Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ
Присутні, що слухали того, як молодий граф говорить свобідно й з насміхом про духів, почали непокоїтися, чи це не стягне якого нового нещастя на село. Бо ж ті надприродні сили чують усе те, що тут говориться й хто зна, чи не заговорить котрийсь з них знову, як тоді?
Війт оповів ще й про таємний голос графові, але той лише знизав плечима. На його думку, всі мусіли тоді забагато випити й це їм причулося.
Присутні стояли вже коло дверей, щоб чим-скорше вийти й не слухати далі тих святотацьких слів, але граф відізвався:
- Справді, село Верст, як бачу, ціле живе в страху.
- І це не без причини, ясновельможний пане графе, - відповів війт.
- Ну, добре; я позавтра буду в Кольошварі й, як хочете, повідомлю владу, щоби прислала тут жандармів.
Нічого люди так радо не приняли, як ту звістку, а все ж люди гаки не вірили, щоб жандарми чи військо або хоч би навіть ціла армія могла здобути замок, коли духи захочуть боронити його своїми надприродними способами.
- Одно ще, - говорив далі граф, - ви досі таки не сказали мені: до кого належить чи належав цей замок?
- До родини князів Горців, - відповів війт.
- До Горців?... - закликав граф, - то це князь Рудольф походив з тої родини?
- Так, пане графе.
- А ви знаєте, де він?
- Ні. Давно вже нема його в замку.
Граф поблід, повторюючи мимохіть прибитим голосом:
- Рудольф Горці.
ІХ
Рід графів Телєків був одним з найстарших та найславніших у Семигороді. Вже від початку XVI ст., ще поки Семигород не втратив своєї самостійності, повторюється це ім’я в історії краю в усіх війнах та помітніших політичних подіях.
Згодом залишилася з того роду, хоч він і був щасливіший від роду князів Горців, тільки одна лінія графів Телєків з Крайової. Останнім нащадком тої лінії був Франц Телєк, той сам, іцо прийшов до Версту.
Дитячі літа провів молодий граф у батьків нк замку; виховали його по великопанськи, як годиться нащадкові славного, старого роду.
Його вчителем був старий чернець, італієць. Коли молодий граф підріс, став пристрасним ловцем, їздцем і славним стрільцем, що поклав уже не одного ведмедя.
Графиня Телєк померла, коли її син мав щойно п’ятнадцять літ, а кілька років пізніше помер і старий граф.
Молодий Телєк лишився сам, без рідні і приятелів. Довго не міг він найти рівновагу з великого жалю по втраті батьків і сидів три роки в замку в Крайовій, мов пустельник; за цілий той час був двічі чи тричі в столиці.
Але таке життя вкінці йому набридло й граф, скінчивши двадцять три роки, рішився поїхати в світ. Одного дня покинув замок на старих слуг, а сам з чурою Грицьком, колишнім жовніром, подався в невідоме. Гриць був дуже відважний, рішучий і прив’язаний до свого пана.
Молодий граф хотів відбути подорож по цілій Європі й звидіти всі більші міста, щоб поширити своє знання.
На початок вибрав Італію, край, що про нього стільки наслухався від свого старого вчителя. В Італії перебув повних чотири роки, живучи нп переміну у Венеції, у Флорентії, Римі та Неаполі. З черги бажав звидіти Німеччину, Іспанію, Росію й Англію.
Коли граф мав двадцять сім літ, приїхав до Неаполя. Думав пробути там всього кілька днів, потім оглянути Сицилію й на рік вернутись до свого замку в Крайовій. Але тут трапилася “йому пригода, що перекреслила ті плани й залишила нестертий слід на цілому життю графа.
Під час свого останнього побуту в Італії граф часто перебував у товариствах, де сходилися всякого роду й покрою мистці.
Будучи раз у театрі, познайомився з жінкою, що в ній палко закохався. Була це’співачка в театрі Сан-Парльо, молода й талановита, що захоплювала всіх своїм голосом і грою. Театри в Мілане, Венеції, Флорентії, Римі й Неаполі переймали її навзаводи так, що вона не могла вирватися за кордон.
Називалася Стілля. Мала двадцять п’ять літ, довге, золоте волосся, чорні очі, удуховлене личко й ціла була, мов статуя, вирізьблена Праксітелем. А до того голос у неї був чарівний. Льоссе, напевно, сказав би про нього: “Твій спів заносить біль до неба”.
Але той спів, що захоплював поетів, можна було передати тільки безсмертними словами: “...це голос серця, що сам пливе до серця”.
Але ж ця велика артистка, що з таким чуттям і мистецтвом грала любовні сцени, сама ще не кохала ніколи. Ніколи ще її очі не відповіли на захоплений погляд, що з сотень очей плив до неї на сцену. Здавалося, що її життя зосередилося тільки в мистецтві, що вона живе тільки мистецтвом й для мистецтва.
Граф закохався в ній з першого погляду. Це було його перше кохання. Не поїхав уже до Сицилії, як задумав, але залишився в Неаполі; почав старатися бачитися зі славною співачкою, але її двері були замкнені перед ним так само, як і перед іншими її звелични-ками.
Тепер він жив лиш думкою про Стіллю. Для неї вирішив пожертвувати ціле своє майно, життя і душу.
Але був іще хтось, що подібно, як граф Телєк, ходив, мов тінь, за Стіллею. Це був старший добродій, що його граф уперше побачив під час своєї останньої поїздки до Неаполя. З виду подобав на великого пана., але ніхто не знав ані його прізвища, ані походження. Його можна було зустріти завсігди там, де виступала Стілля. Сьогодні в Римі, завтра у Флорентії, позавтра знову в іншому місті. Здавалося, що її спів є конечний йому до життя, як повітря.
І коли граф жив лише Стіллею від часу, як вперше її побачив, то цей незнайомий жив нею уже від шести літ. А все ж ніколи він не пробував зблизитися до неї, ніколи не представився їй, ані не писав до неї, хоч ніколи не поминув жодного її виступу й у всіх театрах мав свою зарезервовану ложу. Одягнений в темну нагортку, у великому, насуненому на очі капелюсі сидів у глибині своєї ложі тихий і заслуханий. Коли Стілля відспівала останню свою точку, він відходив, а спів іншого співака чи співачки не міг його затримати.
Хто був той дивний незнайомий? Стілля рада була про це довідатися, бо скрізь, де тільки повернулася, бачила його таємничу постать і чула його погляд на собі.
Коли жінка цікава, то завсіди дізнається того, чого хоче. Товаришки доповіли Стіллі, що таємничий незнайомий має в себе її портрет в дорогоцінних, золотих рамах, що купив його на вагу золота у славного маляра-портретиста.
Щось більше про нього важко було дізнатися, бо він ніколи з ніким не говорив і не бував ніде, а мав тільки одного товариша, не менше таємничого, як сам.
Приятель незнайомого звався Орфанік. Подобав на вченого, точніше хіміка, що живе на ласці багатого приятеля.
Худий, малий, з дуже блідим обличчям, носив у правому оці чорний монокль. В розмові вимахував руками, а під час проходів говорив голосно сам до себе. Всі знали й таємничого поклонника співу Стіллі та його дивного приятеля; вони приїжджали щороку в театральному сезоні до своєї вілли в Італії. Приятелі Стіллі й газетні рецензенти крутилися так довго коло тої вілли, поки не довідалися, хто є той таємничий незнайомий, а коли граф спитав про його прізвище, то почув:
- Князь Рудольф Горц...
Це діялося тоді, коли Молодий граф приїхав до Неаполя. Від двох місяців театр Сан-Карло був кожного вечора переповнений: всіх притягав туди спів Стіллі. Ще ніколи не була вона така захоплива й не збирала стільки оплесків.
На кожній виставі сидів граф у своєму фотелі, поруч оркестру, а князь Горц у своїй ложі.
Несподівано рознеслася по Неаполю чутка, що всіх. глибоко пройняла: Стілля хоче покинути сцену! В самому розквіті своєї краси й таланту! Хіба це було можливе?
А все ж так воно було.
Стіллю почав непокоїти той таємничий незнайомий. Вона наважилася покинути театр, щоб тільки позбутися настирливого погляду його захоплених очей.
Тому, коли граф Телєк найшов нагоду освідчитися їй, вона згодилася стати його дружиною.
Вінчання Стіллі з графом мало відбутися зараз по закінченні театрального сезону в Неаполі.
Можна собі уявити, яке враження викликала ця постанова Стіллі не тільки в мистецькому, але й в аристократичному світі!
Для князя Горца, що тратив з відходом Стіллі з театру все, що тримало його при житті, були заручини Стіллі з графом Телєком страшним ударом.
Всі запримітили, що Орфанік не відступає його тепер ані’ на хвилину й кожного вечора сидить з ним у ложі.
Вкінці надійшов день останнього виступу Стіллі. Мала попрощатися з публікою у своїй найгарнішіи креації Анджеліки д’Орляндо в найкращому творі Арконаті.
Цього вечора було стільки публіки, що ледве десята частина дістала білети. Всі сподівалися якоїсь демонстрації проти графа Телєка, а тим часом піднялася завіса п’ятого акту опери.
Цим разом князь Горц зайняв уже своє місце в ложі, ще заки Орфанік з’явився коло нього.
На сцену вийшла Стілля, ще краща, як звичайно. Відтворювала свою ролю з таким чуттям і таким хистом, що публіка німіла з подиву і захоплення.
Молодий граф стояв за кулісами і тремтів зі зворушення. Одиноким його бажанням було дочекатися кінця вистави. Тоді прогримлять останні оплески, він вирве Стіллю раз на все звідсіля-й відвезе її як графиню Телєк далеко, далеко до свого замку в Семи-городі.
Тим часом надійшла ця драматична сцена, де вмирає героїня д’Орляндо. Ніколи ще не дзвеніла так чудово чарівна мелодія мистця Арконаті... Ніколи Стілля не співала з таким чуттям... Ціла її душа спливала в строфи...
В цій хвилині розсунулася завіса в ложі князя Гйрца й показалася якась голова з довгим волоссям. На Смертельно блідому обличчі горіла пара очей несамовитим огнем.
Стілля співала останню строфу кінцевої дії... Саме приходили тут ті слова повні туги:
Чую, як моє серце тремтить,
Хочу вмерти...
Нараз урвала... Підняла руку до уст, її лице зарожевіло... Захиталася... й впала...
Публіка зірвалася зі своїх місць. В ложі князя Горца почули крик... Граф Телєк кинувся на сцену і вхопив Стіллю у рамена... поглянув на її личко... кликнув по імені й закричав:
“Не живе!... не живе!... не живе!...”
Стілля справді не жила... Чаша переповнилася вщерть... Її лебединий спів об’єднався з її останнім віддихом...
.............................................................................................................................................................................................
Молодого графа віднесли до готелю в безнадійному стані. Його не було на похоронах Стіллі.
На цвинтарі Кампо Санто Нуово, де похоронили молоду співачку, виднів на мраморній плиті лиш напис:
“СТІЛЛЯ”
Вечором по похоронах прийшов на цвинтар якийсь мужчина і стояв довго з похиленою головою над гробом. Йому здавалося, що чує ще її чарівний голос...
Це був Рудольф Горц.
Тої самоГночі князь виїхав із Неаполя в товаристві Орфаніка, а рано прийшов на адресу молодого графа такий лист:
“Це ви вбили її... Прокляті будьте, графе Телєк!...
Рудольф Горц...”
Х
Така то була ця сумна історія.
Життя графа Телєка зависло цілий місяць, мов на волоску. Не пізнавав нікого, навіть свого чури Грицька, а в гарячці шепотів ім’я Стіллі.
Але молодий організм при дбайливій лікарській опіці нарешті переміг недугу. Граф видужав і тільки як згадав пам’ятний вечір у театрі Сан Карло, не міг стримати болісного оклику:
- Стілля... моя Стілля! - і витягав тоді рамена, начеб хотів її обняти.
Як тільки молодий граф піднявся з постелі, переконав його вірний Грицько, що треба вернутися до замку в Крайовій. Перед від’їздом з Неаполя пішли оба ще на цвинтар Кампо Санто Нуово.
Молодий граф припав до могили Стіллі, Грицько відійшов на бік, шануючи його біль.
Кілька днів пізніше оба були вже в Крайовій у старому родинному замку графа. Але молодий граф не міг нічим ані тішитися ані цікавитися. Ані віддаль, ані час не могли втишити його болю.
Врешті вірний Грицько намовив свого пана на малу мандрівку в гори, сподіваючися, що там молодий граф дещо розважиться. Вони зви діли долину обох Солей, подивляли чудову високорівню Вулькану, були на горі Ретязат й нарешті добилися до села Версту до корчми Йоська.
По відході війта й інших залишився молодий граф тільки з Грицьком у корчмі і потонув у споминах. Грицько був лихий і проклинав у душі нещасний припадок, що наново пригадав його панові цю прикру неаполітанську історію.
Тим часом війт, учитель і доктор верталися домів невдоволені зі себе, бо хоч і добре сталося, що молодий граф повідомить владу в Кольошварі і прийдуть жандарми, то все ж ціла та історія в корчмі не ворожила нічого доброго для села.
Молодий граф посидів ще з годину в корчмі, потім вийшов на майдан і почав з цікавістю приглядатися горам Плази, де на високорівні Оргаль видніли сірі мури старого замку в Карпатах.
- Так ось той замок належить до того чудака, що був причиною цілого нещастя у театрі Сан-Карло, - думав молодий граф. - Але ж його тут не було від того часу й можливо, що він уже давно не живе.
А втім, пригода лісничого Миколи була дивна. Найімовірніше те, що якісь розбійники замешкали в замку і найліпше було б дати знати в місті поліції, а все ж цікаво було б поговорити з самим Миколою, думав граф і замість вернутися до корчми, пішов до хати війта.
Була третя година пополудню; війт, побачивши перед своєю хатою графа, ввесь так і розплився з чемності: “йому припала велика шана, що пан граф зайшли до його хати... ціле село Верст вважатиме пана графа спасителем... бо тільки завдяки пану графові все тут зміниться... в село заходитимуть знову туристи... й ніхто не буде вже лякатися замку...”
Граф подякував війтові і спитав, чи не міг би побачитися з лісничим.
- Чому ні, пане графе! Він хоча трохи хворий, то радо служитиме вам, пане графе! Правда, Марійко? - звернувся війт до дочки, що саме вийшла з хати.
- Так, пане графе, - відповіла Марійка. - Йому вже. Богу дякувати, краще.
Молодий граф подивився з приємністю на гарну дівчину, а довідавшися, що це суджена Миколи, спитав:
- Як зачуваю, то лісничому вже краще... маєте, певно, доброго лікаря в Версті?
- Ще й якого доброго! - відповів війт.
- Так, прошу пана, - докинула Марійка, - маємо доктора Патака.
- Чи.не той сам, що ходив з Миколою до замку?
- Так, пане графе!
- Я хотів би поговорити з Миколою.
- Прошу дуже.
- Не журіться, панно Марійко, не буду його довго непокоїти. А коли ж весілля?
- За два тижні.
- Ну, то, як позволите, пане війте, я запрошуюся на весілля.
- Просимо, просимо! Велика це честь для нас, - говорив війт, а Марійка додала, спалахнувши:
- Коби тільки виздоровів до того часу, бо, як знаєте, пане графе, його хвороба не така собі звичайна...
Вона мала на думці “духів”, що причепилися до хвороби Миколи...
- О, тим не журіться, панно Марійко. Впевняю вас, що все буде гаразд. Я повідомлю владу й жандарми зроблять на замку порядок, - відповів граф і, не хотячи слухати далі про духів, попросив, щоб його запровадили до Миколи.
Марійка завела його до кімнати, де сидів лісничий у великому старому кріслі й відійшла.
Лісничий Микола знав уже, що два подорожні ночували у Йоськовій корчмі та що’один з них був графом; він чемно привітав гостей.
- Пане лісничий, - заговорив граф, простягаючи руку, - прошу вас, скажіть мені, чи й ви .вірите, що в’замку є духи?
- Я примушений в це повірити, пане графе!
- І справді вас трутила якась рука, як ви хотіли вилізти на мур?
- Щодо цього нема сумніву.
- Чому ви так думаєте?
- Духи не бажають того, щоб хтось дістався до замку.
Лісничий почав оповідати, хоч знав уже від війта, як на ті справи дивиться молодий граф. Дійшовши до того місця, де доктор не міг рушитися з місця, спитав:
- Як це пояснити, пане графе, що докторові ноги мов приросли до скали?
- Може, доктор став у яку щілину в скалі й тому не міг рушити ногами.
- То була б якась рана, якийсь знак.
Молодий граф признав лісничому слушність, не знаючи, що відповісти, а лісничий додав:
- Зрештою, про це не можу так добре знати, бо це відносилося до доктора. Знаю тільки докладно, що мені трапилося.
- Так... так... лишім доктора, а говорім про вас, - сказав граф.
- Мене трунула з муру якась рука.
- А нема знаку, нема синця?
- Нічого нема, пане графе, а все ж одна моя рука і цілий бік були мов спараліжовані.
- І це було тоді, як ви хотіли вилізти вже на мур?
- Так, тоді. Я мав іще стільки свідомості, що вхопив другою рукою за ланцюг, як летів у долину. Щойно впавши на землю, я втратив пам’ять.
Граф недовірливо хитав головою, а Микола говорив далі:
- Те, що. оповідаю, пане графе, не видумка і доказом цього є хоч би те, що вже вісім днів лежу в постелі.
- Не перечу, це був небезпечний упадок.
- Небезпечний і, напевно, була в тому чортівська рука.
- Ні, - засміявся граф, - я в це ніколи не повірю.
- Ну, то виясніть мені, що це було?
- Зразу цього зробити не можу, але побачите, що все виясниться цілком просто.
- Дав би Бог!
- А скажіть мені, - зачав знову граф, - чи той замок належав завсіди до родини князів Горців?
- Так, пане графе! Він і далі до них належить, якщо князь Рудольф ще живе, бо вже від двадцяти літ нічого про нього не чути.
- Від двадцяти літ?
- Так, пане графе! Він виїхав і залишив замок на старих елуг, але вони вже всі померли.
- І відтоді ніхто не був у замку?
- Ніхто.
- Ну, а що говорять люди про князя?
- Кажуть, що, певно, помер.
- Помиляються, пане лісничий - я бачив князя Рудольфа п’ять літ тому.
- Він живе?
- Так... в Італії... в Неаполі.
- Ви бачили його?
- Так, перед п’яти літами.
- А тепер?
- Відтоді нічого про нього не чув.
Лісничий замовк; якась думка прийшла йому до голови, але не зважувався її висказати. Вкінці рішився:
- А, може, це князь Рудольф вернувся до замку й не хоче, щоби про це хто довідався?
- Ні... це неможливе!
- Бо й справді - чому він ховався би... і не хотів, щоб хтось побачив його...
- Певно, що так... - притакнув граф, але в душі подумав собі, що гадка лісничого була зовсім імовірна.
Князь був завсіди диваком і дуже можливо, що по пригоді в Неаполі прибув до замку й хоче бути цілком сам, використовуючи забобони темного народу в тім краю. Але враз пригадав собі, що піддавати цю думку верстянам не було би в його інтересі й заговорив:
- Якби це князь Рудольф, то так виходило би, що князь і чорт - це одно й те саме.
Побувши ще хвилину у лісничого, граф змінив тему розмови. Бажав Миколі скорого видужання, бо весілля з гарною Марійкою вже не за горами, а він хоче на ньому бути.
Попрощавшися, вернув у глибокій задумі до корчми.
О шостій годині подав Йосько вечерю. Корчма була порожня, але Йосько впевняв, що це лише тому, що люди не хочуть непокоїти пана графа.
Коло восьмої спитав Грицько:
- Пан граф не будуть уже потребувати мене?
- Ні.
- Піду на майдан викурити люльку.
- Добре, Грицьку.
Молодий граф простягся вигідно у фотелі й потонув у спогадах. Йому здавалося, що він у Неаполі в театрі... що бачить князя Горна в ложі, як дивиться на молоду співачку, наче б хотів її загіпнотизувати... Потім пригадав собі лист, де його обвинувачують в убивстві Стіллі...
Так роздумуючи, граф здрімався. Але це був тільки легкий півсон. Нараз йому видалося, що чує якийсь надзвичайно солодкий і мелодійний голос у залі, де був сам, зовсім сам.
Не знаючи, що це, сон чи ява, почав надслухувати.
Такі Справді, це ця чудова мелодія, романси мистця Стефано й він чує навіть виразно слова:
В садок тисячеквітний
Ходімо, моє серденько...
Молодий граф знав цю пісню... Її співала Стілля на останньмоу свойому виступі...
Ще хвилину плила солодка мелодія з невидних уст, потім спів замовк...
Граф обернувся різко... Хотів зловити хоч іще один звук, хоч далекий відгомін того найдорожчого йому в світі голосу...
Але скрізь було тихо.
- Її голос... - говорив збентежений. - Так... це був її голос... цей голос, що я його полюбив над усе в світі...
Прочунявши цілком, сказав:
- Я спав... це мені тільки снилося!
ХІ
На другий день прокинувся граф, як тільки почало зоріти. По неспокійній ночі він був мов запаморочений.
Того дня мав з Грицьком іти до Кольошвару.
Були вже в Петрошень і Лівадзель, а тепер хотів граф побути ще кілька днів у столиці Залісся. Відтіля вони мали поїхати залізницею на Угорщину.
Граф одягся і вийшов на майдан. Тут почав з приємністю оглядати схід сонця на високорівні Оргаль.
Роздумував, чи повідомити поліцію в місті, чи взагалі не мішатися до цього. Було б добре помогти темним, забобонним верстянам, але, якщо справді князь Рудольф живе в замку, то краще було цього не робити.
На майдан прийшов Грицько, а молодий граф оповів йому, про все й запитав, що він про це думає.
- Пане графе, - відповів Грицько. - Це дуже можливе, що князь Рудольф грає там у замку ролю чорта, але пощо ми маємо мішатися до того? Хай верстяни самі дають собі раду; це не наша справа.
- Добре кажеш, Грицьку, - притакнув граф. - А щодо війта й інших, то вони самі ‘повинні знати, що робити, - завважив граф.
- Певно, що так! Повинні самі звернутися до . поліції, - потакнув Грицько.
- По сніданку йдемо, Грицьку, далі.
- Добре. Все готове.
- Але заки зійдемо в долину Солі, підемо ще в гори Плази.
- Пощо?
- Так мені щось захотілося. Втратимо на це не більше, як півдня.
Грицька здивував цей новий план графа; йому здавалося, що це недоцільне, але нічого не говорив, бо бачив, що молодого графа опанували знову болючі спогади.
Граф був усе ще під враженням співу, що його чув у сні.
Але невже ж це був сон?...
Усе це так дивно вплинуло на молодого графа, що він хотів конечно піти хоч під оборонний мур, коли вже не до середини замку.
Але це хотів так зробити, щоб ніхто з верст ян нічого про те не знав, бо зразу зачались би переконування і просьби, щоб не йти туди. Тому вирішив, що вийдуть зі села так, наче б ішли до Кольошвару, а потім скрутять на стежку, що її він запримітив з майдану; вона вела з гори Ретязат на гору Вулькан. Туди можна було дістатися на збіччя гір Плази, не потребуючи йти через село Верст.
Біля полудня, заплативши солений рахунок приємно всміхненого Йоська, молодий граф пустився в дорогу.
Війт, гарна Марійка, вчитель, доктор та інші верстяни вийшли на гостинець, попрощати рідкого гостя.
Навіть лісничий Микола вийшов з хати, а доктор завважив чванькувато, що ще трохи й він його зовсім вилікує.
- Гратулюю, - сказав молодий граф до Миколи, - а вам, панно Марійко, також; це головно ваша дбайлива опіка поставила його на ноги.
- Дякуємо, - відповіла Марійка на радощах.
- Щасливої дороги! - говорив лісничий.
- Дай Боже! - відповів граф, сумно всміхаючись.
- Просимо вам, пане графе, ще раз дуже, не забудьте сказати в місті про замок, - кликав війт.
- Ні, пане війте, не забуду, - відповів граф. - Але коли б я десь у дорозі затримався, можете й самі в простий спосіб звільнитися від того непривітного сусідства.
- То легко сказати... - пробурмотів учитель.
- ...І зробити, - відповів граф. - За двадцять чотири години жандарми виполошать усіх “духів” зі замку, як тільки того забажаєте.
- А хіба жандарми дадуть раду духам? - спитав вівчар Федь.
- Навіть духам! - запевнив граф.
- Пане графе, - обізвався доктор, - якщо б ви пішли були тоді зі мною і з Миколою, то певно так би не говорили.
- Ні, пане доктор, - засміявся граф, - все говорив би те саме, що тепер, навіть хоч би мої ноги не раз, а кілька разів приросли до землі...
- Ноги... так, пане графе, і то в чоботах... Ми попали в царство духів... де все було можливе...
- Не переконаю вас, - сміявся граф, - але думаю, що чоботи жандармів не приростуть до землі, як ваші...
Молодий граф ще раз попрощав Йоська, що низько йому кланявся, війта й усю громаду, та відійшов з Грицвком.
За годину вони були вже на правому березі ріки і спиналися на хребти Ретязату.
Грицько нічого не говорив, бо бачив, що нічого не поможе, боявся тільки, щоб його пан не вліз знову в якусь халепу.
По двогодинному ході граф і Грицько сіли трохи відпочити.
В тому місці Волоська Сіль йшла крутим поворотом направо; з другого боку видно було вже високорівню Оргаль.
Граф і Грицько мусіли перейти на другий беріг ріки, „щоб дістатися до замку. Ця дорога була вдвоє довша, але вони все ж надіялися, що дійдуть до замку за дня й молодий граф зможе його оглянути. Потім зійдуть на ніч до Лівадзель, а рано підуть до Кольо-швару.
По півгодинному відпочинку подорожні вирушили в дальшу дорогу. Грицько насилу стримався від зав-ваги:
- Це зовсім безпотрібне йти далі! Повернімо я плечима до того проклятого замку й вертаймо.
Перейшовши на другий бік ріки, побачили, що дорога буде дуже тяжка. Грунт був тут кам’янистий; повно було провалів і гірських потоків. Стежки не було ніякої. Вони обчислили, що за годину будуть на Вулькані, тим часом ішли повних п’ять годин.
Вправді, цей бік гір Плази не був такий залісе-ний як той, що ним ішов Микола з доктором, зате були тут інші перепони. Стрімкі скелі, глибокі провалля, гостре каміння перегороджувало дорогу.
Годину тривало, заки видрапалися на склін гори й направду здавалося, що замок тому був такий недоступний, що дістатися до нього було так тяжко.
Вийшовши на високорівню Оргаль, подорожні побачили на її вершку замок, який здалека нічим не ріж-нивсй від диких скель.
Молодий граф і Грицько йшли до замку з північного боку, Микола й доктор ішли туди зі сходу, де була замкова брама і звисний міст. Від півночі був тільки оборонний мур й відтіля ніяк не можна було дістатися досередини; але це молодого графа не бентежило; він не мав наміру входити до замку.
Було пів до сьомої вечором, коли граф і Грицько стали на вершку високорівні. Перед ними сіріли старі мури замку, його башти й вежі. Біля одної з них видно було старий бук з обломаним гіллям. Південно-західний вітер грався його листям.
І бук і замок виглядали дуже старі й граф переконався, що Федь мав слушність, коли говорив, що замок не постоїть вже довго.
Всередині замку певно були великі зали, стародавні кімнати, зброївні, темні підземелля й покручені коридори.
Ніяке інше місце в світі не було відповідніше на осідок для князя Горца від цього старого, опущеного замку.. Тут він міг жити спокійно, переконаний, що ніхто про це не довідається.
Але назверх ніщо не вказувало на те, щоб у замку хтось мешкав. З коминів не підіймався дим, вікна були щільно позамикані, навіть голос пташок не турбував мертвецької тиші старого замчища.
Молодий граф приглядався мовчки й задумано старій будівлі.
Колись у тому старому замку було гамірно, колись кипіла в ньому життя, а на оборонному валі вартувала озброєна сторожа.
Грицько відійшов на бік, залишаючи графа у спокою, та коли сонце сховалося за верхи гір Плази, а долину обох Солей почали сповивати вечірні сутінки, Грицько заговорив:
- Пане графе... темніє. Наближається ніч.
Граф наче не чув.
- Пора вже йти, - почав знову Грицько. - В Лівадзель позамикають усі корчми.
- Зараз, Грицьку, зараз іду, - відповів граіф і стояв далі, наче вкопаний у землю.
- Не забувайте, що ті скелі ми з трудом пройшли в білий день, а що буде вночі...
- Правда, правда, Грицьку... зараз уже йдемо...
Здавалося, що щось здержує молодого графа й він не може відійти від замку.
Може і йому, як докторові, приросли ноги до скелі?...
Ні! Його ноги були вільні, він ходив сюди й туди по високорівні, а коли б хотів відійти, ніщо б йому не перешкодило...
- Пане графе, йдемо? - не витримав Грицько.
- Так, так, - відповів граф і не рухався з місця.
Тим часом на високорівні почало вже добре вечоріти. Замок оповили вечірні тіні, але ані в одному вікні не блиснуло світло.
- Пане графе, та ходім уже! - просив Грицько.
Граф пустився вже йти до нього, коли враз на замковій терасі там, де ріс ославлений бук, появилася якась мрячна з’ява...
Граф спинився і вдивився в з’яву.
Це була молода жінка, її довге волосся було розпущене, а руки простягнені. Вона мала на собі білий одяг.
Ах, цей одяг! Чи не був це одяг Стіллі, що вона його мала на собі під час кінцевої сцени в театрі, коли траф бачив її останній раз?
Так! Це була Стілля! Вона простягла руки до графа й дивилася на нього палаючими очима.
- Це вона... вона... - крикнув граф, хитаючися, і був би впав лід муром, коли б Грицько його не підтримав.
З’ява зникла...
Як дивно! Одна мить і граф пізнав Стіллю.
- Вона, це вона!... Стілля живе!... - закликав.
ХІІ
Хіба це було можливе? Стілля, що її граф ніколи не думав уже побачити, появилася на замковій терасі! Це йому не привиділося, бо й Грицько її бачив!... Це була, певно, вона й мала на собі той сам одяг, що в ньому виступала останній раз у театрі Сан-Карло!
Молодий граф бачив її на власні очі. Чи справді ця обожана жінка, що мала бути його дружиною, була ув’язнена від п’яти літ у тих заліських горах? Хіба ж це було можливе, щоби Стілля воскресла? Чи князь Горц схопив її тоді мертву й завіз до свого замку в Карпатах? Чиї ж це похорони відбулися тоді на цвинтарі Кампо Санто Нуово у Неаполі?
Все це було неймовірне, подобало на чудо й граф сотню разів повторював це собі вперто... А все ж Стілля була на замку... Вона жила, бо він бачив її на терасі!...
Книга: Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ
ЗМІСТ
| 1. | Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ |
| 2. | Одинокою рослиною, яка тут росла, був чортополох, що його насіння... |
| 3. | Присутні, що слухали того, як молодий граф говорить свобідно й з... |
| 4. | Молодий граф пробував зібрати свої думки, й рішився: за всяку ціну... |
| 5. | Граф був уже на естраді й простяг руки до Стіллі, що далі стояла... |
На попередню
|
|
