Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ

[7] анінайменшого сліду людини, котра будь-коли ступала б на землю.

Отже, Наб вирішив пройти над водою ще кілька миль - морські течії могли віднести бездиханне тіло десь далі. Коли потопельник пливе недалеко від пологого берега, рідко трапляється, щоб рано чи пізно хвилі не викинули його на сушу. Наб це знав, і йому хотілося востаннє глянути на хазяїна.

- Я йшов ще дві милі, передивився всі рифи під час відшиту, весь берег під час припливу, і впав уже у відчай: нічого я не знайду! І раптом вчора близько п’ятої вечора несподівано помітив на піску сліди ніг.

- Сліди ніг! - вигукнув Пенкроф.

- Еге ж! - мовив Наб.

- І його сліди починалися біля самих рифів? - перепитав журналіст.

- Ні, аж за межею припливу, - відказав Наб, - а між береговою смугою й рифами море, мабуть, змило їх.

- Розповідай далі, Набе, - попросив Гедеон Спілет.

- Побачив я ті сліди і мало з глузду не з’їхав. Чіткі, ще не розвіяні на піску, вони вели в напрямку дюн. Не спускаючи з них очей і намагаючись не пошкодити їх, я пробіг добрих чверть милі. Біг хвилин п’ять; уже спускалися сутінки, і тут чую: собака гавкає. Наш собака, Топ; він і привів мене ось сюди до мого хазяїна!

Під кінець Наб розповів, яка туга опанувала його, коли він побачив бездиханне інженерове тіло! Хоч як він придивлявся, та не міг виявити в Сайреса Сміта жодних ознак життя. Він шукав мертве тіло, а тепер, знайшовши його, прагнув удихнути в нього життя. Та всі його відчайдушні зусилля лишалися марними! Йому зоставалося тільки віддати останню шану своєму улюбленцеві!

І тоді Наб згадав про товаришів. Вони, безумовно, також хотіли б востаннє попрощатися із бідолашним небіжчиком. Поруч був Топ. Хіба не міг він покластися на кмітливість такого вірного чотириногого друга? Наб кілька разів повторив журналістове ім’я: серед усіх інженерових супутників Топ його знав найкраще. Потім негр показав рукою на південь, і собака помчав берегом у вказаний бік.

Ми вже знаємо, як Топ, керуючись інстинктом, котрий може здатися мало не надприродним, знайшов їхній Комин, хоч ніколи досі там не був.

Набові супутники слухали його розповідь, затамувавши дух. Для них лишалося незбагненним, як Сайрес Сміт попри неймовірні зусилля, потрібні, аби вибратися з бурунів, що кипіли навколо рифів, не мав жодного синця чи подряпини. Не легше було зрозуміти, як інженер міг потім пройти понад милю від берега до цього гроту, що загубився серед дюн.

- Послухай, Набе, - спитав інженер, - то це не ти переніс сюди свого хазяїна?

- Ні, не я, - відповів Наб.

- Цілком очевидно, що Сміт прийшов сюди сам, - мовив Пенкроф.

- Очевидно-то очевидно, - зауважив Гедеон Спілет, - а в голові не вкладається!

Пояснення цієї загадки можна було почути лише з інженерових уст. А для цього треба було чекати, поки він заговорить. На щастя, життя потроху поверталося до нього. Розтирання відновило кровообіг. Сайрес Сміт знову ворухнув руками, потім головою, і з вуст у нього зірвалося ще кілька незрозумілих слів.

Нахилившись, Наб покликав його, але інженер, здавалося, нічого не чув, лежачи із заплющеними очима. Життя прокидалося в ньому, він починав ворушитися, та, на жаль, цього аж .ніяк не можна було сказати про його свідомість.

Пенкроф побивався, що немає вогню і нічим його добути, бо, на нещастя, забув прихопити джут із обпаленої ганчірки, яку легко було б запалити, висікаючи іскри двома кремінцями. Що ж до інженерових кишень, то з’ясувалося, що вони, крім жилетної кишеньки, де вцілів годинник, зовсім порожні. Тож конче треба було якнайшвидше перенести Сайреса Сміта до Комина. Такої думки дійшли всі присутні.

Та активне розтирання тіла привело інженера до тями набагато скоріше, ніж вони сподівалися. Потроху відживляла їхнього товариша й вода, якою йому раз по раз змочували губи. Пенкрофові спало на думку додати до води кілька краплин м’ясного соку, вичавленого із принесеної тетерятини. Герберт побіг на берег і приніс звідти дві великі двостулкові скойки. Моряк приготував щось подібне до мікстури і влив її в рот інженерові, котрий пожадливо ковтнув каламутну суміш.

Очі його розплющились. Над ним схилилися Наб і журналіст.

- Хазяїне! Хазяїне! - окликав його Наб.

Інженер почув. Він пізнав Наба й Спілета, потім - двох інших своїх супутників, - Герберта й моряка, і його рука ледь-ледь потисла їхні долоні.

Із його уст знову зірвалося кілька слів, тих самих слів, які він, певно, вже намагався сказати і які свідчили про те, що за думки не давали йому спокою навіть за тих обставин. Товариші нарешті зрозуміли його.

- Острів чи материк? - прошепотів Сайрес Сміт.

- А-а-а! - не втримався Пенкроф. - Хай йому чорт! Чхати нам, пане Сайресе, острів це чи материк, аби тільки ви жили! А острів це чи материк, побачимо пізніше!

Інженер кивнув, відкинув голову й ніби заснув. Усі притихли, й журналіст відразу вирішив ужити заходів, аби, якнайменше тривожачи інженера, перенести його до Комина. Наб, Герберт і Пенкроф вийшли з печери і попростували до високої дюни, увінчаної кількома рахітичними деревцями; дорогою збентежений моряк раз у раз повторював:

- Острів чи материк? Он про що він думає, а сам ледве дихає! Ото людина!

Зійшовши на вершину дюни, Пенкроф із двома супутниками, не маючи ніяких знарядь, голіруч відчахнули кілька найгрубіших гілок від чахлуватого дерева, схожого на пошарпану всіма вітрами морську сосну. Потім із відламаних гілок змайстрували ноші й наклали зверху листя й трави, аби інженерові було зручніше лежати.

На це пішло хвилин сорок, і годині о десятій ранку моряк, Герберт і Наб повернулися до Сайреса Сміта, від котрого не відходив журналіст.

Інженер прокинувся зі сну, чи то пак із забуття, в якому його знайшли перед тим. Його досі бліді, як віск, щоки ледь порожевіли. Спираючись на лікті, Сайрес Сміт трохи підвівся і, ніби питаючи, де він, оглянувся довкола.

- Чи не буде для вас надто втомливим вислухати мене, Сайресе? - запитав журналіст.

- Прошу, - тихо відповів інженер.

- Як на мене, - сказав моряк, - краще нехай пан Сміт спочатку скуштує оце желе із тетерятини, а вже потім слухає вас. Скуштуйте, пане Сміт, - додав він, - простягаючи інженерові трохи желе, в яке поклав цього разу кілька шматочків м’яса.

Сайрес Сміт пожував шматочки, а решту поділили між собою троє його зголоднілих супутників, жоден з яких, звичайно, не наївся.

- Нічого, - озвався моряк, - на нас чекає їжа в Комині. Вам, пане Сміте, не завадить знати, що там, на півдні, ми маємо житло, з кімнатами, постелями і вогнищем, а у коморі в нас лежить кілька десятків пташок, яких наш Герберт називає “куруку”. Ноші для вас готові, і як тільки ви трохи оклигаєте, ми вас перенесемо.

- Дякую, друже, - тихо відказав інженер. - Іще година або дві, й можна буде рушати...

А поки що розповідайте, Спілете.

Тоді журналіст розповів про те, що з ними сталося, повідомив про події, яких не міг ще знати Сайрес Сміт: про останнє падіння кулі, приземлення на невідомій їм, здається, незаселеній землі, - байдуже,острів це чи материк, - про те, як пощастило знайти Комин, про пошуки самого інженера, Набову відданість йому, про те, чим вони всі завдячують розуму Топа і таке інше.

- Хіба не ви знайшли мене на березі? - запитав ще слабким голосом Сайрес Сміт.

- Ні, - відповів журналіст.

- І не ви перенесли мене в цю печеру?

- Ні.

- А на якій відстані печера рифів?

- Десь за півмилі, - відповів Пенкроф. - І якщо sac це дивує, пане Сміт, то ми не менше дивуємось, як ви могли тут опинитися.

- Справді, - мовив інженер, потроху оживаючи і з дедалі більшою цікавістю слухаючи всі подробиці. - Це справді дивина!

- А чи не могли б ви розповісти, - вів далі моряк, - що відбулося після того, як вас змило хвилею?

Сайрес Сміт намагався зібратися з думками. Але він мало що пам’ятав. Ударом хвилі його відірвало від сітки аеростата. Спочатку він занурився в глибину на кілька саженів. Випірнувши на поверхню моря, в сутінках вія відчув, що поруч борсається якесь живе створіння. То був Топ, котрий кинувся в море рятувати свого хазяїна. Звівши догори очі, інженер не побачив кулі аеростата - той, позбувшись його ваги та ваги собаки, стрілою злетів у небо. Сайрес Сміт опинився серед пінявих хвиль не менше ніж за півмилі від берега. Сильно гребучи руками, він намагався втриматися на хвилях. Топ піддержував його зубами за одяг, але їх підхопила шалена течія, понесла на північ, і через півгодини нерівної боротьби інженер став тонути, тягнучи за собою в безодню Топа. Від тієї миті й до хвилини, коли Сайрес Сміт опинився на руках своїх друзів, він нічого не пам’ятав.

- Однак вас мало викинути на берег, - допитувався далі Пенкроф, - і у вас мало стати сили дійти сюди, бо Наб знайшов сліди ваших ніг!

- Атож... Саме так і мало бути, - задумливо відповів Сайрес Сміт. - А вам не зустрічались на березі сліди інших людей?

- Жодного сліду, - заперечив йому журналіст. - До того ж, якби у найкритичнішу мить вам і трапився якийсь рятівник, то чому б він покинув вас, витягнувши з води?

- Ваша правда, дорогий Спілете... Скажи, Набе, - звернувся інженер до свого служника, - чи не міг ти сам... Може, тобі на якийсь час затьмарилася пам’ять... і ти... Ні, це безглуздя... А чи не лишилися на піску хоч деякі з тих слідів? - запитав Сайрес Сміт.

- Так, хазяїне, лишилися, - відповів Наб. - Дивіться, ось тут, при вході, біля внутрішнього схилу цієї дюни, де вони захищені від вітру й дощу. А решту, звичайно, змила гроза.

- Пенкрофе, - сказав на це Сайрес Сміт, - чи не могли б ви взяти мої черевики і точно прикласти їх до слідів?

Не зволікаючи, моряк виконав інженерів наказ. Він пішов разом з Гербертом туди, де показував Наб, і знайшов сліди, а тим часом Сайрес Сміт казав журналістові:

- Трапилося щось незбагненне!

- Справді, незбагненне! - ногодився Гедеон Спілет.

- Та облишмо поки що цю загадку, дорогий Спілете, повернімося до неї згодом.

За хвилину моряк, Наб і Герберт повернулися до печери.

Тепер розвіялися будь-які сумніви: підошви інженерових черевиків точно співпадали з уцілілими слідами ніг на піску. Отже, вони належали Сайресу Сміту.

- Нічого собі, - сказав він, - то це в мене самого стався провал у пам’яті, в якому я звинуватив Наба! Я брів, як сновида, не тямлячи, що роблю, а Топ, керуючись інстинктом, провів мене сюди, витягнувши з води... Ходи сюди, любий Топику! Йди до мене, собачко!

Красень собака, гавкаючи, кинувся на груди хазяїнові, і той віддячив йому ніжними пестощами.

Погодьтеся: годі було дати якесь інше пояснення врятуванню Сайреса Сміта, й ця заслуга належала лише Топу.

Близько полудня Пенкроф запитав Сайреса Сміта, чи не можна вже нести його. Замість відповіді Сайрес Сміт, напруживши всю силу, підвівся, що свідчило про його непогаслу волю, але похитнувся і, щоб не впасти, мусив спертися на морякову руку.

- Годі, годі, - поблажливо мовив Пенкроф, - подайте-но панові інженеру ноші.

До печери внесли встелеш довгою травою та м’яким мохом ноші, поклали на них Сайреса Сміта і понесли його до берега. Пенкроф тримав ноші з одного боку, Наб - із другого.

Вони мали пройти миль вісім, та швидко з ношами не підеш, можливо, доведеться часто спинятися, тож їм потрібно буде щонайменше шість годин, аби добратися до Комина.

Досі не стихав вітер, зате, на щастя, припинився дощ. Інженер хоч і лежав на ношах, та все ж, спершись на лікоть, уважно вдивлявся в берег, особливо з протилежного від моря боку. Вій мовчав, але погляд його був дуже пильний, і, безумовно, в його пам’яті закарбувались обриси всього узбережжя із пагорбами й видолинками, із перелісками й пісками. Однак години за дві його усе ж таки здолала втома і він заснув.

О пів на шосту вечора їхня групка досягла прямовисної кам’яної кручі, а трохи згодом підійшла до Комина.

Всі зупинились і опустили ноші на пісок. Сайрес Сміт спав глибоким сном і не прокинувся.

Украй здивований Пенкроф побачив, що недавній ураган геть змінив вигляд уже знайомої місцевості. Сталися досить великі обвали. Піщаний берег всіяло валунами, укрило товстим шаром морських водоростей. Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, діставали аж до підніжжя високої гранітної кручі.

Перед отвором, який вів до Комина, глибоко поритий ґрунт свідчив, що зазнав безжального наскоку хвиль. Пенкрофа полоснуло болісне передчуття. Він кинувся у кам’яний прохід. Відразу ж вибіг звідти й остовпів, дивлячись широко розплющеними очима на товаришів.

Вогнище у Комині згасло. Залитий водою попіл перетворився на болото. Обпалена ганчірка, що мала їм правити за трут, зникла. Морські хвилі, діставшись аж у глибину коридорів, усе поруйнували і поперекидали всередині Комина!

РОЗДІЛ IX

Сайрес знову з товаришами. - Пенкрофові експерименти. - Тертя двох гілок. - Острів чи материк? - Плани інженера Сміта. - У якій точці Тихого океану? - В лісових хащах. - Соснова шишка. - Полювання на морських свинок. - Легкий димок - провісник добрих сподівань.

Кількома словами моряк розповів Спілетові, Гербертові й Набу про все, що сталося. Пригоду, яка могла мати дуже тяжкі наслідки, - принаймні так вважав Пенкроф, - сприйняли по-різному супутники славного добряги-моряка.

Наб, радий, що знайшов хазяїна, не слухав, а точніше, не хотів і думати про те, що казав Пенкроф.

Герберт, здавалося, трохи поділяв морякові побоювання. А журналіст на його бідкання байдуже кинув:

- Повір, Пенкрофе, це мене аж ніяк не хвилює!

- Так кажу ж вам: ми не маємо вогню!

- Чи й не горе!

- І нічим розпалити дрова!

- Облиште, друже!

- Але, пане Спілете...

- Хіба Сайрес не з нами? - запитав журналіст. - Хіба наш інженер не живий? Він знайде спосіб, як добути вогонь.

- Із чого?

-З нічого.

Що відповів Пенкроф? А нічого, бо в глибині душі поділяв віру товаришів у Сайреса Сміта. Інженер був для них чудом природи, мікрокосмосом, що втілив у собі всю глибину людських знань і мудрості. Ніхто з них не сумнівався: краще опинитися з Сайресом Смітом на безлюдному острові, ніж без нього у найбільшому промисловому місті Сполучених Штатів. З ним їм нічого не бракуватиме. З ним вони не втратять надій. Якби хтось сказав цим мужнім людям, що землю, де вони перебувають, знищить виверження вулкана або що її поглине безодня Тихого океану, вони незворушно відповіли б: “Тут Сайрес! З нами Сайрес Сміт!

Та все ж інженер, стомлений довгою подорожжю на ношах, знову впав у напівпритомний стан, і його супутники поки що не могли скористатися його винахідливістю. Отож вони мусили вдовольнитися більш ніж скромним підвечірком. Та й не дивно: усе м’ясо тетеруків вони поїли напередодні і не мали жодної можливості підсмажити якусь дичину. А втім, заготовлені харчові припаси - куруку - зникли. Тому треба було вжити належних заходів.

Перш за все Сайреса Сміта перенесли до центрального коридора в Комині. Там йому влаштували постіль із майже не підмочених морських водоростей. Інженер заснув глибоким спокійним сном, що міг повернути йому силу швидше й краще, ніж тривна їжа.

Настала ніч, вітер різко змінив напрямок і, віючи тепер із північного сходу, приніс холод. Морські хвилі поруйнували перебірки, споруджені Пенкрофом у коридорах. Там тепер вільно гуляли протяги, тож Комин став незатишним і холодним. Інженер опинився б у вельми кепських умовах, якби супутники старанно не вкрили його своїми куртками й блузами.

На вечерю вони знову їли молюски, зібрані Набом і Гербертом на березі моря, та ще хлопець додав до них потроху їстівних водоростей, знайдених на досить високих прибережних скелях, котрі затоплювало тільки під час найбільших припливів. Ті водорості, що належали до родини фікусових, були різновидом саргасів, які, висохнувши, давали клейку, багату на поживні речовини масу. Добре наївшись літодомів, журналіст та його супутники взялися смоктати згадані вже саргаси й вирішили, що ті мають досить непоганий смак; загалом треба сказати, що на тихоокеанських берегах Азії цій страві належить вельми поважне місце у харчуванні аборигенів.

- А все ж таки, - сказав Пенкроф, - пора б уже інженерові допомогти нам.

Тим часом холод дошкуляв щораз більше, і годі було захиститися від нього. Вкрай роздратований, моряк усіляко намагався добути вогонь. Йому допомагав навіть Наб. Знайшовши трохи сухого моху, він бив камінь об камінь, висікаючи іскри; але вогкуватий мох не загорався, та й іскри від камінців були набагато слабші, ніж ті, що висікають у звичайній металевій запальничці. Отже, спроба добути таким чином вогонь не увінчалась успіхом.

Тоді Пенкроф, уже не дуже й надіючись, надумав дістати вогонь тим способом, який застосовують дикуни, тобто тертям двох сухих деревин. Якби Набові й Пенкрофові зусилля згідно з новими теоріями перетворення енергії перевести в тепло, то його вистачило б закип’ятити воду в котлі паровоза. А дерево не загоралося. Тільки й того, що нагрілося, хоча й далеко менше, ніж ті, хто ним орудував. За годину розчарований Пенкроф, умиваючись потом, пожбурив обидві цурки і заявив:

- Нехай не плещуть, ніби дикуни так добувають вогонь, бо тому, хто мені ще раз це скаже, я і взимку нагрію чуба! У мене швидше спалахнули б долоні, поки я тер оці цурки!

Та все ж моряк даремно Заперечував прадавній метод добування вогню. Усім відомо:

дикуни справді вміють добувати вогонь швидким тертям двох шматків дерева. Але тут придатне не всяке дерево, до того ж у цьому випадку, як то кажуть у народі, треба ще мати кебету, а такої кебети в цьому ділі Пенкроф не мав.

Розчарування та невдоволення моряка тривали недовго. Піднявши цурки, Герберт і собі взявся щосили терти їх одну об одну. Бачачи, як підліток із шкури пнеться, аби зробити те, що не вдалося йому самому, здоровило-моряк розреготався.

- Три, хлопче, три! - під’юджував він Герберта.

- І тертиму, - сміючись відказав Герберт. - Не все ж мені, Пенкрофе, мерзнути, а тобі - грітися. Нехай і я погріюсь, а на більше я не претендую. І таки нагрівся.

Хай там як, а цієї ночі вони мусили відмовитися від наміру добути вогонь. Гедеон Спілет повторив двадцять разів, що для Сайреса Сміта така справа - абищиця, і вклався спати на піску в одному з коридорів Комина. За його прикладом Наб, Герберт і Пенкроф також притулилися хто де, а Топ заснув біля ніг хазяїна.

На другий день, двадцять восьмого березня, прокинувшись близько восьмої ранку, інженер побачив навколо себе товаришів, що чекали його пробудження, і так само, як напередодні, передусім запитав:

- Острів чи материк?

Очевидно, ця думка не давала йому спокою.

- Чи бачите, - відповів Пенкроф, - ми ще не знаємо, пане Сміт.

- Ще не знаєте?..

- Але дізнаємось, як тільки під вашим проводом дослідимо цей край, - додав Пенкроф.

- Здається, я вже можу встати, - мовив інженер, досить легко підводячись і стаючи на рівні ноги.

- Ото добре! - не втримався моряк.

- Я помирав через виснаження, - вів далі Сайрес Сміт. - Мені б трохи поїсти, друзі, і все минеться. Сподіваюсь, у вас є вогонь?

На його запитання супутники відповіли не зразу.

- Де там! Немає у нас вогню, - трохи помовчавши, сказав Пенкроф. - Точніше, пане Сайресе, ми вже зовсім не маємо вогню!

І моряк розповів Сайрееові Сміту про те, що сталося напередодні. Та ще й розвеселив його, згадавши, як вони знайшли єдиного сірника, а потім марно намагалися добути вогонь дикунським методом.

- Подивимось, - нарешті відповів Сміт. - Якщо нам не пощастить знайти щось схоже на трут...

- То й що тоді? - занепокоєно запитав моряк.

- Наробимо сірників.

- Хімічних?

- Так, хімічних!

- Не так усе це складно! - вигукнув журналіст, ляснувши моряка по плечу.

Той не вважав, що все дуже просто, але не заперечував. Усі гуртом вийшли з Комина. Знову встановилася гарна погода. Ясне сонце піднялося над обрієм, і його проміння відбивалося золотими зблисками на призматичних виступах гранітної кручі.

Окинувши швидким поглядом навколишній край, інженер сів на уламок скелі. Герберт запропонував йому кілька пригорщ скойок та водоростей і вибачливо сказав:

- Це все, що ми на сьогодні маємо, пане Сміт. Охоче з’ївши пісний сніданок, він запив його кількома ковтками свіжої води, яку зачерпнули з річки великою мушлею.

Інженерові супутники мовчки дивились на нього. Зрештою, так-сяк поївши, Сайрес Сміт схрестив на грудях руки й сказав:

- Отож, друзі мої, ви й досі не знаєте, куди нас закинула доля: на острів чи на материк?

- Ні, пане Сміт, - відповів підліток.

- Гаразд, завтра дізнаємося, - кинув інженер. - А доти доведеться зачекати, нічого не вдієш.

- От тільки... - заїкнувся Пенкроф.

- Що, тільки?

- Вогню ж то ми не маємо... - знову повів своєї моряк, котрого теж не покидала власна настирлива думка.

- Вогню добудемо, Пенкрофе, - заспокоїв Сайрес Сміт. - Коли ви вчора несли мене сюди, я нібито помітив на заході високу гору, що панує над цим краєм...

- Так, ви не помилилися, - підтвердив Гедеон Спілет. - Та гора має бути досить високою...

- Атож, - мовив інженер. - Завтра піднімемося на її вершину і побачимо, острів це чи материк. А доти - повторюю - доведеться зачекати, нічого не вдієш.

- Я не згоден. Нам потрібен вогонь, - уперто повторив моряк.

- Та буде вам вогонь! - відказав Гедеон Спілет. - Трохи потерпіть, Пенкрофе!

Моряк промовисто зміряв поглядом Гедеона Спілета, ніби кажучи: “Якби це залежало від вас, то ми не скоро скуштували б смаженини!” - але промовчав.

Тим часом Сайрес Сміт не озвався жодним словом. Здавалося, найменше, що його турбує, це вогонь. Кілька хвилин він сидів, заглибившись у свої роздуми. А потім знову заговорив:

- Друзі мої, наше становище, може, й жалюгідне, але десять ясне: або ми опинилися на материку, й тоді принаймні після більш-менш важкого переходу доберемося до якогось населеного пункту, або ж аеростат викинув нас на острів, і тут можливе одне з двох: якщо острів заселений - спробуємо вийти зі скрути за допомогою його жителів, а якщо безлюдний - виплутаємося самі.

- Атож, усе дуже просто, так просто, що простіше й не придумаєш, - пробурчав Пенкроф.

- Гаразд, нехай це буде материк, хай острів, та, Сайресе, куди ж нас, на вашу думку, занесло тайфуном? - запитав Гедеон Спілет.

- Я не можу відповісти напевне, - сказав інженер, - але є всі підстави гадати, що перед нами Тихий океан. Подумайте: коли ми вилетіли з Річмонда, дув північно-східний вітер, і сама сила урагану свідчить про те, що його напрямок не змінився. А якщо ми весь час рухались у напрямку з північного сходу на південний захід, то аеростат перелетів над штатами Північна Кароліна, Південна Кароліна і Джорджія, над Мексиканською затокою, над самою Мексикою у найвужчій її частині, а нотім над якоюсь смугою Тихого океану. Гадаю, що аеростат подолав відстань не менш як шість-сім тисяч миль, і якщо вітер повернув хоч на піврумба, то він мусив занести нас або на Маркизькі острови або на острови Туамоту; якщо швидкість була більшою, ніж я думаю, то, можливо, нас донесло до Нової Зеландії. Коли справдилася остання гіпотеза, нам легко буде повернутися на батьківщину. Англійці або населення племені маорі завжди допоможуть нам вийти на потрібних людей. Коли ж це узбережжя якогось безлюдного острова мікронезійського архіпелагу - що ми, можливо, зможемо визначити з вершини гори, яка височить над місцевістю, - тоді ми подумаємо про таке влаштування, ніби ми повинні залишитися тут назавжди!

- Назавжди! - вигукнув журналіст. - Ви кажете “назавжди”, дорогий Сайресе?!

- Краще відразу приготуватися до найгіршого, - відповів інженер, - а хороше хай буде для нас приємною несподіванкою.

- Гарно сказано, - підтримав Пенкроф. - І не треба також відкидати надій, що коли це й острів, то він .принаймні лежить неподалік від морського шляху. В іншому разі це було б для нас справжнім нещастям!

- Ми зможемо визначитись аж після того, як піднімемося на гору, - мовив інженер.

- Та чи стане вам сили, пане Сайресе, - стурбовано запитав Герберт, - здійснити завтра цей важкий перехід і сходження?

- Сподіваюся, стане, - відповів інженер, - але за умови, що боцман Пенкроф і ти, синку, виявитеся вмілими й спритними мисливцями.

- Пане Сайресе, - озвався моряк, - оскільки ви заговорили про полювання, то, повернувшись, я хотів би бути так само впевненим, що зможу підсмажити дичину, як і в тому, що вполюю її...

- Аби тільки ви її вполювали, Пенкрофе, - заспокоїв Сайрес Сміт.

Домовилися, що інженер із журналістом перебудуть день поблизу Комина, аби обстежити узбережжя і плоскогір’я. Тим часом Наб, Герберт і моряк підуть до лісу, поновлять запаси хмизу і впіймають якомога більше здобичі - і пернатої, й четвероногої, яка тільки трапиться.

Отож близько десятої ранку вони вирушили в похід: Герберт - сповнений сподівань; Наб - веселий і безтурботний; Пенкроф - невдоволений і недовірливий.

- Чи ба! Надвечір буде вогонь! Аякже, дождемося! Хіба грім ударить та розпалить вогнище! - бурмотів Пенкроф.

Усі троє пішли проти течії берегом річки; дійшовши до її коліна, моряк зупинився і сказав супутникам:

- З чого почнемо? З полювання чи збирання хмизу?

- З полювання, - відповів Герберт. - Он Топ уже натрапив на слід.

- Гаразд, почнемо з полювання, а потім повернемося сюди по хмиз.

Виламавши з молодих сосонок три кийки, Герберт, Наб і Пенкроф рушили слідом за Топом, що біг у високій траві.

Цього разу мисливці не пішли берегом річки, а заглибилися в гущавину лісу. Навколо здіймалися хвойні дерева, переважно сосни. Подекуди ліс рідшав, і серед нього височіло по кілька могутніх сосон, які своїми розмірами, здавалося, свідчили, що земля ця лежить у вищих широтах, ніж гадав інженер. Подекуди траплялися встелені хмизом і буреломом галявини з купами давнього сухостою - справжні невичерпні склади палива, та за ними чагарник знову здіймався густою, майже непрохідною стіною.

Іти у цій гущавині дерев без жодної стежки непросто, До того ж там легко було заблукати. Отож моряк час від часу заламував на деревах гілки, які мали служити віхами, що легко впадали б в очі. Але, можливо, він припустився помилки, не пішовши понад берегом, як ішов з Гербертом минулого разу, бо, йдучи цілу годину, вони не зустріли ніякої дичини. Топ, бігаючи під низько навислими гілками, лише полохав птахів, котрі й близько не підпускали до себе жодного з озброєних кийками мисливців. Десь зникли навіть куруку, і стало очевидним, що моряк муситиме повернутися у болотисту частину лісу, де він так вдало вполював тетеруків.

- Ех, Пенкрофе, Пенкрофе, - глузливо кинув Наб, - і оце вся дичина, яку ви обіцяли моєму хазяїнові? Щоб її смажити, нам не треба великого вогнища!

- Потерпіть, Набе! - відповів моряк. - Без дичини ми Не повернемось! Коли нам чогось і бракуватиме, то не дичини!

- Ви не вірите панові Сміту?

- Чому ж, вірю.

- Але не вірите, що він добуде для нас вогонь?

- І в це повірю, коли він палахкотітиме в пічці.

- Якщо сказав мій хазяїн, - палахкотітиме!

- Побачимо!

Сонце ще не досягло зеніту. Експедиція могла тривати далі, й тут їм трапилася щаслива знахідка: Герберт помітив дерево з їстівними плодами. То була кедрова сосна, що росте в помірній смузі Америки та Європи й дає чудові дуже корисні горішки. Горішки виявилися цілком стиглими, Герберт сказав про це супутникам, і ті залюбки полузали їх.

- Еге ж, - сказав Пенкроф, - водорості замість хліба, сирі молюски замість м’яса й кедрові шишки на десерт, - оце й уся їжа для тих, хто не має жодного сірника в кишені!

- Не треба скаржитися, - зауважив Герберт.

- А я не скаржуся, хлопче! - відповів Пенкроф. - Тільки повторюю: без м’яса цим добром не наїсися!

- А в Топа власна думка!.. - крикнув Наб, кинувшись у хащі, де, гавкаючи, зник собака.

До його гавкоту домішувалося дивне хрюкання.

Моряк і Герберт подалися за Набом. Якщо там виявилась дичина, то тут не до суперечок, як її засмажити, - треба її ловити!

Мисливці, вскочивши у чагарник, побачили собаку, що Тягав за вухо якесь звіря. То було схоже на порося четве-роноге, завдовжки футів два з половиною, вкрите рідкуватою темно-коричневою щетиною, трохи світлішою на животі, і з перетинчастими лапами, що міцно упиралися в землю.

Герберт упізнав у ньому водосвинку - одну з найбільших представниць родини гризунів.

Проте звіря й не думало відбиватися від собаки. Воно тільки безглуздо витріщило глибоко посаджені очі, що запливли салом. Ймовірно, що воно вперше бачило людей.

Наб, зваживши в руці кийок, хотів уже вдарити його по ролові, та раптом воно вирвалося у Топа із зубів, лишивши в них шматочок вуха, і, голосно хрюкаючи, кинулось на Герберта, мало не збило його з ніг і зникло в хащах.

- От пройдисвіт! - вигукнув Пенкроф.

Усі троє подалися слідом за Топом доганяти втікача, і, коли ось-ось мали його вхопити, звіря зникло під водою озерця, оточеного столітніми соснами.

Наб, Герберт і Пенкроф розгублено спинилися. Топ скочив у воду, але водосвинка, пірнувши аж на дно, більше не з’являлася.

- Почекаймо, - сказав підліток, - незабаром вона ви-пірне, аби дихнути повітрям.

- А вона не втопиться? - запитав Наб.

- Ні, - відповів Герберт. - У неї лапи із перетинками, ця тваринка майже земноводна. Вистежмо її!

Топ залишився у воді, а Пенкроф і його супутники поставали навколо озерця, аби відрізати водосвинці шлях до Втечі.

Герберт не помилився. Через кілька хвилин звіря випірнуло. Топ плигнув на нього, не даючи йому пірнути знову. А за хвилину водосвинку, підтягнену до берега, оглушив кийком Наб.

- Слава! - крикнув Пенкроф, що полюбляв цей переможний клич. - Тепер нам хоч одну жарину - й ми самі обсмокчемо цього гризуна аж до кісточок.

Пенкроф закинув здобич на плече і, визначивши за сонцем, що вже близько другої дня, велів усім вертатися.

Тепер мисливцям ще раз дуже прислужився Топів інстинкт: завдяки розумному собаці вони швидко поверталися назад і за півгодини опинилися біля коліна річки.

Так само, як і вперше, Пенкроф швидко змайстрував пліт, хоча через брак вогню вважав це марною працею, і, пустивши пліт за течією, всі троє незабаром повернулися до Комина.

Та метрів за п’ятдесят моряк спинився, знову гучно закричав “Слава!” - і показав рукою на ріг скелі.

- Герберте! Набе! Гляньте! - вигукнув він.

РОЗДІЛ X

Інженерів винахід. - Питання, що турбує Сайреса Сміта. - Похід у гори. - Ліс. - Вулканічний ґрунт. - Трагопани. - Муфлони. - Перше плато. - Ночівля. - Вершина гори.

За кілька хвилин троє мисливців опинилися біля веселого й гомінкого вогню у пічці. Коло нього сиділи Сайрес Оміт та журналіст. Пенкроф завмер і лише мовчки переводив очі з одного на другого, тримаючи в руці забиту водосвинку.

- Так, голубе, як бачите: вогонь! - вигукнув журналіст. - Справжній вогонь! На ньому дуже добре підсмажиться ваша чудова дичина, і нею незабаром ми всі поласуємо!

- А хто розвів?.. - запитав Пенкроф.

- Сонце!

Відповідь Гедеона Спілета була цілком правильна. Саме сонце подарувало їм оте тепло, якого прагнув і яким захоплювався Пенкроф. Моряк не міг повірити власним очам; він так отетерів від здивування, що й не подумав розпитати інженера детальніше.

- То у вас, пане, є лупа? - запитав Герберт інженера.

- Ні, синку, - відповів той. - Це власний витвір.

І показав пристрій, що послужив йому замість лупи. Ті о було двоє скелець, знятих із двох годинників: його і журналістового. Наливши поміж скельця води і обережно скріпивши їхні краї глиною, він виготовив справжню лупу, сконцентрував сонячне проміння на сухий мох і запалив його.

Моряк оглянув прилад, потім мовчки подивився на інженера. І його погляд був промовистіший за будь-які слова! Сайрес Сміт віднині став для нього якщо й не божеством, то майже надлюдиною. Нарешті до нього повернувся дар мови, і він вигукнув:

- Занотуйте це, пане Спілете, занотуйте це до своєї книжки!

- Вже занотував, - відповів журналіст.

Потім із Набовою допомогою моряк прилаштував рожен, і майстерно випатрана водосвинка, схожа на молочне порося, незабаром смажилася на веселому ясному вогні.

У коридорах потеплішало не лише від пічки з вогнем, а й завдяки відновленим перекриттям із каменю й піску, і Комин знову став придатним для життя.

Як видно, інженер із Гедеоном Спілетом не марнували часу. Сайрес Сміт майже одужав і, аби випробувати себе, спробував піднятися на верхнє плато. Звідти пильним оком, що звикло визначати висоту і відстань, він довго вдивлявся в гору, на яку мав намір піднятися наступного дня. Вона здіймалася миль за шість на північний захід на висоту близько трьох тисяч п’ятисот футів над рівнем моря. Отож з її вершини мало бути видно на- відстань щонайменше п’ятдесяти миль. Завдяки цьому Сайресові Сміту, певно, пощастить легко розв’язати найважливіше, як на нього, питання: “острів чи материк?”, а інженер вважав його найважливішим аж ніяк не безпідставно.

Закинуті на невідому землю вчорашні бранці смачно повечеряли і одностайно вирішили, що м’ясо зодосвкнки смачне, аж солодке. Доповнили вечерю водорості й кедрові горішки. Інженер мовчав. Усі його думки витали навколо плану завтрашнього переходу на вершину гори.

Разів зо два Пенкроф висловлював власні думки щодо майбутнього переходу, та Сайрес Сміт, котрий напевне мав методичний розум, у відповідь лише кивав головою.

- Завтра, - повторив він, - залежно від обставин вирішимо остаточно, як нам бути.

Після вечері у вогонь наклали багато дров, і мешканці Комина, а серед них і вірний Топ, поснули мирним глибоким сном. Жодна пригода не порушила спокою тієї тихої ночі, і на другий день, 29 березня, всі прокинулися свіжі й бадьорі, готові до походу, що мав визначити їхню долю.

Нарешті все готове. М’яса водосвинки, яке лишалося від вечері, вистачало для харчування Сайреса Сміта і його супутників на цілу добу. До того ж вони сподівалися дорогою поповнити запаси харчів. Скельця обох годинників інженер та журналіст поставили на місце, і Пенкроф обпалив шмат ганчірки, аби надалі використовувати її як трут. Що ж до кременю, то його не бракувало на острові, який, безумовно, мав вулканічне походження.

О пів на восьму ранку озброєні кийками дослідники вийшли з Комина. На думку Пенкрофа, їм належало йти через ліс уже знайомим шляхом, а повернутися можна й іншою дорогою. Крім того, той шлях найкоротший. Отож, повернувши за південний край плоскогір’я, вони пішли лівим берегом річки, а від того місця, де вона повертала на південний захід, рушили в глиб лісу. Натрапивши на стежку, прокладену напередодні під густими деревами, о дев’ятій ранку Сайрес Сміт і його супутники вийшли на узлісся із західного боку лісу.

Спочатку болотиста, згодом піскувата рівнина поступово перейшла в пологий схил, що підіймався від узбережжя в глибину цієї незнайомої землі. Під кронами дерев траплялися прудкі звірята. Та варто було Топові зігнати дичину, як його хазяїн відкликав його, вважаючи, що ще не час для полювання. Пізніше видно буде. Інженер був не з тих, хто, маючи тверду мету, розпорошується на дрібниці. Ми навіть не помилилися б, якби сказали, що він не звертав уваги ні на довколишню місцевість, ні на природні багатства цього краю. Єдина його мета полягала в тому, щоб піднятися на вершину гори, і він ішов, не збочуючи ні на крок.

О десятій вони зупинилися на кількахвилинний перепочинок. Коли супутники вийшли з лісу, перед їхніми очима постали обриси гірського хребта, над яким здіймалися дві вершини. Перша сягала близько двох з половиною тисяч футів і спиралася на примхливі відроги, які скидалися на велетенську лапу птаха, що вп’явся кігтями у землю. Між цими відрогами пролягали ущелини, урвисті схили яких поросли деревами аж до зрізу першої вершини. Та все ж північно-східний бік гори поріс деревами далеко менше, і на ньому вирізнялися досить глибокі смуги голизни, певне, потоки лави.

Перша “вершина ніби підпирала другу з ледь заокругленою, трохи перекошеною маківкою і нагадувала заломлену набакир шапку. На її голих схилах там і сям стриміли червонясті скелі.

їм належало піднятись на вершину саме тієї другої гори, і найзручніший шлях, напевне, пролягав по гребенях відрогів.

- Ми перебуваємо у горах вулканічного походження, - мовив Сайрес Сміт, і його супутники, рушивши за ним, мало-помалу стали підніматися по звивистому й досить положистому схилу одного з відрогів, що вів до першого плато.

Під впливом вулканічних сил земля була всіяна численними розколинами і пухлинами. Скрізь були розкидані валуни, брили базальту, пемзи та обсидіану. Подекуди здіймалися поодинокі сосни, що біля підніжжя гір, кількома сотнями метрів нижче, а також у вузьких ущелинах зливалися в густі хащі, крізь які майже не могло пробитися сонячне проміння.

На першому етапі сходження по внутрішньому схилу Герберт звернув увагу на свіжі сліди великих звірів, можливо, й хижаків.

- Ці звірі навряд чи схочуть поступитися нам своїми володіннями, - висловив припущення Пенкроф.

- Що ж, спробуємо позбутися їх, - мовив журналіст, котрому вже доводилося полювати на тигрів у Індії і на левів у Африці. - А тим часом будьмо пильні!

Супутники потроху піднімалися вище й вище, та їм доводилося раз у раз обходити всілякі перешкоди, через які не підеш навпрошки, і тому дорога була важкою й довгою. А іноді перед очима розверзалася земля, і хоч-не-хоч, а вони мусили обходити глибокі прірви. Мусили також вертатися назад, відшукуючи зручнішу для підйому стежку, а це, звичайно, забирало багато часу й сили. Ополудні, коли їхній маленький загін зупинився пообідати біля підніжжя сосен, серед яких дзюрчав, збігаючи каскадом через валуни, струмок, вони пройшли ще тільки половину шляху до першої гори і зрозуміли, що дійдуть до неї не раніше, ніж уночі.

Перед ними відкривався тепер далеко ширший краєвид, але праворуч обрій заступав високий крутий мис, що тягся на південний схід і не давав змоги визначити, чи переходить берег у материк. Ліворуч відкривалася далечінь на кілька миль на північ. На північному заході, коли дивитися із того місця, де перебувала експедиція, здіймався високий відріг химерних обрисів гірського хребта, - він видавався захолодим потоком лави, що вирвалася із кратера головноГ вершини. Отож поки що не було можливості дати відповідь на те питання, яке найбільше турбувало Сайреса Сміта.

О першій дня експедиція знову вирушила в похід. Треба було відхилитися на південний захід, а потім ще раз заглибитись у густі хащі.

Там під кронами дерев літали парами птахи із родини фазанів. То були трагопани, прикрашені м’ясистим наростом під дзьобом і двома маленькими циліндричними ріжками за очима. Серед цих пар птахів, завбільшки як домашній півейь, самки мали однотонне коричневе оперення, а самці пишалися червоними шатами, всіяними білими краплинами. Гедеон Спілет сильно й точно шпурнув камінець, убив одного з трагопанів, на яких аж ніяк не байдуже поглядав Пенкроф, що добре вже зголоднів на свіжому повітрі.

Минувши хащі, подорожні, допомагаючи один одному, піднялися крутим схилом заввишки футів сто і опинилися на верхній майже безлісій терасі хребта, який щораз більше виказував своє безумовно вулканічне походження. Тепер треба було знову повернутися на схід і рухатися схилом, петляючи, - підйом ставав дедалі крутішим, і кожен мав уважно вибирати місце, куди поставити ногу. Наб і Герберт ішли попереду, Пенкроф - у хвості, а між ними Сайрес і журналіст. Тварини, що блукали на цих висотах, - а їхніх слідів не бракувало, - мусили мати міцні ноги й гнучку спину: то мали бути сарни та дикі кози. Деякі з них навіть траплялися мандрівникам на очі, і, побачивши їх уперше, Пенкроф вигукнув:

- Барани!

Усі подорожні зупинилися кроків за п’ятдесят від півдесятка досить великих тварин зі сплющеними на кінцях, міцними, закрученими назад рогами та з густим хутром, прихованим під рудуватою довгою шовковистою вовною.

То були не звичайні барани, а та їхня порода, яка найпоширеніша в гірських місцевостях помірного клімату і яку Герберт охрестив муфлонами.

- А з них печеню й котлети можна смажити? - запитав моряк.

- Можна, - відповів Герберт.

- А коли так, то це барани! - правив своєї Пенкроф.

Завмерши серед базальтових скель, гірські тварини здивовано, ніби вперше бачачи, дивилися на людей. Та раптом у них прокинувся страх, і вони, стрибаючи з валуна на валун, миттю зникли за скелями.

- До побачення! - крикнув їм навздогін Пенкроф так комічно, що Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб не втрималися від сміху.

Сходження на гору тривало далі. На деяких схилах часто внднілися напливи лави з химерними візерунками. Іноді доводилося обходити кратери діючих сірчаних вулкан-чиків, сольфатарів, що перепиняли шлях подорожнім. Подекуди сірка відкладалася в формі вкраплених у породи кристалічних друз, що, як правило, викидаються із вулканів перед витоком лави, крупнозернисті, дуже спечені ііуццолани та білястий вулканічний попіл, що складався з численних дрібних кристалів польового шпату.

Наближаючись до першого плато, утвореного підошвою нижчої гори, подорожні мусили долати дедалі більші труднощі. Близько четвертої дня вони минули останню зону підлісків. Тепер лише зрідка траплялися покорчені хирляві сесонки, яким нелегко було вистояти на такій височині Під натиском океанських вітрів. На щастя для інженера і його супутників, установилася безвітряна тепла погода - на висоті близько трьох тисяч футів різкий вітер дуже ускладнив би їхнє сходження на вершину. Над головами здіймалося наповнене прозорим чистим повітрям голубе шатро безхмарного неба. Навколо панувала глибока тиша, бонце вже зайшло за верхній конус вулкана, що затуляв аа заході пів-обрію; його величезна тінь простягалась аж до берега моря і в міру того, як опускалося надвечірнє сонце, витягувалась далі й далі. На сході з’явився легкий серпанок хмарин, що вигравали під сонцем усіма веселковими барвами.

Лише п’ятсот футів відокремлювало експедицію від плато, де вона мала намір зупинитися на ночівлю, та, аби дійти до нього, довелося стільки кружляти, що їхній шлях подовжився більше, ніж на дві милі. Часто з-під ніг просто вислизала земля. Схили нерідко були такі круті, що коли вивітрені породи не давали достатньої точки опори, ноги раз у раз ковзали по гладенькій, ніби відполірованій, поверхні застиглої лави. Вже сутеніло, а коли Сайрес Сміт та його супутники, виснажені семигодинним сходженням, піднялися на плато першого конуса, на землю спустилася ніч.

Треба було розбити табір для ночівлі та відновити сили: повечеряти й виспатися. Другий ярус гори здіймався над скелями, серед яких подорожні легко знайшли прихисток. Палива було небагато. Та все ж вони могли розвести вогнище, назбиравши моху й сухого хмизу, що подекуди ріс на плато. Поки моряк готував місце для вогнища, обкладаючи його з усіх боків камінням, Наб і Герберт пішли шукати сухі дрова. Незабаром вони повернулися з оберемком хмизу. Вдарили кремінь об кремінь, бризнули іскри, затлівся трут із обпаленої ганчірки, і за хвилину в затишку під скелею запалахкотіло роздмухане Набом вогнище.

Вогнище було потрібне експедиції, аби тільки погрітися - з настанням ночі стало холоднувато, - на ньому не смажили фазана, котрого Наб приберігав на завтрашній День. Вечеряли рештками водосвинки, на закуску до якої мали ще кілька десятків кедрових горішків. До пів на сьому всі повечеряли.

Тоді Сайресові Сміту спало на думку, поки зовсім не стемніло, оглянути широку заокруглену площину, на яку спирався верхній конус гори. Перш ніж лягти спочивати, він хотів дізнатися, чи можна обійти навколо конуса на той випадок, якщо не пощастить піднятися по крутосхилах на його вершину. Це питання не давало йому спокою, адже з того боку, куди хилилася снігова шапка, тобто з півночі, гора могла виявитися неприступною. А якщо не пощастить ні піднятися на вершину гори, ні обійти її, вони не зможуть побачити західної частини невідомої землі, і сходження на гору виявиться марним.

Отож, попри всю свою втому, інженер лишив Пенкрофа й Наба готувати таку-сяку постіль, Гедеона Спілета - занотовувати найважливіші події дня, а сам пішов на північ понад заокругленим краєм плато. До нього пристав і Герберт.

Ніч видалась ясною й тихою, а темрява ще не була дуже густою. Сайрес Сміт і підліток ішли поруч мовчки. Подекуди плато розширювалось, і йти було досить легко, а часом на ньому траплялися завали каміння, і тоді доводилось пробиратися поодинці вузькою стежкою. І ось хвилин за двадцять походу Сайрес Сміт і Герберт спинилися. Тут основи обох конусів зовсім зрослися. Обійти ж гору схилом, який опускався під кутом близько сімдесяти градусів, було неможливо.

Але якщо інженер зі своїм юним супутником мусили відмовитися від наміру обійти низом вершину гори, у них з’явилася можливість почати сходження на неї.

Справді, перед ними розчахнулася глибока тріщина у гірському масиві. То була воронка верхнього кратера, якщо хочете, його горловина, через яку в давнину, коли вулкан був іще діючим, виливалася лава. Охолонувши і затвердівши разом зі шматками шлаку, вона утворила щось подібне до широких сходів, які мали полегшити підйом на вершину гори.

Окинувши оком тріщину, Сайрес Сміт відразу помітив цю особливість у її розміщенні й, не вагаючись, пішов у глибину попереду хлопця, хоч темрява дедалі густішала.

Вони мали піднятися вгору ще принаймні на тисячу футів. Та чи зможуть вони зробити це по внутрішніх стінках кратера? Про це ми дізнаємося згодом. Інженер підніматиметься вище і вище, аж поки його зупинить якась перепона. На щастя, по внутрішніх стінках кратера тяглися звивисті борозни, ніби широкі нарізки гвинта, які полегшували підйом.

Що ж до самого вулкана, то не було найменшого сумніву: він давно згас. Жоден димок не вився над його схилами. Жоден язичок полум’я не виривався з його глибин. Жодного приглушеного гуркоту, жодного найменшого звуку чи струсу в надрах землі не долинало з бездонної темної прірви, що сягала, можливо, найглибших надр планети.

Всередині кратера не відчувалося й духу сірчаних випарів. Вулкан не заснув - він до краю вичах і згас.

Спроба Сабреса Сміта піднятися вгору кратером мала закінчитися вдало. Крок за кроком вони з Гербертом щораз вище піднімалися по внутрішніх стінках вулкана, а над їхніми головами кратер розширювався більше і більше. Кругла пляма неба, обмежена воронкою, вже помітно поширшала. І тепер, так би мовити, з кожним кроком Сайреса Сміта й Герберта в полі їхнього зору з’являлися нові зірки. Над ними сяяли невимовної краси небесні сузір’я. У зеніті в сузір’ї Скорпіона горів ясним вогнем чудовий Антарес, а поряд, у сузір’ї Кентавра, виблискувала зірка Бета, яку вважають найближчою до Землі. Далі, в міру того, як розширювався конус кратера, з’явилися Фомальгаут із сузір’я Риби, Зоряний Трикутник, і нарешті майже над антарктичним полюсом засяяв Південний Хрест, який у Південній півкулі грає ту саму роль провідної зірки, що й Полярна зірка - в Північній півкулі.

Близько восьмої вечора Сайрес Сміт і Герберт ступили на вершину вулкана, що увінчував гору.

У ту хвилину запанувала темрява: видно було не далі як за дві милі. Чи ця невідома земля з усіх боків оточена морем, а чи на заході прилягає до якогось материка з узбережжям, що входить до Тихого океану? На це питання поки що неможливо було відповісти. На заході смуга хмар, які чітко вимальовувалися на обрії, робила темряву ще густішою, і перед очима небо й вода зливалися в темне коло.

Але в одній точці несподівано замерехтіло невиразне світло, що повільно опускалося вниз у міру того, як хмари піднімалися до середини неба.

То був тонкий серп місяця, який от-от мав зайти за виднокруг. Проте його світла стало, щоб чітко вималювалась лінія обрію, від якої вже відірвалася хмара, і щоб інженер устиг помітити, як на мить забриніла місячна доріжка на водній рівнині.

Сайрес Сміт ухопив хлопця за руку, і в ту мить, коли серп місяця поринав у океанські хвилі, низьким голосом вигукнув:

- Острів!

РОЗДІЛ XI

На вершині згаслого вулкана. - Всередині кратера. - Навколо - море. - Ніде не видно ні купки землі. - Узбережжя з висоти пташиного польоту. - Гідрографія й орографія. - Чи заселений людьми острів? - Хрещення бухт, заток, мисів, річок і т. ін. - Острів Лінкольна.

Через півгодини Сайрес Сміт і Герберт повернулися на стоянку. Інженер сказав своїм супутникам лише те, що земля, на яку їх закинув випадок, - великий острів, і що завтра треба буде все обміркувати. Потім кожен, як міг, улаштувався, аби переспати цю тиху ніч під прикриттям базальтової скелі на висоті двох тисяч п’ятисот футів Вад рівнем моря, і остров’яни поснули глибоким сном. - На другий день, 30 березня, після дуже скромного сніданку, що складався тільки з трагопана, засмаженого на рожні, інженер захотів ще раз піднятися на вершину вулкана, аби уважніше оглянути невідомий острів, де він із товаришами, можливо, лишиться ув’язненим на все життя, якщо цей острів розміщений на великій відстані від будь-якої іншої землі чи морських шляхів, по яких ходять кораблі, відвідуючи тихоокеанські архіпелаги. Цього разу інженерові супутники вирушили в нову експедицію слідом за ним. Їм також хотілося побачити із височіні острів, від щедрот якого залежатиме задоволення всіх їхніх потреб.

Близько сьомої ранку Сайрес Сміт, Герберт, Пенкроф, Гедеон Спілет і Наб залишили свою стоянку. Здавалося, нікого не тривожило становище, в якому вони опинилися. Безумовно, всі вірили у свої сили, але тут варто зауважити, Що мотиви віри в інженерових супутників і в нього самого дуже різнилися між-собою. Інженер мав віру у майбутнє, бо почував у собі силу вирвати в дикої природи все необхідне для власного життя і для життя приятелів, а вони нічого не боялися саме тому, що з ними Сайрес Сміт. І в цьому немає нічого дивного. Відтоді, як у пічці знову запалахкотів вогонь, Пенкроф не впав би й на хвилину в безнадію, навіть якби вони всі опинилися на голій скелі, аби лиш поруч з ними був інженер.

- Велика важниця! - мовив він. - Ми втекли з Річмонда, не питаючи властей! А який чорт завадить нам рано чи пізно залишити місце, де нас ніхто не стереже?!

Сайрес Сміт повів супутників тією самою дорогою, що й напередодні. Обігнувши конус вулкана по плато, вони добралися до горловини величезного розлому. Стояла чудова погода. В безхмарне небо піднімалось ясне сонце і заливало промінням увесь східний схил гори.

Нарешті вони підійшли до кратера. Він здавався саме таким, яким невиразно бачив його Сайрес Сміт у темряві: тобто воронкою, що розширювалася догори, здіймаючись на тисячу футів над плато, де вони перебували. Від нижньої розколини схилом гори зміїлися широкі й грубі закам’янілі потоки лави, а брили вивергнутих вулканічних порід усіяли всю північну частину острова. Внутрішні схили кратера розходилися під кутом не більш як тридцять п’ять - сорок градусів, і підніматися по них було неважко. На них зосталися помітні дуже давні сліди лави, яка, напевне, вивергалася ще через конус кратера, тому що бокова розколина не відкрила їй нового виходу.

Що ж до внутрішнього каналу, який ішов від кратера до надр землі, то його глибину годі було осягнути оком - він губився в темряві. Та безсумнівною залишалася та обставина, що цей вулкан давно згас.

До восьмої ранку Сайрес Сміт і його супутники піднялися на вершину кратера - конічний горб, що стримів із північного боку вулкана.

- Море! Скрізь навколо море! - в один голос вигукнули супутники, ніби не могли стримати слів, які значили, що вони опинилися на острові.

Справді навколо стелився безмежний морський простір! Можливо, вдруге піднімаючись на вершину кратера вулкана, Сайрес Сміт хоч трохи сподівався виявити берег чи сусідній острів, якого він не міг помітити напередодні через темряву. Та аж до обрію, тобто на відстань п’ятдесяти миль навколо, нічогісінько Не було видно. Жодного клаптика землі! Жодного вітрила! Лише безмежний простір океану, серед якого загубився їхній острів!

Мов остовпівши, інженер і його супутники кілька хвилин стояли мовчки, тільки нишпорячи поглядом по поверхні океану. Їхні очі пильно вдивлялися в океанську далину, шукаючи хоч цяточку на обрії. Проте навіть Пенкроф, що мав надзвичайно гострий зір, нічого не побачив, а немає сумніву в тому, що якби хоч смужечка землі мріла на обрії навіть у вигляді ледь помітного туману, то моряк, звичайно, побачив би її, бо природа наділила його справжніми телескопами, що світилися з-під густих брів.

Від океану вони перевели очі на острів, котрий стелився вусібіч у них під ногами, і перше запитання прозвучало з уст Гедеона Спілета:

- А які приблизно розміри цього острова?

Серед безмежжя океану великим острів справді не здавався.

На хвилину Сайрес Сміт замислився, уважно подивився на його обриси, взяв до уваги висоту гори, де всі вони стояли, і відповів:

- Друзі, я думаю, не помилюся, коли скажу, що побережжя острова тягнеться на добру сотню миль.

- А площа?..

- Важко сказати, - мовив інженер. - Надто примхливо він порізаний.

Сайрес Сміт не помилявся: за величиною острів не поступався перед Мальтою або островом Закінфом у Середземномор’ї, але відрізнявся від них більш неправильною формою, мав менше мисів, стрілок, кіс, заток і бухт. Його дивні обриси вражали, і,коли за інженеровою порадою Гедеон Спілет накидав на папері острівні контури, усім здалося, що він скидається на якусь фантастичну тварину, на крилоноге чудовисько, яке заснуло на поверхні океану.

Тут і справді не завадить ознайомити шановних читачів з обрисами острова, що їх і швидко, й досить точно накреслив на папері журналіст.

Східна частина узбережжя, на яку пошкоджений аеростат викинув групку людей, скидалась на широку бухту, обмежену з південного сходу довгим гострим мисом, прихованим від Пенкрофових очей під час його першої експедиції берегом острова. З північного сходу бухту захищали дві інші коси, а між ними врізалася вузька затока, що нагадувала пащу велетенської акули.

З північного сходу на південний захід берег виступав у море, наче сплюснутий череп хижака, а потім, неподалік від згаслого вулкана, що підносився у його центрі, здіймався невиразним пагорбом.

Далі берег тягся досить плавною кривою з півночі на південь аж до невеликої бухти, що врізалася в нього на дві третини периметра острова; за нею вигинався скелястий мис, який скидався на хвіст гігантського алігатора.

Цей хвіст утворював справжній півострів, витягнутий більше ніж на тридцять миль у море, якщо міряти від південно-східного згаданого вже мису, і плавно заокруглювався, утворюючи широку затоку - незахищений, відкритий рейд, який доповнював химерний візерунок острова.

У своєму найвужчому місці - між Комином і бухтою на західному березі, що лежала якраз навпроти їхнього тимчасового житла, - острів був завширшки близько десяти миль, а в найширшому - від швнічно-східного мису, схожого на акулячу щелепу, до вузького хвостовидного мису на південному заході - не менше тридцяти миль. Що ж до поверхні острова, то вона була досить-таки різноманітною: весь південь острова від гори до узбережжя поріс густим лісом, а північна його частина була безводна, піщана й гола. Між вулканом і східним берегом Сайрес Сміт та його супутники, на своє здивування, побачили озеро, обрамлене зеленню густих дерев. Вони й гадки не мали про його існування. З вишини здавалося, що озеро лежить на одному рівні з морем, але, подумавши, інженер пояснив своїм супутникам, що воно перебуває футів на триста вище, бо водоймищем для нього служить западина плоскогір’я, що є не чим іншим, як продовженням гранітного берегового пасма.

- То це прісноводне озеро? - запитав Пенкроф.

- Звичайно, - відповів інженер. - Його напевне живлять гірські джерела.

- А он у нього впадає річечка, - вигукнув Герберт, показуючи на вузький потік, витоки якого, мабуть, починалися у західних відрогах хребта.

- Ай справді, - зауважив Сайрес Сміт. - А раз ця річечка впадає в озеро, то, очевидно, там, з боку моря, є стік води, через який її надлишок витікає з озера. Ми в цьому переконаємося на зворотному шляху.

Цей звивистий потічок і вже досліджена річка, очевидно, і являли собою всю річкову систему острова, принаймні ту, яка відкривалася зору мандрівників. Проте не виключалося, що в хащах дерев, які вкривали густим лісом дві третини острова, до моря текли й інші струмочки та річечки. Це навіть видавалося ймовірним, адже лісиста частина острова на вигляд була дуже родючою й багатою на чудові зразки флори помірного поясу. Що ж до північного боку острова, то там не було помітно ніяких потоків. Можливо, вони траплялися лише в болотистій північно-східній його частині, а решта була вкрита дюнами, пісками й камінням - безплідною, дикою місцевістю, яка становила різкий контраст із розкішною природою на більшій частиш острова.

Вулкан, що здіймався не в центрі острова, а ближче до північно західного узбережжя, ніби ділив його на дві нерівні зони. На південному заході, на півдні та південному сході нижні прискалки відрогів гірського хребта зовсім зникали під зеленим шатром лісів. Зате на півночі простежувались усі їхні розгалуження, аж поки ті розчинялися у піщаних рівнинах. Якраз із того боку проклала собі шлях лава, що вивергалася з вулкана, і широкі крем’яні шляхи, де пролягали її русла, тяглися аж до вузького мису, який виступав у море на північному сході острова й утворював затоку.

Цілу годину залишався Сайрес Сміт зі своїми супутниками на вершині гори. Острів розгортався у них перед очима, мов рельєфна різнобарвна карта, зеленава там, де росли дерева, ліс, жовтувата, де розкинулися піски, і з голубими морем, озером та річечками. Вони охоплювали поглядом весь обшир краєвиду, і для їхнього зору зосталися ‘непроникні лише зелені хащі, глибінь тінявих долин та глибокі ущелини, вириті природою біля підніжжя гори-вулкана.

Лишалося розв’язати одне чи не найважливіше питання, що згодом справить дивовижний вплив на всю майбутню долю потерпілих.

Чи є на острові ще якісь люди?

На висловлене журналістом запитання після нещодавно здійсненого огляду всього острова, здавалось, уже можна сказати рішуче “ні”.

Ніде не помічалося слідів праці людських рук. Ані сільця з таких-сяких хатинок, ані окремих хижок чи рибальських сіток на морському узбережжі. Так само ніде не вився у повітря бодай легенький димок, що свідчив би про життя на острові інших людей. Щоправда, довга, схожа на хвіст алігатора, кінцівка острова, витягнута на південний схід, ледь мріла миль за тридцять від спостерігачів, і там навіть Пенкроф із його соколиними очима не міг би розрізнити людського житла. Неможливо було також підняти зелену запону, що вкривала три чверті острова, і подивитися, чи не сховалось якесь селище в густому лісі. Але, як правило, остров’яни, що населяють вузькі клаптики землі, котрі неначе виринули з тихоокеанських хвиль, переважно селяться поблизу берега, а тут усе узбережжя здавалося зовсім безлюдним.

Отож до повного дослідження острів міг вважатися безлюдним.

Та, може, сюди навідувалися, бодай зрідка, аборигени із сусідніх островів? На це питання важко було відповісти. На п’ятдесят миль довкола не виднілося ніякої землі. Проте п’ятдесят миль не складно подолати в малайських прао чи у великих полінезійських пірогах. Усе залежало від розташування острова, від того, чи він загубився серед тихоокеанських просторів, чи, навпаки, перебуває неподалік від заселених архіпелагів. Чи ж пощастить Сайресові Сміту, не маючи інструментів, визначити широту й довготу острова? Складна то буде справа... А оскільки нічого ще це відомо, то не завадило б підстрахуватися на випадок наскоку сусідів-аборигенів.

Загальне знайомство з островом було завершено, визначено його конфігурацію і рельєф, гідрографію й орографію, обраховано площу. Журналіст накреслив на аркушику паперу план розташування лісів і долин. Лишалося тільки спуститися схилом гори та обстежити острів з погляду його мінеральних багатств, рослинного і тваринного світу.

Та перш ніж подати супутникам сигнал вирушати в дорогу, Сайрес Сміт спокійно й поважно сказав:

- Ось, друзі мої, вузька смужка землі, на яку закинула нас рука Всевишнього. Тут доведеться нам жити, можливо, тривалий час. Може трапитись також, що нам неждано прийдуть на підмогу, якщо випадково поблизу пропливатиме якийсь корабель... Кажу “випадково”, бо острів цей незначний, він не має навіть природної гавані, придатної для стоянки суден, і, побоююсь, лежить поза звичними морськими шляхами, тобто набагато південніше шляхів, якими ходять кораблі до тихоокеанських архіпелагів, і далеко північніше курсу тих суден, які ходять до Австралії, огинаючи мис Горн. Я не хочу нічого від вас приховувати...

- І добре робите, дорогий Сайресе, - жваво відповів журналіст. - Ви маєте справу з чоловіками. Вам вірять, і ви завжди можете сподіватися на нашу підтримку. Чи не так, друзі?

- Я виконуватиму всі ваші розпорядження, пане Сайресе! - запевнив Герберт, ухопивши інженерову руку.

- Мій пане, я завжди піду за вами в огонь і в воду! - вигукнув Наб.

- Що ж до мене, - мовив моряк, то хай мене грім поб’є, коли я ухилятимусь від роботи, і, якщо хочете, пане Сміт, ми влаштуємо на цьому острові нашу маленьку Америку! Ми тут набудуємо мостів, прокладемо залізниці, встановимо телеграфні лінії, і якогось чудового дня, коли він стане невпізнанним, упорядкованим, культурним, подаруємо його уряду Сполучених Штатів! Я прошу вас тільки про одне.

- Про що? - запитав журналіст.

- Вважати себе не нещасними потерпшими, а коселен-цями, що прибули сюди, аби обжити нову землю!

Сайрес Сміт, не втримавшись, усміхнувся, і таким чином схвалив морякову пропозицію. Потім подякував товаришам і додав, що розраховує на їхню активну підтримку та на поміч Наба.

- Гаразд! У дорогу! До Комина! - вигукнув Пенкроф.

- Хвилинку, друзі, - зупинив їх інженер. - Як на мене, то треба було б дати наймення й острову, і кожному мису, і косі, й річкам, які тут бачимо.

- Чудово! - підтримав журналіст. - У майбутньому це полегшить справу, коли доведеться вести мову про якусь місцевість на острові.

- Слушно, - згодився моряк. - Найзручніше, коли можеш сказати, куди і звідки йдеш. До того ж тоді здаватиметься, що живеш у пристойному місці.

- Наприклад, у Комині, - сказав Герберт.

- Саме так, - відповів Пенкроф. - Дуже підходяща назва і якось сама собою спала мені на думку. То як, залишимо за нашою першою стоянкою назву “Комин”, пане Сміте?

- А чому б і ні, Пенкрофе, коли ви так її вже охрестили.

-. Домовилися. Що ж до решти, то це також не важко, - повів далі моряк, захопившися грою. - Чи не взяти нам такі назви, як у книжці про Робінзона, яку не раз почитував мені Герберт? Чим не назви: “бухта Провидіння”, “коса Кашалотів”, “мис Несправджених Надій”!..

- А ще краще назвати затоки й миси іменами Сміта, Спілета, Наба!.. - додав Герберт.

- Моїм іменем! - вигукнув Наб, вищиривши в усмішці білосніжні зуби.

- А чого ж? - кинув Пенкроф. - Бухта Наба. Чудово звучатиме. Або мис Гедеона...

- А як на мене, то краще давати ті назви, що траплялися на рідній землі, - відповів журналіст, - аби вони нагадували нам про Америку.

- Атож, - погодився Сайрес Сміт, - для головних пунктів, бухт, заток так і треба зробити. І я охоче на це пристаю. Он ту велику бухту на сході можна було б назвати бухтою Єдності, а ту, що на півдні, - %хтою Вашингтона; гору, на якій стоїмо, - горою Франкліна, а озеро, що відкривається нашим очам, - озером Гранта. Краще й не придумаєш, друзі мої. Ці назви нам нагадуватимуть батьківщину і великих, шанованих там громадян. Що ж до річок, заток, мисів і скель, які видно з цієї гори, то краще їм давати назви, в яких відбивалися б їхні контури чи інші особливості. Тоді їх легше буде пам’ятати, і ми матимемо з цього практичну користь. Обриси острова такі незвичайні, що нам не важко придумати для них образні назви. А річки, яких ми ще не бачили, але, можливо, побачимо в лісі, досліджуючи його, затоки й бухточки, які згодом виявимо, ми називатимемо в міру того, як їх будемо знаходити. Що ви, друзі, на це скажете?

Інженерові супутники одностайно схвалили його пропозицію. Острів лежав перед ними, як розгорнена карта, і лишалося тільки дати назви кожному мису, кожній затоці, пагорбу й долині. Гедеон Спілет записував назви, і незабаром було остаточно встановлено всю географічну номенклатуру острова.

Перш за все записали такі назви, запропоновані інженером: “бухта Єдності”, “бухта Вашингтона”, “гора Франкліна”.

- Тепер, - сказав журналіст, - он той півострів, що простягся на південний захід, я пропоную назвати “Звивистим”, бо він і справді нагадує вигнутий хвіст змії.

- Домовилися, - відповів, інженер.

- А зараз, - озвався Герберт, - подивіться на протилежний бік острова, на он ту затоку, що так нагадує роззявлену акулячу пащу. Назвемо її “Акулячою затокою”.

- Добре придумав! - вигукнув Пенкроф. - А щоб доповнити образ, назвімо обидва миси, які захищають бухту, “мисами Щелепи”.

- Але ж їх два, - зауважив журналіст.

- То й що? - не знітився Пенкроф. - Один назвемо “Північною Щелепою”, а другий - “Південною Щелепою”.

- І це записали, - відповів Гедеон Спілет.

- Треба ще дати назву он тому гострому мису на південному сході острова, - мовив Пенкроф.

- Тобто на самому краю бухти Єдності? - перепитав Герберт.

- “Мис Кіготь”, - тієї ж миті вигукнув Наб, котрому також кортіло бути хрещеним батьком хоч частки їхніх теперішніх володінь.

І справді Наб придумав чудову назву - той мис надзвичайно скидався на потужний кіготь якогось фантастичного звіра, якого нагадував острів своїми незвичайними обрисами.

Пенкроф був у захопленні від цього веселого заняття, що давало такий простір для гри уяви, і незабаром з’явилися нові назви.

Річку, біля якої їх скинула куля аеростата і яка давала новим поселенцям питну воду, назвали “річкою Вдячності” - на знак щирої вдячності Провидінню.

Острівцю, на який вперше ступила їхня нога після повітряної катастрофа, дали назву “острів Порятунку”.

Плоскогір’я, що вінчало високу гранітну стіну над Комином і давало змогу охопити зором усю широку бухту, назвали “плоскогір’ям Широкий Обрій”.

І, нарешті, масив непрохідних лісових хащів, що вкривали півострів Звивистий, назвали “лісами Далекого Заходу”.

Усім доступним погляду пунктам і розвіданій частиш острова було дано назви і вирішено, що їхній список поповнюватимуть у міру того, як з’являтимуться нові відкриття.

Місцезнаходження острова щодо різних країв світу інженер визначив приблизно, за сонцем, і виявилося, що бухта Єдності й плоскогір’я Широкий Обрій лежать на сході. Але Сайрес Сміт мав намір наступного дня замітити точний час сходу і заходу сонця, його місцезнаходження в небі на середині шляху від сходу до заходу і розраховував точно визначити, де північний бік острова, бо в Південній півкулі в момент свого перебування в зеніті (тобто ополудні) сонце стоїть на півночі, а не на півдні, на відміну від того, що ми спостерігаємо в Північній півкулі.

Отож цю справу було завершено, і новоявленим остров’янам лишалося тільки спуститися з гори Франкліна і повернутися до свого Комина, як раптом Пенкроф вигукнув:

- Ну й телепні ж ми!

- Чому? - запитав Гедеон Спілет, закривши записника і підвівшися, щоб іти.

- А наш острів? Його ж то ми забули назвати!

Герберт уже розтулив було рота, аби запропонувати назвати острів на честь Сайреса Сміта, що, безумовно, бурхливо підтримали б усі супутники, коли інженер просто сказав:

- Назвімо його, друзі, іменем великого громадянина, котрий бореться зараз за єдність американської республіки! Хай він називається “острів Лінкольна”!

У відповідь на інженерові слова з трьох чоловічих грудей вихопилось могутнє “слава!”.

Того вечора нові поселенці, полягавши спати, довго ще згадували далеку вітчизну, жахливу війну, через яку лилася кров на рідній землі; вони й на хвилину не сумнівалися в перемозі над Півднем, у тому, що справедлива справа Північних Штатів, завдяки таким людям, як Грант і Лінкольн, неодмінно візьме гору.

Усе це відбувалося 30 березня 1865 року, і воля ще нічого не знали про те, що через шістнадцять днів у Вашингтоні станеться страшний злочин: у страсну п’ятницю Авраам Лінкольн упаде, скошений кулею якогось фанатика.

РОЗДІЛ XII

Перевірка годинників. - Пенкроф задоволений. - Підозрілий дим. - Червоний струмок. - Флора острова Лінкольна. - Фауна. - Гірські фазани. - Полювання на кенгуру. - Агуті. - Озеро Гранта. - Повернення до Комина.

Поселенці острова Лінкольна окинули прощальним поглядом усю місцевість, обійшли кратер по його вузькому пружку і за півгодини спустилися на плато першого конуса, де ночували минулої ночі.

Пенкроф висловив думку, що пора вже й поснідати, і з цього приводу Сайрес Сміт і журналіст вирішили звірити годинники.

Ми знаємо, що годинник Гедеона Спілета не був пошкоджений морською водою, бо його власника першим викинуло на берег, де він був недосяжним для хвиль. Той годинник мав один із найдосконаліших механізмів і був справжнім кишеньковим хронометром, а Гедеон Спілет ніколи не забував щодня старанно накрутити його.

Що ж до інженерового годинника, то він, звичайно, спинився, коли Сайрес Сміт лежав серед дюн.

Тепер інженер накрутив його знову і, визначивши за сонцем, що час наближається до дев’ятої ранку, відповідно перевів стрілку годинника.

Гедеон Спілет уже намірявся і собі перевести годинника, коли інженер, зупинивши його жестом руки, сказав:

- Ні, дорогий Спілете, почекайте. У вас на годиннику річмондський час, чи не так?

- Так, Сайресе!

- Отже, він відрегульований за меридіаном того міста, тобто, можна сказати, майже за меридіаном Вашингтона.

- Саме так.

- От і добре, не переводьте стрілок. Регулярно накручуйте годинник, але не торкайтеся стрілок! Це нам може придатися.

“Навіщо?” - подумав моряк.

За сніданком усі добре поїли, не лишивши в запасі ні дичини, ні горішків. Проте Пенкрофа це нітрохи не турбувало: харчі знайдуть дорогою! Топ, якому малувато дісталось, напевне підніме в гущавині лісу якусь дичину. Крім того, моряк уже намислив собі попросити інженера, щоб той приготував порох та змайстрував одну-дві мисливські рушниці - на його думку, для інженера то справжня абищиця.

Покидаючи плато, Сайрес Сміт запропонував супутникам повернутись до Комина іншим шляхом. Він хотів зблизька роздивитися озеро Гранта, чудово обрамлене кронами дерев. Експедиція стала спускатися гребенем одного із відрогів, між якими, напевне, й зароджувалися витоки річки, що живила озеро. Тепер, розмовляючи, колоністи вживали спільно придумані назви, і це на диво полегшувало обмін думками про острів. Герберт і Пенкроф - один ще майже дитина, а другий - по-дитячому безпосередній, - не могли цим натішитися, і моряк, широко ступаючи, казав хлопцеві:

- Ти дивись, Герберте, як чудово! Тепер, синку, вже не загубишся: чи підемо повз озеро Гранта, чи через ліси Далекого Заходу до річки Вдячності, все одно вийдемо до плоскогір’я Широкий Обрій, а отже, й до. бухти Єдності!

Супутники домовилися не йти щільною групою, але й не надто розпорошуватися. В густих лісах острова напевне водяться хижі звірі, і обачливість вимагала не втрачати пильності. Попереду йшли переважно троє: Пенкроф, Герберт і Наб, а перед ними біг Топ, заглядаючи у всі закутки. Інженер і журналіст ішли поруч, Гедеон Спілет тримав напоготові записника, аби невідкладно занотувати будь-яку помітну подію, а мовчазний інженер часом відходив убік лише для того, щоб підібрати якийсь мінерал або гілку, і мовчки клав їх у кишеню.

- Що він у чорта весь час підбирає? - бурмотів Пенкроф. - Хоч скільки дивлюся, не бачу нічого вартого, аби за ним нахилятися!

До десятої ранку групка супутників спустилася з останніх найнижчих схилів гори Франкліна. Під горою поки що траплялися лише кущі та зрідка поодинокі дерева. Колоністи йшли жовтуватою, ніби випаленою долиною, що простяглася майже на милю від гори до узлісся. На нерівній горбкуватій землі то тут, то там траплялися величезні уламки базальту, для охолодження яких у земній корі за теорією Бішофа знадобилося близько трьохсот п’ятдесяти мільйонів років. Проте тут не спостерігалося слідів лави - очевидно, вона стікала колись по північних схилах гори.

Capec Сміт уже думав, що вони без пригод дійдуть до річки, яка текла, за його розрахунками, між деревами край долини, коли раптом побачив, що Герберт, який ішов попереду, біжить назад, а Наб і моряк заховалися за скелями.

- Що сталося, синку? - запитав Гедеон Спілет.

- Дим! - відповів захеканий Герберт. - Кроків за сто ми побачили поміж скелями дим.

- Невже тут є люди? - вигукнув журналіст.

- Не показуймося їм, поки не дізнаємося, з ким маємо справу, - відповів йому Сайрес Сміт. -Якщо на острові є ту земці, то, як на мене, зустріч із ними скоріш небезпечна, ніж бажана. Де Топ?

- Топ десь попереду.

- Він не гавкав?

- Ні.

- Дивно. Та все ж спробуймо його погукати.

За кілька хвилин інженер, Гедеон Спілет і Герберт приєдналися до Наба й моряка і так само сховалися за базальтовими валунами.

Звідти вони ясно бачили, як у повітря в’ється жовтуватий дуже характерний дим.

Топів хазяїн тихеньким посвистом підкликав собаку, зробив знак супутникам почекати і тихо прослизнув поміж скелями.

Стривожені колоністи, завмерши, чекали наслідків розвідки, а почувши гучний оклик Сайреса Сміта, прожогом кинулися слідом за інженером. За хвилину вони були поруч із ним і спочатку аж відсахнулися від задушливого запаху, що стояв у повітрі.

За цим запахом Сайрес Сміт відразу здогадався, звідки йде дим, який спершу небезпідставно стривожив його.

- Цей дим, - сказав він, - а точніше, ці випари, породила сама природа. Тут звичайнісіньке сірчане джерело; воно допоможе нам лікувати застуджене горло.

- Чудово! - вигукнув Пенкроф. - Шкода тільки, що в мене зараз немає нежитю!

Колоністи попростували туди, звідки здіймався дим, і побачили велике сірчане джерело, що бігло між валунами; його води, поглинаючи кисень із повітря, виділяли їдкий запах сірчаної кислоти.

Сайрес Сміт опустив у джерело руку і виявив, що вода масляниста на дотик. Покуштувавши її, він сказав, що вона має солодкуватий присмак, а її температура, на його думку, сягає дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом (35 градусів за стоградусною шкалою). Коли Герберт запитав, чому він так вирішив, інженер відповів:

- Все дуже просто, синку: опустивши руку у воду, я не відчув ні холоду, ні тепла. Отже, вона має температуру людського тіла, а та сягає близько дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом.

Оскільки сірчане джерело поки що не мало для них ніякої практичної користі, колоністи попрямували до густого узлісся, що здіймалося за кількасот кроків.

Там, як вони й передбачали, серед високих берегів червонозему, що свідчило про наявність у ньому окису заліза, стрімко біг прозорий струмок. За кольором берегів колоністи, не вагаючись, назвали його “Червоний струмок”.

Це й справді був глибокий прозорий струмок, що мав витоки у горах. То рівнинною дрімотною річкою, то бурхливим гірським потоком, то мирно протікаючи по піщаному дну, то з сердитим гуркотом стрибаючи по скелястих порогах і спадаючи водоспадом, долав він свій шлях до озера. Довжину він мав близько півтори милі, а ширину - де тридцять, а де сорок футіиг. Струмок був прісноводний, а це мало озачати, що прісна вода і в самому озері. Ця обставина була б дуже до речі, якби на острові знайшовся притулок, зручніший за Комин.

Дерева, в затінку яких струмок вився кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірній смузі Австралії і Тасманії,й відрізнялися від тих хвойних дерев, що росли в уже дослідженій частині острова за кілька миль від плоскогір’я Широкий Обрій. Тієї пори року, тобто на початку осені, - у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню, - вони ще не скинули листя. Найбільше тут росло казуарин та евкаліптів, деякі з них, напевне, навесні давали солодку манну, подібну до манни Близького Сходу. Серед галяв здіймалося по кілька могутніх австралійських кедрів, навколо росла буйна трава, яку в Австралії називають туссок, але кокосові пальми, що ними всіяні тихоокеанські архіпелаги, ще ніде не зустрічалися - певне, широта острова була віддалена від тропіків.

- От шкода, - бідкався Герберт, - що тут немає таких навдивовижу корисних дерев! А горіхи в них які!..

Зате в лісі водилося безліч птахів, що вільно пурхали між гілок евкаліптів і казуарин, - їхньому лету не заважала рідкувата зелень тих дерев. Чорні, білі й сірі какаду, розцяцьковані усіма барвами папуги, ясно-зелені корольки з червоним чубчиком, блакитні лорі аж мерехтіли веселковим оперенням, літаючи й оглушливо щебечучи серед дерев.

Несподівано в зелених хащах почулися незбагненні незграйні звуки: звідти долинало то дзвінке щебетання, то наче звіряче гарчання, то ніби людське плямкання. Наб і Герберт, забувши про найменшу обережність, кинулися до кущів. На щастя, там не виявилося ні хижих звірів, ні небезпечних туземців, а лише півдюжини співочих глузливих пташок, пересмішників, або, як їх ще називають, гірських фазанів. Кілька влучних ударів палицями урвали пташиний концерт і дали колоністам чудову дичину на вечерю.

Герберт зауважив також красунь-горлиць із бронзовим пір’ям - одні з них пишалися яскравим чубчиком, інші - зеленим комірцем, як їхні родичі з берегів Маккуорі, але ці птахи й близько не підпускали мисливців, так само, як ворони й сороки, що зграями здіймалися у небо. Пальнувши з рушниці дрібним шротом, можна було б настріляти їх цілі купи, але поки що в наших мисливців тільки й зброї було, що каміння, а замість списів грубі необтесані кийки - з ними багато не вполюєш.

Безпорадність мисливців ще яскравіше виявилася тоді, коли повз них майнула зграя четвероногих, що одним стрибком долали футів по тридцять; ті досі небачені летючі ссавці мчали так швидко і стрибали так високо над чагарниками, що здавалося, ніби вони, як білки, перестрибують із дерева на дерево.

- Кенгуру! - помітивши їх, крикнув Герберт.

- А їх їдять? - запитав Пенкроф.

- Протушковані на тихому вогні, вони смачніші за яку завгодно дичину! - запевнив його журналіст.

Не встиг Гедеон Спілет договорити, як збуджений його словами моряк, а за ним Герберт і Наб кинулися навздогін за кенгуру. І марно Сайрес Сміт гукав, намагаючись їх зупинити. Так само, як марна була спроба його супутників наздогнати спритних гнучких тварин, що відскакували від землі, наче м’ячики. За п’ять хвилин відчайдушної гонитви мисливцям забило дух, а кенгуру зникли в чагарях.

Топа спостигла така сама невдача, як і його хазяїв.

- Пане Сайресе, - сказав Пенкроф, коли інженер із журналістом підійшли до невдах-мисливців, - пане Сайресе, от бачите, як треба зробити нам рушниці. Як ви гадаєте, чи це можливо?

- Можна спробувати, - відповів Сайрес Сміт, - але спочатку наробимо луків та стріл, і я не сумніваюся: ви навчитеся орудувати ними не гірше, ніж австралійські мисливці.

- Луки й стріли? - закопилив губи Пенкроф. - То дитячі забавки.

- Не гордуйте ними, друже, - мовив журналіст. - За століття війн із луками й стрілами на земній кулі пролилися ріки крові. Порох - ще порівняно недавній винахід, а війни тривають відтоді, як існує рід людський, на превеликий жаль.

- Ай справді, пане Спілете, - вибачливо сказав моряк, - я завжди вихоплююся, як Пилип із конопель. Пробачте мені, безголовому!

Тим часом Герберт, у полоні найулюбленішої з наук, природознавства, знову повів мову про кенгуру:

- Зрештою, ми зіткнулися із тими кенгуру, котрих найважче спіймати, - велетенськими довгошерстими кенгуру. А якщо я не помиляюся, є-ще чорні й руді кенгуру, є гірські кенгуру і кенгуру-щури, яких спіймати набагато легше. Є добра дюжина порід оцих тварин...

- Герберте, - повчально сказав моряк, - для мене є тільки одна порода кенгуру: смажені кенгуру, і нам якраз їх бракуватиме сьогодні на вечерю.

Важко було втриматися від посмішки, почувши цю нову Пенкрофову “наукову” класифікацію. Бравий моряк нітрохи не приховував розчарування, що доведеться вечеряти самими пересмішниками, але доля ще раз змилостивилася до нього.

Справді, Топ, відчуваючи, що тут зачеплено і його інтереси, все нюшкував та шастав по кущах, а його нюх через нестерпний голод ще дужче загострився. Цілком можливо, що коли б яке-небудь звіря потрапило йому на зуби, мисливцям він не залишив би й кісточок; отож собака полював задля самого себе. Проте Наб не спускав із нього очей і мав, звісно, слушність.

Близько третьої дня Топ зник у заростях чагарників, і незабаром глухе гарчання засвідчило, що він зчепився з якоюсь твариною.

Наб кинувся за ним і побачив, що собака пожирає якесь четвероноге створіння - секунд за десять ніхто вже не довідався б, яке, бо воно було б у Топовому шлунку. На щастя, Топ натрапив на цілий виводок, задушив уже трьох гризунів - як з’ясувалося, то були гризуни, - і двоє з них лежало неподалік.

Наб, торжествуючи, вернувся, тримаючи в руках двох гризунів, кожен з яких був більший за зайця. Вони мали жовту шкіру в зелених цятках та коротенькі ледь помітні хвостики.

Колоністи, будучи американцями, не вагаючись знайшли для них найбільш підходящу назву: мараси - в Америці то був один із різновидів агуті, але трохи більший за їхніх тропічних родичів. Мараси - справжні американські кролики з довгими вухами і п’ятьма корінними зубами з кожного боку щелепи - саме цим вони й відрізняються від агуті.

- Ура! - закричав Пенкроф. - Смаженина прибула! От тепер можна й додому вертатися!

Незабаром колоністи знову вирушили в дорогу. Вони й далі йшли берегом Червоного струмка, що ніс прозорі чисті води під навислим сплетінням віт казуарин, банксій і велетенських каучукових дерев. Невимовної краси рослини з родини лілійних здіймалися на двадцять футів. Інші, незнайомі юному натуралістові деревовидні чагарники, схилялися над струмком, що дзюрчав під зеленим склепінням.

Через якийсь час русло струмка помітно поширшало, і Сайрес Сміт уже схильний був думати, що невдовзі вони вийдуть до його гирла. І справді, ледь колоністи вибралися з лісових хащів, порослих красенями деревами, як у них перед очима постало гирло Червоного струмка.

Дослідники опинилися на західному березі озера Гранта. На нього таки варто було подивитися! Водне дзеркало в береговому околі завдовжки близько семи миль і площею акрів двісті п’ятдесят

Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ

ЗМІСТ

1.	Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
2.	[3], де вони скніли в полоні....
3.	[4]. Отож, відгородивши верхню петлю...
4.	[5]. Герберт стежив за цією роботою...
5.	[7] анінайменшого сліду людини,...
6.	[8] спочивало, обрамлене зеленим...
7.	[9]. У визначений час Сайрес...
8.	[10]. Тоді Сайрес Сміт...
9.	[11] чистої прозорої води. Отже,...
10.	[12], аби в них помістилося...
11.	[13], хоча її, здавалося, часто...
12.	[14] землі на плоскогір’ї Широкий...
13.	[15], і саме тут, між Новою...
14.	[17]. Отож послухайте, друзі: як...
15.	[18]. Айртон зостався...
16.	[19]; вітрильники, заскочені таким...
17.	[20] хініну, і друзям пощастило...
18.	[21]. Багато років він...
19.	[22]...
20.	[23]! Наш вулкан виступає в ролі...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate