Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ
Молодий граф пробував зібрати свої думки, й рішився: за всяку ціну вирвати Стіллю з рук князя Горца, що в’язнив її в замку в Карпатах від п’яти літ!
- Слухай, Грицьку... - заговорив придавленим зі зворушення голосом, - розумієш ти що з того... бо я вже нічого не розумію. Мені здається, що я збожеволів...
- Успокійтеся, дорогий мій пане!
- Перш усього мушу дістатися до неї... до неї... ще нині...
- Може би так завтра?
- Кажу тобі: нині... Вона є тут... І бачила мене, так як я її... Вона жде на мене...
- Ну, добре, але коли й я піду з паном графом...
- Ні! Піду сам.
- Хочете йти самі?
- Так.
- Але як дістанетеся туди, коли лісничому Миколі це не вдалося?
- Мені це вдасться!
- Брама замкнена...
- Нічого. Найду якусь щілину в мурі... Я мушу туди дістатися!...
- Позвольте мені, пане графе, іти з вами, прошу вас!
- Ні, Грицьку, підеш до Версту... Ні!... не до Версту, не треба, щоб там знали... підеш до села Вулькану й там переночуєш... а коли мене там до рана не буде, підеш до міста - даш знати поліції, все розкажеш і прийдеш сюди з жандармами... Хай обстрілюють замок. А ти тут зачекаєш. Ах! Господи, вона живе. Ніщо, тільки б дістати князя Горца у руки!...
Грицько бачив, що його пан уже зовсім не володіє собою.
- Ну, йди, Грицьку, - приказав граф.
- Мушу йти?
- Так, - відповів граф і почав відходити.
Грицько постояв ще хвилину на місці, але побачивши, що на впертість графа нема ради, почав потішати себе, що його пан так чи так не дістанеться до замку й прийде до Вулькану... завтра... а може, ще й нині вночі...
Тоді вони оба підуть до міста... повідомлять поліцію... і те, що не вдалося Миколі ані графові, напевно вдасться жандармам... Вони дадуть собі раду з князем Горцем, звільнять бідну Стіллю, зруйнують замок у Карпатах... так, що не залишиться з нього камінь на камені...
Так роздумуючи, зійшов вірний Грицько з високорівні і подався в напрямі Версту.
Тим часом граф ішов довкола оборонного валу.
Крізь його голову пролітала хмара думок.
Тепер він був уже певний, що князь є в замку, коли там була ув’язнена Стілля...
Але як дістатися до неї?...
Перешкоди, що їх лісничий не міг перемогти, він переможе!... Це не була відвага, що перла його до тих старих мурів; це було велике кохання до тої жінки, яку вважав за мертву!
Граф знав, що дістатися до замку буде можна тільки з південного боку, де є брама і звис ний міст. Пустився в тому напрямі довкола оборонного валу.
Вдень було б неможливо вилізти на мур, бо на замку його побачили б, але вночі це могло вдатися.
Тим часом зробилося так темно, що граф ішов далі напомацки, інстинктивно оминаючи скелі й провалля, що були довкола муру. Так дійшов аж до другої башти, але тут попав між такі скелисті дебрі, що не міг з них вийти. Покалічив собі руки, щохвилини падав, а тим часом над його головою зривалися зі скель гірські орли з диким криком.
Ах, чому не задзвонить дзвін у замковій каплиці? Чому не блисне світло з башти, що про нього оповідали Микола і доктор?
Він біг би з утіхою на голос дзвону й на це світло!
Але ні! Ніщо не каламутило мертвецької тиші. Ніщо не роз’яснювало темної ночі...
Вже більше як годину блукав граф поміж скелями й почав боятися, чи не зійшов уже задалеко в долину. Вкінці спинився, ламаючи руки в одчаю. Куди йти, щоб дістатися до брами? Чи підождати до рана? Але тоді побачать його зі замку... Рудольф Горц добре буде його пильнувати!
Тільки вночі й то зараз мусить дістатися до замку, але він не може цього зробити через ту прокляту темінь!
Одчаяний до краю, крикнув:
- Стілля... моя Стілля!...
Хіба він вірив, що ув’язнена вчує його голос?
А все ж таки кликав кохану по імені, аж відгомін котився по горах.
Нараз побачив світло, що плило звисока.
- Замок... ось і замок... - сказав він до себе.
І справді, в одній замковій вежі блиснуло світло.
Граф повірив, що це Стілля засвітила світло, щоб показати йому дорогу до брами...
Почав іти за світлом. Зайшов задалеко направо й тепер вертався. Небавом був уже недалеко замкової брами. Чи вдасться йому дістатися досередини?..
Граф підійшов ближче; звисний міст був спущений... Брама створена...
Не надумуючися, ввійшов крізь браму...
Але ледве поступив кілька кроків, звисний міст з лоскотом піднявся й брама замкнулася.
Граф був в’язнем замку в Карпатах...
ХІІІ
Мешканці Версту й туристи знали замок у Карпатах тільки здалека. Зблизька ніхто його не бачив, бо одних стримував страх, других тяжкий доступ до нього. Тому всім здавалося, що замок у Карпатах - то лиш старі звалища.
Тим часом так не було. Будівля із старої твердині іа оборонним муром була ще ціла й могла помістити в собі цілий відділ війська.
Там були ще великі зали, глибокі підземелля, льохи й ріжні ходи та підземні дороги, що зверху поросли травою. Головна башта підіймалася на три поверхи, а в ній були гарні зали, де зовсім вигідно можна було мешкати. Замість крівлі вона мала терасу, звідки можна було дістатися до обох веж. З тої тераси сходилося кам’яними сходами й до замкового городу, де були ще тут та там керниці; вода з них плила до потока Няди. Довгий підземний коридор єднав замок з дорогою, що вела до села Вулькану. Так виглядав замок усередині. Його геометричний план був дуже складний і подобав на старовинний лабіринт.
Цікаво, чи молодий граф найде в ньому нитку Аріадни подібно, як легендарний Тезей?
Коли за молодим графом брама з грюкотом замкнулася, він ані трохи тим не збентежився. Навпаки, зрадів, що нарешті найшовся в замку князя Горца, де була його Стілля; він рішився віддати навіть життя, щоб тільки її визволити.
Коридор, що до нього ввійшов граф, був широкий й доволі високий. Мав кругле склепіння, а в стінах численні заглибини. Але в коридорі було так темно, що граф міг посуватися вперед тільки крок за кроком.
Він звернув наліво й, обтовкуючись від стіни, йшов далі. За останнім закрутом натрапив на якусь завісу. Обережно підняв її й перейшовши крізь якийсь отвір, знову зачав іти вперед. Враз приспішив ходи, але все щось його спинювало: то якийсь мур, то якийсь закрут, то знову вибої під ногами. Йому здавалося, що замість іти до вежі, він вертається назад. Почав гарячково шукати іншої дороги.
Але скрізь було так темно, що ніяк було визнатися. Це був справжній лабіринт.
Граф задумався. По тому, що він не йшов ані вгору, ані вниз, можна було пізнати, що з тої галереї він не дістанеться до вежі.
Певно, було якесь інше получення між замковою брамою й вежею, але він про нього не знав.
Почав наслухувати, чи не вчує якого голосу, або кроків, але дарма! Тоді почав так голосно кликати Стіллю, що, певно, його голос чути було аж у вежі; але й це нічого не помогло. Граф відчув, що сили його покидають.
Відколи вийшов з Версту, не їв іще нічого, був голодний і спрагнений; ніч була холодна і він дзвонив зубами.
Була, може, дев’ята година вечором, коли граф, поступивши вперед, учув, що під його ногою нема землі. Нахилився і діткнув рукою сходів.
Зачав сходити ними вниз й начислив їх щось шістсот сім, коли нараз на кілька кроків перед собою побачив світло.
- Може це вона?... - заговорив зі зворушенням до себе й пустився бігти в напрямі світла.
Нараз зашпортався й упав через поріг до якогось льоху, що був на яких дванадцять стіп глибокий; його кругла стеля спиралася на вісьмох стовпах. Вгорі на середині звисала зі стелі скляна баня, а в ній горіло жовте світло.
Проти дверей, що ними граф увійшов, були ще другі двері, оковані залізом. Вони були замкнені.
Біля одної стіни льоху була постіль, а властиво кам’яна прича, на яку хтось кинув подушку й накривало, один стілець і тяжкий стіл, прикріплений залізними штабами до муру. На столі стояла в глечику вода, здоровий кусень сухого хліба й шматок зимного м’яса.
Усе це вказувало, що в замку сподівалися гостя у тому льоху.
Граф був такий голодний, що перш усього забрався до їжі. Покріпившися дещо, хотів зібрати думки, але дарма. Останками своїх сил доволікся до причі, коли враз світло погасло й він проти своєї волі запав у глибокий сон.
Як довго спав, того ніяк не міг собі уявити. Його годинник стояв, а льох роз’яснювало знову жовте світло.
Граф встав з постелі й перейшовся по льоху; двері, що ними він увійшов, були далі створені, а ті другі все ще замкнені.
Під час його сну був хтось у льоху, бо на столі стояв знову хліб з м’ясом, а глечик був наповнений свіжою водою.
Граф ходив по льоху й роздумував, чи вийти тими створеними дверми назад до галереї, чи ждати тут в льоху до рана на Грицька, що прийде з жандармами з міста.
Нараз почув поза замкненими дверима якийсь шелест. Миттю приложив до них вухо й почав наслухувати...
Хтось ішов до дверей; чиїсь кроки було чути чимраз виразніше.
Граф вийняв кинджал і, стиснувши його міцно в руці, застиг в ожиданні. При тім думав: коли відчиняться двері і ввійде якийсь слуга князя, то він кинеться на нього й примусить завести себе до вежі.
Коли ж то буде сам князь Горц, то вб’є його без милосердя.
Двері не відчинилися... але молодий граф почув за ними голос Стіллі... Так! Це був її ніжний, чарівний голос. Вона знову співала цю прегарну мелодію, що нею заколисала його вчора до сну:
В садок тисячеквітний
Ходімо, моє серденько...
Слова проникали аж до глибини душі молодого графа... Заслухавшися в солодкий спів, забув про цілий світ, а тим часом Стілля повторяла чарівний рефрен:
Ходімо, моє ти серце!
Ходімо!
Але не відчиняла дверей! І він не міг дістатися до неї, щоб вхопити її в свої рамена...
- Стілле... моя Стілле!... - закликав граф у розпуці, вдаряючи об тяжкі двері.
Але кроки за дверима почали віддалятися... а спів затих...
Граф кинувся, щоб виламати тяжкі двері, та вони навіть не подались.
Нараз осліпила його страшна думка:
- Збожеволіла!... - крикнув... - Вона збожеволіла... бо не пізнає мого голосу... не відповідає на мій заклик... П’ять літ ув’язнена в страшному замку... вона втратила розум!..
Відійшов від дверей. Його очі горіли несамовитим вогнем, волосся було розбурхане, обличчя страшне.
- Мені здається, що я збожеволів вже також, - заговорив сам до себе й почав бігати по льоху, мов дикий звір у клітці. Вкінці закричав:
- Ні!... і ще раз ні!... Не можу збожеволіти... мушу видістатися з цього льоху!...
І побіг до перших дверей...
Але вони були замкнені... Замкнулися без гомону тоді, як він слухав співу Стіллі...
Молодий граф був ув’язнений у льоху.
XIV
Граф мав доволі часу, щоб усе як слід передумати. В його розбурханих думках спомин Стіллі був найсильніший; він ще довго наслухував, чи не долетить до темного підземелля хоч відгомін її співу. Але дарма!
А, може, йому це тільки причулося? Це вона співала тут перед годиною у підземеллі і це її він бачив на вежі!
Думка про божевілля Стіллі не покидала графа.
Ах, коби він міг забрати її відсіля, з того проклятого замку й завести до Крайової! Його опіка й безмежне кохання привернули би їй, певно, здоров’я!
Так роздумував граф довгі години й не міг ніяк успокоїтись.
Вкінці зрозумів, що треба холоднокровно щось придумати.
- Мушу втекти... - сказав собі, - рішуче мушу втекти... як тільки відчиняться двері... але що тут хтось входить лише під час сну... то прикинуся, що сплю!...
Враз видався йому його довгий, твердий сон дивним. Чи не було в хлібі або в воді якогось насонного наркотику? Не буде вже їсти ні пити!... Небавом, певно, хтось надійде...
Лежачи на постелі, почав наслухувати, чи не зближається хто до одних або до других дверей. Але скрізь було тихо...
Тоді граф зірвався з постелі й почав знову неспокійно бігати по келії. Голова йому горіла, він душився, бо в льоху вичерпалося вже майже все повітря, що найшло туди передше крізь відчинені двері.
Нараз почув легкий подув вітру з гори...
Так, у стелі над одним стовпом мусів бути якийсь отвір.
Миттю виліз по кам’янім стовпі під стелю. Так, там була справді мала щілина в мурі й крізь неї побачив граф над собою мов дно висохлої керниці, куди падало згори трохи світла.
На дворі був день, а по скісних проміннях сонця граф пізнав, що це могла бути п’ята година зпо-лудня.
Отже, він спав повних чотирнадцять годин і якщо вони з Грицьком вийшли з Версту 11 липня, то нині мусіло бути 13 липня...
Пролізти крізь вузенький отвір угорі було неможливо й граф мусів злізти по стовпі знову вниз.
Так, видістатися з тої келії можна було тільки дверми...
Перші двері, що він ними ввійшов, були дубові й мали тяжке залізне окуття; не було що й думати про те, щоб ними видістатися з льоху.
Здавалося, що другі двері, за якими граф чув голос Стіллі - слабші й граф рішився саме тими дверми вийти.
Зрештою, він не мав часу довго роздумувати; кожної хвилини міг хтось увійти. Мешканці замку могли цілком слушно припускати, що він спить, випивши насонний напій.
І граф зачав спішно вирізувати ножем неоковану залізом частину дверей. Старався робити це тихо й переривав часто свою працю, пильно наслухуючи.
За три години дерево в залізному окутті було видовбане й двері відчинилися з голосним скрипінням.
Граф стримав віддих і вийшов до малих сіней. Скрізь було тихо. Сонце сховалося вже, мабуть, давно за гору Ретязат, на небі переморгувалися зорі, а на сході вийшов із-за хмар блідий півмісяць.
Могла бути дев’ята година вечором.
Граф увійшов ще раз до льоху, напився води й вкроїв собі. шматок хліба. Потім прикріпив ніж до пояса й вийшов з келії, замикаючи за собою двері.
Коли подумав, що тепер зможе вкінці дійти до нещасної Стіллі, серце било йому голосно з радості.
За хвилину натрапив у темних сінях на сходи й зачав іти ними вгору. Пройшовши сімдесят сім ступнів, вийшов наверх. Звідсіля вів кудись темний коридор. Вже півгодини йшов ним граф і ніякі двері, ані ніяка інша перешкода не спиняла його. Мав враження, що той коридор веде до оборонного валу на високорівні Оргаль.
Зупинився на хвилину, щоб відітхнути й зачав знову йти перед себе.
Нараз запримітив, що стоїть перед якоюсь стіною. Коридор був замурований.
Усі дотеперішні зусилля розбилися знову об цю перешкоду й граф не міг стримати розпучливого крику. Йому закрутилося в голові, коліна під ним угнулися і він впав, як довгий, під муром.
Але за хвилину побачив, що кам’яна долівка має в тім місці риси й рухається; миттю зачав знімати одну кам’яну плиту за другою. В долівці зробився малий отвір; крізь нього продиралося світло; граф почув якийсь шелест.
Глянув вниз і побачив під собою замкову каплицю.
Каплиця, збудована в готицькому стилю, мусіла бути колись дуже гарна, але тепер це була тільки руїна. Вправді, тут і там видно було ще мармурові плити, де спочивали предки родини Горців, але вікна каплиці були без шиб, престіл був повалений і ціла обстанова знищена. Однак на дзвіниці висів ще славний дзвін, що лякав верстян; від нього звисав аж до долівки ланцюг.
В каплиці доглянув граф чоловіка, що держав у руці ліхтарку, а коли світло впало на його лице, граф пізнав Орфаніка, того дивака-вченого, що завсіди держався товариства князя Горца.
Коли граф мав іще які сумніви щодо того, чи князь є в замку, то тепер вони зовсім розвіялися, бо там, де був Орфанік, мусів обов’язково бути й князь Рудольф Горц.
Але що робив той Орфанік тут у каплиці так пізно?
Граф з цікавістю почав приглядатися.
Орфанік клячав на землі й прикріплював до залізних мін дротики, розвиваючи їх з клубків, що лежали в в одному куті в каплиці. Він був такий зайнятий своєю працею, що, певно, не запримітив би графа навіть тоді, якщо граф підійшов би близько до нього.
- Ах, чому ця діра в стелі була така мала? Чому не можна було нею пролізти! - думав собі граф. - Він увійшов би до каплиці й кинувся би на того Орфаніка та приказав йому завести себе до вежі...
- А, може, це краще, що він недоглянений, незав-важений ніким розкриє тайні наміри тих людей...
За кілька хвилин з’явився в каплиці ще один мужчина. Це був князь Рудольф Горц. Він майже не змінився за стільки літ. Це була ця сама постать, що в Неаполі. Висока, худа, з блідим обличчям, довгим, розбурханим волоссям та несамовитими очима.
Князь підійшов до Орфаніка, приглядаючися його роботі.
По хвилині вчув граф Телєк їхню розмову.
XV
- Чи скоро скінчите, Орфанік?
- Так; саме докінчую.
- А в бастіонах усе вже готове?
- Все.
- Бастіони й каплиця получені з вежею?
- Так.
- Буде час втекти?
- Так, буде ще час.
- А коридор вільний?
- Так.
Хвилину запанувала мовчанка й Орфанік прикріплював далі дротики до мін.
- Ах, мій старий замку! - закликав нараз князь. - Тих, що хотять дістатися сюди, буде це дорого коштувати!
Князь сказав це таким голосом, що граф аж здригнувся.
- Чи були які вістки з Версту?
- Так, перед четвертою я дістав їх.
- Вночі буде приступ?
- Ні, щойно рано.
- Коли Грицько прийшов до Версту?
- Перед двома годинами й привів із собою жандармів з міста.
- Га, трудно! Мусить бути так, як ми рішили, Орфанік! Замок не може боронитися своїми звичайними способами перед графом Телєком і тими всіма, що хотять тут дістатися, - сказав князь і замовк.
По хвилині заговорив знову:
- Орфанік, а дроти? Треба так зробити, щоб про це ніхто ніколи не довідався, що між замком і селом Верстом була комунікація...
- Перетну дроти.
Нарешті ми дійшли в нашім оповіданні до того місця, де зможемо розказати читачам, в який то спосіб замок лякав верстян і що це за дива й страхи були в ньому.
Вже на початку ми згадали, що ця історія відбувалася в останніх десятиліттях XIX ст. Вчені відкрили електрику. Винаходи Едісона й його наслідників увійшли в життя.
Між всяким електричним приладдям був і телефон, уже дуже удосконалений, і передавав дуже точно розмову, спів, а навіть найменший шелест. Люди могли порозуміватися при помочі того апарату на віддаль, зовсім так само, якби говорили зі собою зблизька.
Орфанік був техніком і працював уже від багатьох літ над тим, щоб пристосувати електричну енергію до практичних цілей.
Він дійшов у своїх дослідах до дуже добрих ви-слідів, але інші вчені не вірили в його винаходи й Орфанік, відсунувшися від усіх, працював далі сам, але попав у нужду. В тому часі зустрів його князь Рудольф Горц. Зацікавився його працею і помагав йому грішми. Вкінці дійшло до того, що князь став одиноким власником Орфанікових винаходів.
Від того часу вони й зажили вже разом; оба ці диваки підходили один до одного. Ніколи не розлучалися, навіть тоді, коли князь Горц ганяв по всіх містах Італії за Стіллею.
Але тоді, як князь захоплювався співом великої артистки, Орфанік викінчував свої праці й саме в останньому році перед смертю Стіллі він дійшов до небувалих вислідів у ділянці електрики.
По трагедії в Неаполі Горц від’їхав з Орфаніком до свого замку в Карпатах. Тут він уладив усе так, щоб про те, що він є в замку, ніхто не міг дізнатися.
Із замку вів підземний коридор аж до села Вулькану. В околиці про цей тунель ніхто не знав, тільки один старий слуга родини князів Горців. Той слуга, дуже певна людина, приносив до замку тим тунелем в означені дні харчі й усе потрібне до життя.
Сам замок, а головно його середуща башта, ще дуже добре збереглись і можна було там зовсім вигідно мешкати. Тому Орфанік міг у замку свобідно далі працювати над своїми винаходами.
На бажання князя він збудував машину, що кидала світло або стовпи вогню, видавала несамовиті крики або дикий рев і це могло видаватися диявольськими штуками для тих усіх, що про таку машину не знали. Також получив підземним кабелем замок із селом Верст.
Таким чином вони знали про все, що говорять і що роблять у селі.
Той телефон уладив Орфанік так, що повів дріт із замкової вежі річищем потока Няди аж до корчми Йоська й прикріпив його до того вікна, що ніколи не відчинялося і було закрите зеленню. Між тою зеленню він заховав маленький телефонічний апарат.
Орфанік улаштував цілу апаратуру, прийшовши до корчми переодягнений за туриста.
Апарат був знаменитий і передавав кожне слово, кожний рух дуже точно.
Першого року було все гаразд, і ніщо не заколочувало спокою мешканців замку. Погана слава замку держала всіх здалека від нього й нікому не приходило навіть на думку, що в замку, крім духів, може ще хтось мешкати. Князь Горц і Орфанік були з того дуже вдоволені.
Але від хвилини, як вівчар Федь купив далековид і доглянув дим над замком, усе змінилося.
Щойно тепер телефон Орфаніка став необхідним для замку. Крізь нього вчув князь пам’ятного вечора цілу розмову в корчмі “Під королем Матвієм” і довідався, що Микола вибирається з доктором до замку. Щоб його налякати, князь післав йому через телефон відому пересторогу. А коли незважаючи на це лісничий і доктор пішли до замку, то Орфанік пустив уночі свою машину в рух. Знаємо вже, як це подіяло на доктора, лише того не знаємо, що лісничий тому впав з оборонного муру, що його струтив з нього спеціальний електричний апарат. Навіть те, що докторові приросли ноги до скелі, було правдою, бо це Орфанік зробив при помочі електричного струму.
Від того часу мешканці Версту жили в такому страху, що нізащо в світі ніхто не пішов би був до замку і князь Горц відітхнув з полекшою, коли нараз біда наднесла до села графа Телєка.
І знову телефон передав князеві цілу розмову графа з війтом і іншими, а також і те, що граф хоче наслати на замок жандармів.
Князь ненавидів графа Телєка вже здавна, а тепер зненавидів його ще більше й вирішив стягнути його до замку й ув’язнити. Знаючи його безмежну любов до Стіллі, він передав телефоном її голос й граф почув у корчмі спів Стіллі. Потім побачив її з’яву на вежі й справді пішов до замку та попав до приготованого для нього льоху. З графом Телєком князь, як здавалося, покінчив.
Але залишився ще його вірний Грицько, що привів з міста жандармів і приготовляв на завтра рано наступ на замок.
Проти того князь і Орфанік були безсильні й постановили втекти тунелем до Вулькану, підмінувавши перед тим замок.
Граф Телєк довідався з розмови князя Горца з Орфаніком, що є телефонічне получення між замком і корчмою у Версті й що вони хотять висадити замок, утікаючи перед жандармами й забираючи, очевидно, зі собою нещасну Стіллю...
Ах, чому не міг граф увійти до каплиці й кинутися на тих двох людей...
Він повбивав би їх або ув’язнив і відвернув страшну катастрофу.
Але те, що було неможливе тепер, могло статися по їхньому відході. Він піде вслід за ними аж до вежі й там з ними порахується.
Граф дивився уважно, куди вони вийдуть. Тим часом почув ще таке:
- Все вже готове?
- Так.
- Ну, то розійдімся!
- Пане, ви далі обстоюєте при тому, щоб вас самого лишити в замку?
- Так, Орфанік, ви йдіть уже в тунель!
- А ви?
- Покину замок в останній хвилині.
- Чи маю ждати на вас у Бистриці?
- Так, у Бистриці.
- Ну, то прощавайте, коли конечно хочете ще тут залишитися,..
- Так, Орфанік... хочу ще раз її тут чути... це остання ніч, яку переживу в замку в Карпатах...
За хвилину князь і Орфанік вийшли з каплиці й хоч вони не вимовили імені Стіллі, граф Телєк добре зрозумів, що це з нею князь хоче востаннє розмовитися.
XVІ
Катастрофа невідхильна. Запобігти їй міг граф тільки в цей спосіб, якщо б міг поставити князя перед доконаним фактом.
Була, може, одинадцята година вночі. Граф почав наново свою працю й за півгодини отвір у стелі був уже такий великий, що він проліз ним до каплиці.
Крізь вікно впало до каплиці бліде світло місяця, що саме виплив з-поза хмар.
Граф підійшов до дверей углибині каплиці й створив їх. Перед хвилиною зник за тими дверима князь з Орфаніком. Двері виходили на темний коридор. Граф пустився йти ним, але щохвилини спотикався на якомусь камінні. Небавом опинився перед якимись дверима й вийшов на галерею.
В тій галереї було також темно й не можна було зорієнтуватися, куди вона веде. Але по тому, що він не йшов ані вгору ані вниз, граф припускав, що ця галерея веде, мабуть, крізь замкове подвір’я.
По півгодинному ході в галереї дещо прояснилося. Граф приспішив ходи й незабаром опинився біля лівого бастіону на великій площі, обведеній грубим муром. На площі стояло багато старих моздірів і саме коли граф підійшов до одного з них, він побачив, що з ліса виходять на високорівню Оргаль якісь люди. Це були жандарми, що їх привів Грицько.
Граф ледве запанував над собою, щоб голосно не крикнути. Вірний Грицько пізнав би зразу його голос, але і для князя була б це острога і виконав би свій намір скорше, як задумав.
Тому граф тихо перейшов площу й вийшов крізь відчинені двері до галереї, що лучила площу з лівим • бастіоном. З галереї вели сходи вгору до бастіону й граф пішов ними, врадуваний і щасливий, що вкінці дістанеться до вежі, хоч зразу запримітив, що це не були головні, але якісь бічні сходи.
Небавом був уже на терасі, а коли кинув оком на високорівню Оргаль, то побачив під лісом цілу сотню жандармів, але вони не мали, мабуть, наміру тепер наступати на замок.
Щоб не дати князеві змоги втекти, треба було діяти скоро. Граф пустився сходами на другий поверх вежі.
Скрізь було тихо.
В малому коридорі, де граф опинився, він при блідому сяйві місяця побачив ліворуч двері. Почав наслухувати, але й поза ними було тихо. Потиснув клямку й тихо увійшов до великої зали, що займала цілий поверх вежі.
З цікавістю почав розглядатися. Зала була велика й мала склеплену стелю на багатьох кам’яних стовпах. У стінах були ріжні заглибини, а на долівці глушив кроки грубий килим. Обстанова зали була стародавня, вибаглива: образи, дзеркала, фотелі, стільці, килими й завіси, все було мистецької роботи. Вікна були щільно прислонені, та найдивніше було те, що одна половина зали була яскраво освітлена, а друга потопала в цілковитій темряві.
Наліво від дверей було темно, а по правому боці ясно й тут видно було в глибині малу сцену, прибрану чорним сукном.
Сцена була відділена від решти зали поруччям, а за ним у віддалі яких дванадцяти кроків стояв уже в півтіні старий глибокий фотель з високою спинкою. Перед фотелем стояв малий столик, накритий килимом, а на ньому лежала чотиригранна скринька, дванадцять до чотирнадцять цалів довга й п’ять до шість цалів широка. В ній був металевий циліндр.
Як тільки граф увійшов до зали, побачив, що у фотелі сидить князь Горц.
Князь сидів непорушне й мав примружені очі. Руки спер на столику й придержував ними дивну скриньку.
Хіба це було можливе, що князь залишався ще цю ніч у замку тому, що хотів її тут переспати?
Він був у залі сам і тепер рішуче граф не дасть йому втекти.
Стілля?... Князь сказав Орфанікові, що хоче її чути... ще останній раз, поки замок вилетить у повітря... Де ж вона?
Вся обстанова вказувала на те, що вона співала тут кожного вечора...
Граф міг запитати про це князя, але він так ненавидів його, що не хотів того робити.
Князь в’язнив Стіллю... живу Стіллю... стільки літ... і вона через нього збожеволіла...
Графові вдарила кров, до голови: йому зашуміло в вухах і він підійшов тихо до фотелю й підняв над князем кинджал...
Враз на сцені з’явилася Стілля...
Графові вилетів ніж з руки...
Яскраве світло залило естраду, а на ній стояла Стілля з розпущеними косами та витягненими раменами в свому чарівному костюмі Анджеліки, що в ньому бачив її граф на терасі...
- Вона дивиться на мене своїми прегарними очима... бачить мене й не закличе... як же ж це можливе, - думав граф і враз пригадав собі: ах! вона ж збожеволіла!
Хотів бігти на сцену до неї, але Стілля почала співати...
Князь теж, не покидаючи свого фотелю, звернув обличчя до неї, наче в якійсь екстазі. Він пив прямо її голос, вдихав його, мов найкращі пахощі, й виглядав нині так само у свойому старому замку в Карпатах, як тоді в театрі в Неаполі.
- Так, Стілля співає... співає тільки для нього... Її спів, мов той легіт у гарячу спеку, його не видно, але він є... і він належить тільки до нього...
Граф був зачарований голосом Стіллі тим більше, що не чув його вже від п’яти літ і молився до тої жінки, яку вважав за мертву, а тут бачить її живу.
А тим часом Стілля співала з таким самим чуттям і вогнем, як колись, кінцеву сцену, де Анджеліка хоче вмерти:
Закохана я, моє серце тремтить,
Хочу вмерти...
Граф повторяв слово за словом... і просив Бога, щоб той спів не урвався так, як тоді в Неаполі...
Стримував віддих... а Стілля співала далі, тільки її спів ставав щораз тихіший і здавалося, що в ньому тремтять нотки болю:
Хочу вмерти...
Враз спів урвався, у тім самім місці на тій самій ноті, як тоді в театрі... граф почув крик Стіллі... але побачив, що вона не паде... але стоїть далі непорушне на сцені... та дивиться на нього...
Кинувся на сцену й став віч-на-віч з князем.
Князь крикнув:
- Франц Телєк... як то, ви втекли з льоху?...
Але граф нічого не відповів і біг до сцени, кличучи:
- Стілле!... дорога моя Стілле!... що я віднайшов тебе тут... живу...
- Живу... живу Стіллю... - закричав князь Горц і зареготався, мов божевільний.
- Чи знову хочете, графе, її відібрати мені?...
Книга: Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ
ЗМІСТ
| 1. | Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ |
| 2. | Одинокою рослиною, яка тут росла, був чортополох, що його насіння... |
| 3. | Присутні, що слухали того, як молодий граф говорить свобідно й з... |
| 4. | Молодий граф пробував зібрати свої думки, й рішився: за всяку ціну... |
| 5. | Граф був уже на естраді й простяг руки до Стіллі, що далі стояла... |
На попередню
|
|
