Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Льюїс Керролл. Аліса в Задзеркаллі Переклад Валентина Корнієнка
Розділ перший Задзеркальний дім
Одне було ясно: біле кошеня тут ні до чого, у всьому завинило чорне. Ось уже із чверть години мама-кішка вмивала Сніжинку (яка, зрештою, не дуже й пручалася), тож наробити шкоди вона просто не мала коли.
А на те, як Діна вмиває своїх діток, варто було подивитися: однією лапою вона притискала бідолашку вухом до підлоги, а другою терла їй писочок, починаючи з носа. Ось і тепер, як уже згадано, вона працювала в поті чола над білим кошеням, а те лежало собі слухняно і навіть помуркувало - мабуть, відчувало, що все те робиться для його ж таки добра.
З чорним кошеням Діна впоралася раніше, тож поки Аліса, згорнена калачиком у кутку великого фотелю, сонливо мурмотіла щось собі під ніс, воно затіяло несамовиту гру з клубком прядива, сяк-так змотаного Алісою, і мотиляло ним доти, доки не розсотало знов. Тепер, сплутане і все в ковтунах, прядиво розтяглося по килимку перед каміном, а Кицюня ганялася посеред нього за власним хвостом.
- О маленька вреднюча нечемо! - вигукнула Аліса, підхопила кошеня і легенько поцілувала в писочок - мабуть, на знак того, що воно в неласці.
- Їй-бо, Діні слід подбати про твої манери! Чуєш, Діно? Це твій обов'язок! - додала вона [11] якнайсуворіше, з докором позираючи на кішку, а тоді забралася назад у фотель, прихопивши з собою кошеня й вовну, і знову заходилася коло прядива.
Проте діло в Аліси йшло мляво, бо вона без угаву гомоніла: то до кошеняти, то сама до себе. Кошеня чемно сиділо в неї на коліні і вдавало, ніби пильнує за роботою. Час від часу воно делікатно торкалося клубка лапкою - мовляв, і раде б допомогти, та не знає як.
- А чи відомо тобі. Кицюню, що буде завтра? - озвалася до нього Аліса. - Угадала б, якби посиділа зі мною вранці біля вікна, але Діна саме тебе чепурила. Я ж дивилася, як хлопці хмиз на вогнище збирали (а хмизу для нього, Кицюню, треба чимало!). Збирали-збирали та й облишили, бо дуже схолодніло й пішов сніг. Але нічого, Кицюню, дивитися на вогнище підемо завтра!
Тут Аліса обвила нитку кошеняті довкола шиї - просто так, аби побачити, як йому пасуватиме. Кошеня стало виборсуватись, клубок скотився на підлогу і розсотався знову.
- Знаєш, Кицюню, яка я була лиха за оцю твою шкоду? - повела далі Аліса, тільки-но вони повмощувались у фотелі знов. - Ледь не виставила тебе за вікно, на сніг. І це було б тобі, нечемного, цілком по заслузі! Ага, не знаєш, де подіти очі? Ось не перебивай мене! (Тут вона піднесла догори пальця).
- Зараз я викажу всі твої провини. Перше: поки Діна тебе вмивала, ти двічі кавкнула. Навіть [12] не переч: я чула на власні вуха! Що ти сказала? (Аліса вдавала, наче кошеня справді розмовляло.) Лапка тернула очко? Мамина? А чого було витрішки продавати? Заплющила б очі, і все було б гаразд.
- Ну, годі вже виправдовуватися, слухай-но далі! Друге: коли я налила Сніжинці молока, ти за хвоста відтягнула її від миски. Кажеш, пити захотілося? А їй, гадаєш, не хотілося?.. І третє: досить мені було відвернутись, як ти розсотала все прядиво. Аж три провини, Кицюню-любуню, і тебе ще не покарано за жодну: усі твої покарання, ти знаєш, я відкладаю на середу...
«А що, коли б і мої покарання складати отак докупи? - мовила Аліса вже радше до себе. - Що б то на мене чекало у день розплати Гадаю, тюрма, не інакше! Або стривай... може, за кожну провину мене б лишали без обіду, - тоді в гіркий день розплати я мала б не пообідати разів із п'ятдесят!.. Ну, я б не надто злякалася! Куди легше стільки не з'їсти, аніж з'їсти!»
- Чуєш, Кицюню, як шурхотить об шибку сніг, - м'яко та лагідно, мовби хто ізнадвору обціловує вікно!.. Сніг, мабуть, закоханий у дерева й поля, якщо так ніжно їх цілує. А тоді повиває їх білою ковдрою і, либонь, приказує: «Люлілюлі, кохані! До літа, до літа...»
- А як літо приходить і вони, Кицюню, прокидаються, то вбираються в зелені шати і пританцьовують з кожним вітерцем... Ох, як це гарно! - вигукнула Аліса, заплескала в долоні і знову впустила клубок. [13]
- Як би мені хотілося, щоб так і було! Бо гаї, я певна, восени засинають - вони такі сонні у зжовклому листі...
- Слухай, Кицюню, а в шахи ти граєш? Не смійся, золотко, - я цілком серйозно. Бо коли ми сьогодні грали, ти так дивилася, мовби все розуміла... А коли я сказала «Шах!», ти аж замуркотіла! Ох, Кицюню, який то був гарний шах! І я б таки виграла, якби вражий кінь не ввігнався між моїх фігур! Кицюню, люба, нумо гратися, ніби ти...
Тут я хотів би тобі оповісти бодай дещо з того, що звичайно починалося улюбленим Алісиним «Нумо гратися...»
Не далі, як учора вони з сестрою добряче посперечалися. А все почалося із «нумо гратися в королів та королев». Сестра, яка у всьому любила точність, доводила, що це неможливо, бо Їхніх Величностей лише двоє, тож Аліса, врешті, мусила поступитися. «Гаразд, - сказала вона, - тоді ти будеш кимось одним, а я - всіма іншими».
А раз вона мало не на смерть налякала свою стару нянечку, зненацька крикнувши їй у саме вухо: «Нумо гратися, нянечко, в гієну і кістку. Я - голодна гієна, ти - кістка!»
Але ми відбігли від Алісиної розмови з кошеням. Отже, Аліса сказала:
- Нумо гратися, Кицюню, в Чорну Королеву. Знаєш, що я думаю? Якби тобі отак сісти та згорнути на грудях передні лапки, ти була б викапана Чорна Королева! От спробуй, золотко! [14]
Аліса взяла із шахового столика Чорну Королеву і поставила її перед кошеням: мовляв, дивись і наслідуй!
Проте нічого з того не вийшло, і насамперед тому, що, коли вірити Алісі, кошеня нізащо не хотіло як слід згорнути лапки! Тож за покару Аліса виставила його на камін перед Дзеркалом - хай бачить, яке воно вреднюче.
- Якщо ти зараз же не схаменешся, - додала вона, - я спроваджу тебе он туди, за Дзеркало. Ну, що ти на це скажеш?
- От якби ти менше говорила, а більше слухала, я б розповіла тобі дещо про Задзеркальний дім. По-перше, як бачиш, там є світлиця - точнісінько, як наша, тільки все там навпаки. І все добре видно, коли стати на крісло, - усе, окрім каміна. Ох, і кортить же кинути на нього оком! Цікаво, чи горить у них взимку вогонь? Бо це завжди таємниця, - хіба як закуриться наш камін - тоді й там з'явиться димок. Правда, дим вони можуть пускати задля омани - щоб ми подумали, ніби й у них горить вогонь... І книжки в них подібні до наших, тільки слова не так написані. Я це знаю напевно, бо якось показала їм нашу книжку, а вони мені - свою.
- Ну то що, Кицюню, хочеш пожити в Задзеркальнім домі? Цікаво, чи давали б тобі там молока? Хоча, може, задзеркальне молоко й не питне... Отак-то, Кицюню... А далі йде задзеркальний коридор. Якщо двері нашої вітальні. розчахнути навстіж, очам відкривається краєчок коридору в тім домі - поки його видно, він [15] точнісінько, як наш, але, хтозна - може, там, де його не видно, він геть інший?.. Ох, Кицюню-любуню... От якби нам з тобою пробратися в Задзеркалля! О, скільки там, мабуть, чудес!
- Нумо гратися, Кицюню, ніби ми вже там: ніби дзеркало розтало і крізь нього можна пройти, мов крізь туман... О, диви, диви, воно вже, мов туман! Пройти крізь нього тепер - невелика штука...
Кінець цієї тиради Аліса виголосила вже стоячи на каміні, хоча й сама не пояснила б, як там опинилася. А дзеркало й справді стало повільно танути, як лискучо-срібляста мла.
Мить - і Аліса пройшла крізь нього й легко зіскочила в Задзеркалля. Найперше вона глянула, чи горить у каміні вогонь, і радісно пересвідчилася, що таки горить, - так само яскраво та весело, як і той, що лишився вдома.
- О, буде мені тепло, як вдома, - подумала Аліса. - Ба навіть тепліше! Бо ніхто мене тут не гнатиме від вогню. От буде смішно: бачити мене тут - бачитимуть, а дістати не зможуть!
Вона почала роззиратись і не без подиву зауважила: все, що видніло з їхньої вітальні, було звичайним і нецікавим, зате решта все - якраз навпаки... Картини на стіні біля каміна здавалися живими, а знайомий годинник на полиці каміна (у Дзеркалі було видно тільки його затилля) мав обличчя якогось карлуватого дідка, що, знай собі, до неї посміхався.
- У нашій вітальні більше порядку, - відзначила подумки Аліса, примітивши у попелі [16] під каміном кілька шахових фігур. Враз вона здивовано зойкнула і присіла навпочіпки: шахові фігури рухались - гуляли! парами!
- Он Чорний Король з Королевою, - промовила Аліса (пошепки, щоб їх не сполохати). - А он Білий Король з Королевою, верхи на лопатці... А он прогулюються попідручки дві Тури... Здається, вони мене не чують...
Аліса нагнулася ще нижче.
- І, напевно, не бачать... Дивно, але мені чомусь здається, ніби я - невидимка...
Тут, на шаховому столику, в неї за плечима щось вискнуло. Аліса рвучко озирнулася й побачила, що то перекинувся Білий Пішак і хвицяє ногами. Вона з цікавістю ждала, що буде далі.
- Ой! Моє малятко! - зойкнула Біла Королева і так несамовито зірвалася з місця, що звалила в попіл Білого Короля. - Моя Лілейка! Моя вінценосна киця! - і вона подерлася догори по ґратках.
- Вінценосна пиця! - скривився Король, тручи забитого при падінні носа. Йому не гріх було й побурчати, бо він із голови до п'ят викачався в попелі.
Аліса дуже хотіла чимось прислужитися, а що бідна Лілейка аж заходилася вереском, то Аліса підхопила Королеву й поставила її на столик поруч із галасливою донею.
Королева хапнула повітря й ошелешено сіла: від стрімкої подорожі їй так забило дух, що хвилину-другу вона тільки мовчки тулила до себе крихітну Лілейку. [17]
Трохи віддихавшись, вона гукнула до Білого Короля, що понуро сидів у попелі.
- Стережи...ся вулкану!
- Якого вулкану? - перепитав Король і тривожно зазирнув у камін, певно, гадаючи, ніби там - найпідхожіше для вулкану місце.
- Того, що мене у повітря... висадив, - проказала Королева, ледь переводячи дух. - Вибирайся нагору звичним... шляхом... щоб і тебе не... висадило!
Аліса довго дивилася, як важко - з поперечини на поперечину - Король пнеться каміновими ґратками, і нарешті сказала:
- Ну, так ви й за день до столика не доберетесь. Може, краще я все ж допоможу?..
Але відповіді не було: Король, очевидно, Адіси просто не чув і не бачив.
Аліса взяла його якомога обережніше і піднесла в повітря вже не так рвучко, як Королеву, - щоб, бува, і йому не перехопило дух. Та перш ніж поставити Короля на столик, вона надумала трішки обчистити його від попелу.
Опісля вона розказувала, що зроду не бачила такої гримаси, як у Короля, коли той скумекав, що його несуть і чистять невидимі руки. Він так отетерів, що не міг навіть закричати, тільки очі йому дедалі витріщалися, а рот дедалі роззявлявся. Алісу почало тіпати зі сміху, рука її затремтіла, і вона ледь не впустила Короля додолу.
- Будь-ласка, не корчте таких гримас, - попрохала Аліса, зовсім забувши, що її не чують. - Ви мене смішите, і я вас ледве втримую! І не роззявляйте [18] рота аж так, бо наковтаєтесь попелу!.. Ну ось, тепер ви, здається, досить чепурненький! - сказала вона і, пригладивши Королю волосся, поставила його побіч Королеви.
Король одразу ж беркицьнув голічерева і лежав як неживий, - аж Аліса стривожилася й пішла шукати води, щоб його покропити. Вона обійшла всю світлицю, але нагледіла хіба що пляшечку чорнила, а коли вернулася з нею до столу, з'ясувалося, що Король уже оклигав і злякано перешіптується з Королевою - так тихо, що Аліса заледве могла щось розчути.
- Повір, голубонько, - бідкався Король, - я похолов аж до кінчиків вусів!
- Але ж ти не маєш вусів, - здивувалася Королева.
- Жахлива мить! - правив своєї Король. - Повік її не забуду!
- Забудеш, - заперечила Королева, - хіба що запишеш.
Аліса з цікавістю дивилася, як Король добув із кишені величезного записника і взявся щось там мережити.
Раптом їй сяйнула одна думка: вона вхопилася за кінчик олівця, що сягав Королю аж за плече, і почала писати замість нього!
Бідолаха Король і геть спантеличився: спершу він мовчки борюкався з олівцем, проте пересилити Алісу було годі.
- Серденько, чуєш, - прохрипів Король. - Я мушу завести собі меншого олівця! З цим я не можу впоратись: він пише геть не те, що я хочу. [19]
- І що ж він пише? - перепитала Королева, зазираючи до записника (де Аліса тим часом устигла вивести: «Білий Кінь з'їжджає вниз по кочерзі... І страшенно хилитається...»). - Ні, ти ж хотів записати зовсім не те!..
На столику лежала якась книжка, й Аліса стала її гортати, час від часу позираючи на Білого Короля (вона за нього й досі потерпала, тримаючи чорнило напохваті - на випадок, якби він знову зомлів). Вона погортала сторінки і спробувала щось прочитати.
- Тут усе казна по-якому! - сказала Аліса подумки.
А виглядало воно так:
узруВ-узруВ
икся ікмивш і ,ьнежамс вуБ
,івжурк в илиларіпС
,икшасп в илшй икьлумарам І
.іволод ілурт кЯ
Якийсь час вона сушила собі голову над цією дивовижею, аж врешті її осяяло:
- Це ж бо Задзеркальна Книжка! Досить піднести її до Дзеркала - і всі слова стануть на місця!
Тож ось якого вірша прочитала у книжці Аліса:
Курзу-Верзу*
Був смажень, і швимкі яски
Спіралили в кружві,
І марамульки йшли в псашки,
Як трулі долові. [20]
«Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,
То зубий дряполап!
Не знайся з птицею Зу-зу
І велезнем Хап-Хап!»
Меча-штрича він в руки взяв,
Тропив ворожий слід,
І в думній тужі спочивав
Під дервом діодід.
Та раптом - цвист! оглушний цвист!
Кругом погонь вашить,
В тримучім лісі никне лист -
Курзу-Верзу телить!
Він раз мечем! він два штричем,
Аж кервиться торва!
І барбаризнула з плечей
Сміюцька долова!
«Ти вбив грозу Курзу-Верзу?
Ти, слинку, чудодець!
«О лавний день! Стрибай пісень,
Тодімо у ханець!»
Був смажень, і швимкі яски
Спіралили в кружві,
І марамульки йшли в псашки,
Як трулі долові.
*"Курзу-Верзу" (в оригіналі "Jabberwocky") є, без сумніву, чи не найвизначнішим поетичним нонсенсом англійською мовою. Цей вірш, не вивчаючи спеціально на пам'ять, знають слово в слово англійські школярі багатьох поколінь. "Jabberwocky у" став улюбленим віршем для багатьох визначних людей.
Перша строфа цього вірша під назвою "Англосаксонська вірша" з'явилася вперше в журналі "Міш-Меш" ("Mish-Masch", 1855), останньому з домашніх публікацій, що їх Керрол створював для розваги своїх братів і сестер. [21]
- Вірш начебто хвацький, - мовила Аліса, дочитавши останній рядок, - а все ж доволі мудрований! (Вона, бач, не зізнавалася навіть перед собою, що не втямила з нього ні слова.)
- Думки в голові аж рояться, а які саме - не доберу! Одне ясно: хтось когось тут уколошкав...
- Ой! - спохопилася вона раптом і скочила на ноги. - Треба поквапитись, бо ще доведеться вертати назад, так нічого й не побачивши! Для початку зазирнемо в сад!
Вона миттю вискочила з кімнати і збігла по сходах. "Якщо можна назвати бігом, - подумала Аліса, - мій новий спосіб швидкісного спуску". Вона лише пальцями торкалася поручнів, не торкаючись ногами сходів: так пропливла вона через передпокій і так випливла б за двері, якби вчасно не схопилася за одвірок. Від затяжної плавби в повітрі запаморочилася голова, й Аліса майже зраділа, знову ступивши на землю. [22]
Книга: Льюїс Керролл. Аліса в Задзеркаллі Переклад Валентина Корнієнка
ЗМІСТ
1. | Льюїс Керролл. Аліса в Задзеркаллі Переклад Валентина Корнієнка |
2. | Розділ перший
|
3. | Розділ другий
|
4. | Розділ третій
|
5. | Розділ четвертий
|
6. | Розділ п'ятий
|
7. | Розділ шостий
|
8. | Розділ сьомий
|
9. | Розділ восьмий
|
10. | Розділ дев'ятий
|
На попередню
|