Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ФІАСКО

Станіслав Лем. ФІАСКО

Науково-фантастичний роман

БІРНАМСЬКИИ ЛІС

- Ви непогано приземлилися.

Контролер, який сказав це пілотові, вже не дивився на нього. Пілот постояв у скафандрі, тримаючи під пахвою шолом. Тоді підійшов до скляної стіни круглого залу з підковою пультів посередині й почав розглядати крізь неї циліндр свого корабля, обплавленого біля сопел. З них усе ще хлюпала на бетон чорна блювотина. Навіть з такої відстані корабель вражав своїми розмірами. Другий контролер, кремезний, у натягнутому на лисий череп береті, почав одмотувати плівку із записом, поки плівка відмотувалася, він краєчком ока косував на прибульця. Контролер був у навушниках, а перед очима в нього хаотично блимав ряд моніторів.

- Та якось уже вийшло, - кинув пілот.

Він удав, що неодмінно має спертися на пульт, аби відстебнути важкі рукавиці з подвійними застібками. Після такого приземлення в нього й досі тремтіли коліна.

- Що це було?

Коротун з мишачим неголеним обличчям, у витертій шкіряній куртці, стояв біля вікна й ляскав себе по кишенях, аж поки намацав сигарети.

- Тимчасова втрата тяги, - буркнув пілот, трохи розгублений байдужою зустріччю.

- Але чому? Ви не знаєте?

“Ні”, - хотів одказати пілот, але змовчав, бо вважав, що мав би знати. Плівка скінчилася, її кінець лопотів, обертаючись разом з барабаном. Високий підвівся, зняв навушники, лише тепер кивнув пілотові й хрипко відрекомендувався:

- Мене звати Лондон. А його - Госсе. Ми раді вітати вас на Титані. Чого вип’ємо? Кави чи віскі?

Молодий пілот зніяковів. Він чув про цих людей, але ніколи досі не бачив. Був певен, що високого звати Госсе, але помилявся. Розмірковуючи про це, він попросив кави.

- Який у вас вантаж? Карборундові головки? - спитав Лондон, коли вони втрьох сіли до столика, що висунувся зі стіни.

На столику парувала кава у склянках, схожих на мензурки. Госсе запив кавою жовту пігулку, перевів подих, розкашлявсь і висякався з такою силою, що аж сльози набігли йому на очі.

- І випромінювачі теж привезли? - запитав він пілота.

Той знову розгубився, бо сподівався на більший інтерес до свого подвигу, тож тільки хитнув головою у відповідь. Адже не щодня в ракеті під час посадки зникає тяга. Замість звіту про доставлений вантаж, він волів би розповісти, як, не намагаючись продувати сопла, ані збільшувати головну тягу, він одразу ж вимкнув автоматику й сів з ручним управлінням, лише на маневрових двигунах. фокус, якого не робив ніколи, хіба що на тренажері. І то давно. Але тут цікавилися зовсім іншим.

- Привіз, - лаконічно сказав він і навіть відчув задоволення, бо цс прозвучало непогано.

Така стриманість після пережитої небезпеки.

- Привезли, але не туди, куди треба, - посміхнувся коротун Госсе.

Пілот не зрозумів - говорить він серйозно чи жартує.

- Як це, “не туди”?.. Ви ж мене прийняли. Вірніше, викликали, - поправився він.

- Були змушені.

- Не розумію.

- Адже ви мали сісти на Граалі.

- То чому ж ви мене перехопили?

Йому зробилося гаряче, їхня вимога приземлятися на Титані звучала категорично. Щоправда, втрачаючи швидкість, він перехопив радіодонесення про якусь аварію, проте мало що зрозумів - заважали шуми в ефірі. Він підлогів сюди з боку Сатурна, щоб його гравітацією пригасити швидкість і цим заощадити паливо. Отож і тернувся кораблем об магнітосферу Титана так, що аж затріщало на всіх діапазонах хвиль. І одразу почув наказ із тутешнього космодрому сідати. Навігатор мусить підкорятися наказам контролерів. А ці навіть не дали йому скинути скафандра - відразу почали допитувати. Думками він ще перебував у рубці управління, й досі відчував ремені, що люто вп’ялися йому в плечі й груди, коли ракета вдарилася вже розчепіреними лапами в бетон, та маневрові двигуни не вигоріли до кінця і, бурхаючи вогнем, конвульсивне шарпали весь корпус ракети.

- В чому річ? То де ж я, врешті, мав приземлитися?

- Ваш дріб’язок належить Граалю, - пояснив коротун, витираючи ніс, почервонілий од нежиті. - А ми перехопили вас над орбітою й викликали сюди, бо нам потрібен Кілліан. Ваш пасажир.

- Кілліан? - здивувався молодий пілот. - Його на борту немає. Зі мною лише Сінко, другий пілот.

Ті двоє остовпіли.

- А де ж Кілліан?

- Зараз, напевно, вже в Монреалі. Його дружина має родити. Він вилетів ще переді мною вантажним кораблем.

- З Марса?

- Ясна річ, а то звідки? А в чому справа?

- Космічний розгардіяш нічим не поступається земному, - зауважив Лондон.

Він набивав тютюном люльку з такою силою, ніби хотів її розтовкти. Гнівався. І пілот також.

- А в мене спитати ви не могли?

- Та ми ж були певні, що він летить з вами. Так сказано в останній радіограмі.

Госсе знову витер носа й зітхнув.

- Стартувати ви вже однаково не зможете, - озвався він урешті. - А Марлін ніяк не дочекається випромінювачів. Тепер він усе звалить на мене.

- Так у мене же! - Пілот хитнув головою за вікно, де клубочився туман і темніло веретено його корабля. - Здається, шість штук. І два гігаджоулеві. Вони вмить розженуть будь-який туман чи хмару.

- Не візьму ж я їх на плечі й не потягну Марлінові, - огризнувся Госсе, дедалі більше сердячись.

Пілота образили недбальство й сваволя контролерів з другорядного космодрому, які перехопили його після трьох тижнів рейсу, заздалегідь не пересвідчившись, чи є на борту потрібний їм пасажир. Тепер хай самі дають раду його вантажеві, подумав він, але змовчав, бо навряд чи зміг би сам відремонтувати свою ракету.

- Вам доведеться залишитись тут.

За цими словами Лондон допив каву, підвівся з алюмінієвого стільця, величезний, мов борець важкої ваги, й підійшов до скляної стіни. Пейзаж Титана, мертве шаленство гір, неземні барви в рудому мерехтінні, темно-руді хмари, притиснуті до хребтів, правили досконалим тлом для постаті Лондона. Підлога вежі ледь вібрувала. “Певно, старий трансформатор”, - подумав пілот. Він теж підвівся, щоб оглянути свій корабель. Той стирчав вертикально, ніби маяк серед хвиль туману. Подув вітру розігнав імлу. Плям від перегріву на соплах уже не було видно. Може, через віддаль і напівтемряву, а може, вони просто охололи.

- Маєте тут гамма-дефектоскопи? - спитав пілот.

Корабель був для нього важливіший за їхні клопоти. Самі в усьому винні!

- Маємо. Та я не дозволю вам підійти до ракети у звичайному скафандрі, - озвався Госсе.

- Гадаєте, пошкоджено реактор? - спитав уражено пілот.

- А ви як гадаєте?

Малий Госсе теж підвівся й підійшов до них. Зі щілин у підлозі вздовж опуклих шиб повівало приємним теплом.

- Коли я почав сідати, температура підстрибувала понад норму, проте лічильники Гейгера мовчали. Мабуть, це просто щось у соплах. Можливо, з камери згоряння повитікала кераміка. В мене було таке враження, ніби я щось гублю.

- Кераміка, може, й розплавилась, але був і радіаційний викид, - упевнено мовив Госсе.

- Кераміка не плавиться, - завважив Лондон.

- А що ж то за калюжа? - здивувався пілот.

Вони стояли перед подвійними шибами. Під кормою й справді розтеклася чорна калюжа. Пасма туману, гнані вітровієм, щохвилі обмітали корпус корабля.

- Що в реакторі? Важка вода чи натрій? - спитав Лондон.

Він був вищий від пілота на цілу голову. З радіо долинуло попискування. Госсе кинувся туди, начепив навушники з ларингофоном і почав стиха з кимось говорити.

- Та калюжа не може бути з реактора, - розгублено промовив пілот. - У реакторі важка вода, чиста мов сльоза. А це - чорне як дьоготь.

- Ну, тоді, певно, прорвало труби охолодження сопла, - згодився Лондон. - І кераміка потріскалася.

Він говорив про це, наче про незначну дрібничку, зовсім не перейнявшись аварією, яка ув’язнила пілота з кораблем у цій дірі.

- Мабуть, ваша правда... - підтвердив пілот. - Найбільший тиск у муфтах при гальмуванні. Якщо кераміка трісне в одному місці, то головний струмінь вимете й решту. Все повитікало з сопла правого борту.

Лондон не озвався. Пілот додав невпевнено:

- Мабуть, я сів занадто близько.

- Дурниці. Добре, що ви взагалі сіли.

Пілот чекав, що його похвалять, та Лондон обернувся до нього й уважно оглянув од розкуйовдженої світлої чуприни до ніг, узутих у білі черевики скафандра.

- Завтра пошлю техніка зробити дефектоскопію... Ви приглушили реактор? - спитав він несподівано.

- Ні, зовсім вимкнув. Як для ремонту, - відповів Лондон.

- Це добре.

Пілот вже зрозумів, що нікому не зможе розповісти про свій двобій з ракетою над самим космодромом. Кава кавою, та чи не повинні господарі, які мало не силоміць затягли його в гості, дати йому кімнату з ванною? Він мріяв про гарячий душ. Госсе все ще бубонів щось у мікрофон. Лондон схилився над ним. Ситуація була непевна. Пілот уже відчував - думки цих двох зайняті чимось важливішим за його пригоду й усе це пов’язане із сигналами з Грааля. Іще коли він летів, то чув уривки розмови: йшлося про машини, які не дійшли до місця призначення.

Госсе повернувся разом із кріслом, і напнутий шнур стяг його навушники на шию.

- То де ж той ваш Сінко?

- На борту. Я сказав, щоб він перевірив реактор. Лондон і далі запитально дивився на свого керівника. Той похитав головою й пробурмотів:

- Нічого нового.

- А їхні вертольоти?

- Повернулися. Видимість нуль.

- Ти спитав про їхню вантажопідйомність?

- Не дадуть ради. Скільки важить гігавипромінювач? - звернувся він до пілота, який прислухався до розмови.

- Точно не знаю. Десь, певно, тон сто.

- Що вони роблять? - вів своєї Лондон. - На кого чекають?

- На Кілліана, - відповів Госсе й брутально вилаявся.

Лондон витяг зі стінної шафи пляшку, поколотив її, ніби перевіряючи, чи “е допоможе в такій ситуації, і знову поставив на полицю. Пілот вичікував, уже не відчуваючи ваги скафандра.

- У нас пропало двоє людей, - озвався Госсе. - Не дійшли до Грааля.

- Не двоє. а троє, - понуро заперечив Лондон.

- Місяць тому, - вів далі Госсе, - ми отримали транспорт - нові діглатори. Шість штук для Грааля. Грааль не міг прийняти кораблі, бо не встиг знову забетонувати космодром. Коли приземлився перший контейнеровоз “Ахіллес” вагою в дев’яносто тисяч тонн, плити потріскалися, хоч їх прийняла комісія. Ще добре, що не перевернувся корабель. Його витягали з провалу й перевозили до верфі дві доби. Терміново залили провал цементом, виклали вогнетривкою основою і відкрили порт. Але ці діглатори лишилися в нас. Експерти визнали, що перевозити ракетою їх не варто, та й, зрештою, капітан “Ахіллеса” - Тер Леоні. Де там йому було перевозити дев’яностотисячник за сто миль з Грааля сюди. Таке громаддя! Марлін прислав двох найкращих водіїв. Минулого тижня вони перевезли дві машини до Грааля. Діглатори вже там працюють. А позавчора ті ж самі люди повернулися до нас вертольотом, щоб забрати інші машини. Вирушили на світанку, вдень проминули Великий Шпиль і, коли почали спускатися з нього, зв’язок урвався. Ми витратили багато часу, бо супроводжувати машини від Шпилю має сам Грааль. Отож вони думали, ніби водії не відповідають, тому що опинились у нашій радіотіні.

Госсе розповідав про це спокійно й монотонно. Лондон стояв спиною до вікна. Пілот слухав.

- Тим самим вертольотом прилетів з операторами й Піркс. Посадив свого “Гуллівера” наТраалі й хотів зустрітися зі мною. Ми з ним давно знайомі. Вертоліт мав забрати його ввечері, але не прилетів, бо Марлін усі машини вислав на пошуки. Піркс не хотів чекати. Або не міг. Мав завтра стартувати й хотів сам бути присутній при перевірці корабля. Отож я й мусив дозволити йому повернутися до Грааля одним з діглаторів. Я взяв з нього слово, що він ітиме південною трасою, хай довшою, але без провалин. Він дав слово, але не дотримав його. Я бачив на ОПС, як він спускавсь у кратер!

- А що це таке - ОПС? - озвався пілот.

Він був блідий, на чолі в нього виступили краплі поту: він чекав на відповідь.

- Орбітальний патрульний супутник. Пролітає над нами що вісім годин, саме тоді я отримав від нього зображення. Піркс зійшов униз і зник.

- Піркс? - Пілот пополотнів. - Командор Піркс?

- Так. Ви з ним знайомі?

- Чи ми знайомі?! - скрикнув пілот. - Я проходив службу під його керівництвом. Служив у нього стажером. Він підписав мого диплома... Скільки років Піркс виходив живий з найгірших... - Пілот не договорив. Його тіпало. Він обіруч ухопив шолома, ніби хотів пожбурити ним у Госсе. - Як ви дозволили йому йти самому в діглаторі? Як ви могли? Адже він командор дальніх польотів, а не якийсь водій...

- Піркс добре знав ці машини, коли ви ще пішки під стіл ходили, - заперечив Госсе.

Він, мабуть, хотів захиститися від звинувачень.

Лондон з кам’яним виразом обличчя підійшов до моніторів, перед якими з навушниками на шиї сидів Госсе, й витрусив у нього під носом попіл з люльки до порожнього алюмінієвого баку. Непорозуміло оглянувши люльку, він стис її з такою силою, що вона тріснула навпіл, викинув уламки, повернувся до вікна й закляк, сплівши руки за спиною.

- Я не міг йому відмовити... - відгукнувся Госсе.

Було зрозуміло, що він звертається до Лондона, котрий, наче не чуючи його, дивився крізь вікно на мінливе клуб’я рудого туману. Вже тільки ніс ракети виринав часом з його хвиль.

- Госсе, - раптом озвався пілот, - дайте мені машину.

- Не дам!

- Маю права оператора тисячників.

Очі Госсе на мить спалахнули, проте він повторив:

- Не дам. Ви ніколи не працювали на Титані.

Не кажучи й слова, пілот почав скидати скафандр. Відкрутив широкий металевий комір, повідстібав гачки на плечах, розпустив змійку, сягнув у пазуху і витяг добре зіжмаканий шкіряний гаманець. Наплічні сегменти розійшлися, мов розрізані. Він підступив до Госсе і почав по черзі викладати перед ним папери:

- Це з Меркурія. Я водив там біганта. Японська модель. Вісімсот тон. А ось дозвіл на управління тисячниками. Я свердлив на Антарктиді материковий льодовик шведським льодоходом, кріоператором. А ось фотокопія диплома з Гренландії: друге місце у змаганнях. А це - з Венери.

Пілот кидав папірці та фотографії, мов козирні карти.

- Я був на Венері з експедицією Холлея. Оце мій термопед, а це - мого колеги, змінника. Обидві моделі непогані. Тільки режим кліматизації не тримався.

Госсе підвів на нього очі.

-: Але ж ви пілот?

- Перекваліфікувався. Саме в командора Піркса. Служив на його “Гуллівері”. Спочатку командував буксировозом...

- Скільки вам років?

- Двадцять дев’ять.

- Коли ж ви все це встигли?

- Коли захочеш, то встигнеш. Зрештою водій планетарних машин опанує будь-який новий тип протягом години. Це те ж саме, що пересісти з мопеда на мотоцикл. - Пілот замовк.

Мав іще пачку фотографій, але не витягав їх. Зібравши з пульта розкидані папери, засунув їх назад у гаман і сховав до внутрішньої кишені. Стояв біля Госсе розпашілий, у розхристаному скафандрі. На моніторах одна за одною бігли смуги світла без будь-якої інформації. Примостившись на круглому поруччі під шибами, Лондон мовчки спостерігав цю сцену.

- Ну, припустімо, я дав би вам діглатор. Припустімо. Що б ви робили? Пілот усміхнувся. На його чолі блищали крапельки поту. На світлій чуприні виднів слід від тім’яних подушок шолома.

- Я взяв би випромінювач і пішов туди. Гігаджоулевий, споряджений. Вертольоти Грааля такого випромінювача не піднімуть, а для діглатора навіть сто тон - дріб’язок. Я пішов би й розвідав, що там і до чого... Марліну, може, не варто морочити собі голову пошуками з повітря. Я знаю, скільки там гематидів. І туману. З висоти нічого не розгледиш.

- А ви разом з машиною одразу ж підете на дно.

Пілот посміхнувся ширше - аж блиснули білі зуби. Госсе побачив, що у цього хлопця (це й справді був іще хлопець - лише масивний скафандр додавав йому років) такі ж очі як у Піркса. Може, трохи світліші. Пілот мружився, через те його погляд був мов у великого кота, який дивиться на сонце, - безневинний і гострий водночас.

- Він хоче ввійти у западину і “трохи роздивитися”, - звернувся Госсе до Лондона, чи то питаючи, чи то виставляючи на посміх молодого зухвальця.

Лондон не поворухнувсь. Госсе підвівся, зняв навушники, підійшов до картографа і, мов штору, опустив велику карту північної півкулі Титана. Дві широкі смуги зміїлися на золотаво-ліловому тлі, порізаному ізолініями.

- Ми перебуваємо ось тут. По прямій до Грааля сто десять миль. Цим старим маршрутом, чорним, сто сорок шість. На ньому ми втратили чотирьох людей, ще тоді, коли Грааль бетонували і єдиний посадочний майданчик був у нас. Тоді користувалися педипуляторами на дизелях, керованих гіперголами. Як на місцеві умови, погода стояла чудова. Дві партії машин дійшли до Грааля без будь-яких пригод. А потім, за один день, зникло чотири великоходи. У Великій Западині. Ось у цьому заштрихованому кружечку. Зникли без сліду.

- Знаю, - відказав пілот. - Я це вивчав. Знаю імена тих людей. Госсе торкнувся пальцем того місця, в якому червоною фарбою було накреслено кружний шлях - південніше від чорної траси.

- Дорогу продовжили, але ніхто не знав, як далеко сягає підступна дільниця. Відрядили туди геологів. З таким самим успіхом могли б відрядити й дантистів: ті теж знаються на дірках. На жодній планеті немає рухомих гейзерів, а тут є. Ось ця голуба пляма на півночі - то Море Гінікум. І ми, й Грааль перебуваємо в глибині материка. Це губка. Море Гінікум не затоплює западини між нами і Граалем, бо все узбережжя - це плоскогір’я. Географи твердили, що цей, так званий континент, подібний до балтійського щита феноскандії.

- Вони помилились, - перепинив його пілот.

Це починало скидатися на лекцію. Він поставив шолом у куток і, відкинувшись у кріслі, склав руки, як зразковий учень. Не розумів, чого хоче Госсе: ознайомити його з маршрутом чи відговорити від дальшої подорожі, але ситуація йому подобалася.

- Ото ж бо й воно. Під скелями залягає гідрокарбонова мерзлота. Це паскудство виявили при глибокому свердлуванні. Вічна мерзлота, але не справжня, а з вуглеводневих полімерів. Вона не тане навіть при нулі градусів Цельсія, а в нас тут ніколи не буває тепліше за мінус дев’яносто. Всередині западини нікуди ступити через старі дохлі гейзери. Експерти вважають їх залишками вулканічної активності. Коли ці гейзери ожили, до нас завітали гості - фахівці вищої кваліфікації. За допомогою сейсмоакустики вони глибоко під скелями виявили низку печері таких розгалужених, яких світ не бачив. Зробили спелеологічну експертизу, бо гинули люди, а за них треба було виплачувати страховку. Отож, зрештою, консорціум розщедрився. А тоді ще й астрономи додали: коли супутники Сатурна опиняються між Титаном і Сонцем, гравітаційний приплив досягає максимуму, материковий щит деформується і витискає з-під мантії магму. Титан і досі має розпечене ядро. Магма застигає ще в надрах, але підігріває всюОрландію. Море Гінікум - як вода, бо основа Орландії - як губка. Закорковані підземні річища відкорковуються, і тоді з’являються гейзери. Тиск сягає тисячі атмосфер. Ніколи не знаєш, де це свинство вийде на поверхню. То ви й справді будь-що хочете туди?

- Авжеж, - так само невимушене відповів пілот. Він охоче поклав би ногу на ногу, та в скафандрі не міг цього зробити. Добре пам’ятав, як його товариш колись при такій спробі полетів шкереберть разом зі столиком. - Ви маєте на увазі Бірнамський ліс? - уточнив пілот. - Мені вже бігти чи я можу з вами поговорити серйозно?

Незважаючи на кпини, Госсе вів своєї:

- Нова дорога обійшлася страшенно дорого. Адже треба було прогризати цей вал лави - тут саме головний виток Горгони. Навіть гора Олімп на Марсі, можливо, поступається величчю перед Горгоною. Динаміт не брав. Був тут у нас такий собі Гаренстін - може, ви чули про нього? - він пропонував не пробивати вал, а вирубати в ньому сходи. Мовляв, це обійдеться дешевше. Конвенцією ООН слід заборонити допуск до астронавтики ідіотам. Вал Тіфона... Коротше кажучи, видовбавши тунель, заклали в нього спеціальні термоядерні бомби. Горгона, Тіфон... справжнє щастя, що в грецькій міфології стільки богів і їхні імена тепер можна запозичати. Нову дорогу відкрили рік тому. Вона перетинає найбільш висунуту на південь частину западини. Експерти запевнили нас, що ця дорога безпечна... Тим часом підземні печери всюди - під усією Орландією. Це як три чверті Африки! Остигаючи, Титан кружляв по дуже видовженій орбіті. Наближався до сфери Роша, в яку ввійшла сила-силенна менших супутників. Сатурн перемолов їх і утворив кільця. Титан і далі холонув і на ньому у перісантурніумі виникали великі бульбашки, які в апосатурніумі замерзали, а потім з’явились осадкові породи, льодовики, що вкрили цю пухирчасту, губчасту аморфну скелю і зіпхнули вглиб. То неправда, ніби Море Гінікум випливає тільки при відповідному положенні всіх супутників Сатурна. Ці вторгнення і виверження гейзерів неможливо передбачити. В загальних рисах про це знають усі, хто тут працює: і перевізники, й пілоти. Хоча ця дорога обійшлась у мільярд, важкі машини туди не можна пускати. Всі ми, як колись казали, перебуваємо на небі. Хіба не про це свідчить сама назва шахти - Грааль? От тільки небо виявилося до біса дороге. Можна було б господарювати й краще. Усі плани сплутала бухгалтерія. Виплати за загиблих чималі, хоча й менші за ті капіталовкладення, які слід було б угатити, щоб зменшити небезпеку... Я вже майже закінчив. Можливо, тим людям пощастить якось врятуватися, навіть якщо їх затопило. Починається відплив, а броня діглатора витримує сто атмосфер на дюйм. Кисню вони мають на триста годин. Марлін вислав звичайні всюдиходи на подушках і ще два суперважкі - для ремонту. Хоч би що ви могли зробити, однак не варто ризикувати. Діглатор належить до найважчих...

- Сподіваюсь, ви вже скінчили, - перебив його пілот. - Мене цікавить одне: ви згодні? А Кілліан? Госсе закашлявся і сів.

- Адже саме для цього я мав його привезти сюди, - додав пілот. - Хіба не так?

Госсе потяг за ріжок карти, й вона, зашарудівши, згорнулася. Потім узяв сигарету і промовив, дивлячись на вогник запальнички:

- Це його справа. Він знає місцевість. А крім того, підписав контракт. Я не можу заборонити операторам укладати угоди з Граалем. А от у відставку подати можу і мабуть-таки подам. І чхав я тоді на всіх на світі героїв.

- Ви дасте мені машину, - спокійно повторив пілот. - Я можу зараз домовитися з Граалем. Марлін підскочить сюди, дасть розпорядження - й по всьому. А вам перепаде. Марлінові однаково хто - Кілліан чи я. А інструкції я знаю напам’ять. Шкода часу, пане Госсе. Прошу, дайте мені чогось попоїсти, випити, а тоді обговоримо деталі.

Госсе безпорадно глянув на Лондона. Розраховував на підтримку, але його чекало розчарування.

- Він піде, - озвався заступник. - Я про нього чув од того спелеолога, що був улітку на Граалі. Він такий самісінький, як і твій Піркс. Тишко. От тільки люльки шкода. Іди митися, друзяко. Душ унизу. І одразу ж повертайся, щоб не захолов суп.

Вдячно всміхнувшись до Лондона, пілот вийшов. Він підняв свого білого шолома так рвучко, аж язички змійок на скафандрі забряжчали. Ледве пілот зачинив за собою двері, як Лондон почав поратися коло підігрівачів, подзенькуючи посудом.

- Що це дасть? - сердито спитав Госсе. - Ти теж добрий!

- Зате ти у нас, друзяко, жалісливий. Навіщо ж дав Пірксові машину?

- Я був змушений. Він клявся.

Лондон повернувся до нього з каструлею в руках.

- Хлопче, лясни себе по лобі! “Клявся”. Якщо такий поклянеться стрибнути за тобою у воду, то стрибне. А поклянеться тільки дивитися, як ти тонеш, то й тоді стрибне. Ну що, я не маю рації?

- Раціо і раціоналізм - це різні речі, - Госсе ще пробував боронитися, але робив це непевно. - Як він може їм допомогти?

- Відшукає сліди. Візьме випромінювач.

- Облиш! Краще я послухаю Грааль, бува вони щось знайшли?

До вечора було ще далеко, але вже посутеніло, бо хмари осідали навколо освітленого гриба вежі. Лондон порався біля столу, а Госсе, смалячи сигарету за сигаретою, сидів у навушниках і слухав порожні балачки бази Грааля із всюдиходами, котрих вислали на пошуки після повернення вертольотів. Водночас Госсе думав про двадцятидев’ятирічного пілота. Чи не занадто поквапливо, не розібравшись, той змінив курс і приземлився тут? Дипломований командир такого корабля має бути непохитним і завзятим. Молодих і завзятих вабить небезпека. А сам він, Госсе, якщо в чомусь і винен, то лише в недогляді. Треба було уточнити щодо Кілліана, тоді корабель полетів би на Грааль. Бо Госсе, який не спав двадцять годин, подумки уже поховав прибульця, хоч і не признавався в цьому. А як, власне кажучи, його звуть? Знав, але забув; певно, насувається старість. Госсе доторкнувся до лівого монітора, замиготіли рядки зелених літер:

ГЕЛІОС - СУДНО II КЛАСУ ДЛЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ДРІБНИХ ВАНТАЖІВ

ПОРТ ПРИПИСКИ-ВЕЛИКИЙ СІРТ

КОМАНДИР-ПІЛОТ - АНГУС ПАРВІС

ДРУГИЙ ПІЛОТ - РОМАН СІНКО

ВАНТАЖ - ЧИ ТРЕБА ПОДАТИ СПИСОК ТОВАРІВ?

Госсе вимкнув монітор. Увійшли прибульці, вдягнені в светри і спортивні штани. Сінко привітався, худий, кучерявий і розгублений: виявилось, у реакторі таки стався викид. Обидва взялися за консервований суп. Госсе не давала спокою думка про те, що цей забіяка, якому він збирається довірити машину, мав би зватися не Парвісом, а Парсіфалем, - це пасувало б до Грааля. Однак було не до жартів, і Госсе полишив гру в анаграми. Після короткої суперечки, що ж вони роблять - обідають чи вечеряють (це неможливо було визначити через різницю часу-бортового, земного й титанового), - Сінко з’їхав униз, щоб обговорити з техніком подробиці майбутньої дефектоскопії, її треба було провести в кінці тижня, коли реактор охолоне і тріщини в корпусі частково затягнуться. А пілот Ангус Парвіс разом з Госсе й Лондоном спроектували у вільній частині залу діаграму Титана. Зображення, утворене голографічними проекторами, тривимірне, кольорове, з позначеними маршрутами, охоплювало всю півкулю від полюса до тропіків. Його можна було збільшувати чи зменшувати, і Парвіс ознайомився з усією територією, що відділяла їх від Грааля.

Кімната для гостей була маленька, але затишна, з двоповерховим ліжком, похилим письмовим столом, кріслом, шафкою і душовою, такою тісною, що коли він намилювався, то ввесь час бився ліктями об стіни. Парвіс ліг на ковдру й почав вивчати товстий підручник титанографії, який взяв у Лондона. Спершу пошукав у змісті назву “Бірнамський ліс”, однак її не було ні під літерою “Л”, ні під “Б”. Наука цю назву зігнорувала. Парвіс гортав книжку, аж поки натрапив на гейзери. Коли вірити авторові, не все було так, як розповів Госсе. Застигаючи швидше, ніж Земля й решта внутрішніх планет, Титан сховав у своїх надрах величезні маси стиснутих газів, які напирають у місцях тріщин на осадки старих вулканів, а також на мережу їхніх магматичних жил, розгалужених на сотні кілометрів, і при певній конфігурації синкліналей та антикліналей можуть пробиватися в атмосферу потужними фонтанами летких сполук. Ця суміш містить двоокис вуглецю, він умить замерзає і перетворюється на сніг, який товстим шаром укриває рівнини і горби.

Ангусові Парвісу швидко набрид сухий науковий виклад. Він погасив світло, вкрився, здивувавшись, що ні ковдра, ні подушка не підлітають, бо за місяць невагомості звик до цього, - і одразу заснув. Та щось розбудило його так несподівано, що він сів у ліжку, аж тоді розплющив очі, готовий кудись бігти. Ангус безтямно роззирнувся, потер підборіддя й завдяки цьому рухові згадав, що йому снилося. Бокс. Він бився з професіоналом, передчуваючи поразку, і впав, нокаутований, як колода. Сидів, широко розплющивши очі, кімната оберталася й пливла в нього перед очима, немов рубка управління при різкому повороті. Нарешті Ангус отямився повністю. Спалахом повернулася згадка про вчорашню аварію, суперечку з Госсе, нараду біля діорами. Кімната була маленька, мов каюта на пароплаві. Це нагадало йому останні слова Госсе: що колись він був моряком китобійного судна... Ангус голивсь, обмірковуючи прийняте рішення. Коли б не Піркс, він би добре подумав, перш ніж так безоглядно домагатися дозволу на цей пошук. Стоячи під струменями навпереміну то гарячої, то крижаної води, він спробував заспівати, але якось невпевнено. Ангус розгубився. Він розумів, що вляпався в дурну історію, яка загрожує не просто ризиком. Струмені води били йому в підняте обличчя, а він думав, чи можна ще відмовитися. Але розумів, що це неможливо. Так міг би вчинити хіба шмаркач. Він добре витерся, застелив ліжко, одягся й рушив на пошуки Госсе. Тепер хотілося якнайшвидше взятися до діла. А ще мусив освоїтися з незнайомою моделлю, трохи потренуватись, відновити необхідні навички.

Госсе ніде не було. Від контрольної вежі двома рядами тяглися будівлі, з’єднані з нею тунелями. Космодром був розташований тут через недогляд чи звичайну помилку. Згідно з попередньою аускультацією, проведеною роботами, в надрах цієї колишньої вулканічної долини мали міститися родовища корисних копалин. Точніше - це був кратер старого вулкана, дно якого випнули сейсмічні корчі Титана. Отож, саме сюди в першу чергу було направлено людей і машини, які й почали монтувати схожі на бочки житлові приміщення для персоналу. Аж тут надійшла інформація: буквально за кілька сот миль звідси починаються неймовірно багаті і зручні для експлуатації уранові родовища. Голоси керівництва тоді розділились. Одні хотіли ліквідувати цей космодром і почати все заново на північному сході, інші затялися, доводячи, що будувати слід тільки тут, бо хоча родовище по той бік западини справді розташоване мілко, але воно малопотужне, а отже й малопродуктивне. Прихильників ліквідації першої площадки космодрому хтось назвав “шукачами святого Грааля”, і назва Грааль прилипла до родовища. А космодром не ліквідували, але й не розширили. Пішли на жалюгідний компроміс, викликаний браком коштів. Хоч економісти довели, що вигідніше буде закрити космодром у старому кратері, а роботу зосередити в одному місці - на Граалі, перемогла логіка моменту. Зрештою Грааль довго не міг приймати важкі кораблі, тоді як кратер Роембдена (то було ім’я геолога, який його відкрив) не мав власного ремонтного доку, портальних розвантажувальних кранів, найновішої апаратури. Отож і тривала нескінченна суперечка, хто кому підпорядкований і хто що з цього буде мати.

Частина керівництва й далі вірила в родовища урану під кратером, було навіть зроблено кілька пробних свердловин. Однак робота йшла мляво, бо тільки-но сюди закидали хоча трохи людей і техніки, Грааль одразу їх перехоплював, будівництво знову завмирало, а машини спинялися серед похмурих схилів Роембдена. Парвіс, як і решта “перевізників”, не втручався в конфлікт, хоча й знав у загальних рисах суть справи. Грааль усе ще домагався ліквідації космодрому, особливо після того, як його власний порт розширили. Хоч би як там було, Роембден став у пригоді, коли диво-арматура Грааля почала осідати.

Ангус Парвіс дотримував думки, що ці нескінченні чвари мають скоріше психологічний, а не фінансовий характер. Адже виникло два локальних, ворожих одне одному патріотизми - Роембдена і Грааля, та про це марно було говорити з тими, хто працював на Титані.

Тунелі, що вели до контрольної вежі, нагадували підземне місто, і просто шкода було дивитися, скільки тут змарновано матеріалів. Одного разу, ще коли був помічником навігатора, Ангус сідав на Роембдені. Але тоді вони так поспішали, що він навіть не вийшов з корабля, бо стежив за розвантаженням на складі. Тепер йому прикро було дивитися на нерозпаковані, ба навіть нерозпечатані контейнери, серед яких упізнав і “свої”. Ця пустка так його роздратувала, що він почав гукати, як у лісі, та тільки мертва луна загула йому у відповідь. Він піднявся ліфтом нагору. У залі контролю польотів знайшов Лондона, але й той не знав, куди подівся Госсе. Ніяких нових повідомлень з Грааля не надходило. Блимали монітори, ширилися пахощі смаженої грудинки: Лондон пряжив яєшню, кидаючи шкаралупи в раковину.

- У вас тут є яйця? - здивувався пілот.

- А ти ж думав!

Лондон вже був з ним на “ти”.

- Один електронщик привіз сюди клітку з курми, мав дотримуватися дієти, бо в нього була виразка шлунку. Спершу дехто протестував - мовляв, нічим буде дихати, вони все тут просмердять, чим ми їх годуватимемо. Та він залишив двох курочок і півня, і тепер ми навіть задоволені. Свіжі яєчка - ласощі в цих краях. Сідай, Госсе сам знайдеться.

Ангус відчув голод. Запихаючись яєшнею, він подумки виправдовувався, мовляв, має запастися калоріями перед наступною подорожжю.

Задеренчав телефон. Госсе викликав його до себе. Отож Ангус подякував Лондонові за вишукане гощення, нашвидку допив каву і з’їхав поверхом нижче. Керівника він знайшов у коридорі, вже одягнутого в комбінезон.

Час настав. Ангус збігав до своєї кімнати по скафандр. Звично вліз у нього, з’єднав кисневий балон із шлангом, але, не відкрутивши клапана, вдяг шолом, - не був певен, чи вони відразу вийдуть з герметичних приміщень.

Вантажним ліфтом спустилися до підземелля. Там теж був склад, завалений контейнерам., схожими на ящики гарматних снарядів. З них стирчали кисневі балони, ніби снаряди великого калібру. Склад був просторий, але такий захаращений, що доводилося лавірувати поміж контейнерами з різномовними написами. Вантажі з усіх земних континентів. Пілотові довелося чекати на Госсе: той пішов перевдягатися, і потім Ангус не враз упізнав його у важкому робочому скафандрі, забрудненому мастилом, з приладом нічного бачення, насунутим на скло шолома.

Шлюзовою камерою вони вибралися назовні. Тепер будівля нависала над ними, нагадуючи гігантський гриб із заскленим капелюхом-дахом. Нагорі метушився Лондон, затуляючи зелене мерехтіння моніторів. Обійшли підніжжя вежі. Вона була кругла, без вікон, як морський маяк серед бурхливих хвиль. Госсе розсунув пофарбовані залізні ворота гаража. Стиха загули люмінесцентні лампи. У порожньому приміщенні, біля задньої стіни, поруч із підйомником стояв всюдихід, подібний до старовинних американських місяцеходів: лише рама на колесах, кермо і закрита ззаду батарея акумуляторів. Госсе виїхав на щебінку, що нерівне встеляла нижній поверх вежі, і загальмував біля Ангуса. Вони рушили крізь рудий туман до присадкуватої будівлі з пласким дахом. Далеко за хребтами гір мерехтіли стовпи світла, схожі на промені зенітних прожекторів, хоч і не мали з тією старожитністю нічого спільного. Сонце Титана, особливо у хмарні дні, давало мало світла, тож під час робіт над Граалем виводили на стаціонарну орбіту величезні легкі дзеркала - селектори. Вони концентрували сонячне світло на ділянці уранової розробки. Користь від них була сумнівною. Взаємовплив мас Сатурна та його супутників виявився фатальним: попри зусилля астроінженерів, стовпи світла часом відхилялись аж до кратера Роембдена. Це не тільки розважало місцевих самітників, але й приносило певну користь. Особливо, коли вирваний з нічної темряви кратер показував усю свою грізну красу. Обминаючи всюдиходом безформні брили, Госсе теж помітив холодне мерехтіння світляних стовпів і буркнув:

- Нахиляються до нас. Це непогано. За кілька хвилин тут можна буде все бачити, мов у театрі. - І додав уже із неприхованою злістю: - Ну й молодчага, цей Марлін!

Ангус зрозумів гірку іронію: щоб освітити Роембден, треба було занурити в єгипетську пітьму Грааль. Виходить, Марлін уже здирає персонал селекторів з ліжок і наказує їм спрямувати космічні дзеркала сюди? Два світлові стовпи підходили щораз ближче, і ось уже зблиснула у їхньому світлі верхівка східного схилу. Ще одною дивовижею Титана була неймовірна прозорість атмосфери у кратері Роембдена. Це давало змогу тижнями милуватися жовтим кільцем Сатурна на вкритому зірками небосхилі. Новачків завжди вражало, коли над обрієм сходив велетенський Сатурн, хоча він і був розташований у п’ять разів далі, ніж Місяць від Землі. З кратера можна було без бінокля розгледіти різнобарвні смуги на поверхні Сатурна й чорні плями тіней - їх відкидав близький супутник під час затемнень. Така видимість була можлива завдяки південному вітру, який вдирався через горловину скель з такою шаленою швидкістю, що створював ефект фена. А крім того, ніде на Титані не було так тепло, як у Роембдені.

Мабуть, персонал ще не навчився як слід управляти селекторами, а може, через оголошену тривогу не було кому цим зайнятись, але зрештою сонячний потік дістав кратера. Зробилося видно, як удень. Всюдихід міг би вимкнути фари.

Пілот розгледів сіру бетонну смугу навколо свого “Геліоса”. Ген там, за рівниною, куди вони простували, немов скам’янілі стовбури фантастичних дерев, стриміли вулканічні чопи, які вирвалися з тріщин і застигли мільйони років тому. Деформовані перспективою, вони скидалися на зруйновану колонаду храму, а їхні рухливі тіні здавалися стрілками сонячних годинників, що показують шалений лет часу. Всюдихід проминув цей частокіл. Котив нерівно, його електричні мотори тоненько схлипували. Пласка будівля бовваніла ще далеко в напівмороці, та вже можна було розрізнити два чорні контури, схожі на силуети готичних соборів, їхній справжній розмір Ангус оцінив лише тоді, коли разом з Госсе підійшов до них.

Таких велетів йому ще не доводилося бачити. Він ніколи не управляв діглаторами, хоча й не признався у цьому. Якби комусь спало на думку вбрати таке громаддя в волохату шкуру, - це був би викапаний Кінг-Конг. Його пропорції були не людські, скорше людиноподібні. Ноги монстра вертикально стриміли з каркасу, щоб перейти в потужні, немов танки, ступні, нерухомо застиглі у щебінці осипу. Баштоподібні стегна переходили в тазову опуклість, а на ній спочивав металевий корпус. Сталево стиснуті кулаки Ангусові пощастило роздивитися лише тоді, коли він задер голову. Вони безвладно звисали вздовж тулуба, немов опущені підйомні крани. Обидва колоси були безголові, а те, що здалеку здалося було невеличкими баштами, виявилось антенами, які стриміли з плечей гігантів на тлі неба. За першим діглатором, мало не торкаючись його броні зігнутим ліктем, стояв другий, точнісінька його копія. Так, ніби хотів штурхонути першого в бік і зненацька завмер. Через те, що він стояв трохи далі, посередині його могутніх грудей можна було помітити сяюче віконце - кабіну водія.

- Це “Кастор”, а то “Полукс”, - відрекомендував велетнів Госсе. Він ковзнув по гігантах ліхтариком. Світло вилущило з напівмороку панцирі наколінників, захисні округлі щити тулуба, які лисніли, мов чорні туші китів. - Цей бовдур Гаарц навіть не спромігся завести їх до ангара, - мовив Госсе. Він навпомацки шукав у себе на грудях регулятор мікроклімату. Віддих ледь затуманив скло його шолома. - Насилу встиг загальмувати перед цим урвищем!

Пілот зрозумів, нащо той Гаарц увіпхнув обох велетнів у скляний пролом і чому вирішив їх тут залишити. Через інертність маси. Самохідна машина, так само як морський корабель, підкоряється водієві то важче, що більша її маса. На кінчику язика в Ангуса вже крутилося запитання, скільки ж важить діглатор, та він не хотів показати свого невігластва. Отож узяв у Госсе ліхтарик і рушив навколо стопи, водячи променем по сталі. Як і сподівався, знайшов заводську табличку, пригвинчену нарівні очей. Максимальна потужність досягала 14000 кіловат, допустима потужність перевантажень дорівнювала 19000 кіловат, маса спокою 1680 тонн, багатодисковий реактор “Токамак” з теплообмінником фуколта, гідравлічний привід головної передачі і диференціалів ролс-ройса, шасі шведського виробництва. Він спрямував сніп світла вгору, вздовж “ноги”, та не міг охопити поглядом увесь корпус. Промінь ледве окреслив контур чорних безголових плечиськ.

Ангус обернувся до Госсе, але той зник. Певно, пішов увімкнути обігрівальне обладнання посадочного поля, бо надземні труби почали розпорошувати рідкий туман, що низько стелився над землею. Блукаючий сніп солектора, мов п’яний, ковзав по улоговині, вириваючи з темряви то куби складів, то гриб контрольної вежі із зеленою облямівкою власного освітлення, то викрешував миттєві спалахи з обледенілої поверхні віддалених скель, - ніби силкувався збудити мертвий пейзаж, оживити його своїм рухом.

Враз промінь повернувся, ковзнув по широких бетонних плитах і, перескочивши через гриб контрольної вежі, частокіл стовпів та присадкуватий склад, освітив пілота. Ангус затулився рукавицею і швидко задер голову, щоб, користуючись нагодою, охопити поглядом увесь діглатор. Той замерехтів над ним, немов двоногий, вкритий чорною антикорозійною поливою, панцерник, що став дибки. Наче позував перед фотографом у спалахах магнію. Заґратовані нагрудні плити, кругла облямівка стегон, їхні стовпи й приводні вали, круглі захисні щити колінних суглобів, каркас гомілок сліпуче виблискували, показуючи, що вони ніколи не були в робсті.

Ангуса охопили рсдість і хвилювання. Горло йому стисло, він ковтнув слину і вже в променях, що віддалялися, зайшов за спину велетня. Залізна п’ята, до якої він наблизився, спершу видалась карикатурою на людську п’яту, але потім, біля підошви, вгрузлої в кам’яне кришиво, це враження зникло. Ангус стояв, як під портальним краном, котрий нічого вже не зможе підняти. Броньований підбор гіганта міг служити станиною гідравлічного преса. Таранний суглоб затискали стрижні, як гребні гвинти, а коліно, що випиналося на висоті чи не триповерхового будинку, було справжнім млином. П’ястуки велета, більші від екскаваторних ковшів, звисали нерухомо, мов застигли за командою струнко.

Госсе ще не було, та пілот не збирався гаятись. Він помітив сходи й поруччя, що виступали з п’яти, й почав підійматися вгору. Малий виступ оточував надп’ятково-гомілковий суглоб, а вже з нього по центру заґратованої литки тяглась вертикальна драбинка. Спинатися її щаблями було не те що важко, але незручно. Вона привела його до люка, що зміщувався над правим стегном. Це було таки незручно. Те місце, де його розташували спершу, було найраціональнішим, але воно служило джерелом нескінченних кпинів, зрештою вельми недолугих. Щоправда, проектанти перших педипуляторів на такі жарти не зважали, та пізніше мали взяти це до уваги, бо виявилося, що знайти кандидатів у водії цих машин дуже важко, їм допікали, натякаючи на місце, яким вони мали пролазити всередину своїх Атлантів.

Тільки-но Ангус відкрив люк, увімкнулися гірлянди маленьких люмінесцентних лампочок. Спіральними східцями він дістався до кабіни. Вона нагадувала велику скляну бочку чи трубу, вмонтовану у груди діглатора, але не посередині, а з лівого боку. Наче інженерам хотілося розмістити людину там, де у живого велетня могло б бути серце. Ангус обвів поглядом освітлену кабіну, з полегкістю впізнав звичні системи управління й відчув себе як удома. Він поспіхом скинув шолом, потім скафандр і ввімкнув систему мікроклімату, бо лишився в самому трикотажному светрі і еластичних штанях. А щоб управляти цим гігантом, мав роздягтися догола.

Поки кабіну наповнювало тепле повітря, він стояв біля вигнутої передньої шиби і вдивлявся вдалечінь. Починався понурий день, бо на Титані завжди панувала ніби передгрозова напівтемрява. Неначе з вікна висотного будинку він бачив скельні руїни ген там за космодромом - адже опинився на висоті дев’ятого поверху. Навіть на гриб контрольної вежі він позирав згори. Скільки сягало око, аж до гірських хребтів на видноколі, тільки ніс “Геліоса” був вищий за його діглатора.

Крізь бічні, теж вигнуті шиби він заглянув у глибину темної шахти, слабо освітленої лампами. В ній було повно всіляких механізмів, і вона рівномірно гула й зітхала, ніби розбуджена з летаргічного сну. У кабіні не було жодних розподільних пультів, важелів управління, екранів - нічого, крім одягу для водія, що лежав зіжмаканий на підлозі, ніби порожня шкіра з металевим полиском, і мозаїки чорних кубиків, прикріплених до передньої шиби. Вони скидалися на дитячі цяцьки, бо на стінках тих кубиків видніли обриси маленьких ніжок та ручок - правих з правого, а лівих з лівого боку. Коли колос рухався і все у ньому працювало нормально, ці невеличкі малюнки горіли спокійним ясно-зеленим світлом. При перебоях барва змінювалася на сіро-зелену, якщо розлад був незначний, і переходила у пурпурову в разі серйозної аварії.

У цій чорній мозаїці, поділеній на сегменти, було спроектовано всю велетенську машину. У теплих струменях кліматизації пілот роздягся, запхав свій трикотажний костюм у куток і почав натягати костюм оператора. Еластичний матеріал охопив його босі ступні, стегна, живіт, плечі, огорнув шию. Стоячи у цій електронній зміїній шкурі, Ангус старанно, палець за пальцем, встромив долоні в рукавиці. Коли ж він єдиним рухом - знизу вгору, затяг замок-змійку, досі чорна мозаїка заблимала кольоровими вогниками. Ангус кинув погляд на схему, перевіряючи, чи їх розташування таке ж, як у серійних морозоходів, котрі він водив на Антарктиді. Хоча морозоходам було далеко до маси діглатора. Він дістав з-під склепіння лямки, схожі на збрую, підперезався ними і міцно застебнув на грудях. Коли пряжка заклацнулася, збруя, лагідно пружинячи, підхопила його, так що він повис, охоплений під пахвами, як у добре припасованому корсеті, і міг вільно рухати ногами. Переконавшись, що й руками рухає так само легко, він пошукав головний вимикач, простяг руку собі за спину, знайшов важіль і повернув до упору. Всі вогники на кубиках заблищали вдвічі яскравіше. І водночас він почув, як у глибині під ним запрацювали мотори кінцівок. Вони працювали на холостому ходу, стиха цмокаючи: з шатунів туди натікало забагато мастила, яке накачали в обертальні підшипники іще в земній верфі, щоб запобігти корозії.

Пильно вдивляючись вниз, щоб не зачепитися за стіну складу, Ангус зробив перший обережний, маленький крок. У підкладці його костюма стриміли тисячі електродів, вшитих гнучкими спіральками. Притулені до голого тіла, вони приймали імпульси нервів і м’язів, щоб передавати їх велетові. Кожному суглобові людського кістяка відповідав збільшений у тисячу разів герметичне замкнений суглоб машини. Так само кожній групі м’язів, які згинали й випростували кінцівки, відповідали воістину гарматні циліндри. В них ходили поршні, на якї тисло мастило, що закачували насоси. Але про все це оператор не мусив ні думати, ні знати. Рухатися він мав так, ніби ходить по землі, а рукою може взяти будь-який потрібний предмет.

Слід було пам’ятати тільки про дві розбіжності. По-перше - масштаб: один людський крок дорівнював дванадцятиметровому крокові машини. Те ж саме відбувалося з кожним рухом. І хоча, завдяки неймовірній точності датчиків, машина могла за бажанням водія піднести навіть налитий по вінця келих зі столу й підняти його на висоту тринадцятого поверху, не розхлюпнувши й краплини, і не розчавити скляну чарку в пальцях-лещатах, це була б лише демонстрація вправності оператора, хизування майстерністю. Адже колос мав підіймати не келихи, а багатотонні трубопроводи, траверси, кам’яні брили, а коли йому до лещат-рук приєднували спеціальні пристрої, він робився буровою вишкою, бульдозером, підйомним краном, який поєднує майже невичерпні сили з людською вправністю.

Велетоходи стали втіленням концепції екзоскелету, котрий, як зовнішній підсилювач людського тіла, був відомий у багатьох прототипах двадцятого століття. Про цей винахід забули, бо тоді на Землі не знайшлося для нього застосування. Ідею відродили під час освоєння Сонячної системи. З’явилися машини, пристосовані до умов планет, на яких вони мали працювати. Отож, хоча вагою ці машини різнилися, та інертна маса в них була скрізь однакова, і в цьому полягала друга найістотніша відмінність між ними та людьми.

Витривалість будівельного матеріалу, як і рушійна сила, мають свої межі. Існуюча інертність маси навіть відмежовує їх від усіх тіл, підвладних силі тяжіння. Велетохід не може робити швидких рухів, так, як не можна блискавично зупинити на морі крейсер, або крутити стрілою крана, мов пропелером. Якби хтось спробував проробити це з діглатором, то поламав би йому кінцівки. Тож, аби вберегтися від таких аварій, конструктори вмонтували в усі відгалуження приводів запобіжники, це блокувало будь-який маневр, що загрожував аварією. Однак водій міг відключити кожен з цих блокіраторів окремо або й усі разом, коли потрапляв у безвихідь. Жертвуючи машиною, він мав право вискочити з-під гірського обвалу чи з іншої халепи. А якби і це його не врятувало, мав останній шанс - ultium refugium - вітрифікатор.

Людину захищав зовнішній панцир велетохода, внутрішні щити кабіни, в ній же над пультом управління відкривався отвір вітрифікатора, подібний до дзвона. Цей прилад міг миттєво заморозити людину. Щоправда, медицина ще не вміла оживляти звітрифіковані людські тіла: жертви катастроф, які зберігались у ємкостях з рідким азотом, очікували у вічному спокої майбутнього воскресіння.

Це відкладання лікарської допомоги на невизначене майбутнє видавалося багатьом людям жахливим дезертирством, обіцянкою порятунку без будь-яких гарантій. Однак у медицині то був прецедент і унікальний, і поширений водночас. Адже перші трансплантації мавп’ячих сердець смертельно хворим людям теж викликали подібну реакцію обурення й жаху.

Зрештою аналіз думок водіїв відносно цього питання показав, яку малу надію покладають вони на вітрифікаційну апаратуру, їхня професія була новою, а смерть, що в ній причаїлася, старою, як усі людські починання. Отож і Ангус Парвіс, пересуваючись важкими кроками по поверхні Титана, зовсім не думав про чорну цямрину над головою, що світилася червоною кнопкою всередині прозорого ковпачка. З надмірною обережністю він вибрався на бетонні плити космодрома, щоб випробувати там діглатор. В ту ж мить до нього повернулося знане з давніх-давен відчуття, що він одночасно й неймовірно легкий і важкий, вільний і скутий, загайний і прудкий - єдине, з чим можна було порівняти такий стан, це відчуття водолаза, якого підйомна сила води позбавляє ваги тіла, але середовище складає йому опір то більший, що швидше він хоче рухатись. Прототипи планетарних машин ламалися після кількох годин роботи - вони ще не мали блокіраторів рухливості.

У новачка, котрий зробив кілька кроків велетоходом, складалося враження, ніби весь фокус дитинно простий, і тому, коли він хотів виконати просте завдання, наприклад, прокласти ряд траверсів на стінах будинку, що зводиться, то розвалював стіну і гнув залізну арматуру, перш ніж це доходило до його свідомості.

Але й машина із запобіжниками може підвести невправного водія. Прочитати цифри крайніх навантажень так само просто, як перегорнути підручник з лижного спорту, проте ніхто ще не став майстром слалому завдяки такому підручникові. Ангус, добре знаючи тисячники, відчув уже при незначному прискоренні, що підвладний йому велет має майже подвійну масу. Висячи у заскленій кабіні, немов павук у химерній павутині, він одразу ж погамував рухи ніг і навіть спинився, щоб в уповільненому темпі зайнятися гімнастикою на місці. Він переступав з ноги на ногу, згинав тулуб у боки і лише після цього кілька разів обійшов навколо своєї ракети.

Серце в нього билося прискорено, однак усе йшло без помилок. Перед ним простяглася безплідна бура долина у низьких хвилях туману, далекі промені прожекторів визначали кордони космодрому, а під контрольною вежею видніла маленька постать Госсе, здалеку схожа на мурашку. Довкола панував тихий, ненабридливий шум. Вуха з кожною хвилиною чіткіше розрізняли відголоси, розпізнавали басове тло основних двигунів, яке переходило у докірливе буркотіння - при різкому гальмуванні стотонних ніг, що він їх викидав уперед. Він уже вловлював хоральний поклик гідравліки, бо мастило бігло тисячами труб у циліндри, щоб поршні могли рівномірно піднімати, згинати й ставити кожну ногу, взуту в танк, на бетон. Ангус дослухався до делікатного приспіву гіроскопів, які допомагали йому утримувати рівновагу. Коли одного разу спробував виконати різкіший поворот, велет виявився недостатньо поворотким для можливостей моторів, і хоча мотори слухняно ревли на всю потужність, він загойдався, та не вийшов з-під контролю, бо Ангус умить пом’якшив поворот, збільшивши його радіус.

Потім він почав бавитися, піднімаючи багатотонні кам’яні брили за краєм бетонованого майданчика, й коли в них вгризалися чіпкі лещата, з брил викрешувалися іскри, чувся скрегіт і хрускіт. Нг минуло й години, а він уже :іовсім освоїв діглатор. До нього повернувся знайомий стан, який досвідчені оператори звуть “вростанням людини у велетохід”. Бо кордони між ним і велетом стиралися, і рухи велета ставали вже його власними рухами. Щоб скінчити тренування, Ангус здерся досить високо на щебеневий осип. Досяг такої вправності, що по гуркоту брил, розчавлених його ногами, відчував, скільки можна вимагати від колоса, якого вже встиг полюбити. І лише тоді, як зійшов до тьмяно освітлених смуг космодрому, в переповнену самовдоволенням свідомість голкою вп’ялася думка про майбутню експедицію разом з думкою про те, що Піркс та ще двоє, ув’язнені в таких самих велетнях, не лише застряли, а й зникли у цьому неосяжному проваллі Титана. Сам не розуміючи наніщо, чи то для додаткового тренування, чи щоб попрощатись, обійшов корабель, яким прилетів сюди, і перемовився словом з Госсе. Керівник уже стояв біля Лондона - за скляними шибами вежі. Ангус їх добре бачив. Госсе сказав, що про долю зниклих досі нічого не відомо. Ангус на прощання високо підніс залізну правицю. Можливо, комусь би цей рух видався патетичним чи навіть блазенським, однак для Ангуса він замінив усі слова. Зробивши плавний поворот назад, Ангус заклав до єдиного монітора, розміщеного під стелею, голографічний знімок місцевості майбутнього маршруту, ввімкнув покажчик азимуту разом із проекцією шляху і дванадцятиметровими кроками рушив у дорогу.

Два види пейзажів характерні для найближчих планет Сонячної системи. Доцільно впорядкований кожен ландшафт Землі - планети, яка породила життя, бо в ньому все має своє призначення. Напевно, так було не завжди, однак мільярди літ органічного життя зробили свою справу: отож барви квітів існують саме для того, щоб приваблювати комах, а хмари потрібні, щоб зрошувати дощем ліси й пасовиська. Кожна форма й кожна річ мають приносити комусь користь. А такі вочевидь збиткові утворення, як льодовики Антарктиди чи гірські пасма, що становлять виняток з правила, дикий, хоч, може, й гарний непотріб, - теж, можливо, потрібні. Людина, яка береться обігрівати полюси або змінювати течії рік, щоб оживити безводну пустелю, за освоєння одних територій розплачується втратою інших, порушуючи кліматичну рівновагу біосфери, збалансовану тяжкою працею еволюції. Оберігаючи темрявою підводних істот, а при потребі освітлюючи їхній рух люмінесценцією, не океанські глибини пристосовувалися до них, а навпаки: ця темрява викликала до життя саме такі створіння. На планетах, де ще не виникло життя, де лиш у підземному царстві, в печерах і горах, несміливо пробивається творча сила природи, не уярмлена, не підпорядкована жодним цілям, не обтесана у боротьбі за існування, вона мільярди років з безмежною терплячістю творить із крапель соляних розчинів фантасмагоричні ліси сталактитів і сталагмітів. Але такі відхилення не є помилкою в планетарній роботі, хоча, затиснуті кам’яними склепіннями, планети не можуть показати розмаху. Тим-то й створюється враження, що все те - не довершене явище природи, а лиш інкубаційний період її наступних дивовиж.

Водночас безводні планети, такі як Марс або Меркурій, закручені в сонячному вітрі, що безупинно дме, - пустельні й безживні, бо всі підвищення там роз’їдає жар, перетворюючи їх на порох і виповнюючи ним кратерні чаші. І лише на планетах, де панує смерть, вічна і спокійна, де не працюють жорна й сита природного відбору, формуючи кожну річ за законами виживання, - відкривається простір для гідних подиву витворів матерії. Нікого не наслідуючи, нікому не підвладна, вона виходить, на людський погляд, за межі уяви.

Власне, саме через це фантастичні краєвиди Титана так вразили його перших дослідників. Люди ототожнювали порядок із життям, а безлад з нудною мертвотністю. Треба було побувати на зовнішніх планетах, щоб зрозуміти всю хибність цього категоричного висновку. Дивовижі Титана, безпечні й підступні водночас, видаються хаотичними руїнами, якщо дивитися на них здалеку. Однак зовсім інша картина постає, коли зійдеш на поверхню цієї планети. Страхітливий холод. Сонце тут хоч і світить, та не гріє, але це виявилося не гальмом, а швидше стимулом творення. Щоправда, такий стимул дещо уповільнив процеси, та, можливо, саме цим він розкрив природі поле для діяльності. Планеті, де не виникло життя, а Сонце не виявило своєї руйнівної сиили, планеті, спрямованій у вічність, він дав тон необхідний вимір, що став передумовою творчості. Дав їй час, у якому один чи два мільйони років просто нічого не важать.

Матеріалом творення природи тут є ті самі хімічні елементи, що й на Землі. Але на Землі вони пішли, так би мовити, в рабство біологічній еволюції, щоб дивувати людину довершеністю заплутаних зв’язків, які поєднуються в організми й цілі ієрархії видів. Саме тому визнано, що висока складність властива не кожній матерії, а лише живій, бо неорганічний хаос не може створити нічого, крім сліпих вулканічних корчів, які вивергають потоки лави й сірчанистий попіл.

Колись кратер Роембдена тріснув з північного сходу. Згодом цією тріщиною виповз льодовик із замерзлого газу. Ще через мільйон років льодовик щез, лишивши на поораній поверхні мінеральні осади, що приводили в захват кристалографів та інших науковців. Тут і справді було на що подивитись. Пілот Ангус, тепер уже водій велетохода, побачив оточену далекими горами положисту рівнину. То було химерне видовище. Над усім простором немов розкрилися шлюзи неземних музеїв і мінералогічних колекцій, звідусюди каскадом посипалися кістяки, рештки давно відмерлих потвор, неймовірних, фантастичних. Уламки істот, яким чомусь не довелося взяти участі в життєвих круговертях. Ангус бачив велетенські ребра закам’янілих павуків, які судомно здавлювали в обіймах криваво поцяцьковані химерні жертви, бачив щелепи, що самі в себе вп’ялися кришталевими іклами; тут і там валялися хребці, наче їх розгубили велетенські динозаври. З високої кабіни діглатора було чудово видно це шаленство природи. Мешканці Роембдена називали ці місця кладовищем - краєвид і справді нагадував предковічне бойовище, цвинтар неймовірно збільшених струхлявілих кістяків. Ангус бачив ніби одшліфовані сталево-сірі черепи гігантських почвар. На них навіть видніли іржавіючі рештки сухожиль, а поруч - розіп’яті шкури з райдужною шерстю, яку лагідно розчісував вітер, укладаючи її мерехтливими хвилями. Ген удалині маячіли зчеплені в смертельному двобої завбільшки як багатоповерхові будинки кістяки членистоногих істот. Від гранчастих дзеркальних брил одколювалися такі ж сліпучі мінливі роги, скрізь лежали безладно розкидані гомілкові кістки й черепи брудно-білого кольору.

Ангус усе це бачив, але знав, що то лише ілюзія, омана враженого божевільною дійсністю зору. Коли б він добре покопирсався в пам’яті, то пригадав би, з яких саме хімічних сполук утворювались у природі саме такі форми, що тепер, поплямовані гематитами, здавалися закривавленими кістками, або інші, котрі набагато перевершивши скромні земні азбести, утворили райдужний пух найніжнішого руна.

Однак проаналізувати й оцінити усе побачене за звичними мірками було неможливо. І через те, що тут нічого ніколи нічому не служило, що тут не працювала безжальна гільйотина еволюції, яка ампутує в кожної дички те, що не сприяє розвиткові, завдяки тому, що природа, не приборкана ні народженим нею самою життям, ані нею ж запрограмованою смертю, могла робити те, що хотіла, вона показувала властиву їй марнотратність, бездумне гайнування, одвічне творення без мети, потреби й сенсу. І ця правда, що поволі заполоняла спостерігача, була незрівнянно залежніша від особистого враження, ніби навколишній краєвид - це космічний паноптикум трупної мімікрії, ніби тут, під оцим грозовим небосхилом, і справді зібрано останки невідомих істот. Тож треба було поставити з голови на ноги природне і здатне йти тільки в одному напрямку мислення: це все нагадує кістки, ребра, черепи та ікла не тому, що колись служило життю - ніколи ж бо цього не було, - а кістяки земних істот, їхня шерсть, хітинові панцирі комах і черепашки молюсків через те відзначаються такою архітектонікою, симетрією, грацією, що природа вміє створити це також там, де ні життя, ні властивої йому доцільності ніколи не було й не буде.

Занурившись у такі філософські роздуми, молодий пілот аж здригнувся, бо раптом пригадав, де він тут узявся, в що вплутавсь і яке має завдання. А його залізна подоба, слухняно помноживши на тисячу разів вагання свого водія, здригнулася, зойкнула трансмісіями й затремтіла всією масою, приводячи Ангуса до тями і водночас примушуючи засоромитись.

Він зосередився й попростував далі. Спершу Ангусові було незручно ступати, бо ноги велетохода, мов парові молоти, гупали по імітаціях кістяків, однак спроби лавірувати між ними виявились і клопітними, й марними. Ангус лише одного разу завагався, коли дорогу йому перегородило особливо велике нагромадження уламків. Шукав обходу тільки тоді, коли блукати у цих завалах і продиратись крізь них ставало непосильно навіть його покірному велетню. Зрештою враження, ніби він топчеться по кістках і розчавлює гори черепів, оребрення крил і роги, відколені од лобів, поступово зникало. Іноді Ангусові здавалося, ніби він іде по рештках велетенських монстрів, гібридів, що виникли внаслідок схрещення життя з мертвотністю, сенсу - з безглуздям. Тоді видавалося, наче він трощить іридієвими черевиками велетохода неймовірні розсипи коштовного й напівкоштовного каміння, яке частково вкрилося полудою взаємопроникнень і метаморфізмів. Оскільки ж із висоти своєї кабіни йому доводилось пильнувати, куди й під яким кутом ставити вежу ноги, цей перший етап переходу був сповільнений і тривав добру годину. Зате дав можливість усе детально розгледіти, й тепер його розбирав сміх, коли пригадував, яких зусиль докладали земні художники, намагаючись вийти за межі людської, тобто наділеної сенсом фантазії.

Як ті бідолахи борсались у вузьких коридорах своєї уяви і як недалеко відходили од банальності! Як сушили собі голови, коли тут на кожному акрі буяла така шалена оригінальність, котрої годі шукати й на тисячах картин, народжених у муках творчості.

Проте немає в світі таких дивовиж, до яких би людина не призвичаїлась, тож невдовзі Ангус простував кладовищами халкоцитів, спінелей, аметистів, плагіоклазів, точніше їхніх далеких неземних родичів так, ніби ступав по звичайній щебінці. Він перетворював їх на скляний пил не доброхіть, а вимушено, бо інколи таки було шкода руйнувати особливо прекрасні витвори віковічної праці природи. Однак усі вони повростали одне в одне й переплелися такими несходимими хащами, аж його почало хвилювати лиш одне дивне відчуття, що ця місцевість нагадує сон, асоціюється з краєм міражів, безумством пронизливої краси.

З губів зривалися слова про те, що спляча природа вичаровує ці прекрасні чудиська, ці розбурхані марення просто так, ні для чого, аби лишень вилити їх у чітку форму. І саме так, як уві сні, все бачене видавалося водночас і зовсім чужим, і цілком своїм, викликало нескінченні асоціації, що вперто вислизали зі свідомості, наче були страшною нісенітницею. Але в цій нісенітниці ховався глибокий, ілюзорно-роздвоєний тонкий зміст, бо на планеті одвічно все ніби з дивовижною розміреністю тільки починалось, але ніколи не могло наблизитися до кінця, завершитись, наважитися на фінал - тобто виконати своє призначення.

Такі думки викликав навколишній краєвид, і Ангус був приголомшений усім побаченим та власними рефлексіями, бо філософські роздуми були йому зовсім не властиві. Сонце вже висіло за спиною, й тепер тінь велетохода бігла поперед нього. Ангуса охопило дивне відчуття, бо в рухах цієї неоковирної тіні, що темніла далеко попереду, проявлялась і машинна і водночас людська природа - то був силует безголового робота, який хитався, мов корабель на хвилях, мав при цьому лише йому, Ангусові, притаманні рухи, але виконував їх карикатурно.

Подібне Ангус уже переживав, проте двогодинний перехід розбурхав і окрилив його уяву. Він не шкодував за тим, що, відхилившись трохи дужче на захід, утратив зв’язок з мешканцями Роембдена. Вийти з радіотіні мав на тридцятій милі. Отже, лишалося вже небагато. Та в цю мить Ангус хотів лишитися на самоті, щоб не чути стереотипних запитань і не давати трафаретних відповідей.

На овиді з’явились темні обриси гір. Спершу Ангус навіть не міг розібрати - гори це чи шапки хмар. Ангус Парвіс простував до Грааля і, незважаючи на буяння фантазії, жодного разу не пов’язав своє ім’я з Парсіфалем’, - людині так само важко вийти зі своєї розумової ідентичності, як і вилізти з власної шкіри, та найважче ототожнити себе з героєм міфу. Ангус уже не звертав уваги на химерний пейзаж, тим більше, що навколишні декорації планетарного анатомічного театру мінералів блякли. Ангус проминув ці підступні сяючі місця, що їх немовби хтось невидимий підсунув йому під носа з удаваною байдужістю. З тієї миті, як прийняв рішення, він заборонив собі думати про того, хто штовхнув його на цей крок. Це було неважко.

Як астронавт, він звик подовгу залишатися наодинці з собою. Колихався разом із діглатором, - колос мусив перехилятися то в той, то в той бік, - але це відчуття було Ангусові добре знайоме.

Прилад показував майже тридцять миль на годину. Жахні картини танку смерті гадів і земноводних поступилися місцем лагідним скельним пагорбам, укритим вулканічним туфом, дрібнішим і легшим за пісок. Ангус міг збільшити швидкість, але тоді зросла б загроза всіляких несподіванок. Попереду був багатогодинний марш, і щодалі дорога ставала важчою. Зазубрені контури на обрії вже не маскувалися під хмари. Ангус наближався до них, а незграбна тінь велетохода стрибала попереду. При його величезній масі механічні ноги дорівнювали третині довжини корпуса, і коли доводилося збільшувати швидкість, тобто подовжити крок, колос мусив по черзі викидати вперед кожну кінцівку разом із стегном. Це робилося завдяки персневидній основі кріплення ніг, своєрідному шасі, що виконувало роль стегон. То був величезний ковзкий диск, який тримав корпус. Отож рухаючись, велетохід починав не тільки похитуватися, а й підстрибувати, заточуватися, і краєвид хитався перед очима водія, немов п’яний. До бігу такі важкі машини були непридатні. В умовах Титана для них важким вважався навіть стрибок з висоти двох метрів. На менших планетах і на земному Місяці вони пересувалися легше. Проте конструктори цих машин і не дбали про велику швидкість. Велетоходи призначалися не для переходів, а для виконання важких робіт. А вміння пересуватися було другорядною властивістю й робило ці працьовиті колоси незалежними.

Майже годину Ангус переживав найрізноманітніші відчуття: то йому здавалося, що він застряє в скляному хаосі, то вирішував, що азимут накреслено просто геніально, а то, коли наближався до чергового нагромадження кам’яних брил, які ледве трималися на стрімких схилах, він був певен - кожен подув вітерцю може спричинити гуркітливу лавину. Та в критичну мить, коли йому вже здавалося, ніби виходу немає, з’являвся зручний прохід і не доводилось ні лавірувати, ані задкувати з глухого кута.

Щоправда, невдовзі Ангус визнав, що найкращим водієм на Титані була б зизоока людина, адже доводилося примудрятися водночас озирати з висоти місцевість і стежити за миготливим покажчиком напрямку, що тремтів, мов стрілка звичайного компаса, на тлі півпрозорої карти.

Однак досі все якось ішло, навіть непогано, бо він покладавсь і на власні очі, й на компас. Відрізаний од усього світу шумом силових агрегатів і резонансовим дзижчанням (воно не припинялося під час усього цього важкого переходу), Ангус усе-таки бачив світ Титана крізь сонцезахисні шиби свого скляного приміщення. Хоч би куди він повертав голову, а він робив це щоразу, коли була змога, - Ангус бачив над хвилями туманів гірські хребти, назублені вулканами, що не прокидалися довгі віки. Ідучи шерехатою кригою, він помічав плями глибоко вмерзлих у неї вулканічних бомб і ще якісь таємничі тіні, схожі на морських зірок чи спрутів, нерухомих, наче комахи в бурштині.

Потім місцевість змінилася-вона лишалася так само грізною, але по-інакшому. Здавалось, планета пережила період бомбардувань і вибухів, які сліпими виверженнями базальту здибилися у височінь, щоб застигнути дико й мертво.

Ангус увійшов до вулканічної ущелини. Далекі стіни кратера видавалися звідси чимось неймовірним, про що годі було розповісти мовою землянина, сина більш ідилічної планети. Акумуляція мертвотності вулканічних згустків просто вражала. Загубленій у цьому лабіринті людині навіть крокуючий велетень перестав здаватися велетнем. Він дрібнів поряд з цими застиглими масивами лави. Колись космічний холод скував їх серед кілометрових вогнеспадів, а поки вони остигали, стікаючи в провалля, розтяг їх у гігантські прямовисні бурульки - циклопічні колонади. Серед такого ландшафту діглатор здавався комашиною, котра повзе попід склепінням будівлі, покинутої велетенськими мешканцями. Однак справжні пропорції були ще разючіші.

Власне, в цій дикості, в цьому царстві хаосу, чужому людським очам, на думку не спадало жодне порівняння з земними горами. Тут виявлялася жорстока краса пустелі, виверженої з планетних глибин і перетвореної чужим Сонцем з розпеченої лави у камінь. Чужим, бо Сонце тут не було полум’яним диском, як на Місяці чи на Землі, а холодним блискучим цвяхом, убитим у рудий небосхил. Воно давало мало світла і ще менше тепла. За стінами велетохода було мінус 90 градусів - температура напрочуд лагідна для цієї пори року.

На виході з ущелини Ангус побачив заграву - вона підіймалася щораз вище, аж поки огорнула чверть небокраю, і він не відразу зрозумів, що це не схід Сонця й не промінь селектора, а володар Титана, оточений численними кільцями, жовтий, як мед, Сатурн.

Різкий крен кабіни, пронизливий зойк моторів, на який гіроскопи зреагували швидше, ніж він сам, нагадали йому, що тепер не час на споглядання. Покірливо схиливши очі додолу, Ангус нараз усвідомив увесь комізм свого становища. Висячи в збруї, він совав і сіпав ногами, ніби дитина, що розважається на гойдалці, та при цьому відчував кожен громовий крок діглатора. Дно ущелини ставало дедалі стрімкішим. І хоча він скоротив крок, машинний відділ сповнився надсадним виттям турбін. Велетохід опинивсь у глибокій тіні, й поки Ангус увімкнув прожектор, ледве встиг обминути виступ скелі.

Інерція маятникове розігнаних важезних кінцівок, ніби скоряючись першому законові Ньютона, тягла діглатор по прямій лінії, хоча доводилося робити поворот. Це призвело до крайнього перевантаження двигунів. Усі покажчики, які досі світилися спокійним зеленим світлом, ураз спалахнули пурпуром. Турбіни розпачливо завили, витискаючи із себе все, на що були здатні. Генератор тахометра головного гіроскопа заблимав - отже, могли перегоріти запобіжники. Сидячи у кабіні загрозливо нахиленого діглатора, Ангус Парвіс обливався холодним потом, уявляючи, як безглуздо розтрощить довірену йому машину. На щастя, лише лівий ліктьовий ковпак зачепився за скелю, скреготнувши, мов корабель, що сів на рифи. З-під сталі бризнуло скалками й снопами викресаних іскор, і велетохід, здригаючись, повернув собі рівновагу.

Пілот стріпнув головою, радий, що в ущелині втратив зв’язок із Госсе, бо самодіючий передавач показав би на моніторі всю його пригоду. Ангус вийшов з глибокої тіні і подвоїв увагу. Йому зробилося соромно - справа була елементарна й стара, як світ. Адже зрушити з місця окремо тепловоз і зрушити його, коли до нього причеплено вервечку вагонів, - це абсолютно різні речі. Висячи в збруї, Ангус імітував маршовий крок, і колос був знову напрочуд слухняний. Пілот у шибку бачив, як слабкий порух його руки в ту ж мить стає змахом кліщуватої лапи, а коли він робить крок, баштоподібна нога зблискує диском коліна, висуваючись уперед.

Ангус відійшов од космодрому вже на п’ятдесят вісім миль. Це він знав з фотографій, зроблених супутником, і з карти, виконаної у масштабі 1:800 (вивчав їх напередодні ввечері), що дорога до Грааля поділяється на три основні частини. Перша охоплювала так зване “кладовище” й вулканічну ущелину, яку він щойно поминув. Другу щойно побачив - то була вирва в масиві застиглої лави, зроблена серією термоядерних вибухів. Це був найбільший масив застиглих вивержень орландського вулкана, і раніше ніхто не міг його подолати інакше, ніж здершися стрімкими схилами. Ядерні вибухи в’їлися в сейсмічний бар’єр, що доти затуляв прохід, і розрізали його навпіл так, як розігрітий ніж розрізає шмат масла. На карті, що світилася перед Ангусом у кабіні, це міжгір’я було геть обмальоване знаками оклику; вони нагадували, що тут ні в якому разі не можна виходити з машини.

Радіація після термоядерних вибухів була й досі небезпечна для людини, незахищеної панциром велетохода. Вихід з ущелини відділяла від входу в міжгір’я рівнина завдовжки з милю, геть чорна, наче притрушена сажею. Аж тут Ангус почув Госсе. Нічого не сказав йому про те зіткнення зі скелею, а Госсе повідомив, що по той бік звору Великого Шпиля, на півдорозі, радіонагляд за ним здійснюватиме вже Грааль.

І саме там починалася третя, остання частина дороги через западину. Чорний пил, що вкривав рівнину між двома крутосхилами, обліпив ноги діглатора за коліна, Ангус швидко й упевнено простував у низьких клубах куряви до майже прямовисних стін розколини. Він пробрався до неї крізь уламки скель, оплавлених жаром вибухів. Ці скелі, тверді мов діамант, розсипаючись під іридієвими підошвами діглатора, розліталися навсібіч із свистом куль. Але дно ущелини було гладеньке, як стіл.

Ангус опинився між обсмалених стін у вилясках кроків. Він уріс у машину, яка мовби стала його власним, збільшеним до гігантських розмірів, тілом. Увійшов у темну глибінь, таку несподівану й непроглядну, що мусив засвітити фари. їхнє ртутне проміння змагалося з клуб’ям мороку, що борсалося між стовпами звору, не пускаючи туди руде, холодне, похмуре світло неба, що ясніло в брамі міжгір’я. За кожним кроком велетохода ця світла пляма робилася все більшою й більшою. Нарешті стіни майже зійшлись, неначе не бажали випускати його велетохід “Полукс”, намагалися стиснути його незграбні плечі в своїх кам’яних обіймах. Проте це була ілюзія: обабіч машини лишалося по кілька метрів.

І все-таки Ангус мусив уповільнити хід, бо “Полукс”, набираючи швидкості, знову почав загрозливо хитатися, мов качка. Це зумовлювалося законом прискорення - інженерам не пощастило приборкати його повністю.

Останні триста метрів Ангусові довелося дертись крутим схилом, обережно промацуючи кожен крок. Він навіть прихилявся до самої шибки, щоб краще бачити, куди ставити баштоподібні ноги “Полукса”. Ангус так пильно вдивлявся в грунт під собою, що, раптом підвівши голову, аж застиг від несподіванки: довкола все тонуло в дивному світлі...

Великий Шпиль височів над біло-рудим океаном хвилястих хмар, самотньо стримів на тлі неба, прямовисний і чорний. Ангус аж тепер зрозумів, чому дехто називав Шпиль Божим пальцем. Потроху стишивши кроки й затримавшись на зручній для огляду місцині, він спробував уловити в стишеному співі турбін голос Грааля, нічого не почув і заходився викликати Госсе. Однак і той не озивався. Діглатор і досі перебував у радіотіні.

І тоді сталася дивна річ. Взагалі радіоконтакт із космодромом був для Ангуса неприємно надокучливим, немовби заважав йому. Мабуть, через те, що пілот відчував хай не в словах, а в голосі Госсе приховану стурбованість, а може, й недовіру. В тій тривозі було бажання опікуватися ним, а цього Парвіс просто не зносив. Тепер же, коли він і справді лишився сам, бо ні людський голос, ані автоматичні імпульси радіомаяка з Грааля не долинали до нього в цій безкраїй білій пустелі, він замість полегшення відчув себе непевно, як людина у палаці див, яка не має жодного бажання покинути його, доки не побачить, що брама, досі навстіж відчинена, сама собою замикається перед нею. Ангус вилаяв себе за непотрібний настрій, схожий на переляк, і почав сходити до заболоченого схилу моря. Хоча й некрутий, схил був подекуди обледенілий, і Ангус орієнтувався просто на чорний Великий Шпиль, що сягав неба і зігнувся так, немов і справді був пальцем, що підманює до себе.

Раз і вдруге плита підошви велетохода спорснула з тупим скреготом, скидаючи донизу громаддя уламків із крижаного панцира, але це ковзання не загрожувало падінням. Треба було тільки ставити ноги, вбиваючи ступні шипами в зашкарублий наст, а це сповільнювало рух. Велетень сходив вигнутим схилом між двома ущелинами, вперто гупаючи ногами так, що аж фонтани крижинок обсипали йому наколінники й диски колін. Ангус бачив щораз далі вглиб долини, дно якої вже видніло крізь туман. Діглатор спускався нижче й нижче, а чорний палець Великого Шпиля, визираючи з-над молочно-білих хмар, здавався ще грізнішим.

Так велетохід досяг зони тих хмар, які пливли рівно й повільно, мов невидимою рікою. Хмари обійняли його стегна, туман затулив кабіну, але зник умить, наче його здмухнули. Ще кілька хвилин Чорний Палець бовванів над перистою білиною - як кам’яний стовп серед піни і криги арктичного океану. Потім Палець зник, Ангус спинивсь і прислухався, бо раптом йому здалося, ніби чує слабкий уривчастий писк. Повертаючи діглатор то ліворуч, то праворуч, він чекав, щоб цей плаксивий спів, уже цілком виразний, зазвучав однаково в обох вухах.

Пеленг виходив з Пальця, подаючи вірний напрямок. Ангус пішов просто на нього. Коли б відхиливсь, уривчастий сигнал став би голоснішим і тривожним. Крокомір показав соту милю. Більша частина дороги лишилася позаду. Менша, підступніша, розкинулася перед ним, огорнута імлою. Важкі хмари тепер темніли високо над ним, видимість сягала кількасот метрів. Анероїд показував, що тут починається найбільша заглибина, але з міцним грунтом.

Ангус ішов, покладаючись і на слух, і на зір, бо стало видніше, через сніг - очевидно, то був двоокис замерзлого вуглецю й ангідриди інших застиглих газів. Зрідка з-під них виглядала морена - слід льодовика, який утиснувся колись у розпадину вулканічного масиву, проорав її плазуючою тушею, скував кригою скельні уламки, а потім, відступаючи або танучи від магми в глибинах Титана, лишив морену в хаотичному безладі.

Краєвид змінивсь, мов зимового полудня. Зник єдиний супутник “Полукса” - його власна тінь. Велет ступав упевнено, грузнучи металевими черевиками в снігу, в дзеркалах заднього бачення Ангусові було видно власні сліди, гідні тиранозавра - найбільшого з-поміж двоногих хижаків мезозою. За цим слідом Ангус перевіряв напрямок.

З певного часу його почало переслідувати неймовірне відчуття, ніби він не сам у кабіні, а за його спиною є інша людина, він аж чув її дихання. То була галюцинація, що виникла, мабуть, від перевтоми слуху монотонними радіосигналами. Ангус це знав, але вона так йому допекла, що він затримав віддих. Тоді “другий” протягло зітхнув. Невже не галюцинація, а щось інше?.. Пілот збився з ритму, колос заточився. Ледве втримав його й почав гальмувати, аж поки зовсім спинив.

“Той другий” перестав дихати. Невже ж це був відгомін з машинних колодязів діглатора? Стоячи на місці, Ангус вдивлявся в навколишній простір, аж поки побачив на безмежних снігових покривалах чорну риску, знак оклику, намальований тушшю на білині горизонту. Звідси годі було розібрати, чи то така скеля, чи скупчення хмар. І хоча він зроду не бачив велетохода у зимовій обстановці та ще й з відстані милі, його охопила впевненість, що то діглатор Піркса.

І він рушив до нього, навіть не звернувши уваги на сигнал, який різав вуха дедалі сильніше. Ангус додав кроку. Чорна вертикальна пляма двоїлася на білому тлі, бо діглатор здригався від кожного кроку. Через кільканадцять хвилин вже можна було зрозуміти справжні розміри плями. Туди було з півмилі, може, трохи більше. Тепер Ангус і сам дивувався, чому не послав у той бік радіосигналів. Чомусь не зважувався. До сліз удивляючись у постать залізного велета, Ангус помітив за шибкою, в серці колоса, маленького чоловічка, який, висячи посеред кабіни, рухався ніби павучок у павутинні. Ангус ішов за ним, і їхні велети лишали по собі довгі хвости куряви, наче кораблі спінену борозну води на морі.

Ангус наздоганяв його, водночас не зводячи ока з дороги попереду. А там було на що подивитися. Віддалік клубочилася завірюха, у просвітах якої зблискувала ще сліпучіша за сніг білина. То була зона холодних гейзерів.

Тоді Ангус покликав того, за ким гнався. Покликав раз, удруге, втретє, але той не відповів, а навпаки - додав кроку, ніби намагаючись утекти від свого рятівника. Ангус переслідував утікача, щораз більше розхитуючи тулуб свого колоса, вимахуючи його могутніми руками, поспішав до загибелі, бо стрілка крокоміра тремтіла біля червоної поділки - 48 миль на годину. Ангус довго кричав захриплим від хвилювання голосом, та раптом йому заціпило, бо чорна постать почала розширятися, спухаючи, її контур утратив чіткість, і він бачив у іншому діглаторі вже не людину, а велику тінь, яка розмивалась у безформну пляму, аж поки розвіялася й зникла.

Ангус лише тепер збагнув, що гнався сам за собою. То був досить рідкісний, однак відомий і на Землі, в Альпах, феномен під назвою “Привид Брокена”. Власне відображення на тлі ясних хмар.

Вражений цим відкриттям, приголомшений жорстоким розчаруванням, Ангус напружив усі м’язи, судомно хапаючи повітря, спалахнув люттю й розпачем, ладен спинитись відразу, без затримки. Та нутрощі колоса наче вибухнули, його шарпонуло і кинуло вперед. Оптиметри хлюпнули червінню, як розпанахані жили кров’ю. Діглатор задвигтів усім корпусом, наче корабель, що напоровся на підводний риф, і почав хилитись. Якби Ангус не схаменувся й не перевів його на повільніший крок, велетохід завалився б.

Багатоголосий протест раптово перевантажених агрегатів заспокоївся, Ангус повиснув з розчепіреними ногами, дихаючи так важко, ніби сам пробіг оці важкі останні милі. Сльози розчарування й гніву стікали його розпашілим обличчям. Трохи заспокоївшись, він витер м’якою підкладкою рукавиці спітнілі брови, тимчасом як гігантська лапа велетохода, повторюючи цей його рух, піднялася вгору, затулила вікно кабіни передпліччям і з гуркотом ударила в випромінювач, розташований на безголових плечах. Ангус забув відключити правицю з контуру!

Цей черговий ідіотський вчинок остаточно привів його до тями. Ангус розвернувся, щоб власним слідом піти назад, бо звуки пеленга зовсім розладналися. Мусив стати на дорогу і йти нею, доки буде змога, а якщо його засліпить завірюха в зоні гейзерів, - він розганятиме її випромінювачем.

Врешті Ангус відшукав те місце, де його збила з пантелику фатаморгана - дзеркало з хмар та газів. А може, він здурів ще раніше, коли піддався не на оптичний, а на акустичний обман і перестав зіставляти пеленг із картою? Місце, куди його занесло, виявилось не дуже далеко від дороги, за крокоміром - якихось дев’ять миль. Але на карті там не було ніяких гейзерів - вони тяглися далі на північ; це доводила розвідка ОПС. Через те Марлін і порадив іти з Роембдена до Грааля кружним шляхом з півдня, брамою заглибини, яку ніколи досі не затоплювало, хоча й засипало снігом гейзерів. Марудно, але безпечно. В найгіршому разі западину могли перегородити дюни двоокисового снігу, однак діглатор мав достатню потужність, щоб подолати навіть п’ятиметрові кучугури, а коли б застряв, Грааль вислав би бульдозери з дистанційним управлінням, знявши їх з робіт у шахті.

Але ніхто не знав, де саме пропали оті три велетоходи. Бо безперервний радіозв’язок не діяв у заглибині, на старому шляху. Його після тих катастроф покинули. Крім того, до південної западини не доходили й короткі хвилі, та й ретранслювати їх не можна було - адже Титан не має іоносфери. Доводилося використовувати сателітарні радіопередавачі, однак Сатурн хвостом своєї бурхливої магнітосфери глушив будь-яке випромінювання, крім лазерного. Хоча лазери Грааля, пробиваючи нашарування хмар, досягали патрульних супутників, однак ті супутники, не оснащені перетворювачами хвиль такого широкого діапазону, були неспроможні перекодувати світлові імпульси на радіосигнали. Могли, щоправда, посилати спалахи в заглибину, та це, на жаль, нічого не дало б. Подолати гейзерові бурі міг тільки лазер такої потужності, яка розплавила б дзеркала супутників. Виведені на орбіти, коли Грааль іще тільки розбудовувався, дзеркала вже зазнали певної корозії і поглинали надто багато променевої енергії, хоча мали б відбивати її на 99 відсотків. У цей клубок недоглядів, розбазарювання засобів, поспіху, нечіткої роботи транспорту та звичайної дурості, притаманних людям скрізь, а отже і в космосі, один по одному втягло й оті велетоходи, за якими й слід запався. Лишалась остання надія - на міцний грунт западини. Та чи такий він твердий? Ангус невдовзі мав пересвідчитися в цьому. Якщо він спершу сподівався вийти на слід своїх попередників, то тепер уже втратив на це надію. Йшов за азимутом, бо дорога тяглася вгору, аж поки вивела його з тієї куряви. Ліворуч височіли занурені в хмари стрімчаки давньої магми, з якої вітер пообмітав сніг. Ангус розважливо обминув це місце. Пішов каменоломнею впоперек обледенілих ущелин, у кризі було видно бульбашки незамерзлого газу. Коли залізні ступні раз і вдруге проламали крижану шкаралупу, западаючи в порожнину, знявся такий гуркіт і тріск, який чує, мабуть, лише капітан криголама, таранячи полярні тороси.

Перш ніж рушити далі, Ангус дбайливо оглянув ноги велетохода. Потім ще довго морочився, поки почув уривчастий зумер однакового тону. Трохи згодом сигнал у правому навушнику засвистів, а в лівому загув басом. Отож Ангус терпляче обертався, поки зумери зазвучали в унісон.

Попереду між нагромадженими крижаними плитами відкрився досить широкий прохід, то була не водяна крига, а застиглі вуглеводні. Додолу Ангус зійшов грубозернистим сухим щебенем, щосили стримуючи швидкість, бо тисяча вісімсот тонн велетохода тягли зі схилу вниз. Вкриті хмарами вулканічні стіни кратера розступилися, й перед очима постала улоговина. Він сподівався й тут побачити місцину, забарвлену всіма кольорами райдуги, але побачив Бірнамський ліс...

З тісних отворів била добра тисяча гейзерів, викидаючи в отруйну атмосферу киплячі струмені амонієвих розчинів. Джерела під страхітливим тиском вистрілювали рідину в темне небо, перетворюючи його на каламутний хаос.

Ангус був певен - до нього струмені не доберуться, експерти дали гарантію, тож думав не про це. Слід було або відразу повернутися до Роембдена, або просуватися далі, слухаючи безневинні звуки в навушниках, мов підступний спів Одіссеєвих сирен. Брудно-жовті хмари, важкі й ледачі, розпливалися над усією западиною, аби спадати додолу дивним липким снігом, що, застигаючи, перетворювався на справжні зарості Бірнамського лісу, химерного й ворушкого.

Власне, це диво лише з великої віддалі чимось нагадувало засипану снігом пущу. Запекла гра агресивних хімічних сполук, яку весь час підживлювали нові припливи, бо окремі групи гейзерів били безперестану в непогамовне розміреному ритмі. Створювались ламкі, мовби порцелянові джунглі, що сягали чвертьмильної висоти. Цьому сприяла й слабка гравітація.

Білі склисті хащі накладались одна на одну, а коли нижні вже не могли утримати масиву мережаних розгалужень, що без упину пнулись у небо, то осипалися й завалювались із протяглим гуркотом, як вселенський склад порцеляни в хвилину землетрусу. Зрештою, саме “порцелянотрусом” хтось легковажно й назвав ці обвали бірнамських лісів.

Приголомшливе й водночас безневинне видовище обвалу можна було оглянути лише з вертольота.

Отакий був ліс Титана; зблизька він здавався нетривкою конструкцією, білопінною й мереживною, проте не тільки велетохід, а й людина в скафандрі могла продертися крізь його хащі. Не просто заглибитись у таку легшу від пемзи, застиглу піну, чимось середнім між скрижанілою маззю і мереживом, сплетеним з найтонших порцелянових волокон. Ніхто не зміг би рухатися там швидко, а все ж просувався б уперед, бо той безмір нагадував справжню хмару з драглистої павутини усіх відтінків білого - від перламутрово-опалового до сліпучо-молочного.

Увійти до лісу було можливо, та ніхто не міг дати гарантії, чи не перебуває саме ця частина лісу вже на межі витривалості й чи не завалиться вона, ховаючи мандрівника під кількасотметровим шаром саморуйнівного склива, яке здається пухом лише в малій кількості.

Ще раніше, коли Ангус перебував на траверсі й порцеляновий ліс ховався за чорним виступом гірського схилу, звідти линуло біле сяєво, немов провіст, що звідти має зійти сонце. Те світло нагадувало лелітки, що лягають на хмари земного Північного Льодовитого океану, коли корабель, який пливе у відкритих водах, наближається до льодових полів.

Ангус ішов назустріч лісу. Враження, ніби стоїть на кораблі або скоріше сам є тим кораблем, підсилювалось розміреним погойдуванням залізного велетня. Поки він сходив з крутизни, сягаючи поглядом горизонту, окресленого світлою лінією, ліс із висоти здавався розплесканою на поверхні хмарою, вся поверхня якої здималася й сіпалась у незбагненному нервовому тремтінні. Ангус ішов, а хмара зростала й зростала, ніби бар’єр материкового льодовика. Пілот уже бачив довгі, покручені язики, що відходили од нього; мов снігові лавини, вони рухалися в неймовірно сповільненому темпі. Лише тоді, коли од снігових клубків його відділяло кілька сот кроків, Ангус почав розрізняти отвори, що зяяли в них: і великі, наче входи до печер, і малі, мов нори. Вони темніли в сплетінні пухнастих галузок і крислатого гілля з напівкаламутного, напівбілого скла.

Під черевиками велета захряскотів щебінь, гострий і крихкий. Радіо на два голоси запевняло, що машина рухається в потрібному напрямку, тож Ангус і йшов, подужчав гомін моторів, що збільшили оберти, аби подолати зростаючий опір. Ангус чув скрекотливе зойкання хащів, які розламував колінами і корпусом велетохода, позбувшись першого переляку. Тепер він боявся лиш одного: легше знайти голку в копиці сіна, ніж бодай одного з тих, що пропали. В цій гущавині не лишалося слідів, бо фонтани гейзерів живили хмару, кожна вирва й провалина заростали швидко, мов жива рана.

Ангус проклинав неповторну красу, яка його оточувала. Той, хто назвав її Бірнамським лісом, запозичивши назву в Шекспіра, був, певно, естетичною натурою, але зараз в Ангуса, який сидів у діглаторі, виникали зовсім інші порівняння.

Через сплетіння відомих і невідомих причин Бірнамський ліс то відступав, то посувався вглиб западини, ширячись на тисячах, десятках тисяч гектарів, а самі гейзери були досить безпечні, якщо помітити їх здалеку. Лунав громовий гуркіт гейзерів, чулося страхітливе виття, наче в пологових муках кричала сама планета. Гази проривалися на поверхню й розліталися вусібіч бризкотливим скливом, перетворюючись у застиглі хащі.

Лише закінчений невдаха міг звалитися в отвір гейзера, який між двома вибухами на мить завмирає. Найлегше було обминати на безпечній дистанції саме ті, що виявляли себе постійним гуркотом, свистом і двигтінням поверхні. Натомість несподіваний вибух, навіть не дуже близький, найчастіше викликав гігантський обвал.

Повільно ступаючи крок за кроком, Ангус мало не притискався обличчям до броньованої шиби. Бачив молочно-білі застиглі струмені-стовбури. Внизу вони були найтовщі, вгорі ж розгалужувалися миготливим клубком. А в закрижанілих джунглях нижнього поверху росли нові зарості, спинаючись легкими ярусами вгору, застигаючи в скелетоподібні, павучі пагони, кокони, гнізда, плавуни, джгутики, зябра, видерті з тіла риб, але все ще дихаючі, бо все і всюди блимало, розповзалося, спліталося, з товстої паморозі снувались тонкі голчасті пагони. Вони згорталися в сувої, осідали, спливали й знову наповзали одне на одне, безперервно скрапуючи з невідомої висоти клейким молоком. Жодне слово, що виникло на Землі, не могло описати цю роботу в білому, відмитому від тіні, ясному мовчанні, у цій тиші, крізь яку проривався ще віддалений, щойно народжений гуркіт - свідчення підземного припливу десь глибоко в жерлах гейзерів.

Ангус зупинився, щоб збагнути, звідки долинає цей наростаючий гуркіт, та враз помітив, що ліс почав утягати його в себе. Не підійшов до нього, як ліс у “Макбеті”, - у цих хащах ніби нізвідки, з абсолютно нерухомого повітря зроджувались мікроскопічні пластівці снігу, який не падав з неба, а просто з’являвся на темних плитах броні діглатора, на зварних швах його плечових щитів. Уже вся верхня частина корпусу була припорошена цим снігом, який утрачав подібність до снігу, бо не падав згори, а липнув білим сиропом, випускав паростки, снувався молочно-волокнистим ниттям. Ангус і не зогледівся, як діглатор обріс сніговим хутром, що, тягнучись тисячами пасем, мінячись на світлі, перетворило корпус машини на величезну білу ляльку, химерну снігову бабу.

Ангус примусив його ледь здригнутися, й уже застиглі маси снігу з кінцівок і наколінників почали спадати вниз величезними шматками, а впавши, перетворювалися на копиці тендітних скалок. Світло вихоплювало з хисткої кипучої повені фантасмагоричні форми і сліпло, хоча й не освітлювало поверхні. Лише тепер Ангус оцінив користь, яку давав увімкнений випромінювач. Його пекельний жар витоплював у хащах тунель, яким простував діглатор. То з лівого, то з правого боку струменів газ, гарматними пострілами вириваючись із зачеплених діглатором хмар. Часом вибухи звучали канонадою: це коли прокидався недалекий гейзер; він плювався в усі боки, а над ним вирував цілий султан газів. Несподівано сніжистий ліс порідшав, утворюючи галявину під невисоким склепінням. Посередині галявини лежав чорний велетень, показуючи йому підошви зчеплених стіп і зігнутий на один бік корпус. Це нагадувало уламки корабля, викинутого на берег. Ліва рука велета стирчала з білих стовбурів, долоню затулили розлогі хащі. При падінні корпус майже вдавивсь у грунт.

Залізний велет лежав зігнутий, але наче не скорений до кінця. Бо, крім укритих снігом кінцівок, увесь корпус його був чистий. Повітря над ним ледь тремтіло, бо з нього й досі виходило тепло. Ангус Парвіс просто очам своїм не вірив. Сталося диво: зустріч з велетоходом-близнюком! Пілот хотів був озватися, та помітив одночасно дві речі: під поваленим діглатором широко розтеклася калюжа масляно-жовтої рідини, що витекла з гідравлічних приводів. Отже, діглатор пошкоджений, принаймні частково. Переднє скло кабіни, зараз таке схоже на корабельний ілюмінатор, зяяло провалом і тільки з рейок обшивки стирчали ізоляційні подушки. Цей отвір, сповнений мороком, парував, ніби велет не міг випустити в агонії останній віддих.

Радість несподіваної зустрічі поступилася місцем жахові. Ще тільки обережно нахиляючись над поваленим діглатором, Ангус уже знав, що всередині немає нікого. Та все ж обнишпорив нутрощі велетня прожектором, побачив безладно звішені приводи й причеплену до них електронну шкіру. Не маючи змоги нахилитися нижче, Ангус намагався зазирнути в усі кутки кабіни. Сподівався, що водій, який зазнав аварії й пішов, одягши скафандр, залишив якусь вістку, знак, однак там лише валялася перекинута скринька для інструментів і ключі, що з неї повипадали.

Ангус довго силкувався збагнути, що тут сталося. Діглатора міг повалити обвал, могло засипати; спроби водія виборсатися скінчилися нічим, тоді він вимкнув систему блокіраторів, що обмежували допустиму потужність, і внаслідок перегріву луснули мастилопроводи. Шибки в кабіні водій не розбивав, адже вільно міг вийти лазом у стегні або аварійним отвором на хребті. Скоріш за все, шибку вибило під час обвалу, коли велетохід упав горілиць. На бік він перевернувся, змагаючись із завалом. Отруйна атмосфера, наповнивши кабіну, вбила б людину швидше, ніж холод.

Отже, обвал не захопив людину зненацька. Коли склепінчасті хащі обвалилися згори на машину, водій, розуміючи, що велетохід недовго втримається на ногах, встиг надягти скафандр. І цим перевів діглатор на аварійне управління, бо спершу мав стягти з себе електронну шкіру. Цей діглатор не мав надпотужного випромінювача, отож водій зробив те, що характеризувало його з найкращого боку: взяв інструменти, перебрався до машинного залу й, збагнувши, що не зможе полагодити гідравліку, бо потріскалося багато трубопроводів і втрати виявилися надто великими, відімкнув од реактора всі ті передачі, що служили для пересування, й увімкнув реактор майже на всю потужність. Він бачив, що велетохід йому не пощастить урятувати, але жар атомного котла, що виділявся крізь броньований корпус, розтоплював завал. Так утворилася ця печера із склистими стінами.

Ангус перевірив радіацію, наблизивши до задньої частини корпуса лічильники Гейгера. Вони одразу ж голосно зацокотіли. Швидконейтронний атомний реактор давно розплавився від власного жару й уже холонув, але зовні броня була ще гаряча й радіоактивна.

Отож незнайомий Ангусові водій виліз крізь розбите вікно, покинувітіи непотрібні інструменти, й пішки заглибивсь у ліс. Ангус шукав його сліди в розлитому мастилі, та не знайшов нічого. Обійшов металевий труп і почав шукати в стінах зяючої печери дірку, якою могла б вилізти людина. Жодної такої дірки не було. Скільки часу минуло від моменту катастрофи, Ангус не знав. Знав одне: ті двоє перших зникли в лісі три доби тому, а Піркс - годин на двадцять-тридцять пізніше. Така мізерна різниця в часі не давала змоги встановити, чи це велетохід самого Піркса, а чи операторів з Грааля.

Ангус, живий, закутий у залізо, стояв над перекинутим велетом і спокійно розмірковував, що робити далі. Десь у цьому витопленому жаром пухиреві мав неодмінно бути отвір, яким урятувався нещасливий водій, та, мабуть, після втечі отвір засмоктало.

Порцеляновий шрам мав бути досить тонкий - з діглатора Ангус його не міг помітити, тому, відключившись од велетня, якнайшвидше перевдягся в скафандр, збіг, гуркочучи сходами, до стегнового люка, драбинкою зліз на ступню й зіскочив на склистий грунт. Витоплена в обвалі печера нараз видалася значно більшою, ніби він сам раптово поменшав.

Ангус обійшов печеру довкола - майже шістсот кроків. Наближаючи шолом до прозорих місць, яких, на жаль, було чимало, він обстукував їх молотком, прихопленим на пульті управління, а тоді спробував видовбати нішу між давно затверділими “стовбурами”. Поверхня тріснула, мов скляна, звідти посипалося кришиво, потім щось загуркотіло, й на нього обвалилася хмара легкого щебеню й кристалічного пилу. Ангус пересвідчився, що все це пусте, зниклого водія він не знайде, а сам опиниться в пастці. Пролом, у який він зайшов діглатором до печери, вже затягувався білими, завтовшки як рука бурульками, вони потроху тужавіли, нагадуючи соляні стовпи.

На це не було ради. А що найгірше, не було часу на спокійні роздуми, адже й склепіння осідало - воно вже майже торкалося плечей велетохода, схожого тепер на Атланта, що тримає на собі небесне склепіння.

Ангус і не згледівся, як знов опинився в кабіні, що вже потроху, міліметр за міліметром, нахилялася разом із корпусом, натяг електронну шкіру і ще якусь мить повагався, чи варто вмикати випромінювач. Тут у кожному вчинкові крився непередбачений ризик - розплавлене склепіння могло й скрапати і обвалитись. Ангус просунувся на кілька кроків і тут-таки, біля чорної купи поламаного велетохода, знайшов місце, звідки міг узяти розгін і з усієї сили вихопитися назовні. Не для того, щоб ганебно втекти, а щоб вирватися зі склистої гробниці. А там уже побачить, що робити далі.

Силова установка заграла турбінами. Від удару сталевих кулаків біла стіна загула, тріщини зірчасто розповзлися вгору й вусібіч, і водночас гримнув грім.

Те, що сталося, відбулося так швидко, що Анпус не встиг нічого зрозуміти. Відчув такий страхітливий удар згори, що велет, у якому він сидів, лише басовито зойкнув, заточився, вилетів крізь вибитий пролом, наче листок паперу, і під лавиною брил, уламків, пилу так раптово врізавсь у грунт, що, незважаючи на амортизацію, всі нутрощі Ангуса Парвіса підскочили до горла. І в той же час падіння було неймовірно повільне: уламки, що вкривали стежку, якою він прийшов сюди, піднімались, їх було видно в шибку так, наче не він падав, а та снігова гладінь, на яку градом сипались уламки, ставала перед ним дибки. Він наближався з висоти до цієї білини, загорнутої хмарами куряви, аж поки крізь усі шпангоути корпуса, виючі мотори, їхні важелі, захисні рідини броні до нього дійшов останній громовий удар.

Ангус лежав осліплий. Лобове скло не тріснуло, однак угрузло у відвалі, масу якого він відчував на собі, на спині діглатора. Турбіни вили вже не під ним, а ззаду на холостих обертах, бо від перевантаження самі себе вимкнули. На чорному, мов сажа, тлі вікна полум’яніли всі покажчики. Вони потроху блідли й сіріли, тоді стали ясно-зеленими, однак ті, що були з лівого боку, один за одним гасли, немов дотліваючі жарини.

Ангус лежав з лівого боку в покаліченому велетоході. Покаліченому, бо руки й ноги діглатора не діяли. Світився лише контур його другої сегментної половини. Судомно дихаючи, Ангус відчував сморід перегорілого мастила. Отже, сталося те, чого він боявся. Чи зможе напівпаралізований діглатор бодай повзти?

Ангус перевірив турбіни, вони заграли в унісон, проте сигналізація відразу ж спалахнула пурпуром попередження. Коли обвал штовхнув його іззаду, велетохід упав не долілиць, а трохи боком. Глибоко дихаючи, Ангус якнайповільніше, наосліп, увімкнув внутрішнє освітлення і знайшов аварійний інтероцептор велетохода, щоб зрозуміти, в якому положенні перебувають кінцівки й корпус машини. Накреслене холодними лініями зображення з’явилося відразу. Обидві сталеві ноги зчепились, а точніше - схрестилися, отже, колінні суглоби тріснули. Ліва стопа зайшла за праву, однак і правою він не зміг навіть поворухнути. Мабуть, ноги вчепилися одна в одну виступами, а решту довершив тиск обвалу.

Сморід витікаючого з гідравліки мастила дратував ніздрі дедалі настирливіше. Ангус іще раз спробував виборсатися з завалу, переключивши всю мережу мастилопроводу на слабший, аварійний контур. Намарне? Уже щось розпечене, слизьке, м’яке підтікало йому під стопи, гомілки, стегна. В білому світлі лампи над головою, лежачи на шибі кабіни, він побачив мастило, розстебнув змійку, виліз із електронної шкіри й, стоячи навколішках голий, відкрив стінну шафку, яка тепер була над ним. І аж зойкнув під вагою скафандра, що випав звідти, вдаряючи його в груди кисневими бутлями. За ними білою кулею полетів у мастильну калюжу шолом. Трикотажний костюм просяк гідравлічною рідиною. Ангус без вагання вліз у скафандр, витер мастило з шолома, надяг його, стяг застібки і навкарачки поповз колодязем, тепер уже горизонтальним, наче тунель, до стегнового люка.

І цього, й аварійного люка на “хребті” велетохода відчинити не вдалося. Нікому не відомо, як довго він ще пробув у кабіні, аж поки зняв шолом і, лігши на залиту мастилом шибу, підніс руку до червоного йогника, розбив невеличкий пластиковий горбок і щосили втиснув углиб майбуття ввігнуту кнопку вітрифікатора. І ніхто не зможе дізнатися, про що він думав і що відчував, готуючись до крижаної смерті.

НАРАДА

Доктор Герберт сидів біля навстіж одчиненого вікна, зручно випроставши ноги, обгорнуті пухнастою ковдрою, і переглядав гістограми. Хоча надворі буяв день, у кімнаті панували сутінки. Напівтемряву посилювало чорне, мов за кіптюжене, склепіння з перехрещених товстих, просочених живицею балок. Підлога була вимощена з великих, щільно підігнаних дощок, стіни викладені з товстих колод. За вікном бовваніли порослі лісом схили Ловця Хмар, далі масив Кратакальга і стрімчак найвищої гори, подібної до буйвола з обламаним рогом, яку індіанці назвали в давнину Каменем Сяючого Блаженства. Над сірою, втиканою каменюччям долиною, здіймалися розлогі схили, з північного боку вкриті кригою. За північним перевалом сяяла блакиттю далека рівнина. Ген-ген, у неймовірній далині здіймалася в небо вузька смужка диму - знак діючого вулкана.

Доктор Герберт порівнював знімки й робив позначки ручкою. Жоден шелест не долинав до нього. Вогники свічок рівним полум’ям горіли в холодному повітрі. їхнє світло видовжувало контури меблів, зроблених у староіндіанському стилі. Велике крісло у формі людської щелепи відкидало на стелю страхітливі тіні зубатих билець, що закінчувалися закрученими іклами. Над каміном шкірились вирізьблені з дерева безокі маски, а столик, що стояв біля Герберта, опирався на згорнуту в клубок змію. Голова її спочивала на килимі, полискуючи очима, світло свічок мінилося в червоних напівкоштовних камінцях, вставлених в очниці.

Здалека долинув дзвінок. Герберт відклав знімки, які він вивчав, і підвівся. Кімната вмить змінилась - перетворилася на простору їдальню. Посередині з’явився стіл, не вкритий скатертиною. На чорному дереві мерехтіла зелена яшма столового сервізу. Крізь розчинені двері в’їхав інвалідський візок - такими користуються паралітики. У ньому спочивав огрядний чоловік з м’ясистим обличчям, на якому між брезклими щоками губився маленький носик. Чоловік був у шкіряній куртці. Він чемно кивнув Гербертові. Водночас увійшла худа, немов тичка, дама з чорним волоссям, ніби розрізаним навпіл пасмом сивини. Навпроти Герберта раптом з’явився гладкий присадкуватий священик з апоплексичним обличчям. А коли слуга вже поставив на стіл першу страву, до кімнати, винувато похнюпившись, увійшов сивий чоловік з роздвоєним підборіддям. Він затримався біля масивного каміна, складеного з великих каменюк, і якийсь час грів руки над вогнем, а тоді сів на те місце, що вказав йому паралізований господар.

- Ваш брат ще не повернувся з прогулянки, Мондіане? - запитала в нього худа жінка.

- Певно, сидить на Зубі Мазумака й дивиться в наш бік, - відповів господар, утиснувши візок у залишений між стільцями проміжок.

Він їв швидко й з апетитом. Після цієї репліки всі їли мовчки, аж поки слуга розлив каву, аромат якої змішався із солодким димом сигар. Тоді худа жінка озвалася знову:

- Мондіане, сьогодні ви повинні розповісти нам, що було далі у тій історії з Оком Мазумака.

- Так, так, - підхопили всі.

Мондіан Вантенеда насупив брови, сплів руки на череві. Тоді обвів поглядом усіх присутніх, ніби замикаючи коло слухачів. У каміні тріснула, догоряючи, дровина. Хтось одіклав виделку, брязнула ложка, й запала тиша.

- На чому я зупинився?

- На тому, як дон Естебан і Дон Гільєльмо, почувши легенду про Кратакальгу, вирушили в гори, щоб дістатися до Долини Семи Червоних Озер...

- Під час усієї подорожі, - почав Мондіан, зручніше вмостившись у своєму візку, - обидва іспанці не зустріли нікого - ні людини, ані тварини - і лише зрідка чули крики орлів, що ширяли над ними. Часом угорі пролітав стерв’ятник. Після численних спроб їм нарешті пощастило зійти на гірську стежку Мертвої річки. Звідти вони побачили високу гору, схожу на коня, що став дибки, закинувши в небо незграбну голову. Туман огортав його тонку, теж немов кінську, шию. Отоді-то дон Естебан і пригадав слова старого індіанця з долини: “Стережіться гриви Чорного Коня!”

Мандрівники почали радитися, чи йти їм далі. Як ви пригадуєте, на передпліччі в дона Гільєльмо було витатуйовано карту гірського пасма. Харчі їхні підходили до кінця, хоча минав лише шостий день подорожі. Отож вони доїли рештки солоного в’яленого м’яса й угамували спрагу з джерельця, що витікало з-під Одрубаної Голови. Проте зорієнтуватися на місцевості не могли, бо витатуйована карта виявилась неточна. Перед заходом сонця туман почав підніматися все вище й вище на хребет Коня; вони йшли так швидко, що аж кров бурхала їм у головах, але туман піднімався ще швидше й наздогнав їх на самісінькій шиї Коня. В тому місці, де їх огорнув білий саван, гірська стежка звужувалася і ставала не ширшою за держак мачете. Отож іти так само вони вже не могли й осідлали вузький гірський хребет, як осідлують коня. Так і рухались, аж поки біла волога темрява стала чорною. І коли сили зовсім полишили їх, хребет раптом скінчився.

Іспанці не знали, що під ними: урвище - чи той спуск у Долину Семи Червоних Озер, про який розповів старий індіанець. Отож вони просиділи цілу ніч, підтримуючи один одного плечима, зігріваючись теплом власних тіл, а нічний вітер свистів, крещучи по хребті, немов ніж по камені. Досить було задрімати - й ти полетів би в безодню, отож вони висиділи сім годин, не склепивши очей.

Потім зійшло сонце, розвіяло імлу, й іспанці побачили, що урвище під ними прямовисне, наче мур, але з вісьмома уступами. Туман у клоччя рвавсь об шию Коня. Вдалині чорніла Голова Мазумака, змішуючись із білими хмарами, вгору здіймалися стовпи червоних димів.

Обдираючи руки до крові, іспанці спустилися вузьким звором до улоговини -Долини Семи Червоних Озер. Однак тут Гільєльмо остаточно знесилів. Дон Естебан першим дістався скелястого уступу, що висів над прірвою, й повів товариша за руку. Так вони й дибали, аж поки натрапили на осип, де сіли відпочити,

Сонце вже підбилося високо вгору, й Голова Мазумака почала випльовувати на них кам’яні брили, що, падаючи, відскакували од уступів. Отож їм довелося спускатися. Коли Голова Коня почала знизу видаватися вже такою маленькою, як дитячий кулачок, вони побачили перше Червоне Джерело, сповите в хмару рудого шумовиння. Тоді дон Естебан витяг з-за пазухи в’язку видублених ремінців кольору акантового дерева. Вони були пов’язані численними вузликами. Дон Естебан довго обмацував їх, розбираючи індіанське письмо, аж поки втямив, якою дорогою вони мають іти далі.

Попереду відкрилася Долина Мовчання, всіяна величезними брилами. Іспанці пробиралися між ними, обминаючи глибокі тріщини.

- Ще далеко? - пошепки спитав Гільєльмо, бо горло в нього геть спеклося й голос сів.

Дон Естебан дав йому знак мовчати. Гільєльмо необережно зачепив камінець і той, падаючи, потяг за собою цілу лавину. Під її гуркіт стіни Долини Мовчання задиміли, вкрилися срібною хмарою і тисячі вапнякових брил покотилися донизу. Дон Естебан, який саме проходив під склепінчатим навісом, втяг приятеля під це прикриття в ту мить, коли лавина долетіла до них і, немов гроза, покотилася далі.

Донові Гільєльмо дісталось по лобі каменем, пішла кров. Дон Естебан зняв сорочку, роздер на смуги й перев’язав товариша. Врешті, коли долина геть звузилась і небо над ними зробилось увширшки як річка, вони побачили потік, що біг камінням зовсім безшумно. Вода була прозора, мов діамант, і впадала до підземного річища. Тепер їм треба було увійти по коліна в бистру крижану течію.

Шалений потік підбивав їм ноги, однак невдовзі вода звернула, й мандрівники опинилися на косі сухого жовтого піску перед гротом з багатьма отворами. Дон Гільєльмо знесилено сів і з подивом завважив, що пісок якось дивно виблискує. Він набрав жменю й придивився. Пісок був незвичайно важкий. Дон Гільєльмо спробував його на зуб і пересвідчився, що це золото.

Пригадавши слова індіанця, дон Естебан оглянув грот. В одному його кутку щось блищало, наче вертикально застиглий нерухомий пломінь. Дон Естебан підійшов ближче, то була кришталева брила, відшліфована водою. Над нею в скелі зяяв отвір, крізь який світилося небо. Формою брила нагадувала величезну, вбиту у грунт домовину. Заглянувши досередини, дон Естебан спершу розгледів у глибині брили лиш міріади рухливих вогників, химерне вирування срібла. Потім йому здалося, що навкруги все потемніло, і він помітив великі шматки березової кори, які розтулялися. Коли й вони щезли, дон Естебан відчув, ніби хтось дивиться на нього із самої середини крижаної брили.

То було мідне обличчя, пооране глибокими зморшками, а очі вузькі, немов лезо ножа. Що довше дон Естебан удивлявся в нього, то помітнішим ставав на бронзовім обличчі лютий посміх. Дон Естебан з- прокльоном ударив об брилу стилетом, але вістря безсило ковзнуло, не полишивши на брилі й сліду. Проте мідне обличчя, викривлене лиховісним посміхом, зникло. Дон Естебан не розповів Гільєльмо про те, ЩО побачив, бо в того, здавалося, починалася лихоманка.

Вони ввійшли до грота. Грот розгалужувався кількома коридорами, іспанці обрали найширший і, запаливши смолоскипи, які мали при собі, рушили вглиб. В одному місці коридоре чорною пащею відкрився бічний хід. Звідти бурхало розпеченим повітрям. Іспанцям довелося бігцем проминути те місце. Далі коридор звужувався: якийсь проміжок навіть мусили проповзти рачки.

Нараз просвіт збільшився. Вони підвелись навколішки. Останній смолоскип догоряв, і тут вони відчули, що під ногами в них щось рипить. У мерехтливому світлі іспанці побачили, що стоять на купі золотих брил. Але й це ще було не все. Побачивши Вуста й Око Мазумака, вони прагнули роздивитись і його Утробу. По якомусь часі дон Естебан пошепки сказав товаришеві, ніби щось бачить. Гільєльмо марно виглядав у нього з-за плеча.

- Що ти там бачиш? - спитав він в Естебана.

Догоряючий смолоскип уже обпікав Естебанові пальці. Видиво з’явилося раптово: стіни наче розійшлись, навколо запанував непроглядний морок, з якого смолоскип видобував червонясті обриси грота. Пльєльмо бачив, як товариш рушив уперед, а полум’я смолоскипа в його руці хитається, відкидаючи назад гігантські тіні.

Враз із глибини грота виринуло величезне обличчя з опущеними додолу очима. Воно висіло в повітрі. Дон Естебан закричав. То був розпачливий крик, але Гільєльмо добре почув кожне слово. Його товариш кликав на допомогу Ісуса і його Матір. А люди, як Естебан, могли проказати такі слова, лише зазирнувши у вічі смерті. Коли розлігся крик, Гільєльмо затулив обличчя руками. Потім почувся гуркіт, спалахнуло полум’я, й Гільєльмо знепритомнів...

Відкинувшись у кріслі, Мондіан Вантенеда мовчки дивився кудись удалину, повз тих, що сиділи навколо нього, темний на тлі вікна, за яким у спадаючих сутінках видніли фіолетові зубці гір.

- У верхній течії Арагуеріти мисливці, що полювали на оленів-рогачів, виловили тіло білого чоловіка, прив’язаного до надутої повітрям бізонячої шкури. Спина його була розрубана, а ребра виламані назад у формі крил. Боячись солдатів Кортеса, індіанці хотіли спалити труп, однак у їхньому селищі саме перебувала кінна естафета Понтерона, на прізвисько Одноокий. Труп завезли •у табір і там пізнали дона Гільєльмо. А дон Естебан пропав безвісти.

- Звідки ж тоді відома ця історія?

Запитання пролунало, неначе скрегіт. Увійшов служник з канделябром. У мерехтливому світлі стало видно обличчя того, хто питав - лимонно-жовте, з безкровними губами. Він чемно усміхався.

- На початку я переказував розповідь старого індіанця. Він запевняв, ніби Мазумак усе бачить своїм Оком. Може, індіанець убирав усе це в шати міфології, та загалом казав правду. То був початок шістнадцятого віку, і європейці ще зовсім небагато знали про здатність шліфованого скла збільшувати силу погляду. Два величезні гірські кришталі, відшліфовані чи то природою, чи людськими руками, стояли на Голові Мазумака і в Гроті Утроби так, що, дивлячись в один, було видно все, що робиться навколо другого. То був своєрідний перископ, утворений двома дзеркальними призмами, віддаленими одна від одної на тридцять кілометрів. Індіанець, який стояв на вершині Голови, бачив обох лиходіїв, що залізли в Утробу Мазумака. І, можливо, не тільки бачив, а й міг їх знищити.

Мондіан рвучко викинув руку вперед. У коло жовтогарячого світла на столі впала товста в’язка ремінців. Шкіра, вкрита облупленою фарбою, була позначена глибокими надрізами. Коли вона падала, почувся шелест: була дуже стара й висохла.

- Отож, був хтось, - завершив свою розповідь Мондіан Вантенеда, - хто стежив за експедицією й потім розповів про неї.

- Виходить, ви знаєте дорогу до золотої печери? Посмішка Мондіана ставала дедалі байдужіша, ніби танула разом з гірськими верхами, розчинялася у холодній нічній тиші.

- Цей будинок, власне, й стоїть біля Вуст Мазумака. Коли тут вимовляли слово, Улоговина Мовчання повторювала його могутнім гуркотом. То був природний кам’яний гучномовець, у тисячу разів сильніший від електричного.

- Та невже?..

- Сотні літ тому у дзеркальну плиту влучила блискавка й перетворила її на купу кварцу. Улоговина Мовчання - це місцина, на яку виходять наші вікна. Дон Естебан і дон Гільєльмо дісталися сюди з боку Брами Вітрів, але Червоні Джерела вже давно висохли, а людський голос не може зрушувати каміння. Мабуть, долина була резонатором. Печеру закрив підземний поштовх. Там нависала брила, вона, мов клин, розділяла стіни ущелини. Цей клин завалило струсом, ущелину засипало. Що сталося пізніше, коли іспанці намагалися форсувати ущелину, хто викликав кам’яну лавину на колону піхотинців Кортеса - невідомо. Гадаю, цього ніхто ніколи не дізнається.

- Не перебільшуйте, дорогий Вантенеда. Скелі можна підірвати, пробити машинами, воду викачати з підземель - чи не так? - озвався гладкий, присадкуватий панотець від кінця столу. Він налив тонку сигару з марихуаною.

- Ви гадаєте? - Мондіан не приховував іронії. - Немає такої сили, яка б відкрила Вуста Мазумака, якщо Він цього не схоче, - промовив він, відштовхнувшись од столу.

Мондіан зробив це так рвучко, що згасив дві свічки. Решта горіла ясним полум’ям, а клаптики кіптяви літали над ними, мов дрібні нічні метелики. Мондіан простяг волохату руку між обличчями своїх слухачів, схопив зі столу в’язку ремінців і знову розвернув візок на місці з такою силою, аж зарипіла гума коліс. Присутні підвелися і почали розходитися.

Доктор Герберт сидів, утупившись у миготливе полум’я свічки. З відчиненого вікна тягло прохолодою. Він здригнувся від пронизливого холоду, перевів погляд на служника, який уніс і розіклав перед розжареними ґратами каміна важкий оберемок Дров, управно розкидав жар і виклав над ним дах із полін - справжній витвір мистецтва. В цю мить хтось відчинив другі двері й провів рукою по ніші. Довкола все знову змінилося. Камін з грубого каменю, служник біля каміна, стільці з різьбленими спинками, канделябри, свічки, вікна і гірська ніч за ними розпливлися в рівному тьмяному світлі. Зник і широкий стіл із сервізом, і в білій невеличкій залі зі склепінчастою гладенькою стелею, лишився сам Герберт на єдиному стільці перед квадратною дошкою й недоїденою печенею в тарілці: тільки ця частина столу вціліла.

- Бавишся? В такий момент? Старі розваги? - допитувався прибулий.

Погасивши видиво, він силкувався скинути роздуту прозору плівку, що вкривала його волохатий комбінезон, застебнутий аж під шию. Врешті просто роздер плівку, бо не міг вивільнити з неї ноги, взуті у блискучі, мов із металу, черевики. Зіжмакавши, він одкинув плівку геть, провів великим пальцем по грудях, і комбінезон широко розкрився. Прибулець був молодший від Герберта, нижчий, із сорочки без коміра виглядала м’язиста шия.

- Зараз лише перша година. Ми домовилися на другу, а гістограми я й так знаю напам’ять.

Герберт, трохи розгублений, підняв пачку знімків. Прибулець розстебнув грубі застібки черевиків, почовгав до металевого виступу, що тягся вздовж стін, і дуже швидко, ніби жонглював колодою карт, заходився викликати по черзі голографічні образи в зворотному напрямі. Ось промайнула рівнина з пасмом стрімких вапнякових верхів, які біліли у місячному світлі, немов кістяк кажана-вампіра, потім з’явилися залиті сонцем джунглі, де серед ліан миготіли барвисті метелики. Зрештою виникла піщана пустеля з високими кучугурами термітників. Голографічні видива з’являлися несподівано, оточували обох чоловіків і ‘гак само несподівано зникали, “переплавлялися” в інші образи.

Герберт терпляче чекав, коли його колезі надокучить цей перегляд. Стояв з пачкою гістограм у руці й думками був далеко від цих видив, якими, можливо, хотів угамувати внутрішній неспокій.

- Щось змінилося? - запитав він урешті. - Так?

Його молодий колега повернув залу його попередній аскетичний вигляд, посерйознішав і якось невпевнено пробурмотів:

- Та ні, нічого не змінилось. От тільки Араго просив, щоб ми зайшли до нього перед нарадою.

Герберт розгублено закліпав очима - його прикро вразила ця новина.

- І що ти йому сказав?

- Що ми прийдемо... Чого ти так дивишся? Не хочеш іти?

- Не хотів би, та розумію, що ти відмовитися не міг. Але ми й без теологічних суперечок маємо над чим сушити голову. Чого він од нас хоче? Щось казав?

- Ані слова. Він не лише порядний, але й розумний чоловік. І вміє берегти таємницю.

- Отож тактовно нам натякне, що ми канібали.

- Не верзи дурниць. Зрештою, ми йдемо не на суд. І на борт їх узяли для того, щоб оживити. Це він теж добре знає.

- І про кров знає?

- Не маю уявлення. А хіба це так страшно? Трансфузію робили ще двісті років тому.

- В його очах це буде не трансфузія, а наруга над останками - щонайменше.

- Їм уже й так нічого не допоможе. А трансплантації старі як світ. Я на релігіях не дуже розуміюсь, але в усякому разі його церква не виступає проти цього. А взагалі, звідки ці сумніви - підтримає операцію священик чи ні? Командир дасть згоду, і гадаю, що більшість екіпажу - також. Араго навіть не має права голосу. Летить з нами, як ватіканський апостольський спостерігач. Як пасажир.

- Ніби все так, Вікторе. Але в гістограмах виявилася фатальна несподіванка. Не можна було брати ці останки на нашу “Еврідіку”. Я був проти. Чому їх не відправили на Землю?

- Ти сам знаєш-так склалось. А крім того, я вважаю, що коли хтось і повинен брати участь в цьому польоті, то в першу чергу - вони.

- І багато їм буде з цього користі, коли в найкращому разі пощастить реанімувати одного коштом усіх інших.

Віктор Терна вирячився на Герберта:

- Що з тобою? Схаменись! Хіба ж це наша провина? На Титані не було умов поставити діагноз. Так чи ні? То що ж тепер балакати? Я хочу знати, з чим врешті маю йти до цього домініканця. Тебе що - навернули до віри пращурів? Убачаєш у тому, що ми заміряємося зробити, щось погане? Гріх?

Герберт, досі зовні спокійний, заговорив, насилу стримуючи роздратування:

- Ти чудово знаєш, що я буду вимагати того ж самого, що й ти і головний лікар, і знаєш мої погляди. Повернути до життя давно загиблих - яке в тому зло? Зло полягає в тому, що з двох померлих пощастить оживити тільки одного і що ніхто з нас не зважиться вибрати, кого саме слід воскресити... Шкода часу. Ходімо. Хочу якнайскоріше з цим покінчити.

- Я мушу перевдягтися. Почекаєш?

- Ні. Піду сам. Приходь туди, до нього. На якій це палубі?..

Вони вийшли разом, але сіли в різні ліфти. Набравши потрібний код, Герберт понісся овальним срібним тунелем. Яйцеподібний ліфт м’яко загальмував, увігнута стінка розійшлася, мов діафрагма фотоапарата. Перед Гербертом простяглися ряди ввігнутих дверей з високими порогами, як на старих морських кораблях. Він знайшов двері під номером 84, з маленькою табличкою “Р. П. Араго, МА., ДП. ДА”. І поки відгадував, що ховається за літерами “ДА”. - “Делегат Апостольський” чи “Доктор Ангелікус”, - думка ця була така ж безглузда, як і недоречна, - двері розчинилися.

Він увійшов до просторої каюти з багатьма заскленими стелажами, повними книжок. На двох протилежних стінах висіли картини в світлих рамах, займаючи місце від стелі до підлоги. З правого боку він упізнав “Дерево Пізнання” Кранаха з Адамом, змієм і Євою, ліворуч - “Спокусу святого Антонія” Босха. Поки Герберт розглядав потвор, що пливли небом цієї “Спокуси”, Кранах провалився за книжкові полиці, утворивши прохід, з якого вийшов Араго в білій сутані. Поки картина верталася на попереднє місце (вона правила за двері), лікар помітив позаду домініканця чорний хрест на білому тлі.

Вони привіталися, потиснувши один одному руки, і сіли біля низького столика, безладно заваленого паперами, діаграмами та розгорнутими книжками, з яких виглядали кольорові закладки. Араго мав худе, смагляве обличчя З сірими проникливими очима під майже білими бровами. Здавалося, сутана йому завелика. У своїх жилавих руках піаніста він тримай звичайний дерев’яний метр. Герберт знічев’я водив поглядом по корінцях книжок. Не хотів озиватися першим, Чекав на запитання, яких не було.

- Докторе Герберте, я не зрівняюся з вами в знаннях, - нарешті озвався домініканець. - Однак можу говорити мовою Ескулапа. Перш ніж одягти ці шати, я був психіатром. Головний лікар ознайомив мене з даними... операції. Ці документи написані мовою фальшивою й лукавою. Якщо брати до уваги різні групи крові й несумісність тканин, то мова може йти лише про двох людей. Однак оживити можна тільки одного.

- Або жодного, - вихопилося в Герберта майже мимоволі.

Певно через те, що чернець уникав точного терміна: воскресіння з мертвих. Домініканець ухопив це на льоту.

- На мою думку, обставина важлива, хоча для вас, напевно, вона не має значення. Диспут на високому теологічному рівні буде безпредметний. Можливо, хтось на моєму місці сказав би: по-справжньому мертва та людина, що розкладається після того, як у тілі відбулися необоротні зміни. А таких на борту семеро. Я знаю, їхні останки доведеться потривожити і розумію необхідність цього, хоча й не можу дати благословення. Від вас, докторе, і від вашого товариша, який зараз має тут з’явитися, я хотів би почути відповідь на одне запитання. Хоча ви не зобов’язані відповідати...

- Слухаю вас, - озвався Герберт, відчуваючи, як увесь напружується.

- Ви, певно, здогадуєтесь, про що йтиметься. Про принцип вибору.

- Терна не скаже вам нічого, чого не скажу я. Ми не можемо застосувати жодних об’єктивних принципів. І ви - ознайомившись з даними - теж це знаєте... панотче Араго.

- Знаю. Оцінити шанси - це понад людські сили. Медикоми, виконавши більйони обчислень, дали шанс двом з-поміж дев’ятьох людей; це дев’яносто дев’ять відсотків, з відхиленням у середину кордону неминучої похибки - як шанс в альтернативі. Об’єктивних критеріїв немає, і саме тому я наважився поцікавитися вашою думкою.

- Перед нами стоять дві проблеми, - з певним полегшенням відповів Герберт. - Як лікарі, ми разом з головним лікарем вимагатимемо досить істотних змін у навігації. Чи ви нас підтримаєте?

- Я не маю права голосу.

- Так. Але ви можете вплинути...

- На наслідки наради? Але ж це зайве. Я не думаю, що хтось може бути проти. Більшість проголосує “за”. А в руках командира остаточне рішення, і я б здивувався, якби його не знали лікарі.

- Ми вимагатимемо більших змін, ніж збиралися вимагати спершу. Дев’яносто дев’ять відсотків - нам цього замало. Важливо, кожне наступне місце після десятої коми. Енергетичні витрати будуть величезні, та й тривалість експедиції зросте.

- Я про це не знав. А... яка друга справа?

- Вибір небіжчика. Ми абсолютно безпорадні, бо через злочинну халатність, яку зв’язківці назвали більш делікатно - “перевантаженням каналів зв’язку”, - ми не можемо встановити ні імен, ні фаху, ані біографій померлих. Насправді сталося щось більше, ніж просте недбальство. Беручи на борт ці контейнери, ми не знали, що й пам’ять старих машин із шахти Грааля та й Роембдена зазнали під час демонтажу значних втрат. Відповідальні за долю тих, кого командир з нашої згоди взяв на борт, запевнили, що дані про загиблих можна знайти на Землі. От тільки невідомо, хто, коли й кому дав таке доручення. Відомо лише, що вони, так би мовити, вмили руки.

- Таке трапляється, коли щось робить багато людей, які заважають одне одному. Щоправда, це мало втішає...

Чернець замовк, глянув Гербертові в очі й тихо промовив:

- Ви були проти того, щоб брати останки на наш корабель?

Герберт неохоче кивнув.

- У передстартовому сум’ятті самотній голос, до того ж лікаря, а не астронавта, нічого не важив. І якщо деякі мої побоювання тепер підтвердилися, то мені від цього не легше.

- То що ж буде? Чим ви керуватиметесь? Жеребкуванням?

Герберт насторожився:

- Вибір залежатиме тільки від нас - після наради, якщо наші вимоги будуть виконані. Ми ще раз обстежимо трупи, а також перетрусимо до останньої ниточки весь уміст вітрифікаторів.

- А яку роль відіграє ідентифікація у виборі реанімованого?

- Думаю, ніякого. Ми не братимемо до уваги нічого, що не стосується медицини.

- Ці люди, - чернець зважував кожне слово, говорячи неквапно, ніби йшов тонкою кригою, - загинули за трагічних обставин. Одні - виконуючи звичайні службові обов’язки, як працівники шахт чи фабрик. Інші - йдучи їм на допомогу. Чи ви припускаєте таку диференціацію як критерій для оживлення?

Відповідь була швидка й категорична:

- Ні!

Стіна книжок розсунулася перед ними, й увійшов Терна, вибачаючись за запізнення.

Чернець підвівся. Встав і Герберт.

- Я дізнався про все, що було можна, - сказав Араго. Він був вищий від обох лікарів. За його спиною Єва зверталася до Адама, а змій уповзав на райське дерево. - Дякую вам. Ви підтвердили те, що я знав досі. Мій фах і ваш у чомусь подібні. Ми нікого не судимо за їхні заслуги чи провини, так само як ви нікого не рятуєте, керуючись цим принципом. Не хочу вас більше затримувати: вам уже час іти. Побачимось на нараді.

Лікарі вийшли. Герберт кількома словами переповів Терні зміст розмови з апостольським спостерігачем. Подолавши ідеально округлий коридор, вони ввійшли до яйцеподібного матово-срібного ліфта. Люк шахти розчинивсь і з важким зітханням поглинув безколісного візка. В круглих вікнах замигтіли вогні палуб, які вони проминали. Сидячи один навпроти одного, вони мовчали. Обох не знати чому образила та сентенція, якою чернець підсумував їхню зустріч. Однак це враження було надто невизначене, щоб його варто було аналізувати, та ще й перед тим, що на них чекало.

Зал засідань містився в п’ятому сегменті “Еврідіки”. Якщо дивитися на корабель здалеку, він нагадував довгу білу гусінь з опуклими сегментами, але гусінь крилату, бо з боків у неї виступали крила, що закінчувалися фюзеляжами гідротурбін. Сплющений ніс “Еврідіки” оточували кільця багатьох антен, мов вусики чи жувальні м’язи. Кулясті сегменти, з’єднані між собою короткими циліндрами тридцятиметрового діаметру, зчіплював і зміцнював подвійний внутрішній кіль, коли космічний корабель набирав швидкість, ішов повним ходом або гальмував. Двигуни, що звалися гідротурбінами, по суті були термоядерними реакторами струменевопотокового типу, а за паливо їм правив розріджений водень.

Така тяга виявилася навіть досконалішою за фотонну. Віддача ядерного палива при швидкості, близькій до швидкості світла, знижується, бо левову частку кінетичної енергії забирає полум’я віддачі, воно марно летить у порожнечу, і тільки мала частка вивільненої потужності передається ракеті. До того ж фотонна тяга, тобто тяга світла, вимагає навантаження корабля мільйонами тонн матерії і антиматерії як анігіляційного палива. Натомість двигуни струменевопотокові використовують як паливо міжзоряний водень. Однак його всюдисущі атоми настільки розпорошені в галактичній безодні, що ефективні лише ті двигуни, швидкість яких сягає 30000 кілометрів на секунду, а з повною віддачею працюють, наближаючись до швидкості світла. Тому такий корабель не може самостійно ні стартувати з планет (бо надто масивний для цього), ні набрати швидкість до того моменту, поки атоми, що влітають у пропускний отвір реакторів, сконцентровуються достатньо для займання. Зяючі впускні тунелі в цей час летять із такою швидкістю, що найбільша космічна порожнеча втискує достатньо водню в їхні жерла, щоб у вогняних камерах запалали штучні сонячні струмені. Коефіцієнт корисної дії зростає, і корабель, не обтяжений власними запасами палива, може летіти з постійним прискоренням. Після майже річного прискорення, рівного земному тяжінню, корабель набуває майже дев’яносто дев’ять відсотків швидкості світла, і коли на його борту спливають хвилини, то на Землі за цей час минають десятки років!

“Еврідіку” будували на орбіті довкола Титана, бо він мав служити її стартовою платформою. Багатобільйонна маса цього супутника перетворила конвенціональні термоядерні реактори на енергію для перетворювачів, а вони в свою чергу, як лазерні пускові установки, вдарили потужними потоками енергії в гігантську корму “Еврідіки”, як порохові гази в середину гарматного ствола. Спершу супутник за допомогою астроінжснерних робіт довелося виривати з його густої атмосфери, а після розтоплення гір акумуляційними тепловими ударами із супутників одноразового вжитку будувати на ньому радіохімічні підприємства і атомні станції на плиті екваторіального континенту, їхні залпи перетворили великий масив гірських порід, що складають кору планети, на лаву, а кріобалістичні бомби допомогли заморозити їх, щоб це червоне розплавлене море змерзлося у тверду, гладку рівнину штучного Моря Геркуланеум. На дванадцяти тисячах квадратних миль його поверхні виріс ліс лазерометів, справжній Геркулес експедиції. У вирішальний день і секунду він вистрілив, щоб зіпхнути “Еврідіку” зі стаціонарної орбіти. Видовжений стовп спресованого світла, спрямований у кормові дзеркала судна, потяг його за межі Сонячної системи. По мірі того, як промінь, що розігнав його, слабшав, корабель сам допомагав собі власними боостерами, по черзі гублячи їхні випалені батареї вже поза межами Плутона. І тільки там запрацювали роззявлені в порожнечу двигуни.

У зв’язку з тим, що ці двигуни мали працювати впродовж усієї подорожі, рух корабля прискорювався рівномірно, і на ньому панувало тяжіння, що відповідало земному. Воно діяло в напрямку довгої вісі - й тільки. Через те кожна куляста складова “Еврідіки” була автономною. Палуби тяглися впоперек корпусу від борту до борту, і йти вгору - означало наближатися до носа, а вниз - до корми. Коли ввесь корабель гальмував або змінював курс, то вісь приводу відхилялася. Через це стеля мала ставати стінами або принаймні лягати на бік. Щоб уникнути цього, кожен сегмент корпусу містив у захисній оболонці рухомі кулі як у підшипнику. Гіростатори слугували для того, щоб на всі палуби кожного сегмента - їх було вісім - сила віддачі завжди була скерована вертикально. Під час таких маневрів окремі сегменти відхилялись од головної кільової осі судна. Коли треба було перейти з одного сегмента в інший, відкривалася тунельна система додаткових шлюзів, які звалися “равликами”. Відчути якісь зміни чи брак тяжіння можна було лише .тоді, коли ти рухався ліфтом.

І коли настав час першої після старту “Еврідіки” загальної наради, корабель мав за собою майже рік постійного прискорення, отож нічого не порушувало в ньому встановленого тяжіння.

Для загальних зборів усього екіпажу був призначений п’ятий сегмент, що звався “Парламентом”. Під опуклою стелею розташувався не дуже високий амфітеатрі зал з чотирма рядами лав і проходами між ними. Під єдиною пласкою стіною тягся довгий стіл, власне, то був блок з’єднаних між собою панелей з моніторами. За ним обличчям до залу сиділи навігатори з обслугою.

Специфічності експедиції відповідав особливий склад керівництва. Польотом керував Бар Гораб, за роботу двигунів відповідав головний диспетчер Гаргнер, зв’язком займався радіофізик Де Вітт, а на чолі усього складу науковців, і тих, що працювали під час подорожі, і тих, що мали приступити до роботи лише після прибуття до мети подорожі, стояв полістор Номура.

Коли Герберт і Терна ввійшли на верхню галерею, нарада вже розпочалася. Бар Гораб оголошував висновки лікарів. Ніхто не звернув уваги на новоприбулих, лише головний лікар Хрус, який сидів між командиром і головним механіком, докірливо звів брови. Лікарі не дуже спізнилися. Серед цілковитої тиші з усіх боків линув флегматичний голос Бара Гораба:

- ...вимагають редукції тяжіння до однієї десятої. Вважають це конче потрібним для оживлення трупів, які спочивають у холодильнику. Це означає зменшення швидкості до мінімальної. Я можу це зробити. Але цим самим усю програму польоту буде перекреслено. Доведеться складати нову програму. Ту, яку ми здійснюємо тепер, виконувало п’ять незалежних груп на Землі, щоб виключити можливість помилки. Ми на це не спроможні. Нову програму складатимуть дві наші групи, через це вона буде не такою певною, як попередня. Ризик невеликий, але реальний. Отож я питаю у вас, чи повинні ми винести на голосування вимогу лікарів без обговорення, чи перед цим поставити їм деякі запитання?

Більшість висловилася за обговорення. Хрус сам не взяв слова, а кивнув Гербертові.

- У словах командира криється прихований докір, - промовив Герберт, не підводячись зі свого місця у найвищому ряді. - Він має бути звернений до тих, хто передав нам тіла, знайдені на Титані, не поцікавившись, у якому стані ці тіла перебувають. Слід було б провести розслідування й виявити винних. Однак, хоч є серед нас винні, хоч ні - це ситуації не змінить. Перед нами стоїть завдання оживити людину, яка збереглася не набагато краще, ніж мумія єгипетського фараона. Щоб пояснити це, я мушу звернутися до історії медицини. Перші спроби вітрифікації сягають іще двадцятого століття. Старі багатії заповідали ховати себе у рідкому азоті, сподіваючись, що колись їх зможуть воскресити. Явний нонсенс! Заморожений труп можна лише відігріти, для того, щоб він зогнив. Згодом навчилися заморожувати дрібні часточки тканин, яєчка, сперму і прості мікроорганізми. Чим більше тіло, тим складніша вітрифікація. Вона означає блискавичне згущення усіх рідин в організмі, перетворення їх у лід, минаючи фазу кристалізації. Адже кристалики призводять до необоротного знищення тендітної будови клітини. А вітрифікація дає можливість консервувати тіло й мозок за частку секунди. Блискавично нагріти щось до будь-якої температури легко. Охолодити майже до нуля градусів за Кельвіном з такою самою швидкістю - незрівнянно важче. Дзвонові вітрифікатори загиблих на Титані були примітивні. Приймаючи контейнери до себе на борт, ми не знали їхньої конструкції. Тому стан заморожених тіл виявився для нас такою несподіванкою.

- Для кого і чому? - спитав хтось з першого ряду.

- Для мене, як психоніка, для Терни, як соматика, і так само, звичайно, для нашого головного лікаря. Чому? Ми отримали контейнери без будь-якої специфікації і схеми вітрифікаторів. Ми не знали, що дзвони із замороженими людьми були частково деформовані, зім’яті льодовиком і що їх там же вклали в капсули з рідким гелієм, щоб одразу перевезти до нас на борт. За чотириста годин до старту, коли “Геркулес” розганяв нас, Ми отримували подвійну гравітацію і лише після цього змогли почати обстеження капсул.

- Це було три місяці тому, колего Герберте, - озвався той самий голос ізнизу.

- Так. За цей час ми переконалися, що всіх, напевно, не зможемо оживити. Трьох довелося виключити відразу, бо їхній мозок був розчавлений. З решти можемо оживити лише одного, хоча загалом до реанімації придатні два тіла. Річ у тім, що всі ці люди мали в системі кровообігу кров.

- Справжню кров? - запитав хтось із іншого кінця залу.

- Так. Еритроцити, плазма і таке інше. Дані відносно крові містяться в голотеках, але ми не можемо робити переливання, адже у нас немає крові. Отож ми розмножили еритробласти, взяті з кісткового мозку. Тепер кров є. Однак виникає проблема відторгнення тканин. До реанімації придатні два мозки. Але життєвонеобхідних органів вистачить лише для однієї людини. З цих двох можна скласти одного. Іншого виходу я не бачу.

- Мозок можна воскресити й без тіла, - почулося із залу.

- Ми не збираємося цього робити, - відповів Герберт. - Ми тут не для того, щоб провадити сумнівні експерименти. На сучасному рівні’медицини вони можуть бути страхітливі. Зрештою, справа не у визначеннях, а в компетентності. Ми втручаємося в питання навігації як лікарі, а не як астронавти. І ніхто сторонній не може нам вказувати, як чинити. Тому я не вдаватимусь у подробиці операції. Скажу тільки, що нам довелося одвапнувати і металізувати кістяк. Замінити гелієм надлишок азоту в тканинах, канібалізувати всі трупи заради одного. Це наша справа. Я зобов’язаний лише пояснити мотиви наших вимог. Ми потребуємо якнайслабшої гравітації під час реанімації мозку. Ідеальною була б невагомість. Однак ми знаємо, що досягти її не вдасться, якщо не вимкнути двигуни. Але це б остаточно порушило програму польоту.

- Шкода часу на ці розмови, колего! - Головний лікар не приховував свого роздратування. - Командир і всі, хто тут зібрався, хочуть знати, чим ви пояснюєте цю вимогу.

Він не сказав “нашу вимогу”, а “цю”. Вдаючи, що не помітив цієї обмовки, - Зрештою, переконаний, що вона була не випадковою, - Герберт сказав удавано спокійно;

- Нейрони у людському мозку звичайно не діляться. Вони не розмножуються, бо становлять матеріал індивідуальної тотожності, як пам’ять та інші ознаки, що люди називають характером, душею тощо. Мозок людей, нітрифікованих таким примітивним способом, як на Титані, зазнав деформації. Ми вже маємо можливість примусити сусідні нейрони ділитися, щоб вони розмножилися, замінюючи знищені, але цим самим ліквідуємо індивідуальність нейронів, відновлених і збережених таким чином. Для того, щоб урятувати індивідуальну тотожність, слід використати при реанімації якнайменше новоутворених нейронів, бо наступні покоління - це як нейрони-немовлята - частково незапо-внені й нові. Навіть за невагомості ми не можемо бути цілком певні, чи взагалі той, кого воскрешатимемо, не зазнає часткової, а то й повної амнезії. Якась частка пам’яті неминуче гине при вітрифікації, навіть у найдосконаліших кріостатах, бо тендітні синапси дістають травми на молекулярному рівні. Ось чому ми не можемо стверджувати, що воскресла людина буде точнісінько тією самою, якою вона була сотню років тому. Ми лише твердимо: що слабше буде тяжіння під час реанімації мозку, то більше шансів матимемо для збереження індивідуальності. Я скінчив.

Бар Гораб, ніби пересилюючи себе, глянув на головного лікаря, який, здавалося, заглибився у вивчення паперів.

- Голосування вважаю зайвим, - промовив Гораб. - На правах командира я вимагатиму отримання швидкості на той час, який лікарі визнають необхідним для операції. Прошу вважати нараду закінченою.

Залом пройшов легкий гомін. Бар Гораб підвівся, торкнувсь плеча Гаргнера, й вони пішли до нижнього виходу із залу. Герберт і Терна мало не бігцем рушили до верхньої галереї, поки ще ніхто їх не перестрів. У коридорі вони зустрілися з домініканцем. Той лише мовчки хитнув головою й рушив у свій бік.

- Не чекав я такого від Хруса, - кинув Терна, сідаючи з Гербертом до кормового ліфта. - А от командир - о, це людина на своєму місці! Я вже відчував, що на нас ось-ось накинуться колеги споріднених спеціальностей, насамперед наші “психонавти”. Та командир відрізав усе це, як ножем...

Ліфт уже гальмував, вогні, що їх вони проминали, миготіли щораз повільніше.

- Дай спокій Хрусові, - буркнув Герберт. - Коли хочеш знати, Араго розмовляв з Горабом перед самою нарадою.

- Звідки ти знаєш?

- Від Гаргнера. Араго був у Гораба перед розмовою з нами.

- Ти вважаєш?..

- Не вважаю, але знаю одне: домініканець нам допоміг.

- Але як теолог.

- Я на цьому не знаюся. А от він знається і на медицині, і на теології. Як поєднати одне з другим, це його клопіт. Ходімо перевдягатися, треба ще все приготувати й визначити час.

Перед операцією Герберт ще раз перечитав надісланий з голотеки протокол: найважчі планетарні машини спинилися під час роботи, бо їхні оптиметри виявили металевий предмет, у якому містилася органічна матерія. Отож з Бірнамського лісу було по черзі видобуто сім старих велетоходів, а з них - шість трупів. Два діглатори лежали один від одного на відстані якихось кількасот метрів. Один виявився порожній, а в другому була людина в дзвоновому вітрифікаторі. Екскаватори восьмого покоління вгризлись у льодовик. Поруч із ними діґлатор видавався карликом.

Керівництво робіт вислало на пошуки інших жертв крокуючі бурильні установки з високочутливими біосенсорами, бо Бірнамська западина поглинула дев’ятьох чоловік. Ніяких слідів людини, яка покинула свій діґлатор, знайдено не було. Обшивка велетоходів була деформована тиском крижаних обвалів, однак вітрифікатори збереглися напрочуд добре.

Група контролю лаштувалась одразу ж повернути їх для реанімації на Землю, але це означало, що заморожені тіла довелося б тричі піддавати перевантаженню:

на старті малого маятникового корабля з Титана, на старті транспортної ракети Титан - Земля й при посадці на Землю. Просвітивши контейнери, контролери виявили важкі ушкодження усіх тіл, в тому числі переломи черепів, отож таке складне транспортування було визнане надто ризикованим.

Тоді комусь спало на думку передати вітрифікатори “Еврідіці”. Вона мала в своєму розпорядженні найновішу реанімаційну апаратуру, і водночас її стартове прискорення мало бути зовсім незначним з огляду на гігантську масу корабля. Виникла проблема з ідентифікацією загиблих, яку не можна було здійснити, не відкривши вітрифікатори.

Хрус, головний лікар “Еврідіки”, узгодив з керівництвом і штабом SETI, що точні дані й імена знайдених у льодовиках Титана людей будуть передані на корабель по радіо з Землі, бо виявилося, що всі комп’ютерні диски пам’яті були демонтовані ще раніше й спочивали тепер в архівах швейцарського філіалу SЕТІ. До моменту старту канали зв’язку були забиті, а хтось доповів, що ті дані не дуже важливі, й “Еврідіка” покинула білятитанову орбіту раніше, ніж лікарі схаменулися, що інформації про загиблих бракує.

Герберт звертавсь до командира, але це нічого не дало, бо корабель уже набирав швидкість, гнаний лазерами “Геркулеса”, мов снаряд. На цій пусковій фазі Титан приймав усю силу світлової віддачі на себе, і планетологи вважали, що він може тріснути. Побоювання не справдилися, однак прискорення йшло не так гладенько, як сподівалися проектанти. Оболонка Титана втягла “Геркулес” углиб літосфери, від бурхливих сейсмічних хвиль задвигтіли основи пускових лазерних установок, і, хоча планета витримала цей землетрус, а вірніше титанотрус, - лазерний стовп тремтів і хитався.

Довелося зменшити пускову силу, перечекати, поки струси згаснуть, аж тоді знову наводити пошкоджені лазерні установки на дзеркальну корму корабля.

Це порушило радіозв’язок, накопичило непередані вчасно відомості і, що найгірше, Титан сам зазнав дії вібрації, бо за два роки перед цим був виштовхнутий далі від Сатурна й загальмований так, щоб “Геркулес” міг увесь час розганяти “Еврідіку” лазерним світлом. Сотні тисяч старих термоядерних головок, загнаних у надра Титана, зрештою знейтралізували й ці коливання, хоча й не обійшлося без небажаних наслідків.

Ось чому реаніматори не могли взятися до діла - адже протягом кількох тижнів на “Еврідіку” сипалися удари лазерного стовпа, який то поціляв, то промахувавсь, і з дзеркальної корми ці струси поширювалися на ввесь корпус корабля.

Ці труднощі, пов’язані із сейсмічними струсами Титана, пошкодження кількох бооштурвальних батарей примусили відкласти воскрешення. Та багато хто з учасників польоту вважав, що повернути до життя знайдених мерців - справа майже безнадійна. З кожним днем в умовах уже постійних перевантажень і прискорення зв’язок із Землею дедалі слабшав. Перевагу мали ті радіограми, які вважалися необхідними для успішного завершення експедиції.

Зрештою на “Еврідіку” все ж передали із Землі імена п’ятьох загиблих, їхні фотографії та біографії, проте цього було замало для розпізнання. Під час вітрифікації, яка відбувалася раптово, лицьові частини черепів були розтрощені. Вторинні ядерні вибухи всередині кріотерів здерли з заморожених людей одяг, який вони мали під скафандрами. Рештки цього одягу були витиснені киснем крізь тріщини скафандрів до азотних домовин і перетворилися на порох.

Велись і якісь розмови про те, чи не можна було б отримати з Землі відбитки пальців померлих та малюнок їхніх зубів, однак, коли все це надіслали, то плутанина ще дужче збільшилася. Зрештою так ніхто і не дізнався, що призвело до такого безладу - чи то постійне суперництво між Граалем і Роембденом, чи якісь інші причини. В усякому разі, комп’ютерні журнали робіт на Титані були неточні, а частина збережених дисків пам’яті постраждала або зникла в архівах, не потрапивши до швейцарського філіалу.

Пощастило з’ясувати єдине: чоловік, що міг ожити на “Еврідіці”, мав колись одне з шести прізвищ: Ансель, Навада, Піркс, Кохлер, Парвіс, Іллюма. Лікарям лишалося сподіватися тільки на-те, що, вийшовши з післяреанімаційної амнезії, врятований упізнає своє прізвище в списку, якщо не зможе пригадати його самостійно. На це розраховували Хрус і Терна. Герберт, психотонік, мав щодо цього сумніви. Отож після визначення часу майбутньої операції Герберт поділився своїми сумнівами з командиром. Практичний і розважливий Бар Гораб визнав, що слід іще раз обстежити вміст вітрифікаторів, тепер уже звільнених від тіл загиблих.

- Найкраще з цим упорались би криміналісти, - зауважив він, - та коли вже їх немає в нас на борту, то вам допоможуть... - Бар Гораб замовк, повагавшись, тоді проказав: - Лакатос та Б’єла. Фізики - це також свого роду детективи, - додав з усмішкою Бар Гораб.

Отож до головної лабораторії було піднято почорнілий, немов обпалений кріотенер, схожий на циліндричний саркофаг. Його обхопили масивними лещатами, наклали на зовнішні гаки ключі, і він почав поволі розкриватись уздовж, пронизливо скрегочучи. З-під відхиленого віка труни зяяла чорна порожнеча. Скафандр був зібганий - адже його власник разом із азотною брилою, в якій застиг, ось уже кілька тижнів спочивав у рідкому гелії.

Лакатос і Б’єла витягли порожній скафандр і поклали на низький металевий стіл. Щоправда, скафандр оглянули ще тоді, коли витягали тіло, однак не знайшли нічого, крім обмерзлих клаптів тканини, заплутаних у кабелях кліматизаційного обладнання. Тепер вони від’єднали вкритий памороззю скафандр од кільця, за яке кріпився шолом, і розпороли вподовж - аж до великих черевиків.

Із спорохнявілого ганчір’я видобули спіральні труби й частини розбитих кисневих змійовиків, уважно оглянули кожну дрібницю під лупою. А наостанок Б’єла вліз з ліхтариком у руках до циліндричного кріотенера.

Щоб полегшити його завдання, маніпулятор розрізав броню й широко її розсунув. Скафандр тріснув у місцях спайок там, де рукава з’єднувалися з оболонкою корпусу. Це сталося через те, що діглатор деформувався під тиском Бірнамського льодовика, який увесь час розростався і сповзав на велетохід, або через раптову вітрифікацію. Якщо вміщена сюди людина мала при собі особисті речі, вони могли вилетіти крізь розриви скафандра й разом із струменями застигаючого азоту та крові потрапити до контейнера - в момент, коли на його відкритий перед цим отвір спадало вистрелене згори забрало, ковпак зі спеціальної сталі, на віки ув’язнюючи того, хто гинув у скафандрі.

Щоб стягти ковпак із контейнера, довелося скористатись гідравлічними лещатами, бо маніпулятор виявився заслабкий. Обидва фізики й лікар відступили на кілька кроків од платформи, й коли ковпак, подібний до головки величезного гарматного снаряду, здригнувся й почав сповзати з верхньої частини контейнера, з-під ванадієвих лещат полетіли великі уламки броні.

Люди мовчки чекали кінця операції. І лише коли чорні, мов шлак, перепалені уламки перестали сипатись, а стягнутий з кріотенера дзвін відкрив своє порожнє нутро, Лакатос підняв його під склепіння чотириважелевим маніпулятором, а Б’єла зібрався ще раз обстежити контейнер. Та всі мимоволі застигли, бо, розпадаючись уздовж зварки, металеві плити затремтіли й повільно зсунулись на платформу, ніби повторюючи вже пережиту колись агонію.

Обценьки з дистанційним управлінням перенесли важкий ковпак в інший кінець залу і там опустили його, ніби половинку порожньої бомби, так обережно, що він і не дзенькнув.

Б’єла підійшов до розтерзаного контейнера. Всередині, ніби спалене листя, темніла зотліла внутрішня прокладка. Лакатос дивився через плече Б’єли. Він непогано знав історію вітрифікаторів. За часів Роембдена і Грааля у верхню частину вітрифікаторів закладали вибухові заряди, щоб процес проходив якнайшвидше. Вітрифікований спершу мав скинути шолом, але залишатися при цьому у скафандрі. Для того, щоб череп не тріснув од удару, на устілці ковпака надувалися подушки. Вони рвалися й огортали заморожуваному голову, а в рот йому встромлявся конус, крізь який впорскувався рідкий азот. При цьому, як правило, виламувалися зуби і навіть щелепи. Найважливіше було перетяти всі зв’язки з мозком водночас, а отже й з основою черепа, що над піднебінням. При такій операції тодішня медицина не могла уникнути травм.

Фізики обережно віддирали шари прокладки, аж поки оголили металеве дно кріотенера. Серед спопелілих клаптів вони натрапили на якийсь предмет, він був зім’ятий, але зберіг форму маленької книжечки з обсмаленими ріжечками. Напівобвуглений предмет був такий крихкий, що від доторку розсипався б на попіл, отож вони поклали його під скляний ковпак, боячись пошкодити своїм подихом.

- Схожий на торбинку. Може, навіть з натуральної шкіри. Гаманець? Тоді люди носили при собі такі речі. А документи робили найчастіше з целюлози, переробленої на папір.

- Були й з пластикових полімерів, - докинув Герберт.

- Так, на вигляд не вельми приваблива штука, - відказав фізик. - Целюлоза не витриваліша за старі пластики. Як воно могло потрапити аж сюди?

- Це неважко уявити. - Лакатос наблизив одну до одної свої долоні. - Коли стики з’єдналися, нижній дзвін підскочив йому від ніг до грудей, а верхня частина вітрифікатора, вистрелена одночасно з нижньою, накрила її. Заряд не такий сильний, щоб розчавити людину. Азот заповнив скафандр так, що той тріснув під пахвами, і повітря, що витискалося крізь щілини, могло здерти з нього ввесь одяг.. Вибухова хвиля від розірваних гранат не раз отак оголювала солдатів.

- Що ми з цим робитимемо?

Герберт спостерігав за фізиками, які спершу наповнили скляний ковпак фіксуючою рідиною, тоді вийняли виливок, в якому чорнів плескатий клаптик, схожий на комаху, застиглу в бурштині, й узялися до аналізів. Виявили хімікати, які застосовували колись при друкуванні банкнотів, органічні сполуки, характерні для натуральної шкіри, дубленої й фарбованої, а також незначні сліди срібла. Певно, то були рештки фотознімків, бо в ті часи для цього використовували солі срібла.

Змінюючи силу променів, закріпивши вийнятий з виливка клаптик, фізики зрештою дістали заплутаний палімпсест - щось на зразок безладно набраних літер і маленьких кружечків, можливо, печаток. Хроматограф відділив сліди друку від чорнила письма, бо, на щастя, чорнило мало мінеральні домішки. Все інше зробили фільтри мікротомографа.

Результати виявилися досить скромними. По суті, вони знайшли посвідчення особи, проте імені прочитати не зуміли, з прізвища лишилась тільки перша літера “П”. Це. прізвище могло мати від п’яти аж до восьми літер. На “П” починалися прізвища двох людей, з яких вони мали оживити одного.

На моніторах відтворили спінограми усіх тих, хто спочивав тепер у рідкому гелії. Це просвічування на всіх рівнях було набагато точніше за рентген і дало змогу визначити вік жертв із точністю від одного до десяти років за допомогою дослідження кісткової тканини, суглобів і кровоносних судин, бо за життя цих людей медицина ще не вміла гальмувати процеси, які звалися склерозом.

Обидва придатні до реанімації чоловіка мали подібну будову тіла, обидва потребували пластичної операції обличчя, а відкладення солей на ребрах і ледь помітне завапнення аорти свідчили про те, що скоріш за все їм було від тридцяти до сорока років. За біографіями, в яких містилися й історії хвороб, жоден з двох кандидатів на оживлення не переніс операцій, які лишили б на тілі рубці. Лікарі про це знали, але покладалися на фізиків: просвічування використовувало магнітний резонанс атомних ядер в організмі. Фізики лише похитали головами: ядра сталих елементів і справді добре зберігаються, але при цьому не мають віку. Інша річ коли б мати справу з ізотопами. Отож фізики знову зайшли в глухий кут. Обидва загиблих колись отримали по 100-200 ремів опромінення.

Оглядати в різних площинах внутрішні органи - заняття абстрактне. А ось картина чорних трупів, умерзлих в азотний лід, особливо вигляд їхніх розчавлених облич був такий, що Герберт хотів уберегти фізиків від цього видовища. В обох загиблих були неушкоджені очні яблука, і це завдавало медикам додаткових клопотів, бо сліпота одного із загиблих, безумовно б вирішила справу на користь того, хто не втратив зір. Коли фізики пішли, Терна сів на платформу з розрізаним кріотенером і сидів, не озиваючись, аж поки не почув Герберта.

- Ну то як? - спитав він. - Котрого?

- Можна ще проконсультуватися з Хрусом... - невпевнено промовив Терна.

- Навіщо?

Терна підвівся, вдарив по клавіатурі, й екран слухняно показав два ряди зелених цифр і одну червону праворуч. Вона застережливо блимала. Терна вимкнув машину, наче не міг витримати цього миготіння. Він знову хотів торкнутися клавіш, але Герберт обійняв його і затримав простягнену руку:

- Годі. Це нічого не дасть.

Молодший колега глянув йому в очі.

- Може, порадитися з... - почав він, але не доказав.

- Не варт. Ніхто нам не допоможе. Хрус...

- Я мав на увазі не Хруса.

- Знаю. Я хотів сказати, що формально рішення прийматиме Хрус, якщо ми звернемось до нього. Буде змушений, як головний лікар, але це жалюгідне хитрування. Зрештою, ти помітив, як він щез. Не будемо зволікати. За годину... вже менше, Гаргнер зменшить швидкість. - Герберт відпустив Терну і натиснув на контакти швидкої допомоги реанімаційного залу.

- Померлих немає, - сказав він. - Ці померлі просто не існують, так ніби ніколи й не народжувалися. Ми нікого не вб’ємо. Лише відновимо одне життя. Подивися на це з такого боку.

- Чудово, - відказав Терна, блиснувши очима. - Ти мудро говориш. Я згоден з тобою, але вибиратимеш ти.

Біла змія, обвита навколо келиха, заблищала на стінному табло. То був сигнал готовності.

- Згода, - мовив Герберт. - За однієї умови. Це лишиться поміж нами і ніхто не довідається, що тут відбулося. Насамперед ВІН. Розумієш?

- Розумію.

- Добре подумай. Після операції всі останки полетять за борт. Я зітру всі дані у голотеці. Але ти і я знатимемо, мусимо знати, бо стерти власної пам’яті не зможемо. Чи зможеш ти забути?

- Ні

- А мовчати?

- Так.

- Хоч би хто питав?

- Так.

- До кінця?

Терна завагався.

- Послухай... але ж усі знають - ти сам сказав на нараді, що маємо право на вибір...

- Я був змушений це зробити, Хрус знав, що й до чого. Але після знищення даних ми збрешемо, що цей чоловік мав об’єктивні переваги, які ми виявили тут, оце тепер.

Терна кивнув головою:

- Я згоден.

- Ми складемо протокол. Напишемо його разом. Нам доведеться сфальсифікувати два положення. Ти підпишеш?

- Так. Разом із тобою.

Герберт відкрив стінну шафу. В ній висіли сріблясті комбінезони з білими черевиками і скляними масками для обличчя. Він витяг свій комбінезон і почав одягатись. Терна зробив те саме. Посеред круглого залу розсунулися двері ліфта, який світився зсередини. Двері замкнулися, ліфт поїхав донизу, у спорожнілому залі світло трохи пригасло, лише над сяючими точками табло блищала змія Ескулапа.

ЖЕРТВА АВАРІЇ

Він повернувся до тями сліпий і безтілий. Перші думки складалися не зі слів. Почуття були невиразно-заплутані. Він кудись відпливав, провалювався й знову виринав. Лише згодом, віднайшовши внутрішню мову, спромігся на запитання самому собі: що мене налякало? Що це за темрява? Що це означає?

А коли здолав цей крок, то зміг подумати: хто я? Що зі мною сталось? Хотів поворухнутися, щоб відчути власні руки, ноги, торс, уже знаючи, що має тіло чи принаймні повинен його мати. Однак нічого його не слухалось і він не зміг поворухнути й пальцем.

Він не знав, чи його очі розплющені. Не відчував ані повік, ані блимання, напружував усі сили, щоб розплющити очі, й, здається, це йому пощастило зробити. Проте він не побачив нічого, окрім тієї ж темряви, що й досі.

Ці спроби, що вимагали напруження всіх сил, знову повернули його до питання: хто ж я? Людина? Це видалося сенсаційним відкриттям. Певно, він приходив до Тями, бо відразу по тому внутрішньо усміхнувся: хіба то досягнення, отака відповідь?

Слова поверталися поволі, невідомо звідки, спершу розрізнені, без ладу, так ніби виловлював їх, як рибок з невідомої глибини: існую; я існую. Не знаю, де. Не знаю, чому не відчуваю свого тіла.

Тоді почав відчувати своє обличчя, губи, здається, ніс. Міг навіть поворушити ніздрями, хоча це вимагало величезного напруження волі. Витріщав очні яблука і, завдяки логічному міркуванню, - а воно поволі поверталося до нього, - зміг прийти до висновку: або я осліп, або тут цілковита темрява. Темрява асоціювалася з ніччю, а ніч з великим простором, повним чистого й холодного повітря, а відтак - з диханням. Чи я дихаю? - спитав він себе і вслухавсь у морок, такий схожий на небуття і такий від нього відмінний. Йому видавалося, ніби він дихає, але не так, як завжди. Він не ворушив ребрами, животом, спочивав у незрозумілому, ніби підвішеному стані, а повітря входило в нього саме і саме без будь-яких зусиль виходило. Інакше дихати він не вмів.

Мав уже обличчя, легені, ніздрі, губи. Мав очі, але вони нічого не бачили. Вирішив стиснути кулаки. Добре пам’ятав, що в нього були руки і як їх стискати. Стиснув пальці-.й не відчув нічого. І тоді його посів переляк, уже цілком свідомий, бо в голові майнуло: певно, це параліч. Або ж я втратив руки й, напевно, ноги.

Ні, це видавалося неймовірним: адже він мав легені, це точно, чому ж не відчував свого тіла? У його морок і переляк нараз увійшли розмірені, далекі, глухі поштовхи. Серце? Воно билося! Як перша звістка ззовні долинули голоси. Слух повернувсь раптово, щоправда, звуки були приглушені. Він усвідомлював - розмовляє двоє людей, бо розрізняв два голоси, - однак не розумів, що вони говорять. Мова була знайома, тільки слова якісь невиразні, - немов предмети, на які дивишся крізь запітніле скло або крізь туман.

Він зосередився, й слух загострився; і дивна річ - саме завдяки слухові він вирвався за межі замкненої свідомості. Відтак опинився в якомусь просторі, де був низ, верх і боки. Він ще встиг збагнути, що означає тяжіння, а далі знову зосередивсь на голосах. Голоси були чоловічі, один вищий і тихіший, другий - низький, баритон, і ця людина говорила зовсім близько.

Хто знає, може, він зміг би озватися до тих двох, якби зробив зусилля. Однак спершу хотів послухати - не тільки з цікавості, а через те, що то була розкіш - так добре чути і щораз краще розуміти мову.

- Я б його ще потримав у гелії. - Це був знову той баритон, він міг належати високому кремезному чоловікові.

- А я ні, - почувсь у відповідь віддалений і молодший голос, тенор.

- Чому? Це не зашкодить.

- Подивись на його мозок. Ні, не calcarina. Правий temporalis. Бачиш? Він уже чує нас.

- Амплітуда надто мала, сумніваюсь, чи він розуміє.

- Уже діють обидві лобові половинки. Власне, це норма.

- Бачу.

- Вчора альфи ще майже не було.

- Через ґіпотермування. Це нормально. Розуміє він нас чи ні - азоту все ще забагато. Додам трохи гелію. Довга пауза і м’які кроки.

- Зажди, поглянь... - Це був баритон.

- Прокинувсь... але що...

Решти він не розчув, бо ті заговорили пошепки. Думка вже працювала чітко.

Хто це говорить? Лікарі. Я потрапив у аварію? Де? Хто я? В голові зринало щораз більше запитань, але ті й далі шепотілися.

- Добре, фронтальні бездоганні... але з thalamus не дуже...Ввімкни нижче... не можу розрізнити. Підключи Ескулапа. Або краще медикома... Так. Відрегулюй зображення. Як там спинний мозок?

- Майже на нулі. Це дивно.

- Скоріше дивно те, що не зовсім на нулі. Покажи дихальний центр... гм...

- Стимулювати?

- Ні, не варто. Він ще надихається сам. Так спокійніше. Щось коротко дзенькнуло.

- Він не бачить, - вражено сказав молодий голос.

- Дев’ятка в нього вже в нормі. А чи бачить що-небудь, зараз ми подивимось...

У цілковитій тиші почувся металевий брязкіт. Водночас у морок увійшов бляклий сіренький відблиск.

- Ага! - радісно вигукнув баритон. - Це було тільки на синапсах. Зіниці реагували вже протягом тижня. Зрештою, - додав він тихіше, - він не зможе...

Нерозбірливе шепотіння.

- Агнозія?

- Та що ти! Було б добре, якби... Дивись на вищі складові...

- Пам’ять відновлюється?

- Не знаю, не можу сказати напевно. Що з кров’ю?

- У нормі.

- Серце?

- Сорок п’ять.

- Тиск?

- Сто десять. Може, вже відключити?

- Краще не ризикувати. Почекай! Малий імпульс у спинному мозку...

Він відчув, як у ньому щось здригнулося.

- Повертається тонус м’язів, бачиш?

- Я не можу дивитись одночасно на міограми і на мозок. Рухається?

- Руками... незграбно.

- А тепер? Стеж за обличчям. Кліпає?

- Розплющив очі. Бачить?

- Іще ні. На скільки реагують зіниці?

- На чотири люкси. Перемикаю на шість. Бачить?

- Ні. Тобто відчуває світло. Це реакція таламічна. Нехай медиком поправить електроди і дасть струм. О, чудово...

Крізь туман він побачив над собою щось блідо-рожеве і сяюче. Водночас почув голос, що затинався від хвилювання:

- Ти врятований. Будеш здоровий. Не намагайся говорити. Якщо зрозумів мене, двічі заплющ очі. Двічі.

Він двічі кліпнув.

- Чудово. Я говоритиму з тобою. Якщо чогось не зрозумієш - кліпни один раз.

Він дуже старався збагнути це бліде й рожеве, але марно.

- Намагається роздивитися тебе, - долинув тенор. Як він здогадався?

- Побачиш і мене, і все, - мовив поволі баритон. - Мусиш бути терплячий. Розумієш мене?

Він підтакнув повіками. Хотів озватися, але в ньому тільки щось захрипіло.

- Ні, ні, - спинив його той самий голос. - Розмовляти зарано. Не можеш говорити, бо дихаєш через трубку. Власне, й дихаєш не сам - це ми дихаємо за тебе. Розумієш? Чудово. Тепер спи. Коли прокинешся і відпочинеш, побалакаємо. Тоді й довідаєшся про все, а зараз... Вікторе, приспи його потроху... гарних тобі снів...

Він перестав бачити - йому здавалося, ніби світло згасло в ньому, а не над ним. Не хотів засинати - радше схопився б на ноги. Але вже й ота темрява, що була в ньому, розпливлася й зникла. Він бачив багато снів, дивних, гарних і таких, які не можна ні запам’ятати, ні переказати. Бував багатьма людьми воднораз і переживав усі їхні почуття. Відходив кудись далеко й повертався. Бачив людей, пізнавав їхні обличчя, але не міг пригадати, хто то.

Часом у нього лишався тільки зір, нічим не обмежений, сповнений невидимого сонця. Йому здавалося, що в цих снах і в безоднях між ними проминають віки.

Нараз він прокинувся. Водночас із свідомістю відчув своє тіло. Лежав навзнак, сповитий якимсь пухнастим, м’яким матеріалом. Він напружив спинні м’язи, й стегнами пройшов нервовий дрож. Над ним була блідо-зелена пласка стеля, поруч блищали якісь дроти і склянки, але він не міг ворухнути головою - щось її тримало. Узголів’я було м’яке, але охоплювало голову аж по скроні й еластичне стискувало її.

Очима він поводив вільно. За прозорою стіною видніли апарати, на самому краю поля зору мигтіли вогники; певно, вони якось стосувалися його, бо коли він глибше вдихав повітря, - так, що аж розпирало груди, - вогники також спалахували яскравіше. А там, куди він уже не міг сягнути зором, рожевіло щось, коливаючись в одноманітному ритмі, -то був ритм його серця.

Він уже не мав сумніву: так, він у лікарні. Отож, нещасливий випадок. Який і де? Він зводив брови, чекав, що пояснення вирине з глибин пам’яті. Дарма. Тоді завмер, заплющив очі й сконцентрував волю на цьому питанні, але відповідь не надходила. Те, що міг би вільно рухати ногами, руками, пальцями, якби не сповиток, більше не задовольняло його. Він спробував кахикнути, водив язиком по внутрішній поверхні зубів. Врешті почув свій власний голос:

- Я... Я!..

Голос належав справді йому, але він не знав, хто він сам і не розумів, як це може бути. Спробував вивільнитись із сповитка, кілька разів напруживши м’язи. Тоді його огорнула якась важка, дивна, несподівана сонливість, і він знову погас у собі, немов догоряючий вогник лампи.

Він не лічив дні. Цикл життя на кораблі був поділений умовно, в звичний спосіб -земний. Удень на всіх палубах, у коридорах і тунельних переходах між сегментами горіло яскраве світло. О десятій воно починало сутеніти - золотава білина линула зі стелі й стін, поволі блякла, впродовж якоїсь години скрізь панувала блакитна півтемрява, аж поки яскраве освітлення зовсім згасало, й тільки лампочки, що тяглися посередині склепіння, показували дорогу самотньому перехожому.

Цю пору він любив найбільше. Міг вивчати “Еврідіку” й удень-усі приміщення були доступні, його запевняли, що він нікому не заважає, авжеж, може ходити, де хоче, розпитувати про все що заманеться. Однак він надавав перевагу нічним прогулянкам.

Збадьорений ранковим заняттям у спортзалі, йшов до школи. Він сам це так назвав. Сідав перед Мемнором і починав відновлювати пам’ять грою картин і слів, які викликали різні асоціації, а водночас навчався того, що було зовсім новим і незнайомим. Перед машиною, безмежно терплячою, неспроможною виявляти ні подиву, ні зверхності, він не почував себе неповноцінним. Якщо чогось не вловлював, Мемнор удавався до образів, простих схем, уміло застосовував дидактичні прийоми, використовуючи архіви інших машин корабля. Голотека містила в архівному відділі десятки тисяч касет, але то не були плівки-фотографії - вони не нагадували давніх знімків, бо кожна викликана картина ставала реальним оточенням, а кожне слово на мить оживало. Якби він хотів, то міг би побувати всередині зображених голограмою пірамід, готичних соборів, замків Луари, на супутниках Марса, у містах і лісах, однак, якщо він і робив це, то не з цікавості, а через те, що ці видива становили важливу частину лікувальної терапії. Лікарі намагалися поводитися з ним як із членом екіпажу, а не пацієнтом. У нього навіть склалося враження, ніби вони трохи уникають його, бажають підкреслити, що він нічим не відрізняється од інших людей.

До нього повернулася зорова пам’ять разом із життєвим досвідом, умінням астронавта й водія велетоходів. Щоправда, космічні кораблі змінилися не менше, ніж суходільні машини, і він був проти цих людей мов моряк з епохи вітрильників, який потрапив в еру пасажирських трансокеанських велетнів. Ці прогалини неважко було заповнити. Застарілі відомості він оновлював. Однак щораз болючіше усвідомлював утрату найбільшу і, може, безповоротну. Не міг воскресити в пам’яті жодного імені й прізвища, навіть свого власного. Його пам’ять ніби поділилася навпіл. Те, що пережив колись, повернулося до нього зблякле, хоча й докладне, в усіх деталях, як часом давня дитяча іграшка, знайдена на горищі батьківського дому, повертає не лише спогади, а й емоційну атмосферу минулих подій.

Якось у лабораторії фізиків паруюча рідина з дистилятора, гіркуватим чадом торкнувшись ніздрів, в одну мить викликала щось більше, ніж просто картину. То була ілюзія присутності - чітка й виразна - на зручному посадочному полі. Була ніч, він стояв під ще не охололими соплами своєї щойно врятованої ракети, відчував той самий сморід нітродиму і був щасливий, хоча тоді не розумів цього, а осягнув аж тепер, у спогаді. Пацієнт не розповів про це докторові Герберту, хоча, власне, мав би, бо той вимагав щоразу приходити до нього в таких випадках. Кожен такий спалах пам’яті - це ніби шматочок, розчищений серед завалів. Отож слід пробиватися крізь такі отвори, щоб з часом очистити всі засипані стежки у мозку. І то не з міркувань психотерапії, а щоб за допомогою відтвореної пам’яті відшукати самого себе.

Порада була слушна, раціональна, однак пацієнт приховав від лікаря цю подію. Стриманість, безперечно, належала до основних рис його характеру. Він ніколи не був схильний до звірянь - та ще таких інтимних. Зрештою сказав собі, що коли пригадає, хто він такий, то не за допомогою нюху, як пес. Розумів, що це дурість, і хоча й на думці не мав ставитися до лікарів зверхньо, але рішення свого не змінив.

Герберт швидко все зрозумів. Дав пацієнтові слово честі, що розмови з Мемнором не записуються і що самому можна стерти з пам’яті механічного педагога зміст кожної бесіди. Пацієнт так і робив. Від машини таємниць не мав. Мемнор допомагав йому відтворити безліч спогадів, однак імен і прізвищ пацієнт пригадати так і не зміг. І свого власного теж. Врешті спитав про це у свого співрозмовника навпростець.

Той довго мовчав. Відновлення пам’яті, яке називали тренуванням, відбувалося в досить дивно обладнаній каюті. Там стояли старомодні меблі, справжні музейні експонати, виконані мало не в барокковому стилі, позолочені крісельця з гнутими ніжками, кожну стіну оздоблювали картини старих голландців. їх він сам назвав серед улюблених, і згодом вони з’явилися в каюті, ніби прийшли йому на допомогу.

Картини змінювалися кілька разів. Полотно, оправлене в різьблену раму, зовсім не було полотном, хоча достеменно відтворювало фактуру тканини й мазки олійної фарби. Мемнор пояснив, як з’являються ці довершені копії. Машинний дидактик був невидимий для учня. Отож аби пацієнт не розмовляв з порожнечею, не говорив до мікрофона чи до стіни, перед його очима було погруддя Сократа, знайоме йому ще з хрестоматії давньогрецької літератури. А може, філософії. Погруддя з кудлатою головою здавалося вирізьбленим з каменю, проте часом Сократ блимав і ворушив губами. Учневі його гримаси були неприємні - здавалися несмаком, та, не маючи іншого виходу, він мусив терпіти. До того ж не хотілося взайве турбувати Герберта. Згодом пацієнт звик до Сократа й, лише бажаючи почути неприємну правду, ходив перед ментором і говорив до нього, не дивлячись йому в обличчя, ніби розмовляв сам із собою. Зараз псевдо-Сократ, здавалося, вагався, ніби не міг знайти відповіді на складне питання.

- Відповім тобі, може, не так, як ти хочеш. Людині не варто знати геть усе про свій тілесний і духовний механізм. Цілковите пізнання - то межа людських можливостей, і людина сприймає це то важче, що менше звикла коритися будь-яким обмеженням. Це по-перше. По-друге, імена зберігаються інакше, ніж усі інші поняття, втілені у слова. Чому? Бо імена не складають жодної цільної системи. Адже вони суто умовні. Кожна людина якось називається, проте вона могла б називатися цілком інакше і бути при цьому тією ж самою. Власні імена залежать від випадку і даються батьками. Тут немає закономірності. Коли дозволиш зробити невеличке філософське узагальнення, я поясню тобі, що .існують лише певні речі і зв’язки між ними. Бути людиною - це те саме, що бути певною річчю, незалежно, жива вона чи ні. Бути братом чи сином - це вже певна інформація про родинні зв’язки. Досліджуючи немовля всіма приступними методами, виявивши в ньому все, дійдеш до його спадкового коду, але імені не дізнаєшся ніколи. Світ можна пізнати. Натомість до імені можна лише звикнути. У звичайному житті цієї різниці майже не відчуваєш. Однак той, хто двічі прийшов на світ, відчуває це на собі. Не виключено, що ти згадаєш, як тебе звати. Це може статися щомиті. А може не статися взагалі. Отож, я порадив би тобі прибрати тимчасове ім’я. В цьому не буде нічого нечесного чи фальшивого. Ти опинишся в ситуації власних батьків, які стояли над твоєю колискою. Вони також не знали перед тим як побратися, яке ім’я тобі дадуть. Назвавши тебе, через багато років і припустити не могли б, що ти міг би мати якесь інше ім’я, вроджене, справжнє, не те, що вони тобі дали.

- Ти говориш скорше як Піфія, - відказав пацієнт, силкуючись приховати, що був прикро вражений словами про свою смерть.

Не розумів, чому він так реагує на добре знаний факт. Власне, мав би відчувати незмірне щастя воскреслого з мертвих.

- Мене хвилює не ім’я. Знаю, моє прізвище починалося на П. Воно мало від чотирьох до шести літер. Парвіс або Піркс. Знаю, що решту загиблих врятувати не пощастило. Було б краще, якби мені не показували того списку.

- Ми сподівалися, що ти впізнаєш...

- Не можу обирати наосліп. Я вже казав тобі про це.

- Знаю і розумію твої почуття. Ти належиш до людей, які звертають мало уваги на самих себе. Певно, ти був таким завжди. Не хочеш обирати?

- Ні.

- А якщо тобі дадуть нове ім’я?

- Ні.

- То що ж ти збираєшся робити?

- Не знаю.

Можливо, пацієнт почув би ще якісь умовляння й поради, але вперше, одколи відвідував цей кабінет, він скористався своїм правом і стер зміст усіх розмов із машиною. Та ніби й цього йому було замало, торкнувся кнопки й одним порухом руки послав у небуття погруддя грецького мудреця. І відчув зловтіху, безглузду, але гостру - так ніби вбив, не вбиваючи, того, перед ким був надто відвертим. За те, що той, бувши Ніким, так розсудливо й безапеляційно повчав його й бачив його безпорадність. То був жалюгідний замінник аргументу, і пацієнт одразу ж пожалкував про безглуздий вчинок: нізащо занапастив безневинний апарат.

Однак, коли розібратися, то він хотів не стільки бути в світі, скільки відчувати світ у собі. Тому вгамував гнів і сором і постарався якомога швидше забути свої гризоти, взявшись за справи важливіші від власного минулого.

А вчитися було чого. Остання найбільша програма пошуку позаземних цивілізацій, що звалася ЦИКЛОПОМ, після кількох років роботи скінчилась нічим. Такої думки були ті, хто, слухаючи далекі зірки, сподівалися почути зрозумілі сигнали. Загадка Мовчазного Всесвіту, Silentium Universi, переросла у виклик, кинутий земній науці. Крайній оптимізм жменьки астрофізиків на межі XX століття, захопивши тисячі представників інших наук, так само, як і дилетантів, обернувся на свою протилежність. Мільярди, вкладені в будівництво радіотелескопів, покликаних фільтрувати випромінювання мільйонів зірок і галактик, дали, щоправда, певну користь. Були зроблені нові відкриття, проте жодне з них не принесло сподіваного відгомону “Іншого Розуму”.

Телескопи, розміщені на орбітах, у міжзоряному просторі, вакуумі, дійсно кілька разів прийняли струмені якихось хвиль. Хвилі були такі несхожі на звичайні, що збудили згасаючі надії. Можливо, це й були сигнали позаземних цивілізацій, але прийом тривав недовго. Можливо, навколосонячний простір пронизали, мов голки, послання, звернені до якихось далеких адресатів. Запис намагались розшифрувати, але марно. Сигналізаційної сутності цих імпульсів не пощастило визначити. Та й традиційна обережність примусила науковців визнати ці явища плодом зоряної матерії - випромінюванням наджорсткої радіації, випадково скупченої так званими гравітаційними лінзами у форми вузьких пасом чи голок.

Основне правило дослідників Космосу вимагало кваліфікувати природним феноменом усе, що не виявляло явно штучного походження. Астрофізика так просунулася уперед, що в неї було досить гіпотез, які точно “пояснювали” кожне прийняте випромінення - незалежно від того, якого воно походження. Складалася досить парадоксальна ситуація: що більшою кількістю теорій оперувала астрофізика, то важче було виявити справжню сигналізацію. Наприкінці XX сторіччя прибічники програми ЦИКЛОП склали великий каталог критеріїв, за якими слід було розрізняти те, що Природа може спородити й що їй неприступне. Було б “космічним дивом”, якби листя, опавши з дерева, уклалося в літери, слова й речення, яке мало б сенс, або камінці, викинуті річкою на берег, утворили б правильні кола чи трикутники Евкліда.

Отож земні вчені створили низку непорушних заповідей, що їх мали дотримуватись будь-які відправники позаземних сигналів. Чи не половина цих правил була перекреслена на початку двадцять першого сторіччя. Не тільки пульсари та гравітаційні лінзи, не тільки мазери газових зоряних хмар чи величезні маси галактичного центру вводили в оману спостерігачів регулярністю, повторенням, особливим порядком різноманітних імпульсів. На місце анульованих “вимог до відправника” одразу ж було запроваджено нові, аби і вони невдовзі були відкинуті.

Звідси прийшов песимізм - нічого немає поза Землею не тільки в межах Молочного Шляху, а й у міріадах інших спіральних галактик. Подальший розвиток астрономічної науки до песимізму додав скепсис. Різні властивості космічної енергії й матерії, які утворили поняття Antropic Principle, - тісного зв’язку між тим, який є Всесвіт, і тим, яке є життя, - здавались просто незаперечними. В Космосі, де були люди, належало чекати народження життя і поза Землею. Отож час від часу виникали різні гіпотези, які намагалися погодити життєдайність Космосу з його мовчанням. Життя виникає на безлічі планет, однак розумні істоти народжуються лише за виняткового поєднання випадкових збігів.

Життя виникає не часто і розвивається здебільшого в небілкових формах - кремній, наприклад, показав багатство зв’язків, що дорівнює багатоманітністю сполук вуглецю - цьому атомному замку білків; еволюція, що започаткувалася як силіконова, не сумісна із сферою Розуму або ж створює такі форми життя, що не мають нічого спільного із людським способом мислення, - так запевняли одні.

Гетероморфний спалах Розуму не може виникати лише на короткий час. Навпаки, життя розвивається протягом мільярдів років й існує, позбавлене будь-якого мислення. Коли ж через сто або двісті тисяч років сформуються вищі організми, тоді неминуче починається технологічний вибух. Він не лише прискорює й удосконалює звички володіння силами Природи. Цей вибух розкидає цивілізацію навсібіч, вона розвивається у протилежних напрямках і тому порозумітися через спільність мислення не має змоги. Такої спільноти не існує взагалі.

Це антропоцентричний забобон, який дістався нам у спадок від найдавніших вірувань та міфів. Різновидів інтелекту може бути дуже багато, і саме через те, що їх безліч, небо не озивається до нас.

Нічого подібного, - заперечували прибічники інших гіпотез. Загадка набагато простіша. Еволюція життя, якщо вже вона породить Розум, чинить це серією одноразових випадковостей. Цей Розум може бути знищений у сповитку будь-яким зоряним вторгненням. Космічні вторгнення завжди сліпі й стихійні - хіба ж не довела палеонтологія за допомогою галактографії, цієї археології Молочного Шляху, скільки жертв - останків мезозойських плазунів - потрібно було для появи ссавців. А завдяки якому сплетінню випадковостей сформувалося генеалогічне дерево людини! Незважаючи на це, Розум може визріти серед трильйонів сонць. Може стати на шлях земного типу розвитку, хоча буває й так, що цей виграш у зоряній лотереї через одну-дві тисячі років обертається катастрофою, бо технологія є простором для небезпечних пасток, і той, хто у них потрапить - найімовірніше загине.

Однак Мислячі істоти здатні помітити цю небезпеку тільки тоді, коли вже буває запізно уникнути її. Позбувшись релігійних вірувань, подолавши їхні пізніші звироднілі різновиди, такі як ідеології, котрі знаджували людей здійсненням тимчасових, скороминущих бажань, цивілізації силкуються загальмувати свій розгін, але це вже неможливо. Навіть там, де їх не роздирають ніякі внутрішні антагонізми.

Воскреслий астронавт мав багато часу на роздуми, міг ставити різні запитання й вислуховувати відповіді. Від думок про себе й світ - на Землі подібні роздуми звалися філософією, - Мислячі істоти переходять до дій, які щоразу переконують їх: немає нічого певнішого й невідворотнішого за смерть. Власне, смерті вони й завдячують своєю появою, бо без неї не відбувалася б мільярднолітня мінливість видів, які формувалися і гинули. Мислячих істот породила безліч смертей архейської ери, ери палеозойської, всіх наступних геологічних епох, і разом зі своїм Розумом вони отримують гарантію неминучої загибелі.

Невдовзі, всього через кілька століть після цього діагнозу, Мислячі істоти відчули на собі материнські методи Натури, котра є настільки ж підступною, як і марнотратною технологією процесів, які відбуваються самі по собі і які застосовує Природа, аби надати поле діяльності наступним формам життя. Така технологія викликає подив, поки лишається неосягненою для тих, хто її відкрив. Однак і це не триває довго. Обікравши рослини, тварин, власні тіла, розкривши їхні секрети, змінюючи середовище, тобто себе, істоти Розумні не вдовольняються і цією всевладністю. Вони виходять у Космос - і лише для того, щоб врешті переконатися, який він їм чужий і як нещадно тяжіє над ними тавро тваринного походження.

Перемігши й цю відчуженість, вони стають єдиним прастарим біологічним реліктом усередині ними ж самими збудованої техносфери. Разом із давніми злиднями, голодом, епідеміями, безліччю старечих недугів у них з’явилася можливість звільнитися від смертних тіл. Цей шанс виник спершу як фантасмагоричне, неймовірно далеке роздоріжжя, можливість вибору.

Воскреслий астронавт знехотя брав до уваги подібні загальні місця, що відгонили досить понурим пафосом і якоюсь технократською есхатологією. Хотів збагнути мету цієї експедиції, якщо вже став її мимовільним учасником. Допомогла йому написана не так давно праця з екзобіології, в якій він знайшов діаграму Ортеги і Нейссла. Ця діаграма показувала еволюцію психозоїків у Космосі, її основний напрям і розгалуження. Початок того напряму припадав на ранній технологічний вік. У часовому вимірі він недовгий: від нього не утворюються жодні відгалуження впродовж тисячі років між етапом знарядь механістичних й інформативних. У наступному тисячолітті інформатика схрещується з біологією, творячи плин біологічного прискорення. На цій фазі діагностична вартість кривої графіка переходить у прогностичну і слабшає. Форму основного напряму визначили факти й теорії, його розмах випадковий уже тільки в самих теоріях; щоправда, ці теорії спираються на інші, досить вірогідні. Критичним роздоріжжям основного напрямку є час, коли конструкторський талант Мислячих істот змагається із життєспроможною потенцією Природи.

Передбачити, в якому напрямі розвиватиметься кожна окрема цивілізація, неможливо: це зумовлюється самим характером того роздоріжжя. Певна частина цивілізації може йти в основному напрямі через сильне обмеження хоча й досяжної, проте не здійсненої автоеволюції. Випадок граничного біоконсерватизму в такому разі стає вирішальним законом, забороною з пенітенціарною санкцією, якій неухильно підкоряються функціональні спроможності, перейняті від Природи. Виникає техніка, призначена для порятунку середовища: їй належить не травмуючи пристосувати техносферу до біосфери.

Це завдання може бути виконане, хоча й необов’язково; в той час цивілізація демографічне коливається у саморуйнівній серії криз. Може занепадати і відновлюватись безліч разів, платячи за цю самогубну інерцію мільярдами жертв. Встановлення міжзоряних контактів у такий час належить до найважливіших завдань.

Консерватори, прибічники основного напряму розвитку цивілізації, мовчать: для них це очевидно. Біотично неконсервативних рішень існує багато. Прийняті рішення здебільшого невідворотні. Звідси великий розмах старих психозоїків. Ортега, Нейссл і Амікар запровадили поняття “вікна контакту”. Це проміжок часу, в якому Мислячі істоти ВЖЕ стоять високо в своїх практичних знаннях, однак ЩЕ не взялися до перетворення даної їм від природи Розумності - відповідника людського мозку. “Вікно контакту” є космічною миттю.

Від скіпки до гасової лампи минуло 16000 років, од лампи до лазера - сто. Час нагромадження інформації для кроку “скіпка - лазер” подібний до часу для кроку, що відділяє відкриття спадкового коду од його впровадження в післяатом ну промисловість. Накопичення знань у фазі “вікна контакту” експотенціальні, а на її межі - гіперболічні. Відтинок часу для порозуміння налічує щонайменше 1000 земних років, оптимально - від 1800 до 2500. Поза “вікном” для всіх цивілізацій - чи недозрілих, чи перезрілих - панує мовчання. Перші не володіють необхідною для зв’язку енергією, другі або вкриті непроникною оболонкою, або створюють агрегати, які здійснюють між собою комунікацію на надсвітловому рівні.

Навколо проблеми надсвітлового зв’язку точилися суперечки. Жоден вид матерії або енергії не здатен досягти швидкості більшої від світлової. Проте, як твердить дехто, цей бар’єр можна обминути за допомогою хитрощів. Припустімо, пульсар із вмерзлим у нейтронну зірку магнітним полем несеться зі швидкістю, близькою до світлової. Його випромінювання описує кола навколо осі пульсара і достатньо віддалено проходить відтинки простору з надсвітловою швидкістю. Якщо на чергових відтинках обертання цього променя перебувають спостерігачі, то вони можуть синхронізувати свої годинники понад бар’єром, відкритим Ейнштейном. Для цього їм треба знати лише відстань між сторонами трикутника “пульсар - спостерігач А - спостерігач В”, а також обертову швидкість “.морського ліхтаря”.

Ось що дізнався воскреслий на “Еврідіці” астронавт про космічні цивілізації в рік, коли зореліт безперервно нарощував швидкість. І тут астронавт підійшов до бар’єра, якого не міг подолати.

Машинний педагог не виявив невдоволення обмеженими здібностями свого учня, неспроможністю осягнути таємницю сидеральної енергетики та її взаємозв’язків з інженерним мистецтвом і гравітаційною балістикою. Ці плоди останніх відкриттів допомогли створити програму мандрівки до зірок Гарпії, закритих від астрономів минулих віків космічною хмарою, що звалася Лантухом Вугілля. “Еврідіка” мала обминути цей Лантух, увійти до “темпоральної пристані” колапсара, охрещеного Гадесом, вислати один із своїх сегментів на розвідку до планети, що звалася Квінта Дзети Гарпії, почекати повернення розвідника і для того, щоб повернутися назад, виконати карколомний маневр під назвою “пасаж крізь ретрохрональний період”. Завдяки цьому маневрові експедиція мала повернутися до Сонячної системи через вісім років після старту. Без цього “пасажу” повернулася б через дві тисячі років, а точніше - ніколи.

Розвідувальний сегмент “Еврідіки” мав самостійно подолати цілий парсек З екіпажем, що перебував зараз в ембріональному стані. Вітрифікування було відкинуто, бо воно гарантувало тільки 98 відсотків оживлення миттєво заморожених.

Астронавт прадавніх ракет почував себе під час цих лекцій дитиною, яка вивчає функції синхрофазотрона. Чи то Мемнор був недостатньо досвідченим учителем, чи учневі бракувало здібностей. Крім того, він усвідомив, що зробився відлюдником і не бажав довше бути Робінзоном біля електронного П’ятниці. Отож вирішив відвідати обсерваторію, що містилась у носовому сегменті “Еврідіки”; хотів побачити зірки. Велетенський зал блимав індикаторами незнайомої апаратури. Астронавт марно шукав гарматне жерло рефлектора, чи телескопа, чи бодай купол з діафрагмою для візуального спостереження неба. Склепінчасте приміщення було освітлене двох’ярусними гірляндами ламп. Уздовж них тяглися вузькі галереї, з’єднані колонами якихось апаратів.

Повернувшись після цього невдалого візиту до своєї каюти, астронавт помітив на столі стару пошарпану книжку з запискою від Герберта - той радив почитати цю книжку перед сном. Члени екіпажу знали, що лікар узяв із собою в політ силу книжок з фантастики і віддавав їм перевагу перед яскравими головізійними спектаклями. Вигляд книжки схвилював поверненого до життя.

Він знову так довго був серед зірок, так довго не бачив книжок і - що гірше - не міг наблизитись до людей, які подарували йому цю нову подорож, подарувавши нове життя. Каюту, як він і просив, частково обладнали під каюту на морському кораблі, а частково - як на вантажній ракеті. Вона зовсім не нагадувала пасажирську. Це не було місце тимчасового перебування, як у готелі, а постійна оселя. Тут висіла навіть двоповерхова койка. На верхню він, роздягаючись, клав одяг, а над узголів’ям нижньої повісив лампочку.

Вкривши ноги ковдрою, подумки картаючи себе, що знову ледарює, хоч, може, й востаннє, воскреслий астронавт розгорнув книжку в місці, позначеному Гербертом. Якусь хвилину зосереджувався, аби зрозуміти слова, так подіяв на нього звичайний чорний друк. Форма літер, жовтавий, старий папір, справжні палітурки, опуклий корінець обкладинки здалися чимось неймовірно своїм, єдиним, загубленим і віднайденим - дарма що він ніколи не був пожирачем літератури. Однак тепер у самому процесі читання астронавт відкривав щось урочисте, немовби автор, який уже давно помер, дав йому колись обітницю і, хоч скільки перешкод йому довелося здолати, справдив її. Астронавт мав дивну звичку: розгортав книжку навмання й починав читати. Письменникові це, певно, не дуже сподобалося б. Сам не знав, чому так чинить. Можливо, хотів увійти у вигаданий світ не підготовленим входом, а відразу, зненацька. Так зробив і тепер.

“...Розповісти вам?

Професор згорнув руки на грудях.

- Кораблем до порту Бома, - почав він, опускаючись у крісло й приплющивши очі. - Річковим рейсовим суденцем до Бангала. Там починаються джунглі. Потім шість тижнів верхи - довше коні не витримують. Навіть мули гинуть. Сонна хвороба... Був там один старий шаман. Нфо Туабе, - вимовив це слово з французьким наголосом на останньому складі. - Я приїхав ловити метеликів. Але він показав мені дорогу...

Замовк на якусь хвилю. Розплющив очі.

- Ви знаєте, що це означає - “джунглі”? Звідки вам знати! Зелене, несамовите життя. Все тремтить, причаено ворушиться, в гущавині сила-силенна хижих тварин, небачені квіти - як вибухи барв, - сховані в липучому павутинні комахи, тисячі й тисячі ніким не класифікованих видів. Не те, що в нас, у Європі. Не треба й шукати. Вночі намет обсідають нічні метелики, завбільшки з долоню, набридливі, сліпі, вони сотнями падають у вогонь. Тіні ворушаться на полотні намету. Негри тремтять, вітер доносить зусібіч гуркіт. Згодом настає слабість, лихоманка. Якщо ви вже покидали коней - далі доведеться йти пішки. У мене була сироватка, хійін, германій - усе що хочеш. Нарешті одного дня - жодного ліку часу там немає - починаєш відчувати, що поділ на тижні й увесь календар якийсь несерйозний, штучний, а йти далі не можеш. Джунглі закінчуються. Ще одне негритянське село. Над самою річкою. Річка не позначена на карті, бо тричі на рік зникає в летючих пісках. Частина річища підземна. В селі кілька мазанок з випаленої сонцем глини й мулу. Там живе Нфо Туабе. Він не знає англійської, бо звідки йому знати. У мене було два перекладачі Перший перекладав мої слова говіркою узбережжя, а другий - з тієї говірки мовою бушменів. Над усім поясом джунглів, од шостого градуса широти, панує давня королівська династія. Нащадки єгиптян, як мені здається. Вищі і набагато культурніші за негрів з Центральної Африки. Нфо Туабе навіть накреслив мені карту, позначивши на ній кордони королівства. Я врятував його сина від сонної хвороби, власне, за це...

Не розплющуючи очей, професор поліз до внутрішньої кишені. Витяг з нотатника аркуш паперу, покреслений червоним чорнилом. На ньому звивалися поплутані лінії.

- Важко зорієнтуватися... Тут кінчаються джунглі, наче відрізані ножем. Це кордон королівства. Я спитав, що там далі. Нфо не хотів говорити про це проти ночі. Я мусив прийти вдень. Лише тоді, в тій своїй смердючій норі без вікон... ви собі не уявляєте, яка там задуха... він розповів мені, що далі живуть терміти. Білі сліпі терміти, які будують справжні міста, їхні володіння простягаються на довгі кілометри. Руді терміти воюють з білими. Приходять великою живою рікою через джунглі. Тоді слони втікають звідти цілими стадами, виламуючи в заростях широкі тунелі. Втікають тигри. Навіть змії. З птахів лишаються тільки стерв’ятники. Терміти йдуть по-різному: часом цілий місяць, удень і вночі, іржавим потоком. А коли щось трапляється на їхньому шляху - нищать. Вони доходять до краю джунглів, натрапляють на термітники, збудовані білими, і починається битва. Нфо Туабе бачив її раз у житті. Руді, перемігши варту білих, вдираються до міста. Ніколи не повертаються. Чому - ніхто не знає. Але наступного року джунглями продираються нові полчиська. Так було за його батька, діда і прадіда. Так було завжди. Грунт у місті білих термітів родючий. З давніх-давен негри намагалися використовувати його, пробували знищити вогнем термітники. Але щоразу програвали боротьбу. Посіви зникали. Люди ставили курені й огорожі з дерева. Терміти добиралися до тих халабуд підземними коридорами, точили дерево зсередини, й споруди зненацька падали від звичайного доторку. Люди пробували будувати з глини. Тоді замість термітів-робітників з’являлися терміти-солдати. Ось такі - він показав на стіл.

На стільниці лежало кілька рідкісних екземплярів гігантських термітів. Два-три воїни, велетенські й ніби скалічені створіння. Третину їхнього тулуба вкривав роговий панцер із забралом, що закінчувалося щелепами. Тонкі ніжки і черевце здавались нікчемними проти могутнього панцера.

- У цьому для вас нема нічого нового, чи не так? Нам відомо, що існують цілі території, де панують терміти. У Південній Америці... Вони мають два види солдатів, щось на зразок поліції й війська. Термітники сягають восьми метрів заввишки. Збудовані з піску та виділень - матеріалу твердішого від портлендського цементу. Ніяка сталь його не бере. Безокі, білі, м’які комахи, їхнє плем’я живе кільканадцять мільйонів років. Термітів досліджували Паккард, Шмельц... Ви розумієте? Я врятував шаманського сина, й взамін за це... Ох, то був мудрець... Знав, як віддячити білій людині по-царськи. Такий зовсім сивий, аж попелястий негр, обличчя - наче маска, закопчена димом. Він сказав мені так:

- Термітники тягнуться милями, вся рівнина вкрита ними. Як ліс, як мертвий ліс, один біля одного, скам’янілі велетенські стовбури - між ними важко Продертися. Грунт скрізь твердий, глухо гуде під ногами, встелений переплетеними товстими трубками. Це хідники, якими бігають терміти. Хідники - з того ж цементу, що й самі термітники. Занурюються глибоко під землю, знову виходять на поверхню, розгалужуються, перехрещуються, проникають усередину термітників, у хідниках є потовщення, де розминаються терміти. Там, у надрах міста, серед мільйонів скам’янілих гнізд, у яких вирує бурхливе життя, є один термітник, не схожий на інші. Невеликий, чорний і загнутий.

Нфо показав великим чорним пальцем, який вигляд у того термітника, і додав:

- Там міститься серце народу термітів. Більше нічого сказати не схотів.

- І ви йому повірили? - прошепотів слухач. Чорні очі професора пропікали його наскрізь.

- Я повернувся до Бома. Купив п’ятдесят кілограмів динаміту у фунтових брусках, такі, як використовують у шахтах. Купив кирки, лопати, кайла, заступи- все необхідне. Баки сірки, броньовані шланги, протигази, сітки - найкращі, які пощастило дістати. Каністри авіаційного бензину і цілий арсенал інсектицидних засобів, які тільки можна собі уявити. Потім найняв дванадцятеро носіїв і поїхав у джунглі.

Професор помовчав, тоді спитав:

- Ви знаєте про експеримент Колленгера? Вважалося, що це казка. Щоправда, він був не фахівцем, а лиш аматором. Колленгер розділив увесь термітник згори донизу сталевою пластиною так, що обидві половини зовсім не сполучалися одна з одною. Термітник був молодий, терміти його ще тільки споруджували. Через шість тижнів Колленгер витяг пластину, й виявилося, що терміти будували нові ходи так, що їхні хідники з обох боків перетинки якнайточніше стикались один з одним - ані міліметра відхилення по вертикалі чи горизонталі. Так як люди будують з двох боків гори тунель і зустрічаються посередині її. В який спосіб терміти порозумілися крізь металеву пластину?.. Потім дослід Глосса. Також неперевірений. Глосс твердив, що коли вбити королеву термітів, комахи відчувають це в радіусі кількасот метрів і негайно збігаються до термітника.

Професор знову замовк, удивляючись у червоний жар каміна, над яким спалахували й згасали легенькі блакитні вогники.

- Дорога була нелегка... Спершу втік провідник, потім перекладач. Просто покидали речі й повтікали. Вранці, коли я прокидався в протимоскітній сітці - мовчання, вирячені очі, перелякані обличчя і шепіт за спиною. Зрештою я почав зв’язувати носіїв на ніч, а кінець мотузки обмотував навколо своєї руки. Ножі позабирав, щоб не могли перерізати пута. Чи то від постійного недосипання, чи від сонця в мене почалося запалення очей. Вранці я не міг розклепити повіки, так вони склеювалися. А тут шаленіло сонце. Сорочка від поту стояла лубом, як накрохмалена, до шолома не можна було доторкнутися пальцем, дуло рушниці пекло як розжарене.

Ми прокладали дорогу тридцять дев’ять днів. Я не хотів іти через село старого Нфо Туабе, бо він просив мене про це, отож ми вийшли з джунглів зненацька. Ця пекельна, задушлива гущавина з ліан і листя, сповнена криком папуг і мавп, скінчилася. Скільки сягало око, лежала рівнина, жовта, як лев’яча шкура. На ній серед кактусів здіймалися конуси й копиці. Споруджені наосліп і тому часом незграбні.

Ми заночували на узліссі. Над ранок я прокинувся від страшного головного болю, бо напередодні необережно зняв був на мить шолом, а сонце стояло високо. Спека була така, що повітря обпікало легені. Кон7ури предметів тремтіли, ніби пісок палав.

Я розглянувся. Негри повтікали, перегризши мотузку. Лишився тільки тринадцятирічний хлопець, Уагаду.

Ми рушили вперед. Удвох переносили свої речі частинами на кілька десятків кроків, тоді поверталися по решту. Так ми ходили туди-сюди п’ять разів, а сонце пекло несамовито. Хоч на мені була біла сорочка, на плечах утворилися невигойні виразки. Я був змушений спати долілиць. Але все то дрібниці.

Цілий день ми заглиблювались у Місто Термітів. Не знаю, чи є в світі щось страшніше. Уявіть собі: з усіх боків, попереду й позаду кам’яні стовпи заввишки у три поверхи. Місцями вони стояли так близько один до одного, що насилу можна було між ними протиснутись. Нескінченний ліс шерехатих сірих колон. А коли ми спинялися, з середини долинав невиразний, безперервний шелест, який іноді переходив у стукіт. Коли я притуляв до стіни руку, було чутно, як та стіна тремтить безперестану: за нею вдень і вночі вирувало життя. Кілька разів ми ненароком роздавлювали хідники, переплутані під ногами, мов попелясті линви. Тими трубчастими хідниками нескінченними лавами лазили білі комахи. Відчувши небезпеку, з проламу тут-таки з’являлися рогові шоломи солдатів, які розтинали повітря ножицями щклепів і стріляли навсібіч липкою пекучою рідиною.

Я йшов отак наосліп уже другий день, бо не було й мови про будь-яку орієнтацію. І раз у раз видивлявся термітник, який був би вищий від інших;

я шукав той, про який мені розповідав Нфо Туабе. Однак я бачив лише скам’янілий ліс. Джунглі за нами здіймалися зеленою стіною, потім стали блакитною лінією на видноколі й врепг.’і зникли. Запаси води кінчались. А термітникам не було краю. У підзорну трубу я бачив лише стовпи термітників, що зливались на обрії, як колосся пшениці.

Я захоплювався своїм юним супутником. Не нарікаючи, він робив усе те, що й я, не відаючи, для чого й нащо.

Отак ми йшли чотири дні. Я був зовсім п’яний від сонця. На небо не можна було глянути - не допомагали й темні окуляри. А навколо - частокіл термітників без кінця-краю. Ніде ані сліду живої істоти. Сюди навіть стерв’ятники не залітали. Тільки де-не-де стояли самотні кактуси.

Нарешті аж увечері, ковтнувши порцію води, що припадала на той день, я видерся на верхівку дуже високого термітника. Гадаю, він пам’ятав часи Цезаря. Я без будь-якої надії роззирався довкола, аж тут помітив у підзорну трубу чорну цятку. Спершу думав, що то забруднена лінза, та я помилявся. Це й був отой термітник.

Наступного ранку я встав ще до сходу сонця й насилу розбудив Уагаду. Я визначив напрямок за компасом, і ми почали переносити речі. Я також замалював місцевість. Тим часом термітники, - щоправда трохи нижчі, - тулилися дедалі щільніше. Врешті вони стали таким частоколом, що я вже не міг пролізти. Малий негр іще якось протискався, отож я подавав йому пакунки, стоячи між двома колонами, а сам пролазив зверху.

Це тривало годин п’ять. За цей час ми пройшли зо сто метрів. Я бачив, що в такий спосіб ми нічого не зробимо, але мене охопила якась лихоманка. Не в буквальному розумінні, хоча в мене постійно була температура близько тридцяти .восьми градусів. Так позначався на мені клімат. Може, зрештою, це якось впливає й на мозок.

Я взяв п’ять фунтів динаміту в брусках і підклав під термітник, який стояв у нас на дорозі. Ми сховалися за іншими, коли я запалив шнур. Вибух був приглушений, вибухова хвиля пішла вглиб - аж земля задвигтіла. Від зруйнованого термітника лишилося тільки велике череп’я, що кишіло білими комахами. Досі. ми не завдавали шкоди одні одним. Тепер розпочалася битва. Через вирву не можна було пройти. Десятки тисяч термітів вилазили з вирви й сунули навсібіч, обмацуючи кожен клаптик землі. Я розпалив сірку, взяв на плечі апарат. Ви знаєте той апарат? Він нагадує обприскувач, яким користуються садівники. Або вогнемет. Ядучий дим бурхав зі шланга, якого я тримав у руці. Я вдяг протигаз, другий дав хлопцеві. Дав йому також спеціально для цього замовлені черевики - обплетені металевою сіткою. В такий спосіб нам пощастило пройти. Я випускав струмені диму, який розганяв термітів. Ті, що не відступали, гинули. В одному місці я був змушений удатися й до бензину -линув і підпалив, утворивши між нами і термітами вогняну завісу. Лишалося ще метрів сто до чорного термітника. Про сон не було й мови. Присвічуючи собі ліхтариками, ми сиділи біля резервуара, який безперервно бурхав димом. Що за ніч! Вам доводилося просидіти шість годин у протигазі? Ні? Отож ви собі не уявляєте, що це означає, - сидіти з розпеченою гумовою маскою на обличчі. Коли я хотів ковтнути повітря й відтягав трохи протигаз, то починав душитися димом. Так минула ніч. Хлопець мій’весь час тремтів. Я боявся, чи то не пропасниця.

Нарешті почало розвиднятись. Вода кінчалася. В нас лишалась одна-єдина каністра, її за суворої економії могло вистачити щонайбільше на три дні. Слід було якнайшвидше вертатися...

Професор замовк, розплющив очі й глянув у камін. Жар уже зовсім посірів. Кімнату огортало світло лампи: зелене лагідне сяйво ніби просочувалося крізь шар’ води.

- Тоді ми дійшли до чорного термітника. - Професор підняв руку вгору: - Як зігнутий палець. Отакий вигляд мав. Зверху гладенький, ніби відполірований. Його в радіусі сорока кроків оточували нижчі термітники, і, що найдивовижніше, - не вертикальні, а схилені до нього, сказати б, як страховиська, котрі схилилися у гротескному уклоні.

Я поскладав усі наші речі в тому колі й узявся до роботи. Не хотілось руйнувати чорний термітник динамітом. Терміти за нами більше не гналися. Можна було врешті зірвати з обличчя протигаз. Яка полегкість! Кілька хвилин у цілому світі не було людини щасливішої за мене. Невимовна розкіш дихати на повні груди - і цей термітник, чорний, химерно зігнутий, не схожий ні на що досі бачене. Я танцював і співав як божевільний, дарма що піт градом котився з лоба. Мій Уагаду приголомшено дивився на мене. Можливо, думав, що я віддаю шану чорному богові...

Однак я швидко отямився. Причин для радості було небагато: вода кінчалася, сухого провіанту вистачить ледве на два дні. Щоправда, лишалися терміти. Негри вважають їх делікатесом. Але я не міг би примусити себе до цього. Хоча голод, зрештою, не свій брат...

Професор знову замовк, очі його блищали.

- Щоб багато не говорити... я розвалив цей термітник... Старий Нфо Туабе сказав правду.

Професор нахилився вперед, риси його обличчя загострилися. Далі він говорив без пауз:

- Був там спершу шар волокон, тонкого прядива, незвичайно гладенького й міцного. Всередині - комора, оточена щільним шаром термітів. Та чи були це взагалі терміти? Скільки живу, таких не бачив. Величезні, пласкі, мов долоня, вкриті срібними волосками, з лійкоподібними голівками, що закінчувалися якимись антенами. Антени ці торкалися сірого предмета, не більшого за мій кулак. Терміти були зовсім нерухомі. Навіть не намагалися боронитись, лише черевця рівномірно пульсували. Але коли я відривав їх од того сірого предмета, відразу ж гинули. Розсипалися в пальцях, як зітліле ганчір’я. Я не мав ні часу, ні сил усе це обстежити. Лише взяв той предмет, замкнув його в сталеву скриньку, й ми з Уагаду негайно вирушили назад.

Не говоритиму про те, як я дійшов до узбережжя. Ми наштовхнулися на рудих мурашок. Я благословив ту хвилину, коли взяв із собою каністру бензину. Якби не вогонь... Але годі про це... на першому привалі я уважно оглянув річ, викрадену з чорного термітника. Коли я добре її очистив, то виявилася ідеальної форми куля з речовини важкої, прозорої як скло, але та куля незрівнянно сильніше заломлювала світло. А ще там, у джунглях, я виявив феномен, на який спершу не звернув уваги. Думав, може, це мені здається. Але пізніше переконався, що це не було ілюзією.

Професор одкинувся на спинку крісла й став майже невидимий, сховавшись у тіні з головою. Потім неквапливо повів далі:

- Мене переслідували комахи. Метелики, жуки, павуки, мухи - все, що тільки можна собі уявити. День і ніч вони летіли за мною хмарою, що безперестанку гула. А вірніше не за мною, а за металевою скринькою, в якій лежала куля. Під час подорожі на кораблі було трохи легше. Користуючись сильнодіючими засобами проти комах, я позбавився цієї халепи. Нові не прибували - їх нема у відкритому морі. Але тільки-но я доплив до франції, все почалося знову. А найгірше - мурашки. Хоч би де я зупинявся, за годину з’являлися мурашки. Великі й маленькі, вони невідпорне тяглися до цієї кулі, збиралися на скриньці, вкриваючи її тремтливим клубком, розтинали, прогризали, нищили все, в що я її запаковував, давили одне одного, гинули, вивергали кислоту, силкуючись роз’їсти нею сталеву скриньку.

Професор замовк.

- Цей самотній будинок, у якому ми з вами сидимо, всі ті заходи, що я вживаю для убезпечення, - я роблю через те, що мене безупинно переслідують мурахи.

Він підвівся.

- Я робив експерименти. За допомогою діамантових свердел відколов од кулі часточку, не більшу за макове зерня. Цей крихітний шматочок викликав ту ж саму реакцію: притягав мурахів, як сама куля. Лише коли її взяти в товстий свинцевий кожух, нашестя комашні припиняється.

- Якесь випромінювання?.. - захриплим голосом спитав слухач.

Він, мов загіпнотизований, удивлявся в ледь видне обличчя старого вченого.

- Можливо. Не знаю.

- Ця куля у вас?..

- Так. Хочете її побачити?

Слухач зірвався на рівні ноги. Професор пропустив його першим у дверях, повернувся до письмового столу по ключі і швидким кроком пішов наздоганяти гостя у темному коридорі. Ввійшли до тісної комірчини без вікон. Вона була порожня, в кутку стояв великий старомодний сейф. Слабке світло неприкритої лампи під стелею блищало синюватим світлом на броньованих стінах сейфа. Професор упевненим рухом стромив ключ у шпарку й крутнув. Почувся хрускіт замка, товсті двері відхилилися. Він відступив убік. Сейф був порожній...”

SETI

Каюти фізиків були розташовані на четвертому ярусі. Воскреслий астронавт уже добре орієнтувався на “Еврідіці”, вивчив план усього зорельота, такого не схожого на ті, в яких колись літав сам. Не розумів багатьох назв і призначення приладів кормового сегмента, безлюдного й одрізаного від решти корпусу потрійною перетинкою. Подібний до велетенської гусениці корабель уздовж і впоперек протинали тунелі - комунікаційна мережа під циліндричне розтягнутим містом. У м’язах воскреслого жила пам’ять про блукання тісними, овальними чи круглими, наче колодязі, коридорами, в яких доводилося пливти у стані невагомості, час від часу допомагаючи собі, ледь відштовхуючись од стін, стелі й підлоги, щоб зробити потрібний поворот.

А в товарних ракетах до трюму можна було дістатись і простіше - шахтою кліматичної продувки. Досить було ввімкнути компресор, і ти вже нісся в шумі майже справжнього вітру, а ноги, що висіли у повітрі, видавалися непотрібним рудиментом, з яким не відомо що робити.

Він майже шкодував, що немає невагомості, яку колись, бувало, так проклинав, коли треба було щось полагодити, бо закон Ньютона таки добре давався взнаки. Досить було вдарити молотком, не вхопившись добре за щось другою рукою, - й ти летів по рівнодіючій, кумедно перевертаючись у повітрі. Але смішно в таких випадках було лише тим, хто спостерігав за астронавтом збоку.

Ліфти - точніше довгасті безколісні кабіни з овальними вікнами, настільки вигнутими, що все в них спотворювалося, безшумно рухались, показуючи номери Сегментів, і блимали вогниками на потрібній зупинці.

Підлога в коридорі була водночас шорстка й пружна. За рогом коридора щойно зник пилосос, схожий на черепаху, а воскреслий астронавт простував уздовж ряду дверей, трохи вигнутих, як і стіна. Пороги були окуті міддю; мабуть, так заманулося земному дизайнерові. Якось інакше це годі було пояснити.

Спинившись перед каютою Лаугера, астронавт умить втратив упевненість. Він ще й досі не зміг стати одним з членів екіпажу, їхня приязнь до нього, коли стрічались у кают-компанії, поспішність, із якою той чи той запрошували його до свого столу, здавалися перебільшеними. Ці люди немовби вдавали, що він і справді є одним із них і йому лише тимчасово не дають посади. Щоправда, Лаугер запевнив його, що він може працювати в нього, коли тільки схоче, але й ця обіцянка чомусь не додала певності, а лише насторожила. Зрештою, Лаугер був не абихто, а перший фізик. І не тільки на “Еврідіці”. Астронавт ніколи не думав, що його можуть пойняти сумніви, як слід триматися з будь-ким...

Двері не мали клямки, досить було торкнутися їх пучками пальців - і вони відчинилися так швидко, що він мало не сахнувся, як дикун од автомобіля. Велике приміщення вражало безладом. Серед стосів касет із плівками, платівок, паперів, атласів височів великий письмовий стіл з вигнутою стільницею. В середині цієї дуги містилося сидіння, що оберталося на всі боки. За столом на стіні чорніло прямокутне табло з мерехтливими світлячками іскор. Обабіч цієї миготливої таблиці висіли підсвічені фотографії спіральних туманностей, а далі громадилися прямовисні опуклі стовпоподібні циліндри, часто відкриті, заповнені перегородками з дисками процесорів. У лівому кутку стояв скісний чотиригранний апарат з підвішеним до нього стільчиком. Апарат той наскрізь прошивав склепіння, а зі щілини під бінокулярами швидкими стрибками змотувалася стрічка якоїсь діаграми, згортаючись на підлозі у сувій. Підлогу вкривав потертий перський килим із бляклим ієрогліфічним візерунком. Цей килим остаточно приголомшив астронавта.

Циліндр, подібний до колони, зненацька зник і за ним відкрився вхід до наступного приміщення. Там стояв Лаугер, вбраний у полотняні штани й светр, з давно не стриженою головою, й усміхався по-змовницьки й водночас безневинно. Обличчя в нього було м’ясисте, як у передчасно постарілої дитини, і таке ж несхоже на обличчя творця високих абстре,кцій, як в Енштейна, коли той ще працював десь у конторі.

- Добрий день... - мовив прибулий.

- Заходь, колего, заходь. Ти вчасно прийшов: одним махом увійдеш і у фізику, й у метафізику... - Лаугер пояснив: - У мене панотець Араго.

Астронавт увійшов за Лаугером до другої каюти, меншої, з прибраним ліжком і кількома крісельцями навколо столу. За столом сидів домініканець і крізь лупу розглядав якісь плани, а може, комп’ютерну карту планети, бо аркуш той був покреслений численними лініями.

Араго висунув ще одне крісло біля себе. Сіли всі втрьох.

- Це Марк. Ви знаєте його, панотче? - спитав Лаугер і, не даючи йому відповісти, повів далі: - Я уявляю, скільки у вас клопотів, пане Марку. Важко говорити по щирості з машиною.

- Машина тут ні до чого, - зауважив домініканець із звичною іронією. - Говорить лише те, що в неї закладено.

- Це означає: те, що ви в неї вклали, - уточнив фізик, ущипливо посміхаючись. - У теоріях згоди нема е, проте там її ніколи й не було. Йдеться про так звані “надвіконні” цивілізації, - пояснив він новому гостеві. - Та коли ви вже приєдналися до нашої дискусії, то я коротко перекажу вам початок... Ви вже знаєте, що давні уявлення про ЕТІ^[1] встигли багато в чому змінитися. Якщо у галактиці є навіть мільйон цивілізацій, їхнє існування зазнає такого часового розпорошення, що спершу не можна порозумітися з господарями планети, а згодом стає неможливим їх відвідати. Підходящу цивілізацію важче впіймати, ніж метелика-одноденку. Тим-то ми й шукаємо не метеликів, а їхні личинки. Ви знаєте, що воно таке - “вікно контакту”?

- Знаю, - відповів оживлений астронавт.

- От і добре! Пересіявши двісті мільйонів небесних тіл, ми відкрили одинадцять мільйонів кандидаток. Більшість із них - то мертві планети, решта перебуває під “вікном” або над “вікном”. Уяви собі, - Лаугер несподівано перейшов на ти, - що ти закохався у портрет шістнадцятирічної дівчини і вирушив у дорогу, аби освідчитися їй у коханні. Та, на жаль, подорож триватиме п’ятдесят років. Отож врешті ти прилетиш до бабці або до покійниці. А якщо посилатимеш свої любовні листи поштою, то сам постарієш, доки отримаєш відповідь. Це in nuce^[2] первісна концепція СЕТІ^[3]. Не можна вести діалог із багатовіковими інтервалами.

- Виходить, ми летимо до личинки? - спитав гість. Віднедавна його почали називати Марком, і зараз, - не знати чому, - йому раптом спало на думку, а чи не пішло це від ченця, котрий, як і він, не був членом екіпажу.

- Ми самі не знаємо, до якої мети летимо, - зауважив Араго.

Здавалося, Лаугер був задоволений цими словами.

- Можливо, - підтакнув він. - Планети, де існує життя, ми розпізнаємо за складом атмосфери. Каталог таких планет налічує багато тисяч лише в нашій галактиці. Ми відсіяли майже тридцять тисяч тих, що подають якісь надії.

- Надії на Розум?

- Коли Розум іще у пелюшках - він непомітний. А коли достигне, то вилітає з “вікна”. Треба перехопити його раніше. Звідки нам знати, чи варта мета нашої експедиції таких зусиль? Ми летимо на Квінту - п’яту планету Дзети Гарпії. Деякі дані вселяють надію...

- In dubio pro reo^[4], - мовив домініканець.

- А кого ви, панотче, звинувачуєте? - спитав Лаугер, але знову не дочекався відповіді й повів далі: - Першою космічною ознакою Розуму стало радіо. Задовго до появи радіоастрономії. Ну, не так то й задовго, однак років за сто. Планети, що мають радіопередавачі, можна виявити, коли їхня потужність сягає за певну межу. Квінта подає сигнали в діапазоні короткому й ультракороткому, меншому від випром:нення її Сонця - це забагато, як на мертву планету. Якщо планета електронізована - ці випромінювання можна вважати середніми, бо вона перебуває під впливом сонячних шумів. Але щось там є, щось пов’язане з радіо, щось біляпорогове. Я маю докази.

- Однак непрямі, - знов уточнив апостольський посланець.

- Навіть менше - всього один непрямий доказ, - згодився Лаугер. - Але що важливіше, на Квінті було зафіксовано пунктирні електромагнітні спалахи, а один зареєстровано під час усього випромінювання за допомогою спектрометра одного орбітера, що кружляє навколо Марса. Там літають два орбітери, які дорого обійшлися Землі: після того, як було записано сигнал, почалася підготовка нашої експедиції.

- То що це було - атомні бомби? - спитав чоловік, який вже почав звикати до імені Марк.

- Ні. Скоріше це схоже на вступ до планетарної інженерії, бо ті спалахи були термоядерні, чисті. Якби на Квінт; цивілізація розвивалася так, як на Землі, квінтяни почали б з уранідів. І найцікавіше, що ці спалахи спостерігалися тільки в межах полярного кола. Тобто в тамтешній Антарктиці або Арктиці. В такий спосіб можна розтоплювати материкові льодовики. Але різниця між нами та квінтянами полягає не в цьому. Йдеться про те, чи ми не зашкодимо їм своїм прибуттям. Панотець Араго вважає, що саме так і може статися. Я такої ж думки...

- А в чому різниця між ним і вами?

- Я вважаю, що варто ризикнути. Пізнавати світ без будь-яких збитків неможливо.

Здається, Марк починав розуміти суть їхніх розходжень. Він забув, хто він такий, але до нього повернулася колишня впевненість у собі.

- Панотче... отож, виходить, ви летите з нами всупереч своїм переконанням? - звернувся він просто до священика.

- Звичайно, - відповів Араго. - Церква була проти експедиції. Так званий “контакт” може стати дарунком данайців. Може відкрити скриню Пандори.

- Панотець має звичку характеризувати нашу програму за допомогою міфологічних образів, - засміявся Лаугер. - “Еврідіка”, “Юпітер”, “Аїд”, “Цербер”... Ми й справді чимало накрали в стародавніх греків. Власне, й наш корабель мав би зватись “Арго”, а ми - психонавтами. Ми намагатимемося завдати якнайменше шкоди будь-кому. Ось чому експедиція буде така заплутана.

- Contra spem spero^[5]... - зітхнув чернець. - А втім, - додав він, - я був би радий помилитися.

Лаугер, здавалося, вже не чув його, думаючи про щось своє.

- Поки ми наблизимося до Квінти, в них тим часом мине щонайменше триста років, а в нас на кораблі лише рік. Це означає, що ми доберемося до них уже тоді, коли вони перебуватимуть у верхній частині “вікна”. Тільки б устигнути вчасно. Секунди розбіжностей у наших маневрах можуть або неймовірно затримати, або прискорити наш політ. А щодо шкоди... Адже превелебний отець знає: стехнізовані цивілізації інертні, хоча й не стаціонарні. Інакше кажучи, їх важко збити з визначеного курсу. Хоч би що там сталося, ми не спустимося до них у ролі богів з неба. Ми не шукали первісних культур, і в СЕТІ немає астроетнологів.

Араго мовчав, дивлячись на фізика з-під ледь примружених повік. Третій учасник розмови врешті наважився запитати:

- А чи це буде добре?

- Що саме? - здивувався Лаугер.

- Визнати неіснуючими тих, хто не потрапив у поле нашого зору. Таке зрівняння може бути доречним лише з практичного погляду...

- Його можна також назвати “опортунізмом”, якщо це комусь до вподоби, - холодно відказав Лаугер. - Ми обрали завдання, яке нам до снаги. “Вікно контакту” має емпіричну раму, але воно має також і етичне обгрунтування. Ми не ввіллємо в голови печерних жителів мастила, дистильованого двадцять другим століттям. Зрештою, що там pluralis maiestaticus

Книга: Станіслав Лем. ФІАСКО

ЗМІСТ

1.	Станіслав Лем. ФІАСКО
2.	[6]. Я був одним із співавторів програми, і...
3.	[8]. За сигналом “Еврідіки” він мав змусити...
4.	[9] між знанням і вірою. Воскрешені нічого...
5.	[10], була, власне кажучи, математичною...
6.	[12]. Дехто вважав, що ця абревіатура не...
7.	[13], -перебив Туїма. - Я говорив про...
8.	[14] усіх із планетної колиски, не вистачить...
9.	[17], - шепнув Араго. - Темпе має...
10.	[18]), за аналогією до історичної...
11.	[21] - ці вигуки потонули в іншому гуркоті,...
12.	[22], вимагає взаємного контролю озброєння,...
13.	[23], або пата. Якщо так, то “Гермес” спершу...
14.	[24]. ПАРОКСИЗМ...
15.	[25]. Але я не створив цієї музики. Хоч...
16.	[29], я лишив ту думку при собі, щоб не...
17.	[30]: оферт альянсу, поданий нами обом...
18.	[32]. - Я її не відчуваю. Навзаєм за...
19.	[33]. Гадаю, мені не треба переконувати вас,...
20.	[35]. Спеціалісти й справді остовпіли....
21.	[36]: карне право чомусь не передбачає...
22.	[37]. Новини виявились несподіваними,...
23.	[38]. Однак історія вчить, що Страшний Суд -...
24.	[39]. “Гермес” рухався високо над...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate