Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ЗБІРКА "КІБЕРІАДА" КАЗКИ РОБОТІВ Троє електрицарів
Подорож сьома, або як власна досконалість привела Трурля до біди
--------------
© Український переклад, Іван Ів. Сварник, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.
--------------
Всесвіт нескінченний, але і обмежений, а тому промінь світла, хоч би в який бік спрямувався, через мільярди століть, якщо матиме досить сили, повернеться до вихідного пункту. Так само буває і з чутками, що кружляють поміж зірок і планет. Дійшов раз до Трурля поголос про двох могутніх конструкторів-добродійників, таких розумних і таких досконалих, що не було їм рівних. Трурль одразу ж подався до Кляпавція, а той пояснив йому, що це не якихось їхніх таємничих суперників, а їх самих, облетівши Космос, славить чутка. Однак слава має й таку особливість, що зазвичай мовчить про поразки, навіть і такі, що сталися завдяки найвищій досконалості. А хто б у цьому засумнівався, нехай пригадає собі останній із семи Трурлевих походів; здійснив він його сам, оскільки Кляпавція затримали на той час пильні справи, тож не міг скласти йому товариства.
Трурль був тоді безмірно самовдоволений, і всі почесті, що їх йому виявляли, сприймав як щось належне. Полетів він своїм кораблем на північ, бо найменше знав цей край. Довго летів він крізь пустку, оминаючи й ті планети, де клекотіли війни, і ті, що їх уже вгамувала тиша мертвого мовчання, поки не трапилась йому випадково невеличка планетчина, власне окрушина загубленої матерії, просто-таки мікроскопічна.
По тому скелястому уламку хтось бігав туди-сюди, підстрибуючи й дивно жестикулюючи. Здивований такою самотністю і занепокоєний такими виявами чи то розпачу, чи то гніву, Трурль мерщій опустився на планетчину.
Назустріч йому, брязкотячи і дзеленькаючи, йшов муж могутньої статури, увесь іридієво-ванадієвий, котрий повідомив, що він, Ексилій Тартарейський, володар Панкритії й Ценендери, що мешканці обох королівств у приступі царевбивчого гніву скинули його з монаршого престолу і, вигнавши, завезли на цей пустельний уламок, аби він довіку мандрував на ньому, дрейфуючи у темних потоках гравітації.
Довідавшись зі свого боку, з ким має справу, той монарх почав домагатися, аби Трурль, як-не-як професійний добродійник, не гаючись, повернув йому втрачене становище, і на саму думку про такий поворот справи очі йому зблиснули передчуттям майбутньої помсти, а крицеві пальці почали стискатися так, наче він уже хапав за горло своїх вірнопідданих.
Трурль не міг та й не хотів виконувати Ексилієвих бажань, бо це потягло б за собою багато лиха й злочинів, але водночас він намагався хоч якось заспокоїти й потішити зневажену королівську величність. Отож, подумавши якусь хвилину, дійшов висновку, що хоч би там що, а ще не все втрачено, адже можна зробити так, щоб і король був ситий, і його колишні піддані — цілими. Тому, прикликавши на поміч усю свою майстерність і попрацювавши як слід, Трурль сконструював йому зовсім нову державу. Там було повно міст, річок, гір, лісів і струмків, було й небо з хмарами, і загони сповнених бойового запалу вояків, вартівні й фортеці, динеркамери й фрейліни; були там і ярмарки в яскравому сонці, і дні, сповнені тяжкої праці, і ночі з танцями й співами до ранку, і брязкіт мечів. Він делікатно вмонтував іще в ту державу чудову столицю, усю з мармуру й гірського кришталю, і раду мудрих старійшин, зимові палаци й літні резиденції, списки царевбивць, наклепників, мамок, донощиків, табуни прегарних рисаків і кумачеві плюмажі, які мають на вітрі; потім ще прошив усю ту атмосферу срібними нитками фанфар і кулястими розривами гарматних салютів, докинув також повну жменю зрадників і другу — героїв, дрібку віщунів і пророків, по одному спасителю й поетові незламної сили духу. Тоді, присівши над готовою державою, здійснив пробний запуск і, користуючись у його ході мініатюрними інструментами, наділив жінок у цій державі вродою, а чоловіків — мовчазністю і схильністю до п'яних сварок, чиновників — пихою і запопадливістю, астрономів — зоряним запоєм, а дітей — галасливістю. І все це, складене, відшліфоване й допасоване, містилося у скриньці, не дуже великій, а саме такій, щоб Трурль міг її легко підняти. А тоді подарував її Ексилієві на вічне володіння, спершу показавши, де розташовані входи й виходи цього новісінького, як з голочки, королівства, як там програмуються війни, як придушуються заколоти, як накладаються данини й побори, навчив його, де знаходяться у цьому мініатюрному суспільстві критичні вибухонебезпечні точки, тобто де максимуми двірцевих і суспільних переворотів, а де їх мінімуми. Пояснив він це так добре, що король, з давніх-давен звиклий до тиранічного владарювання, схоплював науку просто на льоту і тут-таки, на очах у конструктора, видав кілька пробних указів, відповідним чином рухаючи прикрашені королівськими орлами й левами ручки регуляторів. Це були укази про впровадження надзвичайного стану, поліційної години, і особливого податку; потім, коли в тому королівстві минув рік, а для Трурля й короля ледве одна хвилина, актом найвищої ласки, тобто порухом пальця на регуляторі, король скасував один смертний едикт, зменшив данину, а надзвичайний стан зволив анулювати,— зі скриньки долинув радісний крик вдячності, схожий на мишачий писк, коли потягти мишку за хвостик, а крізь опукле скло, що закривало зверху скриньку, було видно, як на світлих курних дорогах, над берегами лінивих річок, у воді яких віддзеркалювались пухнасті хмарки, радів люд і славив незрівнянну шляхетну милість владаря.
І хоча спершу монарх відчув себе ображеним на Трурля за той подарунок, бо держава була надто мала і надто подібна до дитячої забавки, проте, побачивши, яким великим стає у ній все, коли дивитися крізь опукле верхнє скло, а може, навіть підсвідомо відчуваючи, що суть зовсім не у розмірах, бо державних справ не виміряєш ані в метрах, ані в кілограмах, а велетнів і пігмеїв хвилюють загалом однакові почуття,— він подякував конструкторові,— правда, крізь зуби й досить сухо. Хто знає, може, він навіть залюбки наказав би, щоб двірцева сторожа негайно схопила Трурля, закувала в кайдани і про всяк випадок замордувала його до смерті, бо, напевно, найліпше було б знищити в самому зародку всілякі чутки про те, що начебто якийсь голодранець, зайда, ремісник, та подарував могутньому володареві королівство.
Однак Ексилію вистачило розважливості, аби зрозуміти, що нічого не вдасться через явну диспропорцію; легше було б блохам узяти в полон свого годувальника, аніж королівському військові схопити Трурля. Отож, кивнувши ще раз спроквола головою, він запхав скіпетр і державу за пазуху, насилу підняв скриньку з королівством і заніс її до своєї хатинки. А коли, в ритмі обертів планетоїда, скриньку напереміну то освітлювало сонце, то вкривала мороком ніч, король, визнаний своїми підданими найбільшим монархом у світі, ретельно правив, наказував, забороняв, стинав голови, нагороджував, безнастанно заохочуючи в такий спосіб свою малечу до вірнопідданства й любові до трону.
Трурль, повернувшись додому, не без вдоволення оповів своєму приятелеві Кляпавцієві, як завдяки конструкторській майстерності йому вдалося погодити монарші прагнення Ексилія з республіканськими — його підданих. Проте Кляпавцій, як не дивно, не висловив свого захоплення. Навпаки, Трурль прочитав у приятелевих очах щось схоже на докір.
— Чи правильно я тебе зрозумів? — спитав Кляпавцій.— Ти подарував тому катові, вродженому наглядачеві над невільниками, тортурофілові й мучителю у вічне володіння ціле суспільство? І ще розказуєш мені про радість, яку викликало скасування частини жорстоких указів! Як ти міг таке вчинити?!
— Ти, певно, жартуєш? — закричав Трурль.— Врешті-решт уся та держава поміщається у скриньці, форматом метр на шістдесят п'ять і на сімдесят сантиметрів — і це не що інше, як модель...
— Модель чого?
— Як це «чого»? Суспільства, зменшеного у сто мільйонів разів.
— А звідки ти знаєш, чи не існують суспільства, у сто мільйонів разів більші від нашого? І чи тоді наше не могло б бути моделлю для тих велетнів? І взагалі, яке значення мають розміри? Чи у тій скриньці, тобто державі, подорож від столиці до околиць не триває місяцями — для тамтешніх мешканців? Хіба вони не страждають, не працюють тяжко і не вмирають?
— Ну, ну, мій любий, ти сам знаєш, що всі ці процеси відбуваються так лише тому, що я їх запрограмував, а не насправді...
— Тобто як це, не насправді? Чи, може, ти хочеш сказати, що скринька порожня, а походи, тортури, смертні кари — це лише ілюзія?
— Ні, не ілюзія, бо процеси справді відбуваються, але тільки як певні мікроскопічні явища, до яких я змусив атомні рої,— сказав Трурль.— В кожному випадку, всі ці народження, кохання, геройства, доноси — це не що інше, як метушня у вакуумі найдрібніших електронів, упорядкованих завдяки моєму непересічному хистові, який...
— З мене уже досить того самовихваляння! — перебив його Кляпавцій.— То ти кажеш, що це самоорганізаційні процеси?
— Ну звичайно!
— І що вони відбуваються між малесенькими електронними хмаринками?
— Сам чудово про це знаєш!
— І що феноменологія світанків, заходів, кривавих битв зумовлена взаємодією істотних змінних?
— Так воно і є!
— А хіба ми самі, якщо нас досліджувати фізичними методами, чи причинно-наслідковими, чи так, на дотик, не є тими самими танцюючими хмарками електронів? Хіба ми не додатні й від'ємні заряди, вмонтовані у порожнечу? І хіба наше існування не є результатом зіткнення тих частинок, хоча самі ми відчуваємо танок молекул як тривогу, прагнення чи роздуми? І хіба у твоїй голові, коли ти мрієш, не відбувається бінарна алгебра перемикань і невтомний рух електронів?
— Любий мій Кляпавційку! Ти ототожнюєш наше буття з буттям цієї замкнутої у скляній скриньці ніби-держави?! — закричав Трурль.— Ні, це вже занадто! Адже я мав намір зробити лише імітацію державності, кібернетично досконалу модель і нічого більше!
— Трурлю! Наша досконалість — то водночас і наше прокляття, бо непередбаченими наслідками обтяжує кожне наше творіння! — підвищивши голос, сказав Кляпавцій.— Бо недосконалий наслідувач, прагнучи завдавати комусь мук, змайстрував би собі з дерева чи воску безформного боввана, і, надавши йому деякої зовнішньої схожості з розумною істотою, знущався б із нього штучно! Але подумай, мій любий, над подальшим ходом вдосконалення таких практик! Уяви собі скульптора, який зробить ляльку з грамофоном у животі, щоб вона стогнала під його ударами; уяви собі ще таку, що, коли її вдарити, благатиме про милосердя, таку, яка з ляльки перетвориться у гомеостат, уяви собі ляльку, яка ронитиме сльози, стікатиме кров'ю, ляльку, яка боятиметься смерті, хоча водночас і жадатиме її ні з чим незрівнянного спокою! Хіба ти не бачиш, що досконалість наслідувача призводить до того, що позірне стає сутнім, а вдаване — справжнім? Ти віддав жорстокому тиранові у вічне володіння незліченну кількість істот, здатних страждати, отже, ти вчинив ганебно...
— Усе це софістика! — досить запально вигукнув Трурль, бо приятелеві слова зачепили його за живе.— Електрони рухаються не лише всередині наших голів, а й усередині грамофонних платівок, і з цієї їхньої повсюдності не виникає нічого такого, що давало б тобі право робити такі гіпостатичні аналогії! Піддані цього негідника Ексилія і справді гинуть на плахах, накладають головами й життям, плачуть, б'ються і кохаються, але тільки тому, що я відповідним чином сконструював параметри, але хто знає, Кляпавцію, чи вони щось при цьому відчувають, невідомо, Кляпавцію, бо електрони, які вистрибують у їхніх головах, нічого тобі про це не розкажуть!
— Якби я розтовк тобі голову, то так само нічого, крім електронів, не побачив би там,— відповів Кляпавцій.— Ти. мабуть, вдаєш, що не розумієш того, про що я тобі кажу, бо добре знаю, що ти не такий дурний. Грамофонної платівки ні про що не спитаєш, вона не благатиме в тебе пощади і не падатиме на коліна. Ти кажеш, хто знає, чи стогнуть вони під ударами тільки тому, що так підказують їм зсередини електрони, які при русі породжують звук, чи справді кричать від нестерпного болю? А це таки різниця! Адже не той страждає, хто дає тобі потримати своє страждання в руках, щоб ти міг його помацати, спробували на зуб і зважити, а той, хто своєю поведінкою виявляє страждання! Ось доведи мені зараз, що вони нічого не відчувають, що не думають, що не існують взагалі як істоти, свідомі того, що вони замкнені між двома безоднями небуття,— тією, яка перед народженням, і тією, яка після смерті,— доведи мені це, і я не чіплятимусь до тебе! Доведи мені зараз же, що ти тільки імітував страждання, а не створив його!
— Ти добре знаєш, що це неможливо,— тихо заперечив Трурль.— Бо ще тільки взявши до рук інструменти перед порожньою скринькою, я вже мав передбачити можливість такого доказу саме для того, щоб запобігти їй при проектуванні Ексилієвої держави, щоб у монарха не виникло враження, що він має справу з маріонетками, лялечками, замість абсолютно реальних підданих. Я не міг вчинити інакше, зрозумій! Бо все, що порушувало б ілюзію цілковитої реальності, звело б нанівець усю правдоподібність володарювання, зводячи його до механічної гри..,
— Розумію, все чудово розумію! — вигукнув Кляпавцій.— Наміри в тебе були благородні — ти тільки хотів створити механічну державу, якомога подібнішу до реальної, щоб їх не можна було розрізнити, і з жахом усвідомлюю, що тобі це вдалося! Від часу твого повернення минули заледве якісь кілька годин, але для них, замкнених у тій скриньці,— цілі століття. Скільки вже знівечено життів, і все задля того, щоб дати більше поживи для Ексилієвої пихи!
Не кажучи більше ні слова, Трурль рушив до свого корабля і побачив, що приятель іде слідом за ним. Розкрутивши вакуумний корабель як дзигу, Трурль скерував його ніс поміж два великі скупчення одвічних вогнів і так наліг на кермо, що Кляпавцій зауважив:
— Ти невиправний. Завжди спершу щось робиш, а тоді вже думаєш. І що ж ти збираєшся зробити, коли ми туди прилетимо?
— Відберу в нього державу!
— І що з нею зробиш?
— «Знищу її»,— хотів був крикнути Трурль, але затнувся на першому ж звукові, який не міг видобутися йому з горла. Не знаючи, що сказати, він буркнув:
— Влаштую вибори. Хай вони самі підшукають собі справедливих володарів.
— Ти запрограмував їх як феодалів і васалів, що їм з тих виборів, хіба вони вплинуть на їхню долю? Треба спершу зруйнувати усю структуру тієї держави й почати ще раз спочатку...
— Але де кінчається зміна структури й починається переробка свідомості? — заволав Трурль. Кляпавцій нічого йому на це не відповів, і так вони летіли в понурій мовчанці, аж поки нарешті побачили Ексилієву планету, і коли робили останній виток перед посадкою, їх вразив її незвичайний вигляд.
Всю планету вкрили незліченні ознаки розумової діяльності. Мікроскопічні мости, як рисочки, виднілись над водами струмочків, а в калюжах, у яких відбивалися зірки, було повно корабликів, наче стружки плавали... Затінений бік планети, її нічна півкуля була всіяна вогниками міст, а на освітленій півкулі було видно міста, але самих мешканців, через їхні мізерні розміри, розгледіти не вдалося навіть у найсильніші біноклі. Тільки короля там не було й сліду, наче його поглинула земля.
— Нема його...— прошепотів вражений Трурль.— Що вони з ним зробили? Видно, їм вдалося розбити стіни скриньки й посісти усю цю планетчину...
— Глянь! — сказав Кляпавцій, показуючи на невеличку хмаринку в формі грибка для церування панчіх, яка поволі розпливалася в атмосфері.— Вони вже знають про атомну енергію... А он далі — бачиш ту скляну штуку? То рештки скриньки, яку вони перетворили на якусь святиню...
— Не розумію. Все-таки, то була лише модель. Лише процес із безліччю параметрів, тренажер монархії, імітація, створена зі змінних у мультистаті,— бурмотів здивований, отетерілий Трурль.
— Так. Але ти зробив непростиму помилку надмірної досконалості у наслідуванні. Не бажаючи створити простий годинниковий механізм, ти через свій педантизм мимоволі збудував те, що можливе й за своєю суттю цілком протилежне механізмові...
— Годі! — крикнув Трурль. Вони мовчки вдивлялись у планету, аж раптом щось легенько стукнулось об їхній корабель, ледве його зачепивши,— вони побачили той предмет,— він залишав позад себе смужку тьмяного світла. Був то космічний кораблик, а може, тільки штучний сателіт, дивовижно схожий на один із сталевих капців, що їх носив тиран Ексилій. А коли конструктори поглянули вгору, то високо над планеткою побачили світне тіло, якого тут раніше не було. І вони впізнали в його округлій, бездоганно холодній поверхні сталеві риси Ексилія, який став таким чином Місяцем Мікромініантів.
Книга: Станіслав Лем. ЗБІРКА "КІБЕРІАДА" КАЗКИ РОБОТІВ Троє електрицарів
ЗМІСТ
На попередню
|
|
