Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
[4]. Отож, відгородивши верхню петлю значка, крізь яку в комин вривався південний і західний вітер, його нижню закрутку, безперечно, можна було б використати під житло.
- Оце те, що нам треба! - сказав ЇІенкроф. - А якщо побачимося із Смітом, він зуміє довести до ладу цей лабіринт.
- Побачимося, Пенкрофе! - запально вигукнув Герберт. - Але доки він повернеться, хотілося б хоч трохи обладнати тут наше житло. А цей комин нагадуватиме житло тільки тоді, коли ми зможемо зробити пічку в лівому коридорі, зберігши там отвір для диму.
- Зможемо, синку, не турбуйся, - відповів мoряк. - І цей Комин, - Пенкроф так і залишив цю назву за їхнім тимчасовим прихистком, - нам іще добре послужить. Та спочатку ходімо по паливо. Гадаю, дерево нам не зарадить і для того, щоб позакладати тут щілини, - в них так свище, наче чорт на трубі грає.
Герберт і Пенкроф вийшли з Комина і, обігнувши виступ скелі, подалися вгору лівим берегом річки. Її стрімка течія несла кілька підмитих дерев. А потужний приплив - він уже відчувався - очевидно, відкине їх знову далеко назад. І моряк подумав, що можна було б використати морські припливи й відпливи для перевезення річкою вантажів.
Пройшовши так іще чверть години, моряк і підліток добулися до крутого коліна річки, за яким вона різко повертала ліворуч і текла серед чудового лісу. Хоч уже хилилося на осінь, дерева й досі буйно зеленіли. Та й не дивно: вони належали-до хвойних порід, поширених по всій земній кулі від північних широт до тропіків. Наш юний натураліст зокрема розпізнав деодарів, численні різновиди яких найпоширенішів Гімалаях. Від деодарів віяло духмяним запахом. Поміж цих зелеяовітих красенів купчилися сосни, розкинувши вгорі широкі парасолі густих крон. Землю устеляли густі високі трави, й, ступаючи по них, Пенкроф раз у раз чув, як вія ногами лунко тріскотять, нагадуючи лускання ракет у небі, сухі гілки.
- Добре, хлопче, - сказав Пенкроф. - Я не знаю назв усіх дерев, зате мені відомо, які з них горять у вогнищі, а на сьогодні для нас найпотрібніша саме така порода!
- Тоді починаймо збирати хмиз! - відповів Герберт і відразу взявся до роботи.
Збирання хмизу не потребувало великих зусиль. Не треба було навіть обламувати дерев: під ногами лежало безліч сухих гілок. Тож палива не бракувало, та натомість виникли труднощі з його перевезенням до стоянки. Сухий, як порох, хмиз миттю згоратиме, і до Комина належало наносити дуже багато дров, а удвох перенести їх не так просто. Герберт поділився своїми сумнівами із Пенкрофом.
- Нічого, синку, - відповів моряк. - Має бути якийсь вихід і в цьому ділі. Вихід завжди є, треба тільки помізкувати. Нам би оце човна або возика, і не мали б ми ніякого клопоту!
- Зате в нас є річка! - вигукнув Герберт.
- Слушно! - погодився Пенкроф. - Річка сама понесе хмиз, недарма ж хтось придумав плоти.
- Щоправда, - зауважив Герберт, - вона нестиме дрова не туди, куди нам треба: зараз приплив.
- А ми з тобою зачекаємо відпливу, і вона їх перенесе аж до Комина. А поки що спробуймо змайструвати пліт.
І моряк, а слідом за ним Герберт пішли до узлісся, що підступало аж до коліна річки. Обидва несли на спині по такій в’язанці хмизу, на яку кожному стало сили. На порослому травою березі, де напевне ще не ступала людська нога, також валялося безліч сушняку. Пенкроф відразу взявся до роботи. В маленьку затоку, що утворилася за виступом берега, об який розбивалася течія, моряк зі своїм юним помічником принесли кілька колод і зв’язали їх сухими ліанами. Вийшло щось подібне до плоту; зверху на нього наклали увесь зібраний хмиз - ношу, яку спромоглися б нести не менш як двадцять чоловік. Десь за годину, закінчивши роботу, вони причалили пліт до берега, і тепер лишалося тільки чекати відпливу.
Пенкроф і Герберт мали ще в запасі кілька годин і вирішили піднятися на плоскогір’я, аби оглянути з вишини цей невідомий край.
Як на те, за двісті кроків від коліна річки плоскогір’я кінчалося кам’янистим зсувом, що, поволі знижуючись, спускався до узлісся. Він нагадував природні сходи. Герберт і моряк побралися ними на гору. Маючи міцні ноги, вони за кілька хвилин посягли гребеня плоскогір’я і підійшли до виступу, що височів над гирлом річки. Ледь піднявшись на високе плоскогір’я, обидва задивилися на океан, над яким недавно пролітали під час страшної бурі. Герберт і Пенкроф схвильовано вдивлялися в північний берег невідомої землі, де відбулася остання дія повітряної катастрофи.
Та й не дивно - там десь зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом на хвилях хоча б шмат оболонки кулі, за який могла б ухопитися людина. Ніде ні душі, нічогісінько! Тільки неозора морська пустеля. Берег також пустельний. Не видно ні журналіста, ні Наба. Та, можливо, вони обидва зайшли надто далеко, щоб їх побачити.
- Щось мені підказує, - вигукнув Герберт, - що така діяльна людина, як Сайрес Сміт, не могла втопитися, як абихто. Не може бути, щоб він не виплив де-небудь на берег. Правда ж, Пенкрофе?
Моряк сумно кивнув. Сам він утратив найменшу надію побачити Сайреса Сміта, однак, аби не розчарувати хлопця, сказав:
- Атож, атож, наш інженер із тих, хто виплутається з якої завгодно біди!..
Тим часом Пенкроф пильню вдивлявся у берег. Перед його очима тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла річки пасмом підводних скель. Досі, здіймаючись над морем, вони скидалися на отари морських звірів, що лежали серед білих бурунів. За пасмом рифів виблискувало на сонці море. З півдня, затуляючи обрій, височів мис, через який годі було сказати, куди далі тягнеться суша: прямо, на південний схід чи на південний захід, утворюючи видовжений півострів. Із північного боку затоки берег, м’яко її огинаючи, виднівся до самого небокраю. Він був низький, положистий, без скель, із широкими піщаними мілинами, що виступали на поверхню під час відпливу.
Пенкроф і Герберт обернулися на захід. Там перед їхніми очима на відстані шести чи семи миль постала увінчана засніженою вершиною гора. Від її найвищих прискалків і аж за дві милі до берега росли густі ліси, на тлі яких широкими оазами вирізнялися ділянки вічнозелених дерев. Далі, від узлісся до берега, зеленіло розлоге плоскогір’я, всіяне примхливо розкиданими гайками. Ліворуч у просвітках між деревами часом зблискувала звивиста річечка: вона, здавалося, поверталась до відрогів гори, серед яких, напевне, брала витоки. Там, де моряк залишив пліт, річка текла між двома гранітними кручами; лівий берег лишався урвистим на протязі всієї течії, а правий, навпаки, потроху знижувався. Ближче до моря його гранітна круча переходила в окремі скелі, скелі - в розсипи каміння, а ті у дрібну гальку, що встеляла берег аж до кінця коси.
- Де ми? На острові? - запитливо пробурмотів моряк.
- Якщо це й острів, то, мабуть, чималий, - відповів хлопець.
- Малий чи великий, острів є острів, - мовив Пенкроф. Та розв’язати вкрай важливе питання поки що не було змоги. Хоч-не-хоч, а вони мусили відкласти це на потім. Що ж до самого краю, де вони опинилися, - байдуже, острів це був чи материк, - то він здавався родючим, мальовничим, гостинним і багатим на дари природи.
- Нам іще пощастило, - зауважив Пенкроф. - Попри нашу скруту ми повинні дякувати Провидінню.
- Так, хвала Всевишньому! - відповів Герберт, набожне серце якого переповнювалося вдячністю до Творця всього сущого.
Пенкроф і Герберт іще довго стояли й дивилися на невідому землю, куди їх закинула доля, проте ще не могли уявити, що їх на ній чекає.
Потім, спустившись південним гребенем плоскогір’я, обрамленого кетягом скель дивовижних обрисів, вони повернулися до річки. Дорогою їм раз у раз траплялися западини, у яких гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з каменя на камінь, Герберт розполохав їх цілу зграю.
- О, та це ніякі не баклани й не чайки! - вигукнув він.
- А що ж воно за пташки? - запитав Пенкроф. - Як на мене, вони вельми скидаються на голубів!
- Так воно й є. Це дикі голуби, точніше, гірські голуби, - відповів Герберт. - Я їх розпізнав: у них подвійне чорне пасмо на крилах, біла гузка й попелясто-голубе оперення. Ці дикі голуби, звичайно ж, їстівні, а їхні яйця - то справжнісінький делікатес! Аби лише їх хоч трохи знайшлося у гніздах!..
- Тепер якщо з них вилупляться пташенята, то тільки у вигляді омлету! - весело пожартував Пенкроф.
- А на чому ж ти їх смажитимеш? На капелюсі?
- Та ні, - сказав моряк, - я не чаклун. Ми їх спечемо, синку, і найкрутіші я беруся впорати сам!
Пенкроф і Герберт уважно оглянули гранітні впадини і, таки знайшовши в деяких ямках голубині яйця й набравши не один десяток їх у моряків носовик, вирішили, що приплив закінчився, й почали спускатися до річки. Коли вони підійшли до коліна річки, де залишився пліт, була перша година дня. Течія річки помітно, відновлювалася, тож вони мали скористатися відпливом, аби доставити саморобний пліт до її гирла. Пенкрофу не хотілося ні лишати пліт на волю течії, без керування, ні вилазити на нього, щоб стернувати. Та коли йдеться про мотузки й канати, кмітливості моряка немає меж: минуло кілька хвилин, а Пенкроф уже зсукав із сухих ліан канат завдовжки в кілька морських сажнів. Прив’язавши його до плоту, моряк міцно тримав другий кінець каната, а Герберт довгою жердиною виштовхував плота на течію. Спосіб сплаву вдався напрочуд. Ідучи берегом, Пенкроф стримував плота, і величезний вантаж хмизу плив за течією. Завдяки крутому берегу річища плоту не загрожувала небезпека сісти на мілину, і, менше ніж за дві години допливши до гирла річки, він пристав за кілька кроків від Комина.
РОЗДІЛ V
Пристосування Комина під житло. - Як добути вогонь? - Коробка сірників. - Пошуки на березі. - Повернення кореспондента й Наба. - Єдиний сірник! Вогонь палахкотить. - Перша вечеря. - Перший нічліг на суші.
Як тільки з плоту було перенесено хмиз, Пенкроф узявся обладнувати Комин, аби зробити його більш-менш придатним для проживання, і затулив коридори, якими гуляв протяг. Піском, камінням, переплетеними гілками й мокрою глиною моряк і Герберт щільно заклали проходи й отвори, відкриті південним вітрам, і відсікли верхній виток знаку &. Лишили для тяги тільки одну вузьку щілину в боковій галереї, яка мала водночас служити і димарем. Отож у них зосталося кілька “кімнат”, якщо так можна назвати темні барлоги, що, можливо, не задовольнили б і диких звірів. Зате там було сухо, й принаймні у центральному приміщенні вони могли ходити на повен зріст. У всіх “кімнатах” на кам’яній долівці лежав шар дрібного піску, і хай там що, а поки не знайшлося нічого кращого, можна було миритися і з таким прихистком.
Влаштовуючи майбутнє житло, Герберт і Пенкроф уголос розмірковували:
- Може, - сумнівався Герберт, - наші супутники знайдуть крашу печеру?
- Може, й так, - відповів моряк. - Але якщо не впевнений, - не сиди склавши руки. Запас біди не чинить та й їсти не просить.
- Ех, аби вони знайшли містера Сміта, - уже вкотре повторив Герберт. - Тоді нам лишалося б тільки дякувати Всевишньому.
- Атож, - стиха проказав Пенкроф. - Гарний був чоловік, таких мало!
- Чому був?.. - перепитав Герберт. - Ти вже не віриш, що він повернеться?
- Та ні, Господь з тобою! - заперечив моряк.
Незабаром усе, що можна, вони зробили, і Пенкроф сказав, що він особисто цілком задоволений.
- Тепер і нашим друзям можна повертатися, - мовив він. - Ми для них приготували лепський притулок.
Лишалося скласти з каміння пічку та приготувати щось на вечерю, - діло просте й неважке. Ліворуч від центральної кімнати біля вузького отвору у глибині першого неза-кладеного коридора вони склали з широких пласких брил непогану пічку. Розташували її таким чином, щоб дим витягувало надвір, а значна частина тепла лишалася і підтримувала всередині належну температуру. Для хмизу знайшли місце в одній із кімнат, і Пенкроф поклав на каміння пічки кілька полін упереміш із дрібним хмизом. Не встиг він закінчити роботу, як підліток запитав, чи має він сірники.
- Звичайно, - відповів Пенкроф. - Я сказав би, на щастя, маю, бо без вогню і без труту ми як без рук!
- Але ж ми могли б добути вогонь так, як його добувають дикі племена: тручи одна об одну дві цурки.
- Що ж, спробуйте, хлопче, побачимо, що з того вийде.
Тільки руки натрудите!
- А проте це дуже простий і дуже поширений на островах Тихого океану спосіб добувати вогонь.
- Не заперечую, - відповів Пенкроф, - та, напевне, дикуни краще знають, з якого боку взятися за це діло, або використовують якесь особливе дерево, бо я вже не раз пробував добути вогонь таким робам і щоразу марно! Я краще скористаюся сірниками. Де ж мої сірники?
Пенкроф заклопотано став шукати у куртці коробку сірників, з якими, бувши запеклим курцем, ніколи не розлучався.
У куртці їх не знайшлося. Тоді він почав копатися в кишенях штанів і, приголомшений, переконався, що й там їх немає.
- От халепа, справжня біда, - пробурмотів Пенкроф, дивлячись на Герберта. - Очевидно, коробка сірників випала у мене з кишені, і я навіть не відчув цього. А у вас, Герберте, часом немає запальнички або чогось іншого, щоб розпалити вогнище?
- На жаль, ні, Пенкррфе.
Моряк, а за ним і хлопець, вийшли з Комина. Моряк стурбовано тер собі лоба.
Обидва взялися пильно шукати сірники на піску, між скелями, на березі річки, але всі їхні пошуки були марні.
Коробочка була з міді, і вони не могли б її не помітити.
- Пенкроф, а ти не викинув її з аеростата? - запитав Герберт.
- Та ні, цього я нізащо не зробив би, - відповів моряк. - Але нас так шарпонуло, що не було б нічого дивного, якби зникла така дрібничка. Я й люльки позбувся! Бісова коробка! Де вона ділася?
- Тоді ось що: знову настав відплив, - сказав Герберт. - Біжімо туди, де ми приземлилися.
Мало було надії розшукати сірникову коробочку, яку хвилі під час припливу, напевне, присипали галькою, однак не вадило ще раз спробувати щастя. Отож Герберт і Пенкроф поквапились до того місця, де напередодні приземлилися за дві сотні метрів від Комина. Там вони уважно обстежили і всіяний галькою берег, і кожну западину між валунами. Марна праця! Якщо коробочка десь тут і впала, то її злизали хвилі. В міру того, як відплив оголював дно, моряк обнишпорив кожну щілину між рифами, але нічого не знайшов. За таких обставин то була дуже велика й поки що непоправна втрата.
Пенкроф не приховував свого гіркого розчарування. Він насупився, як хмара, і мовчав. Аби його хоч трохи утішити. Герберт зауважив, що сірники напевне намокли від морської води, і ними все одно не можна було б скористатися.
- Ні, хлопче, - відповів моряк. - Вони лежали в мідній коробочці із щільно припасованою кришкою. Що ж нам робити?
- Та нічого, я певен: вогонь ми добудемо, - сказав Герберт. - Містер Сміт або містер Спілет знайдуть якусь раду!
- Атож, - відповів Пенкроф. - Але тим часом ми зосталися без вогню, і наші приятелі, повернувшись, залишаться без вечері!
- Та не може бути, щоб у них не знайшлося ні сірників, ні кресала! - жваво заперечив Герберт.
- Сумніваюся, - відповів моряк, скрушно похитуючи головою. - По-перше, Наб і Сміт не курять, а Спілет, гадаю, швидше рятуватиме записника, ніж коробочку сірників!
Герберт промовчав. Втрата коробочки була, безумовно, прикрим фактом. Та все ж підліток сподівався не так, то інак, а добути вогонь.
Досвідчений Пенкроф хоч і не належав до тих, хто панікує через дрібниці - та й не тільки через дрібниці, - був іншої думки. У всякому разі лишалося одне: чекати повернення Наба і журналіста. Але тоді вони мусили відмовитись од жаданої вечері печеними яйцями, а безперервне харчування сирими молюсками нікого не тішило.
Перш ніж повернутися до Комина, моряк і Герберт, не впевнені, що їм пощастить розпалити вогонь, поповнили запас літодомів і мовчки попростували до своєї нової домівки.
Ідучи, Пенкроф нишпорив очима по землі, й далі шукаючи свою незамінну коробочку сірників. Він навіть пройшов лівим берегом річки від її гирла аж до коліна, де вони майстрували пліт. Потім піднявся на плоскогір’я, там усе обійшов, шукав у високій траві на узліссі - все марно!
Була п’ята вечора, коли Герберт і моряк повернулися до Комина. Нічого й казати - вони й там обнишпорили всі коридори аж до найтемнішого закутка і з сумом дійшли висновку: усі їхні пошуки марні.
Близько шостої вечора, коли сонце ховалося за західним пагорбом, Герберт, що ходив піщаним берегом, повідомив про’повернення Наба і Гедеона Спілета.
Вони поверталися самі!.. У підлітка з невимовної туги стислося серце. Морякові передчуття справдилися. Інженера Сайреса Сміта вже не знайти! Журналіст, підійшовши, мовчки сів на уламку скелі. Ледь живий від утоми й голоду, він не мав сили і слово промовити!
Що ж до Наба, то самі його набряклі почервонілі очі красномовно свідчили, скільки він виплакав за Сайресом Смітом, та й зараз нестримні сльози ясно свідчили, що він утратив останню крихту надії!
Зрештою журналіст розповів про пошуки Сайреса Сміта. Разом з Набом вони обійшли вісім миль узбережжя, тобто зайшли значно далі від того місця, де впав на воду аеростат і хвилі змили інженера та його собаку Топа. На всьому узбережжі не виднілося жодної живої душі. Жодного сліду людини або тварини. Жодного недавно перевернутого каменя, жодної риски на піску, жодного сліду ступні на всьому пройденому узбережжі. Там, без сумніву, давно вже не ступала людська нога. Море було так само пустельне, як і узбережжя; десь там, за кількасот метрів від берега, інженер знайшов у морській безодні свою могилу.
Цієї миті Наб схопився на йоги і схвильовано, не мирячись із безнадією, закричав:
- Ні! Ні! Він не помер! Ні! Цього не може бути! Не може бути! Він?! Ніколи! Зі мною, із будь-ким іншим таке могло б статися! Тільки не з ним! Ніколи в світі! Немає таких труднощів, з яких він не знайшов би виходу...
І, похитнувшися, прошепотів:
- О, я вже не маю сили!
Герберт підбіг до нього.
- Набе, - промовив хлопець, - ми знайдемо його! Господь поверне нам Сміта! А зараз ви голодні! Поїжте хоч трохи, прошу вас!
І він насипав перед бідним негром кілька жмень черепашок, - їжу пісну й убогу!
Наб відмовився їсти, хоч не їв відтоді, як вони приземлилися. Втративши хазяїна, він утратив і бажання жити!
Що ж до Гедеона Спілета, то він поїв, скільки зміг, молюсків і ліг на піску під скелею. Журналіст був украй виснажений, але спокійний.
До Спілета підійшов Герберт і торкнувся його руки.
- Пане, - промовив він, - ми знайшли притулок, де вам буде далеко краще, ніж тут. Спадає ніч. Вам треба спочити. А завтра побачимо, що робити...
Журналіст підвівся і слідом за хлопцем почвалав до Комина.
Цієї миті до Гедеона Спілета підійшов Пенкроф і, ніби нічого не сталося, поцікавився, чи він часом не має хоча б одного сірника.
Журналіст зупинився, пошпортався в кишенях і, нічого не знайшовши, промовив:
- У мене була коробка, але я, мабуть, її викинув...
Тоді моряк звернувся до Наба з тим самим питанням і одержав таку саму невтішну відповідь.
- От прокляття! - не втримавшись, вилаявся моряк.
Почувши це, журналіст підійшов до Пенкрофа.
- Що, немає жодного сірника?
- Жодного! І нічим розпалити вогонь.
- О, - вигукнув Наб, - якби тут був мій хазяїн, він знайшов би раду.
Усі четверо завмерли і мовчки не без занепокоєння подивились один на одного.
Першим порушив тишу Герберт:
- Пане Спілет, ви курець і завжди маєте при собі сірники. Може, ви погано шукали? Пошукайте ще раз. Нам вистачить одного сірника!
Журналіст знов понишпорив у всіх кишенях штанів, жилета, пальта і нарешті, на превелику радість Пенкрофа і на ще більше власне задоволення, відчув щось за підкладкою жилета. Він намацав крізь тканину маленьку дерев’яну скалочку, але не міг її витягти. То напевне був сірник, до того ж єдиний, і конче треба було витягти його, не пошкодивши сірчаної головки.
- Дозвольте, я спробую, - запропонував юнак і дуже спритно, не зламавши, дістав маленьку дерев’яну паличку, здавалося б, нікчемну, але тепер неймовірно дорогоцінну дрібничку, що так багато значила для цих бідних людей.
Сірник був цілий.
- Сірник! - закричав Пенкроф. - Це для мене таке щастя, наче в нас їх цілий ящик!
Він обережно взяв сірника і в супроводі товаришів по нещастю пішов у Комин.
Ця дерев’яна скалочка, до яких так мало шани в містах і селах, які розкидають і ні за що не мають, тут була на вагу золота, і з нею належало поводитися вкрай обережно. Спочатку моряк пересвідчився, що сірник сухий. Потім задумано мовив:
- Треба б трохи паперу...
- Прошу, - повагавшись, озвався Гедеон Спілет і вирвав аркушик паперу із свого записника.
Пенкроф узяв у журналіста клаптик паперу і присів навпочіпки перед пічкою з хмизом. Там під накладеним сушняком уже лежала купка сухої трави, листя й моху, завдяки яким дерево мало швидко спалахнути й добре горіти.
Пенкроф згорнув ріжком аркушик паперу, як роблять курці люльок, запалюючи їх на сильному вітрі, і встромив його в мох. Потім узяв шорсткуватий, обточений хвилями камінець, старанно протер його і, затамувавши Дух, чуючи, як стукає у грудях серце, легенько чиркнув сірником. Боячись обдерти фосфорну головку, Пенкроф тернув її ледь-ледь.
- Ні, я не можу, - пробурмотів він. - У мене тремтять руки... Я переведу сірника... Я не можу... Я не хочу!..
І, підвівшись, попросив Герберта спробувати розпалити замість нього вогнище.
Підліток іще ніколи так не хвилювався. Серце, здавалося, от-от вискочить із грудей. Прометей, що відважився викрасти вогонь із неба, і той не переживав так, як він! Проте, не довго думаючи, хлопець швидко чиркнув сірником об камінець. Почувся легенький тріск, і спалахнув голубуватий вогник, повитий їдкуватим димом. Гербєрт тихо повернув сірника, щоб той розгорівся, і просунув його в паперовий ріжечок. Не минуло й кількох секунд, як загорівся папір і тієї ж миті - мох.
За хвилину затріскотіли сухі дрова, і в темряві весело затанцювало полум’я, яке щосили роздмухував моряк.
- Нарешті! - вигукнув Пенкроф, підводячись від вогнища. - Я зроду так не хвилювався!
Вогонь, що палахкотів у пічці, складеній із пласких кам’яних брил, звичайно тішив око й зігрівав душу. Дим легко виходив у вузький прохід, у пічці була добра тяга, і незабаром по Комину пішло приємне сухе тепло.
Аби не згасло вогнище, за ним, звісно, треба стежити і завжди зберігати під золою кілька жевріючих вуглин. Завдання нескладне - воно потребувало лише трохи турботи та уваги, до того ж дров не бракувало і запаси палива легко було поповнити, коли у цьому виникне необхідність. Пенкроф вирішив скористатися пічкою перш за все для того, щоб приготувати більш тривну вечерю, ніж черепашки літодомів. Герберт приніс дві дюжини яєць. Журналіст, прихилившись до стіни в кутку, мовчки спостерігав за їхніми приготуваннями. В нього розколювалася голова від трьох питань: чи живий ще Сайрес? Якщо живий, то де він? Якщо інженер вижив, упавши в море, чому досі не знайшов можливості дати про себе звістку?
Тим часом Наб, наче безмовна тінь, блукав піщаним берегом.
Пенкроф знав п’ятдесят два способи приготування яєць, та за теперішніх обставин не мав вибору. Він мусив задовольнитись тим, що загорнув їх у гарячу золу і спік на тихому вогні.
За кілька хвилин яйця спеклися, і моряк запропонував журналістові пристати до вечері. Такою була перша трапеза невдах, що опинилися на невідомому їм острові.
Яйця були чудові на смак, і оскільки вони мали всі речовини, необхідні для людського організму, то бідолахи швидко вгамували голод і відчули приплив сили.
О, коли б то за вечерею не бракувало одного з них! Коли б то всі п’ятеро колишніх в’язнів, що втекли з Річмонда, були разом у цьому прихистку серед громаддя скель, біля цього теплого палахкотливого вогню, на сухому чистому піску, - і їм нічого не лишалося б, як тільки віддати хвалу Небу! Але Сайреса Сміта, найкмітливішого, найобізнанішого серед них, визнаного їхнього керівника тут не було! Вони навіть не могли віддати його прах землі!
Так минув день - 25 березня. Настала ніч. Знадвору долинув свист вітру і монотонний шум прибою. Хвилі з гуркотом перекочували гальку.
Нашвидкуруч занотувавши в записник події цього дня: появу невідомої землі, зникнення інженера, пошуки на узбережжі, випадок із сірниками тощо, журналіст примостився в глибині темного коридора і, стомлений, заснув.
Гербєрт теж заснув відразу. Моряк, куняючи цілу ніч, сидів поблизу вогнища, для якого не шкодував дров. Тільки один із товаришів по нещастю не спочивав у їхньому теперішньому житлі. То був згорьований невтішний Наб. Не зважаючи на умовляння товаришів хоча б трохи спочити, він аж до ранку блукав берегом, кличучи хазяїна.
РОЗДІЛ VI
Майно невдах-аеронавтів. - Обпалена ганчірка. - Прогулянка до лісу. - Лісова флора. - Зниклий жакамар. - Сліди диких звірів. - Куруку. - Тетері. - Дивне полювання з вудочками.
Перелічити майно, яке лишилося в невдах-аеронавтів, викинутих на, здавалося, безлюдний берег, не складало труднощів: вони зосталися практично без нічого, коли не рахувати одягу, що мали на собі під час падіння повітряної кулі. А втім, варто згадати, що у Гедеона Спілета, - певне, через недогляд, - зберігся записник і годинник; зате в них не лишилося жодної рушниці, жодного інструмента, навіть маленького складаного ножика. Перебуваючи в повітрі, аеронавти викинули з гондоли все, що могли, аби тільки полегшити аеростат.
Вигадані герої Даиієля Дефо чи Вісса, усі оті Селькірки і Райналі, що зазнали корабельних катастроф поблизу острова Хуан-Фернандес або в Оклендському архіпелазі, ніколи не стикалися з такою цілковитою відсутністю щонайпростіших засобів до існування. Вони або могли набрати вволю всього необхідного на розбитому кораблі - зерна, свійських тварин, зброї, пороху й зарядів, - або ж море викидало на берег уламки корабля і частину вантажу, завдяки чому ті могли задовольнити свої найперші потреби. Передусім вони не опинялися з голими руками перед безжальною природою. А тут люди не мали ні знаряддя, ні посуду. З нічого мусили самі створити все! Якби хоч Сайрес Сміт був із ними, коли б його знання й кмітливість, практичні навички і розум, то, може, ще жевріла б надія якось виплутатись із біди. Але, на превеликий жаль, на це марно сподіватися. Воли мали покладатися лише на самих себе та на Провидіння, що ніколи не покидає тих, хто сповнений щирої віри.
Та перш, ніж улаштуватися на цьому узбережжі, хіба не треба з’ясувати, на материку вони чи на якомусь безлюдному острові?
Питання вкрай важливе; воно потребувало найневідкладнішого розв’язання. Від цього залежали всі їхні подальші заходи. І все ж, на думку Пенкрофа, варто було кілька днів зачекати. Спочатку належало добути й підготувати запас тривніших харчів, ніж пташині яйця й черепашки. Попереду важкі й тривалі переходи, ночівля просто неба, без даху над головою, й вони мали підтримувати свої сили насамперед харчуванням.
Тим часом Комин міг і далі служити їм прихистком. Вогнище вони розпалили, а зберігати присок неважко. Та й напевне буде можливість забити як не палицями, то камінням кілька диких голубів, що сотнями літали над карнизом плато. А ще, може, в сусідньому лісі ростуть фруктові дерева з їстівними плодами? І нарешті під боком є прісна вода. Отож усі погодилися залишитись на кілька днів у Комині, аби підготуватися до експедиції чи то вздовж узбережжя, чи в глиб невідомого краю. Найбільше цей план улаштовував Наба. Він уперто чіплявся за свої незбагненні передчуття і зовсім не квапився покинути берег, поблизу якого сталася біда з його хазяїном. Він не вірив, ие хотів вірити, що Сайреса Сміта немає живого. Йому здавалося неможливим, щоб така людина померла найбезглуздішою смертю; не міг він, змитий хвилею, втопитися за кілька сотень метрів від берега! І поки море не викине іюкенерового тіла на сушу, поки він, Наб, на власні очі не побачить його, не торкнеться руками останків свого хазяїна, він не повірить у його смерть! Ця настирлива думка не виходила у нього з голови. Можливо, все те було не більше, ніж самообман, але такий самообман заслуговував на повагу, і моряк не хотів розбивати його надій. Що ж до самого Пенкрофа, то він уже зовсім не вірив у повернення інженера. У душі він був переконаний, що Сайрес Сміт насправді знайшов собі могилу в морській безодні, але з Набом неможливо було сперечатися. Вія нагадував собаку, що не хоче покидати місця, де загинув його власник; Набове горе було таким щирим і глибоким, що він, здавалося, ие переживе свого хазяїна.
Вранці 26 березня, ледь розвиднилося, Наб знову пішов берегом у північний бік, туди, де море, очевидно, зімкнуло свої хвилі над головою бідолахи Сміта.
Того дня на сніданок вони мали тільки голубині яйця та молюски літодомів. У западині скель Герберт знайшов сіль, що залишилася внаслідок випаровування морської води, і за теперішніх обставин цей мінерал виявився дуже доречним.
Поснідавши, Пенкроф спитав у журналіста, чи той не хоче піти з ним і Гербертом до лісу й спробувати там пополювати. Але, поміркувавши, вони вирішили, що комусь треба залишитися підтримувати вогнище, а також бути в печері на малоймовірний випадок, якщо Наб знайде хазяїна і тому потрібна буде допомога.
- Ходімо, Герберте, на полювання, - сказав моряк. - Набої знайдемо дорогою, а рушницю виріжемо в лісі.
Але, уже виходячи, Герберт зауважив, що у них немає трута і не завадило б його чим-небудь замінити.
- Чим? - запитав Пенкроф.
- Обпаленою ганчіркою, - відповів хлопець. - Коли треба, вона може замінити трут.
Моряк, звичайно, визнав Гербертову думку вельми слушною. Шкода тільки, що він мусив пожертвувати шматком свого носовика. Та все ж мета виправдувала жертву, і Пенкрофову картату хусточку було розірвано на два шматки, один з яких перетворився на обпалену ганчірку. Цю легкозаймисту матерію поклали у центральному приміщенні на дно ямки в кам’яному валуні, - там вона була захищена від вогкості й вітру.
Настала дев’ята ранку. Небо супилося, дув сильний південно-східний вітер;
Герберт і Пенкроф зайшли за ріг Комина, кинувши погляд на дим, що вився над вершиною однієї зі скель, і пішли лівим берегом проти течії річки. Діставшись лісу, Пенкроф відламав од першого ж дерева дві грубі гілки і зробив з них замашні кийки, а Герберт загострив їхні кінці об скелю. О, чого б він тільки не віддав тепер за простого невеличкого ножа! Потім мисливці пішли далі берегом, що заріс високою травою. Від коліна, де річка повертала на південний захід, вона потроху звужувалась і текла у вузькому руслі з крутими високими берегами, над якими з обох боків здіймалися крони дерев. Аби не заблукати, Пенкроф вирішив триматися берега річки, що завжди приведе їх до того місця, звідки вони вирушили. Але йти берегом було не просто: вони весь час наштовхувалися на дерева, віти яких опускалися аж до води, на густе плетиво ліан та колючий чагарник, крізь які Пенкроф і Герберт мусили продиратися,розчищаючи собі дорогу кийками. Часто Герберт спритно, мов кошеня, прослизав поміж потрощених кущів і зникав у чагарнику. Але Пенкроф відразу гукав його, просячи не віддалятися. А тим часом моряк уважно придивлявся до рельєфу місцевості та навколишньої природи. Лівий берег був низький і переходив у похилу рівнину. Подекуди він ставав болотистим, і тоді відчувалося, що під ґрунтом сочиться ціла мережа струмків, які, знайшовши підземну розколину, вливаються в річку. Деякі з них бігли поверхнею серед чагарників, але через них легко було перескочити. Протилежний берег був вищий, горбистіший, і долина, якою звивалося русло річки, по той бік окреслювалася чіткіше. Пагорб, порослий згори донизу пасмами зелених дерев, ніби завіса, приховував від очей краєвид. Правим берегом іти було б важче, бо схили його час від часу ставали урвистими, а дерева, схилені до води, втримувало лише міцне коріння.
Нічого й казати, що в лісі, так само, як і на пройденому березі, не виднілося жодного сліду людини. Пенкроф помітив тільки свіжі відбитки чотириногих, але, що то були за тварини, визначити не міг. Безумовно, деякі сліди належали великим і страшним хижакам, з якими не можна не рахуватися, - так думав і Герберт, - але ніде ні разу не трапилося жодної зарубки сокирою на стовбурах віковічних дерев, жодних решток згаслого вогнища, жодного відбитка людської ступні; можливо, цьому треба було тільки радіти, бо на цій невідомій землі, що загубилася у просторах Тихого океану, присутність інших людей була не так бажаною, як небезпечною.
Шлях виявився тяжким, тож Герберт і Пенкроф, зрідка перекидаючись словом і повільно просуваючись уперед, за годину подолали не більше ніж милю. Досі мисливцям не всміхалася доля. А довкола у кронах дерев щебетали пташки, перепурхуючи з гілки на гілку й інстинктивно сахаючись людей, котрі цілком справедливо викликали в них страх. У болотистій частині лісу Герберт помітив серед пернатих птаха, схожого на рибалочку, з довгим і гострим дзьобом. Та на відміну від згаданого рибалочки він мав яскравіше пір’я з металевим відблиском.
- Це, мабуть, жакамар, - прошепотів Герберт, намагаючись поближче підкрастися до птаха.
- Непогано було б скуштувати його м’ясця, коли б він погодився настромитись на рожен і дати себе підсмажити! - відповів моряк.
У цю мить камінь, спритно запущений хлопцем, ударив птаха в крило, однак удар виявився несильним, бо жакамар прожогом кинувся геть і зник з очей.
- Ну й шелепа ж я! - вигукнув Герберт.
- Б ні, синку! - озвався моряк. - Не кожен зміг би поцілити в пташку. Та не журися! Ми його спіймаємо іншим разом!
Мисливці не зупинялися. І що далі вони йшли, то більші й розкішніші здіймалися дерева, тільки на жодному з них не було їстівних плодів. Марно Пенкроф шукав серед них і безцінні пальми, з яких стільки користі для домашнього вжитку і які зустрічаються в Північній півкулі до сорокової паралелі, а в Південній - до тридцять п’ятої. Але тут росли лише хвойні дерева, - такі, як уже раніше розпізнані Гербертом деодари, дугласи, схожі на своїх родичів із пів-нічно-західного узбережжя Америка,та красуні ялинки в сто п’ятдесят футів заввишки.
Цієї хвилини ціла зграя невеличких пташок з яскравим оперенням і довгими різноколірними хвостами всілася на гілля, розсипавши довкола цілу хмарку пір’я, що встелило землю ніжним пушком. Герберт підняв кілька пір’їнок, роздивився їх і сказав:
- Це куруку.
- Краще б замість них прилетіли цесарки чи глухарі, - відповів Пенкроф. - Зрештою, їх можна їсти?
- Ще й як можна! У них дуже ніжне м’ясо, - запевнив його Герберт. - До того ж, якщо я не помиляюся, вони близько підпускають до себе, і їх легко вбити звичайною палицею.
Моряк і Герберт, ховаючись у високій траві, прослизнули до стовбура розлогого дерева, низькі віти якого обсіли пташки. Куруку чатували на комах - свою їжу. Зблизька видно було, як вони вчепилися волохатими лапками за гілочки, на яких повсідалися.
Підкравшися, мисливці схопилися на ноги і палицями, як косами, стали цілими рядами косити пташок, котрі й не думали злітати у повітря, і безглуздо дозволяли вбивати себе. На землі вже лежала добра сотня пташок, перш ніж решта зграї надумалася полетіти геть.
- Таки пощастило! Оце дичина! Саме для таких мисливців, як ми! Руками бери!
Моряк нанизав пташок, як пічкурів, на лозину і пішов з Гербертом далі. Стало помітно, що русло річки, ледь заокруглюючись, робить гак на південь, але цей поворот, імовірно, не був дуже довгим, бо витоки річки були в горах і живилися талим снігом, що лежав на схилах центральної конусоподібної вершини.
Як відомо, метою походу було добути для поселенців гірського Комина якнайбільше дичини. Досі вони не могли сказати, що мети досягнуто, отож моряк активно вів далі пошуки й сердито лаявся, коли якась тварина, котрої він навіть не встигав розгледіти, втікаючи, зразу зникала у високій траві. От якби з ними був ще й собака Топ! Але Топ .зник разом із своїм хазяїном і, мабуть, теж загинув!
Близько третьої пополудні Пенкроф і Герберт у просвітку між деревами помітили ще. одну зграю птахів, що мирно дзьобали ягоди ялівцю. І раптом у лісі залунали ніби мідні фанфари. Цими дивними звуками перегукувалися птахи з родини курячих - тетеруки, котрих у Сполучених Штатах називають тетрасами. Вони завбільшки з курку і мають смачне, як у рябчиків, м’ясо. Незабаром мандрівники побачили кілька нар цих птахів з рудуватим і коричневим оперенням та коричневими хвостами. Герберт упізнав самців по красивому пухнастому коміру з двома зубцями, що вимальовувались обабіч шиї. Пенкроф загорівся бажанням будь-що вполювати хоч одного тетерука, але то була непроста справа - тетеруки не підпускали близько до себе. Після кількох марних спроб, коли вони тільки розполохали птахів, моряк сказав Гербертові:
- От що: раз ми не можемо збити їх на льоту, спробуймо ловити їх на вудку.
- Як коропів? - вигукнув хлопець, здивований такою пропозицією.
- Атож, - поважно відповів Пенкроф.
Він знайшов у траві півдюжини тетерячих гнізд, у кожному з яких було двоє-троє яєць. Моряк пильнував, щоб не торкнутися гнізд, знаючи, що птахи неодмінно до них повернуться, і розставляв навколо них не сильця з петлями, а справжні вудочки з гачком на кінці, які приготував з таким терпінням і спритністю, що це зробило б честь навіть учневі Ісаака Уалтона
Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
