Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Льюїс Керрол. Аліса в Країні Чудес
Розділ шостий Порося та перець
Хвилину-другу вона дивилася на будиночок, гадаючи, як бути далі. Раптом з лісу вибіг лакей у лівреї і гучно затарабанив у двері кісточками пальців. (Що то лакей, вона здогадалася завдяки лівреї, бо з лиця то був радше карась.) Відчинив йому другий лакей - кругловидий, з лупатими очима, схожий на жабу. Аліса завважила, що обидва мали дрібно закручене й напудрене волосся. Їй страшенно закортіло дізнатися, що ж буде далі, - вона висунулася з гущавини й наставила вуха.
Лакей-Карась видобув з-під пахви величезного - завбільшки, як він сам, листа і, простягши його Жабунові, врочисто оголосив:
- Для Герцогині. Запрошення від Королеви на крокет.
Лакей-Жабун узяв листа і тим самим тоном повторив ті самі слова, ледь змінивши їхній порядок:
- Від Королеви. Запрошення на крокет для Герцогині.
Відтак обидва вдарили один одному чолом - так низько, аж посплутувалися кучериками.
Аліса мусила втекти назад у хащу, щоб не чутно було її сміху. Коли вона визирнула знову, лакея-Карася вже не було, а Жабун сидів біля дверей і тупо зирив у небо. Аліса несміливо підступила до дверей і постукала. [55]
- З вашого стуку, як з риби пір'я, - зауважив лакей, - і то з двох причин. По-перше, я по той самий бік, що й ви, а по-друге, там такий шарварок, що вас однак не почують.
І справді, гармидер усередині стояв пекельний: хтось верещав, хтось чхав, і час від часу чувся оглушливий брязкіт, наче там били посуд.
- Тоді скажіть, будь ласка, - озвалася Аліса, - як мені туди зайти?
- Ваш стук мав би якийсь сенс, - провадив Жабун, не зважаючи на неї, - якби двері були між нами. Приміром, коли б ви постукали з того боку - я б вас, звичайно, випустив.
Кажучи так, він не переставав дивитися в небо.
Алісі це здалося жахливою нечемністю.
"Хоча, можливо, він і не винен, - сказала вона про себе. - Просто очі в нього майже на маківці. Але принаймні він міг би відповідати на запитання".
- То як мені туди зайти? - голосно повторила Аліса.
- Я тут сидітиму, - зауважив лакей, - аж до завтрього...
Тут двері розчахнулися, і звідти вилетів великий таріль - він бринів просто лакеєві в голову, але в останню мить тільки черкнув по носі й розбився об дерево в нього за плечима.
- ... а може, й до післязавтрього, - тим самісіньким тоном провадив лакей, мовби нічого й не сталося.
- Як же мені туди зайти? - ще голосніше повторила Аліса. [56]
- А це ще, знаєте, не вгадано, - сказав лакей, - чи вам взагалі треба туди заходити. Ось головне питання, чи не так?
Так, звичайно, - та тільки Аліса не любила, коли з нею розмовляли таким тоном.
"Це просто жахливо, - проказала вона сама до себе, - як вони всі тут люблять сперечатися!"
Лакей-Жабун, схоже, вирішив, що саме час повторити своє зауваження на інший лад.
- Я сидітиму тут, - сказав він, - вряди-годи, день у день...
- А що робити мені? - запитала Аліса.
- Що завгодно, - відповів Жабун і засвистав.
- Ет, що з ним балакати! - розпачливо подумала Аліса. - Він же дурний, аж світиться! - і вона штовхнула двері й переступила поріг.
У просторій кухні дим стояв аж під саму стелю. Посередині на триногому дзиґлику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані - з усього видно, юшку.
- Їхня юшка явно переперчена! - сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом.
Навіть їхнє повітря - і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку.
- Чи не сказали б ви мені ласкаво, - трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, - чому ваш кіт такий дурносміх? [57]
- Бо він - чеширський!* - пояснила Герцогиня. - Ох ти ж порося!
Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі:
- А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися.
- Коти із графства Чешир сміються на весь шир, - сказала Герцогиня. - Майже всі.
- Я таких котів ще не бачила, - чемно мовила Аліса, рада-радісінька, що розмова налагодилася.
- Ти ще багато чого не бачила, - сказала Герцогиня. - Це зрозуміло.
Алісі не дуже сподобався тон цього зауваження, і вона подумала, що не завадило б перевести розмову на щось інше. Поки вона підшукувала тему, кухарка зняла з вогню казан і заходилася шпурляти чим попало в Герцогиню та немовля. Першими полетіли кочерга зі щипцями, за ними градом посипалися блюдця, тарілки й полумиски, та Герцогиня і бровою не повела, хоч дещо в неї й поцілило; а немовля й доти ревма ревло, тож зрозуміти, болить йому від ударів чи ні, було неможливо.
- Ой, що ви робите? Схаменіться! Благаю! - кричала Аліса, підстрибуючи зі страху. - Ой, просто в ніс! Бідний носик!
У цю мить страхітливих розмірів баняк прохурчав так близько від немовляти, що ледь не відбив йому носа.
*3а часів Керрола часто казали: "посміхається, як чеширський кіт". Походження цієї приказки невідоме. Існують, проте, дві версії її походження. Згідно з першою, у графстві Чешир (де, до речі, народився Керрол) якийсь невідомий маляр малював над дверима таверн левів, які посміхалися. Згідно з другою, чеширським сирам колись надавали форму усміхнених котів.[58]
- Якби ніхто не пхав свого носа до чужого проса, - хрипким басом сказала Герцогиня, - земля крутилася б куди шпаркіше.
- Ну й що б це дало? - зауважила Аліса, рада похизуватися своїми знаннями. - Подумайте лишень, що сталося б із днем і ніччю. Земля оберталася б навколо осі швидше, ніж...
- До речі, про ніж! - сказала Герцогиня. - Відтяти їй голову!
Аліса тривожно глипнула на кухарку, але та пустила ці слова повз вуха і знай собі помішувала юшку.
Тож Аліса докінчила:
- ...ніж раз на добу, себто раз на двадцять чотири години... чи, може, на дванадцять?..
- О, дай мені спокій! - урвала її Герцогиня. - Зроду не терпіла арифметики!
Вона завела щось наче колискову і заходилася чукикати немовля, люто стрясаючи його наприкінці кожного рядка.
Бурчи, кричи на немовля*,
Лупи його, як чхає,
Що те чхання нам дошкуля,
Маля прекрасно знає...
Хор
(З участю кухарки та маляти):
Гу! Гу! Гу!
*Оригіналом для цієї пародії послужив вірш невідомого автора, основна думка якого криється в словах: "Плекай малесеньке дитя 3 любов'ю і терпінням".[59]
Співаючи другу строфу, Герцогиня не переставала несамовито трясти немовля, а воно, сердешне, так репетувало, що Алісі нелегко було розібрати слова:
Бурчу, кричу на немовля,
Луплю його, як чхає.
Нехай маля не дошкуля -
До перчику звикає!
Хор:
Гу!Гу!Гу!
- Тримай! - крикнула раптом Герцогиня до Аліси і швиргонула в неї немовлям. - Можеш трохи поняньчити, як маєш охоту! Мені пора збиратися до Королеви на крокет!
І вона хутко вийшла. Кухарка жбурнула їй навздогін сковороду, але, на диво, схибила.
Спіймати дитину виявилося не так просто: руки й ноги в того чудернацького створіннячка були розчепірені на всі боки ("Достоту, як у морської зірки", - подумала Аліса), а само воно пихтіло, як паровик, і без упину пручалося.
Нарешті вона знайшла належний спосіб укоськати немовля: скрутила його у вузол, міцно схопила за праве вушко та ліву ніжку (щоб не розкрутилося), і вийшла з ним на свіже повітря.
- Якщо його звідси не забрати, - подумала Аліса, - то вони напевне його приб'ють, - як не нині, то завтра. Було б злочинно його покинути, правда ж? [60]
Останні слова вона проказала вголос, і маля рохнуло їй у відповідь (чхати воно вже перестало)^.
- Не рохкай, - сказала Аліса. - Висловлюй свої почуття у якийсь інший спосіб!
Та немовля рохнуло знову, й Аліса прискіпливо зазирнула йому в личко, аби з'ясувати причину. Ніс у нього був, без сумніву, аж надміру кирпатий, більше схожий на рильце, ніж на справжнього носа, та й очі зробилися підозріло маленькі як на дитину. Словом, його вигляд Алісі не сподобався.
"А може, то воно так схлипує?" - подумала вона і зазирнула маляті в очі, чи не видно там сліз. Ба ні, жодної сльозинки!..
- Якщо ти, золотко, збираєшся перекинутися поросям, - поважно мовила Аліса, - я не буду з тобою панькатися. Закарбуй це собі на носі!
Немовля знову схлипнуло (а чи зрохнуло - важко було сказати), й Аліса якийсь час несла його мовчки.
Вона вже починала хвилюватися - ото буде клопіт із цим чудом удома! - коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя.
Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було найсправжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо. Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу.
- З нього виросла б страх яка бридка дитина, - подумала Аліса. - А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне. [61]
І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята ("Аби лиш знаття, як міняти їхню подобу", - подумала вона), і раптом здригнулася з несподіванки: за кілька кроків від неї на гілляці сидів Чеширський Кіт.
Кіт натомість лише усміхнувся.
"На вигляд наче добродушний, - подумала Аліса, - але які в нього пазурі та зуби!.. Варто з ним триматися шанобливо".
- Мурчику-Чеширчику, - непевно почала вона, не знаючи, чи сподобається йому таке звертання.
Кіт, однак, знову всміхнувся, тільки трохи ширше.
"Ніби сподобалося," - подумала Аліса, й повела далі:
- Чи не були б ви такі ласкаві сказати, як мені звідси вибратися?
- Залежить, куди йти, - відказав Кіт.
- Власне, мені однаково, куди йти... - почала Аліса.
- Тоді й однаково, яким шляхом, - зауважив Кіт.
-... аби лиш кудись дійти, - докінчила Аліса.
- О, кудись та дійдеш, - сказав Кіт. - Треба тільки достатньо пройти.
Цьому годі було заперечити, тож Аліса спитала дещо інше:
- А які тут люди проживають?
- Он там, - Кіт махнув правою лапою, - живе Капелюшник, - а отам (він махнув лівою) - [62] Шалений Заєць. - Завітай до кого хочеш: у них обох не всі вдома*.
- Але я з такими не товаришую, - зауважила Аліса.
- Іншої ради нема, - сказав Кіт. - У нас у всіх не всі вдома. У мене не всі вдома. У тебе не всі вдома.
- Хто сказав, що у мене не всі вдома? - запитала Аліса.
- Якщо у тебе всі вдома, - сказав Кіт, - то чого ти тут?
Аліса вважала, що це ще ніякий не доказ, проте не стала сперечатися, а лише спитала:
- А хто сказав, що у вас не всі вдома?
- Почнімо з собаки, - мовив Кіт. - Як гадаєш, у собаки всі вдома?
- Мабуть, так, - сказала Аліса.
- А тепер - дивися, - вів далі Кіт. - Собака спересердя гарчить, а з утіхи меле хвостом. А я мелю хвостом - спересердя, а від радощів гарчу. Отже, у мене не всі вдома.
- Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, - зауважила Аліса.
- Називай як хочеш, - відказав Кіт. - Чи граєш ти сьогодні в крокет у Королеви?
- Я б залюбки, - відповіла Аліса, - тільки мене ще не запрошено.
- Побачимося там, - кинув Кіт і щез із очей.
Аліса не дуже й здивувалася: вона вже почала звикати до всяких чудес. Вона стояла й дивилася
*В Англії широко популярні приказки "mad as a hatter", "mad as a March hare ("божевільний, як капелюшник", "казиться, як березневий заєць ). Саме ці приказки й "породили" Керролових персонажів. Капелюшники й справді часто божеволіли: отруєння ртуттю, яку вони використовували, обробляючи фетр, часто спричинювало галюцинації.[63]
на ту гілку, де щойно сидів Кіт, коли це раптом він вигулькнув знову.
- Між іншим, що сталося з немовлям? - поцікавився Кіт. - Ледь не забув спитати.
- Воно перекинулося в порося, - не змигнувши оком, відповіла Аліса.
- Я так і думав, - сказав Кіт і знову щез.
Аліса трохи почекала - ану ж він з'явиться ще раз, - а тоді подалася в той бік, де, як було їй сказано, мешкав Шалений Заєць.
- Капелюшників я вже бачила, - мовила вона подумки, - а от Шалений Заєць - це значно цікавіше. Можливо, тепер, у травні, він буде не такий шалено лютий, як, скажімо, у лютому...
Тут вона звела очі й знову побачила Кота.
- Як ти сказала? - спитав Кіт. - У порося чи в карася?
- Я сказала "в порося", - відповіла Аліса. - І чи могли б ви надалі з'являтися й зникати не так швидко: від цього йде обертом голова.
- Гаразд, - сказав Кіт, і став зникати шматками: спочатку пропав кінчик його хвоста, а насамкінець - усміх, що ще якийсь час висів у повітрі.
- Гай-гай! - подумала Аліса. - Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота!.. Це найбільша дивовижа в моєму житті!
До Шаленого Зайця довго йти не довелося: садиба, яку вона невдовзі побачила, належала, безперечно, йому, бо два димарі на даху виглядали, як заячі вуха, а дах був накритий хутром. Сама садиба виявилася такою великою, що Аліса не [64] квапилася підходити ближче, поки не відкусила чималий кусник гриба в лівій руці й довела свій зріст до двох футів. Але й тепер вона рушила з осторогою.
"А що, як він і досі буйний?" - думала вона. - Краще б я загостила до Капелюшника!" [65]
Книга: Льюїс Керрол. Аліса в Країні Чудес
ЗМІСТ
На попередню
|
|
