Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
[22]
Здавалося, капітан Немо хотів востаннє помилуватися скарбами мистецтва й природи, які оточували його понад тридцять років у морських глибинах.
Сайрес Сміт шанобливо чекав, поки вмирущий заговорить знову.
Минуло кілька хвилин, яід час яких перед капітаном Немо, напевне, промайнуло все його довге життя; нарешті він обернувся до колоністів і мовив:
- Чи не здається вам, панове, що я заслуговую на деяку вдячність із вашого боку?
- Капітане, ми залюбки віддали б власне життя, аби ви жили якнайдовше, - відповіли коленісти.
- Добре, - сказав капітан Немо. - Добре!.. Обіцяйте мені, що виконаєте мою останню волю, і ви віддячите мені за все, що я для вас зробив.
- Клянемося! - відповів за всіх Сайрес Сміт, даючи обіцянку за себе особисто і за своїх друзів.
- Панове, - почав капітан Немо, - завтра я помру.
Герберт хотів заперечити, але хворий знаком зупинив його.
- Завтра я помру, - повторив він, - і не хочу мати іншої труни, крім “Наутілуса”. Іншої труни мені не треба. Всі мої друзі спочивають на морському дні, і я хочу бути разом із ними.
Слова капітана Немо колоністи зустріли глибоким мовчанням.
- Слухайте мене уважно, - вів далі капітан Немо. - “Наутілус” ув’язнений в печері базальтовою скелею, що піднялася з дна моря. Але якщо він не може випливти зі своєї в’язниці, то принаймні може зануритися на дно безодні під склепінням цієї печери і поховати мій прах.
Колоністи з побожною шанобливістю слухали капітана:
- Завтра, пане Сміт, ви і ваші друзі покинете “Наутілус”, і всі скарби, зібрані в ньому, повинні навіки зникнути разом зі мною. На згадку про принца Даккара, історію життя якого ви тепер знаєте, вам залишиться тільки одне - ось ця скринька... В ній лежать діаманти на кілька мільйонів; з ними переважно пов’язані спогади про ту пору мого життя, коли я був чоловіком і батьком, коли я майже вірив у щастя... Крім того, ви знайдете в ній перли, які я зі своїми друзями зібрав на дні морів. Завдяки цим коштовностям ви зможете коли-небудь зробити багато добра. В руках таких людей, як ви і ваші товариші, пане Сміте, гроші не стануть знаряддям зла. Перебуваючи там, на Небі, моя душа буде співучасницею ваших справ, і це не лякає мене.
Хвильку помовчавши, украй виснажений капітан Немо знову зібрався на силі й повів далі:
- Завтра ви заберете цю скриньку і, вийшовши із салону, зачинете за собою двері. Піднявшись на місток “Наутілуса”, ви задраєте люк і добре прикрутите болтами його заслінку.
- Гаразд, ми зробимо так, як ви хочете, капітане! - відповів Сайрес Сміт.
- Добре. Потім ви сядете у той самий човен, на якому сюди припливли. Тільки, перш ніж відчалити від “Наутілуса”, підпливіть до корми і відкрийте два великі крани, розміщені на ватерлінії. Вода потече в резервуари, і “Наутілус” поступово зануриться, щоб знайти вічний спокій аж на дні моря.
Помітивши заперечний жест Сайреса Сміта, капітан Немо додав:
- Нічого не бійтеся! Ви поховаєте небіжчика!
Ні Сайрес Сміт, ні його друзі не почували за собою права будь-що заперечувати капітану Немо. То була остання воля вмирущого, і її належало виконати.
- Можу я сподіватися на ваше слово, панове? - запитав капітан Немо.
- Можете, капітане! - відповів за всіх інженер.
Умирущий кивнув головою на знак подяки і попросив залишити його самого на кілька годин. Гедеон Спілет наполегливо пропонував зостатися з ним на випадок, якщо йому стане погано, але капітан рішуче відмовився:
- До завтра я житиму, пане.
Колоністи вийшли з салону, пройшли через бібліотеку, їдальню і потрапили в машинний зал у носовій частині підводного човна. Там стояли електричні апарати, які давали “Наутілусу” світло, тепло і були його двигунами.
“Наутілус” був справжнім технічним дивом, наповненим безліччю інших див, тож інженер, розглядаючи його, не переставав захоплюватися.
Потім колоністи вийшли на платформу, що здіймалася на десять - дванадцять футів над водою, і лягли там поблизу опуклої лінзи з грубого скла, з якої струмувало потужне електричне світло. За нею виднілася порожня кабіна із стерном та іншими навігаційними приладами. Колись там стояв стерновий, який вів “Наутілус” крізь товщу морських вод, і електричне світло осявало шлях на досить велику відстань.
Спочатку колоністи, схвильовані зустріччю з капітаном Немо, мовчали; у них стискалося серце на думку, що людина, яка стільки разів подавала їм руку допомоги, повинна вмерти... А вони ж познайомилися з капітаном лише кілька годин тому!..
Хоч би який вирок винесли майбутні покоління справам і вчинкам, здійсненим у його незбагненному житті поза суспільством, принц Даккар все одно залишиться одним із тих незвичайних образів, спогади про яких ніколи не зітруться в людській пам’яті.
- Оце чоловік! - тихо сказав Пенкроф. - Навіть не вкладається у голові, що він стільки років прожив під водою! Аж туга бере, коли думаєш, що й там він не знайшов спокою...
- “Наутілус”, - сказав Айртон, - міг би перевезти нас із острова Лінкольна до якої-небудь обжитої землі...
- Хай йому чорт! - вигукнув Пенкроф. - Я зроду не наважився б вести таке судно. Плавати на воді - скільки завгодно, але під водою - вибачайте!
- А я гадаю, - зауважив журналіст, - що таке підводне судно, як “Наутілус”, вести дуже легко, Пенкрофе, і ми швидко звиклися б із ним. Йому не страшні ні пірати, ні бурі. На глибині кілька футів море спокійне, як озерце!
- Можливо, - відповів моряк, - але я волію зустріти сильний вітер на борту добре оснащеного судна. Кораблі будують, щоб плавати на воді, а не під водою!
- Друзі, - втрутився інженер, - не треба сперечатися про переваги надводних і підводних суден, принаймні у зв’язку із “Наутілусом”. Цей підводний корабель належить не нам, і ми не маємо ніяких прав користуватися ним. У жодному разі ми не можемо брати його. Не кажучи про те, що корабель не може випливти із печери, капітан Немо бажає, щоб його прах зостався тут, на морському дні, а його воля для нас закон!
Трохи ще порозмовлявши, Сайрес Сміт і його друзі спустилися в їдальню “Наутілуса”, поснідали й повернулись до салону, де лежав їхній заступник.
Капітан Немо прокинувся із забуття, і його очі знову заблищали. Він навіть ніби всміхнувся.
Колоністи підійшли до нього.
- Панове, - звернувся до них капітан, - всі ви мужні, чесні й добрі люди. Всі ви віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами і полюбив вас. І тепер я вас люблю!.. Дайте вашу руку, пане Сміт!
Сайрес Сміт простяг руку капітанові, і той приязно її потиснув.
- Як добре! - прошепотів він, а потім голосно додав:
- Але досить говорити про самого мене! Я хотів би поміркувати про вас і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли притулок... Ви хочете покинути його?
- Але ми неодмінно повернемося сюди! - жваво відповів Пенкроф.
- Повернетесь?.. Справді, я й забув, Пенкрофе, що ви закохані в цей острів, - усміхнувся капітан. - Завдяки вашій праці тут багато що змінилося, і тепер це дійсно ваш острів!
- Наш, капітане, план полягає в тому, - сказав Сайрес Сміт, - щоб принести острів у дар Сполученим Штатам і для стоянки флоту заснувати тут порт, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.
- Ви думаєте про батьківщину, панове, - відповів капітан. - Ви працювали задля її процвітання, її слави. Це чудово. Батьківщина!.. Звичайно, треба повернутися на батьківщину. Вмирати треба на рідній землі!.. А я вмираю вдалині від усього, що любив!
- Можливо, ви бажаєте висловити комусь вашу останню волю, - швидко запитав інженер. - Чи, може, хочете що-небудь заповісти на згадку друзям? У вас, мабуть, зосталися друзі в горах Індії.
- Ні, пане Сміт, у мене не зосталося друзів! Я останній у своєму роду... і давно помер для всіх, хто мене знав... Але повернімося до ваших проблем. Самотність, відірваність від товариства інших людей - сумна і важка доля. Не кожен може витримати її... Особисто я помираю тому, що уявив, ніби спроможний жити у самоті!.. Ви повинні все зробити, аби вирватися з цього острова й повернутися до людей, на землю, де ви народилися. Я знаю, що ті негідники знищили ваше суденце...
- Ми будуємо нове судно, - сказав Гедеон Спілет, - досить велике, щоб на ньому можна було допливти до найближчих обжитих земель. Але якщо нам пощастить відпливти з острова Лінкольна, ми рано чи пізно знову повернемося сюди. Надто багато ми всього пережили тут, щоб забути острів Лінкольна!
- До того ж тут доля звела нас із капітаном Немо, - сказав Сайрес Сміт!
- Тут ми завжди будемо згадувати про все добре, що ви для нас зробили, - додав Герберт.
- І тут я спочиватиму вічним сном, - промовив капітан, - якщо...
Не договоривши, він змовк і, трохи повагавшися, за хвилину додав:
- Пане Сміт, я хотів би поговорити з вами... наодинці.
Колоністи поквапились виконати волю вмирущого і вийшли із салону.
Сайрес Сміт лише кілька хвилин розмовляв сам на сам із капітаном Немо і невдовзі знову запросив друзів до салону, але жодним словом не прохопився про таємниці, якими з ним поділився капітан Немо.
Гедеон Спілет уважно оглянув хворого. Було очевидно, що життя тримається у ньому тільки завдяки зусиллям волі, але й ту незабаром мало зламати фізичне виснаження.
День минув без змін. Колоністи ні на мить не покидали “Наутілус”. Настала ніч, хоча її приходу й не можна було помітити у цьому склепі.
Капітан Немо не страждав від болю, але життя вочевидь полишало його. Його шляхетне обличчя, поблідле через близьку смерть, було спокійне. Із уст часом виривалися ледь чутні слова - мабуть, йому пригадувалися то одні, то інші події минулого. Відчувалося, що життя поступово покидає його тіло, - руки й ноги вже холонули.
Він іще кілька разів звертався з привітними словами до колоністів, що стояли біля нього, і всміхався їм тією останньою усмішкою, яка навіки застигає на обличчі вмирущого.
Нарешті, незадовго перед північчю, капітан Немо зібрався на силі й схрестив на грудях руки, ніби бажаючи померти в цій позі. На першу ночі життя тліло у нього лише в очах. І ось востаннє блиснули його зіниці, які колись горіли ясним вогнем. Потім він прошепотів: “Бог і Батьківщина!” - і тихо заснув навіки.
Сайрес Сміт нахилився й заплющив очі тому, хто колись був принцом Даккаром, а тепер уже не був і капітаном Немо.
Герберт і Пенкроф плакали. Айртон витер зрадливу сльозу. Наб став навколішки поруч із нерухомим, як статуя, журналістом.
Сайрес Сміт, піднісши руку над головою небіжчика, промовив:
- Прийми, Боже, його душу! - і, повернувшися до друзів, додав: - Помолімося за того, кого ми втратили!
Через кілька годин колоністи виконали обіцянку, яку дали капітанові Немо, і вчинили останню волю небіжчика. Сайрес Сміт і його друзі полишили “Наутілус”, узявши з собою останній подарунок свого заступника - скриньку із безцінними коштовностями.
Вони щільно зачинили за собою двері незвичайного салону, залитого яскравим світлом, і задраїли заслінку люка так міцно, щоб у “Наутілус” не могла просочитися жодна крапля води.
Потім колоністи сіли в човен, прив’язаний до борту підводного корабля.
Човна підвели до корми. Там колоністи знайшли два великі крани, що поєднувалися з резервуарами, при заповненні яких човен занурювався під воду.
Колоністи відкрили обидва крани, вода ринула в резервуари, і “Наутілус”, опускаючись дедалі нижче, зрештою зник під водною гладінню.
Колоністи ще довго проводжали його очима під товстим шаром води: потужне світло прожекторів осявало товщу непорушної прозорої води, тим часом як печера знову ставала темним склепом.
Поступово світло прожекторів потьмяніло, а згодом і зовсім зникло, і “Наутілус”, що став плавучою труною капітана Немо, опустився на дно морської безодні.
РОЗДІЛ XVIII
Роздуми колоністів. - Відновлення робіт на корабельні. - Перше січня 1869 року. - Дим над вулканом. - Провісники виверження вулкана. - Айртон і Сайрес Сміт у загоні для худоби. - Дослідження печери Даккара. - Що сказав капітан Немо інженерові.
На світанку мовчазні колоністи підпливли до виходу з печери, яку на згадку про капітана Немо назвали “печерою Даккара”. Уже почався відплив, і вони без перешкод вибралися з грота, біля підніжжя якого море лизало базальтові скелі.
Бляшаного човна колоністи залишили на колишньому місці, захищеному від хвиль. Задля більшої певності Пенкроф, Наб і Айртон гуртом витягли його на мілину, що тяглася під однією із стін печери; там човну ніщо не загрожувало.
Минула ніч, а з нею й гроза. Лише на заході завмирало останнє відлуння грому. Дощ припинився, але небо досі ще було захмарене.
Жовтень - перший весняний місяць у Південній півкулі - починався погано: вітер весь час міняв напрямок, і годі було сподіватися на тривалість погоди.
Попрощавшись із печерою Даккара, Сайрес Сміт і Його супутники подалися до загону для худоби. Попутно Наб і Герберт змотували в клубок телеграфний дріт, що з’єднував печеру із загоном, розраховуючи, що він їм, може, ще придасться.
Дорогою всі мовчали. Події ночі з 15 на 16 жовтня справили на колоністів невимовне враження. Таємничий заступник, який так часто їх рятував, напівбог, наділений у їхніх очах надприродною владою й могутністю, - капітан Немо - пішов із життя... “Наутілус” разом зі своїм хазяїном похований у глибині підводної безодні. І кожен з колоністів почувався мов осиротілим, ще більше відірваним від людей, від світу. Всі вони звикли сподіватися у глибині душі на його підтримку, й тепер їм бракувало колишньої впевненості; навіть Гедеон Спілет і Сайрес Сміт піддалися загальним настроям. Ось чому, посмутнілі, друзі майже не озивалися один до одного, йдучи до загону.
Близько дев’ятої ранку колоністи повернулися до Гранітного палацу.
Того ж дня, порадившись, вони вирішили прискорити спорудження судна, і Сайрес Сміт віддавав цій справі увесь свій час, усе своє вміння. Ніхто не знав, що готує для них майбутнє. Мати велике надійне судно, на якому можна буде вирушити в плавання, а при потребі і в тривалу подорож, навіть у бурю, означало здобути шанс на порятунок. Якби колоністи й не відважилися покинути острів Лінкольна і пливти на новому кораблі до Полінезійського архіпелагу або до берегів Нової Зеландії, все ж таки треба було квапитися, аби відвідати хоча б острів Табор і залишити там записку з повідомленням, де тепер Айртон. Це конче слід було зробити на той випадок, якщо шотландська яхта ще раз з’явиться в тутешніх водах; такою можливістю не можна було нехтувати.
На корабельні знову закипіла робота. Сайрес Сміт, Пенкроф і Айртон, яким допомагали Наб, Гедеон Спілет і Герберт, працювали не покладаючи рук, якщо тільки не траплялося нагальнішої справи. Судно мало бути готове через п’ять місяців, тобто до початку березня, бо пізніше вітри осіннього рівнодення вже не дадуть вийти в море. Отож теслі не розгинали спини. На щастя, їм принаймні не довелося наново виготовляти оснастку корабля - вони цілком урятували її із “Швидкого”.
Весь кінець 1868 року друзі присвятили спорудженню судна і нічого більше не робили. Через два з половиною місяці було поставлено на місце шпангоути й прикріплено перші дошки бортової обшивки. Навіть тепер не виникало сумнівів, що інженер не марно працював над проектом корабля і що той витримає будь-які випробування. Пенкроф трудився без спочинку і завжди бурчав, коли інші колоністи міняли сокиру на рушницю й вирушали полювати. Хоч-не-хоч необхідно було запастися харчами на зиму. Але яке це мало значення для моряка? Він аж кипів, коли на корабельні бракувало когось із робітників. У таких випадках він ставав темним, наче хмара, і з люті починав ішачити за шістьох.
Ціле літо не було гарної погоди. Кілька днів не давала дихати спека, у повітрі аж на дотик відчувалася наелектризованість, і рідко минав день, щоб на острів не налітали грози. З ранку до вечора чувся далекий грім. Небо весь час глухо бурчало - досить звичне явище в зонах екватора.
Перше січня 1869 року ознаменувалося страшною грозою. Блискавка кілька разів била в острів. Буря повалила безліч дерев, а серед них і одне з чудових кропив’яних дерев, що захищало пташник із південного краю озера.
Чи не було якогось зв’язку між цими атмосферними явищами і процесами, що відбувалися під землею? Чи не були ті грози відображенням невідомих зрушень у глибинах земної кулі?
Сайрес Сміт гадав, що такий зв’язок мав місце і грози обумовлювались саме відновленням вулканічних процесів.
Третього січня Герберт, піднявшись удосвіта на плоскогір’я Широкий Обрій, щоб осідлати онагра, побачив величезний стовп диму над вершиною гори Франкліна.
Юнак відразу ж попередив про це колоністів, і ті вийшли подивитися на дим.
- Еге-е! - вигукнув Пенкроф. - Це вже не пара, а справжній дим! Схоже на те, що велетень не тільки дихає, а й курить!
Образне порівняння моряка точно передавало характер змія, що відбулися у вулкані за ніч. Цілих три місяці над його кратером здіймалася хмарка пари, але вона свідчила тільки про те, що в надрах вулкана кипить розплавлена маса. Тепер замість пари в небо піднімався густий стовп сірого диму грибовидної форми завширшки футів триста біля основи і заввишки футів сімсот - вісімсот.
- У комині загорілася сажа, - зауважив Гедеон Спілет.
- І нічим не погасиш, - відповів Герберт.
- Не завадило б, якби кожен вулкан час від часу чистили сажотруси, - без тіні посмішки сказав Наб.
- Молодчина, Набе! - похвалив Пенкроф. - Може, ти й візьмешся чистити сажу у вулканах?
І моряк зареготав, задоволений своїм жартом.
Сайрес Сміт уважно спостерігав за густою хмарою диму, що зависла над горою; він навіть відійшов на кілька кроків від решти колоністів і нашорошив вуха, ніби сподіваючись почути далекий гуркіт. Потім, повернувшися до приятелів, мовив:
- Друзі, не треба приховувати від себе, що за минулу ніч у вулкані сталися великі зміни. Надра землі, які ще вчора плавилися й кипіли, сьогодні вже загорілися. Поза всяким сумнівом, незабаром нам загрожуватиме виверження!..
- От і добре, пане Сайресе! - вигукнув Пенкроф. - Виверження то й виверження! Якщо видовище справить враження, ми нагородимо вулкан оплесками! Думаю, нам немає чого боятися!
- Звичайно, Пенкрофе, - відповів Сайрес Сміт, - давній стік лави відкритий, а кратер нахилений так, що досі лава виливалася в північному напрямку. І все ж таки...
- І все ж таки, - підхопив Гедеон Спілет, - раз нам немає ніякої користі від виверження вулкана, то краще б цього не сталося.
- Хто його знає, - відповів моряк, - а може, вулкан викине для нас якісь рідкісні корисні копалини і нам зостанеться лише підібрати їх?
Але інженер тільки неспокійно похитав головою, вочевидь не чекаючи нічого доброго від такого природного явища. Він не міг так легковажно, як Пенкроф, ставитись до майбутнього виверження вулкана. Навіть якщо завдяки нахилу гори лава потече давнім стоком і не загрожуватиме безпосередньо лісам та обробленим землям, могли виникнути інші біди. І справді, нерідко трапляється, що виверження вулканів супроводять страшні землетруси, а острів Лінкольна при сильному землетрусі міг просто розвалитися на шматки, адже за своєю структурою він складався з дуже різних порід: із базальту й граніту, застиглої лави на півночі й крихких ґрунтів на півдні, а такі породи не тримаються між собою. Якщо навіть саме виверження лави . не несе дуже серйозної небезпеки, то й слабкий підземний поштовх неминуче призведе до найтрагічніших наслідків.
- Мені здається, - сказав Айртон, ставши навколішки й приклавши вухо до землі, - що я чую якийсь глухий гуркіт, наче по кам’яній бруківці гуркоче віз, навантажений залізними брусами.
Всі колоністи відразу приклали вуха до землі й переконалися, що Айртон не помилився. Часом до далекого гуркоту домішувалось, то наростаючи, то затихаючи, якесь невиразне виття, ніби десь глибоко під землею свистів вітер. Однак підземних ударів ще не було чути. Очевидно, продукти горіння надр - гази, дим і пара - знаходили вільний вихід через центральну трубу - кратер вулкана, і, поки той вихід був досить широкий, вибуху можна було не боятися.
- Хай йому пек! - раптом сказав Пенкроф. - Скільки ми будемо байдики бити? Нехай ця гора Франкліна і курить, і бурчить, і стогне, й виє, нехай, скільки їй влізе, блює вогнем - це ще не підстава, щоб скласти руки й тільки дивитися на неї! Айртоне, Набе, Герберте, пане Сміте, пане Спілете! Пора братися до роботи! Сьогодні ми повинні ставити шірстрек, а для такої роботи і десяти рук мало. Я хочу, щоб через два місяці наш новий “Бонадвентур” - сподіваюсь, ми збережемо цю назву? - стояв у порту Повітряної Кулі. А коли так, не можна марнувати ні хвилини!
Колоністи, чиї руки були такі потрібні Пенкрофові, послухалися моряка й почовгали до корабельні, де взялися кріпити шірстрек - грубу обшивку, яка утворює пояс судна й міцно зв’язує між собою частини корабельного набору. Нелегка то була робота, і в ній, звісно, мусили взяти участь усі колоністи.
Третього січня, коли з’явився дим, усі працювали цілий день, не шкодуючи сил і ніби й не думаючи про вулкан, що його, до того ж, не було видно з берега біля Гранітного палацу. Але густа тінь, яка кілька разів застувала сонце, котре здійснювало свій денний обхід безхмарного неба, нагадувала про стовп диму між світилом і островом. Вітер віяв з моря і гнав дим та пару на захід. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет добре бачили ці тимчасові затемнення сонця і тихо перемовлялися - обмінювались думками про швидкий розвиток вулканічних процесів, однак не покидали роботи. Тепер питання про якнайшвидше спорудження корабля набувало особливого значення з будь-якого погляду. Шхуна була єдиним засобом, який страхував колоністів від лихих несподіванок і пригод. Хто знає, може, настане день, коли вона буде для них єдиним прихистком!
Під кінець дня, повечерявши, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій.
На землю вже спали сутінки, але завдяки темряві легше було побачити, чи не домішується до пари й диму, які огорнули кратер вулкана, ще й вогонь і чи не викидає вулкан розпечених часток породи.
- Увесь кратер в огні! - закричав Герберт, котрий випередив супутників і першим прибіг на плоскогір’я.
Гора Франкліна, що перебувала миль за шість від плоскогір’я Широкий Обрій, постала перед колоністами, мов велетенський факел з язиками червонястого полум’я. Проте густі хмари диму, викиди шлаку й попелу пригашували його блиск, і острів був освітлений тьмяним червонуватим світлом, при якому важко було розрізнити навіть найближчий до плоскогір’я ліс. Небо встеляли величезні хмари диму, між якими то там, то сям прозирали зірки.
- Ото розходився! - сказав інженер.
- Нічого дивного! - відповів журналіст. - Вулкан давно вже прокинувся. Згадайте-но, Сайресе: перші струмені пари з’явилися ще тоді, коли ми обстежували відроги гори, шукаючи житло капітана Немо. Тобто, якщо я не помиляюся, десь 15 жовтня.
- Саме так! - відповів Герберт. - Це було два з половиною місяці тому!
- Підземний вогонь розгорався протягом десяти тижнів, - вів далі Гедеон Спілет. - І немає нічого дивного, що тепер він досяг величезної сили!
- Відчуваєте, як тремтить земля? - урвав його Сайрес Сміт.
- Ай справді... - погодився журналіст. - Але від тремтіння ґрунту до землетрусу ще далеко...
- Я не кажу, що. нам загрожує землетрус, - поквапливо відповів інженер. - Воронь Боже! Ні! Це тремтіння зумовлене кипінням розплавленої маси металів та мінералів усередині центрального вогнища. У таких випадках земна кора нагадує стінки котла, а ви маєте знати, що коли в паровому котлі кипить під тиском вода, то його стінки вібрують, мов камертон. Саме це явище ми й спостерігаємо.
- Які красиві снопи вогню над вулканом! - вигукнув Герберт.
Цієї миті з кратера вирвався потік розплавлених порід і високо, як фейєрверк, шугонув у небо, розсипавшись міріадами вогняних бризок, сліпучого відблиску яких не могли приховати навіть густі хмари диму й пари. У всі боки розлетілося безліч світляних скалок. Деякі з них піднялися навіть вище від хмари диму і розсипались розпеченим порохом. Водночас пролунало гучне тріскотіння, що нагадувало стрілянину з багатьох рушниць.
Провівши майже годину на плоскогір’ї Широкий Обрій, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт спустилися на берег і пішли додому. Інженер був такий задуманий і стурбований, що Гедеон Спілет -вирішив запитати його, чи не передбачає він якоїсь небезпеки, прямо або побічно пов’язаної з майбутнім виверженням вулкана.
- І так, і ні, - відповів Сайрес Сміт.
- Мені здається, найбільше нещастя, яке може нам загрожувати, - землетрус. Він здатний знищити наш острів, чи не так, пане Сміт? Але землетрус, очевидно, нам не загрожує, бо гази, лава й каміння знайшли вільний вихід через отвір кратера.
- А я й не побоююсь звичайного землетрусу, викликаного тим, що гази й лава не знаходять для себе виходу на поверхню землі, - відповів інженер. - Є й інші причини, які можуть породити страшну катастрофу.
- Які, любий Сайресе?
- Важко сказати... Треба ще подивитися... Я повинен відвідати печеру Даккара... За кілька днів я зможу відповісти вам на це питання.
Гедеон Спілет не наполягав, і незабаром, попри дедалі гучніший гуркіт вулкана, від якого луна котилася по всьому острову, мешканці Гранітного палацу заснули глибоким сном.
Минуло ще три дні - 4, 5 і 6 січня. Колоністи й далі працювали на корабельні, а інженер, нічого не пояснюючи, задавав щораз більший темп у роботі. Гора Франкліна була тепер огорнена темною лиховісною хмарою; разом з полум’ям із кратера вилітали розпечені кам’яні брили, і деякі з них відразу падали назад, у кратер. Пенкроф полюбляв у всьому знаходити щось смішне, і це його тільки розважало.
- Дивіться! - кричав він. - Велетень сам із собою грається в більбоке
Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
