Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
[5]. Герберт стежив за цією роботою із цілком зрозумілою зацікавленістю, та все ж сумнівався в успіху морякового задуму. Жилки той зробив із тонких, зв’язаних між собою ліан завдовжки від п’ятнадцяти до двадцяти футів. Замість гачків на кінці ліан поприв’язував міцні гачкуваті шпички, які відламав од карликової акації. За наживку слугували великі товсті черви, що повзали по землі.
Закінчивши роботу, спритно крадучись у високій траві, Пенкроф розклав кінці жилок з наживкою біля гнізд тетеруків, а решту кінців зібрав у один пучок і сховався з Гербертом за великим товстим деревом. І тоді обидва стали терпляче чекати. Тут треба сказати, що Герберт не дуже сподівався на успіх морякового винаходу.
Минуло понад півгодини, і, як і передбачав Пенкроф, кілька пар тетеруків повернулося в свої гнізда. Вони підстрибували, подзьобували щось на землі і зовсім не відчували присутності поблизу мисливців, котрі передбачливо засіли з підвітряного від птахів боку.
Тепер Герберт відчув справжній азарт. Він затамував дух, а Пенкроф, витріщивши очі, розтуливши рота і випнувши губи, наче він уже жував тетерятину, взагалі майже не дихав.
Проте тетеруки байдуже походжали поміж гачками. Тоді Пенкроф став потроху посмикувати - і наживка заворушилася, ніби черви були ще живими.
Немає сумніву, що в цю хвилину моряк хвилювався дужче, ніж рибалка, котрий сидить на березі з вудочкою, не бачачи своїх жертв крізь товщу води.
Посмикування незабаром привернуло увагу тетеруків, і ті стали дзьобати наживку.
Троє тетеруків, очевидно, найжадібніших, проковтнули її разом з гачком. Несподівано Пенкроф різко підсік свої вудочки, і лопотіння крил засвідчило, що птахи попалися.
- Ура! - закричав моряк, кидаючись до дичини і миттю схопивши здобич.
Герберт заплескав у долоні. Хлопець уперше бачив відловлювання птахів, зате моряк скромно сказав, щохоча він і не вперше застосовує такий спосіб, проте не йому належить заслуга цього винаходу.
- У всякому разі, - додав він, - у нашому становищі нам ще й не таке доведеться вигадувати.
Тетеруків зв’язали за лапки, і Пенкроф, щасливий, що вони не з порожніми руками, і бачачи, що вже вечоріє, вирішив повертатися додому. Дорогу їм указувала течія річки, лишалося тільки йти берегом, і близько шостої вечора, досить стомлені мандрівкою, вони повернулися до Комина.
РОЗДІЛ VII
Наб іще не повернувся. - Роздуми журналіста. - Вечеря. - Напередодні тривожної ночі. - Жахлива гроза. - Пошуки в нічну пору. - Боротьба з дощем і вітром. - За вісім миль від першої стоянки.
Схрестивши на грудях руки, Гедеон Спілет нерухомо стояв на березі й дивився, як над морем зі сходу швидко .насувається на все небо аж до зеніту темна грозова хмара. Дув сильний вітер, і під кінець дня різко похолодало. Небо зловісно насупилось, у всій природі виразно відчувалися перші ознаки грози.
Герберт зайшов у Комин, а Пенкроф попростував до журналіста. Той, поглинутий думками, ле помітив, як він підійшов.
- Нас чекає тривожна ніч, пане Спілете! - сказав моряк. - Така буде злива та вітер, що всі буревісники[6] тішитимуться.
Журналіст обернувся, помітив Пенкрофа і несподівано запитав:
- Як ви гадаєте, на якій відстані від берега хвилі вдарили по гондолі аеростата і змили в море нашого приятеля?
Моряк не чекав такого питання. Він на мить замислився і відповів:
- Щонайбільше за два кабельтових.
- А що таке “кабельтовий”? - перепитав Гедеон Спілет.
- Близько ста двадцяти сажнів або шістсот футів.
- Отже, - уточнив журналіст, - Сайрес Сміт зник за тисячу двісті футів від берега?
- Приблизно так, - відповів Пенкроф.
- І його собака також?
- Також.
- Найбільше мене дивує одне, - додав журналіст. - Допустимо, наш товариш загинув, але як міг загинути і його собака? Чому хвилі досі не викинули на берег ні трупа собаки, ні його хазяїна?
- У цьому немає нічого дивного за такого шторму, - відповів моряк. - До того ж течія могла знести їх і викинути на берег десь далі.
- То ви гадаєте, наш товариш потонув у морській глибині? - ще раз перепитав журналіст.
- Атож, така моя думка.
- А як на мене, - замислено мовив Гедеон Спілет, - при всій моїй повазі до вашого досвіду, Пенкрофе, в цьому цілковитому подвійному зникненні Сайреса й Топа - живих або мертвих - є щось незбагненне і неймовірне.
- Я хотів би думати так само, як ви, пане Спілет, - відповів Пенкроф, - але, на жаль, не можу!
По цих словах моряк повернувся до житла. Там уже в пічці палахкотів вогонь. Герберт підкинув у нього оберемок сушняку, і високі язики полум’я освітили всі темні закутки коридора.
Пенкроф відразу взявся готувати вечерю. Йому здавалося доречним поповнити меню чимось тривнішим, бо всім їм треба було поновити сили. Нанизані на лозину пташки залишилися на завтрашній день, а двох тетеруків обпатрали, і незабаром настромлена на рожен дичина смажилась на вогні.
О сьомій вечора Наб іще не повернувся. Така тривала його відсутність не могла не хвилювати Пенкрофа. Він побоювався, чи не сталося з Набом якоїсь пригоди на цій невідомій землі або чи не скоїв собі чого-небудь той бідолаха. Зате Герберт робив зовсім інші висновки із Набової відсутності. Він вважав: якщо Наб не вертається, то виникли якісь нові обставини, котрі змусили його не припиняти пошуків. А будь-що нове могло свідчити лише на користь Сайреса Сміта. Чому б то Наб не повертався, якби в нього не з’явилась надія? Може, він знайшов на березі якийсь знак, сліди ніг, шматок оболонки аеростата і веде пошуки далі? Може, саме тепер він іде вірним слідом? Може, він уже навіть знайшов хазяїна?..
Отак міркував юнак. Він поділився своїми думками з супутниками. Ті слухали, не заперечуючи. Тільки журналіст кивав головою, а Пенкрофові було ясно, що Наб пішов узбережжям дуже далеко і тому ще не міг повернутися.
Проте Гербертові не давали спокою невиразні передчуття, і він кілька разів поривався піти назустріч Набові. Та Пенкроф пояснив йому, що це марна річ: у такій темряві й за такої негоди Наба знайти неможливо, найкраще тепер - чекати. Якщо завтра Наб не повернеться, Пенкроф, не вагаючись, піде разом із Гербертом иа його пошуки.
Гедеон Спілет підтримав моряка, що їм не треба розпорошуватись, і Герберт мусив скоритися, але з його очей скотилося дві великі сльози.
Журналіст не втримався і поцілував великодушного хлопця.
А тим часом гроза наче з ланцюга зірвалася. З південного сходу на узбережжя налітав ураганний вітер. Було чути, як море при відпливі ревіло і билося на межі першої смуги рифів удалині від берега. Підхоплений і посічений шквалами вітру, дощ перетворювався на густий водяний пил і мокрими хвостами тягся над узбережжям, де галька так гуркотіла, наче її возами висипали на берег. Піднімаючи із землі пісок, вітер змішував його з потоками зливи і цією мокрою сумішшю невтримно шмагав усе навколо. Наштовхуючись на прямовисну гранітну кручу, він вихором уривався в ущелину, звідки витікала річка, і, не маючи іншого виходу, ошаленіло гуготів над її водами, летячи вузькою долиною. Так само час від часу вривався він і у вузьку гірську щілину, що правила для їхнього вогнища за димар, і заганяв у печери й коридори Комина дим, що виїдав очі й не давав дихати.
Тому, як тільки тетеруки підсмажилися, Пенкроф загасив вогонь і, зоставивши жар, прикрив його попелом.
Не повернувся Наб і о восьмій вечора, але тепер можна було припустити, що винна в цьому жахлива негода: він, певне, мусив шукати прихистку в якій-небудь печері, аби перечекати грозу чи принаймні діждатися дня. За таких обставин не могло бути й мови про його пошуки.
Єдиною стравою на вечерю була дичина. Усі троє залюбки поїли надзвичайно смачного м’яса. Пенкроф і Герберт, зголоднівши за цілоденний похід, пожадливо трощили запашну дичину. Потім кожен примостився там, де спочивав минулої ночі, і Герберт невдовзі заснув під боком у моряка, котрий улігся поблизу вогнища.
Надворі в нічному мороці щораз дужче бушувала гроза. Вона не поступалася перед ураганом, що заніс бранців із Річмонда аж на цю землю в Тихому океані. Над його безмежними просторами нема перешкод для лютих вітрів, і нерідкі в час рівнодення бурі завдають великого лиха. Цілком зрозуміло, східний берег протистояв фронтальному штурму грози, і вона так безжально шмагала його, що цього не описати найяскравішими словами.
На щаетя, нагромадження скель, які утворили Комин, трималося міцно. Проте навіть серед тих величезних гранітних брил деякі, найменш стійкі, здавалось, здригалися біля основи. Пенкроф відчував це, приклавши долоню до кам’яної перегородки. Та він заспокоював себе, цілком резонно міркуючи, що боятися нічого, - їхнє імпровізоване сховище не розвалиться. Та все ж моряк чув, як гуркочуть зірвані з вершини плато брили, летячи схилом на піщаний берег. Деякі з них котилися навіть по гранітному перекриттю Комина, а ті, що падали прямовисно, розбивалися на дрібні скалки. Двічі моряк підводився і, хапаючись за стінки кам’яного коридора, навпомацки добирався до виходу, аби подивитися, що там надворі; але обвали були незначні, не являли собою ніякої небезпеки, і він знову лягав на своє місце поблизу вогнища, де під шаром попелу тихо потріскували жарини.
Незважаючи на лютий ураган, виття вітру і грім обвалів, Герберт спав глибоким спокійним сном. Зрештою сон здолав і Пенкрофа, котрого життя моряка привчило до всяких бур. Не міг заснути лише стурбований Гедеон Спілет; він дорікав собі, що не пішов разом із Набом. Як ми знаємо, його не полишала надія. Передчуття, що хвилювали Герберта, не давали спокою і йому. Він увесь час думав про Наба. Чому Наб досі не повернувся? Гедеон Спілет тривожно перевертався з боку на бік на піщаній постелі, майже не помічаючи битви стихій. Іноді його поймала втома- і важкі повіки очей на хвилину склеплялися, але якась думка, майнувши в голові, будила його, і він зразу ж розплющував очі.
Тим часом минала ніч, і вже могло бути близько другої ранку, коли Пенкрофа, котрий тоді вже міцно спав, хтось сильно шарпнув за плече.
- Що таке? - вигукнув він, прокинувшись і миттю повернувшись до тями, як і належить справжньому морякові.
Журналіст, нахилившись над ним, тихо повторював:
- Прислухайтеся, Пенкрофе, прислухайтеся!
Моряк нашорошив вуха, але, крім завивання вітру, нічого не чув.
- Виє вітер, - промовив він.
- Ні, - відповів Гедеон Спінет, знову прислухавшись, - мені здавалося, що я почув...
- Що саме?
- Гавкіт собаки!
- Гавкіт собаки? - аж скрикнув Пенкроф і скочив на ноги.
- Так... Гавкіт собаки...
- Не може бути! - заперечив моряк. - Та й буря так виє, хіба розбереш?..
- Стривайте... Послухайте... - додав журналіст.
Пенкроф прислухався ще уважніше, і йому в мить затишшя справді здалося, ніби він почув далекий гавкіт собаки.
- А що я казав!.. - радо прошепотів журналіст, стискаючи морякові руку.
- Атож... Атож... - бурмотів Пенкроф.
- Це Топ! Це Топ!.. - крикнув, щойно прокинувшись, Герберт, і всі троє поквапилися до виходу з Комина.
Вони ледве вибралися надвір - сильний вітер раз у раз заштовхував їх усередину, - а коли це їм нарешті вдалося, то вони могли встояти, тільки притулившись до скель. Всі троє вдивлялися в темряву; розмовляти вони не могли.
Над ними нависала темна і непроглядна ніч. Море, небо, земля - все злилося в одну чорну пляму. Здавалось, у світі не лишилося жодної іскорки світла.
Кілька хвилин Гедеон Спілет і його обидва супутники не могли й кроку ступити - шквал немов причавив їх до скель; усі троє промокли до нитки, лісок сліпив очі. Минуло ще кілька хвилин, і вони в мить затишшя знову почули собачий гавкіт, на їхню думку, дуже далекий.
Так міг гавкати лише Топ! Але був він сам чи з людиною? Певно, сам, адже якби з ним ішов Наб, то він одразу прибіг би до їхнього Комина.
Через шалений вітер неможливо було перемовитися жодним словом, і моряк потиснув журналістові руку, ніби хотів сказати: “Почекайте”, - і зник у печері. За хвилину він з’явився із запаленим пучком хмизу і, розмахуючи ним у темряві, оглушливо засвистів.
Гавкіт почувся ближче, собака ніби чекав цього сигналу і незабаром ускочив у прохід Комина. Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет увійшли слідом.
Чоловіки підкинули в жар оберемок хмизу. Гірське пристановище освітилося яскравим вогнем.
- Та це ж Топ! - вигукнув Герберт.
То справді був Топ, чудовий англо-нормандський гончак, що успадкував від схрещення двох порід швидкі ноги і надзвичайно тонкий нюх - найперші якості мисливського пса.
Отож інженерів собака знайшовся.
Однак Топ прибіг сам. Ні його хазяїн, ні Наб не прийшли слідом за ним!
Але яким чином інстинкт міг привести собаку до Комина, де він ніколи не був? Це здавалося незбагненним, особливо якщо зважати на нічну темряву, на страшну бурю! Та ще незбагненнішою здавалась інша обставина: собака не був стомлений, змучений і навіть не вимащений у болото й пісок...
Герберт пригорнув його і обняв за голову. Собака, не пручаючись, терся шиєю об хлопцеві руки.
- Якщо собака знайшовся, то й його хазяїн знайдеться! - сказав журналіст.
- Дай Боже! - відповів Герберт. - Ходімо! Нас поведе Топ!
Пенкроф не сказав ні слова проти. Він почував, що повернення Топа могло спростувати його попередні припущення.
- У дорогу! - сказав він.
Старанно прикривши попелом жар у вогнищі, поклавши кілька шматків дерева так, щоб, повернувшись, можна було відразу розпалити вогонь, Пенкроф прихопив рештки вечері й кинувся слідом за собакою, котрий, погавкуючи, ніби кликав їх за собою; за моряком бігли журналіст і Герберт.
Гроза шаленіла, не стихаючи, і на той час досягла, можливо, найбільшої сили. Наставав молодик; місяць, затулений від Сонця Землею, не сіяв крізь хмари жодного промінчика світла. Іти прямо ставало дедалі важче; найліпше було покластися на Топів інстинкт, що вони й зробили. Журналіст і Герберт ішли за собакою, а моряк тепер замикав ланцюжок. Неможливо було перемовитися й словом. Розпорошений вітром дощ не був надто рясним, зате ураган був жахливим.
Все ж одна обставина виявилася вельми сприятливою Для моряка та його супутників. Справді, вітер віяв з південного сходу, а отже, штовхав їх у спину. Мокрий пісок, шмагання якого ніхто не витримав би, летів їм у потилицю, і якщо не обертатися, то ніщо не заважало рухатися вперед. Загалом вони часто ішли далеко швидше, ніж того самі хотіли, мусили підбігати, аби їх не перекинув вітер, але їхні сили подвоювала нездоланна надія - тепер вони не йшли навмання. Всі троє нітрохи не сумнівалися, що саме Наб, знайшовши хазяїна, послав по них вірного пса. Але чи був бідолашний інженер ще живий? Може, Наб кликав супутників, аби віддати останню шану небіжчикові Сміту?
Минувши гострий виступ високого плоскогір’я, який вони обійшли збоку, Герберт, журналіст і Пенкроф зупинилися, аби перевести дух. Вигин скелі захищав їх од вітру, і всі, важко дихаючи, перепочивали після чверті години швидкії ходи, а насправді - бігу.
Цієї хвилини супутники нарешті могли чути один одного, перекинутися словом, і як тільки хлопець промовив ім’я Сайреса Сміта, Топ уривчасто загавкав, ніби хотів сказати, що його хазяїн урятувався.
- Урятувався, правда? - повторював Герберт. - Він урятувався? Скажи, Топе.
І собака гавкав, ніби ствердно відповідаючи на його запитання.
Вони пішли далі. Було десь о пів на третю ночі. Починався приплив, один із тих припливів, які в шторм та ще за молодика сягають найвищого рівня. Високі хвилі гриміли біля смуги рифів, так люто штурмуючи їх, що напевне перекочувалися через зовсім невідомий острівець. Тепер він уже не прикривав, як довга дамба, берег невідомої їм землі, і на неї без перешкод налітали морські вали.
Як тільки моряк та його супутники вийшли з-за скелі, на них знову оскаженіло налетів вітер. Згорбившись, підставляючи бурі спину, вони підбігцем простували за Топом, що впевнено вибирав дорогу. Їхній шлях пролягав на північ; праворуч від них сіріли нескінченні гребені хвиль, що з оглушливим громом розбивалися об берег, а ліворуч губилася в мороці незрима земля. Та все ж вони відчували, що поверхня її досить рівца й полога, бо відтепер ураган віяв над їхніми головами в одному напрямку, не за-вихряючись, як тоді, коли наштовхувався на гранітну кручу.
До четвертої ранку вони пройшли близько п’яти миль. Хмари вже не летіли понад землею, а підбилися вище. Водяний пил розсіявся, шквали вітру стали сухіші й водночас холодніші. Пенкроф і Гедеон Спілет промерзли аж до кісток, але з їхніх уст не зірвалося жодного нарікання.
Вони твердо вирішили йти за Топом, хоч би куди вів їх розумний собака.
Близько п’ятої ранку почало розвиднятися. Спочатку в зеніті, де хмари здавалися рідшими, їхні краї окреслилися сіруватими смугами, і незабаром під темними хмарами трохи світлішою лінією вималювався морський обрій. По хвилях пробігли бляклі відблиски, і їхні піняві гребені знов побіліли. Водночас ліворуч на чорному тлі став невиразно позначатися сірий горбистий берег.
О шостій ранку зовсім розвиднілося. Досить високо над головою ще мчали розбурхані хмари.
На ту пору моряк і його супутники були за шість миль від Комина. Вони прошкували пологим берегом, окресленим удалині пасмом підводних скель, верхівки яких ледь виглядали з води, - був пік припливу. Ліворуч простягався дикий піщаний берег із кількома дюнами, що поросли чортополохом. Тільки рідке пасмо невисоких пагорбів захищало від океанських вітрів ледь покраяний берег. То там, то сям корчилися одне-двоє дерев, судомно нахилившись і простягши свої віти на захід. Удалині на південному заході виднівся заокруглений пружок лісу.
Цієї хвилини Топ недвозначно заметушився. Він то забігав уперед, то, повертаючись, підбігав до моряка і ніби просив його наддати ходи. Тепер собака звернув із піщаного пляжу і, гнаний непомильним інстинктом, не вагаючись, побіг поміж дюнами.
Усі троє супутників подалися за ним. Місцевість здавалася зовсім пустельною.
Навколо - жодного живого створіння.
Серед широкої смуги дюн примхливо здіймалися пагорки й навіть горби. Місцевість нагадувала маленьку піщану Швейцарію, і лише завдяки надзвичайному інстинкту собака міг угадувати дорогу.
Хвилин за п’ять після того, як журналіст і його супутники звернули з піщаного берега, вони опинилися перед западиною, виритою у підвітряному боці високої дюни. Топ зупинився і дзвінко гавкнув. Спілет, Герберт і Пенкроф зайшли в печеру.
Там стояв навколішки Наб, схилившись над тілом, що лежало на трав’яній підстілці...
То було тіло інженера Сайреса Сміта.
РОЗДІЛ VIII
Чи живий Сайрес Сміт? - Набова розповідь. - Людські сліди. - Нерозв’язане топання. - Перші слова Сайреса Сміта. - Вивчення слідів. - Повернення до Комина. - Пенкроф нажаханий.
Наб не ворушився. Моряк кинув йому тільки одне слово:
- Живий?
Негр нічого не відповів. Гедеон Спілет і Пенкроф сполотніли. Герберт завмер, міцно стиснувши руки. Але було ясно, що бідолашний негр такий пригнічений горем, що не помітив товаришів і не почув морякових слів.
Журналіст опустився навколішки біля нерухомого тіла і, ростебнувши інженерів одяг, приклав вухо до його грудей. Минула хвилина - ціла вічність, - поки Гедеон Спілет прислухався до ледь чутного серцебиття.
Наб трохи підвівся з невидющими, хоч і широко розплющеними очима. Важко уявити собі більш змучене відчаєм людське обличчя. Виснаженого, стомленого, зломленого невимовним горем Наба неможливо було впізнати. Він не сумнівався, що його хазяїн помер.
Довго й пильно подивившись на інженера, Гедеон Спілет підвівся й промовив:
- Вів ще живий!
Пенкроф і собі став навколішки біля Сайреса Сміта, вухом почув кілька слабеньких ударів серця, а губами, прикладеними до губів інженера, - ледь помітне дихання.
Журналіст кинув короткий наказ, і Герберт прожогом побіг по воду. За сотню кроків від дюни натрапив на переповнений нещодавніми дощовими водами прозорий струмок, що в’юнився серед пісків. Але чим набрати води? Серед дюн не було жодної черепашки! Хлопцеві нічого не лишалося, як намочити в струмку хустину і бігом повернутися до печери. На щастя, цієї намоченої хустини виявилося достатньо для Гедеона - той хотів тільки змочити інженерові губи. Кілька краплин холодної вологи майже відразу справили чудодійний вплив. Із грудей Сайреса Сміта вирвалося зітхання, і навіть здалося, що він намагається щось сказати.
- Ми врятуємо його! - переконано сказав журналіст. Його слова пробудили в Набовому серці втрачену надію.
Він роздягнув хазяїна, аби побачити, чи немає на тілі ран. І диво дивне, - ні на обличчі, ні на тулубі, ні на руках чи ногах не було жодного синця, жодної подряшшочки, навіть кисті рук були цілі, що й зовсім не вкладалося в голову, адже інженер мусив докладати величезних зусиль, аби подолати лінію рифів.
Та пояснення цих загадок надійде пізніше. Коли до Сайреса Сміта повернеться мова, він сам пояснить, що з ним сталося. А поки що конче треба було повернути його до життя, і напевне цьому допоможе розтирання всього тіла. Що й зробили за допомогою морякової куртки. Розігрітий активним масажем, інженер ледь випростав руки і став дихати трохи рівніше. Сайрес Сміт помирав від виснаження, і якби не прибув журналіст із товаришами, безумовно віддав би Богові душу.
- Отже, ви вирішили, що ваш хазяїн помер? - запитав Наба моряк.
- Еге ж! Думав, помер! - відповів Наб. - Коли б Топ не знайшов вас, коли б ви не прийшли, я його поховав би і помер у нього коло могили!
Можете уявити, на якій волосинці трималося життя Сайреса Сміта!
І Наб розповів, що сталося. Напередодні, покинувши на світанку Комин, він пішов берегом знову на північ і ‘ дійшов до місця, де вже був раніше.
Там, ні на що уже не надіючись, як Наб сам зізнався, він став шукати інженера на узбережжі, серед скель і пісків. Найуважніше негр придивлявся до тієї частини берега, куди не діставала найбільша вода, бо край моря припливи й відпливи напевне змили всі сліди. Наб уже не сподівався знайти хазяїна живого. Він шукав тільки інжеиерове тіло, котре хотів власноруч поховати в землі!
Наб шукав дуже довго. Та всі його пошуки лишилися марними. Здавалося, иа тому пустельному березі зроду не ступала людська нога. Ніде не було жодної розтоптаної черепашки, мільйони яких лежали на смузі берегової тераси, що до неї доходив приплив. Жодної! На відстані двох-трьох сотень ярдів
Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
