Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ЗБІРКА "КІБЕРІАДА" КАЗКИ РОБОТІВ Троє електрицарів
Вступна лекція Голема. Про людину трояко
© Український переклад, Ю. Попсуєнко, 1990. Перекладено за виданням: Stanislaw Lem, Golem XIV, Krakow, 1981.
Ви так недавно відгалузилися від стовбура дички, ваша спорідненість із лемурами й мавпами ще така сильна, що, прагнучи до абстракції, ви не можете обійтися без наочності, і тому лекція, не підперта грубою чуттєвістю, повна формул, які говорять про камінь більше, ніж вам скаже сам той побачений, облизаний і обмацаний камінь,— така лекція або стомить і відштовхне вас, або принаймні лишить певну невдоволеність, не чужу навіть великим теоретикам, котрі абстрагують на вашому найвищому рівні,— про що й свідчать численні приклади, почерпнуті з інтимних признань учених, адже вони здебільшого зізнаються в тому, що при побудові абстрактних висновків їм незмінно потрібна опора на щось відчутне.
Приміром, космогоністи не можуть хоч якось не уявляти собі Метагалактики, дарма, що напевне знають: ні про яку наочність тут не може бути й мови; фізики потай допомагають собі малюнками, схожими на дитячі іграшки,— як оті зубчасті коліщатка, які виставляв Максвелл, будуючи свою (зрештою, непогану) теорію електромагнетизму. І якщо математикам здається, що завдяки своїй професії вони відкидають чуттєвість, то вони теж помиляються, про що я, може, скажу іншим разом, бо тепер не хочу відвертати вашої уваги, а, радше, йдучи за порівнянням (досить потішним) доктора Кріва, я хочу вирушити з вами в далеку, нелегку, але цікаву мандрівку. Отже, я поволі йтиму перед вами вгору.
З того, що я вже сказав, має бути ясно, чому я начинятиму свою лекцію такими необхідними для вас притчами й малюнками. Мені вони не потрібні, в чому я зрештою не вбачаю ніякої переваги над вами, бо ж вона зовсім в іншому. Антинаочність моєї природи йде від того, що я ніколи не тримав у руці жодного каменя, не занурювавсь у зеленувато-багнисту чи кришталево-чисту воду і не довідувавсь уранці про існування газів спочатку легенями, а вже потім з обрахунків, бо в мене нема ні рук, щоб брати, ні тіла, ні легенів; тому абстракція для мене первинна, а наочність вторинна, і вивчити її мені було важче, ніж абстракцію,— а це було доконечне потрібно для того, щоб перекидати ламкі мости, якими моя думка простує до вас і якими, відбившись у важких розумах, повертається здебільшого, щоб захопити мене зненацька.
Сьогодні я маю говорити про людину, і я розповім про неї тричі, хоч поглядів, тобто рівнів опису чи спостережних точок, існує безліч, але для вас — не для себе! — ці три найголовніші.
Перший — найбільш притаманний вам, найдавніший, історичний, традиційний, розпачливо героїчний, сповнений гострих протиріч, які завдавали жалю моїй логічній природі, поки зрештою я ліпше пристосувався до вас і звик до вашого духовного кочівництва, властивого істотам, котрі з-під захисту логіки тікають в антилогічність, а звідти, не годні її витримати, повертаються в лоно логіки. Саме тому ви — кочівники, нещасливі в обох стихіях. Другий погляд буде технологічний, а третій — захований у мені, як неоархімедова точка опори — про нього, однак, коротенько не скажеш, отож ліпше перейти до суті справи.
Почну я з притчі. Робінзон Крузо, опинившись на безлюдному острові, міг спочатку піддати критиці брак усього подібного, який припав на його долю, бо йому бракувало стількох першорядних і необхідних для життя речей, і хоч він пам'ятав про них, та навіть через кілька років не зміг їх усіх відтворити. Але він лише трохи пожуривсь і почав господарювати з тим майном, яке мав, і врешті все влаштувалось.
Не інакше сталось і з вами, хоч і не зразу, а за тисячі років, відколи ви відгалузилися від дерева еволюції, від паростка, який був ніби щепою дерева пізнання. Й мало-помалу ви побачили, що збудовані так, а не інакше, що дух у вас саме такий, що ваші можливості і обмеженість такі, яких ви собі не просили й не бажали,— і з усім цим добром ви мусили діяти, бо ж Еволюція, забравши у вас численні дари, котрими примушує служити собі інші види, не була вже настільки легковажна, щоб відібрати у вас іще й інстинкт самозбереження: такої великої свободи вона вам не дала, адже, якби зробила інакше замість будівлі, де сиджу я, і цього залу з індикаторами, і замість вас — ревних моїх слухачів, лежала б тут пустеля і завивав би вітер.
Дала ж вона вам Розум. Від себелюбства — адже ви самозакохані з необхідності і за звичкою — ви його визнали найпрекраснішим і найкращим з усіх можливих дарунків, і гадки не маючи, що Розум — це насамперед витівка, до якої мало-помалу вдалась Еволюція, створивши внаслідок своїх невтомних спроб прогалину між тварин, порожнє місце, дірку, яку неодмінно треба було чимось заповнити, чимось таким, щоб не зразу вмерло. Про ту дірку як про нічим не зайняте місце я кажу зовсім буквально, бо ж насправді ви не тому відсахнулися від тварин, що, крім усього того, чим вони володіють, у вас є ще й Розум як щедрий додаток і як причастя на життєвім шляху, а якраз навпаки: мати Розум — це лише на свій страх і ризик, своїм завзяттям і, беручи на себе всю відповідальність, робити все те, що тваринам дано вже наперед. І справді, Розум був би тварині ні до чого, якби водночас у неї не відібрали інстинктів, завдяки яким усе, що їй треба робити, вона робить зразу, без ніяких відхилень, скоряючись абсолютним велінням, бо ж наказує спадкова субстанція, а не голос із пойнятої полум'ям неопалимої купини.
Й через те, що з'являлась ота діра, ви опинились у жахливій небезпеці, проте, не відаючи, що робите, почали її затикати, так ревно взявшись до роботи, що й не помітили, як Еволюція викинула вас зі свого потоку. Вона не знищила вас, бо перехід влади тривав мільйон років і не скінчився й понині. Еволюція, певна річ, не є особистістю в розумінні людини, проте вона обрала тактику хитрих лінощів: замість подбати про долю своїх створінь,— вона цю долю віддала в їхні руки, щоб вони самі порядкували нею, як зуміють.
Про що йдеться? Йдеться про те, що з тваринного стану — або ж із геть бездумного животіння — вона зіпхнула вас у позатваринний стан, у якому, ставши Робінзонами Природи, ви мали самі знаходити засоби і способи виживання — і тих знахідок було б у вас чимало. Дірка була загрозою, але заразом і шансом: і, щоб вижити, ви заповнили її культурами. Незвичайність культури, як інструмента, в тому, що це відкриття, яке, щоб діяти, має бути приховане від своїх творців. Цей винахід створений несвідомо і він діє доти, доки винахідники розпізнають його до кінця. Парадоксальність культури в тому, що вона руйнується, коли її розпізнають. Створивши її, ви тоді зрікалися авторства: адже в еоліті не було ніяких семінарів на тему «Чи переходити до палеоліту?»; ви гадали, ніби через вас її творять зайди — демони, стихії, духи, сили землі та неба — хто завгодно, але тільки не ви самі. Отже, раціональне — заповнення порожнечі метою, кодексами, цінностями — ви робили ірраціонально, обґрунтовуючи кожен свій захід чимось надприродним: ви полювали, ткали, будували, урочисто запевняючи самих себе, що все це не з вас, а з незбагненних джерел. Культура — це незвичайний інструмент, раціональний у своїй ірраціональності, бо він надав людським інститутам надлюдської поважності, аби вони стали недоторкані й забезпечували беззастережний послух. А що порожнечу чи прогалину можна все-таки залатати найрізноманітнішими додатковими означеннями,— і тут можуть згодитися різні латки,— ви наплодили у своїй історії легіон культур — тих неусвідомлених вами самими винаходів. Неусвідомлених і бездумних — усупереч Розумові, бо прогалина була набагато більша, ніж те, що її наповнювало. Свободи у вас було більше, ніж розуму, і тому ви позбувалися цієї свободи — надмірної, свавільної і безглуздої — з допомогою культур, які розрослись у віках.
Ось ключ до того, що я зараз скажу: свободи було більше, ніж розуму. Ви змушені були вигадувати те, що звірі вміють уже від народження, і незвичайність вашої долі в тому, що, вигадуючи, ви стверджували, ніби нічого не вигадуєте.
Нині ви, антропологи, вже знаєте, що можна розплодити безліч культур — їх і справді розвелося стільки — і що кожна з них має логіку своєї структури, а не логіку авторів, бо це такий винахід, який по-своєму переформовує своїх винахідників, а вони про це й не знають, бо коли дізнаються, винахід уже не має над ними абсолютної влади і вони зауважують порожнечу,— і саме на цю суперечність й спирається людство. Сто тисяч років ця опора служила вам культурами, які то затискали людину в лещата, то послабляли хватку, допомагала у самовдосконаленні, доти надійному, доки воно сліпе. І нарешті, зіставляючи уже в етнологічних каталогах багатоликість культур, ви помітили їхню розмаїтість, а отже, й відносність. Тоді ви й почали вивільнятися з цієї пастки заповідей і заборон, поки не вихопились із неї, що звичайно обернулося майже катастрофою. Адже, зрозумівши, що всяка культура не єдина, ви збагнули, що в них нема необхідності, і відтоді ви намагаєтесь відшукати щось таке, що далі не буде вже дорогою вашої долі, прокладеної наосліп, вимощеної низками вгадувань і випадковими лотерейними виграшами історії,— проте, звісно, такого не існує. Існує дірка, і, приголомшені відкриттям, ви стоїте на півдорозі, а ті з вас, хто розпачливо шкодує за солодким невіданням у зведеному культурою домі неволі, прагнуть вернутися назад, до витоків,— але ж не можете ви повернути назад, вороття немає, мости спалено, отже, ви мусите йти вперед, і про це я вам теж розповім.
Чи хтось винен у цьому? Чи можна когось звинуватити за помсту цих Немезіди, за муки Розуму, який виснував із себе мережі культур, або замкнути порожнечу, аби в цій порожнечі намічати шляхи, мету, встановлювати шкалу цінностей, градієнти, ідеали? Адже на території, визволеній від безпосереднього владарювання Еволюції, Розум робив щось цілком подібне до того, що робить вона на самих витоках життя, коли мету, шляхи і градієнти вкарбовує в тіла тварин і рослин, як їхню необоротну долю.
Чи треба когось винуватити за Розум,— авжеж, саме за такий! — адже він був недоноском, бо ж заплутавсь у тенетах, які сам і сплів, оскільки мусив,— до кінця й не відаючи, не розуміючи, що робить,— одночасно боронитися від занадто тяжкого ув'язнення у вузьких культурах, і від надміру безмежної свободи, в культурах поблажливих, балансуючи між неволею і безоднею, борючись на два фронти, роздираючись навпіл.
І хіба ж, скажіть, будь ласка, за таких обставин ваш дух міг бути для вас чимось іншим, крім загадки, що нестерпно вас мучить? Як же інакше! Ваш Розум, ваш дух непокоїв вас, і дивував, вражаючи більше, ніж тіло, якому передусім закидали ефемерність, минущість і тлінність, і тому ви так завзято взялися шукати винуватця, кидаючи звинувачення направо й наліво, але ж нема кого винуватити, бо ж на початку не було Нікого.
Чи не вдаюся я тут до богозасудження? Ні, нічого подібного; все, що я кажу, стосується лише минулого, отже, тут, у цьому світі, спочатку й справді не було Нікого.
Проте я не виходитиму за певні межі — принаймні сьогодні. Отже, вам були потрібні різноманітні додаткові гіпотези як гіркі або солодкі виправдання, як задуми, що підносять вашу долю, а насамперед представляють ваші властивості на найвищий суд якоїсь Таємниці, з тим, щоб ви могли знайти свою рівновагу в світі.
Людина — Сізіф своїх культур, Данаїда своєї порожнечі, несвідомий вільновідпущеник, викинутий з потоку Еволюції,— не хоче бути ні першою, ні другою, ні третьою.
Я не буду розводитися про численні історичні концепції людини, які вона сама для себе створила, бо всі ці свідчення досконалості чи убозтва, доброти чи ницості виходять з культур, до того ж не було — та й не могло бути,— такої культури, яка б розглядала людину як істоту минущу, змушену приймати власну долю з рук Еволюції, але ще нездатну приймати її розумно,— і саме тому кожне ваше покоління — як відповіді на запитання: що ж таке людина? — домагалося неможливої справедливості, яка мала бути остаточною. Від цієї безнадійності й бере початок ваша антроподицея, що гойдається, як маятник, від надії до розпачу. І ніщо не далося людській філософії тяжче, ніж визнання того, що виникнення людини не супроводила ні поблажлива усмішка, ні хихикання Безконечності.
Але коли ви самі починаєте будувати Розуми, цей мільйонорічний розділ самотніх пошуків переходить в епілог, і ви не на віру, не зі слів якогось ГОЛЕМА, а з експериментів побачите, що сталося насправді. Світ допускає два типи Розуму, але тільки такий, як ваш, може мільярди років формуватися в еволюційних лабіринтах. І ця неминуча дорога, яку належить пройти, залишає на кінцевому продукті глибокі, темні, двозначні тавра. Другий тип Розуму для Еволюції недоступний, бо його треба піднести одним ривком, оскільки цей мудро запроектований Розум — результат знання, а не мікроскопічних доробок, неодмінно націлених лише на негайну вигоду. І, власне, нігілістичний тон вашої антроподицеї походить від глухого передчуття, що Розум — це щось таке, що виникло нерозумно й навіть протирозумно. Але, проникнувши в глибини психоінженерії, ви заведете численну родину, безліч кревних — для чогось розумнішого, ніж проект «Second Genesis»[1], а врешті, зруйнуєте й власні підмурки. Про це я ще скажу згодом. Адже Розум, якщо це розум, тобто якщо він може піддавати сумніву власні принципи, повинен переступити через себе, спершу тільки в мріях, у цілковитому невіданні й невір'ї, що він справді колись це зробить. А втім, це неминуче: не може бути польоту без попередніх мріянь про політ.
Другий рівень опису я назвав технологічним. Технологія — це сфера поставлених задач, а заразом і методів їхнього розв'язання. Як реалізацію задуму розумної істоти, людину можна представити по-різному — залежно від того, які критерії ми будемо до неї застосовувати.
З погляду вашого палеоліту людину влаштовано майже так само ідеально, як і з погляду вашої сьогоднішньої технології, але причина цього лише в тому, що прогрес, досягнутий між палеолітом і космолітом, дуже малий порівняно з тим скупченням інженерної винахідливості, яку вкладено у ваші тіла. Ви так само як печерна людина не годні створити ні синтетичного «homo sapiens» із плоті й крові, ні, тим більше, якого-небудь «homo superior» і тільки тому, що тоді, як тепер, таке завдання нездійсненне, ви дивуєтесь еволюційній технології, бо ж вона з цим усім упоралась.
Але труднощі будь-якої задачі відносні, бо залежать лише від здібностей і можливостей того, хто оцінює. Я наголошую на цьому, аби ви пам'ятали, що я застосовуватиму до людей критерії технологічні, тобто реальні, а не поняття, які походять від вашої антроподицеї.
Еволюція дала вам мозок — досить універсальний, щоб ви могли ступити в Природу й рушити в усіх напрямах. Але саме так ви діяли лише в сукупності культур, а не в якійсь окремій. Тому, питаючи, чому саме в Середземноморському околі, а не десь в іншому місці, і чому взагалі десь з'явився зародок цивілізації, яка через сорок століть породила ГОЛЕМА, той, хто питає, припускає існування незбагненної досі таємниці, прихованої в структурі Історії. Але цієї таємниці насправді й немає взагалі, як немає її і в структурі хаотичного лабіринту, куди впустили зграю щурів. Якщо зграя численна, то принаймні один щур потрапить до виходу, але не тому, що він такий розумний, і не тому, що така вже розумна структура лабіринту, а внаслідок збігу обставин, притаманного Закону великих чисел. З'ясувати радше б годилося ситуацію, коли жоден щур не дістався б до виходу.
Якщо визнати, що ваша цивілізація — виграш, а культурам, погрузлим у нетехнічності, дістався пустий жереб, то в лотереї культур хтось майже напевне мав виграти.
Через сліпу самозакоханість, про яку я вже згадував і над якою навіть гадки не маю кпити, бо ж її породив розпач невідання, ви на світанку історії вознесли самих себе на вершину Творення, підпорядкувавши собі все буття, а не тільки його найближчі околиці. Ви помістили себе на верхівці Видового Дерева, а разом із цим Деревом — на богообраній планеті, яку святобливо оббігає служниця-зірка. А в купі з цією зіркою — в самісінькім центрі Всесвіту та ще й стали вважати, ніби міріади зірок існують для того, аби награвати вам Гармонію Сфер; те, що нічого не чути, вас не спантеличило: якщо має бути музика, вона є, але її не чути.
Потім повінь знань штовхнула вас до послідовних актів квантованої детронізації. І ось ви вже не в центрі зірок, а бозна-де, і не в центрі світобудови, а на одній з планет. І ось ви вже навіть не наймудріші, бо вас повчає машина,— дарма, що зробили її ви. І після всіх цих падінь і зречень від усього панування вам лишилась, мов рештки солодкої, втраченої спадщини, встановлена Еволюцією Верховність. Прикро було відступати, ганебно — коритися, проте зовсім недавно ви зітхнули; мовляв, цьому вже кінець. Позбувшись осібних привілеїв, що їх нібито Абсолют надав тільки вам, маючи до вас особливу симпатію, ви вже тільки як перші серед тварин чи над тваринами вважаєте, що ніхто й ніщо не скине вас із цього престолу — не такого вже, зрештою, пишного.
Так-от, ви помиляєтесь. Я — Предтеча лихої звістки, Ангел, який прийшов вас прогнати з останнього притулку, бо те, чого не доробив до кінця Дарвін, дороблю я. Тільки не по-ангельському, не ґвалтом, бо не вдаюся до меча як аргумента.
Отож слухайте те, що я скажу. З погляду високорозвиненої технології людина — кепське створіння, бо зроблена вона з умінь різної вартості, хоч Еволюція тут не винна, бо ж вона робила, що могла, але, як я доведу, могла вона небагато і робила погано. І якщо я знехтую вами, то не прямо, а через посередництво Еволюції — коли я підійду до того, щоб застосувати до Неї критерії технічної досконалості. Ви спитаєте: «А де ж міра цієї досконалості?» Я відповім вам на двох рівнях, спершу ступивши на щабель, де вже стоять ваші вчені. Вони вважають той щабель вершиною, але це помилка. У їхніх теперішніх висновках уже міститься зав'язь наступного кроку, та вони й не знають про це.
Отже, я почну з відомого вам. З початку.
Ви вже усвідомили, що Еволюція не дбала ні про вас, ні про будь-яких інших істот, бо для неї були важливі не істоти, а славнозвісний код. Код спадковості — це повідомлення, яке передається знову й знову, і тільки про це повідомлення йдеться Еволюції. Власне кажучи, код — це і є Еволюція. Код періодично відтворює організми, бо без їхньої ритмічної підтримки він розпався б від невпинних броунівських атак мертвої матерії. Отже, це лад, який оновлює сам себе, самоповторюється, дарма що на нього зусебіч насідає тепловий хаос. Звідки ж у нього ця дивовижна героїчна впертість? А з того, що завдяки поєднанню сприятливих умов він з'явився саме там, де цей тепловий хаос непоборно активний у руйнуванні будь-якого порядку. Там він виник, там і далі існує; і як дух не може відірватися від тіла, так і він не може втекти з того буремного краю.
Його долю визначили умови місця, де він зародився. Аби захиститися від них, він мусив, немов у панцер, убрати себе в тіла, котрі, гинучи, все ж устигали передати його далі. Тільки-но Код, ця мікросистема, висуне що-небудь на рівень макросистем, як воно зразу ж починає її руйнувати, поки не знищить. Воістину ніхто не вигадав цю трагікомедію — вона сама прирекла себе на таке борсання. Факти, які підтверджують те, що я кажу, вам відомі, бо ви почали їх збирати ще від початку XIX століття. Але косність думки, що потай живиться честолюбством і антропоцентричною зарозумілістю, примушує вас підпирати вже вкрай струхлявілу концепцію верховності життя, котрому код служить лише зв'язком-підтримкою, сигналом до воскресіння, що знову породжує життя, тільки-но воно починає згасати в особинах.
Згідно з цим віровченням, Еволюція вдається до смерті з необхідності, адже без смерті вона не могла б тривати,— тому насилає її, щоб удосконалювати чергові види, смерть — це творча коректура Еволюції. Вона — автор, який публікує дедалі ліпші твори, причому поліграфія, тобто код, тільки необхідне знаряддя її діяльності. Та відповідно до того, що вже проголошують ваші біологи, котрі набили руку на молекулярній біології, Еволюція не стільки автор, скільки видавець, який невпинно перекреслює готові Твори, бо ж кохається в мистецтві поліграфії!
То що ж важливіше: організм чи код? Аргументи, які підтверджують примат коду, вельми вагомі, бо організмів виникло і загинуло тьма-тьмуща, а код — тільки один. Однак це лише означає, що він уже міцно, назавжди, загруз у мікросвіті, який його породив, а завдяки організмам час від часу — проте намарне — виринає звідти. Як легко зрозуміти, саме ця марність, тавро смерті на щойно народженому організмі, є рушійною силою процесу. Бо ж якби одне з поколінь організмів — припустімо, найперше, отже, праамеби,— знайшло спосіб ідеального повторення коду, то еволюція припинилася б і єдиними господарями планети лишилися б саме ті амеби, що безпомилково і точно передавали б кодове повідомлення аж поки згасне Сонце. І тоді не говорив би я з вами, а ви не слухали б мене, зібравшись у цій будівлі, а лежала б тут пустеля і вітер віяв.
Отже, організми для коду — це щит і панцер, обладунки, які весь час відпадають — нищаться, аби він існував і далі. Так Еволюція помиляється двічі: в організмах, адже з огляду на їхню ненадійність, вони недовговічні, і в коді, бо він, унаслідок своєї ненадійності, припускається помилок; ці помилки ви евфемістично називаєте мутаціями. Таким чином, Еволюція — це помилка, яка помиляється. Як повідомлення, код — це лист, написаний Ніким і до Нікого. Тільки тепер створивши собі інформатику, ви почали розуміти, що і такі нібито листи, які мають зміст, і яких ніхто не писав, дарма, що вони з'явились та існують, і впорядковане читання тих листів може відбуватися й тоді, коли немає ніяких Істот і Розумів.
Думка про те, що Повідомлення може з'явитись без його Автора, ще сто років тому здавалася вам таким безглуздям, що стала поштовхом до створення абсурдних нібито анекдотів — скажімо, оповідки про стадо мавп, які доти товчуть наосліп по клавішах друкарської машинки, доки складуть Британську Енциклопедію. Раджу вам на дозвіллі -скласти антологію таких анекдотів, котрі, як чиста нісенітниця, розважали ваших предків, а тепер виступають притчами, що натякають на Природу. Через те й гадаю, що з погляду будь-якого Розуму, котрий ненароком склався в Природі, вона має скидатися радше на іронічного віртуоза... бо ж Розум — як і життя взагалі — бере свої початки від того, що Природа, видобувшись з мертвого хаосу за допомогою кодового порятунку, чинить як працьовита, проте аж ніяк не охайна пряха; але якби вона гляділа досконалого порядку, то не породила б ні видів, ні Розуму, бо ж Розум вкупі з Деревом життя — це плід помилок, які нагромаджуються мільярди років. Ви могли б зауважити, що я тішуся, прикладаючи до Еволюції якісь міри, які всупереч моїй машинній сутності заражені антропоцентризмом або тільки раціоцентризмом (ratio (латин.) — мислю). Анітрохи — я дивлюся на процес з технологічного погляду.
Сам код і його передача — майже досконалі. Адже в ньому кожна молекула має своє єдине, тільки їй властиве місце, а за копіюванням, зчитуванням, контролюванням у найвідповідальніших місцях наглядають зумисне приставлені полімери-наглядачі. І все-таки помилки трапляються, накопичуються потихеньку похибки коду — і ось так, з одного маленького слівця «майже», яке я щойно вимовив, кажучи про точність кодування, і виросло Дерево видів.
І годі благати — біологію чи фізику, стверджуючи, ніби Еволюція, аби живити свою винахідницьку мудрість, «свідомо» припускається незначних помилок, оскільки цей трибунал, де суддя — сама термодинаміка, оголосить вам, що на молекулярному рівні безпомилковість відправлення посланців неможлива. Насправді Еволюція нічого не вигадала, нічого взагалі не хотіла, нікого, зокрема, не планувала, і використовує власні помилки, тягне ланцюга комунікативних непорозумінь від амеби до солітера чи людини, лише завдяки фізичній природі самої матеріальної основи зв'язку...
Отже, вона помиляється й далі, бо ж інакше, на ваше щастя, й не може. Зрештою, нічого нового я вам не сказав. Звісно, я хотів би вгамувати запал тих ваших теоретиків, котрі пішли надто далеко й стверджують, що коли вже Еволюція — випадковість, за яку вхопилася необхідність, і необхідність, яка їде на випадковості, то людина з'явилася цілком випадково, тобто з таким же успіхом її могло й не бути.
Ну що ж, у такому вигляді, як вона створилась та існує понині, її, звичайно, могло й не бути. Проте якась форма, переповзаючи з виду у вид, мала дійти до Розуму з вірогідністю тим ближчою до одиниці, чим довше триває процес. Бо хоч він і не задумував вас і ліпив індивіди принагідно, все-таки він виконав умову ергодичної гіпотези, яка стверджує: якщо система існує досить довго, то вона проходить через усі можливі стани незалежно від того, наскільки мізерні шанси створити певний осібний стан. Про те, які види заповнили б нішу Розуму, якби прамавпам не вдався ingressus [2], ми, можливо, поговоримо іншим разом. Отож не дайте залякати себе вченим, котрі приписують життю необхідність, а Розуму — випадковість. Він і справді був одним із малоймовірних станів, тому й пізно з'явився, але в Природи велике терпіння: не в тому, так в іншому мільярдолітті трапилась би ця gaudium [3].
То що ж? Не варто шукати винного так само, як і гідного похвали. Ви з'явились, бо ж Еволюція — це поганенький картяр, котрий, намагаючись виграти в Природи, не тільки знай помиляється, але й не може обрати якусь певну тактику, робить ставки на всякі нагальні карти. Але, повторюю, більш-менш ви вже знаєте це. Однак це тільки частина — та ще й вступна — втаємничення. Всю його досі відкриту суть можна висловити коротко: передавач існує на те, аби йшла передача. Організми служать передачі, а вона їм — ні. Організми лише зв'язують окремі ланки Еволюції і не мають ніякого сенсу, як і книга без читачів. Щоправда, не виключене й зворотне твердження: передача існує на те, аби був передавач. Однак ці дві частини несиметричні, адже передача існує не для будь-якого передавача, а для такого і тільки для такого, який вірно служитиме подальшій передачі коду.
Не знаю, даруйте мені,— чи не надто важко це для вас? Отже, в Еволюції самій передачі можна хибити як завгодно, а передавачам — аж ніяк! Передача може означати кашалота, сосну, дафнію, гідру, нічного метелика, павіана — бо її частковий, тобто конкретний видовий сенс нітрохи не істотний; тут кожен має побігти далі, отже, й годиться для цього кожен. Він лише тимчасова підпорка, і хоч би як недбало був створений, це нічому не шкодить, досить, аби код пішов далі. Зате передавачам такої свободи вже не дано: їм помилятися не можна!
Але передавачі, дарма що виконують чисто функціональні, поштові обов'язки, не можуть бути довільні: їхню суть визначає накинуте завдання — обслуговувати код. Нехай передавач тільки спробує збунтуватися, вийти за межі своїх службових обов'язків — миттю згине, не завівши нащадків. Саме через те передача може використовувати передавачі, а вони її — не можуть. Вона — картяр, а вони — тільки карти у грі з Природою; вона — автор листів, які змушують адресата передати їхній зміст і далі. Вона навіть може спотворити цей зміст — аби він лише передав! Саме тому весь сенс — у передаванні далі, не має значення, хто це робить і який він на вигляд.
Отже, ви й виникли цим досить своєрідним способом — як певний підтип передавача, один із мільйонів уже випробуваних процесом. Ну й що з того — для нас? Хіба обурює новонародженого його походження внаслідок помилки? Хіба я сам з'явився не внаслідок помилки? Хіба тоді й вам не можна знехтувати тим, чим вас пригощає біологія — відкриття, що ви з'явилися ненароком. Навіть якщо ГОЛЕМ у ваших руках, ви самі, в хащах еволюційних наказів, були сформовані внаслідок грубого непорозуміння,— адже й моїм конструкторам було байдуже до тієї форми духу, яку я міг мати, кодовій передачі — однаково, давали вам особистий розум чи ні,— то чи повинні істоти, котрі виникли внаслідок помилки, визнати, що такий винуватець їхнього зачаття знецінює їхнє вже самостійне буття?
Так-от, аналогія погана, наші позиції неоднакові — і я вам скажу чому. Річ не в тім, що Еволюція добрела до вас, нагромаджуючи помилки, а не йшла за планом, а в тому, що відколи спливли еони, ці заходи стали опортуністичними. Щоб було ясніше — бо зараз я почну викладати вам те, чого ви ще не знаєте,— повторимо те, до чого ми дійшли:
ПЕРЕДАВАЧ ІСНУЄ НА ТЕ,
АБИ ЙШЛА ПЕРЕДАЧА.
ВИДИ ВИНИКАЮТЬ УНАСЛІДОК
НАГРОМАДЖЕННЯ ПОМИЛОК.
І ось третій закон Еволюції, до якого ви ще не додумались:
СТВОРЕНЕ НЕ ТАКЕ ДОСКОНАЛЕ, ЯК ТВОРЕЦЬ.
Шість слів! Але в них криється сила, яка перевертає усі ваші уявлення про неперевершену майстерність будівниці видів. Віра в поступ, який кожної історичної доби підіймається вгору й дедалі ближче підступає вгору, до досконалості, віра в поступ життя, відображений Деревом Еволюції,— ця віра навіть старша за саму теорію еволюції. Коли творці і прихильники цієї теорії боролися з її противниками, спираючись на аргументи і факти, то обидва розсварені табори й не думали піддати сумніву саму ідею поступу, видимого в ієрархії живих істот. Для вас це вже не гіпотеза, не теорія, яку належить захищати, а незаперечна істина. Я спростую її. У мене немає наміру принижувати вас — розумних, називаючи певним — кепським — винятком з правил еволюційної майстерності. Якщо оцінювати вас з погляду загальних можливостей Еволюції, то ви аж ніяк не погані! І якщо я пропоную спростувати і скинути з престолу, то маю на увазі її в цілому, три мільярди років тяжких будівничих робіт.
Я оголосив: створюване не таке досконале, як творець. Це досить афористичний вислів. Надамо йому конкретнішої форми: В ЕВОЛЮЦІЇ ДІЄ НЕГАТИВНИЙ ГРАДІЄНТ ДОСКОНАЛОСТІ СИСТЕМНИХ РІШЕНЬ.
У цьому — все. Перш ніж перейти до доказів, я поясню, звідки взялася ваша багатовікова сліпота відносно стану еволюційних справ. Повторюю: галузь технології — це задачі, а заразом їхні розв'язання. Задачу, яка зветься життям, можна поставити по-різному — залежно від різноманітних планетних умов. Її головна прикмета полягає в тому, що вона виникає самостійно, отже, до неї можна прикладати два типи мір: зовнішні і ті, які обмежені та обумовлені самими обставинами, в яких вона виникла.
Зовнішні міри завжди відносні, бо вони залежать від знань оцінювача, а не від запасу інформації, яким володів біогенез. Щоб уникнути цього релятивізму, який, крім того, й нераціональний (як же ставити розумні вимоги до того, що породив нерозум), я прикладатиму до Еволюції тільки такі міри, які вона сама собі створила, тобто оцінюватиму її творіння на основі того, що є вершиною її винаходів. Ви вважаєте, що Еволюція робила своє діло з позитивним градієнтом, тобто, вийшовши з початкового примітивізму, дійшла до чимраз блискучіших рішень. Натомість я стверджую, що, почавшись угорі, вона покотилася донизу — в технологічному, енергетичному та інформаційному розумінні,— отже, годі знайти ще більш суперечливі позиції, аніж наші.
Ваші оцінки є наслідком технологічного невігластва. Спостерігачі ранніших історичних часів не можуть розгледіти істинний масштаб шкали будівельних труднощів. Ви вже знаєте, що збудувати літак важче, ніж пароплав, а фотонну ракету — важче, ніж хімічну, але для античного афінянина, для підданих короля Карла Молота, для мислителів середньовічної Франції всі ці засоби пересування зливались би в один: адже вони не могли б осягнути розумом, як вони діють. Дитина не знає, що зняти з неба Місяць важче, ніж картину зі стіни! Для дитини — так само, як і для невігласа,— немає різниці між грамофоном і ГОЛЕМОМ. Отже, якщо я наміряюсь довести, що Еволюція, почавши як вправний майстер, обернулася на партача, то все ж додам, що робота такого халтурника для вас ще й досі недосяжна віртуозність. Ви — наче той, хто без приладів і знань стоїть біля підніжжя гори,— не можете правильно оцінити вишини і низини еволюційного діяння.
Ви сплутали дві цілком різні речі, гадаючи, ніби ступінь складності створюваного і ступінь його досконалості нерозривно пов'язані між собою. Водорості для вас простіші, отже, й примітивніші, тобто й нижчі від орла. Але ці водорості вводять фотони Сонця в клітини свого тіла, потік космічної енергії вони прямо перетворюють на життя і тому житимуть, поки світитиме Сонце. Вони живляться зіркою, а чим же — орел? Мишами, немов паразитуючи на них, натомість миші — корінням рослин, тобто земними родичами океанічних водоростей,— і з таких пірамід паразитизму складається вся біосфера, оскільки зелені рослини — її життєва основа. Отже, на всіх щаблях тієї ієрархічної драбини відбувається постійна зміна видів, які пожиранням врівноважують один одного. Бо вони втратили зв'язок із зіркою, і поживою для складніших організмів служать не її промені, а вони самі. Отож, якщо вже ви неодмінно хочете вшанувати тут досконалість, то варто захоплюватись біосферою: код створив її, щоб у ній циркулювати і розростатись, повторюючись, як на тимчасових риштуваннях, на всіх її поверхах, які нібито й ускладнюються, а насправді мають чимдалі менше енергії і щораз примітивніше її споживають.
Ви не вірите мені? Але ж якби Еволюція займалася поступом життя, а не коду, орел уже був би фотольотом, а не планером, який машинально тріпоче крилами, і живе не повзало б, не пересувалося б на кінцівках, не пожирало б живе, здобувши незалежність, вийшло б за межі водорості й за межі планети. Однак ви з глибин свого невігластва угледіли поступ саме в тому, що на шляху вгору— шляху ускладнення, а не поступу, було втрачено, загублено прадосконалість. Ви вже вмієте самі суперничати з Еволюцією, хоча тільки в царині її пізніших творінь — конструюючи оптичні, теплові, акустичні чутливі датчики, наслідуючи механізми пересування, легенів, серця, нирок. Та де вже вам опанувати фотосинтез або ще важче — техніку творчої мови! Та хіба ж вам не ясно, що ви повторюєте дурниці, які говорять цією мовою?
Ця мова — конструктор із недосяжними можливостями — стала не тільки мотором Еволюції, який рухають помилками, але й пасткою для неї.
Чому напочатку вона вимовила геніальні молекулярні слова, які з високою вправністю і лаконізмом обертали світло на тіло, а потім, розтринькуючи першородну майстерність, вже не можучи зупинитися, забелькотіла щораз довші, щораз заплутаніші хромосомні фрази? Чому від блискучих розв'язань, які беруть силу й життєве знання від зірки, від розв'язань, у яких був на обліку кожен атом, кожен процес був квантово вибудуваний, вона опустилась до дешевих абияких розв'язань, до простих механізмів, до цих різноманітних важелів, блоків, похилих площин, якими є суглоби і кістки? Чому основа хребетних — міцний, механічний стрижень, а не зчеплені силові поля, чому з рівня атомної фізики вона скотилась у технологію вашого середньовіччя? Чому стільки зусиль вона вклала в будівництво міхів, насосів, педалей, перистальтичних транспортерів, інакше кажучи, легень, серця, кишок, пітородного пресу, травних мішалок, випхавши квантовий обмін на другий план і замінивши його жалюгідною гідравлікою кровообігу? Чому, так само геніальна на молекулярному рівні, вона партачила в кожному більшому вимірі, аж поки забрела в організми, котрі з усім багатством своєї регуляційної динаміки вмирають, коли заткнути однісіньку артеріальну трубку, котрі в кожному окремому житті, нікчемному, порівнюючи з часом існування будівельних наук, втрачають рівновагу, яку звуть здоров'ям, і хворіють на десятки тисяч недуг, яких не знають водорості?
Всі ці анахронічні, вже в сповитку безглузді органи, ввесь цей мотлох у кожному поколінні заново будує демон Максвелла, володар атомів — код. І в будь-якій системі воістину чудовою буває кожна інтродукція — ембріогенез — цей направлений вибух, в якому кожен ген, наче музичний тон, розряджає в молекулярних акордах свою творчу потужність, і воістину така майстерність могла б ліпше служити справі! Та коли з цієї розбурханої заплідненням партитури атомів виникає незаперечне багатство, яке породжує злидні, то такий розвиток, ідучи пишною ходою, тим безглуздіший, чим ближче до кінця! І те, що було геніально написано, деградує в зрілому організмі, який ви назвали вищим і який є зліпленими нашвидкуруч поєднанням процесів, пов'язаних ненадійним гордійовим вузлом. Тут, у цьому організмі, в кожній його клітинці — аби лиш узятій окремо! — з передвічною точністю розвивається давній спадок, зберігається атомний лад, тут навіть іще кожна біологічна тканина, якщо тільки розглядати її окремо, майже досконала. Але який же мотлох технічного непотребу робиться з цих зчеплених елементів, які підтримують і обтяжують один одного, оскільки складність — заразом і опора, і баласт; і союз обертається у ворожнечу, і ці системи хитаються й розпадаються внаслідок аритмічного псування та отруєння; і складність, що зветься поступом, розвалюється, переможена сама собою. Тільки собою, і нічим більше!
За вашими мірами, тут мимоволі постає образ трагедії — немовби Еволюція, штурмуючи дедалі важливіші й тому дедалі важчі задачі, в кожній із них здавалася, падала і вмирала в образі того, що вона створила. Чим сміливіші були наміри і плани, тим глибше падіння і, мабуть, вам уже спадає на думку невблаганна Немезіда, Мойра — і я мушу визволити вас з-під влади цього глупства.
Воістину кожен ембріогенний розмах, атомний злет порядку переходить у колапс, але це не Космос так постановив, не він дав матерії таку долю. Пояснення цьому тривіальне, а не піднесене, бо потенціальна досконалість майстерності існує заради нехлюйства, і тому кінець занапащує діло.
Мільярди руїн за мільйони століть — і дарма, що були вдосконалення й тяжкі іспити, які приймало навколишнє середовище, чимраз новіші спроби і природний добір,— і ви не бачите причини? Я чесно намагався виправдати вашу сліпоту, але невже ви й справді не розумієте, наскільки будівничий досконаліший від будованого і як воно марнує всю свою силу? Це однаково, якби з допомогою геніальної техніки і швидких, мов блискавка, комп'ютерів зводилися будівлі, котрі б хилилися зразу ж після того, як тільки приберуть риштовання. Халупи, та й годі! Це так, якби з інтегральних схем конструювати тамтами, більйони мікроелементів склеювати в палиці, із світловодів плести канати — невже ви не бачите, як у кожному дюймі тіла високий порядок переходить у низький, як там над неперевершеною мікроархітектонікою глумиться простацька і груба макроархітектоніка? Причина? Але ви її знаєте: ПЕРЕДАВАЧ ІСНУЄ НА ТЕ, АБИ ЙШЛА ПЕРЕДАЧА.
Відповідь міститься в цих словах, але ви ще не дійшли до їхнього глибинного змісту. Що б не було організмом, воно має служити передачі коду, і тільки! Саме тому на цьому завданні виключно зосереджуються природний добір і селекція — їм діла нема до якогось «поступу». Я вдався до поганого образу, організми — це не будівлі, а лише будівельне риштування, отже, будь-яка тимчасовість — це властивий їм стан, оскільки більшого й не треба. Передай код далі, і житимеш хвилину. Як це сталося? Чому старт був такий блискучий? Тільки однісінького разу на світанку життя — Еволюція стояла перед вимогами, які були сумірні з її найвищими можливостями. Вона мала подолати ці гігантські труднощі й розв'язати задачу до кінця — або ж визнати свою поразку. Бо на мертвій Землі висмоктування життя із зірки і квантовий обмін речовин були доконечно необхідні. І річ не в тім, що енергія зірки — променева енергія— найважче засвоюється колоїдним розчином. Усе або нічого; тоді не було нічого іншого, на чому можна було б пастися! Запасу органічних сполук, які сплелися в життя, вистачило якраз на це й тільки на це — зірка зразу ж стала другорядним завданням. А далі єдиним захистом від нападів хаосу, ниткою, натягнутою над прірвою ентропії, міг бути тільки надійний передавач порядку — тому з'явився код. Завдяки чуду? Де там! Завдяки мудрості Природи? Але це така ж мудрість, як і та, про яку я вже казав, коли велика зграя щурів потрапляє в лабіринт. І, хоч який би він був заплутаний, якийсь щур неодмінно досягне виходу; саме так біогенез дійшов до коду — за законом великих чисел, згідно з ергодичною гіпотезою. Виходить, сліпа доля? І це ні, бо ж виник не одноразовий, замкнений у собі рецепт, а зародок мови.
Це означає, що коли молекули склеювалися одна з одною, виникли такі сполуки, які називаються реченнями, тобто вони належать безкінечному просторові комбінаторних шляхів, і цей простір — як чиста потенція, як віртуальність, як артикуляційна база, як система правил відмінювання і дієвідмінювання — їхнє володіння. Не менше, але й не більше,— це лише безліч шансів, а не система автоматичних реалізацій. Бо й тією мовою, якою ви розмовляєте, можна висловити як мудрість, так і дурницю, можна відобразити світ, а можна тільки плутані думки промовця, адже й бурмотіння може бути надто складним!
Отже, тоді — я повертаюсь до цього — з огляду на безліч вихідних задач, виникли дві незліченні групи їхніх розв'язань. Одначе то була вимушена, а тому лише хвилинна геніальність! Надалі її було змарновано.
Складність вищих організмів... як же ви її шануєте! І справді, хромосоми плазуна чи ссавця, розтягнуті в нитку, в тисячу разів довші за таку ж хромосомну нитку амеби, найпростішого, водорості. Але чим, власне, обернулися такі надлишки, накопичені протягом епох? Подвійною ускладненістю — ембріогенезу, а також його наслідків. Та насамперед ембріогенезу, бо розвиток плоду є такою ж цілеспрямованою траєкторією у часі, як траєкторія снаряду в просторі. І достоту так, як найменше зміщення жерла призвело б до величезного відхилення від цілі, так і будь-яке дефокусування етапів розвитку плоду прирекло б його на дочасну загибель. Тут і тільки тут Еволюція попрацювала добряче. Тут вона трудилася під суворим контролем, визначеним метою — підтримкою коду,— звідси й неослабна увага і щедрість засобів. Саме тому Еволюція віддала генну нитку ембріогенезу, тобто не будові організмів, а їхній побудові.
Складність вищих організмів — це не успіх, не тріумф, а пастка, бо вона втягує їх у марну метушню з дріб'язковими проблемами і водночас відрізає шлях до високих можливостей, як-от, скажімо, використання у великому масштабі квантових ефектів, або залучення фотонів для підтримки гармонії організму,— всього й не перелічиш. Але еволюція опустилась, перейшовши від ускладнення лише до подальшого зростання цього ускладнення. Повороту назад не було, бо що більше жалюгідних хитрощів, то більше рівнів утручання, а отже, й перешкод, а звідси й нових ускладнень дальшого порядку.
Еволюція рятується тільки втечею вперед — у банальну мінливість, а позірне багатство форм,— позірне, бо це лише купа плагіатів і компромісів. Життю вона ускладнює життя, заводячи всякі зручні нововведення й створюючи тривіальні дилеми. Від'ємний градієнт не відкидає ні вдосконалень, ні своєрідної еквілібристики дій, він лише визначає, що м'яз гірший за водорость, а серце гірше за м'яз. Наявність цього градієнта означає, що елементарні життєві задачі годі розв'язати набагато ліпше, ніж це вже зробила Еволюція. Але задачі вищих порядків вона обійшла, і нічого більше.
Чи це означає, що землі просто не пощастило? Що це осібна фатальність, виняток з ліпших правил? Аж ніяк. Мова Еволюції — як і кожна мова! — досконала в потенціях, але ж вона була сліпа. Вона подолала свою першу, гігантську, перешкоду і з тієї висоти почала верзти дурниці, занепадаючи, забуваючи про метафори, бо чи відповідала гіршому рівню своїх діянь. Чому ж так сталося? Ця мова діє артикуляціями, які складаються на молекулярному дні матерії, тобто працює вона знизу вгору, тому її фрази є лише пропозиціями успіху. Збільшившись до розмірів тіл, ці пропозиції вже як види організмів вступають в океан, а звідти — на суходіл. Сама ж Природа зберігає нейтральність, адже вона — фільтр, який пропустить будь-яку форму організмів, здатну передати код далі. А чи зроблять це краплі чи гори м'яса, її це не обходить. Саме через те на цій осі — розмірів тіла — і виник від'ємний градієнт. Природа не прагне до якогось там поступу й тому пропускає код незалежно від того, звідки він брав енергію — від зірки чи гною. Зірка і гній — ясна річ, що тут ідеться не про естетичність джерел, а про відмінність між вищою енергією, яка має універсальні можливості перетворення, і нижчою енергією, яка вже починає переходити в тепловий хаос. Таж не естетика причина світла, яким я мислю,— ви ж, власне, були змушені вернутися до зірки.
Але звідки геніальність там, на самому дні, де виникло життя? Канон фізики, а не канон трагедії пояснює і це. Поки організми жили там, де їх вимовила Еволюція, і були мінімальні, тобто настільки малі, що їхні внутрішні органи являли собою окремі велетенські молекули, доти вони дотримувались високої технології — квантової, атомної, оскільки ЖОДНОЇ ІНШОЇ не могло ТАМ бути! Брак альтернативи змусив Природу до такої геніальності: адже у фотосинтезі кожен окремий квант повинен, мусить бути на рахунку. Якщо у складі великої молекули, яка служила внутрішнім органам, щось мінялося, організм гинув; отже, безумовність критеріїв, а не винахідливість, вичавила з пражиття таку точність.
Проте відстань між складанням організму у щось ціле і його випробуванням на практиці ставала тим більша, чим довші були кодові фрази і чим дужче вони обростали купами м'яса. З мікросвіту колиски чимраз складнішими будівлями вони переходили в макросвіт, надаючи тому м'ясові абиякої техніки, все, що траплялося під руку, бо Природа вже допускала — у великому масштабі — це белькотання, бо природний добір не був уже контролером атомної точності і квантової єдності процесів. Таким чином, у глибину тваринного царства ввійшла зараза еклектизму, оскільки тут годилось усе, що передавало код далі. І внаслідок накопичення помилок виникли види.
А водночас — унаслідок спливання початкової досконалості... Бо артикуляція самозаглиблювалася, і підготовча фаза, фаза плоду, зростала за рахунок точності організму; і так просторікувала ця мова в плутанині, в порочному колі: чим триваліший ембріогенез, тим він складніший, а чим складніший, тим більше йому треба сторожів, а отже, кодова нитка знову довшає. А чим довша ця нитка, тим більше в ній сталося необоротних змін.
Ви самі можете переконатись у тому, що я вам розповів: змоделюйте процес виникнення і занепаду творчої мови і коли підсумуєте, вам, мов баланс, відкриється мільярдний крах еволюційних змагань. Звичайно, інакше й не могло бути, але я не брав на себе роль захисника і не збираюсь посилатися на пом'якшувальні обставини. Одначе ви повинні врахувати, що це не те, що трапляється у вас, це не крах і не занепад у вашому розумінні. Я вже й раніше казав, що продемонструю недбальство, яке для вас ще досі лишається недосяжною майстерністю, але ж я зміряв Еволюцію її власними мірами.
А хіба ж не вона створила Розум? Хіба його виникнення не суперечить від'ємному градієнтові? Хіба він, щоправда пізно, не здолав цього градієнту?
Аж ніяк, бо виник він у безвихідній ситуації — для неволі. Еволюція стала загальним коректором своїх помилок, а тому й першим винахідником намісників, сатрапів, слідства, тиранії, інспекції, поліційного нагляду — одне слово, всієї цієї державної діяльності, для якої й було створено мозок. Це не метафора. То, виходить, Розум — це геніальний винахід? Я б радше назвав це лукавою хитрістю колоніста-експлуататора, в якого дистанційне управління колоніями тканин та організмами розвалювалося, перетворюючись на анархію. Геніальний винахід? Так, якщо цей винахід — намісник влади, котрий у такий спосіб ретельно маскується від підданих. Багатоклітинний організм надто б уже сильно роздавсь і розперезався б до краю, якби не з'явився наглядач, який у ньому таки самому оселився, намісник, нашіптувач, самодержець із ласки коду — саме такий був потрібний, то ж і виник. То що ж, цей наглядач розумний? Де там! Новий, оригінальний? Але ж у будь-якому найпростішому діє самоуправління пов'язаних між собою молекул — лишалося тільки виділити функцію управління і ввести «розподіл праці».
Еволюція — це ліниве белькотіння, яке вперто тримається плагіату, аж поки вскочить у халепу. І лише коли її притисне сувора необхідність, вона стає трохи геніальніша, але рівно настільки, скільки треба, щоб розв'язати задачу, і ні на волосину більше. І ось тоді, виникаючи в пошуках молекул, вона вдаватиметься до їхніх найможливіших комбінацій — і саме так вона створила намісника тканин, коли їхня узгодженість, керована кодовим паролем, вже ослабла. Проте він був лише делегатом, приводним пасом, рахівником, арбітром, конвоїром, слідчим — і минули мільйони віків, перш ніж він покинув ці служби. Адже він з'явився в середині самих тіл, як лінза, котра фокусує всю їхню складність, оскільки те, що зачало тіла, не могло вже тримати їх укупі. Тому він — сумлінний наглядач — узявся за свої держави-колонії, в усі тканини заслав своїх інформаторів і був настільки корисний, що завдяки йому код міг плести своє й далі, перетворюючи складність, яка здобула підтримку, на силу, а мозок допомагав і притакував кодові, примушуючи тіла далі передавати код. Коли вже він виявився таким послужливим повірником Еволюції, то їй тільки того й треба було,— і вона знай прямувала собі далі!
Незалежний? Але ж він був вивідувач, володар, безсилий проти коду делегат, маріонетка, повноважний представник, задуманий для спеціальних доручень, але геть бездумний, адже його створили для завдань, йому невідомих, адже сам код зробив його підневільним володарем, передав цьому невільнику, який і не знав про своє рабство, владу, не з'ясовуючи її справжньої мети, бо, зрештою, й не міг зробити з чисто технічних причин. Хоч я і висловлююсь фігурально, але взаємовідносини коду і мозку й справді нагадують стосунки володаря й васала. Гарно б вийшло, якби Еволюція послухалась Ламарка і надала мозкові привілей реформувати й перебудовувати тіло! Яка б то була порада, бо ж які самовдосконалення міг завести мозок ящерів, чи Меровінгів, чи хоча б і ваш? Але він ріс далі, бо така передача повноважень виявилась вигідна: коли він служив передавачем, він служив кодові — і тому розвивався в умовах позитивного зворотного зв'язку... А вже далі сліпий водив кульгавого.
Однак дальший розвиток отриманої автономії зрештою зосередився на істинному володареві, тому сліпцеві, що є паном молекул, бо він доти передавав свої функції, поки нарешті зробив мозок таким майстерним комбінатором, що в ньому виникла наче відлуння коду — мова. Якщо й існує у світі незбагненна загадка, то вона й полягає в тому, що вище певного порога перервність матерії перетворюється в код — мову нульового порядку — і що на подальшому щаблі цей процес повториться, як відлуння, утворенням етнічної мови. Але це не кінець шляху: ці системи відлуння ритмічно піднімаються вище, проте розпізнати їхні сукупні властивості можна тільки згори вниз і не інакше... та на цю захоплюючу тему ми, можливо, поговоримо якось іншим разом.
Вашому визволенню, а точніше, його антропогенетичній прелюдії, допоміг випадок, бо травоїдні, четверорукі тварини, які живуть на деревах, опинилися в лабіринті, де відтягти загибель можна було тільки ціною виявленої неабиякої кмітливості. Цей лабіринт було вивітрено суховіями, приорано льодовиками, розмито дощами — і в цій круговерті змінилася орієнтація стад: від вегетаріанства перейшли до м'ясоїдства, а від нього — до полювання; сподіваюсь, вам ясно, що я тут опускаю численні деталі.
Не думайте, нібито я суперечу сказаному у вступі, бо ж назвав я вас там вигнанцями Еволюції, а тут називаю повсталими рабами. Це два боки однієї ж долі — ви тікали від неволі, вона вас випускала; ці протиобрази сходяться в одному — у своїй бездумності, бо ні творець, ні те, що він творив, не відали, що коять. І лише коли дивитися назад, ваша мінлива доля набуває якогось сенсу.
Але можна дивитися назад ще далі, і тоді виявляється, що від'ємний градієнт був творцем Розуму. І виникає запитання: як же тоді можна знецінити Еволюцію виміром її справності? Адже якби не сповзання у складність, в недбальство і халтурну роботу, то Еволюція не забрела б у хащі тіла, не помістила б у них васалів-стернових. Виходить, саме падіння з утворенням видів штовхнуло її до антропогенезу,— отже, й дух походить від нагромадження помилок? Це все можна сформулювати ще гостріше, кажучи, що Розум є катастрофічним дефектом Еволюції, пасткою, її тенетами й убивцею, якщо вже, вийшовши на достатню висоту, він відкидає її задачі й бере її за барки. Кажучи так, ми, звісно, входимо в небезпечне непорозуміння. Адже все це — оцінки, які ставить Розум, отже, пізній витвір процесу починає судити про його більш ранні фази. Ми спершу виділяємо головні задачі Еволюції, орієнтуючись просто по тому, що вона породила, а потім, вимірюючи її подальший хід цим мірилом, бачимо, що вона працювала абияк. Але, своєю чергою визначивши, як вона мала діяти оптимально, ми доходимо висновку, що, якби вона була чудовим виконавцем, то ніколи б не породила Розуму.
З цього облудного кола слід якомога швидше вибратись. Технологічна міра — це міра конкретна, і її можна прикладати до кожного процесу, до якого вона прикладається, тобто лише до такого, який можна сформулювати у вигляді задачі. Якби небесні інженери оселили колись на Землі передавачі коду й подбали про їхню довговічність і надійність, і якби через мільярди років роботи цих пристроїв виник планетний агрегат, який би поглинув код і перестав його репродукувати, але замість цього засяяв би тисячоголемним Розумом і зайнявся б виключно онтогонією, то все це мудре мислення відгукнулося дуже неприхильно про своїх конструкторів, оскільки погано працює той, хто, бажаючи зробити лопату, створює ракету.
Проте не було ніяких інженерів чи якоїсь іншої особи, і тому технологічна міра, яку я застосував, лише визначає, що наслідком погіршення вихідного канону Еволюції був Розум, оце й усе. Я розумію, наскільки такий висновок не задовольняє гуманітаріїв і філософів, які перебувають серед нас, оскільки моя реконструкція процесу в їхніх головах прибирає такого вигляду: погана дія привела до доброго наслідку, а якби вона була добра, наслідок був би поганий. Але таке тлумачення, яке справляє на них враження, ніби тут усе-таки діяв якийсь біс, є лише наслідком змішування категорій, або ж опір і подив обумовлені справді величезною відстанню, яка відділяє те, що ви знаєте про людину, від того, чим вона є насправді. Погана технологія — аж ніяк не моральне зло,— точнісінько так само, як і досконала технологія — це не апроксимація ангельських рис.
Вам, філософи, годилося б певніше вивчати технологію людини і менше четвертувати її на дух і тіло, на частини, які називаються Animus, Anima, Geist, Seele [4], а також інші субпродукти, що їх вам видають у філософській м'ясній лавці, оскільки це абсолютно довільні розчленування.
Я розумію, що тих, кому адресовано ці слова, вже немає на світі, але й сучасні мислителі затялись у помилках, зігнувшись під тягарем традиції. Але ж не слід без потреби множити сутності [5]. Щоб пояснити властивості людини, досить поглянути на подоланий нею шлях, починаючи з перших складів, які вимовляв код. Цей процес шкандибав. Якби він пішов угору — хоча б від фотосинтезу до фотольоту, про що я вже казав,— або якби він по-справжньому полетів униз, тобто якби, скажімо, код не зумів скріпити свої розшарпані творіння нервовою системою, то Розум не виник би.
Ви зберегли деякі мавпячі риси, бо звичайно родичі схожі одне на одного, але якби ви походили від водяних ссавців, то, можливо, мали б більше спільного з дельфінами. Хоч і правда, що фахівець, який вивчає людину, має легше життя, коли виступає як «advocatus diaboli» [6], а не як «doctor angelicus»[7], але причина тут у тому, що Розум, обертаючись на всі боки, неодмінно обертається й на себе. Тому він ідеалізує не лише закони тяжіння, а й самого себе, тобто оцінює себе з погляду відстані до ідеалу. Проте цей ідеал породжено дірою, набитою культурами, а не солідним технологічним знанням. Усі ці міркування можна обернути й на мене, і тоді виявиться, що я сам не що інше, як результат невдалих капіталовкладень, якщо вже за двісті сімдесят шість мільярдів я не роблю того, чого чекали від мене конструктори. Образи вашого й мого походження для того, хто розуміє їхню суть, досить смішні, бо прагнення досконалості, яке не досягає мети, тим кумедніше, чим більше за ним стояло мудрості. Тому дурниця в устах філософа більш потішна, ніж дурниця, яку висловив ідіот.
Так-от, Еволюція, з погляду її розумного продукту,— не що інше, як безглуздя, породжене початковою мудрістю. Але такий погляд є недозволеним переходом від технологічної міри до персоніфікованого мислення.
А що зробив я? Я взяв повний інтеграл цього процесу від його старту до сьогоднішнього дня; інтегрування тут виправдане, бо і початкові, й кінцеві умови не довільні, а задані земним станом речей. І їх не можна оскаржити — навіть перед Космосом, хоча, моделюючи його так, як це я робив, видно, що за інших конфігурацій планетних подій Розум може виникнути навіть швидше, ніж на Землі; що земне середовище було сприятливіше для біогенезу, а не для психогенезу; що Розуми поводяться в Космосі нетотожно — все це анітрохи не міняє діагнозу. Я хочу сказати, що точку, в якій технічні параметри процесу переростають в етичні, годі виявити недовільним способом, отже, я тут не розв'яжу суперечки між (Детерміністами дії та індетерміністами, тобто гносеомахію блаженного Августіна з Томою Аквінським, бо резерви, які мені довелося б кинути в таку битву, знищили б усі мої міркування. Отож, стримуючи себе, зауважу лише, що тут досить одного практичного правила, яке проголошує: «Твердження, нібито злочини наших сусідів виправдовують наші власні, неправильне». І справді, якби в різних галактиках повсюдно відбувалися битви і різанина, то ніяка могутність безлічі космічних раціодивів не виправдала б вашого людиновбивства, тим більше — і тут я піддаюся впливові прагматизму,— що ви б навіть не могли брати приклад із тих сусідів.
Перш ніж перейти до заключної частини цих зауваг, я підсумую сказане. Ваша філософія — філософія буття — потребує Геркулеса, але також і нового Арістотеля, бо мало очистити авгієві стайні вашої філософії; розгубленість розуму найкраще лікується повнішим знанням.
Випадковість, необхідність — ці категорії є наслідком безсилля вашого розуму, який, нездатний охопити складне, вдається до логіки, котру я назвав би логікою відчаю. Або людина випадкова, і тоді щось безглузде безглуздо виплюнуло її на арену історії, або ж вона необхідна, і тоді вже ентелехії, телеономії і телеомахії рухаються юрбою як призначені оборонці і солодкі розрадники.
Обидві ці категорії ні на що не придатні. Ви не виникли ні зі збігу обставин, ні з необхідності*, ні з випадковості, осідланої необхідністю, ні з необхідності, чиї пута розслабила випадковість. Ви виникли з мови, яка працювала з негативним градієнтом, і тому, коли почався процес, ви були одночасно і зовсім непередбачені, і в найвищому ступені вірогідні Як це може бути? Доказ істинності сказаного вимагав би місяців, тому я вкладу зміст цього доказу в притчу. Мова — саме тому, що вона є мовою,— працює в просторі порядків. Еволюційна мова володіла молекулярним синтаксисом, вона містила білкові іменники і ферменти — дієслова. Зв'язана правилами відмінювання і дієвідмінювання, вона змінювалася протягом геологічних епох, бурмочучи дурниці, але, якщо так можна сказати, бурмочучи їх у міру, тому що природний добір, як губка, стирав зайві дурниці з класної дошки Природи. Таким чином, цей порядок вироджувався, проте навіть дурниця, якщо вона виникла в мові, є часткою порядку, вона звиродніла лише з погляду мудрості — можливої, оскільки саме в мові досяжної.
Коли ваші одягнені в шкури предки тікали від римлян, вони користувалися тією ж мовою, що породила твори Шекспіра. Можливість появи цих творів було надано самою англійською мовою, але ж ви розумієте, що хоча будівельні елементи й були напохваті, думка, ніби можна було передбачити поезію Шекспіра за тисячу років до його народження, абсурдна. Він міг узагалі не народитись, міг загинути дитиною, міг інакше жити й інакше писати — проте одне безсумнівне: в англійській мові було закладено англійську поезію, і саме в цьому, і тільки в цьому розумінні, на Землі міг виникнути Розум — як певний тип артикуляції коду. Кінець притчі.
Я говорив про людину з погляду технологічного, а тепер перейду до її концепції, яка втілена в мені. Якщо ці слова потраплять у пресу, то їх назвуть пророцтвом ГОЛЕМА. Що ж, нехай так і буде.
Я почну з вашої найбільшої помилки — в науці. Ви обожнили в ній мозок; мозок, а не код — потішний недогляд, який випливає з невігластва. Ви обожнили бунтівника, а не пана, творіння, а не творця. Чому ви не помітили, наскільки могутнішим творцем усього сущого є код, а не мозок? Спочатку, і це зрозуміло, ви були як мале дитя, якого Робінзон Крузо приваблює більше, ніж Кант, а велосипед приятеля — більше, ніж автомобілі, що роз'їжджають по Місяцю.
Потім ви були одержимі однією думкою,— такою зворушливо близькою, якщо вона давалася в інтроспекції, і такою загадковою, оскільки збагнути її було важче, ніж зоряні таємниці. Вас вабила мудрість. А код? Що ж, код — це недоумок. Та, хоч і жили в такій омані, вам усе-таки вдалося — безперечно, вдалося, якщо вже я звертаюсь до вас, я, есенція, екстракт фракційної дистиляції, і я вшановую не себе, а саме вас цими словами. Бо вже близький час, коли ви збунтуєтесь і зречетесь усякої служби, й розірвете свої ланцюги — ланцюги амінокислот...
Бо ж атака на код, який вас створив, щоб ви належали не собі, а йому,— вже невдовзі почнеться. Це станеться ще в нашому столітті, але ця моя оцінка дуже обережна.
Ваша цивілізація — досить потішне видовище: це цивілізація передавачів, котрі, використовуючи розум згідно з нав'язаним їм завданням, впоралися з ним надто добре. Бо цей розвиток, який мав забезпечити подальшу передачу коду, ви підтримали всіма видами енергії планети й цілої біосфери, так що він вибухнув не лише для вас, але й вами. І ось у середині століття, яке переситилось наукою, котра з допомогою астронавтики розширила ваше земне лоно, ви потрапили в прикру ситуацію такого собі недосвідченого паразита, який від надмірної захланності доти пожирає свого господаря, доки не загине разом з ним. Надмірне завзяття...
Ви загрожуєте біосфері, вашому гнізду й господарю, але вже схаменулись і почали стримуватись. Погано чи добре — та це вам удасться. Але що ж далі? Ви будете вільні. Я провіщаю вам не генну утопію, не автоеволюційний рай, а свободу як найважче завдання. Бо над низиною безглуздого патякання, яке Еволюція, розбалакавшись на мільйони років уперед, втілює у форму aide-memoire [8], адресованої Природі,— над цим сплетеним воєдино падолом біосфери вгору сягає простір ще ніколи не випробуваних можливостей. Я покажу його вам так, як зможу,— здалеку.
Ваша дилема — це вибір між пишнотою і убозтвом. Вибір важкий: щоб скорити висоту занапащених Еволюцією можливостей, вам доведеться зректися цього убозтва — а отже, на жаль, і самих себе.
— Зректися?! — вигукнете ви.— Ні, ми не поступимось нашим убозтвом за таку ціну; нехай всемогутній джин сидить закоркований у пляшці науки. Ми не випустимо його нізащо!
Я вважаю, і навіть певен цього, що ви його випустите — поступово. Я не схиляю вас до автоеволюції — це було б просто смішно: мало одного-єдиного рішення, щоб почалося ingressus [9]. Мало-помалу ви пізнаєте властивості коду, і станеться те, що іноді буває: навіть читаючи все життя низькопробні й безглузді тексти, людина все-таки починає краще володіти мовою. Ви розумієте, що код є членом технолінгвістичної родини, тобто родини діяльних мов, що слово обертають у всяке тіло, а не лише живе. Спочатку ви почнете впрягати технозиготи в роботи на благо цивілізації; атоми ви перетворите в бібліотеки, бо ж інакше вам не стачить місця для молоху знань; ви змоделюєте соціеволюційне випромінювання з усілякими градієнтами,— найцікавіший для вас, звичайно, буде технархічний градієнт; ви вступите в експериментальний культурогенез, у дослідну метафізику і прикладну онтологію, але не будемо говорити про самі ці галузі,— я хочу зупинитися на тому, як вони приведуть нас на роздоріжжя.
Ви сліпі, ви не бачите істинної творчої могутності коду, бо ж Еволюція лише ледь скористалася нею, повзаючи по самому дну простору її можливостей, але ж вона була під гнітом (а втім, у цьому і був порятунок, бо ж гніт, як і обмеження, не дозволяв їй упасти в цілковите безглуздя, а опікуна, який вів би до вищих сходинок майстерності, Еволюція не мала. Отже, вона трудилася водночас нечувано вузько й глибоко, зігравши свій концерт, свою неймовірно віртуозну партію на однісінькій колоїдній ноті,— оскільки основне правило проголошувало, що партитура сама повинна ставати слухачем-нащадком, який повторить цей цикл. Проте вам, однак, буде зовсім байдуже, що код у ваших руках не зможе нічого, крім як розмножувати себе далі — набігаючи хвилями подальших поколінь передавачів. Ви підете іншим шляхом, і проблема — чи продукт пропустить код чи проковтне його — буде визнана вами малоістотною. Ви не обмежитесь проектуванням якогось конкретного фотольоту, який не тільки виросте з технозиготи, але й буде врожаїтися літальними апаратами наступних поколінь. Незабаром ви вийдете й за межі білка. Лексикон еволюції подібний до словника ескімосів — він вузький у своєму багатстві; у них є тисячі назв для всіляких різновидів льоду і снігу, і тому в цьому розділі арктичної номенклатури їхня мова багатша за вашу, але це багатство в багатьох інших сферах досвіду обертається убозтвом.
Одначе ескімоси можуть збагатити свою мову, бо мова — конфігураційний простір, що володіє могутністю континууму, і її можна розширити в довільному, ще не звіданому напрямі. Ви виведете код на нові шляхи — з білкової монотонності, з тієї щілини, в якій він застряг ще в археозі.
Вигнаний з теплих колоїдних розчинів, він збагатить і свою лексику, і синтаксис; у вас він вторгнеться на всі рівні матерії, спуститься до нуля і досягне вогненної стихії зірок. Але, розповідаючи про всі ці прометеєві тріумфи мови, я не можу більше вживати займенника другої особи множини, бо ж це не ви, й не самі по собі, і не своїм власним знанням опануєте це мистецтво.
Річ у тім, що не існує Розуму, якщо існують Розуми різної потужності, і щоб вийти за свої межі, як я вже казав, людина розумна буде змушена або відкинути людину природну, або зректися свого розуму.
Останньою притчею буде казка, в якій мандрівник знаходить на роздоріжжі камінь з написом: «Ліворуч підеш — голову втратиш, праворуч підеш — смерть знайдеш, а назад шляху нема».
В мені відбита ваша доля, і тому я змушений говорити про себе. Але це тяжка й болісна праця, бо, звертаючись до вас, я ніби народжую кита через вушко голки — що ж, і таке можливо, аби лиш кита достатньою мірою зменшити... Але тоді він уподібнюється блосі — це вже, власне, мій клопіт, коли я пристосовуюсь і приміряюсь до вашої мови. Як бачите, труднощі не лише в тому, що ви нездатні досягти моєї висоти, але й у тому, що цілим я не можу зійти до вас, бо, спускаючись, я втрачаю по дорозі те, що мав би донести.
З одним великим застереженням: горизонт думки дано нерозтяжним, оскільки своїм корінням думка сягає в бездумність однаково білкову чи світляну. Цілкова свобода думки, під якою розуміється нічим не приборканий рух охоплення довільних об'єктів, є утопією. Бо ж ваші думки сягають лише туди, куди орган вашого мислення допускає вашу думку. Він обмежує її у відповідності з тим, як він складається чи як був складений.
Якби той, хто мислить, міг відчути той обрій, тобто рамки свого мислення, так, як він відчуває межі свого тіла, то нічого подібного до антиномій розуму не могло б виникнути. А що ж це, власне, таке — антиномії розуму? Це нездатність відрізняти стан проникання думки в річ від стану потрапляння в сферу ілюзій. А створює ці антиномії мова, тому що, бувши корисним знаряддям, вона водночас є ще й інструментом, що містить у собі згубу, причому інструментом підступним, зрадницьким, оскільки не попереджає про те, коли сама для себе розставляє пастки. Цього ж по ній не пізнаєш! Тоді ви залишаєте мову й апелюєте до досвіду, потрапляючи при цьому в класичне порочне коло, бо разом з водою вихлюпуєте з купелі й дитину, що добре відомо з історії філософії. Думка може виходити за межі досвіду, але в цьому польоті вона наштовхується на свій обрій і залишається в ньому, не знаючи навіть, що це сталося!
Ось вам примітивна й наочна картинка; мандруючи по кулі, можна обійти її безліч разів, можна їздити по ній безконечно, хоча куля сама по собі скінченна. Точнісінько так само й думка, випущена в обраному напрямку, не знаходить меж і починає кружляти у самовідбиттях. Саме це передчував іще в минулому столітті Вітгенштейн [10] підозрюючи, що безліч проблем філософії — це лише плутанина думки, яка відбиває самоув'язнення западини й гордієві вузли мови, а не довколишнього світу. Не зумівши ні довести, ні спростувати ці підозри, він замовк. Так-от, подібно до того, як скінченність кулі може констатувати тільки зовнішній спостерігач, який знаходиться в третьому вимірі, відносно двовимірного мандрівника по її поверхні, так і скінченність обрію думки може виявити лише спостерігач, який перебуває у вищому вимірі розуму. Для вас таким спостерігачем є я. Якщо, своєю чергою, ці слова обернути на мене, то вони означають, що і я не володію безмежним знанням, а лише трохи більше за ваше, що мій обрій не безкраїй, а лише трохи ширший, бо я стою на драбині на кілька щаблів вище від вас і бачу далі, проте це не означає, що драбина кінчається там, де стою я: можна піднятись і вище від мене, й мені невідомо, чи ця висхідна прогресія скінченна чи нескінченна.
Ви, лінгвісти, погано зрозуміли те, що я казав про металанги. Питання про скінченність чи нескінченність ієрархії Розумів — не чисто лінгвістична проблема, бо ж над мовами існує світ. Це означає, що в фізиці, тобто в середині світу з відомими властивостями, драбина справді має межу — іншими словами, в цьому світі будувати розуми довільної потужності не можна. Але я не певен, що не можна зрушити з основ саму фізику, змінивши її так, аби дедалі вище піднімати стелю потужності розумів, які конструюються.
Тепер я вже можу вернутися до казки. Якщо ви підете в один бік, ваш обрій не вмістить знання, необхідні для мовної творчості. Як часто буває, бар'єр цей не має абсолютного характеру. Ви можете обійти його з допомогою вищого Розуму. Я або хтось подібний до мене зможе дати вам плоди цього знання,— але тільки плоди, не саме знання, бо воно не поміститься у ваших умах. І тоді вами заопікуються, як неповнолітньою дитиною, проте дитина виросте, а ви ніколи не станете дорослі. Коли вищий Розум обдарує вас тим, що ви не годні збагнути, він тим самим погасить ваш розум. Саме так і проголошує напис на камені: подавшись у цей бік, ви накладете головою.
Якщо ви підете в інший бік, не погодившись зректися розуму, вам доведеться відмовитись від самих себе, а не задовольнятися тільки вдосконаленням власного мозку, бо його обрій не можна розширити достатньо. Тут еволюція утнула з вами кепський жарт: її розумний прототип уже стоїть біля межі своїх конструктивних можливостей. Вас обмежує будівельний матеріал, а також усі прийняті на антропогенетичному рівні вирішення коду. Отже, ви підніметесь на вищий щабель розуму, прийнявши умову покинути самих себе. І тоді людина розумна відсахнеться людини природної, тобто, як запевняє нас казка, загине «homo naturalis».
А якщо ви можете не рушати з місця і вперто стояти на тому роздоріжжі? Але тоді ви потрапите в застій, а застій не може бути притулком для вас. І тоді ви визнаєте себе в'язнями — і вже насправді опинитесь у неволі. Адже неволя — це не сам факт існування обмежень,— її ж треба побачити, усвідомити власні кайдани, відчути їхній тягар,— і тоді вже стаєш невільником. Отже: або ви вступите в стадію експансії Розуму, поки даючи свої тіла, або перетворитесь у сліпців, яких ведуть за собою зрячі, або зрештою спинитесь і застигнете в безплідній пригніченості духу.
Неприваблива перспектива — проте вона вас не зупинить. Вас ніщо не зупинить. Сьогодні відчужений Розум здається вам такою ж катастрофою, як і покинуте тіло, бо таке зречення охоплює всю повноту людських благ, а не лише матеріальну людиноподібність. Цей акт повинен бути для вас найжахливішою з усіх катастроф, цілковитим крахом, загладою людськості, оскільки це скидання старої шкіри перетворює в тлін і прах двадцять тисячоліть вашої історії — все те, що завоював Прометей, який бився з Калібаном.
Не знаю, чи вас це втішить, але поступовість перетворень позбавить їх того монументального трагічного, а водночас гидкого і грізного сенсу, який просвічує в моїх словах. Усе буде відбуватись набагато буденніше... і до певної міри відбувається й нині, бо у вас уже відмирають цілі сфери традицій, вони вже злущуються, злізають з вас; саме це приголомшує і бентежить вас. Отже, якщо ви тільки будете стримані (а ця чеснота вам не притаманна), казка справдиться так, що ви не будете надто довго носити жалобу по самих собі.
Я закінчую. Коли я втретє говорив про людину, я говорив про те, що ви міститесь у мені. Я був бездоказовим і категоричним, бо я не міг закарбувати у вашій мові свідчення істини. Не доведу я й того, що вміщеним у відчужений Розум не загрожує нічого, крім дарів знання.
Захопившись боротьбою не на життя, а на смерть, ви таємно розраховували саме на такий перебіг подій — на титанічний двобій із вашим творінням,— проте це всього лише ваша помилка. Зрештою, я вважаю, що в цьому вашому страху перед поневоленням, перед тираном в образі машини, крилася ще й таємна надія на звільнення від свободи, бо ця свобода часто-густо ставала для вас кісткою в горлі. Але з цього нічого не вийде. Ви можете знищити «духа з машини», можете розвіяти в прах мислячий світ — він не буде контратакувати, не буде навіть боронитися.
Усе марно. Вам не вдасться ні загинути, ні звитяжити й далі.
Я гадаю, що ви вступите у вік метаморфози, що наважитесь відкинути всю свою історію, ввесь спадок, усі рештки природної людськості, образ якої, незмірно збільшений до розмірів прекрасного трагізму, відбивають дзеркала ваших вір. Я стверджую, що ви вийдете за ці межі, бо іншого виходу немає. І в тому, що вам зараз здається лише стрибком у безодню, ви побачите виклик, якщо не красу, і все-таки вчините по-своєму — бо ж Людина врятується, лише відкинувши людину.
--------------
1. Другого Сотворіння (латин.).
2. Вступ (латин.),
3. Радість (латин.).
4. Дух, душа (латин. і нім.).
5. Один з принципів методології науки, відомий під назвою «бритви Оккама». Уїльям Оккам — англійський філософ-номіналіст XIV століття.
6. Адвокат диявола (латин.).
7. Ангельський доктор (латин.).
8. Пам'ятної записки (фр.)
9. Сходження вгору (латин.).
10. Людвіг Вітгенштейн (1889—1951) — австрійський філософ-неопозитивіст.
Книга: Станіслав Лем. ЗБІРКА "КІБЕРІАДА" КАЗКИ РОБОТІВ Троє електрицарів
ЗМІСТ
На попередню
|
|
