Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Льюїс Керролл. Аліса в Задзеркаллі Переклад Валентина Корнієнка
Розділ третій Задзеркальні комахи
Спершу, звичайно, належало оглянути місцевість, де вона мала ходити.
- Зовсім, як на уроці географії, - подумала Аліса, спинаючись навшпиньки, щоб побачити якнайдалі. - Головні ріки? Нема жодної. Видатні гори? Хіба ця, що я на ній стою, але навряд чи вона має назву. Головні міста... Ой, а що то за створіння ген-ген аж отам збирають мед? Ба ні, то не бджоли - хіба їх побачиш з такої далечі?..
Якусь часину Аліса стояла мовчки, пильнуючи за одним із тих створінь, що метушилися поміж квітів, запускаючи в них свій хоботок.
"Достоту, як бджола", - подумала Аліса.
Але те створіння аж ніяк не могло бути звичайною бджолою; і це й справді була не бджола, а слон, як вона невдовзі збагнула. Від такого відкриття Алісі аж дух перехопило.
- Яи ж велетенські там мусять рости квіти' - подумала Аліса. - Такі собі безверхі будинки на палях замість стеблин!.. А скільки ж то меду можна з них набрати!.. Мабуть, я збіжу донизу...
- Ні, ще не тепер, - сказала вона, стримавши негайне бажання бігти. - Перш ніж туди йти, треба запастися гарненькою замашною гілкою - відмахуватись від слонів... Ото буде потіха, коли мене запитають удома, як мандрівка, а я відповім: «О, мандрівка була хоч куди, тільки - [35] тут вона за своїм звичаєм ледь скинула головою, - тільки... стояла страшенна спека, і не було спасу від слонів!»
- Спущусь-но я з іншого боку, - сказала вона трохи перегодом. - А до слонів завітаю пізніше. Тим більше, що мені так і кортить потрапити на Третю клітинку!
Здобувшись на таке виправдання, Аліса збігла з пагорба і перескочила перший із шести струмків*.
- Квиточки, будь ласка! - загукав Контролер, просуваючи у вікно голову.
Усі відразу попростягували свої квитки. Квитки були хіба лиш трохи менші за самих пасажирів, і, здавалося, заступили увесь вагон.
- А ти що? - сказав Контролер, сердито глипнувши на Алісу. - Твій квиток, дитино!
І безліч голосів хором («Наче в пісні», - подумалось Алісі) закричали:
- Не затримуй його, дитино! Знаєш, скільки коштує його час? Тисяча фунтів - одна хвилина!
- Боюсь, я без квитка, - злякано мовила Аліса. - Там, де я була, не було залізничної каси...
І знову гримнув хор голосів:
- Там, де вона була, не знайшлося місця для залізничної каси. Знаєш, скільки коштує там земля? Тисяча фунтів - дюйм!
*Шість струмків - то шість горизонталей, що відділяють Алісу від восьмої, куди вона прагне потрапити, щоб стати Королевою. [36]
- Не викручуйся! - зауважив Контролер. - Можна було купити в машиніста.
І ще раз зазвучав хор голосів:
- Машиніст - це той, хто веде паротяг. Знаєш, скільки коштує його дим? Тисяча фунтів - клубочок!
"Краще мені сидіти тихо!" - подумала Аліса.
Цього разу голосів не було, бо й вона мовчала. Однак, на превеликий подив, усі пасажири хором подумали (сподіваюсь, ти уявляєш, що означає думати хором, бо я, зізнатися, аж ніяк):
«Краще тобі сидіти тихо. Знаєш, скільки коштує розмова? Тисяча фунтів - слово!»
- Сьогодні мені ця тисяча фунтів буде снитися цілу ніч! - подумала Аліса.
А Контролер тим часом уважно її розглядав - спершу в телескоп, далі в мікроскоп, а тоді в театральний бінокль. Нарешті він сказав: "Ти їдеш не туди!", зачинив вікно і подався геть.
- Авжеж, така мала дитина, - озвався пан, що сидів навпроти (зодягнутий у білий папір), - мусить знати, куди вона їде, хоч би навіть не знала й свого імені!
А Цап, - він сидів поруч із паном у білому, - заплющився й гучно промовив:
- Вона мусить знати дорогу до залізничної каси, хоч би й не вміла читати!
Ще далі, за Цапом, сидів Жук (та й чудернацькі ж пасажири зібралися у вагоні!), а що тут, здається, було заведено говорити всім по черзі, то Жук підпрягся й собі:
- Доведеться їй вертатися назад багажем! [37]
Алісі не було видно, хто сидів за Жуком, вона тільки почула хрипкий голос:
- Нехай пересяде на інший...
Тут голос закашлявся й замовк.
«З голосу ніби охриплий кінь», - подумала Аліса.
І враз тонісінький-претонісінький голосочок пропищав у неї над самим вухом:
- Маєш слушну нагоду скаламбурити, скажімо: «Де хрип - там грип...»
Інший, напрочуд лагідний голос озвався з глибини вагона:
-На ній треба написати: «Обережно, дівчинка».
До цих голосів долучилися нові («Як багато тут пасажирів!» - подумала Аліса):
- Її треба відіслати поштою... і краще з головпошти, поки вона - з головою...
- Ні, треба телеграмою, в телеграфному стилі...
- Хай сама тягне цей самотяг...
І так далі.
Але білопапірний добродій нахилився вперед і шепнув їй на вухо:
- Не слухай їх, дитино! Краще купляй на кожній зупинці зворотній квиток.
- Ще чого бракувало! - спалахнула Аліса. - Я взагалі не просилася в цю подорож! Я щойно з лісу! І мені хочеться вернутися назад!
- З цього теж вийшов би ловкенький дотеп, - пропищав тонісінький голосочок біля самого її вуха. - щось на зразок: «Раз вліз в ліс, то й сиди собі там пеньочком».
- Не будьте таким докучайлом! - сказала Аліса, роззираючись, бо не могла збагнути, звідки лунає той голосок. - Якщо вам так припекло каламбурити, то робіть це без мене! [38]
Голосочок тільки глибоко зітхнув, - мабуть, він належав якомусь безталанникові.
- Годилося б мовити йому кілька співчутливих слів, - подумала Аліса. - Аби ж тільки воно зітхало по-людському...
Але зітхання було таке кволе, що Аліса не почула б його взагалі, якби їй не зітхнули над самісіньким вухом. Від цього у вусі так залоскотало, що вона й думати забула про безталання нещасної крихітки.
- Я знаю: ти - друг, - знову задзумів голосочок. - Любий і давній друг. І ти не скривдиш мене, дарма що я комаха...
- Яка саме? - трохи занепокоїлася Аліса.
Насправді Алісу цікавило одне: чи не може та комаха часом її уджигнути, але то, певно, було б не надто чемне запитання.
- Невже ти не здо... - почав голосочок, але тут його заглушив пронизливий свист паротяга. Аліса і решта всі у паніці посхоплювалися на ноги.
Кінь, що вистромив був голову з вікна, спокійно втягнув її назад і пояснив:
- Це струмок! Зараз будемо перестрибувати!
Усі ніби заспокоїлись, лише Алісі на саму думку про стрибучі потяги стало якось мулько на душі.
- А втім, я зразу опинюся на Четвертій Клітинці, - потішила себе вона.
Тієї ж миті вагон сторчма здійнявся в повітря*. З переляку Аліса вчепилася в те, що трапилося їй під руку. То була Цапова борода.
*Стрибок потяга переносить Алісу з d2 на d4. Це єдиний "довгий стрибок", дозволений Пішакові. Перескочивши через струмок, Аліса опинилася на третій горизонталі. Потяг довезе її до четвертої. [39]
* * * * * * * * * * *
* * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * *
Але борода наче здиміла, щойно Аліса до неї діткнулася. Аліса чомусь опинилася під деревом, а Комар (ось хто до неї щойно озивався!) колихався тепер на гілці якраз у неї над головою і обмахував її своїми крильми.
Комар, звичайно ж, був велетенський («десь із курча завбільшки», - прикинула Аліса), однак зовсім не страшний після того, як вони стільки пробалакали.
- ...Невже ти не любиш комах? - спокійно, мов і не він, провадив Комар.
- Я люблю тих, що розмовляють, - відповіла Аліса. - У нас комахи не вміють розмовляти.
- А яким комахам ти рада там, звідки прибула? - поцікавився Комар.
- Я комахам не рада взагалі, - пояснила Аліса. - Я радше їх боюся... принаймні великих. Але знаю, як їх звати.
- І вони озиваються, коли їх звати? - недбало поспитав Комар.
- Не знаю, не чула.
- Тоді навіщо ж їх звати, коли вони не озиваються? - здивувався Комар.
- Їм це ні до чого, - відказала Аліса, - але це зручно для людей, що їх назвали. Бо навіщо тоді взагалі речам назви?
- Хтозна, хтозна... - відповів Комар. - Там далі, у лісі, ніхто й ніщо ніяк не називається... [40] Але ми гаємо час... То які, ти кажеш, у вас комахи?
- Найперше, Коник-Стрибунець, - Аліса почала загинати пальці.
- А-а, - протяг Комар. - Поглянь-но лишень на отой кущ! Там на гілці сидить дерев'яний Коник-Гойданець. Він увесь дерев'яний, і перегойдується з гілки на гілку.
- А чим він живиться? - зацікавилася Аліса.
- Живицею й тирсою, - відповів Комар. - Перелічуй далі.
Аліса зі щирою цікавістю оглянула Коника-Гойданця. Його, вочевидь, зовсім недавно пофарбували: він увесь блищав і був ще липкий від фарби.
- А ще у нас є Метелики, - сказала Аліса.
- Глянь на гілку в себе над головою, - мовив Комар. - Бачиш, ото сидять Крутелики. Крильця - віялом, а замість голів - сірникові голівки.
- А чим живляться такі Крутелики?
- Капустою, посиланою бурштиновим пилком, - сказав Комар. - А кубла свої вони мостять у піддашшях скарбниць.
"Чи ж не тому в комах такий нестримний потяг летіти на полум'я свічки, що вони хочуть пошитися в Крутелики!" - подумала Аліса, досхочу надивившись на сірникоголову зграйку.
А вголос вона промовила:
- А ще в нас є Оси.
- Поглянь-но туди, - сказав Комар, - он вони літають біля твого вуха. (Аліса не без остраху відсахнулася.) - Авжеж, - повторив Комар, - перед тобою не хто інший, як Чайоси. Крильця [41] у них - дві скибочки хліба з маслом, тільце - зі шкуринки, а голівка - грудочка цукру.
- А самі вони що їдять?
- Ріденький чай з вершками.
Аліса замислилась.
- А що, як вони, бува, чаю не знаходять? - спитала вона.
- Тоді їм, звичайно, смерть.
- Але це може траплятися досить часто, - задумано сказала Аліса.
- Це трапляється повсякчас, - мовив Комар.
Аліса змовкла на кілька хвилин - вона думала.
Комар тим часом розважався - стиха щось надзумкував, кружляючи довкола її голови.
Нарешті він знову сів і сказав:
- Хочеш розпрощатися зі своїм ім'ям?
- Ні, - ледь занепокоїлася Аліса, - не хочу.
- Хтозна, хтозна... - ніби ненароком протяг Комар. - Подумай, як зручно було б вернутися додому без імені! Ось, приміром, схоче твоя гувернантка засадити тебе за уроки й гукне: «Ходімо вчити уроки...» - а далі затнеться. Бо як же тебе кликати, коли ти без імені? І тобі, певна річ, не доведеться нікуди йти!
- Аби ж то! - заперечила Аліса. - Їй ніколи й на думку не спаде звільняти мене через це від уроків. Якщо вона забуде моє ім'я, то покличе просто: «Час на уроки, любесенька!»
- Е, якщо вона гукне «любесенька», - мовив Комар, - тоді ти собі любесенько прогуляєш урок. Прегарний каламбурчик. Шкода, не ти його придумала! [42]
- Чому шкода? - спитала Аліса. - Як на мене, цей каламбур вам геть не вдався!
Комар лише глибоко зітхнув, і по щоках йому скотилися дві великі сльозини.
- Навіщо каламбурити, - сказала Аліса, - якщо це так ятрить вам душу.
У відповідь Комар знову сумовито зітхнув, та коли Аліса підвела очі, сердешного Комара на гілці вже не було - мабуть, його здуло власним зітханням.
Від довгого сидіння без руху Аліса заклякла, тож вирішила встати і піти.
Вона йшла і йшла, аж поки вийшла на галявину, за якою темнів ліс. Він був куди похмуріший, аніж той, звідки вона вийшла, й Алісі було трішки лячно туди заходити. Але поміркувавши, вона зважилася йти вперед.
- Не вертатися ж мені назад, - подумала вона. - Іншого шляху до Восьмої клітинки немає.
- Це, напевно, той ліс, де все безіменне,*- здогадалася вона. - Цікаво, що станеться там із моїм ім'ям? Мені аж ніяк не хотілося б його втратити... Ще переназвуть мене якось негарно! Ото буде комедія: спробуй тоді знайти, кому дісталося моє колишнє ім'я! Хоч бери та й давай оголошення, мовби я загубила собаку: «... відгукується на кличку таку-то, нашийник мідний».
*Таким чином лісом насправді є увесь всесвіт, якщо розглядати його як такий, що існує сам по собі, незалежно від істот, що маніпулюють символами і наклеюють ярлички на ті чи інші його частини. Думка про те, що світ сам по собі не позначений знаками, що між предметами та їхніми назвами немає ніякого зв'язку опріч того, що надає йому інтелект, який вважає ці позначки корисними, - абсолютно не тривіальна філософська істина. [43]
Тільки уявити собі: йдеш і гукаєш на всі боки: «Алісо! Алісо!» - аж поки хтось відгукнеться. Хоча, якщо він мудрий, то відгукуватися не буде.
Отак, розмовляючи сама з собою, вона дійшла до лісу - на вигляд, вельми прохолодного й тінявого.
- Що ж, у кожному разі, - подумала вона, ступаючи в затінок дерев, - дуже приємно після такої спеки опинитися в... в... цьому... як його?.. (Дивно, що не згадується потрібне слово!) ...Тобто, я хочу сказати, приємно опинитися під... під оцими... оцими! - Вона притулила долоню до стовбура дерева. - Цікаво, як же вони звуться? По-моєму, ніяк? Ну, звичайно ж, так воно і є: ніяк!
Десь із хвилинку вона стояла мовчки, розмірковуючи, а тоді зненацька заговорила знову:
- Виходить, усе справдилося! То хто ж я тепер? Я пригадаю. Обов'язково пригадаю! Мушу пригадати!
Але користі з цього «мушу» було не надто багато. Добряче поморочивши собі голову, вона тільки й згадала:
- Там є «Л»... Так, так, воно починається на «Л»!
І щойно вона те промовила, як до неї звідкись приблукало Оленя. Воно дивилося на Алісу великими лагідними очима і нітрохи її не боялося.
- Лась-лась! Ходи-но сюди! - покликала Аліса і простягла руку, щоб його погладити. Оленя відсахнулося назад, стало і знову задивилося на Алісу. [44]
- Як тебе звати? - запитало воно врешті.
Який ніжний, солодкий мало воно голос!
"Аби ж то я знала!", - подумала бідолашна Аліса і сумно промовила вголос:
- Поки що ніяк.
- Постарайся згадати, - порадило Оленя. - Так негоже!
Аліса постаралася, та все було марно.
- А ти не скажеш, як звати тебе? - несміливо запитала вона. - Можливо, це мені якось допоможе.
- Скажу, але трохи далі, - відповіло Оленя. - Тут я не згадаю.
Аліса ніжно обійняла Оленя за оксамитну шию, і вони разом подалися через ліс. Так вони вийшли на другу галявину.
Тут Оленя раптом підскочило і випручилося з Алісиних обіймів.
- Я - Оленя! - радісно крикнуло воно. - А ти... Ой! Ти - людське дитя!..
Тут у прегарних карих очах Оленяти раптом промайнув ляк, і воно стрілою помчало геть.
Аліса довго проводжала його поглядом, насилу стримуючи сльози: отак зненацька втратити такого милого супутника!
- Зате я знаю тепер своє ім'я, - врешті промовила вона. - Добре вже й це... Аліса... Аліса... Більше не забуду... А тепер - котрому з цих двох дороговказів маю я вірити?
На це запитання відповісти було неважко: через ліс вела тільки одна стежка, й обидві стрілки вказували на неї. [45]
- А втім, з'ясую це на роздоріжжі, - подумала Аліса, - тоді, як вони вказуватимуть різні напрямки.
То були марні сподівання! Аліса все йшла і йшла, і пройшла чимало, але на кожному роздоріжжі вона виявляла нову пару дороговказів, що так само вказували в один напрямок. На одному було написано:
ТУТ ЖИВЕ КРУТЬ.
А на другому:
ТУТ ЖИВЕ ВЕРТЬ.
- Мабуть, - сказала нарешті Аліса, - вони мешкають в одному будинку. І як я раніше не здогадалась... Але я до них не буду заходити. Просто привітаюся і спитаю, як виблукати з цього лісу. Тільки б устигнути на Восьму клітинку ще завидна!
Отак балакаючи сама з собою, мандрувала вона далі, аж поки за одним крутим поворотом наскочила на двох малих товстунів. Це було так несподівано, що вона аж відсахнулася, але тут-таки й оговталась: із відчуттям, що це не інакше, як самі... [46]
Книга: Льюїс Керролл. Аліса в Задзеркаллі Переклад Валентина Корнієнка
ЗМІСТ
1. | Льюїс Керролл. Аліса в Задзеркаллі Переклад Валентина Корнієнка |
2. | Розділ перший
|
3. | Розділ другий
|
4. | Розділ третій
|
5. | Розділ четвертий
|
6. | Розділ п'ятий
|
7. | Розділ шостий
|
8. | Розділ сьомий
|
9. | Розділ восьмий
|
10. | Розділ дев'ятий
|
На попередню
|