Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ

[20] хініну, і друзям пощастило вмовити Герберта випити мікстуру.

Ліки не запізнилися - третій напад болотної лихоманки ще не почався!

Не було сумніву: тепер він і не міг початися!

Віднині колоністи аж ожили. Таємнича сила знову виявила до них конче потрібне заступництво, до того ж саме тоді, коли вони втратили рештки надії на її допомогу!..

Через кілька.годин Герберт спав спокійніше. Тільки тоді його друзі змогли поговорити про те, що сталося. Турбота невідомого заступника цього разу виявилась очевидніше, ніж у всіх попередніх випадках. Але як він зумів пробратися серед ночі у Гранітний палац? Це не вкладалося у голові. Всі вчинки “заступника острова” лишалися не менш загадковими, ніж сам незнайомець.

Цілий день що три години Гербертові давали хінін.

Через добу в його стані здоров’я намітився перелом на краще. Хлопець іще, звичайно, не був здоровий - болотні лихоманки нерідко повторюються, але ж він мав ліки і такий турботливий догляд! До того ж, десь недалеко був і їхній заступник, що приніс ліки! Гаряча хвиля надії вимела геть відчай із їхніх сердець.

Колоністи не помилилися. Через десять днів, 20 грудня, підопічний почав одужувати.

Герберт був ще слабий, і його друзі встановили для хлопця сувору дієту, але напади пропасниці вже не повторювалися. До того ж, юнак був таким слухняним і так покірно виконував усі приписи свого лікаря! Він так хотів скоріше стати-на ноги!

Пенкроф ніби знову народився на білий світ. Його невтримна радість іноді нагадувала божевілля. Коли щасливо минув час третього нападу пропасниці. Гедеон Спілет мало не задихнувся в морякових обіймах. Відтоді Пенкроф називав журналіста не інакше, як “доктор Спілет”.

Але справжній Гербертів лікар уникав колоністів.

- Ми знайдемо його! - не вгавав Пенкроф.

І хоч би ким був їхній невідомий заступник, йому, певне, не уникнути морякових обіймів.

Грудень закінчився, а разом з ним і важкий для колоністів 1867 рік. Новий. 1868 рік почався погідним безхмарним небом, сонцем і тропічною спекою, яку, на щастя, освіжав морський вітерець. До Герберта поверталася сила. Його ліжко поставили під вікном, і він годинами вдихав на повні груди цілюще, солоне й вогке, морське повітря. Юнак знову охоче став їсти, і Наб аж із шкури пнувся, готуючи йому легкі, смачні й поживні страви.

- Так хто завгодно схоче опинитися при смерті! - жартував Пенкроф.

Весь той час пірати жодного разу не з’явилися поблизу Гранітного палацу. Про Айртона не надходило звісток, і якщо Герберт і Сайрес Сміт ще не втрачали надії, що він знайдеться, -то решта колоністів не сумнівалися: він загинув. Незабаром мало з’ясуватися, хто прозірливіший, бо як тільки Герберт видужає, планувалося вирушити в експедицію у недосліджені терени острова. Але до експедиції лишалося чекати не менше місяця, - щоб подолати каторжан, у ній мусили взяти участь усі колоністи.

Гербертові що не день кращало. Запалення печінки минуло, рани зарубцювалися.

У січні колоністи добре попрацювали на плоскогір’ї Широкий Обрій, аби зібрати рештки врожаю пшениці й овочів; робилося це, головним чином, аби забезпечити, наскільки можливо, майбутній їх урожай. Відновлювати спалені піратами вітряк, пташник і стайні Сайрес Сміт поки що відмовлявся: доки колоністи шукатимуть піратів у лісі, ті зможуть знову прокрастися на плоскогір’я і вдруге зруйнувати й попалити будівлі. До цього можна взятися тоді, коли острів Лінкольна буде очищено від лиходіїв...

У другій половині січня Гербертові дозволили вставати з ліжка спочатку на годину, потім на дві, а згодом і на три години. До нього швидко поверталася сила. На той час йому вже виповнилось вісімнадцять років. Він дуже виріс, і мав стати вродливим і шляхетним чоловіком. Хоч Гербертове здоров’я ще потребувало певного лікування, - “доктор Спілет” щодо цього був невблаганним, - він одужував щораз швидше. Під кінець місяця гуляв уже на плоскогір’ї і на узбережжі біля Гранітного палацу. Купання в морі у компанії з Пенкрофом і Набом теж додавало йому здоров’я. Нарешті Сайрес Сміт відважився призначити день початку походу - 15 лютого. Літні місячні ночі мали значно полегшити завдання колоністів, а ті поклялися не повертатись додому, аж доки знищать усіх піратів, звільнять Айртона, якщо той ще живий, і знайдуть того, чия допомога не раз впливала на їхню долю.

Досі колоністи сходили вздовж і впоперек усю східну частину острова - від мису Кіготь до мисів Південна Щелепа й Північна Щелепа, велике Качине болото, околиці озера Гранта, частину лісу Жакамара між дорогою до загону для худоби і річкою Вдячності, всі береги цієї річки й Червоного струмка, а також східні відроги гори Франкліна, між якими було збудовано загін для худоби.

Вони також ознайомилися, хоч і побіжно, з берегами бухти Вашингтона - від мису Кіготь до мису Зміїний, з болотистим узліссям на західному узбережжі й з численними дюнами, якими кінчалася роззявлена паща Акулячої затоки. Зате зовсім недосліджені зоставалися широкі простори лісів на Звивистому півострові, весь правий берег річки Вдячності, лівий берег Водоспадної річки і плетиво відрогів гори Франкліна, які займали три чверті її підніжжя, де напевне було безліч печер. Іншими словами, лишилися не обстежені ще кілька тисяч акрів острова.

Колоністи ухвалили іти через ліси Далекого Заходу і пильно дослідити весь правий берег річки Вдячності.

Певно, спочатку варто було б відвідати загін для худоби - розбійники могли піти туди, щоб його пограбувати або зостатися жити в Айртоновій хатині. Але якщо загін для худоби спустошено, то цьому вже не завадиш; якщо ж розбійники там оселилися - колоністи завжди встигнуть повернутися до хатини в загоні.

Порадившись, друзі вирішили попростувати через ліси Далекого Заходу до Зміїного мису. Прокладаючи дорогу сокирами, вони мали таким чином позначити майбутній шлях від Гранітного палацу до кінця Звивистого півострова, шлях завдовжки шістнадцять-сімнадцять миль.

Віз був у повному порядку. Онагри добре відпочили і могли зробити великий перегін. На воза повантажили харчові припаси, намета, переносну плиту, різне знаряддя, набої й зброю, старанно вибрану в багатих арсеналах Гранітного палацу. Не вадило пам’ятати, що пірати, можливо, десь ховаються в лісі, де недовго дістати кулю із засідки, тому інженер вирішив не дробити сили маленького загону, а вирушити в похід усією колонією.

Так само вирішили, що ніхто не зостанеться в Гранітному палаці. Навіть Топ і Юп мусили йти з експедицією. Неприступне житло могло обійтися без охорони.

Напередодні, 14 лютого, була неділя. Весь цей день колоністи присвятили відпочинку та молитвам вдячності Творцю людства. Для Герберта, що вже зовсім одужав, але ще був трохи кволий, залишили місце на возі.

На світанку наступного дня Сайрес Сміт ужив усіх необхідних заходів, аби вберегти Гранітний палац від вторгнення каторжан за відсутності колоністів. Мотузяні драбини, які служили раніше, щоб підніматися ними у Гранітний палац, друзі віднесли до Комина і там закопали глибоко в пісок, попередньо склавши їх, аби після повернення можна було користуватися ними знову; барабан підйомника так само, як і решту пристосування, розібрали на окремі частини.

Пенкроф залишився останнім у Гранітному палаці, щоб покласти в одній із комор розібраний механізм, а потім спустився на берег мотузкою, перекинутою через виступ скелі й одним кінцем закріпленою біля підніжжя кам’яної кручі; як тільки він став на землю, мотузку перетягли додолу і останній засіб спілкування з Гранітним палацом було ліквідовано.

Стояла чудова погода.

- Ото спека сьогодні буде! - весело сказав журналіст.

- Пусте, докторе Спілете, - відповів Пенкроф. - Ми йтимемо під деревами і навіть не будемо бачити сонця!

- У дорогу! - сказав інженер.

Віз чекав колоністів на узбережжі під Гранітним палацом. Журналіст зажадав, щоб Герберт не злазив з нього принаймні під час перших годин подорожі, а юнак хоч-не-хоч мусив підкорятися приписам свого лікаря. Наб узяв за вуздечку онагрів. Сайрес Сміт, журналіст і моряк пішли попереду. Навколо них радо вистрибував Топ. Герберт покликав Юпа до себе у візок, і орангутанг, не комизячись, сів поруч із хлопцем. Настав час від’їзду, і маленький загін вирушив у дорогу. Віз повернув за виступ гранітної кручі біля гирла річки Вдячності, проїхавши з милю лівим берегом річки, перекотив через міст, що вів на шлях до порту Повітряної Кулі й у затінку високих дерев став заглиблюватись у хащі лісів Далекого Заходу.

Перші дві милі дерева росли на досить значній відстані одне від одного і не заважали возові рухатися вперед; тільки зрідка колоністам доводилось перерубувати ліани або прокладати дорогу в заростях чагарників. Ніякі інші перешкоди їх не затримували.

У густому затінку високих крислатих верховіть стояла прохолода і свіжість. Скільки бачило око, навколо здіймалися деодари, дугласи, казуарини, бенксії, камедні дерева, драцени та інші уже відомі колоністам дерева. Зібралися тут і всі представники пташиного царства на острові: тетеруки, жакамари, фазани, лорі, гамірливі зграйки какаду, папуги і папужки. То там, то сям миготіли у високих травах агуті, кенгуру й водосвинки, нагадуючи колоністам про їхні перші експедиції на острові Лінкольна.

- І все ж таки, як на мене, птахи і звірі стали лякливіші, ніж раніше, - зауважив Сайрес Сміт. - Отже, у цьому лісі нещодавно побували пірати і наполохали дичину. Не може бути, щоб ми не натрапили на їхні сліди.

І справді, незабаром у кількох місцях з’явилися сліди перебування цілої групи людей: тут - гілки, обламані на деревах, напевне, для того, щоб позначити дорогу; там - попіл від вогнища; ще далі - відбитки ніг на глинястому вологому ґрунті. Проте всі вони були, мабуть, зоставлені мимохідь, і ніщо не свідчило, що ті люди десь зупинялися табором.

Сайрес Сміт порадив супутникам поки що утриматись від полювання. Звуки рушничних пострілів попередили б піратів, що десь блукали у лісі. Крім того, мисливцям довелося б віддалятись від воза, а інженер суворо заборонив іти поодинці.

У другій половині дня, коли загін пройшов миль шість від Гранітного палацу, іти стало набагато важче. Подекуди ліс піднімався такою густою стіною, що прокласти дорогу серед дерев можна було тільки сокирою. Підходячи до таких хащів, інженер посилав уперед на розвідку Топа і Юпа; ті сумлінно виконували визначені для них обов’язки, і якщо вони спокійно поверталися до колоністів, то боятися було нічого, - їхньому загону не загрожували ні пірати, ні дикі звірі - два види однаково небезпечних хижаків.

Надвечір друзі стали табором миль за дев’ять від Гранітного палацу, на березі дрібної притоки річки Вдячності, річечки, про існування якої колоністи й не підозрювали. То була ще одна складова гідрографічної системи острова, що сприяла надзвичайній родючості ґрунту.

Добре повечерявши - за день пішої ходи усі неабияк зголодніли, - друзі зробили все необхідне, аби наступної ночі не сталося ніяких лихих пригод. Якби небезпека загрожувала їм тільки від чотириногих хижаків, наприклад ягуарів, інженер обмежився б тим, що розвів би навколо табору кілька вогнищ, і цього було б достатньо. Але піратів вогнища не налякають, а лише приваблять, і за цих умов здавалося безпечнішим перебути ніч у темряві.

Колоністи визначили строгий порядок чергування у дорозі: табір мусили охороняти по двоє вартових, які змінювалися що дві години. Гербертові, попри його протести, вартувати не дозволили. Пенкроф та Гедеон Спілет і Наб та інженер по черзі вартували цілу ніч поблизу табору.

А втім, літня ніч коротка, і темрява швидше залежала від густої тіні під кронами дерев, аніж од того, що зайшло сонце. Зрідка десь іздалеку долинало хрипке гарчання ягуарів та хихотіння мавп, яке вельми дратувало Юпа.

Ніч минула без пригод, і наступного дня, 16 лютого, маленький загін знову рушив через ліс; попереду на колоністів чекав нелегкий забарний шлях.

Другого дня колоністи пройшли тільки миль шість - кожної хвилини доводилося пускати в хід сокиру. Вони не чіпали могутніх старих дерев, вирубування яких, до того ж, відбирало б забагато часу й зусиль, а зрубували молоді деревця; через це дорога весь час петляла.

Тоді ж Герберт відкрив у лісі нові породи дерев, які їм ще не зустрічалися на острові. То були деревовидні папороті, чиє перисте листя спадало до землі, як струмки фонтана в басейні; ріжкове дерево з довгими й смачнющими солодкими стручками, що їх залюбки скубли онагри. Знову з’явилися й групи велетенських каурі, стовбур, яких, мов колона, тримав на вишині у двісті футів темний конус зелені. Оті царі лісів Нової Зеландії так само славетні, як ліванські кедри.

Фауна була представлена тваринами, які вже траплялися на острові нашим мисливцям. Щоправда, друзі здалеку побачили пару величезних птахів, характерних для природи Австралії, - один із видів казуарів, яких ще називають ему; ці заввишки у п’ять футів птахи із коричневим оперенням належать до родини голінастих. Топ щодуху кинувся за ними, але, неймовірно швидко бігаючи, казуари легко відірвалися від собаки.

Подекуди колоністи знову натрапляли на сліди піратів. Біля, здавалося, недавно погашеного вогнища уся земля була всіяна відбитками ніг. Ретельно, вздовж і впоперек, вимірявши сліди, Гедеон Спілет дійшов висновку, що їх зоставили п’ятеро чоловіків. Отже, п’ятеро піратів стояли тут табором. Але відбитків ніг шостої людини, тобто Айртона, виявити не пощастило.

- Айртона з ними не було! - сказав юнак.

- Так, не було, - погодився Пенкроф. - І це доводить, що вони убили бідолаху!.. Але невже в тих паскуд немає лігва, де їх можна було б уколошкати, як тигрів?

- Гадаю, ні, - відповів журналіст. - їм вигідно блукати островом без певної стоянки доти, доки цілком захоплять його.

- Захоплять острів?! - вигукнув Пенкроф. - Захоплять острів? - глухо, ніби чиясь залізна рука здушила йому горло, повторив він, а потім уже спокійніше додав: - Чи знаєте ви, пане Сміте й пане Спілете, якою кулею я зарядив рушницю?

- Якою, Пенкрофе?

- Тією, що пробила Гербертові груди! І будьте певні: вона не схибить!

Але справедлива кара не могла повернути життя Айртонові; вивчивши сліди на сирій землі, колоністи мусили дійти висновку, що треба відмовитися від сподівань побачитися з бідолахою!

Того вечора вони отаборилися за чотирнадцять миль від Гранітного палацу; на думку Сайреса Сміта, до Зміїного мису зоставалося не більше як п’ять миль.

Справді, наступного дня, перетнувши ліс із кінця в кінець, друзі дійшли до мису, проте не виявили ні ознак житла, де ховалися пірати, ні не менш таємничого сховища свого невідомого захисника.

РОЗДІЛ XII

Дослідження Зміїного півострова. - Табір біля гирла Водоспадної річки. - За шістсот кроків від загону для худоби. - Гедеон Спілет і Пенкроф ідуть у розвідку. - Їхнє повернення. - Усі вперед! - Відчинені двері. - Світло у вікні. - Зійшов ясний місяць.

Четвертий день, 18 лютого, колоністи присвятили дослідженню узбережжя від Зміїного мису до Водоспадної річки. Вони обнишпорили всі закутки лісу, що простягся смугою завширшки від трьох до чотирьох миль між берегами півострова. Велетенські дерева з буйним листям свідчили про дивовижну родючість ґрунту - напевне, там земля була найродючіша на всьому острові. Здавалося, сюди, в помірну смугу, природа перенесла куточок недоторканих тропічних лісів Америки або Центральної Африки. Густота і пишність рослинності наводили на думку, що вологий ґрунт зігрівається ізсередини підземним вулканічним вогнем, який дає рослинам додаткове тепло, невластиве кліматові помірної смуги. Там переважали каурі та евкаліпти, до того ж і ті й ті сягали велетенських розмірів.

Та колоністи прийшли туди не милуватися чудовою рослинністю. Вони знали, що з цього погляду острів Лінкольна міг позмагатися із групою Канарських островів, які спочатку були названі Щасливими. Але тепер, на жаль, цей острів належав не тільки їм. Тепер тут блукали інші люди, розбійники, і задля порятунку острова треба було знищити заброд.

Попри уважні пошуки, колоністам не пощастило виявити слідів піратів на західному узбережжі - ніде не трапилось відбитків ніг, надломлених гілок дерев, попелу згаслого вогнища або решток покинутого табору.

- Це мене не дивує, - сказав Сайрес Сміт. - Гадаю, висадившись біля мису Знахідки після того, як розбилася їхня шлюпка, пірати кинулись через Качине болото в ліси Далекого Заходу. Йшли вони приблизно тим самим шляхом, що й ми цього разу. Ось чому нам весь час траплялися їхні сліди у лісі. Проте, дійшовши до узбережжя, пірати збагнули, що їм не знайти тут належного притулку, і, повернувши на північ, набрели на загін для худоби...

- Можливо, вони й тепер там, - зауважив Пенкроф.

- Не думаю, - відповів інженер. - Вони розуміють, що рано чи пізно ми прийдемо туди. Для них загін для худоби служить щонайбільше харчовим складом, а не постійним помешканням.

- Я цілком згоден із Сайресом, - сказав журналіст. - Як на мене, пірати знайшли собі пристановище десь на схилах гори Франкліна.

- У такому разі я пропоную негайно йти до загону! - вигукнув Пенкроф. - Треба якнайшвидше покінчити з ними, ми й так змарнували казна-скільки часу!

- Ні, друже, - заперечив інженер. - Ви забуваєте: для нас дуже важливо з’ясувати, чи немає в лісах Далекого Заходу якогось житла. Ми поставили собі подвійне завдання, Пенкрофе: з одного боку, покарати злочинців, а з другого - принести данину вдячності нашому таємничому заступникові.

- Слушно, пане Сайресе, - відповів моряк. - Але я чомусь переконаний, що ми не знайдемо загадкового джентльмена доти, аж доки він сам того захоче!

Пенкроф, по суті, висловив думку решти супутників. Пристановище незнайомця було напевне не менш таємниче, ніж він сам!

Надвечір віз зупинився аж біля гирла Водоспадної річки. Колоністи отаборилися, як і завжди, й вирішили чергувати вночі позмінно. Герберт, якому свіже повітря щогодини повертало здоров’я, знову став міцним засмаглим юнаком. Йому пішли тільки на користь океанські вітри і .цілющий лісовий дух. Тепер він уже не сидів на возі, а йшов попереду каравану.

Наступного дня, 19 лютого, колоністи попрощалися з морським узбережжям, де за гирлом річки мальовничо громадилося величезне каміння найхимерніших обрисів, і подалися лівим берегом проти течії Водоспадної річки. Дорога там уже була частково прокладена під час їхньої першої подорожі від загону для худоби до західного узбережжя. Тепер колоністи перебували миль за шість від гори Франкліна.

Інженер запропонував такий план: пильно оглянути всю долину, по якій пролягло русло річки, обережно підійти до загону для худоби і, якщо він захоплений розбійниками - відбити його; якщо ж там немає піратів - оселитися в Айртоновій хатині, укріпитися і здійснювати звідти подальші походи для обстеження гори Франкліна.

Із цим планом одностайно погодилися всі колоністи, адже їм не терпілося знову стати господарями на своєму острові!

Отож загін заглибився у вузьку долину, яка пролягала між двома найбільшими відрогами гори Франкліна. Дерева, що густо росли на берегах річки, рідшали в міру того, як дорога піднімалася вгору, до вершини вулкана. Навколо лежала гориста, порізана ярами й ущелинами місцевість, дуже зручна для ворожих засідок, і тут вони мусили пильнувати. Топ і Юп бігли попереду загону; забігаючи то ліворуч, то праворуч у лісові хащі, вони чудово виконували обов’язг-ки розвідників, змагаючись один з одним у кмітливості й спритності. Проте не було ніяких ознак, що хтось нещодавно блукав неподалік берегами гірської річки або перебуває десь поблизу.

Близько п’ятої вечора віз зупинився кроків за шістсот від частоколу довкруг загону для худоби. Півколо великих дерев затуляло його завісою густих гілок.

Тепер конче треба було послати розвідників, аби довідатися, чи не захоплено загін для худоби. Але йти туди відкрито, серед білого дня, - означало ризикувати втрапити під кулі бандитів, як це вже сталося з Гербертом, тому Сайрес Сміт волів дочекатися ночі.

Однак Гедеонові Спілету кортіло невідкладно розвідати підступи до загону, і моряк, який ще більше горів нетерпінням, викликався піти разом з ним.

- Ні, друзі, - відказав їм Сайрес Сміт, - почекайте ночі! Я нікому з вас не дозволю марно ризикувати життям.

- Але ж, пане Сайресе... - заперечив Пенкроф, не схильний цього разу підкорятися інженерові.

- Прошу вас, Пенкрофе! - наполегливо сказав інженер.

- Гаразд, - відповів моряк і, давши волю своєму гніву проти піратів, покрив їх усіх і кожного зокрема найдобірнішою лайкою із свого матроського лексикону.

Отож колоністи чекали, зібравшися біля воза, і пильно стежили за тим, що робиться в сусідстві, у лісі.

Так минуло години зо три. Вітер ущух, і під високими деревами запанувала така глибока тиша, що почувся б найменший шерех: легенький хрускіт зломленої тоненької гілочки, шурхіт обережних кроків по сухому листю, шелест трави, прим’ятої пластуном. Навколо - тиша і спокій. Топ нерухомо лежав на землі, поклавши морду на простягнуті лапи, і не виявляв найменшого занепокоєння.

0 восьмій вечора вже так стемніло, що можна було вирушати на розвідку, Гедеон Спілет зголосився піти разом із Пенкрофом. Сайрес Сміт більше не заперечував. Топові та Юпу довелося залишитися з інженером, Гербертом і Набом: недоречний собачий гавкіт або мавпячий крик могли б наполохати ворогів.

- Даремно не ризикуйте! - попередив інженер Пенкрофа й Гедеона Спілета. - Пам’ятайте, що ваше завдання - не захопити загін для худоби, а тільки здійснити розвідку і з’ясувати, є там пірати чи ні.

- Домовилися, - відповів Пенкроф.

I обидва розвідники вирушили до загону.

Під деревами,сутінки так згустилися, що за тридцять - сорок кроків нічого не було видно. Журналіст і Пенкроф обережно просувалися вперед, завмираючи, як тільки чувся найменший шурхіт.

Вони йшли на деякій відстані один від одного, аби не бути зручною мішенню для каторжан. Правду кажучи, обидва щосекунди чекали, що ось-ось прогримить постріл.

Хвилин через п’ять Гедеон Спілет і Пенкроф підійшли до останніх дерев на узліссі; перед ними лежала галявина, а за нею темнів частокіл загону для худоби.

Вони зупинилися. Над галявиною ще лишалося бліде, вечірнє світло. Не більше як тридцять кроків відокремлювали розвідників від щільно причинених воріт у частоколі. Ті тридцять кроків мовою артилеристів можна було б назвати “зоною обстрілу”. То було небезпечне місце. Декілька куль і навіть окремий постріл могли покласти на місці кожного, хто ризикнув би висунутися з-під прикриття.

Гедеон Снілет і Пенкроф не були боягузами, але вони знали, що за найменшу необережність доведеться розплачуватись не лише їм самим, а й їхнім товаришам. Що сталося б з Гербертом, Сайресом Смітом і Набом, якби розвідники раптом загинули?

Однак для нетерплячого Пенкрофа це очікування біля самого частоколу стало нестерпним випробуванням; моряк був упевнений, що злочинці в загоні. Він рішуче пішов уперед, але журналіст утримав його.

- Через кілька хвилин зовсім стемніє, - прошепотів йому Гедеон Спілет на вухо. - Тоді й почнемо.

Пенкроф, судомно стиснувши цівку рушниці, зупинився, але загорівся ще більшою ненавистю до піратів.

Нарешті замість сутінків налягла темна ніч. Галявину огорнув морок, який мов виповзав із лісових хащів. Гора Франкліна здіймалася, ніби величезна запона, що затуляла обрій на заході; темрява густішала дуже швидко, як це буває в низьких широтах. Настав час діяти.

Відтоді, як журналіст і Пенкроф зупинилися на узліссі, вони й на мить не спускали очей з частоколу навколо загону. Здавалося, там нікого немає. Гребінь огорожі вирізнявся в темряві чорною смугою, і ніщо не міняло його чітких обрисів. Однак, якби в загоні були пірати, їм довелося б виставити вартового, аби запобігти лихим несподіванкам.

Гедеон Спілет потиснув руку товаришеві, і обидва, наготувавши рушниці, поповзли до загону.

Вони підкралися до воріт: у темряві не блиснуло жодної іскорки світла.

Пенкроф спробував відчинити ворота, але, як передбачав і він сам, і журналіст, вони не відчинилися, хоча зовнішній засув їх не тримав.

Із цього можна було зробити висновок, що каторжани сидять у загоні, міцно зачинившися там, аби до них ніхто не прорвався.

Гедеон Спілет і Пенкроф прислухалися.

За огорожею панувала мертва тиша. Муфлони й кози, напевне, спали, із хлівів не долинало жодного звуку.

Не чуючи нічого підозрілого, журналіст і моряк порадилися, чи не варто їм перелізти через огорожу й проникнути у загін для худоби. Але це суперечило настановам Сайреєа Сміта.

Це вторгнення могло закінчитися вдало, але з такою самою долею вірогідності могло й провалитися. Крім того, якщо пірати не підозрювали про експедицію колоністів, то тепер з’явилась можливість захопити їх зненацька, і хіба можна було ризикувати, все зіпсувати, необачно перелізши через частокіл?

Журналіст не хотів такого повороту подій. Він вважав за доцільніше почекати, доки зберуться всі колрністи, а потім разом спробувати пробратися до загону. У всякому разі, ясно було, що до частоколу можна проникнути непомітно і що його ніхто не охороняє. З’ясувавши це, розвідники вирішили повернутись до друзів і обміркувати з ними, як бути далі.

Напевне, Пенкрофа переконали журналістові міркування, бо він, не сперечаючись, погодився повернутись до воза.

Через кілька хвилин інженер уже знав, як стоять справи.

- Гадаю, -сказав він, подумавши, -піратів зараз немає в загоні.

- Ми про все довідаємось, - відповів Пенкроф, - як тільки переліземо через огорожу.

- Що ж, до загону, друзі! -зважився інженер.

- Воза залишимо в лісі? - запитав Наб.

- Ні, - відповів інженер. - Це наш обозний фургон для військового спорядження й провіанту. А як треба буде, віз послужить для нас і прикриттям.

- Тоді в дорогу! - сказав Гедеон Спілет.

Він виїхав з лісу і тихо покотився до загону для худоби. Навколо стояла така сама непроглядна темрява, як і тієї хвилини, коли Пенкроф із журналістом повзли по галявині. Густа трава приглушувала обережну ходу людей і онагрів.

Колоністи були готові будь-якої миті відкрити вогонь. За наказом Пенкрофа Юп ішов позаду загону. Наб вів Топа на повідку, щоб той не забіг наперед.

Загін дійшов до узлісся. Галявина зоставалась безлюдною. Не вагаючись, колоністи проскочили її і прокралися до огорожі. Небезпечну зону вони перетнули за одну-дві хвилини. Наб залишився з онаграми, а четверо колоністів на чолі з Сайресом Смітом тихо підійшли до воріт, аби подивитися, чим вони забарикадовані зсередини...

І тут з’ясувалося, що одна стулка воріт відчинена!

- Отак, а ви що казали? - запитав інженер, повернувшись до моряка й Гедеона Спілета.

Ті приголомшено перезирнулися.

- Хай мене грім поб’є, - пробурчав Пенкроф. - Ворота щойно були зачинені!

Колоністи, охоплені нерішучістю, зупинилися. Невже каторжани були всередині загону, коли Пенкроф і журналіст підповзли до воріт? Це здавалося незаперечним, бо хто інший міг відчинити ворота, якщо не вони? В загоні ще бандити чи вже десь пішли?

Усі ці питання миттю промайнули в головах колоністів, але відповіді на них не було.

Тієї хвилини Герберт, пройшовши кілька кроків у двір, раптом позадкувавші схопив за руку Сайреса Сміта.

- Що там? - швидко запитав інженер.

- Світло!

- У хатині?

- Так!

Всі п’ятеро пройшли в двір і справді побачили за шибкою у вікні слабкий вогник.

Сайрес Сміт миттю обрав рішення.

- Нам страшенно пощастило, - сказав він товаришам. - Ми захопимо піратів зненацька!

Колоністи проникли в двір, тримаючи напоготові рушниці. Воза вони залишили за огорожею під охороною Юпа і Топа, прив’язавши обох до’ нього.

Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет - з одного боку, а Герберт і Наб - із другого безшумно прокралися під огорожею. Навколо було темно й безлюдно.

Через кілька хвилин усі підійшли до хатини й зупинилися біля зачинених дверей.

Сайрес Сміт знаком велів усім не ворушитися і обережно підкрався до освітленого зсередини вікна. Припавши очима до шибки, він заглянув у єдину кімнату.

На столі горіла свічка. У кутку стояло Айртонове ліжко.

На ліжку лежала людина.

Раптом Сайрес Сміт відскочив од вікна і здушеним голосом прошепотів:

- Там Айртон!

Тієї ж миті двері було скоріше висаджено, ніж відчинено, і друзі вскочили до кімнати.

Айртон, здавалося, спав. Його змучене обличчя свідчило про тривалі й жорстокі страждання. На зап’ястях і щиколотках у нього видніли ся широкі синці.

Сайрес Сміт нахилився над бранцем піратів.

- Айртоне! - вигукнув він і радо потиснув руку товаришеві, знайденому за таких нежданих обставин.

На цей оклик Айртон розплющив очі, подивився на Сайреса Сміта, потім обвів поглядом усіх колоністів.

- Це ви?! - зітхнув він. - Ви?

- Айртоне! Айртоне! - повторював Сайрес Сміт.

- Де я?

- У вашій хатині, в загоні!

- Сам?

- Так.

- Але вони зараз прийдуть! - вигукнув Айртон! - Захищайтеся! Захищайтеся!

І він знеможено впав на ліжко.

- Спілете, - сказав інженер, - на нас щохвилини можуть напасти. Заведіть воза в загін для худоби, забарикадуйте ворота і зразу ж повертайтесь назад.

Пенкроф, Наб і журналіст кинулись виконувати інженерів наказ. Не можна було втрачати ані хвилини. Може, віз уже опинився в руках каторжан!

За мить журналіст із обома товаришами перебігли двір і опинилися біля воріт, за якими чулося глухе гарчання собаки.

Сайрес Сміт, на хвилину зоставивши Айртона, вибіг із рушницею з хатини, щоб допомогти друзям. Герберт став поруч з інженером. Обидва вдивлялися у гребінь відрогу гори, що здіймався в темряві над загоном для худоби. Якщо пірати влаштували там засідку, вони могли перестріляти колоністів одного за одним.

Цієї хвилини із-за густих хмар над чорною запоною лісу виплив місяць і залив молочним світлом подвір’я загону. З темряви виринув увесь двір із кущами, деревами, струмком, що в’юнився збоку, і високою густою травою. Від гори дім і паркан здавалися зовсім білими, а з протилежного боку, в затінку, темною стіною стояв частокіл.

Незабаром у світловому колі з’явилася якась темна маса. То був віз і за хвилину Сайрес Сміт почув, як зачинились ворота й загриміли засуви.

І тут собака, зірвавшися з повідка і люто гавкаючи, кинувся в глиб загону, праворуч від хижки.

- Обережно, друзі! Цільтеся!.. - крикнув Сайрес Сміт.

Колоністи скинули рушниці до плечей і приготувалися стріляти. Топ, не змовкаючи, гавкав, а Юп, підбігши до ньо го, збуджено засвистів.

Колоністи подалися за собакою й підійшли до струмка, що біг у затінку великих дерев.

І що ж вони побачили у місячному світлі?

На березі лежало п’ять трупів!

То були пірати, які чотири місяці тому висадилися на острів Лінкольна!

РОЗДІЛ XIII

Айртонова розповідь, - Плани його колишніх спільників. - Захоплення загону для худоби. - . Суддя острова Лінкольна. - “Бонадоентур”. - Пошуки під горою Франкліна. - Гірські полонини. - Підземний гул. - Морякова відповідь. - У глибині кратера. - Повернення.

Що ж сталося? Хто вбив піратів? Невже Айртон? Ні; адже він щойно сам їх боявся!

Але Айртон, упав у глибокий сон, і розбудити його було неможливо. Після того, як він вимовив кілька слів, якийсь ніби дурман знову звалив його на постіль, і він нерухомо лежав у тяжкому забутті.

Гублячись у невиразних здогадках, з нервами, вкрай напруженими через усі ті події, колоністи цілу ніч просиділи біля Айртонової постелі, не повертаючись до того місця, де лежали трупи забитих піратів. Напевне, Айртон не міг би сказати, за яких обставин вони знайшли смерть, адже бідолаха навіть не знав, що він перебуває в загоні. Та принаймні він, може, знав, що відбулося перед тією жахливою карою.

Наступного дня Айртон прокинувся з глибокого сну, і колоністи навперебій квапилися висловити йому радість, що бачать його живим і майже здоровим після ста чотирьох днів розлуки.

Айртон коротко розповів про все, що з ним сталося, точніше, про.все, що знав.

Через день після його повернення до загону, 10 листопада, ледве.настала ніч, на нього, перелізши через частокіл, несподівано напали пірати. Вони зв’язали Айртонові руки й ноги і запхнули в рота кляп. Потім пірати перетягли його в темну печеру біля підніжжя гори Франкліна, де влаштували для себе лігво.

Його прирекли на смерть і наступного дня забили б, якби один із піратів раптом не впізнав у ньому свого австралійського спільника. Пірати залюбки вбили б Айртона, але зовсім інакше вони ставилися до Бена Джойса!

Але відтоді, як Айртона впізнали, йому весь час доводилося боротися проти вимог колишніх поплічників. Ті вирішили перетягти його на свій бік, аби він допоміг їм захопити Гранітний палац; вони сподівалися, що, пробравшися в неприступне житло колоністів, зможуть їх перебити і стануть хазяями на острові!

Айртон опирався. Колишній розбійник, що покаявся і дістав прощення, швидше помер би, ніж зрадив би нових друзів.

Зв’язаний, із заткнутим ротом, він майже чотири місяці пролежав у тій печері.

Пірати знайшли загін для худоби незабаром після появи на острові і весь час черпали в ньому продовольчі ресурси, алй жити там не відважувались. Одинадцятого листопада двоє бандитів несподівано для себе побачили колоністів, що підходили до загону. Один із них вистрілив у Герберта і, повернувшись до спільників, вихвалявся, що “вколошкав” когось із жителів острова. Проте злочинець прийшов до печери сам-один його напарникові, як відомо, вкорбтив віку кинджал Сайреса Сміта.

Можна уявити горе Айртона, коли той довідався про Гербертову смерть! Колоністів зосталося тільки четверо, і вони опинилися, так би мовити, у руках піратів!

Весь час, поки колоністи перебували в загоні для худоби через Гербертову хворобу, пірати майже не виходили з печери. Навіть після погрому на плоскогір’ї Широкий Обрій вони з обережності залишалися у тій самій печері.

Ставлення до Айртона дедалі гіршало. У нього на руках і на ногах зосталися криваві сліди від мотузків, яких пірати не знімали навіть на ніч. Він щохвилини чекав смерті; вона йому здавалася неминучою.

Так тривало до середини лютого. Чекаючи сприятливої нагоди для нападу на колоністів, пірати рідко виходили зі свого лігва, а лише робили кілька разів вилазки для полювання то всередині острова, то доходячи аж до його південного берега. Айртон більше не одержував ніяких звісток про своїх друзів і уже втратив будь-яку надію побачитися з ними!

Через лихе ставлення до себе й голодування він поступово впав у напівсвідомий стан і перестав бачити й чути. Бувши майже непритомним уже два дні, Айртон не міг сказати, що з ним відбувалось останнім часом.

- Але, пане Сміте, - додав Айртон, - як могло статися, що я, недавно ще ув’язнений в печері, опинився у загоні для худоби?

- Ви спочатку дайте відповідь, як трапилося, що всі пірати лежать убиті всередині частоколу нашого загону для худоби? - запитав інженер.

- Пірати вбиті? - вигукнув Айртон, піднімаючись на ліжку, незважаючи на свою кволість.

Колоністи допомогли йому підвестися і, підтримуючи під руки, відвели до берега струмка.

Уже розвиднилось.

На березі лежали трупи піратів у такому самому положенні, в якому їх застала, мабуть, блискавична смерть.

Айртон був приголомшений. Сайрес Сміт і решта колоністів мовчки дивилися на нього.

За знаком інженера Наб і Пенкроф оглянули холодні вже тіла піратів.

На них не виявилося жодних слідів ран.

Лише уважно обдивившися всі трупи, Пенкроф побачив у кожного з них ледь помітну червону цятку, ніби від слабенького удару (у одного - на лобі, в другого - на грудях, у третього - на плечі), походження якої неможливо було визначити.

- Ось як їх було вбито! - сказав Сайрес Сміт.

- Але якою зброєю? - вигукнув журналіст.

- Рушницею, яка стріляє блискавкою, і якої ми й уявити собі не можемо.

- Хто ж їх убив?.. - спитав Пенкроф.

- Вершитель правосуддя на цьому острові, - відповів Сайрес Сміт. - Той, хто переніс вас, Айртоне, до загону для худоби, хто своїм втручанням стільки разів нас рятував, хто робить для нас усе, чого ми не можемо зробити самі для себе, і щоразу ухиляється від нашої подяки.

- Його будь-що треба знайти! - вигукнув Пенкроф.

- Атож, треба знайти, - відповів Сайрес Сміт. - Але тепер і я гадаю, що надлюдину, яка має таку могутність і здатна творити такі дива, ми знайдемо лише тоді, коли вона сама того захоче.

Оте невидиме заступництво, що зводило нанівець усі їхні намагання, і розчулювало, й дратувало водночас. Свідомість власного безсилля перед лицем могутності тієї таємничої сили було образливим для гордої людини, а у великодушності їхнього заступника, що не давав їм найменшої можливості висловити свою вдячність, було щось зневажливе. Це в інженерових очах зменшувало цінність отієї добродійності.

- Треба знайти, - повторив він, - і дай Боже, щоб нам пощастило довести нашому гордому покровителю, що ми здатні відчувати вдячність! Я віддав би півжиття, аби мати можливість, у свою чергу, зробити йому якусь хоча б і невелику послугу.

Від цього дня пошуки таємничого заступника стали єдиною турботою жителів острова Лінкольна.

Вони прагнули будь-що знайти ключа до розгаданім таємниці, дізнатися ім’я людини, яка мала справді незбагненну, надприродну могутність.

За хвилину колоністи пішли до хатини, і їхнє піклування швидко повернуло Айртонові душевні і тілесні сили.

Наб і Пенкроф перенесли трупи піратів до лісу, чимдалі від загону для худоби, і закопали їх глибоко в землю.

Потім Айртонові розповіли про все, що сталося, поки він був у піратському полоні. Він тоді довідався і про Гербертове поранення, і про всі випробування, які випали на долю колоністів, котрі вже не сподівалися побачити його серед живих, бо мали всі підстави боятися, що каторжани давно безжально його вбили.

- А тепер, - сказав під кінець Сайрес Сміт, - ми мусимо нарешті виконати свій обов’язок. Півсправи зроблено. Проте якщо нам уже нема чого боятися піратів і ми знову стали господарями на острові, то це не наша заслуга.

- Гаразд! - відповів Гедеон Спілет. - Обшукаймо весь лабіринт відрогів гори Франкліна! Обшукаймо кожну тріщину в ґрунті, кожну печеру! О, я гадаю, жоден журналіст не мав іще нагоди розплутувати таку захоплюючу, незвичайну загадку!

- І ми не вернемося до Гранітного палацу, доки не знайдемо свого заступника? - запитав Герберт.

- Авжеж! - відповів інженер. -: Ми зробимо для цього все, що в людських силах!.. Але повторюю: нам пощастить знайти його лише у тому разі, якщо він сам того захоче!

- То ми залишимося у загоні для худоби? - запитав Пенкроф.

- Так, у загоні для худоби, - відповів Сайрес Сміт. - Провіанту тут доволі, і крім того ми перебуваємо якраз у центрі місцевості, де мусимо провести пошуки. До того ж звідси будь-коли можна поїхати возом до Гранітного палацу.

- Слушно, - сказав моряк. - Тільки дозвольте нагадати вам...

- Що саме?

- Що ми відклали до літа нашу морську подорож, а літо вже настало.

- Яку ще морську подорож? - запитав Гедеон Спілет.

- На острів Табор! - відповів Пенкроф. - Ви хіба забули? Ми ж повинні залишити там записку, що Айртон й ми самі перебуваємо на острові Лінкольна, і вказати в ній координати острова на випадок, якщо прийде шотландська яхта! Аби тільки не спізнитися...

- Але на чому ви, Пенкрофе, збираєтесь пливти туди? - запитав Айртон.

- Як на чому? На “Бонадвентур”

- На “Бонадвентурі”? - вигукнув Айртон. - Його давно немає!

- Мого “Бонадвентура” вже немає?! - закричав Пенкроф, схопившися на ноги.

- На жаль, немає, - відповів Айртон. - Тиждень тому пірати знайшли його в порту Повітряної Кулі, вийшли в море і...

- І що?.. - завмираючи від хвилювання, перепитав Пенкроф.

- Боба Гарвея з ними не було, вести судно вони не вміли... От і напоролися на рифи... Ваш бот розбився вщент!

- Негідники! Мерзотники! Падлюки! - кричав моряк.

- Пенкрофе, - сказав Герберт, узявши моряка за.руку, -ми збудуємо судно, більше і краще, ніж попереднє. Тим паче, що тепер у нас є всі залізні частини й оснастка з піратського брига.

- А ви знаєте, - сумно мовив Пенкроф, - що треба не менш як п’ять-шість місяців, щоб збудувати бот тоннажністю тридцять-сорок тонн?

- Часу в нас удосталь, - сказав журналіст. - Тільки цього року вже не доведеться з’їздити до острова Табор.

- Не журіться, Пенкрофе, - додав інженер. - Нічого не зробиш, треба змиритися. Сподіваюся, така відстрочка не завдасть нам шкоди.

- Бідний “Бонадвентур”! Мій бідний “Бонадвентур”! - побивався Пенкроф, приголомшений втратою судна, яким так пишався.

Знищення “Бонадвентура” було справді відчутним ударом для колоністів. Тому вони ухвалили почати спорудження нового судна, як тільки повернуться до Гранітного палацу. Тепер у них зосталося одне завдання: обстежити всі закутки острова.

Пошуки почалися того самого дня, 19 лютого, і тривали цілий місяць. Біля підніжжя гори Франкліна тягся цілий лабіринт ущелин, тріщин, гротів і печер. Очевидно, треба було шукати саме там і, можливо, навіть у надрах гори Франкліна. Людині, що хотіла лишитися для всіх невідомою, найлегше було влаштувати житло саме в цій частині острова.

Відроги гори були розкидані так безладно, що Сайрес Сміт, перш ніж почати пошуки, методично розбив усю пло-щу на окремі ділянки.

Передусім колоністи обстежили південний схил вулкана з витоками Водоспадної річки. Айртон показав їм печеру, де пірати тримали його в полоні. В печері нічого не змінилося відтоді, як Айртон покинув її. Там колоністи виявили припаси харчів і набоїв, украдених піратами в загоні.

Всю цю частину гори, вкриту чудовими хвойними деревами, колоністи оглянули дуже уважно. Дійшовши до південно-західної частину схилу, вони виявили вузьку ущелину, що впиралася в мальовниче нагромадження базальтових скель на березі океану.

Дерева там росли рідше, замість трави навколо лежало каміння. По скелях стрибали дикі кози й муфлони. Там починалася безплідна частина острова. Колоністи дійшли висновку, що серед численних долин, які прилягали до відрогів гори Франкліна, лише три поросли лісом і густою травою, їх омивала із заходу Водоспадна річка, а зі сходу - Червоний струмок. Обидві водні артерії починалися десь у горах, а нижче, ввібравши в себе кілька приток, перетворювались у річки, які зрошували південну частину острова. Що ж до річки Вдячності, то її живили переважно джерела, що губилися в густих хащах лісу Жакамара; численні струмки підґрунтових вод, які виходили на поверхню також джерелами, зрошували півострів Звивистий.

Отож із трьох родючих долин біля підніжжя гори Франкліна тільки одна мала всі умови, необхідні для життя людини. Проте, попри старанні пошуки, колоністи й там не знайшли жодних слідів таємничого заступника.

Невже він вибрав притулок у глибині безплідних ущелин північної частини острова, серед громаддя похмурих скель, серед потоків застиглої лави?

Північний схил гори Франкліна переходив біля свого підніжжя у дві широкі й неглибокі мертві долини, всіяні валунами й помережані довгими смугами морен та потоками застиглої лави, серед яких лежали розсипи дрібних уламків обсидіану й лабрадоритів. Ця частина острова потребувала тривалого й важкого дослідження. Тут у схили гори врізалося безліч печер, звичайно неприступних. Колоністи пробиралися в темні тунелі, що, утворившися за часів виверження вулкана, заглиблювалися у гірський масив; із запаленими смолоскипами в руках оглядали кожен закуток, кожне відгалуження, кожну западину. Всюди панували тиша й морок. Здавалося, під темним склепінням тих прадавніх печер ніколи не ступала людська нога, ніколи люди не пересували тут жодного каменя. Печери й гроти стояли такі самі похмурі й пустельні, як і того дня, коли підземний вогонь підняв їх з морського дна на поверхню і створив новий острів.

Однак, попри відсутність у них життя і панування непроглядної темряви, Сайресові Сміту довелось переконатися: то не було царство мертвої тиші.

В одній із печер, яка тяглася на сотні футів у глибину гори, його здивував глухий, далекий гуркіт, що відлунював під темним склепінням.

Гедеон Спілет, ідучи разом з інженером, також почув далекий гул, який свідчив: у глибині вулкана оживає підземний вогонь. Обидва раз у раз прислухалися - глухе гуготіння повторилося кілька разів; очевидно, в надрах землі відбувався невідомий геологічний процес.

- Хіба вулкан ще не погас? - запитав журналіст.

- Може, відтоді, як ми обстежували його кратер, - відповів Сайрес Сміт, - у нижніх пластах гори почалися нові процеси. В будь-якому вулкані, що вважається згаслим, може знову розгорітися вогонь.

- Але якщо гора Франкліна оживає і готується нове виверження вулкана, то хіба острову Лінкольна не загрожує небезпека? - запитав Гедеон Спілет.

- Не думаю, - відповів інженер. - Кратер вулкана грає роль запобіжного клапана: надлишок пари й лави, як і раніше, вирветься через звичний канал.

- Якщо тільки лава не проб’є виходу до родючих земель острова!

- Але чому ж так має статися, дорогий Спілете? - заперечив інженер. - Чому лава відхилиться від шляху, прокладеного самою природою?

- Ет, вулкани такі примхливі!.. - відповів журналіст.

- Зауважте, - мовив інженер, - нахил гори Франкліна сприяє витоку лави до тих долин, які ми тепер обстежуємо. Щоб лава потекла в інший бік, повинен зміститися центр ваги, а це можливе лише внаслідок землетрусу.

- По-моєму, під час виверження вулкана завжди можливий і землетрус, - зауважив Гедеон Спілет.

- Завжди, - погодився інженер. - Надто, якщо підземні сили пробуджуються з довгого сну, а вихід кратера завалено. Отож, дорогий Спілете, виверження вулкана може стати для нас страшною бідою, і краще б він ніколи не прокидався, а й далі слав мирним сном. Але ми нічим не можемо завадити його пробудженню, чи не так? У всякому разі, хоч би що сталося, я вірю: нашому господарству на плоскогір’ї Широкий Обрій ніщо не загрожує. Між ним і горою лежить досить глибока западина, і якщо коли-небудь лава потече у бік озера, вона литиметься із цієї западини до дюн і Акулячої затоки.

- Однак ми не бачили над вершиною гори найменшого димку, що провіщав би виверження вулкана, - мовив журналіст.

- Атож, не бачили, - відповів Сайрес Сміт. - Над кратером не було ні хмаринки пари, вчора я й сам уважно придивлявся до вершини гори. Однак це може бути і поганою ознакою: можливо, за тривалий час у глибині кратера утворилася пробка з валунів, застиглої лави й попелу і запобіжний клапан, про який я щойно згадував, занадто щільно закупорений. А втім, як тільки сильно натиснуть підземні гази, все те полетить у повітря, мов пір’я; будьте певні, дорогий Спілете: ні острів, який можна порівняти з паровим котлом, ні вулкан, який є його топкою, не вибухнуть під тиском газів. Та все ж таки, повторюю, краще було б, якби вулкан не оживав.

- Проте ми чітко чуємо далеке гримотіння в його надрах, - заперечив журналіст. - У цьому ми не помиляємось.

- Це справді так, - погодився інженер, знову прислухаючись до гулу під землею. - Тут не може бути помилки... У надрах відбуваються якісь процеси, але їхньої сили і наслідків передбачити ми не можемо.

Вийшовши з печери, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет знайшли друзів і розповіли їм новину.

- Он як! - вигукнув Пенкроф. - Тепер уже вулкан готує для нас капость! Хай тільки спробує! Ми знайдемо на нього управу!

- У кого? - запитав Наб.

- У нашого заступника! Він заткне горлянку кратеру, хай вулкан тільки посміє писнути!

Морякова віра в божество острова Лінкольна, як бачите, була безмежна. Неодноразові вияви його надприродної влади захоплювали Пенкрофа і переконали моряка, що вона всемогутня. Однак таємничий чарівник і далі уникав колоністів; усі їхні вперті, методичні пошуки досі лишались марними: житло загадкового заступника їм не щастило виявити.

З 19 по 25 лютого коло пошуків розширилось і охопило всю північну частину острова Лінкольна, де колоністи обнишпорили найпотаємніші куточки. Вони дійшли до того, що вистукували кожну скелю, як вистукує поліція стіни підозрілого будинку. Інженер склав точну карту гори та її відрогів, і друзі обійшли їх до найдальших закутків. Дослідили вони й верхню терасу та конусоподібну вершину аж до снігової шапки, що біліла на її маківці, у якій зяяла во-ронка кратера.

Більше того, спускалися навіть у воронку кратера, який не дихав поки що вогнем, але в якому ясно чувся підземний гул Проте і там не виривався найменший струмінь диму чи пари, не нагрівалися стінки кратера, тобто ніщо не провіщало близького виверження вулкана. Проте ні в кратері, ні будь-де інде колоністи не знайвіли слідів того, кого шукали.

Тоді пошуки перенесли в бік дюн. Там колоністи так само пильно згори донизу дослідили базальтові кручі Акулячої затоки, хоч тією кручею спускатися до моря було дуже важко. Ніде ані: душі!

Оці три слова - підсумок тривалих тяжких і марних наполегливих зусиль, отож не дивно, що така невдача викликала в Сайреса Сміта і його товаришів гірке розчарування.

Вони нарешті вирішили повернутись до Гранітного палацу - ті пошуки не могли тривати безконечно. Колоністи мали всі підстави вважати, що таємничий незнайомець живе не на поверхні острова, і в уяві кожного з них стали з’являтися найбожевільнігаі припущення.

І тут найбільше відзначалися Наб і Пенкроф: не знайшовши розгадки отієї таємниці у світі реального, вони стали шукати її у світі божественного.

Двадцять п’ятого лютого друзі повернулись до Гранітного палацу і, прив’язавши подвійний канат до стріли та запустивши його за виступ майданчика перед дверима дому, відновили зв’язок між своїм житлом і берегом.

Рівно через місяць, 25 березня, вони відзначили третю річницю перебування на острові Лінкольна!

РОЗДІЛ XIV

Минуло три роки. - Питання про спорудження нового корабля, - Ухвалене рішення. - Розквіт колонії. - Корабельня. - Холоди в Південній півкулі. - Пенкроф згоджується. - Прання білизни. - Гора Франкліна.

Минуло три роки відтоді, як колишні військовополонені втекли з оточеного Річмонда. Скільки разів за ті роки вони згадували незабутню батьківщину!

Вони не сумнівалися в тому, що громадянська війна давно закінчилась, не допускаючи й думки, що справедлива справа північних штатів не перемогла. Але чого коштувала та жахлива війна? Скільки було пролито крові? Хто серед друзів і знайомих поліг на полі бою? Ось про що часто розмовляли колоністи, не знаючи, чи скоро настане день, коли вони побачать рідний край. Повернутися туди хоча б на кілька днів, відновити зв’язок із світом, з людьми, встановити постійне сполучення між вітчизною й островом... Після цього друзі ладні були провести довгі роки в заснованій ними колонії, яка тоді залежала б від метрополії, й, можливо, ті роки стали б найкращою, найщасливішою порою в їхньому житті. Невже все те було тільки примарною мрією?

А втім, вона могла здійснитися тільки у двох випадках: якщо у води острова Лінкольна зайде коли-небудь якийсь корабель або якщо колоністи самі збудують судно, спроможне витримати тривалий морський перехід і допливти до найближчої землі.

- Якщо тільки наш заступник не знайде іншого способу, аби допомогти нам повернутися на батьківщину! - казав Пенкроф.

І справді, Наб і Пенкроф ніскілечки не здивувалися б, якби їм раптом повідомили, що в порту Повітряної Кулі або в Акулячій затоці на них чекає трьох-, чотирьохсоттонний корабель. Почувши це, вони й оком не змигнули б. Але Сайрес Сміт, бувши не таким легковірним, порадив їм спуститеся з небес на землю і подумати про спорудження корабля; то була дуже невідкладна справа, адже вони мали якнайшвидше відвезти на острів Табор записку, в якій указали б, де тепер перебуває Айртон.

“Бонадвентура” вже не було, а спорудження будь-якого судна потребувало щонайменше шість місяців, Тим часом надходила зима, і до весни, звичайно, нічого було й думати про морське плавання.

- Таким чином, ми маємо досить часу, - казав інженер Пенкроф. - Мені здається, друже, треба цим скористатися, щоб збудувати судно більшого розміру, ніж наш колишній “Бонадвентур”. Я не дуже вірю в те, що шотландська яхта прибуде ще раз до Табору. Може навіть статися, що вона побувала вже на острівці і; не знайшовши там слідів Айртона, повернулася назад. Маючи це на увазі, чи не краще збудувати таке судно, на якому можна було б здійснити перехід до Нової Зеландії або до Полінезійського архіпелагу? Як ви гадаєте?

- Гадаю, пане Сайресе, - відповів моряк, - що ми так само можемо збудувати великий корабель, як і малий. Нам не бракує ні дерева, ні інструментів. Все це лише питання часу.

- А скільки його потрібно, щоб спорудити судно на двісті п’ятдесят - триста тонн? - запитав Сайрес Сміт.

- Щонайменше сім-вісім місяців, - відповів Пенкроф. - Але не треба забувати, що йде зима, а під час великих холодів важко тесати дерево. Взявши до уваги кілька тижнів змушеного простою, треба буде лише радіти, якщо пощастить спустити судно на воду в листопаді.

- Що ж, - зауважив Сайрес Сміт, - це якраз найкращий час для морської подорожі на острів Табор або у ще віддаленіші краї.

- Ваша правда, пане Сайресе, - відповів моряк. - Робіть креслення, ми всі готові до роботи. Не сумніваюся, що Айртон дуже допоможе нам у цьому ділі.

Порадившись, колоністи схвалили інженерів задум; ідея справді була чудова. Правда, спорудження великого судна водотоннажністю в двісті - триста тонн - нелегка справа, та колоністи вірили у свої сили й мали повне право на те - про це свідчили вже досягнуті ними успіхи.

Сайрес Сміт відразу взявся готувати розрахунки і креслення для спорудження судна. Тим часом його друзі рубали й перевозили дерева, що повинні були піти на вигнуті шпангоути, набір судна і його обшивку. Ліси Далекого Заходу дали їм найкращі для кораблебудування породи дуба й береста. Скориставшись просікою, прорубаною під час останньої експедиції, колоністи проклали у лісі шлях, який назвали дорогою Далекого Заходу; тією дорогою колоди підвезли до Комина і влаштували там корабельню. Щоправда, дорога аж надто петляла, бо пролягла там, де вирубувались дерева, та все ж таки завдяки їй значна частина півострова Звивистого стала набагато доступнішою.

Колоністи відразу тесали стовбури й пиляли їх на дошки, бо для спорудження корабля не можна використовувати вогкий ліс, йому треба дати час висохнути. Теслярі щосили працювали цілий квітень; за цей місяць не сталося ніяких прикрих пригод, хіба що дошкуляли шторми, звичні в пору рівнодення. Юп залюбки допомагав лісорубам - то видирався на вершину дуба й закріплював там канат, яким валили зрубане дерево, то перетягував на міцних плечах уже обтесані колоди.

Дерево склали штабелями під просторим дощаним навісом, поставленим поблизу Комина; там воно мало зберігатися, чекаючи свого часу.

Квітень випав теплий, нагадуючи жовтень у Північній півкулі. Одночасно з підготовкою до спорудження корабля колоністи старанно обробляли землю, й незабаром із плоскогір’я Широкий Обрій зникли всі сліди спустошення. Друзі відбудували вітряк, а на місці знищеного пташника виросли нові сараї. Їх довелося будувати просторішими, ніж раніше, адже пернатих мешканців стало також далеко більше. У стайнях тепер стояло п’ятеро онагрів, серед них четверо міцних, великих, добре об’їжджених тварин і маленьке нещодавно приведене на світ лоша. Реманент колонії збагатився плугом, і тепер онагри орали землю, як звичайнісінькі йоркширські або кентуккські воли. Кожному колоністові знаходилась робота за власними уподобаннями, й ніхто не сидів склавши руки. Тому всі були здорові, дужі й на них любо було подивитися, коли вони збиралися вечорами в Урочистій залі Гранітного палацу, де укладали безліч планів на майбутнє.

Нічого й казати, що Айртон віднині жив разом з усіма колоністами, ділив з ними хліб і сіль та турботи й навіть не думав про повернення до загону для худоби. Проте, як і колись, він зоставався сумним, неговірким і радніше брав участь у роботі, ніж у розвагах товаришів. Він виявився чудовим працівником - сильним, невтомним, спритним і вигадливим. Його любили й поважали всі колоністи, і він це’ знав.

Звичайно, друзі не забували й про загін для худоби. Що два дні один із них їздив туди возом чи верхи, накладав кормів худобі, доїв кіз і привозив молоко для кухонних потреб Наба. Оті поїздки використовувались і для полювання. Тож найчастіше ці обов’язки брали на себе Герберт і Гедеон Спілет, прихоплюючи з собою Топа, що біг попереду. Завдяки вправності мисливців та їхній добрій зброї у Гранітному палаці не вибували водосвинки, агуті, кенгуру й дикі кабани; не виводилася і перната дичина: качки, тетеруки, глухарі, жакамари й бекаси. Кролики з сажка, устриці з коси, часом черепаха, повні неводи лососів, що запливали косяками в річку Вдячності метати ікру, овочі з городу на плоскогір’ї Широкий Обрій, фрукти з лісових дерев - не полічити всіх дарів природи! Головний кухар Наб ледве встигав заготовляти їх на зиму в коморах.

Телеграфний дріт із Гранітного палацу до загону для худоби було давно полагоджено, і телеграф діяв щоразу, коли той чи той колоніст, вирушивши до загону, вважав за необхідне зостатися там на ніч. Утім, острів тепер став безпечним, і колоністам нічого було боятися, принаймні від людей.

Проте біда, звичайно, могла повторитися, якби піратам знову заманулося висадитись на острові Лінкольна. А це зовсім не виключалося. Цілком можливо, що хтось із приятелів Боба Гарвея по норфолкській каторзі знав про його плани і, вийшовши на волю, так чи інакше спробує їх здійснити. Тож колоністи взяли за правило щоденно оглядати в далекоглядну трубу всі зручні для висадки ділянки узбережжя та широку дугу обрію від бухти Єдності до бухти Вашингтона. А вирушивши до загону для худоби, черговий колоніст обов’язково пильно оглядав морський пруг у західній частиш острова - з відрогів гори Франкліна видно було дуже далеко.

Щоправда, колоністи жодного разу не помітили чогось підозрілого, але, навчені гірким досвідом, пильно дотримувались цього правила.

Якось увечері інженер поділився з друзями планом укріплення загону для худоби. Він мав намір зробити частокіл вищим і прибудувати до нього щось на зразок блокгауза, в якому колоністи могли б відбивати напад цілого загону піратів. Наскільки Гранітний палац був неприступний, настільки ж легкою спокусливою здобиччю для піратів зоставався загін для худоби з його припасами харчів, стадами й будівлями. І якби колоністам довелось опинитися там в оточенні, вони повинні мати більше змоги чинити опір нападникам.

Та інженерів план мав визріти, і його здійснення відклали до наступної весни.

До 15 травня на стапелях уже заклали кіль майбутнього корабля, і незабаром на кінцях кіля, майже перпендикулярно до нього, виросли міцно посаджені в пази форштевень і ахтерштевень. Дубовий кіль мав сто десять футів у довжину, отож середню частину судна можна було довести до двадцяти п’яти футів. Але то було все, що столяри встигли зробити до настання холодів. Наступного тижня вони поставили ще перші кормові шпангоути і мусили припинити роботи.

Під кінець місяця погода геть зіпсувалася. Вітер віяв зі сходу і часом досягав ураганної сили. Інженер навіть став турбуватися, чи не повалить вітер навісів біля корабельні; для них вибрали найзручніше місце, поблизу Гранітного палацу, але під час бурі острівець Порятунку не дуже захищав узбережжя гнані вітром хвилі докочувались аж до гранітних круч і розбивалися біля їх підніжжя.

На превелике щастя, тривога Сайреса Сміта виявилася марною. Вітер переважно віяв з південного сходу, і Гранітний палац був захищений виступом мису Знахідки.

Пенкроф і Айртон, два найстаранніші будівничі, працювали на корабельні так довго, як тільки було можливо. Вони не боялися ні вітру, який куйовдив їм чуприни, ні дощу, який проймав до кісток, вважаючи, що молоток б’є однаково і в гарну днину, і в негоду. Але коли вдарили морози, дерево затверділо, наче залізо, стало дуже важко його тесати, і на 10 червня будівництво судна припинилося остаточно.

Взимку Сайреса Сміта і його друзів не могли не дивувати сильні морози на острові Лінкольна. Середня зимова температура тут нагадувала температуру в штатах Нової Англії, що перебувають приблизно на такій самій відстані від екватора, як і острів Лінкольна. У Північній півкулі, принаймні в тій її частині, яку займають Нова Англія й північна смуга Сполучених Штатів, це явище пояснюється пласким рельєфом приполярних земель, завдяки якому на них вільно віють північні буревії; для острова Лінкольна таке пояснення не пасувало.

- Давно доведено, - якось сказав Сайрес Сміт друзям, - що на одних і тих самих географічних широтах острови й прибережні краї менше страждають від холоду, ніж континентальні землі. Я, наприклад, часто чув, що в Ломбардії зими суворіші, ніж у Шотландії. Це пояснюється тим, що взимку море віддає накопичене за літо тепло. З цього погляду острови перебувають у найвигідніших умовах.

- Пане Сайресе, але чому ж острів Лінкольна не підпадає під загальне правило? - запитав Герберт.

- Це важко пояснити, - відповів інженер. - На мою думку, це пов’язано скоріше із тим, що наш острів перебуває у Південній півкулі, а вона, як тобі відомо, холодніша за Північну.

- Ай справді, - зауважив Герберт, - на півдні Тихого океану плавучі льоди зустрічаються в нижчих широтах, ніж на півночі.

- Я це бачив на власні очі! - сказав Пенкроф. - Коли я служив на китобійному судні, ми якось зустріли плавучу кригу аж на траверсі мису Горна!

- У такому разі морози, що аж тріщать узимку на нашому острові, можливо, пояснюються тим, що неподалік плавають айсберги і навіть утворилися крижані поля, - сказав Гедеон Спілет.

- Цілком можливо, що ваше припущення відповідає істині, дорогий Спілете, - відповів Сайрес Сміт, - і саме цим пояснюються тутешні морози. Та існує й інше цілком наукове тлумачення причин, чому Південна півкуля холодніша, ніж Північна: оскільки влітку сонце стоїть ближче до Південної півкулі, то взимку, природно, воно відступає далі. Через це і велика різниця в середній температурі зими та літа. Згадайте: на острові Лінкольна зима холодна, зате літо спекотне.

- А скажіть мені, пане Сміте, - суплячись, промовив Пенкроф, - чому так кепсько, як ви кажете, влаштовано нашу півкулю? Це ж несправедливо!

- Любий Пенкрофе, - сміючись, відповів інженер, - справедливо це чи несправедливо, - так влаштовано світ! І ось чому: орбіта, по якій рухається Земля навколо Сонця, являє собою не коло, а еліпс, що відповідає одвічним законам механіки, тому в своєму річному русі вона то віддаллється від Сонця на найбільшу відстань - перебуває в афелії, - то наближається до нього на найменшу відстань - вступає у перигелій. Але саме під час південної зими Земля перебуває у найвіддаленіщій точці від Сонця, отож не дивно, що зими тут такі люті. Тут, любий Пенкрофе, ніхто нічого не може вдіяти; і найученіпшм мужам на Землі школи не пощастить будь-що змінити у влаштуванні Всесвіту, створеного Всевишнім.

- А все ж таки дивно, - додав Пенкроф, якому вочевидь важко було змиритися із неминучістю. - Людство накопичило стільки звань! Якби, пане Сайресе, все записати, ото груба була б книга!

- А ще грубшу книгу можна було б написати про те, чого люди досі не знають, - відповів Сайрес Сміт.

Хай там як, а в червні настала уже звична сувора зима і колоністи нерідко навіть по кілька днів не виходили з Гранітного палацу.

Яким тяжким було для них усіх оте мимовільне зимове ув’язнення, а надто для Гедеона Спілета!

- Знаєш, - сказав він якось Набові, - я залюбки передав би тобі нотаріальним актом усі свої статки, що їх я колись успадкую, коли б ти, як славний хлопчина, передплатив для мене хоч поганеньку газету. Для повного щастя мені бракує лише одного: щоранку знати, що сталося напередодні за межами нашого острова!

Наб розсміявся:

- Ти ба, а для мене щоденна робота цікавіша, ніж учорашні новини!

Та й не дивно, роботи не бракувало ні в Гранітному палаці, ні на самому острові.

Після трьох років щоденної наполегливої праці острівна колонія процвітала, як ніколи досі. Прихід піратського корабля ще більше примножив її багатства. Не кажучи вже про повну корабельну оснастку, яку колоністи мали намір використати для спорудження нового морського судна, їхні комори ломилися від інструментів, реманенту, начиння, зброї, пороху, куль, одягу й харчових припасів. Колоністи вже не мали навіть потреби виготовляти повстяні тканини. Першої зими вони таки мерзли, зате тепер мали стільки одягу, що їх не лякали ніякі морози. Білизни в них також стало багато, і тримали вони її в дуже доброму стані. З морської солі, до якої входить хлористий натрій, Сайрес Сміт легко добув натрій і хлор. Натрій потім ішов на виготовлення соди, а хлор - хлорного вапна; і те й те вживалося в Гранітному палаці для господарських потреб і, зокрема, для прання білизни. А втім, велике прання влаштовували тільки чотири рази на рік, як це робилося за давніх чаєів у багатих родинах, і тут варто додати, що Пенкроф та Гедеон Спілет, котрий мріяв щодня бачити листоношу із свіжими газетами та журналами, виявились чудовими прачками.

Так минули зимові місяці - червень, липень і серпень. Стояли морози - середня температура не перевищувала восьми градусів за Фаренгейтом (13, 33° нижче нуля за Цельсієм). Отож зима того року випала ще суворіша, ніж попередня. Зате як добре топилися груби в Гранітному палаці! У них ненастанно палахкотів вогонь, і кіптява довгими смугами розписала їхні кам’яні стінки. Палива не шкодували- воно було поруч. На дрова йшли і зайві колоди, заготовлені для спорудження судна; це давало змогу заощаджувати кам’яне вугілля, яке важче було перевозити з місця його видобутку.

І люди, й худоба були здорові, щоправда, дядечко Юп вродився мерзлякуватим - то була чи не єдина вада орангутанга - і йому довелося пошити теплий халат на ваті. Зате який з нього став чудовий служник - спритний, уважний, старанний, невтомний та ще й... не язикатий. Він міг цілком заслужено стати зразком для всіх своїх двоногих братів у Старому й Новому Світі.

- Що ж тут дивного? - якось сказав Пенкроф. - Не кожен служник має чотири руки!

І справді, кмітливе чотирируке створіння працювало на славу!

Усі сім місяців, відтоді як закінчилася їхня остання острівна експедиція й дослідження гори Франкліна, а також увесь вересень, коли повернулися теплі дні, таємничий заступник острова й колоністів нічим не виказував своєї присутності. Щоправда, за весь той час жодного разу не сталося ніяких лихих пригод, і колоністи не потребували його допомоги.

Сайрес Сміт навіть звернув увагу на те, що більше ніж півроку не помічалося нічого схожого на таємничий зв’язок, який нібито встановився крізь гранітний кряж між мешканцями Гранітного палацу і їхнім заступником. Ні Топ, ні Юп не підходили до колодязя, не гарчали й не виявляли незбагненного неспокою. Обидва приятелі уже не снували навколо прикритого лядою колишнього водостоку, не гавкали й не скавуліли з якоюсь особливою стривоженістю, що відразу привернула увагу Сайреса Сміта. Проте хіба міг інженер переконано сказати, що цій таємниці покладено край і про неї треба забути? Хіба міг він твердити, що вже ніколи не виникнуть якісь обставини, коли їхній невідомий заступник знову муситиме вийти на сцену? Хто знав, що їм готує майбутнє?

Нарешті минула і ця зима, і ось у перші весняні дні сталась подія, яка могла спричинитися до вельми поважних наслідків.

Сьомого вересня Сайрес Сміт, глянувши на вершину гори Франкліна, помітив, що над кратером вулкана в’ється димок і зависла легенька хмарина пари.

РОЗДІЛ XV

Пробудження вулкана. - Літня пора. - Відновлення робіт. - Вечір 15 жовтня. - Телеграми. - Запрошення. - Відповідь. - Від’їзд до загону для худоби. - Записка. - Новий дріт. - Приморські базальтові скелі. - Під час припливу. - Під час відпливу. - Печера. - Сліпуче світло.

Почувши від інженера страшну новину, колоністи покинули роботу і звели очі на гору Франкліна.

Вулкан прокинувся, і перші струмені пари, піднявшися з надр, прорвалися крізь шар твердих порід на дні кратера. Та чи викличе підземний вогонь виверження вулкана? Ніхто не міг ні відповісти на це питання, ні запобігти лиху.

Та навіть якщо припустити, що виверження вулкана неминуче, зоставалася надія, що від нього постраждає не весь острів. Розплавлені породи не завжди несуть загибель усьому живому. Острів уже зазнавав такого випробування, про це свідчили потоки застиглої лави на північних схилах гори. Крім того, сама форма кратера й глибока тріщина в його верхньому краю мали спрямовувати лаву в бік, протилежний родючій частині острова.

Проте минуле не гарантувало, що так буде і в майбутньому. Трапляється, у вулкана відкриваються не давні, а нові кратери. Такі випадки знані і в Старому, і в Новому Світі - на Етні, на Попокатепетлі, на Орізабі, а напередодні виверження вулкана всього можна чекати. Іноді досить сильного землетрусу - а це явище нерідко супроводить вулканічні виверження, - щоб внутрішня будова гори змінилася і розплавлена лава потекла новим шляхом.

Сайрес Сміт, не згущуючи барв і нічого не приховуючи, пояснив усе це друзям.

Зрештою, тепер від них нічого не залежало. Гранітному палацу ніби ніщо не загрожувало, крім можливого землетрусу. Зате, якби новий кратер відкрився на південному схилі гори Фракліна, загін для худоби було б стерто з. лиця землі.

Відтоді вершину гори дедалі більше огортали пара й дим; вони здіймалися щораз вище, але відблиски полум’я поки що не проглядали. Підземний вогонь усе ще був усередині гори і не вихлюпувався на поверхню.

Настала весна; знову закипіла праця. Колоністи квапилися збудувати корабель, а щоб швидше розпилювати колоди на дошки й балки, Сайрес Сміт поставив гідравлічну пилку, яка дуже прискорила цю стомливу і забарну роботу. Той нехитрий пристрій нагадував селянські лісопильні у Норвегії: завдяки колесу, двом циліндрам та системі блоків колоди подавалися по горизонталі, а пилка рухалася вертикально. Хоча й зовсім проста, - машина діяла бездоганно.

Під кінець вересня на стапелях здіймався кістяк судна, що мало стати шхуною. Набір було майже завершено, всі шпангоути трималися на тимчасовому кріпленні, і тепер ясно вимальовувалася його майбутня форма. На цьому судні з вузькою носовою частиною і широкою кормою при потребі можна було здійснювати досить великі переходи, але зовнішня і внутрішня його обшивки та настеляння палуби потребували ще багато часу. Після вибуху торпеди колоністам пощастило врятувати всі металеві частини брига. Із пожолоблених дощок обшивки та корабельних шпангоутів Пенкроф і Айртон повитягували обценьками болти і безліч мідних цвяхів. Ковалям просто поталанило, зате у теслярів було роботи - непочатий край.

Під час жнив довелося на тиждень облишити корабельні справи й зібрати врожай та скосити сіно і звезти до комор зерно та овочі з плоскогір’я Широкий Обрій. Проте, як тільки ці роботи закінчилися, друзі взялися знову споруджувати судно і відтепер ні на хвилину не відходили від нього.

Під вечір колоністи ледве тримались на ногах. Щоб не марнувати часу, вони почали їсти двічі: обідали ополудні; вечеряли, коли ховалось сонце й сутеніло. Тоді всі піднімались до Гранітного палацу й відразу лягали спати.

Тільки зрідка, коли за вечерею розмова зачіпала якусь дуже цікаву тему, колоністи забалакувались і лягали спати трохи пізніше. Улюбленою темою їхніх розмов лишалися мрії про часи, коли вони збудують шхуну- і на ній можна буде здійснити подорож до заселених земель. Та все ж нікому не хотілося назавжди розлучатися зі своїм островом, з колонією, в яку всі вклали стільки праці, де перенесли такі тяжкі випробування і здобули стільки перемог над дикою природою. Варто встановити зв’язок з Америкою, і розвиток колонії піде ще швидше.

Пенкроф та Наб найбільше мріяли дожити свої дні на острові Лінкольна.

- Герберте, а ти не зрадиш острова? - питав хлопця моряк.

- Ніколи, особливо якщо ти тут зостанешся, Пенкрофе!

- За мене можеш не боятися! Я тебе чекатиму. Ти приїдеш із дружиною, з дітьми... Я їх глядітиму, і вони виростуть у нас такими моряками!

- Домовилися, - сміючись і червоніючи, відказував юнак.

- А ви, пане Сайресе, - не вгавав Пенкроф, - станете постійним губернатором острова Лінкольна! До речі: скільки жителів він може прогодувати? Тисяч десять, не менше!

Своїми мріями Пенкроф розбурхував уяву всіх колоністів; журналіст і той став говорити, яка чудова буде його газета “Лінкольнський вісник”!

Така вже людська вдача!.. Людині хочеться творити, залишити на землі слід, укласти душу в щось велике, довговічне... Це і є ознака її вищості над усіма тваринами. Ось чому їй нема рівних у всьому світі!

А втім, хто його знає, може, й Топ та Юп тихцем виношували якісь плани й мрії?

А мовчазний Айртон думав про зустріч із Гленарваном: колишній лиходій хотів довести, що став новою, чесною людиною, що він спокутував усі свої гріхи.

П’ятнадцятого жовтня дружня розмова затяглася на довше, ніж завжди. Була дев’ята вечора. Ледве стримуване позіхання свідчило: давно пора вже спати; Пенкроф перший підвівся з-за столу й пішов до спальні, як раптом в урочистій залі різко пролунав дзвінок.

Всі колоністи були на місці: Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Айртон, Наб і Пенкроф. Отже, в загоні для худоби нікого з них не могло бути.

Сайрес Сміт схопився першим. Решта здивовано пере-зирнулись, думаючи, чи їм не почулося.

- Що це означає? - вигукнув Наб. - Не інакше як сам чорт нам дзвонить!..

Ніхто йому не відповів.

- Надходить дощ, - промовив Герберт. - Може, впливають грозові розряди?

Він не договорив. Інженер, до якого повернулися всі колоністи, заперечливо похитав головою.

- Почекаймо, - сказав Гедеон Спілет. - Якщо це був сигнал, то він повториться.

- Хто ж це може нам дзвонити? - вигукнув Наб.

- Ясно, хто, - відповів моряк. - Той, хто... Новий різкий дзвінок урвав Пенкрофа.

Сайрес Сміт підійшов до телеграфного апарата і послав у загін для худоби таку телеграму:

“Що ви хочете?”

За кілька секунд на барабані з абеткою застрибала стрілка, і мешканці Гранітного палацу прочитали відповідь:

“Негайно йдіть до загону”.

- Нарешті! - вигукнув Сайрес Сміт.

Так, нарешті відкриється таємниця! Втому як рукою зняло, про сон усі забули й думати - хотілось якнайшвидше опинитися в загоні. Не кажучи ні слова, колоністи миттю зібралися в дорогу і за кілька секунд спустилися з Гранітного палацу на берег моря. Дома зостались тільки Топ та Юп. Тепер друзі могли піти й без них.

На землю опустилась непроглядна темрява. Молодик зайшов за обрій водночас із сонцем. Як зауважив Герберт, наближалася гроза, чорні хмари низько нависли над землею важким склепінням, крізь яке не зблискувала жодна зірочка. На обрії зрідка мигтіли сполохи далекої грози.

Очевидно, через кілька годин вона дійде й до острова Лінкольна. У повітрі відчувалася тривога.

Проте ніяка темрява й гроза не зупинили б колоністів, а дорогу вони добре знали. Друзі рушили лівим берегом річки Вдячності, піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій, перебралися мостом через Гліцериновий струмок і пішли далі лісом.

Схвильовані, вони швидко йшли до загону. Ніхто не сумнівався, що незабаром вони з’ясують таємницю, яка так довго не давала всім їм спокою, побачать свого великодушного й могутнього заступника, який їм стільки помагав, довідаються, яким чином він спостерігав за ними, все на світі про них знав, чув їхні розмови у Гранітному палаці й завжди опинявся там, де треба!..

Поринувши в свої думки, кожен і не помічав, як вони дедалі більше наддають ходи. Під густим склепінням крон стояла така темрява, що не виднілося навіть узбіччя шляху. Навколо - мертва тиша. Четвероногі й пернаті мешканці лісу, заціпенівши від передгрозової задухи, зачаїлися у лігвах і гніздах. У темряві відлунювали тільки кроки колоністів по твердій, мов кам’яній, землі.

За першу чверть години їхнє мовчання лише раз порушили слова Пенкрофа:

- Шкода, ми забули взяти ліхтаря...

На що почулося у відповідь від інженера:

- Ліхтаря візьмемо в загоні.

Сайрес Сміт і його друзі вийшли з Гранітного палацу о дев’ятій годині дванадцять хвилин. У сорок п’ять хвилин на десяту вони пройшли три з п’яти миль між Гранітним палацом і загоном.

Грозові сполохи на небі блискали все частіше, і щоразу чітко вимальовувалось чорним мереживом листя. Ті сполохи дедалі більше сліпили очі. Ось-ось мала початися гроза. Удалині глухо загримів грім. Повітря стало вкрай задушливим.

Колоністи йшли так швидко, ніби їх підштовхувала нездоланна сила.

О чверть на одинадцяту знову яскраво спалахнула блискавка, і зовсім поряд виник чорний частокіл загону. Не встигли друзі пройти в ворота, як у них над головами прокотився оглушливий грім. Колоністи перебігли через двір і зупинилися біля дверей хатини.

Можливо, таємничий незнайомець чекав на них у хижці, адже він міг послати телеграму тільки звідси. Проте у вікнах не світилося.

Інженер постукав у двері хижки.

Жодної відповіді.

Сайрес Сміт відчинив двері, й колоністи зайшли в кімнату.

Пенкроф висік вогонь, і за мить ліхтар освітив там усі кутки.

Ніде ані душі. Всі речі залишались недоторкані.

- Невже ми стали жертвами галюцинації? - пробурмотів Сайрес Сміт.

- Ні, це було неможливо. У телеграмі чітко сказано: “Негайно йдіть до загону”.

Вони підійшли до телеграфного стола з приймальним та передавальним апаратами, батареєю і ящиком, в якому вона стояла. Тут також усе лишалося на місці.

- Хто приходив до загону останнім? - запитав інженер.

- Я, пане Сміт, - відповів Айртон.

- Коли?

- Чотири дні тому.

- Гляньте, на столі записка! - крикнув Герберт.

У записці по-англійському хтось написав:

“Ідіть уздовж нової лінії.

- У дорогу! - вигукнув Сайрес Сміт, зрозумівши, що телеграму надіслано не із загону для худоби, а з таємничого прихистку їхнього заступника, і що інший дріт, відведений від їхнього, зв’язує незнайомця із Гранітним палацом.

Наб узяв запаленого ліхтаря, і всі вийшла з хижки.

Неподалік гроза аж шаленіла. Проміжки між спалахами блискавок і громом ставали все коротші. Відчувалося, що незабаром гроза охопить і гору Франкліна, й острів. Блискавки вихоплювали з темряви огорнену густою хмарою диму вершину з кратером вулкана.

У дворі загону для худоби нового дроту колоністи не знайшли, але, вийшовши за ворота, Сайрес Сміт побачив, коли знову блиснуло, що від ізолятора першого ж телеграфного стовпа опускається дріт.

- Ось він! - вигукнув інженер.

Дріт тягся по землі, але по всій довжині був загорнутий, як підводний кабель, в ізоляційну оболонку, а це забезпечувало добру передачу струму. Судячи з напрямку дроту, він ішов через ліс і південні відроги гори на захід острова.

- Тримайтесь кабеля! - крикнув Сайрес Сміт.

То освітлюючи дорогу ліхтарем, то вдивляючись у неї під час блискавок, колоністи швидко пішли уздовж дроту.

Грім гримів тепер так сильно й часто, що несила було розмовляти; а втім, тепер.стало не до розмов: колоністи тільки думали, як швидше йти вперед.

Сайрес Сміт і його супутники піднялися на пагорб, що відокремлював долину із загоном для худоби від долини Водоспадної річки, спустилися його схилом і перейшли убрід цю річку в найвужчому місці. Дріт вився то по землі, то по нижніх гілках дерев і весь час служив для колоністів надійним провідником.

Інженерові чомусь здавалося, що таємниче житло незнайомця перебуває в глибині долини Водоспадної річки, але він помилився.

Довелося знову підніматися на схил південно-західного відрогу гори Франкліна, потім спускатися на кам’янисте плоскогір’я, що тяглося аж до химерного нагромадження базальтових скель. Час від часу то один, то другий колоніст нахилявся і, намацуючи рукою дріт, перевіряв напрямок. Проте ніхто уже не сумнівався - телеграфна лінія вела до моря. Напевне, там, у глибокій печері, серед невідомих скель і знаходилося житло, яке вони шукали так довго, але марно.

Все небо аж палало. Ненастанно миготіли сліпучі блискавки, що били у вершину гори Франкліна, навіть у глибину кратера вулкана, огорненого густим димом. Часом здавалося, що гора вивергає полум’я.

Близько одинадцятої ночі колоністи дійшли до урвистого берега океану на заході острова. Здійнявся сильний вітер. П’ятьмастами футів нижче ревіли океанські хвилі, з гуркотом налітаючи на гострі скелі.

Сайрес Сміт вирахував, що зі своїми супутниками він одійшов від загону для худоби на півтори милі. Від цього місця, дріт тягся вниз між скелі, пролягаючи крутим схилом вузького й звивистого бескиду.

Колоністи стали спускатися, кожної миті ризикуючи бути розчавленими або скинутими в море через обвал нестійких кам’яних брил, але, вже не володіючи собою, вони не думали про небезпеку. Таємниця притягувала їх, як магніт притягує залізо.

Не помічаючи смертельної загрози, вони спускалися крутосхилом, який і вдень був карколомним. Каміння осипалося під ногами колоністів, котилось їм услід і в спалахах блискавок мигтіло, мов метеорити. Сайрес Сміт ішов попереду. Айртон - позаду. Тут вони йшли вервечкою, там - рачкували, ще далі їм доводилось ковзати на животі або на спині, судомно чіпляючись за найменші виступи схилу; потім колоністи знову зводились на ноги і йшли далі.

Та ось дріт, круто повернувши, потягся поміж прибережних скель до чорного пасма рифів, об які важко бились океанські хвилі під час припливів. Нарешті колоністи дісталися підніжжя кам’яної кручі.

Тут дріт побіг уздовж вузького прискалка, що ледь здіймався над водою. Та не пройшли вони і сотні кроків, як прискалок похило пішов донизу й привів до моря.

Сайрес Сміт ухопив дріт і виявив, що той пірнув у воду.

Біля інженера збились приголомшені товариші.

Крик розчарування, майже відчаю вирвався з їхніх грудей. Невже треба пірнати в воду й шукати там підводну печеру? Їхнє збудження вийшло тепер за всякі межі, і вони ладні були й на таке.

Проте Сайрес Сміт зупинив друзів.

Він підвів їх до заглиблення у скелі й сказав:

- Почекаймо тут. Зараз приплив. А коли почнеться відплив, шлях знову буде відкрито.

- А чому ви так думаєте? - запитав Пенкроф.

- Він не став би нас кликати, якби його житло було недоступне.

У голосі інженера звучала така впевненість, що ніхто не відважився суперечити. А втім, інженерові міркування були цілком логічні. Очевидно, справді в скелі існував отвір, що виходив на поверхню води при відпливі і ховався при припливі.

Чекати треба було кілька годин. Починався дощ, і мовчазні колоністи відступили під своєрідний дашок над глибокою западиною в скелі. А дощ дужчав, дужчав і незабаром із чорних хмар, що їх шматували блискавки, полив потоком. Луна гучно повторювала страшний гуркіт грому.

Колоністи аж тремтіли від збудження. Не злічити дивовижних припущень і фантастичних надій, що не давали їм спокою. Усі чекали чогось надзвичайного: ось-ось постане перед ними величне видиво в образі велетня-чарівника - адже лише казковий образ міг виникнути в уяві цих людей, коли йшлося про їхнього могутнього заступника.

Опівночі Сайрес Сміт узяв ліхтаря і спустився до місця, де дріт пірнав під воду. На той час відплив тривав уже дві години.

Інженер не помилився. Над водою почало вимальовуватися склепіння великого гроту. Кабель, зігнувшись лід прямим кутом, зникав у його зяючому отворі.

Сайрес Сміт повернувся до супутників і просто сказав:

- За годину можна буде зайти в отвір.

- То він таки є? - запитав Пенкроф.

- А ви сумнівалися? - мовив Сайрес Сміт.

- Але дно печери, напевне, все ж таки залишиться під водою, - зауважив Герберт.

- Або печера зовсім звільниться від води, - відповів інженер, - і ми зможемо пройти по сухому, або нам буде надано якийсь засіб для пересування по воді.

Минула ще година. Колоністи вийшли з-під скелі й під зливою спустилися до моря.

За три години, що минуло від початку припливу, рівень води знизився футів на п’ятнадцять. Склепіння печери здіймалось над водою принаймні на вісім з половиною футів. Воно тепер скидалося на арку моста, під якою, шумлячи й пінячись, біжить швидка річка.

Нахилившись і заглянувши під склепіння, інженер помітив якийсь темний предмет, що плавав на поверхні води, і притяг його до себе.

То був човен, прив’язаний мотузком до виступу на внутрішній стіні печери. Човен зроблено із жерсті. На його дні, під лавками, лежало два весла.

- Сідайте! - сказав інженер.

За мить колоністи посідали в човен. Наб і Айртон сіли на весла, Пенкроф - до стерна. Сайрес Сміт став на носі з ліхтарем у руці, щоб освітлювати шлях.

Низько нависле склепіння біля входу до печери різко пішло вгору, але навколо стояла густа темрява, і при слабкому світлі ліхтаря неможливо було визначити розміри печери у ширину, у висоту і глибину. Тут панувала велична тиша. Ні шум прибою, ні гуркіт грому не долинали сюди крізь товщу кам’яних стін.

Подекуди на земній кулі є величезні підземні печери, свого роду велетенські природні склепи, що зберігають сліди далекої реологічної епохи, коли вони утворилися. Одні з них затоплені водами морів, інші приховують у своїх стінах цілі озера. Для прикладу можна назвати печеру Фінгала на острові Стаффа, одному з Гебрідських островів, гроти Морга в бухті Дуарнене в Британі, гроти Боніфачо на Корсиці, печеру Ліз-Фіорда в Норвегії і велетенську Мамонтову печеру в Кентуккі заввишки п’ятсот футів і завдовжки двадцять миль. Природа створила такі склепи в багатьох місцях, вони й досі збереглися і захоплюють усіх, хто туди потрапляє.

Що ж до печери, у яку пробрались колоністи, то в них складалося враження, що вона доходить чи не до середини острова. Човен плив уже чверть години; Пенкроф повертав там, де вказував інженер, коротко подаючи сигнал. І раптом Сайрес Сміт дав команду:

- Правіше!

Човен змінив напрямок і пішов під правою стінкою печери. В інженера виникло справедливе бажання перевірити, чи тягнеться, як і досі, уздовж неї дріт.

Дріт висів, прикріплений до виступів у стіні.

- Уперед! - мовив інженер.

Два весла водночас занурилися в чорну воду, і човен поплив далі.

Так минуло іще чверть години; від виходу з печери колоністи пропливли, напевне, з пів милі, і знову пролунав голос Сайреса Сміта:

- Стоп!

Човен завмер. Колоністи побачили в далині якесь яскраве світло, що сяяло у величезній печері, так глибоко викопаній природою в надрах острова.

Тільки тепер можна було роздивитися цю печеру, про існування якої досі ніхто й не підозрював.

За сто футів над водою здіймалося склепіння, яке підтримували базальтові стовпи, ніби виліплені за однією міркою. Такі величезні колони природа створювала тисячами в перші енохи утворення земної кори; у знайденій печері на них спиралися неправильної форми арки й дивовижні карнизи. Обрубки базальту, нагромаджені один на один, здіймалися на сорок - п’ятдесят футів; підніжжя колон ховалося під дзеркальною гладінню води, хоча над островом ще шаленіла буря. Проміння, що лилося з невідомого джерела світла, поміченого інженером, чітко вирізняло кожну грань базальтових призм, запалювало на них вогняні іскри і мов пронизувало, здавалося, прозорі стіни печери, перетворюючи їхні виступи в блискучі самоцвіти.

Усі ті різноманітні сяйливі блиски відбивались у воді, мерехтіли на її поверхні, і складалося враження, ніби човен пливе серед вогняних струменів.

Не могло бути жодних сумнівів щодо відбитого у воді світла, яке вихоплювало з темряви снопами свого проміння обриси базальтових стін, колон і склепіння печери. Воно, звичайно ж, було електричним, про його походження свідчила білизна і яскравість проміння. Тут сонце замінювала електрика, заливаючи всю печеру світлом.

За знаком Сайреса Сміта весла знову занурились у воду, піднімаючи тисячі бризок, що переливалися всіма барвами райдуги.

Підземне водоймище сягало тут ширини в триста п’ятдесят футів, а за сліпучим джерелом світла видно було кам’яну стіну, що закривала шлях далі. Печера помітно розширювалась, і морські води утворили тут озеро, та, як і досі, й склепіння, й бокові стінки печери, і кам’яна стіна у глибині, всі оті базальтові призми, циліндри, конуси потопали в електричному світлі, такому яскравому, наче воно випромінювалось із отих кам’яних брил, огранених, мов найкоштовніші діаманти, кожна грань яких мерехтіла різнобарвним сяйвом.

Посеред печери на поверхні води виднівся якийсь веретеноподібний предмет, нерухомий і німий. Із обох його кінців, ніби з жерла двох розпечених до білого печей, двома пучками струмувало світло. Зовні цей предмет скидався на величезного кита, завдовжки понад двісті п’ятдесят футів над водою він виступав на висоту від десяти до дванадцяти футів.

Колоністи поволі підпливали до дивного предмета. Сайрес Сміт став на носі човна. Украй схвильований, він удивлявся вперед. Раптом інженер обернувся і, схопивши руку Гедеона Спілета, вигукнув:

- Але ж це він! Це не хто інший, як він! Він!..

По цих словах Сайрес Сміт опустився на лавку, пробурмотівши ім’я, яке почув тільки журналіст.

Очевидно, те ім’я було знайоме й Гедеону Спілетові, бо воно справило на нього надзвичайне враження.

- Не може бути!.. - хрипко промовив він. - Людина, поставлена поза законом?!

- Так, це він! -наполягав Сайрес Сміт.

За наказом інженера човен підійшов упритул до дивного плавучого апарата і пристав до лівого борту біля грубого скла, крізь яке виривався ясний струмінь світла.

Сайрес Сміт і його супутники піднялися на місток, що виступав із води. Перед ними зяяв отвір відкритого люка. Усі кинулись у люк.

Біля підніжжя східців виднів вузький прохід, ясно освітлений електрикою. В кінці проходу були двері. Сайрес Сміт відчинив їх.

Квапливо минувши розкішно обставлену залу, колоністи зайшли до сусідньої з нею бібліотеки, яскраво освітленої зі стелі.

Широкі двостулкові двері в глибині бібліотеки вели до наступної кімнати. Інженер відчинив і їх.

Колоністи опинились у великому салоні, що нагадував музей, - там було зібрано і скарби з царства мінералів, і твори мистецтва, і чудові промислові вироби. Приголомшеним колоністам на хвилину навіть здалося, що вони потрапили до казкової країни мрій.

На розкішному дивані нерухомо лежав чоловік, який наче й не помітив їхньої появи.

Сайрес Сміт виступив поперед друзів і, на превеликий їхній подив, голосно промовив:

- Капітане Немо, ви веліли нам з’явитися? Ми прийшли.

РОЗДІЛ XVI

Капітан Немо. - Перші його слова. - Життя борця за незалежність батьківщини. - Ненависть до загарбників. - Товариші героя. - Життя під водою. - Самотність. - Останнє пристановище “Наутілуса” на острові Лінкольна. - Таємничий заступник острова.

Почувши ці слова, чоловік підвівся, й колоністи побачили в ясному світлі його красиву голову, високе чоло, гордий погляд, сріблясту бороду і довгий, густий, відкинутий назад чуб. Спершися на спинку дивана, він спокійно подивився на колоністів. Було видно, що його здоров’я поступово підточила тяжка хвороба. Але голос у нього звучав твердо, коли він здивовано промовив по-англійському:

- Я не маю імені, добродію!

- Мені відоме ваше ім’я, - відповів інженер.

Капітан Немо кинув на інженера такий пекучий погляд, ніби ладен був його спопелити.

Та за хвилину він знову відкинувся на диванні подушки й прошепотів:

- Зрештою, яка різниця? Я все одно скоро помру!

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет підійшли до дивана. Журналіст узяв руку капітана Немо. Вона пашіла жаром. Айртон, Пенкроф, Герберт і Наб шанобливо залишилися стояти у кутку розкішного салону, де наелектризоване повітря пахло озоном.

Капітан Немо вивільнив руку і жестом запросив інженера й журналіста сісти поруч.

Усі схвильовано дивилися на нього. Нарешті вони бачили перед собою того, кого досі називали божеством острова Лінкольна, хто їх стільки разів рятував із біди, свого могутнього і таємничого заступника, для якого їм важко було навіть знайти слова, щоб висловити всю глибину своєї вдячності... Того, хто на морякову й Набову думку, мав бути напівбогом, а з’ясувалося: то звичайна людина, та ще й літня, хвора, на порозі смерті!..

Але як трапилося, що Сайрес Сміт знав капітана Немо? Чому той так жваво підвівся з дивана, почувши своє нікому, як він гадав, не відоме ім’я?..

Капітан, спираючись на лікоть, пильно подивився на Сайреса Сміта, що сів поблизу.

- Отже, добродію, вам відоме моє колишнє ім’я? - запитав він.

- Так, відоме, - відповів Сайрес Сміт. - І я знаю також, як називається цей дивовижний підводний човен...

- “Наутілус”? - посміхнувся капітан.

- “Наутілус” - відповів інженер.

- А ви знаєте... ви знаєте, хто я такий?

- Знаю.

- Але ж я вже тридцять років не спілкуюся зі світом, тридцять років живу в глибині морів, у єдиному місці, де ніхто не може замахнутися на мою свободу! Хто ж зрадив мою таємницю?

- Людина, яка не давала жодних зобов’язань зберігати її, капітане Немо, а тому й не може бути звинувачена в зраді.

- Чи не той француз, що випадково опинився на борту мого судна шістнадцять років тому?

- Атож!

- Отже, ні він, ні двоє його супутників не загинули в Мальстрімі, коли там проходив “Наутілус”?

- Ні, не загинули. І той француз написав роман “Двадцять тисяч льє під водою”, у якому змалював ваше життя.

- Кілька місяців мого життя, не більше, пане! - жваво заперечив капітан.

- Ваша правда, - повів далі Сайрес Сміт, - але й кілька місяців отого незвичайного життя вистачило, щоб скласти про вас думку...

- Як про великого злочинця, чи не так? - глузливо скрививши губи, запитав капітан Немо. - Чи бунтівника, відкинутого суспільством?

Інженер промовчав.

- Чому ж ви мовчите, добродію?

- Мені не випадає судити капітана Немо, - відповів інженер. - Принаймні за його минуле. Адже нікому не відомо - і мені також - що вас примусило вести такий дивний спосіб життя. А не знаючи причин, ніхто не має права судити про наслідки. Зате я добре знаю, що могутня приязна рука опікувалась нами з першого дня нашої появи на острові Лінкольна, що всі ми зобов’язані життям людині добрій і великодушній - вам, капітане Немо!

- Атож, мені, - просто сказав капітан.

Інженер і журналіст підвелися. Решта колоністів тихо підійшла до хворого, аби висловити йому вдячність, що переповнювала їхні серця.

Капітан Немо спинив їх порухом руки і схвильовано мовив:

- Послухайте мене спочатку.

І капітан Немо в кількох словах, стисло і ясно, розповів про своє життя.

Оповідь його була досить коротка, і все ж таки він мусив зібратися на силі, аби довести її до кінця. Впадало в очі, що він дедалі більше слабшає. Кілька разів Сайрес Сміт просив його перепочити, але капітан щоразу заперечно похитував головою, як людина, котрій відомо, що до завтрашнього дня їй не дожити; коли журналіст запропонував йому медичну допомогу, він одказав:

- Мені вже ніщо не поможе. Жити мені - лічені години.

За походженням капітан Немо був індусом. Звали його принц Даккар, і був він сином раджі, що правив незалежним на той час князівством Бундельханд, небожем відомого індійського героя Тіппо-Саїба. Десятирічним хлопчиком батько послав його до Європи, аби дати йому добру освіту й потай сподіваючись, що це допоможе синові рівною зброєю змагатися з тими, кого раджа вважав загарбниками і гнобителями свого краю.

З десяти до тринадцяти років принц Даккар, обдарований від природи неабиякими здібностями, волею й розумом, опановував різні науки й досягнув високого рівня і в природознавстві, і в математиці, і в літературі.

Принц Даккар об’їздив усю Європу. Завдяки знатному походженню та багатству перед ним відчинялися двері всіх палаців, але втіхи світського життя ніколи не спокушали його. Молодий, вродливий, він завжди був серйозний, навіть похмурий; його поглинала спрага знань, а в серці не згасла невблаганна ненависть.

Принц Даккар ненавидів. Він ненавидів ту єдину країну, на чию землю ні за що не хотів ступити, ту єдину націю, чиї загравання завжди відкидав; він ненавидів Англію, ненавидів тим більше, що багато в чому вона викликала його захоплення.

У тому індусові, здавалося, зосередилась уся ненависть пригнобленої нації до гнобителів. Загарбники не можуть сподіватись на пощаду загарбаних. Бувши сином володаря країни, який лише на словах скорився Об’єднаному королівству, і принцом з роду Тіппо-Саїба, усмоктавши з материнським молоком жадобу помсти і безмежно люблячи свою прекрасну й знедолену батьківщину, закуту в англійські кайдани, він ніколи не ступав ногою на тричі прокляту ним землю Англії, що закабалила його вітчизну, Індію.

Принц Даккар здобув різнобічну освіту: з його думкою рахувалися найкращі малярі, поети й артисти; водночас він став ученим, для якого не було нічого недосяжного на науковій ниві; став політиком, вивчивши при європейських дворах усі тонкощі дипломатії. Поверховому спостерігачеві він, мабуть, здався б одним із нудьгуючих космополітів, які шукають гострих новин, але уникають рішучих дій, одним із багатьох мандрівників, пихатих і марнославних, які ненастанно колесять світом і не належать жодній країні.

Насправді він був зовсім не таким. Цей митець, цей учений, цей державний діяч залишався в душі індусом, індусом за складом розуму, індусом за прагненням помсти, індусом, котрий ненастанно плекав надію, що одного чудового дня його співвітчизники зажадають законних прав для своєї країни, виженуть чужоземців і повернуть їй незалежність.

Діставши освіту, 1849 року принц Даккар повернувся до Бундельханду. Він одружився з індускою із шляхетного роду, в якої так само, як і у нього, серце обливалося кров’ю через страждання поневоленої вітчизни. У них народилося двоє дітей, яких принц дуже любив. Але родинне щастя не могло прогнати думки про страждання уярмленої батьківщини. Він лише чекав сприятливої нагоди. І така нагода трапилася.

Гніт англійського панування ліг надто важким тягарем на індійський народ. Принц Даккар став глашатаєм невдо-волених. Він запалював у їхніх душах вогонь тієї самої ненависті до чужоземців, яка горіла у його власних грудях. Він об’їздив увесь індійський півострів, побував і в ще незалежних князівствах, і в місцевостях, змушених визнати владу англійських властей. І скрізь він будив спогади про дні героїчного повстання, піднятого Тіппо-Саїбом проти загарбників, та про його трагічну загибель від рук англійців у бою під Серінгапатамом.

Тисяча вісімсот п’ятдесят сьомого року спалахнуло відоме повстання сипаїв. Його душею був принц Даккар. Він підняв величезні маси народу, віддав справедливій борні весь свій хист, усі знання й багатства. Не щадячи себе, він воював у перших лавах повстанців і безліч разів ризикував власним життям так само, як тисячі інших безіменних героїв, що стали на захист рідного краю. Він брав участь у двадцятьох боях і десять разів був поранений. Та марно шукав він для себе смерті, коли останні борці за незалежність упали, скошені англійськими кулями.

Ніколи ще пануванню Великобританії над Індією не загрожувала така небезпека, і якби сипаям, як вони на те сподівалися, допомогли сусіди, Об’єднане королівство, напевне, втратило б у Азії не лише панування, а й вплив. Ім’я принца Даккара стало відоме в усьому світі. Герой, що носив його, не приховував своєї участі в повстанні й відкрито бився проти Британії. За його голову була обіцяна велика винагорода, але в усій Індії не знайшлося людини, котра відважилася б зрадити принца. Зате його батько, мати, дружина і діти заплатили замість нього власним життям, перш ніж він довідався про небезпеку, що їм загрожувала...

Право і цього разу було розчавлене силою. Але розвиток людства ніколи не припиняється, можна подумати, що воно черпає свої права в неминучості. Та все ж таки англійці здолали сипаїв, і давні князівства раджів опинилися у ще більшому рабстві, ніж до повстання.

Принц Даккар, що не зміг загинути у бою, повернувся до гір Бундельханду. Самотній, сповнений безмежної огиди до всього, що пов’язане із людьми, ненавидячи й зневажаючи так зване “вишукане” товариство, прагнучи назавжди відмежуватись від нього, він перетворив на гроші решту своїх маєтностей, зібрав навколо себе два десятки безмежно відданих йому вцілілих у битвах соратників і одного чудового дня десь зник разом з ними.

Де ж принц віднайшов ту незалежність, якої не міг домогтися серед людей? Під водою, в морських глибинах, там, де ніхто не міг переслідувати його.

Учений узяв гору над воїном. На одному з безлюдних островів Тихого океану він улаштував корабельню і за власними кресленнями почав споруджувати підводного човна. Завдяки способам, які досі відомі лише йому, він зумів скористатися незмірною силою електричної енергії, добуваючи її з невичерпних джерел і застосувавши її для всіх потреб на підводному човні. Вона і рухала судно, і освітлювала, і опалювала його. Море і його незліченні скарби, міріади риб, багаті на водорості водяні поля, величезні ссавці, все те, що природа сховала в морських глибинах, і те, що втратили у них люди, цілком задовольняли всі потреби індійського принца та його екіпажу, а головне, збувалося найпалкіше його бажання - порвати будь-які зв’язки із землею. Свого підводного корабля він назвав “Наутілусом”, сам назвався капітаном Немо і зник під водою.

За багато років підводного плавання він обійшов усі океани від полюса і до полюса. Вигнанець серед людей, він зібрав у невідомих підводних світах дивовижні скарби. Мільйони золотих монет, що потонули 1702 року разом з іспанськими галіонами в бухті Віто, стали для нього невичерпним джерелом багатства і служили для надання безіменної допомоги народам, які боролися за незалежність

Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ

ЗМІСТ

1.	Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
2.	[3], де вони скніли в полоні....
3.	[4]. Отож, відгородивши верхню петлю...
4.	[5]. Герберт стежив за цією роботою...
5.	[7] анінайменшого сліду людини,...
6.	[8] спочивало, обрамлене зеленим...
7.	[9]. У визначений час Сайрес...
8.	[10]. Тоді Сайрес Сміт...
9.	[11] чистої прозорої води. Отже,...
10.	[12], аби в них помістилося...
11.	[13], хоча її, здавалося, часто...
12.	[14] землі на плоскогір’ї Широкий...
13.	[15], і саме тут, між Новою...
14.	[17]. Отож послухайте, друзі: як...
15.	[18]. Айртон зостався...
16.	[19]; вітрильники, заскочені таким...
17.	[20] хініну, і друзям пощастило...
18.	[21]. Багато років він...
19.	[22]...
20.	[23]! Наш вулкан виступає в ролі...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate