Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ФІАСКО
[21] - ці вигуки потонули в іншому гуркоті, який поволі наростав, посипалися шматки штукатурки, він затулив руками голову, відчув удар в обличчя й прокинувся, але землетрус не припинявся. Страхітлива сила вдавлювала його в постіль, він намагався підхопитись, але тримали застебнуті ремені, книжка вдарила його в лоб і полетіла на стелю.
Це був “Гермес”, не Неаполь, але гуркотіло, як там, і лягали стіни, він чув, як уся каюта ходить ходором, лампочка мерехтіла, він бачив розгорнену книжку, светр, розпластані під ним на стелі, з перекинутих полиць летіли рулони фільмів, це був уже не сон, і цей гуркіт - теж.
Завили сирени тривоги. Світло ослабло, востаннє спалахнуло й згасло, в кутках стелі, яка тепер була підлогою, загорілись аварійні люмінесцентні лампи. Він силкувався намацати застібки ременів, щоб відчепитись, але марно - на них тиснуло його тіло. Руки наливалися свинцем, кров ударила в голову, він перестав шамотатись, ним кидало на всі боки, із силою втискувало то в ремені, то в ліжко. Він усе зрозумів. Чекав. Невже кінець?
Минула північ, у темному приміщенні не було нікого. Кірстінг усівся перед згаслим візоскопом, пристебнувся навпомацки, наче сліпий, знайшов контакт і запустив стрічку. В білий прямокутник екрана один за одним уходили майже чорні гомографічні знімки, з клубами світліших круглих контурів. Вони були схожі на рентгенівські тіні, пересувалися кадр за кадром, аж поки він зупиняв стрічку.
Кірстінг переглядав поверхневі спінограми Квінти. Обережно крутив мікрометричний гвинт, вирівнюючи зображення. В центрі було кущисте скупчення, наче атомне ядро, яке розлітається під ударом променистих уламків. Кірстінг пересував зображення з безформної молочної плазми до її розрідженого краю. Ніхто не міг напевно сказати, що це житлова забудова, величезне місто. На цьому кадрі був її розріз, вимальований нуклеонами елементів, важчих від кисню. Таке пошарове просвітлювання астрономічних об’єктів, відоме з давніх-давен, виявлялося ефективним тільки щодо охололих у чорні карлики зірок та планет.
При всій своїй унікальності спіновізія мала межі. Розподільність була недостатня, щоб вирізнити поодинокі кістяки, навіть якби вони перевершували розмірами гігантозаврів мезозою і крейдяного періоду. І все ж таки Кірстінг силкувався розпізнати скелети квінтянських створінь. Мабуть, цей багатомільйонний мегаполіс населяли тільки розумні істоти, якщо те поселення було справді мегаполісом. Кірстінг доходив до межі розподільності й переступав її. Після цього дрібненькі фантоми з білястих тремтячих волокон розсипалися. Екран мерехтів хаосом застиглої грануляції. Тоді Кірстінг злегенька, як тільки міг, повертав назад мікрометричний гвинт, і попереднє імлисте зображення верталося. Він вибирав найгостріші спінограми критичного меридіана, накладав їх одна на одну, поки випуклі контури Квінти вкрилися ними, як ціла пака рентгенівських знімків, зроблених моментальною чергою і складених докупи.
Псевдомісто лежало на екваторі, етнографії були виконані вздовж осі магнітного поля Квінти, по дотичній, там, де атмосфера закінчувалася біля оболонки планети, отож якщо це була забудова тридцятимильної довжини, то знімки прошивали її наскрізь, ніби рентгеном, установленим в одному з передмість, щоб він просвітив усі вулиці, площі, будинки.
Це давало небагато. Той, хто дивиться на людський натовп згори, бачить їх вертикально стисненими. Дивлячись на них у вертикальній площині, він побачить тільки найближчих, у гирлах вулиць; просвітлена юрба постане перед ним хаосом величезної кількості кістяків. Щоправда, існувала можливість відрізнити будівлі від перехожих. Будівля не рухалася, отож усе, що на тисячі спінограм перебувало в непорушності, усунула фільтрація. Транспортні засоби теж удалося прибрати ретушшю, яка ліквідовувала усе, що рухалося швидше, ніж піша людина.
Якби він мав перед собою велике земне місто, зі знімків зникли б також будинки, мости, промислові підприємства, машини чи поїзди, і зосталися б тільки тіні перехожих. Передумови з такою сильною гео- й антропоцентричністю мали надто сумнівну вартість. Незважаючи на це, він розраховував на щасливий випадок.
Кірстінг стільки разів уже заходив уночі до темної кімнати, стільки разів переглядав сувої знімків, але не втрачав надії на випадкове відкриття, вибираючи й накладаючи одну на одну відповідні етнографії. Щоб побачити бодай невиразно, бодай у затуманених обрисах скелети цих створінь.
Чи могли вони бути людиноподібними? Чи належали до хребетних? Чи був кальцій основою їхніх кістяків, як у земних хребетних? Екзобіологія визнавала їхню людиноподібність малоймовірною, але цілком припускала остеологічну подібність до земних скелетів з огляду на масу планети, отже, на її тяжіння, на склад атмосфери, який передбачав наявність на планеті рослин. Про них свідчив вільний кисень, а рослини, як відомо, не займаються астронавтикою, тим паче - ракетобудуванням.
Кірстінг не сподівався виявити людиноподібну будову кістки. Вона виникла внаслідок складних і заплутаних шляхів еволюції земних видів. Зрештою, навіть двоногість і випростана постава ще не підтвердили б антропоморфізму. Адже тисячі викопних рептилій ходили на двох ногах, і якби скласти спінографії стада ігуанодонтів, що біжать, у масштабі планети, їх не можна було б відрізнити від марафонців. ‘
Чутливість апаратури далеко перевершила найсміливіші уявлення батьків спінографії. З допомогою кальцієвого резонансу Кірстінг міг побачити шкаралупу курячого яйця на відстані ста тисяч кілометрів. Іноді йому здавалося, що серед каламутних плям він бачить мікроскопічні ниточки, ясніші від тла, як сфотографований через телескоп, застиглий танець гольбейнівських скелетів. Йому здавалося, що коли посилити збільшення, то він побачить їх насправді й вони перестануть бути тим, що приписував тремтячим волоконцям, таким сумнівним і короткочасним, наче канали, що їх бачили давні астрономи на Марсі, бо дуже хотіли їх побачити. Коли він надто довго вдивлявся в скупчення блідих, застиглих іскринок, стомлений зір скорявся волі й, здавалось, от-от помітить молочні цятинки черепів і тонші від волосини кістки хребетних стовпів та кінцівок. Однак досить було закліпати пекучими від напруження очима, щоб ця ілюзія зникла.
Кірстінг вимкнув апарат і підвівся. Склепивши в цілковитій темряві повіки, відновив в уяві зображення, яке щойно спостерігав, і знову в оксамитній чорноті зафосфоресціювали дрібні кістяки-привиди. Він, мов незрячий, відпустив опору, за яку тримався, й поплив до рубінового вогника над виходом. Засліплений після довгого перебування в темряві, замість рушити до ліфта, він втиснувся у дверну нішу, вистелену товстим пінопластом, і це його врятувало, коли разом з гуркотом його настиг гравітаційний удар. Нічні лампи денного світла згасли, по всьому коридорі, що обертався разом з кораблем, спалахнули аварійні вогні, але він цього вже не бачив, бо знепритомнів.
Після наради спати Стіргард не міг, бо знав, що ГОД, незалежно від варіантів тактики, які він придумає, поставить його перед вибором, котрий вестиме до альтернативи непередбачуваного ризику або відступу. Під час дискусії Стіргард зберігав удавану рішучість, але коли залишився на самоті, відчув себе безпорадним, як ніколи до цього. Йому дедалі важче вдавалось опиратися бажанню звіритись на долю. В одній із стінних шафок каюти серед його особистих дрібничок лежала старовинна, важка бронзова монета з профілем Цезаря і пучком фасцій на зворотному боці - пам’ятка про батька-нумізмата. Відчиняючи шафку, Стіргард іще не був певен, чи довірить у такий спосіб корабель, екіпаж, долю експедиції, найбільшої в історії людства, цій монеті, хоча вже подумав, що лікторський пучок різок означає втечу. Бо чим іншим був би їхній відступ, як не втечею? А стертий профіль масивного обличчя - це те, що, можливо, буде їхньою загибеллю.
Він переміг внутрішній опір, відчиняючи в півсутіні шафку, і навпомацки дістав з-поміж перегородок плаский футляр з монетою. Вийнявши її, покрутив у пальцях. Чи мав він право?.. Кидок в умовах невагомості був неможливий. Стіргард утиснув монету в сталеву скріпку, ввімкнув закріплений під дошкою письмового столика електромагніт, що притримував фотограми чи карти з допомогою сталевих кубиків, котрі правили йому за прес-пап’є. Розсунувши стоси паперів, стрічок, мов маленький хлопець, крутнув монету дзиґою. Вона крутилася на вістрі скріпки дедалі повільніше, описуючи невеликі кола, й нарешті впала, притягнена магнітом, зворотним боком догори. Відступ.
Щоб сісти, Стіргард схопився за бильце обертового крісла й, тільки-но комбінезон прилип до спинки, перш ніж устиг усвідомити, відчув струс. Спочатку струс був незначний, а потім почав наростати, й нарешті велетенська сила змела плівки, папери, прес-пап’є і темно-бронзову монету з письмового столика, а його втиснула в крісло. Перевантаження зросло моментально.
Потьмареним зором, бо кров уже відливала йому від очей, Стіргард іще побачив світло круглої настільної лампи, що розмазувалося від блискавичних коливань, почув, як під обшивкою сталевих стін глухо застогнали всі пази, шви й крізь шум незакріплених предметів, апаратів, одежі, що летіли на нього зусібіч, пробивалося далеке виття сирен тривоги. Враження було таке, ніби вили не мембрани, а сам корабель, уражений у сто вісімдесят тисяч тонн своєї маси, і якщо Кірстінга, що чув це завивання й протяглий грім, засліплював страхітливий тягар, який утискував налите свинцем тіло в крісло, то Стіргард в останню мить відчув полегкість.
Так. Полегкість, бо відступ уже виключався з гри.
Зір повернувся до, .нього через кілька секунд, хоча стрілка гравіметра ще тремтіла на червоних рисках шкали. “Гермес” уник прямого попадання. Воно було неможливе. Хоч би що його атакувало, ГОД, який постійно був напоготові, відбив удар, завданий спритно й несподівано. Позбавлений часу вибрати належне прикриття, ГОД упав у крайність. Вал гравітації нічим не можна було пробити в цьому Космосі, хіба що сингулярністю, отож “Гермес” уцілів, але сила такого раптового удару у відповідь неминуче дала рикошет і, наче гармата, що відкотилася після пострілу, весь корабель в епіцентрі розряду сидераторів затремтів, хоч прийняв лише невелику часточку випущеного в нього заряду.
Навіть не намагаючись підвестися, бо тіло все ще наче перебувало під пресом, Стіргард широко розплющеними очима бачив, як велика стрілка, слабо здригаючись, міліметр за міліметром сповзає з червоного сектора круглої шкали. Граничне напружені м’язи почали вже коритись. Гравіметр понизився до чорної двійки, і тільки сирени тривоги досі пронизливо вили на всіх палубах.
Відштовхуючись обома руками від бильця крісла, Стіргард насилу підвівся і, ставши на ноги, змушений був, згорбившись, спертись долонями на край столика - як та мавпа, що звикла допомагати своїм ногам руками. Він не міг собі пояснити, звідки в нього цієї хвилини з’явилася така думка. Серед безладної купи стрічок і карт на підлозі він побачив батьківську монету, яка й далі показувала решку, тобто відступ. Стіргард усміхнувся, бо це рішення перебив уже вищий козир. Гравіметр показував одиницю. Треба було поквапитись до стернової рубки й довідатись передусім про людей.
Стіргард був уже біля дверей, але раптом повернувся, підняв монету й поклав її в шафку. Ніхто не смів довідатись про його хвилинну слабість. Слабість не входила в категорії гри, бо коли бракує мінімаксових рішень, то рішень, кращих за чисто лотерейні, немає. Отож він міг бодай перед самим собою виправдатись у цьому вчинку, але не хотів. Посередині тунельного коридора до нього повернулася невагомість. Стіргард не хотів війни, але знав своїх людей і розумів, що, крім папського делегата, ніхто не погодиться на втечу.
ДЕМОНСТРАЦІЯ СИЛИ
Розпізнати засоби, застосовані проти “Гермеса”, не пощастило, бо, незалежно від того, що це було, рештки його зникли з часопростору. ГОДів запис пам’яті захисту підтвердив те, що фізики припускали. Націлені на всі боки оптиметри підмітали вакуум довкола “Гермеса” аж до зовнішнього периметра оборони, виявляючи радарні відгомони частинок міліметрового розміру в радіусі ста тисяч миль. Удар був не променевий, інакше він залишив би спектральну смужку.
Раптова поява кількох десятків об’єктів невиразних обрисів довкола “Гермеса”, цілого рою, що концентричне нісся на корабель, до того ж майже одночасно, здавалася спочатку загадкою. Вони з’явилися на незначній відстані, від милі до двох. Сушачи собі голови, що б це могло означати, фізики обміркували, як ці об’єкти змогли непомітно проникнути крізь систему ретельного захисту. Можливі були три варіанти. Хмари часточок, не більших за бактерії, могли стиснутись у багатотонні маси, що передбачало неабияке вміння виробляти молекули, здатні самостискатись і спрямовуватися на ціль потужною дисперсією. Щось на зразок хмар мікрокристаликів, які вже всередині периметра, подолавши лінію зовнішньої оборони, стискаються в лавину.
Окремі молекули, сконденсовані не абияк, а сформовані власною інерцією в снаряди, повинні були відзначатись незвичайно тонкою будовою. За десять секунд до удару корабельні магнометри зареєстрували стрибок магнітного поля довкола бортів: в апогеї воно досягло мільярда гаусів, а за кілька наносекунд знизилося майже до нуля. Проти цього припущення промовляла відсутність будь-якої електромагнітної активності раніше. Фізики не могли розгадати механізму творення поля такої інтенсивності, джерела якого, без попереднього виявлення, не зафіксували б навіть чутливі оптиметри. Теоретично крізь захист могли проникнути диполі, якщо їхня хмара нейтралізувалася взаємною орієнтацією більйонів молекул. Це припускало наявність технології, яку досі на землі ніхто не проектував, а, отже, й не перевіряв експериментальне.
Друга ймовірність - надзвичайно абстрактний спосіб використання квантових ефектів вакууму. А коли так, то жодна матеріальна часточка не проникла через захисний бар’єр і на всьому сферичному передпіллі не було жодної молекули, фізичний вакуум містить безліч віртуальних частинок, які можуть матеріалізуватись при імпульсному посиланні завдяки енергії, докладеній ззовні. Цей варіант розгадки не тільки припускав оточення корабля найжорсткішим ультрарентгенівським гамма-промінням, а й відцентрову розрядку, яка на зразок кулястої хвилі, що скорочується зі швидкістю світла, дала саме на стику з охороною тунельний ефект: кванти енергії, виділеної довкола корабля, витіснили з вакууму чимало адронів, щоб вони ринули з усіх боків на “Гермес”. Метод цілком реальний, хоч і вимагає, однак, витонченої апаратури, з точною дислокацією в просторі, а також якнайретельнішого маскування орбітерів. Це здавалося малоймовірним.
Третій варіант припускав, зрештою, застосування негативної енергії поза периметром оборони. Але це вимагало опанування сидеральної енергії й, до того ж, у її макроквантовому вигляді, з попереднім усмоктуванням сили Сонця. Адже силові установки, здатні розвивати необхідну потужність на планеті, вже під час пуску викрили б себе: “Гермес” міг зафіксувати нагрівання довколишніх районів.
Захоплений зненацька, ГОД удався до гравітаційного захисту. Використавши всю потужність обох головних силових установок, які були в його розпорядженні, він оточив корабель тороїдальними кільцями тяжіння. Всередині цих торів, ніби в центрі перехрещених автомобільних шин, стримів “Гермес”, і спрямовані в нього снаряди полетіли по Шварцшільдовій кривій. Кожен матеріальний об’єкт, який потрапляє на неї, втрачає всі свої фізичні властивості, за винятком електричного струму, обертального моменту й маси. Коротше - перетворюється на безформну гравітаційну могилу. Ось чому від випущених снарядів не лишилося й сліду.
Тори у вигляді непробивного панцира існували всього кільканадцять секунд, що коштувало кораблеві 1021 джоулів енергії. “Гермес” не спіткала доля “Гавриїла”, тобто він не знищив себе в момент самозахисту завдяки тороїдальній конфігурації імпульсних гравітаційних валів. Та оскільки їх неможливо швидко сконцентрувати біля самого випромінювача, то корабель прийняв близько однієї стотисячної вивільненої енергії. Вже кілька двохсоттисячних розчавили б його, наче молот-порожню яєчну шкаралупину.
Люди вийшли з цієї неприємної ситуації цілі й неушкоджені. Крім Стіргарда й Кірстінга, всі спали чи принаймні лежали, прив’язані до ліжок, як Темпе. Корабель не мав бойового оснащення. Поласар вимагав будь-якою ціною піднятись на перигелій, щоб поповнити запаси енергії, втраченої під час відбиття нападу.
Дорогою “Гермес” перетнув хмару розрідженого газу, взяту в протуберанці, які розсіювалися в сонячному вихорі, але сенсори попередили, що на панцир налипло безліч молекул, які його каталітичне роз’їдають. Проби виявили їхню специфічну вірулентність, властиву відомим уже віроїдам.
Отже, Стіргард зробив те, що в розмові з папським делегатом назвав “зняттям заборола”. “Гермес” розсіяв хмару серією термічних ударів, а прилиплі до бортів еровіруси знищив у найпростіший спосіб: з холодильниками, увімкненими на всю потужність, прорвався, обертаючись, як печеня на рожні, крізь вершину сонячного протуберанця, що розкинувся всього за кілька світлових секунд над фотосферою, після чого зменшив швидкість до стаціонарної й, повернувшись до Дзети кормою, відкрив енерговбирачі. Частина всмоктуваної енергії підтримувала роботу холодильників, решту вбирали сидеральні агрегати.
У цей час екіпаж розділився на три групи.
Гаррах, Поласар і Ротмонт сприйняли пригоду з хмарою за другу атаку квінтян. Кірстінг й Ель-Салям витлумачили її не як спрямований по них умисний удар, а як своєрідну випадковість - немовби “Гермес” потрапив на територію, заміновану й озброєну задовго до їхнього прибуття. Накамура займав проміжну позицію: хмара - то не пастка, наставлена на “Гермес” чи на квінтянські орбітери, а “смітник” мікромахічної зброї, застосовуваної з мілітаристською метою над планетою; на перигелій її загнав гравітаційний дрейф Сонця - всупереч намірам воюючих сторін.
Араго мовчав. ГОД був зайнятий програмуванням стратегії оборонних, наступальних і погоджувальних дій. Жодній із них він не віддав переваги: дані для оптималізації кожної процедури були надзвичайно скупі.
Герберт уважав єдиним виходом відмову від контакту, від демонстрації сили, але зберіг за собою право участі в дискусіях, які дедалі загострювались. Темпе, якого викликав Стіргард, коли вони поповнювали розтрачену енергію, сказав, що він не експерт SЕТІ й що не командує кораблем.
- Тут ніхто не експерт - сподіваюсь, ти це помітив? - відповів Стіргард. - І я теж. Та, попри це, кожен має якусь думку. І ти також її маєш. Я не чекаю від тебе поради - я хочу тільки почути твою думку.
- ГОД знає краще за мене, - усміхнувся Темпе.
- ГОД може запропонувати двадцять тактик або й сто. На більше він не здатний. Я знаю - тобі відомо те, що відомо ГОДові й нашим експертам. У відступі лежить мінімум ризику.
- Ну звісно ж! - Темпе, який сидів навпроти командира, весь час усміхався.
- Що тут смішного? - запитав Стіргард.
- Ви хочете знати мою особисту думку, астрогаторе, чи це наказ?
- Наказ.
- Як на мене, то ситуація невесела. Але я вже знаю вас цілком достатньо для того, щоб сказати, чого ви не зробите нізащо. Ви не втечете.
- Ти цього певен?
- Абсолютно.
- Чому? Як ти гадаєш: скільки разів нас було атаковано - раз чи двічі?
- Це не має значення. Так чи так вони не бажають контакту з нами. Не маю уявлення, що ще вони нам приготували.
- Небезпечними стануть будь-які спроби.
- Ну звісно.
- Отже?
- Я не приховую, що люблю небезпеки. Якби не любив їх, то вже кількасот років лежав би під могильною плитою на Землі, бо помер би в ліжку, оточений засмученою родиною.
- Інакше кажучи, демонстрацію сили ти вважаєш доконечною потребою?
- І так, і ні. Це крайність, якої нам не уникнути.
Притиснутий сталевим кубиком, на письмовому столику Стіргарда лежав стосик аркушів з друкованим текстом і з кресленням на першій сторінці. Пілот упізнав його. Годину тому він одержав копію від Ель-Саляма.
- Ви вже прочитали це? - спитав Темпе.
- Ні.
- Ні? - здивувався він.
- Іще одна гіпотеза фізиків. Я хотів спершу поговорити з тобою.
- Будь ласка, прочитайте. Звичайно, гіпотеза. Але мене вона переконала.
- Можеш іти.
Працю, озаглавлену “Система Дзети як космічна сферомахія”, підписали Ротмонт, Поласар й Ель-Салям. “Тутешня цивілізація не тільки знищила бездротовий зв’язок типу радіо й телебачення, заповнивши всю іоносферу білим шумом, що забиває будь-який сигнал. Вона, крім цього, вкладає левову частку загальної продукції й енергії у виробництво видів зброї, що заповнюють її позапланетний простір. Отже, така цивілізація здається неможливою, бо вона - абсурдна. Однак, слід зважити, цей стан цивілізація сама собі не планувала, він виник поступово, внаслідок поглиблення конфлікту. За основу визнаємо становище, за якого війна на багато фронтів призводить до тотального знищення. Гонка озброєнь, досягнувши цієї критичної точки, перейшла в Космос. При цьому жодна з антагоністичних сторін не прагнула перетворити всю тутешню Сонячну систему на суцільний воєнний плацдарм, а просто намагалася контролювати дії супротивника. Коли справа дійшла до конфронтації в космічному просторі, ніщо вже не могло зупинити її; про укладення миру вже й не йшлося.
Бо на випадок такої боротьби симуляційний аналіз за теорією ігор про ненульову функцію виплати виявляє: коли нема віри в силу укладеного договору про роззброєння, то існує межа можливого порозуміння шляхом переговорів. І це тому, що порозуміння, при відсутності віри в добру волю супротивника, віри з класичною назвою pacta sunt servanda
ЗМІСТ
На попередню
|
|
