Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ
Одинокою рослиною, яка тут росла, був чортополох, що його насіння занесли тут у своїй шерсті козацькі коні ще тоді, як козаки гарцювали по Заліссю.
Лісничий і доктор почали шукати якогось захисного місця, де можна б переночувати.
- Нема чого й шукати... - зітхав доктор, пригадуючи собі свою вигідну постіль і теплу кімнату.
- Не нарікайте ж так вічно, - сказав лісничий.
- Я не нарікаю. Але це вимріяне місце, щоб набавитися ревматизму.
З південного заходу почав дути холодний вітер і треба було сховатися перед ним за стінами скель.
Вони підійшли до одної великої скелі, що була зверху зовсім плоска. Подобала на кам’яну лавку. Такі лавки з каменя можна надибати часто при заліських дорогах. В камені є викопана заглибина, а в ній посуда з водою, що її селяни все змінюють так, щоби подорожній, що сяде відпочити, міг покріпитися свіжою водою.
Скеля, що до неї добилися лісничий і доктор, мала також таку заглибину на воду, яку двірська служба все змінювала, коли князь Рудольф мешкав ще на замку. Тепер лавка була обросла мохом і травою.
З одного боку стояв коло неї кам’яний, похилений від старості, хрест.
Доктор подумав собі, що цей хрест буде берегти їх перед усякими лихими силами; рівночасно почало йому здаватися, що чорт є напевно на тій горі й то десь недалеко від них.
А коли уявив собі, що їм доведеться цілу ніч пересиділи тут, то його аж зморозило.
Потім прийшла йому до голови ще одна думка: того дня був вівторок, то значить лихий день тижня, коли то ні один мешканець Версту не виходить по заході сонця з хати; а він був так далеко від хат та ще в якому місці! Ні! Як він міг про це забути, вихочи рано з села? Напевно була в тому рука нечистого.
Так роздумуючи, побачив доктор, що лісничий розв’язав наплечник і забрався спокійно до їжі; тоді й він подумав, що найкраще буде покріпитися. Добрий кусник хліба й чарка сливовиці заспокоїли його голод, але не заспокоїли його остраху.
- Тепер спати, - сказав лісничий, підкладаючи собі наплечник під голову.
- Спати?
- Добраніч!
- Добраніч, дай Господи, щоби ця ніч була для нас справді добра...
Микола, не маючи охоти до балачки, не відповів докторові нічого й за хвилину захропів.
Доктор тільки забурмотів невдоволено, почувши його спокійний віддих. Хоч перетомився, не міг ані на хвилину замкнути очей; все здавалося йому, що щось бачить у пітьмі, що чує якісь шепоти, стогони, все мусів надслухувати. Тремтів цілим тілом, а години во-ліклися в безконечність.
Якщо він міг би заговорити, поділитися з кимсь своїми спостереженнями, йому було б легше, та що ж: Микола спав, мов забитий, і навіть не ворухнувся.
Північ - найстрашніша година ночі, година нечистого, година духів!
Доктор відходив від себе; не розбирав уже, що було дійсністю, а що тільки сонним привидом.
Перед його очима танцювали скелі, дерева, якісь тіні, якісь світла й вкінці він почув, як у замковій каплиці хтось ударив у дзвін.
- Дзвін... - говорив він, - дзвонить у замку.
З великого переляку й зворушення вхопили доктора дрижаки.
Але й лісничий пробудився й почав наслухувати, дивляючися в нічну пітьму, що огорнула замок.
- Дзвін... дзвін... - повторював доктор, - чорт дзвонить...
Лісничий не відповідав.
Враз почувся від замку різкий свист і в одній башті блиснуло світло, освітлюючи цілу високорівню разом з тою скалою, що під нею лісничий і доктор сиділи.
- Миколо... Миколо... - зверещав доктор, - погляньте на мене!... Чи я не є вже таким мерцем, як ви?...
І справді, вони на таких подобали. Оба мали зеленкуваті бліді обличчя, розбурхане волосся й вирячені очі.
Лісничий вдивлявся у замок, а бідний доктор вмирав зі страху.,
Але світло миттю погасло, дзвін замовк і високорівню Оргаль оповила наново тиша й нічна пітьма.
Ані один, ані другий не пробували вже спати; лісничий встав і, спертий об скелю, дожидав світанку, глибоко задумавшися.
Про що він думав? Чи не про те, що краще буде залишити в спокою той чортівський замок, а самому вернутися рано до села, не довідавшися нічого?
Біля нього став доктор і, діткнувшися його рукою, заговорив тихо:
- Ходім геть відси, Миколо...
- Ні! - відповів лісничий.
Ніч добігала кінця, але ані лісничий, ані доктор не могли б ясно змалювати того всього, що пережили.
На сході над вершком гори Таріно небо спаленіло. Почало займатися на день.
Микола обернувся в бік замку. Його видно було щораз ліпше. З мряк виступали башти, сірі мури, тераси, дзвіниця й видно було, як при одній вежі ранній вітер колише листям старого бука.
Все було, як звичайно. За ніч нічого не змінилося. Навіть диму не було, як і вчора.
На замковому подвір’ї підскакували горобці і голосно цвірінькали.
Лісничий почав приглядатися уважно замковій брамі. Була замкнена й не було ані сліду, щоб нею хтось переходив.
Тоді подумав собі, що він все ж якось мусить дістатися до замку. Там перевірить усе, а пополудні вернеться в село.
В доктора не було вже ні сили, ні крихітки власної волі після такої ночі, а коли лісничий сказав:
- Ходім! - доктор слухняно поволікся за ним, мов на шнурку.
Лісничий підійшов до оборонного муру. Він був скрізь цілий, не мав жодної щілини, а довкола нього був глибокий рів. Дістатися до замку можна було хіба брамою, але як її відчинити, як спустити звисний міст?
Микола задумався.
Враз, на своє щастя чи нещастя, він примітив, що на горі над брамою є в мурі діра, а в ній стирчить дуло моздіра; коли зловитися ланцюга від звисного моста, що тягнувся аж до землі, то можна буде по ньому дістатися аж до тої діри. Потім вже справа легка: тою дірою можна влізти досередини, на замкове подвір’я.
Дійшовши того висновку, він узявся холоднокровно до діла.
Оба з доктором зійшли у глибокий рів і, перескочивши малий потічок на його дні, видряпалися на другий берег валу. Підійшли під замкову браму, де звисав залізний ланцюг.
Лісничий, ставши на пальцях, простяг руку й вхопив за кінець ланцюга.
Очевидно, що він не міг вимагати, щоб доктор потягнувся за ним поланцюгу, бо, по-перше, доктор не був акробатом, а, по-друге, якби навіть якось виліз нагору, то ніяк не вліз би в діру, бо був для цього загрубий. Тому сказав докторові підождати під брамою, а сам почав лізти по ланцюгу вгору.
Доктор, залишившись сам, наче прочуняв з отупіння і, побачивши свого товариша кільканадцять стіп над землею, почав кликати тремтячим зі страху голосом:
- Не лізьте... Миколо, далі... не лізьте!...
Лісничий не слухав.
- Прошу вас, верніться... або я йду собі! - лебедів далі доктор і пробував обернутися.
- Ну, то йдіть, - відповів лісничий.
Доктор хотів це зробити, але його ноги наче вросли в землю. Він не міг ані одної, ані другої рушити з місця; а не маючи сили вже й кричати, простяг лиш руки вгору і стояв німий, мов стовп.
Тим часом Микола був уже майже нагорі, й саме, коли хотів вхопитися муру, йому рука сковзнулася й він з криком злетів здовж ланцюга на край рова. Сказав щось незрозуміле, простогнав і втратив свідомість.
VIІ
Як описати страх, що запанував у Версті по відході лісничого й доктора?
Він не покидав верстян ані на хвилину й ріс з кожною годиною.
Війт, корчмар і вчитель чипіли ціле передпо-лудяе на майдані й приглядалися замкові. Диму не було видно, хоч кожний дивився на замкові башти крізь далековид. Справді, ті два римські, що коштував далековид, були ніщо в порівнянні з вигодою, що її мали з нього світочі села Версту.
У полуднє вернувся Федь з полонини й усі почали його випитувати, чи не запримітив чого цікавого. Але він нічого не бачив, ані нікого не зустрів, хоча пройшов цілу долину Солі.
По обіді, коло другої години всі зібралися знову на майдані.
Тепер було тут майже ціле село; до корчми “Під королем Матвієм” ніхто від учора не заглянув. Йосько ходив від рана зажурений і неспокійний і переконував кожного, що він перешукав цілу корчму, але нічого підозрілого не знайшов. Він не міг найти собі місця й проклинав у душі того духа, що вистра-шив йому гостей з корчми, збридив його “шнапс” і сливовицю.
Що буде, як це потягне так довше?...
Коли лісничий прощався з Марійкою, то обіцяв їй, що вечором напевне вернеться. Як ждала-дожидала того вечора Марійкаї Вийшла з батьком і вчителем аж на закрут дороги. Ждали тут довго, але ані лісничого, ані доктора не було видно. Марійка хвилювалася щораз більше, та й інші були неспокійні, бо почало вже смеркатися; а до того це був вівторок, той лихий день у тижні, коли верст яни нерадо виходили з хат по заході сонця.
І справді, треба було хіба збожеволіти, щоб саме у такий день вибиратися до замку!
В селі обізвався дзвін, була вже восьма, надходила темна ніч. Війт сказав, що нема чого радити. На закруті дороги лишився лише Федь.
Марійка раз-у-раз оглядалася, чи не побачить Миколи, але даремно. Цілий день проводжала його думками, а тепер уже ніч і його нема... Неспокій і ляк Марійки ставали нестерпні. Хотіла цілу ніч ждати на закруті дороги, але батько казав їй іти додому.
В своїй кімнаті Марійка вибухла голосним плачем. Вона так дуже любила Миколу! Заручилися вони зовсім не так, як це водилося в Заліссю.
Там кожного року по Петрі відбувалися “ярмарки заручин”. Дівчата з цілої околиці приїздили возами на одно місце, одягнені в свої найкращі одяги, власноручно вишивані сорочки, зі скринями приданого, батьками, свояками й сусідами. Тут збиралися також молоді парубки й кожний вибирав собі дівчину, що була йому до вподоби. Він давав їй перстень і хустину на знак заручин, а до року з нею дружився.
З Марійкою й Миколою було не так. Їх заручини не були припадкові. Зналися і любилися змалку. А тепер сам Господь знає, чи вона його ще побачить... А все через той тричі проклятий замок!
Цілу ніч провела Марійка в сльозах, стоячи біля вікна; їй усе здавалося, що чує, наче якийсь голос говорить: “Микола не послухав остороги!... Марійка не має вже судженого!”
На другий день усі верстяни встали досвіта. Всі дожидали Федя, бо хтось сказав, що він ходив уночі аж до лісів Плази. Війт, Марійка і Йосько вийшли аж на закрут дороги.
Небавом побачили Федя, але він не давав ніяких знаків, а це не ворожило нічого доброго.
- Ну що, Федю? Бачив ти що? Зустрів кого? - спитав війт, коли наблизився Федь до зібраних.
- Нічого не бачив, нікого не зустрів, - відповів Федь.
- Нікого! - прошепотіла бідна дівчина, а з її очей покотилися сльози.
- Над раном бачив я двох людей, - говорив далі Федь, - на яку милю відсіля. Спершу думав, що це Микола й доктор... але це були не вони.
- Хто ж були ті люди? - питав Йосько.
- Подорожні.
- Ти говорив з ними?
- Так.
- А прийдуть вони в село? - питав далі Йосько.
- Ні, пішли на Ретязат.
- То це були. туристи?
- Подобали на таких, - відповів Федь.
- А вночі ти нічого не запримітив на замку?
- Ні... - відповів Федь.
- Мій Боже!... - закликала Марійка.
- Треба було спитатися в тих подорожніх, коли будуть вертатися, - докинув корчмар і подумав: коби він хоч нічого злого їм не сказав про корчму.
Отже, від Федя війт, Марійка й інші не довідалися нічого, а коли до восьмої години ані лісничого, ані доктора не було, всі почали вірити, що вони вже ніколи не вернуться!...
Марійка була цілком зломана; не могла встояти на ногах. Батько поклав її в постіль. Подвоїлися сльози. Прийшла гарячка. Кликала Миколу... й зривалася бігти йому назустріч...
Треба було конче щось радити й вирішили, що війт, вівчар і корчмар підуть до замку. Більше не було нікого, хто відважився би йти з ними. Вчитель так терпів на ревматизм, що не міг ані кроком ступити поза школу.
О дев’ятій годині війт з товаришами, всі добре озброєні, пішли в напрямі гори Вулькану тою дорогою, куди йшли попереднього дня лісничий і доктор.
Ми не в силі описати того, що діялося, коли вони вийшли з села. Всі ходили прибиті й пригноблені і лякалися,. що одне нещастя потягне за собою друге.
Обчислили собі, що в найкращому разі, коли не трапиться по дорозі нічого злого, війт, Йосько й Федь зможуть вернутися щойно вечором.
Яке ж було здивування верстян, коли в другій годині з полудня вони побачили на дорозі чотирьох людей. Марійка миттю очуняла й вибігла їм назустріч.
Так, це був війт і його товариші, що несли обережно, на ношах, Миколу. За ними йшов доктор.
- Миколо... дорогий Миколо!... Він не живе!... Він не живе! - закричала Марійка.
- Ні... живе, - відповів доктор. - Але він заслужив собі на те, щоб не жити; я також!
Микола лежав на ношах, блідий, обезсилений, без пам’яті, а доктор, хоч тримався ще на ногах, не виглядав краще від нього.
Марійка кинулася на ноші, але Микола не чув її голосу й не бачив Я. Його занесли до хати війта. Тут створив за хвилину очі, а побачивши Марійку, пробував усміхнутися і сказав тихо:
- Це ніщо... це ніщо!
- Миколо... мій дорогийі - розпадалася Марійка.
- Це тільки з перевтоми... це промине...
І він знову зімлів.
Війт вийшов з кімнати, залишилася тільки Марійка.
Тим часом корчмар Йосько оповідав громаді голосно так, щоб його всі могли чути, про все те, що зайшло, відколи вони вийшли зі села.
- Коли ми дійшли до лісів ІІлази, ми знайшли там стежку, що її лісничий прорубав, і пішли нею в напрямі замку. По двох годинах ходи ми побачили перед собою на стежці двох людей. Це був доктор і Микола, спертий об дерево:
- Ми побігли до них і, побачивши, що лісничий зімлів, скоро почали робити ноші. Від доктора не можна було нічого довідатися, бо він також був напівживий. Поклавши Миколу на ноші, ми вернулись у село.
Що сталося Миколі, про це не знав Йосько, так само нічого, як і війт та Федь, бо доктор досі нічого не говорив.
Тепер щойно він усе розкаже. До чорта! Він же ж у своїм селі, - між своїми людьми й не потребує лякатися духів з того проклятого замку...
- Пане доктор, - заговорив війт, - оповідайте.
- Хочете... щоб я оповідав?
Добра шклянка сливовиці, що її Йосько приніс, повернула докторові дар мови й він почав:
- Ми вийшли... Микола й я... Дурні... дурні!... Треба було йти цілий день крізь ті прокляті ліси... Щойно надвечір ми дійшли до замку... Я ще тремчу... Тремтітиму ціле своє життя... Микола хотів увійти до замку... Так! Він хотів переночувати в одній башті... в тій чортовій спальні...
Доктор говорив це таким гробовим голосом, що всі присутні тремтіли.
- Я переконував його, як міг, але він не слухав. Ви знаєте, який він упертий... Волосся стає мені дибом, коли подумаю...
- Микола розтаборився на ніч на високорівні... Що за ніч... мої дорогі, що за ніч!... Духи не дали нам заснути ані на годину... ані на годину!... З-поміж хмар висунулися вогняні змії, справжні страховища!.. і почали спускатися на високорівню, щоб нас пожерти...
Всі слухачі поглянути з острахом на небо.
- За хвилину почав дзвонити дзвін у замковій каплиці!
Усім здавалося, що чують далекий гомін дзвону...
- Враз, - закричав доктор, - ми вчули страшний рев... і несамовиті крики... В одній башті блиснуло світло, що осяяло цілу високорівню, аж до ліса... Ми з Миколою глянули на себе... Ах, що за страшний привид!... Ми подобали на двох мерців... що дивляться один на одного завмерлими очима!...
Всі, що дивилися на доктора, на його схвильоване лице та божевільний погляд, мали справді вражіння, що бачать чоловіка, який вернувся з тамтого світа.
Тим часом він був такий пройнятий своїми переживаннями, що не міг оповщати далі. Щойно друга шклянка сливовиці придала йому сили.
- Ну, але що саме трапилося бідному Миколі? - питав війт нетерпляче.
- Настав день... Я ще раз просив Миколу, щоби він закинув свій намір... Але ви знаєте його... Він зійшов у рів і потягнув мене за собою. Я не тямив уже, що роблю... Микола пішов аж під замкову браму... Вхопив кінець ланцюга від звисного моста... В тім менті я очуняв... хотів його зупинити, благав, кричав... “Ні!”, - крикнув мені... Я хотів уже йти геть, признаюся вам, мої дорогі... хотів тікати; це зробив би кожний з вас, якби був на моїм місці!... Але я не міг рушитися... Мої ноги мов вросли в землю...
І доктор почав показувати, як це було.
Опісля почав знову:
- В тій хвилині я почув крик... і що за крик!... Це Микола так крикнув... і він упав на дно рова, начеб трутила його там угорі якась невидна рука...
Що сталося потім? Лісничий зімлів, а доктор не міг рятувати його, бо його ноги мов вросли в землю... Враз ця несамовита сила, що прикувала його до місця, нагло проломилася... Він почув силу в ногах... Побіг до лісничого, - а на це треба було мати відвагу, - й обтер йому лице замоченою в воді хустиною. Лісничий прочуняв, але не міг рушити лівою рукою й цілий бік його дуже болів. При помочі доктора видряпався якось на другий бік. Почали йти в напрямі села. По годині ходи лісничий знову ослаб;’мусів спертися об дерево..: Саме в тій хвилині надійшли війт, Йосько й Федь...
Про стан здоров’я лісничого, про вигляди на виздоровлення доктор не розводився, хоча в інших випадках любив багато говорити.
- Коли б це була звичайна недуга, то можна було б щось радити! Але Миколі заподіяла недугу чортова рука й тільки вона може йому її відняти...
Таке переконання доктора не ворожило нічого доброго Миколі. На щастя, слова доктора не були словами євангелія. Зрештою, скільки ж то лікарів від Гіпократа й Галієна ставляло й ставить до нині хибні діагнози! Молодий, сильний організм лісничого вказував на те, що Микола видужає з тої надприродної хвороби, навіть без помочі чорта - очевидно, коли він не буде надто точно притримуватися рецептів, приписаних йому колишнім шпитальним доглядачем.
VIІІ
Останні події не зменшили страху мешканців Версту. Ніхто не сумнівався, що в корчмі “Під королем Матвієм” говорив тоді злий дух. Доказом того був нещасливий припадок Миколи, що не послухав голосу. І чи не була це осторога для всіх, щоб не наближалися до замку й не ризикували життям? Хто знає, чи Микола вернувся би взагалі, якщо б він переступив був замкову браму?
У Версті, у Вулькаиі і в цілій околиці обох Солей запанувало таке пригноблення, що його ще тут найстарші не затямили.
Тепер, коли в замку вселилися злі духи, не лишалося мешканцям ніщо інше, як тільки перенестися до якоїсь дальшої округи; хіба що влада зробить тут порядок. Але хто знає, чи замок у Карпатах буде можна взагалі здобути людськими засобами?
Хоч це був червень, люди кидали працю на полі. Бо чи ж не могло трапитися, що при сапанні або при оранці міг враз вискочити із землі якийсь опир чи інший злий дух? Або чи міг хто знати, засіваючи зерно, що з нього не виросте замість збіжжя якесь чортівське зілля?
- Це дуже можливе, - говорив Федь, переконуюче й сам боявся іти з вівцями в долину Солі.
Люди не виходили зі своїх хат, позачинявши в них вікна та двері. Переконування війта, що вони не діти, нічого не помагали. Справді одиноким рятунком було піти до Кольошвару й зажадати допомоги влади.
А дим? Чи видно було його знову над баштою?... Так, багато разів можна було його знову бачити крізь далековид.
А ті хмари вночі над замком? Чи не тому вони такі червоні, що паленіли від чортового вогню?
А той рев, ті несамовиті крики, що про них оповідав доктор? Чи не було їх чути аж в село при подуві південно-західного вітру?...
Люди були такі перелякані, що майже подуріли, і тільки на одному погоджувалися, що далі не можна жити в такому несамовитому краю.
Корчма стояла пусткою. Від того вечора, коли там чути було голос чорта, всі оминали її, мов місця прокази, а й сам Йосько готов був звинути цілий інтерес, коли несподівано з’явилися в корчмі подорожні.
Вечором коло восьмої години 9 червня вони застукали до дверей корчми, але двері, так довго не відчинювані, не скоро створилися.
Йосько був уже у своїй кімнатці нагорі й, почувши стукіт, довго вагався, чи зійти на долину; боявся зустріти на порозі непроханих гостей з того світу.
Вкінці станув під дверима, але не відчиняв їх ще, а спершу спитав:
- Хто там?
- Два подорожні.
- Живі?...
- Зовсім живі, але можуть умерти з голоду на вашому порозі, коли ви не пустите їх досередини.
Йосько відчинив двері й двох незнайомих увійшло досередини.
Вони зажадали двох кімнат на цілу добу.
Йосько засвітив лампу, приглядаючися їм уважно, з трудом переконався, що це справді живі люди. Яке щастя для його корчми.
Молодший з подорожніх міг мати тридцять два роки. Високий, стрункий, з гарним, шляхетним обличчям і чорними очима. Був чорнявий і мав гарно пристрижену бороду. Сумний, але ввічливий, подобав на справжнього пана, а такий знавець людей, як Йосько, не міг помилятися.
На запит корчмаря, як їх записати, молодий чоловік відповів:
- Граф Франц Телєк і його чура Грицько.
- А звідкіля?...
- З Крайової...
Крайова - це одно з більших містечок Румунії.
Молодий граф був у туристичному одязі й мав тільки одну валізку, що її приніс Грицько.
Він і його чура були саме тими туристами, що їх Федь бачив місяць тому по дорозі на Ретязат.
Тепер вони верталися й хотіли в Версті трохи відпочити перед дальшою дорогою.
- Маєте кімнати, де ми могли б переночувати? - спитав граф.
- Дві... три... чотири... всі можуть бути до ваших послуг, ясновельможні!
- Вистарчить дві, тільки одна поруч другої, - сказав Грицько.
- А ті будуть вам відповідати? - питав Йосько, відчиняючи двері до двох кімнат.
- Дуже добрі, - відповів граф.
Як бачимо, Йосько не мав чого лякатися своїх гостей; це були справжні люди. Він дуже тішився й дякував Провидінню за щастя, .що впало на його спорожнілу корчму.
- Як далеко до Кольошвару? - спитав молодий граф.
- Буде з п’ятдесят миль; дорога дуже тяжка й я радив би, вибачте мені таку раду, відпочити перед нею щонайменше кілька днів...
- Дістанемо вечерю? - перебив йому граф.
- За півгодинки буду мати честь її подати, ясновельможний пане графе!
- Хліб, вино, яйця, зимне м’ясо, це вистарчить на нині.
- Зараз служу, - й Йосько кинувся до кухні, але зупинило його одно питання гостя:
- Якось не бачу гостей у вашій корчмі?
- Справді... нині якось нікого нема... це тому, що вже досить пізно... люди йдуть тут спати разом з курами... - викручувався Йосько. За ніщо в світі він не сказав би був, чому його корчма порожня.
- Правда, що ваше село має чотириста до п’ятсот мешканців?
- Так, ясновельможний пане.
- А чому ж то ми не зустріли ані одної живої душі на дорозі?
- Тому що... нині субота... а завтра свято...
На щастя граф перестав випитуватися й Йосько відітхнув з полекшою, бо весь час страшно боявся, щоб гості не додумалися чогось і не втекли.
“Коби лиш той голос не відізвався, як будуть вечеряти”, - думав собі, накриваючи стіл.
За хвилину сидів граф, а навпроти нього Грицько при столі, накритому білою скатертю. Оба їли з великим апетитом. До Йоська більше не відзивалися, хоч він мав велику охоту до балачки. Але граф виглядав на мовчазну людину, а по Грицькові було зразу пізнати, що нічого не скаже про свого пана.
Йосько пішов приготувати кімнати, але перед тим кинув ще оком по цілій залі й подумав з тривогою: “Коби лиш той клятий голос не затривожив їх, як будуть спати!”
Ніч пройшла спокійно.
На другий день рознеслася чутка по селі, що двох подорожніх ночує “Під королем Матвієм” й уже досвіта збіглося багато людей під корчму. Та ніхто не зважувався ввійти до середини. Тим часом молодий граф і його чура, втомлені дорогою, спали ще й щойно біля восьмої години ввійшли до зали.
Всі поглянули на них крізь вікно й побачили, що їм уночі нічого не трапилося в корчмі й що вони здорові й бадьорі засіли до снідання.
Щасливий Йосько стояв на порозі корчми й, усміхаючися привітно, запрошував людей досередини, бо (як самі бачили) подорожнім, що їх він мав честь гостити, нічого не сталося. А вони не хто-небудь - це ясновельможний пан граф і його слуга!
Війт, подумавши, що його обов’язком є дати добрий примір, переступив, вагаючися, поріг корчми. За ним увійшов учитель і ще трьох-чотирьох селян, а між ними й вівчар Федь. Тільки доктора ніяк не можна було переконати, щоб увійшов до корчми.
- Моя нога не стане в корчмі Йоська, - відповідав, - ніколи, хоч би давав мені десять ринських за одну візиту!
Треба завважити одно: те, що війт зважився ввійти до корчми, не було це справа простої цікавості, ані не мав він охоти поговорити з графом. Ні! Його завів туди інтерес.
Молодий граф мав заплатити війтові туристичну таксу за себе й свого чуру.
Поздоровивши графа дуже чемно, війт представив йому свою справу, а той, хоч і здивований дещо, дав війтові гроші.
Потім попросив війта й учителя сісти при його столі. Відмовити не годилося.
Йосько подав найліпшу сливовицю, інші гості зажадали й для себе по чарці й здавалося, що до корчми “Під королем Матвієм” вернулися давні, добрі часи.
Молодий іраф почав-випитувати, чи часто заходять у село туристи.
- О, дуже рідко, - відповів війт, - а шкода, бо околиця дуже гарна!
- Я теж так думаю. Це, що я бачив з вершка Ретязату, може захопити найвибагливішого туриста.
- Гори тут дуже гарні, дуже гарні, - говорив учитель Гермод, - і ми радили би піти ще на гору Парінг.
- Думаю, що не матиму вже часу, - відповів граф. - Хочу завтра раненько йти до Карльсбургу.
- То вже так скоро хочете нас покинути? - говорив Йосько, солодко всміхаючися.
- Ну, так, - відповів граф. - Зрештою, чого мені сидіти тут у Версті?
- Думаю, що в нашому селі знайдеться не одно, що може зацікавити туриста, - завважив війт.
- А все ж, як самі ви сказали, туристи тут рідко заходять, - відповів граф, - це тому, що в околиці нема нічого цікавого...
- Так справді... нема нічого... - відповів війт, пригадавши собі замок.
- Нічого... - повторив за ним учитель. - Хіба замок...
- Ая!... ая!... - вихопилося Федеві проти його волі.
Граф доглянув їхнє збентеження й це дуже його зацікавило. Він звернувся прямо до Федя й спитав, як розуміти це його безнадійне “ая! ая!”
Федь подумав собі, що, може, це й добре буде для села, коли він скаже про замок, тому відповів:
- Я так сказав, бо мав до цього причину.
- То справді є тут щось цікавого в Версті? - питав далі граф.
- Цікавого... - повторив війт.
- Ні!... ні!... - закричали всі присутні.
А граф, глянувши на їх змінені й перелякані обличчя, запитав знову ще більше здивований:
- Що це таке?
- Знаєте, пане граф, - відповів Грицько, - це замок у Карпатах.
- Замок у Карпатах?...
- Так... саме той вівчар сказав мені про це до вуха, - говорив Грицько, показуючи на Федя, що схилив голову, не сміючи глянути війтові в очі.
Коли вже прорвалася гребля мовчанки, війт сам оповів молодому графові про все, що відносилося до замку.
Франц Телєк як освічена людина не міг вийти з дива, як можна бути таким забобонним. На його думку, всі ті надприродні явища можна собі зовсім дуже легко пояснити: в замку мешкають якісь люди, й, очевидно, палять там, тому й дим іде з комина башти. Їм залежить на тому, щоби ніхто не наближався до замку, тому дзвонять у замковий дзвін і т. д.
Це все говорив молодий граф, голосно сміючися, на великий сором присутніх.
- Але позвольте, ясновельможний пане графе, - говорив війт, - тут є ще щось: до замку ніхто не може дістатйсяі...
- Справді?...
- Наш лісничий і наш доктор пішли недавно тому туди, але це їх дорого коштувало!
- Що ж їм такого страшного трапилося?... - питав граф з насміхом.
Війт оповів докладно всі пригоди лісничого й доктора.
- То кажете, - сміявся молодий граф, - що вашому докторові ноги наче вросли в землю... він не міг рушитися ані вперед, ані взад...
- Ані вперед, ані взад, - повторив учитель.
- Він дуже бояся, той ваш доктор, - говорив граф, - і зі страху втратив владу в ногах...
- Але, ясновельможні, - зачав знову війт, - як це пояснити, що як Микола був уже майже вгорі, на обороннім мурі, його мов вдарила якась рука...
- Певно ланцюг прорвався, або він зле вхопився рукою.,.
- Він так потовкся, - говорив далі війт, - що лежить до нині...
- Але Думаю, що не вмре? - сміявся далі непоправний граф.
- На щастя, ні...
- У цьому всьому нічого надприродного, - говорив далі молодий граф. - В замку хтось, певно, мешкає. Хто?... В кожному випадку ніякі духи, але люди, що їм на тому залежить, щоби всі оминали замок. Напевне, це не дуже порядні люди. Може, й розбишаки.
- Розбишаки?... - крикнув війт.
- Можливо.
- Так думаєте, ясновельможний пане?... - говорив учитель.
- Думаю, що в вашому селі люди є дуже забобонні й ті гості в замку про це знають та використовують вашу забобонність.
Усі мовчали, але в душі ніхто не вірив у слова молодого графа.
- Бачу, що не переконаю вас і що ви далі будете вірити в ті всі страховища, - обізвався граф.
- Ми віримо ясновельможному панові, але віримо і в те, що ми бачили, - відповів війт.
- І в те, що справді є, - докинув учитель.
- Дуже жалую, що не маю часу на це, бо щоб вас переконати, що так є, як я кажу, ми з Грицьком пішли би до того вашого замку...
- Що?... ви хотіли би, пане графе, йти до замку?... - крикнув війт.
- Очевидно, й сам чорт нас не спинив би.
Книга: Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ
ЗМІСТ
| 1. | Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ |
| 2. | Одинокою рослиною, яка тут росла, був чортополох, що його насіння... |
| 3. | Присутні, що слухали того, як молодий граф говорить свобідно й з... |
| 4. | Молодий граф пробував зібрати свої думки, й рішився: за всяку ціну... |
| 5. | Граф був уже на естраді й простяг руки до Стіллі, що далі стояла... |
На попередню
|
|
