застосування для цього цинку годі було й придумати.
Отож, добре поміркувавши, Сайрес Сміт вирішив зробити найпростішу батарею, подібну до тієї, яку 1820 року винайшов Беккерель, бо для такої батареї потрібний тільки цинк. Що ж до інших речовин, - азотної кислоти і поташу, - то їх інженерові не бракувало.
Пояснимо, як було влаштовано що батарею, що працювала на взаємодії азотної кислоти й поташу.
Сайрес Сміт заготував кілька скляних банок і наповнив їх азотною кислотою. Потім затулив кожну банку корком із прорізаним посередині отвором; в отвори він уставив скляні трубки, нижній кінець яких позатикав глиняними втулками та обмотав клаптиками тканини. Потім через верхню, відкриту, частину трубок налив у них розчин поташу, добутого із золи різних рослин: таким чином азотна кислота й поташ вступали в реакцію між собою, пройшовши крізь глиняну втулку. Відтак Сайрес Сміт узяв дві смужки цинку і занурив одну в азотну кислоту, а другу - в розчин поташу. Коли обидві пластинки були з’єднані дротиком, виник електричний струм, що йшов від негативного полюса, зануреного в азотну кислоту, до позитивного полюса, зануреного в розчин поташу. Щоб одержати батарею, достатню для живлення електричного телеграфу, лишалося тільки послідовно з’єднати між собою кілька елементів.
Шостого лютого колоністи почали встановлювати стовпи із складними ізоляторами для дротів, що їх мали протягти понад шляхом до загону для худоби. Через кілька днів проводка була готова до передачі електричних сигналів зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, а земля мала служити тим провідником, по якому струм ішов би до відправної точки.
Колоністи виготовили дві батареї: одну - для Гранітного палацу, другу - для загону, щоб установити між ними двосторонній зв’язок.
Приймальний і передавальний апарати були дуже прості. На обох кінцях лінії ізольований дріт намотувався на брусок м’якого заліза. Таким чином утворювався електромагніт. Коли в мережу вмикався струм, він ішов від позитивного полюса батареї до електромагніта, намагнічував його і через землю повертався до негативного полюса. Як тільки струм припинявся, електромагніт розмагнічувався. Пластинка з м’якого заліза, закріплена біля електромагніта, притягувалася до нього, коли він був намагнічений, і поверталась у висхідне положення, як тільки струм припинявся. До цієї пластинки було прикріплено заточений шматочок графіту, що креслив на паперовій смужці лінії й точки, залежно від того, який передавався сигнал - довгий чи короткий. Комбінації з рисок і крапок, відомі під назвою азбуки Морзе, давали можливість передавати на відстань літери, слова й цілі речення.
Все було остаточно готове 12 лютого. Того дня Сайрес Сміт послав першу телеграму Айртону із запитом, чи все гаразд у загоні, й через кілька секунд той відповів, що все добре.
Пенкроф радів телеграфу, наче дитина новій іграшці, і відтоді щоранку й щовечора телеграфував Айртону, який ніколи не відмовчувався.
Цей спосіб зв’язку давав дві відчутні для всіх переваги: перш за все колоністи завжди знали, чи перебуває Айртон у загоні, а крім того, їхній новий товариш не повинен був почуватися таким самотнім, як досі.
А втім, Сайрес Сміт не рідше ніж раз на тиждень відвідував його у загоні, а іноді й сам Айртон приходив до Гранітного палацу, де його завжди зустрічали дуже гостинно.
Серед буденної праці літо непомітно хилилося до кінця. Харчові припаси колонії щоденно зростали, особливо після того, як дозріли вивезеш з острова Табор овочі й злаки. Плоскогір’я Широкий Обрій стало тепер справжньою житницею колонії. Четвертий урожай хліба був просто чудовий, хоч, звичайно, нікому не спало на думку перелічувати чотириста мільярдів зернин, знятих із поля. Щоправда, спочатку Пенкрофові сяйнуло було таке в голову, але він одразу перелякано замахав руками, як тільки інженер пояснив, що навіть якби той лічив по триста зернин щохвилини, або дев’ять тисяч зернин щогодини, йому, може, не вистачило б і п’яти тисяч п’ятисот років, аби завершити підрахунки!
Погода стояла чудова; дні ще були спекотні, але вечорами морський бриз освіжав повітря, і мешканці Гранітного палацу вночі тішилися прохолодою. Кілька разів над островом Лінкольна пролітали грози, короткі, але надзвичайно сильні, - по кілька годин обрій аж палав від блискавок, а гримкотів, не стихаючи й на хвилину.
Колонія процвітала. Мешканців пташника наплодилося стільки, що довелося трохи їх вирізати. Свині опоросилися, і бідний Пенкроф та Наб мусили витрачати чимало часу на догляд за ними. Онагри також принесли приплід - двох гарненьких лошат; тепер на онаграх часто їздили верхи Гедеон Спілет і Герберт, який завдяки журналістовим настановам зробився чудовим вершником. А іноді тварин запрягали у воза, щоб привезти до Гранітного палацу дрова, кам’яне вугілля та різні потрібні інженерові матеріали. За цей час колоністи кілька разів побували у хащах лісів Далекого Заходу. Їх не лякала спека, бо густе шатро крон могутніх дерев, що висіло над головами дослідників, майже не пропускало палючого сонця, а в лісі було навіть прохолодно. Так вони оглянули весь лівий берег річки Вдячності аж до дороги, що з’єднувала загін для худоби із гирлом Водоспадної річки.
Але, вирушаючи у похід, колоністи не забували взяти зброю, бо їм часто траплялися люті й небезпечні дикі кабани, з якими хоч-не-хоч, а треба було боротися. Того ж літа було оголошено нещадну війну ягуарам. Гедеон Спілет ненавидів їх лютою ненавистю, а його учень Герберт цілком поділяв журналістові почуття і був йому добрим помічником. Озброєні до зубів, вони тепер не боялися зустрічі з цими хижаками. Усіх захоплювали Гербертова сміливість і журналістова витримка. Урочисту залу в Гранітному палаці прикрашали вже два десятки чудових шкур, і якби тепло протрималося на острові довше, були.б знищені всі ягуари, - а це й була та мета, якої прагнули мисливці. Кілька разів і Сайрес Сміт вирушав у розвідку в недосліджені частини острова, де надзвичайно уважно оглядав місцевість. Шукав він у лісових хащах не сліди лісових тварин, проте нічого так і не помітив.
Топ і Юп, які супроводили його в тих походах, були спокійні, всією поведінкою засвідчуючи, що довкіл немає нічого незвичайного, зате в Гранітному палаці, як і досі, Топ нерідко люто гарчав, кружляючи навколо колодязної ляди.
Того ж літа Гедеон Спілет і його помічник Герберт уперше випробували знайдений у ящику фотографічний апарат, який досі лежав без ужитку, і зробили багато знімків у наймальовничіших куточках острова.
Крім апарата з сильним об’єктивом, у ящику знайшлося все необхідне для фотографування: колодій для обробки пластинок, азотнокисле срібло, що забезпечує пластинкам світлочутливість, гіпосульфат для фіксажу, хлористий амоній, у якому вимочують папір для позитивів, оцтовокислий натрій і хлористе золото, що ним просякають фотопапір. У ящику також знайшовся папір, уже просякнутий хлором; перш ніж накласти його на негатив, треба було зробити лише одне: занурити на кілька хвилин у розчин азотнокислого срібла.
Незабаром журналіст і його помічник стали майстерними фотографами й одержали досить гарні фотознімки острівних краєвидів - панораму острова з горою Франкліна на обрії, гирло річки Вдячності, мальовничо обрамлене високими скелями, узлісся і загін для худоби, що притулився до підніжжя гори, химерні обриси мису Кіготь і мису Знахідки толю.
Не забули фотографи й наробити фотопортретів усіх колоністів.
- Нас стає щораз бішене, - жартував Пенкроф.
Моряк був у найбільшому захваті від власного добре зробленого фотопортрета, який разом з іншими знімками прикрашав стіни Гранітного палацу. Він щиро тішився, так довго розглядаючи ту стіну фотовиставки, ніби перед ним була вітрина найкращого фотоательє на Бродвеї. Однак треба зізнатися, що найвдаліше вийшов Юпів портрет. Дядечко Юп позував перед апаратом із поважністю, яку годі описати словами, і вийшов, наче живий!
- Здається, він ось-ось скорчить гримасу, -голосно жартував моряк.
Юпові важко було догодити, і він обурився б, якби портрет не припав йому до душі, але знімок дуже сподобався орангутангові, і він довго самовдоволено милувався собою.
У березні спека спала. Почалися дощі, проте повітря було ще тепле. Того року березень, - він відповідав вересню у Північній півкулі, - виявився холоднішим і більш дощовим, ніж очікували. Можливо, він провіщав ранню й суворішу зиму.
Якось вранці 21 березня колоністам навіть здалося, що випав сніг. Прокинувшись на світанку, Герберт підійшов до вікна і вигукнув:
- Гляньте, весь острівець Порятунку вкрито снігом!
- Як, о цій порі вже випав сніг? - перепитав журналіст, наблизившись до хлопця.
Усі колоністи й собі підійшли до вікон і побачили, що не лише острівець, а й увесь берег біля підніжжя Гранітного палацу вкритий густою пеленою снігу.
- Здається, це справді сніг! - сказав Пенкроф.
- Дуже схоже на те, - відповів Наб.
- Але ж термометр показує п’ятдесят вісім градусів (14° вище нуля за стоградусним термометром)! - зауважив Гедеон Спілет.
Сайрес Сміт мовчки дивився на білу габу, що вкривала острів; він ніяк не міг збагнути такого незрозумілого явища - сніг у таку пору року і за такої температури!
- Хай йому біс! - вигукнув Пенкроф. - Усі наші городи померзнуть!
Моряк хотів уже спуститися на берег, але спритний Юп випередив його і першим зісковзнув униз.
Не встиг орангутанг торкнутися землі, як пелена снігу раптом піднялася з берега і розвіялася в повітрі сотнями тисяч пухнастих сніжинок, що на кілька хвилин заступили навіть сонце.
- Це пташки! - вигукнув Герберт.
Справді, то були цілі хмари морських птахів із сліпучо-білим оперенням. Сотні тисяч їх сіли на острівець та на узбережжя і після недовгого відпочинку знову знялися в повітря й зникли вдалині на очах у приголомшених колоністів, перед якими, ніби на сцені, зима несподівано змінилася літом. На жаль, усе сталося так швидко, так несподівано, що ні журналіст, ні юнак не встигли підстрелити жодної пташки, аби дізнатися, до якого виду вони належать.
Через кілька днів, 26 березня, виповнилася друга річниця приземлення колоністів на острівець Порятунку та острів Лінкольна.
РОЗДІЛ XIX
Спогади про батьківщину. - Надії на майбутнє, - Плани дослідження узбережжя. - 16 квітня - день відплиття. - Вид із моря на Зміїний півострів. - Базальтові скелі на західному березі острова. - Негода. - Настання ночі. - Ще одна незбагненна пригода.
Минуло цілих два роки! Два роки колоністи жили вдалині від людей, не мали з людством ніякісінького зв’язку! Вони навіть не уявляли, що.робиться в світі, і жили на острові, що загубився серед Тихого океану, ніби на маленькому астероїді Сонячної системи!
Що там діється тепер на рідній землі? Їх ніколи не покидала думка про батьківщину, яку шматувала громадянська війна; можливо, через повстання Південних штатів там і досі проливається кров? Ці думки сповнювали їх тривогою, і вони часто розмовляли про рідний край, не сумніваючись, що справедлива справа федералістів переможе на славу Сполучених Штатів.
Протягом обох років поблизу острова не з’явилося жодного корабля, не майнуло жодне вітрило. Було цілком очевидно, що острів Лінкольна лежав осторонь морських шляхів і, можливо, навіть нікому не був відомий, про що свідчили, до речі, й карти, на які його ще не було нанесено. Бо хоч острів і не мав зручної бухти, однак прісноводні джерела, безумовно, приваблювали б сюди кораблі.
Хоч куди кинь оком, безмежне море було завжди пустельним; колоністи не могли чекати рятунку з-за моря: щоб повернутися на батьківщину, вони мусили сподіватися тільки на себе.
Проте одна можливість урятуватися все ж таки існувала, і саме про неї колоністи вели мову, зібравшись якогось квітневого вечора в урочистій залі Гранітного палацу.
Вона, якраз розмовляли про Америку, про рідні краї, що їх уже майже не сподівалися побачити знову.
- Як на мене, є тільки один спосіб покинути острів Лінкольна, - міркував Гедеон Спілет, - це побудувати велике судно, що могло б витримати довгий морський перехід у кілька сотень миль. Мені здається, якщо ми могли збудувати бот, то зможемо спорудити й корабель!
- І якщо ми змогли допливти до острова Табор, - додав Герберт, - то зможемо дістатися й до архіпелагу Туамоту!
- Не скажу “ні”, - відповів Пенкроф, за яким у морських питаннях лишалося останнє слово. - Не скажу “ні”, хоч це зовсім не одне й те саме - пропливли півтори сотні чи півтори тисячі миль! Коли наш бот ішов на острів Табор, вітер грався з ним, як із тріскою, але ми знали, що берег недалеко і з одного, і з другого боку. Але пройти тисячу двісті миль, - а до найближчої землі аж ніяк не менше, - то зовсім інше діло!
- Чи означає це, Пенкрофе, що ви побоялися б при потребі здійснити таку подорож? - запитав журналіст.
- Я не побоявся б нічого в світі, пане Спідете, - відповів моряк. - І ви добре знаєте - я не боягуз.
- До речі, Пенкрофе, у нас тепер є ще один моряк, - зауважив Наб.
- Хто?
- Айртон.
- Точно, - підтримав Герберт.
- Якщо тільки він згодиться поїхати звідси, - відповів Пенкроф.
- Отакої! - вигукнув журналіст. - Невже ви гадаєте, що Айртон відмовився б їхати, якби Гленарванова яхта прийшла по нього на острів.
- Ви, друзі мої, забуваєте, - втрутився інженер, - що за останні роки перебування на острові Табор Айртон позбувся розуму. Але річ не в тому. Треба обміркувати, чи могли б ми вважати прихід шотландської яхти шансом на наш порятунок? Сподіваюся, ви не забули: Гленарван обіцяв Айртонові забрати його з острова Табор, коли вважатиме, що той достатньо покараний за скоєні злочини; я переконаний - він повернеться.
- Авжеж, - погодився журналіст, - а я додам, що шотландець незабаром прибуде, бо минуло цілих дванадцять років відтоді, як він висадив Айртона на острівці Табор!
- Еге ж! Я згоден з вами, - відповів Пенкроф, - лорд повернеться, і дуже скоро.
Але нам від того не легше, адже куди він попливе? Не до острова Лінкольна, а до острівця Табор.
- Безумовно, - погодився й Герберт, - тим паче, що острів Лінкольна навіть не нанесено на карту.
- А тому, друзі мої, - мовив інженер, - треба вжити належних заходів і повідомити того, хто припливе до острова Табор, що ми і Айртон перебуваємо на острові Лінкольна.
- Саме так, - вів далі журналіст. - На мою думку, найпростіше залишити у хижці, де жив капітан Грант, а потім Айртон, записку з точними координатами нашого острова; до того ж покласти її так, щоб вона впала в очі лордові Гленарвану та його супутникам.
- От шкода, - прикро зітхнув моряк, - що ми не здогадалися цього зробити, коли вперше плавали до Табора!
- А навіщо б ми це робили? - заперечив Герберт. - На той час ми ще не мали й уявлення, хто такий Айртон і що з ним сталося; не знали й того, що по нього хтось обіцяв повернутися; про все довідалися лише восени, і вже пізно було повертатися туди.
- Так, - мовив Сайрес Сміт, - надто пізно, і тепер цю подорож треба відкласти аж до весни.
- А що, коли шотландська яхта прийде не сьогодні- завтра? - запитав Пенкроф.
- Навряд, - висловив сумнів інженер. - Зимової пори лорд Гленарван не ризикне вирушити в далеку дорогу. Або він уже побував на острові Табор за ті п’ять місяців, відколи Айртон з нами, або прибуде туди не раніше ніж наступного жовтня. В такому разі ми не запізнимось, якщо у перші ж весняні дні відвеземо листа на острів Табор.
- Зізнаюся, - скрушно промовив Наб, - була б справжня біда, якби виявилося, що “Дункан” з’явився у цих морях лише кілька місяців тому!
- Сподіваюся, це не так, - відповів інженер, - і Небо не позбавить нас останньої можливості повернутися на батьківщину!
- Гадаю, - зауважив журналіст, - ми про все дізнаємося, ще раз відвідавши острів Табор. Бо якщо шотландці побували на острові, там неодмінно залишаться сліди їхнього перебування.
- Безумовно, - погодився інженер. - Отож, друзі, по-ки не втрачено надії на порятунок саме таким шляхом, наберімося терпіння й чекаймо. Коли ж виявиться, що сподіватися нема на що, тоді обміркуємо,пю робити далі.
- Принаймні, - мовив Пенкроф, - ми повинні сказати, що залишаємо острів Лінкольна зовсім не тому, що нам тут погано живеться!
- Та ні, Пенкрофе, - підтримав інженер, - тільки тому, що ми тут відірвані від найдорожчого, що має людина, - від родини, друзів, своєї землі!..
Так і вирішили, й відтоді колоністи вже не заводили розмов про будівництво великого корабля і про далеке плавання на північ, до архіпелагів, чи на захід, до берегів Нової Зеландії, а взялися до буденної роботи, готуючись до третьої зимівлі у Гранітному палаці.
Та все ж таїш вони погодилися, що треба до настання зими здійснити на боті подорож навколо острова Лінкольна. Це рішення було ухвалене у зв’язку з тим, що вони досі не мали повного уявлення про західне й північне узбережжя острова між гирлом Водоспадної річки і мисом Щелеп, а також про вузьку затоку, схожу на роззявлену пащу акули.
Підготовлений Пенкрофом план морської експедиції, звісно, схвалив Сайрес Сміт, якому дуже кортіло оглянути всі свої володіння.
Погода була нестійкою, але барометр падав або піднімався поступово, тож різких змін погоди не доводилось боятися. Саме першого тижня у квітні стрілка барометра пішла вниз, днів п’ять чи шість дув сильний західний вітер, а потім вона поповзла вгору і завмерла на рівні двадцяти дев’яти і дев’яти десятих дюйма (759,45 міліметра), тож колоністи вирішили, не відкладаючи, вирушити в експедицію.
Відплиття було призначене на 16 квітня, і “Бонадвентур”, що стояв у порту Повітряної Кулі, був споряджений для кількаденної подорожі.
Сайрес Сміт попередив Айртона про майбутню експедицію і запропонував йому взяти в ній участь; проте той відмовився, й колоністи вирішили, що до їхнього повернення він мешкатиме у Гранітному палаці. Разом із ним мав залишитися й дядечко Юп, який поставився до такого рішення цілком прихильно.
Шістнадцятого квітня п’ятеро друзів, узявши Топа, піднялися на борт “Бонадвентура”. Вітер - і досить сильний - віяв із південного заходу, отож “Бонадвентуру” довелося лавірувати, виходячи з порту Повітряної Кулі й тримаючи курс на Зміїний мис. З усієї дев’яностомильної довжини острова по периметру на південне узбережжя припадало двадцять миль від бухти до мису Щелеп. І всі двадцять миль колоністи йшли проти вітру.
Минув майже цілий день, поки бот досягнув мису, бо через дві години після його виходу в море закінчився відплив і “Бонадвентурові” довелося шість годин поспіль боротися із припливом. Коли “Бонадвентур” обігнув мис, настали сутінки.
Пенкроф, узявши два рифи на вітрилах, запропонував інженерові пливти далі з невеликою швидкістю. Але інженер волів стати на якір за кілька кабельтових від берега, щоб удень оглянути цю частину острова. Навіть більше - колоністи домовилися пливти лише вдень, аби краще дослідити все узбережжя, а з настанням вечора кидати якір якнайближче до берега.
Поблизу мису бот простояв на якорі цілу ніч; вітер ущух, клубочився туман, і було дуже тихо. Крім моряка, всі колоністи спали, хоч, можливо, й не так міцно та спокійно, як у своїх кімнатах.
Сімнадцятого квітня раннього ранку Пенкроф підняв якір і пішов лівим галсом повним бакштагом, тримаючись чимближче до західного берега.
Колоністи вже були на цьому вкритому чудовими лісами березі, а проте він знову викликав їхнє захоплення. Намагаючись пливти якнайтихіше, аби все бачити, і обережно обходячи стовбури дерев, що плавали в морі, вони ішли так близько від берега, як тільки було можливо. Кілька разів колоністи навіть ставали на якір, і Гедеон С пі лет робив знімки чарівних місць на узбережжі.
Близько полудня “Бонадвентур” підійшов до гирла Водоспадної річки. На правому її боці стояв негустий ліс, а далі, миль за три, виднілися лише рідкі гайки між західними відрогами гори, безплідний кряж якої тягся аж до моря.
Як дивовижно відрізнялися південне і північне узбережжя! Перше - лісисте, зелене й веселе; друге - дике, похмуре й безплідне. Подекуди таке узбережжя називають “залізним берегом” - схарапуджені скелі завмерли, мов свідки того, що в одну з геологічних епох тут захололи гори вулканічної лави. Якого б то відчаю зазнали друзі, коли б куля скинула їх на цей берег острова! На вершині гори Франкліна, дивлячись із високості, ніхто й уявити не міг, яка похмура й зловісна оця місцевість, а бачачи зблизька, з моря, всі були приголомшені її дивним, незвичайним виглядом; можливо, ніде в світі нема такого ландшафту.
“Бонадвентур” пройшов за півмилі від берега. З такої відстані чітко було видно, що узбережжя завалене брилами різноманітних форм заввишки від двадцяти до трьохсот футів, - циліндричні, неначе вежі, призматичні, мов дзвони, пірамідальні, як обеліски, і конічні, ніби фабричні димарі. Навіть хаотичне нагромадження торосів у льодових морях не являло б собою величного і страшного видовища! Тут від скелі до скелі ніби висів місток; там верхівки скель вигиналися, мов недосяжні людському зору аркади храму; ще далі розверзлася похмура паща печери з монументальним склепінням; в іншому місці виднілися фантастично нагромаджені шпилі й пірамідальні вежі, яких не знайдеш у жодному готичному соборі. Творіння геніальної природи, химерніші й різноманітніші, аніж шедеври, створені людською уявою, надавали дивної величі берегові, що простягся на вісім-дев’ять миль.
Сайрес Сміт і його супутники приголомшено дивилися на це диво природи. Тільки Топ, на якого дика краса місцевості не справляла враження, голосно гавкав, будячи серед базальтових скель тисячоголосу луну. Інженер навіть зауважив, що в його гавканні було щось дивне, - саме так він гавкав, бігаючи навколо колодязної ляди в Гранітному палаці.
- Пристаньмо до берега, - звелів Сайрес Сміт.
І “Бонадвентур” підійшов, наскільки міг, до берегових скель. Можливо, там знайдеться вартий дослідження грот? Але Сайрес Сміт не побачив ні печери, ні заглиблення, де могла б сховатися жива істота, бо високі хвилі заливали підніжжя скель. Незабаром Топ замовк, і бот рушив далі, пливучи за кілька кабельтових від берега.
Північно-західне узбережжя було пологе і піщане; подекуди над уже оглянутою колоністами болотистою низовиною здіймалися самотні хирляві деревця, та, на відміну від дикої, щойно баченої пустелі, його оживляли тисячі водоплавних птахів.
Увечері “Бонадвентур” кинув якір у якійсь бухточці, причаливши аж до берега, - так у ній було глибоко. Ця ніч теж минула спокійно, бо вітер, так би мовити, закляк з останнім промінням сонця і піднявся знову лише на світанку. Зійти на берег було легко, і, визнані найкращими мисливцями колонії, Герберт та Гедеон Спілет із самого ранку вирушили на полювання, а через дві години повернулися з низками качок і куликів. Топ творив дива, і завдяки його старанню й спритності мисливці не втратили жодного підстреленого птаха.
О восьмій ранку “Бонадвентур” знявся з якоря і під ходовим вітром, що помітно дужчав, швидко поплив до мису Північна Щелепа.
- Загалом я не здивувався б, якби тепер повіяв сильний західний вітер. Учора ввечері на заході небо було аж бурякове, та й “баранці” на хвилях не провіщають нічого доброго, а вранці в небі з’явилися ще й “котячі хвости”, - сказав Пенкроф.
“Котячими хвостами” називають довгасті хмари у зеніті неба, що скидаються на легкі пасма вати й летять не нижче п’яти тисяч футів над рівнем моря; вони завжди провіщають бурю.
- У такому разі, - мовив Сайрес Сміт, - поставмо всі вітрила і мчімо до Акулячої затоки. Гадаю, там “Бонадвентур” буде в безпеці.
- Авжеж, там таки буде безпечно, - згодився Пенкроф. - Крім того, весь північний берег узявся нудними дюнами - і дивитись ні на що!
- А в Акулячій затоці, - додав Сайрес Сміт, - хотілося б не тільки перебути ніч, а й провести завтра цілий день, - затока варта того, щоб її добре вивчити.
- Все одно нам, мабуть, доведеться там сидіти, - відповів Пенкроф. - Гляньте, як на заході насупилося небо!
- Хоч би там що, - озвався журналіст, - а цей вітер нам поможе швидше допливти до Північної Щелепи.
- Звісно, вітер добрий, - відповів моряк, - але, щоб увійти в затоку, доведеться маневрувати, а я, не знаючи там дна, волів би робити це при денному світлі, а не в сутінках...
- Судячи з того, що ми бачили на півдні Акулячої затоки, дно там має бути всіяне рифами, - зауважив Герберт.
- Робіть, як знаєте, Пенкрофе, - мовив Сайрес Сміт. - Ми покладаємось на вас.
- Не турбуйтеся, пане Сайресе, - відповів моряк, - без потреби я не піду на ризик. Я волів би скорше дістати ножа в бік, аніж пробоїну в нутро “Бонадвентура”!
“Нутром” Пенкроф називав підводну частину бота, бо дорожив ним більше, ніж своїм життям.
- Котра година? - запитав Пенкроф.
- Десята, - відповів Гедеон Спілет.
- А яка відстань до мису, пане Сайресе?
- Миль п’ятнадцять, - відповів інженер.
- Отже, через години дві з половиною, між полуднем і першою, - сказав моряк, -ми вийдемо на траверс мису. На біду, це час відпливу, й нам напевне буде важко увійти в затоку проти течії й вітру.
- Тим більше, - сказав Герберт, - що сьгодні місяць уповні, а припливи і відпливи в квітні завжди найвищі.
- Скажіть, Пенкрофе, чи не можна зачекати кінця відпливу на якорі край мису? - запитав Сайрес Сміт.
- Та що ви, пане Сміт! - вигукнув моряк. - Стати на якір біля берега, коли наближається буря?! Ви що-не-будь собі думаєте, пане Сайресе? Це все одно, що самохіть піти на дно!
- Що ж тоді робити?
- Протриматися в морі до припливу, тобто десь до сьомої вечора, і, якщо не буде надто темно, спробувати увійти в затоку. В іншому випадку ляжемо на ніч у дрейф і спробуємо пройти в затоку на світанку.
- Я вам уже сказав, Пенкрофе, - повторив Сайрес Сміт, - робіть, як знаєте. Ми покладаємось на вас.
- Ех! - вигукнув Пенкроф. - Був би на березі хоч один маяк! На скільки легше стало б морякам!
- Атож! - відповів Герберт. - Та цього разу на березі немає здогадливого інженера, який знову розвів би вогнище, аби допомогти нам втрапити у порт!
- Ай справді, любий Сайресе, - сказав Гедеон Спілет, - ми вам досі не подякували; та, щиро кажучи, якби вам не спало на думку розвести вогнище, ми ніколи не втрапили б на острів!
- Яке вогнище?.. - перепитав Сайрес Сміт, здивований словами журналіста.
- Йдеться, пане Сайресе, про те, - відповів Пенкроф, - що, повертаючись додому, ми опинились у великій скруті на борту “Бонадвентура”. І напевне минули б острів, якби ви не розвели вогнища на майданчику над Гранітним палацом у ніч із дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня.
- Атож, атож... - розгублено притакнув інженер, - то була справді дуже слушна думка...
- А тепер, - додав моряк, - нікому зробити нам цю послугу, - хіба Айртон додумається...
- Таки нікому, - погодився інженер.
Через кілька хвилин, знайшовши на носі бота Гедеона Спілета, інженер шепнув йому на вухо:
- Якщо є на цьому світі щось абсолютно вірогідне, дорогий Спілете, то це те, що в ніч із дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня я не розводив ніякісінького вогнища ні на плоскогір’ї над Гранітним палацом, ні будь-де на острові!..
РОЗДІЛ XX
Ніч у морі. - Акуляча затока. - Зізнання. - Підготовка до зимівлі. - Люті морози. - Колоністи працюють дома. - Через шість місяцю. - Фотокартка. - Несподівана пригода.
Обставини склалися саме так, як передбачав Пенкроф, - інстинкт моряка не обманув його. Вітер дедалі свіжішав, аж поки перейшов у штормовий зі швидкістю від сорока до сорока п’яти миль на годину
Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
